З самого початку історії незалежності Узбекистану 1991 р. біля керма держави залишався ще відомий з радянських часів лідер І. Карімов, який очолив соціалістичну республіку ще 1989 року. За час багаторічного правління узбецького лідера держава стрімко розвивалася економічно, зокрема отримуючи вливання за рахунок продажу золота, бавовни та природного газу. Наряду з економічним зростанням в Узбекистані роками розбудовувався та закріплювався культ особи І. Карімова як гаранта добробуту та розвитку держави. У цей же час сформувався зовнішньополітичний курс країни, в основі якого лежало дотримання рівноваги у відносинах з провідними державами, що мають інтереси в Центральній Азії та в Узбекистані зокрема. Із смертю Карімова та приходом до влади його наступника, Ш. Мірзійоєва, в рядах зовнішньополітичних гравців, а також серед центрально-азійських сусідів Узбекистану виникли побоювання та припущення стосовно майбутньої діяльності офіційного Ташкенту в сфері зовнішньої політики та політики безпеки. Відтак інтерес до зовнішньополітичного курсу Узбекистану на регіональному та глобальному рівні після зміни влади в державі почав стрімко зростати.

Оскільки тема сучасності та майбутнього місця мірзійоївського Узбекистану є новою, наразі існує не надто багато повноцінних наукових розвідок з даного питання. Ряд аналітичних праць та доповідей щодо практичної діяльності Ш. Мірзійоєва в зовнішній політиці та політиці безпеки, а також таких, що розкривають позиції зовнішньополітичних гравців стосовно нового керівництва Узбекистану, на даний момент розроблені такими авторами, як Б. О'Грейді [12], О. Нур Огутцу [11], Н. Сінгх [15]. Деякі важливі рекомендації щодо двосторонніх відносин між західними партнерами та Узбекистаном містить наукове дослідження Ч. Саллівана [17].

узбекистан зовнішня політика мірзійоєв

Після двадцятисемирічного незмінного керівництва І. Карімовим Республіка Узбекистан отримала нового главу держави наприкінці 2016 р. 4 грудня 2016 р. громадяни Узбекистану здійснили обрання другого за новітню історію незалежності своєї держави президента - Ш. Мірзійоєва, який перебував біля керма країни з часу смерті попереднього, незмінного очільника Узбекистану І. Карімова 2 грудня 2016 р. Новий глава держави отримав перемогу, набравши 88,61% голосів виборців [7, с. 1]. Серед великої кількості задач, які постали перед президентом, важливе місце зайняли питання зовнішньої політики. Відтак завдання Ш. Мірзійоєва полягає у направленні відносин Узбекистану з регіональними сусідами та зовнішніми гравцями (серед яких насамперед Китай, США, РФ) в максимально вигідне для держави русло, а також у балансуванні між зовнішніми гравцями, уникаючи встановлення більшого впливу в регіоні та у відносинах з Узбекистаном будь-кого з цих гравців.

Попри велику кількість припущень про те, як виглядатиме новий зовнішньополітичний курс Узбекистану з обранням нового президента, плани Ш. Мірзійоєва на перегляд попередніх напрацювань в цьому напрямкові виглядають доволі примарно. Зокрема, доказом незмінності планів нового узбецького керівництва раз у раз ставали публічні заяви та зустрічі Мірзійоєва в якості Президента, а також на посаді прем'єр-міністра, що її обіймав Мірзійоєв з 2003 року, та як в.о. глави держави протягом осені 2016 року з моменту оголошення про смерть національного лідера. У своїй заяві 8 вересня 2016 р. він підкреслив необхідність збереження існуючих зовнішньополітичного та безпекового курсів Узбекистану і в майбутньому [1]. Йшлося, власне, про неприпустимість укладення будь-яких нових військових об'єднань за участі Узбекистану та про заборону розміщення військових формувань країни за кордоном [7, с. 1]. Тож є досить малоймовірним, що вже на посту президента Ш. Мірзійоєв братиме активну участь в регіональних інтеграційних та безпекових процесах (зокрема в тих, що педалює РФ - ОДКБ, ЄвразЕС) на постійній основі [20, с. 6]. Це, однак, не заважатиме керівництву Узбекистану приймати короткострокову військову допомогу від тієї самої РФ для підтримки регіональної стабільності не беручи при цьому участі в ОДКБ, яку держава покинула в 2012 р., натомість обмежуючись двосторонніми договорами вузького профілю - як новими, так і вже укладеними за життя І. Карімова. Підтвердженням цієї тези може слугувати, наприклад, укладення двосторонньої угоди між міністерствами оборони Узбекистану та РФ 29 листопада 2016 р. про розвиток військово-технічного партнерства та прийняття плану співробітництва між військовими установами на 2017 рік [2]. Проте навряд чи навіть в умовах, що існують, можна говорити про поглиблення відносин Узбекистану з РФ, адже протягом двадцяти п'яти років цей фланг залишався доволі непростому становищі: ще з кінця 90-х рр. XX ст. Узбекистан максимально відсторонювався від впливу Москви та її неоколоніалістської політики, закріплюючи власну політичну незалежність, а в подальшому й поготів долучився до американської коаліції в рамках антитерористичної кампанії в Афганістані 2001-2014 рр. та уклав з Вашингтоном угоду про стратегічне партнерство [18].

Тим не менш, не можна не констатувати й певні спірні моменти, які існували на початку XXI ст. та продовжували існувати в двосторонніх відносинах між Узбекистаном та США та які можуть позначитися й на зовнішній політиці мірзійоєвського Узбекистану. Йдеться, власне, про питання «орієнтованого на пропозицію» курсу США щодо всієї Центральної Азії в контексті забезпечення демократії та дотримання прав людини в усіх п'яти країнах («орієнтований на пропозицію» центрально-азійський курс США полягає насамперед в експорті західних цінностей до країн-партнерів на пострадянському просторі без урахування локальних політичних та культурних особливостей - авт.). У випадку з Ташкентом каменем спотикання в американсько-узбекистанських відносинах стала гостра критика Вашингтоном подій в Андіжані 2005 року та наполягання на проведенні повноцінного міжнародного розслідування діяльності керівництва Узбекистану [14]. Зі свого боку Узбекистан відреагував рішенням про виведення американських військових з узбецької військово-повітряної бази Карші-Ханабад біля Термезу, що її використовували в ході афганської кампанії союзники, зокрема військові зі США та Німеччини [16]. Відтак для подальшої стабілізації відносин між новими лідерами в Ташкенті та Вашингтоні згортання апеляції до дотримання західних цінностей Узбекистаном, на нашу думку, було б оптимальним (принаймні, з боку нового глави Білого дому Д. Трампа попри поки що невизначений курс щодо пострадянських країн Центральної Азії є сенс очікувати такого прагматичного підходу). Натомість на перший план США слід було б вивести проблематику боротьби з ісламістською загрозою та бізнесові інтереси обох сторін.

Таким чином, наразі найбільш вигідним з точки зору «попиту та пропозиції» в галузі зовнішньої політики для Узбекистану залишається Китай зі своєю потужною економікою та вельми індиферентним ставленням до дотримання демократичних стандартів життя в Центральній Азії та в Узбекистані зокрема. Про глибоке проникнення економічних важелів впливу Китаю до Узбекистану та Центральної Азії в цілому свідчить і те, що протягом останнього десятиліття тут суттєво підвищилася залежність від китайських інвестицій в місцеву інфраструктуру. У останні роки Китай поступово витіснив Росію, чия економіка відчула на собі вплив європейських та американських санкцій, з провідних позицій в узбецькій економіці: на території Узбекистану діють близько 600 компаній, що фінансуються з Китаю, а загальний обсяг інвестицій та позик з КНР Узбекистану складав 6,5 млрд. дол. США [11, р. 2]. Крім того, Китай купував туркменський газ та транспортував його саме через Узбекистан, забезпечуючи близько 20% свого щорічного споживання газу, [13] а в 2013 р. І. Карімов та Сі Цзінпінь уклали нові угоди в галузі енергетики на суму близько 15 млрд. дол. США [10]. У середині 2016 р. лідери двох країн встигли закріпити розвиток китайської ініціативи Економічного поясу шовкового шляху через спорудження Камчитського тунелю - частини великого проекту Китаю «Залізничних тунелів», що проходить через Кураминський гірський хребет в Узбекистані [8]. У свою чергу, Ш. Мірзійоєв вже встиг висловитися щодо необхідності подальшої розбудови стратегічного партнерства з Китаєм в майбутньому [19].

На рівні відносин із країнами-сусідами по регіону Ш. Мірзійоєв вже встиг здійснити ряд кроків на зближення. Серед ініціатив, покликаних пом'якшити регіональну політику посткаримівського Узбекистану - запровадження ряду регіональних ініціатив для врегулювання проблемних питань кордонів з Таджикистаном та Киргизстаном, докладання зусиль щодо полегшення режиму проходження узбецького кордону громадянами сусідніх центрально-азійських країн, обговорення питань права водовикористання й торгівлі [9] та відновлення авіаційного сполучення між Узбекистаном та Таджикистаном після двадцяти трьох років перерви у зв'язку з загостренням політичних відносин між двома країнами [4]. Мова також ідеться й про відновлення залізничного сполучення з Таджикистаном, яке було припинене з тих самих причин, що й сполучення авіаційне. Зокрема, під час громадянської війни в Таджикистані Узбекистан скасував авіасполучення з цією країною, ввів візовий режим та здійснив замінування кордонів.

У середині вересня 2016 р. до Киргизстану прибула робоча група з Узбекистану для обговорення питання врегулювання проблеми кордонів, а вже за місяць відбулася зустріч представників двох країн в Андіжані. За результатами цих зустрічей станом на листопад 2016 р. Було досягнуто згоди по п'ятдесяти шести спірним ділянкам кордону між двома країнами. Таким чином, у двосторонніх відносинах між Киргизстаном та Узбекистаном часів Ш. Мірзійоєва можливе поступове потепління [5]. Крім того, наприкінці жовтня 2016 р. з мертвої точки зрушило питання делімітації та демаркації кордонів між Узбекистаном та Таджикистаном: обговорення цих сторін двосторонніх відносин між країнами було обговорено на рівні міністерств закордонних справ [3].

Говорячи про можливість принципового перегляду новим керівництвом Узбекистану настанов у зовнішній політиці та політиці безпеки, слід відзначити, що, імовірніше за все, єдиним імпульсом до такої перебудови може стати лише поява конкретних загроз безпеці регіональної стабільності та національним інтересам країни.

Незалежно від того, наскільки повно новий президент Узбекистану наслідуватиме свого попередника в питаннях зовнішньої політики та політики балансу сил між зовнішніми гравцями, значущість Узбекистану для геополітичного розкладу залишиться незмінною. У регіональному відношенні країна є географічним ядром Центральної Азії, що межує з усіма чотирма колишніми радянськими центрально-азійськими республіками, є найбільш густонаселеною країною регіону з великим індустріальним потенціалом. Попри схильність до відсторонення та навіть ізоляціонізму в зовнішній політиці протягом всього часу з моменту проголошення незалежності Узбекистан залишався надійним форпостом, що стримував російський експансіонізм в пострадянській Центральній Азії, провідником енергетичних ресурсів між Центральною Азією та Китаєм. Поведінка Ш. Мірзійоєва свідчить про прагнення зберегти традиційний для каримівської епохи формат балансування між зовнішніми гравцями - США, Китаєм та Росією - з одночасним запобіганням потрапляння Узбекистану під суттєвий контроль будь-якої з цих держав та утворення «однополярного» формату в двосторонніх відносинах. Нарешті, балансування між традиційними зовнішніми міжнародними гравцями та їхніми енергетичними інтересами в регіоні, характерне для зовнішньої політики Узбекистану каримівського та, скоріше за все, й посткаримівського часу, може слугувати цікавим прецедентом розвитку типової держави з «голландською хворобою» [15].

Список використаних джерел