19

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія сухопутних військ ім. Гетьмана Петра Сагайдачного (Україна, Львів)

Історіографічний аналіз становлення та розвитку системи підготовки офіцерських кадрів для сухопутних військ Збройних Сил України

Леонтьєв Є.О.,

ад'юнкт

Анотації

Проаналізовано доробок українських вчених щодо формування та розвитку системи військової освіти, зокрема, підготовки кадрів для основної компоненти української армії - Сухопутних військ.

Автором встановлено, що після анексії Російською Федерацією у 2014 р. Кримського півострову тогочасне військово-політичне керівництво держави зіткнулося з фактом неспроможності Сухопутних військ Збройних Сил України повноцінно виконувати завдання щодо захисту територіальної цілісності держави. Однією з причин цього слід вважати безвідповідальні дії керівництва країни щодо скорочення чисельності особового складу та озброєння й військової техніки у військових частинах сухопутної компоненти українського війська протягом попередніх років. Одночасно нівелювалася потреба всебічної підготовки фахівців у військових вишах: показники державного замовлення щорічно знижувались, скорочувався науково-педагогічний потенціал і обмежувалось фінансове забезпечення системи військової освіти.

Ключові слова: військова освіта, підготовка кадрів, реформування ЗС України, Сухопутні війська ЗС України.

In the article was analyzed the achievements of Ukrainian scientists on the formation and development of military education, including training for the main component soft the Ukrainian army-Land Army Forces.

The author found after the annexation of the Russian Federation in 2014 Crimean peninsula contemporary military and political leadership of the state saw the fact of insolvency Armed Forces of Ukraine to fully perform the task of protecting the territorial integrity of the state. One reason for this should be considered irresponsible actions of countries to reduce the number of troops and weapons and military equipment in the army land component of Ukrainian troops during previous years. At the same time leveled the need for comprehensive training in military high schools, public figures annually decreasing order reduced research and teaching capacity and restricted financial support military education system.

Keywords: military education, training, reform of the Armed Forces of Ukraine, Land Forces.

сухопутне військо підготовка військова освіта

Основний зміст дослідження

Діяльність оборонного відомства щодо реформування, розвитку та розбудови українського війська була і залишається об'єктом дискусій представників вітчизняної наукової спільноти. Звичайно, кожен з періодів державотворення на шляху до омріяної Незалежності України заслуговує на комплексне та глибоке дослідження, проте трагічні події останніх трьох років - анексія Російською Федерацією Кримського півострову та бойові дії на Сході нашої держави - свідчать про потребу дослідити причини й умови, через українське військо виявилось неспроможним дати гідну відсіч агресорові навесні 2014 р.

Одним з вагомих складових вишколу й практичного досвіду, навичок й умінь військовослужбовців, а також становлення фундаменту збройних сил завжди виступала освітня складова діяльності оборонного відомства - військові навчальні заклади. Окремої уваги заслуговують ті з них, діяльність яких спрямовується на підготовку кадрів для частин та підрозділів Сухопутних військ з моменту проголошення Акту про незалежність України до сьогодення [1]. У цьому контексті коло питань, що досліджується, є надзвичайно широким: вивчення стану розробки проблематики, критичне осмислення поглядів військово-політичного керівництва держави, адекватне нормативно-правове супроводження, рівень забезпечення (матеріального, технічного, фінансового, тощо), потреба у підготовці фахівців (показники державного замовлення) та особливості сучасного стану системи підготовки фахівців у Сухопутних військах.

Зважаючи необхідність комплексного аналізу окреслених питань, автор ставить метою статті аналіз наукових напрацювань вітчизняних дослідників з питань становлення та розвитку системи підготовки офіцерських кадрів для Сухопутних військ Збройних Сил України.

Методологічною основою дослідження є принципи історизму, об'єктивності, історіографічного аналізу та всебічності.

Слід зауважити, що сучасними українськими науковцями визначена проблематика розглядалась поверхнево (Г. Воробйов, В. Телелим, М. Пальчук та ін.) або у загальному контексті розвитку всієї системи військової освіти (М. Нещадим, А. Папікян, М. Голик).

Так, дослідження становлення та розвитку системи військової освіти в українській історіографії представлені низкою наукових праць які, здебільшого, охоплюють питання розбудови системи військової освіти як цілісної системи, проте в окремих наукових студіях проаналізовано певні складові військової освіти за видовою компонентою: підготовка військових фахівців - медиків (В. Пасько), інженерів (Р. Колос), а також підготовку кадрових офіцерів для Військово-морських Сил України (О. Нашивочніков). Аналіз вищевказаних досліджень дозволяє зробити висновок про відсутність комплексних наукових праць з питань формування та розвитку системи підготовки офіцерських кадрів для Сухопутних військ Збройних Сил України.

Однією з перших колективних праць, у якій міститься характеристика стану системи військової освіти на першому етапі будівництва українського війська є монографія "Збройні Сили України: стан та проблеми розбудови", яку розроблено за участю О. Маначинського, В. Онищенка, М. Онищука, Є. Пронкіна та А. Соболева. У розділі "Реформа військової освіти в Україні" автори наводять коротку узагальнюючу характеристику системи військової освіти, яка функціонувала в Україні у 1992 р. Зокрема, наведено кількість військових навчальних закладів, чисельність особового складу, кількісний та якісний склад науково-педагогічних працівників; подано відомості щодо випускників-офіцерів та статистичні дані про щорічну потребу молодих офіцерів для укомплектування посад у видах Збройних Сил України [2]. Цікавим є обґрунтовування необхідності зменшення чисельності офіцерів для всього силового сектору з 12 тисяч до 4325 осіб щорічно: "Міністерство оборони України, виходячи з необхідності щорічної потреби підготовки офіцерів для Збройних сил України, Національної гвардії, Служби безпеки, Прикордонних військ та цивільної оборони, внесло пропозицію - в період 1992-1996 рр. провести реорганізацію системи військової освіти в Україні" [2]. Також автори детально зупиняються на змістовній частині організаційних заходів формування системи військової освіти.

Так, одним з перших і основоположних документів вони вважають Концепцію системи військової освіти у Збройних Силах України (далі - Концепція), яку після розгляду та обговорення фахівцями Міністерства оборони, Міністерства освіти та Комісії Верховної Ради України з питань оборони та національної безпеки у січні 1992 р. було затверджено Міністром оборони України: "Метою концепції, вважає Міністерство оборони, є реформування системи військової освіти, яка дісталася у спадщину від колишнього СРСР, та створення сучасної, розвинутої, науково-обґрунтованої, дидактичної, цілісної системи, яка дозволить вести безперервну ефективну підготовку фахівців для Збройних Сил України, а також відповідає світовим стандартам. Ця мета має бути досягнута шляхом створення системи військової освіти України, яка спирається на економічну структуру фінансування Міністерством оборони, Міністерством освіти та іншими міністерствами й відомствами, а також самофінансування за рахунок госпрозрахункової діяльності вузівської науки та підготовки фахівців на договірній основі для інших держав" [2].

Після розгляду Концепції Радою оборони України 4 червня 1992 р. було підготовлено рішення "Про реформування системи військової освіти в Україні" на підставі якого 25 липня 1992 року Міністром оборони був підписаний наказ №133 із аналогічною назвою. 19 серпня 1992 року було підписано Постанову Кабінету Міністрів України №490 "Про реформу системи військової освіти", якою в свою чергу було визначено низку організаційних питань щодо створення, ліквідації, перейменування, припинення прийому слухачів (для ліквідації закладів після останнього випуску), передачі окремих будівельних фондів на баланси інших відомств та організацій, тощо [5].

Слід зауважити, що вищеназвана праця є одним із перших відкритих джерел, яке містить відомості щодо початкової стадії розвитку системи військової освіти України, проте інформація, яка характеризує етапи розвитку системи підготовки офіцерів для Сухопутних військ висвітлена поверхнево й потребує подальшого і кропіткого пошуку наукової істини.

Наступним важливим історіографічним джерелом зазначеної проблематики є дисертаційне дослідження "Збройні Сили України на шляху її незалежності" А.Л. Папікяна (1999 р.), у якому питанням військової освіти присвячено окремий пункт - "Система військової освіти та підготовки кадрів".

Автор доводить, що заходи реформування системи військової освіти на початковому етапі будівництва Збройних Сил України відігравали важливу роль, оскільки проблема підготовки військових фахівців виникла ще у Радянському Союзі й певна робота з цього напрямку розпочалась наприкінці 80-х років XX століття. Зважаючи на розпад Радянського Союзу й утворення на його теренах незалежних держав, реформування системи військової освіти на деякий час було нівельовано. Повернулись до цього питання лише у 1992 році, коли розпочалася діяльність з визначення принципів, напрямків, завдань та шляхів реформування військової освіти. Отже, для молодої незалежної держави постало питання створення власної системи військової освіти, спираючись на ті військові навчальні заклади, які залишились на території України.

У дослідженні А.Л. Папікяна також подано характеристику основним законодавчим та підзаконним актам з питань військового будівництва у період 1992-1995 рр. [6, с.165]. Автор стверджує, що у наприкінці 1995 р. "етап структурної перебудови системи військової освіти завершився і настала певна стабілізація у процесі проведення реформи військової освіти". Поряд із тим, автор звертає увагу на відсутність належної уваги питанням реформування системи військової освіти у межах періоду, що досліджується, а це, у свою чергу, знизило ефективність проведення освітньої реформи українського війська.

Дисертаційне дослідження М. Голика "Формування вищої військової освіти в Україні (1992-1998 рр.)" дещо розширює існуючі фрейми відомих фактів історії розвитку військової освіти України [7].

Так, у роботі висвітлено стан системи військової освіти та мережі вищих військових навчальних закладів у передостанні роки існування Радянського Союзу та досвід провідних країн світу з організації вищої військової освіти; теоретичні та практичні заходи, які були впроваджені на перших етапах становлення вищої військової освіти України; стан системи вищої військової освіти та можливі шляхи щодо її розвитку.

Автором проведено ґрунтовний аналіз нормативно - правової бази, архівних матеріалів, періодичних видань та вже сформованої, на той час, науково-історичної бази знань, де викладено інформацію та погляди, як посадових осіб керівництва держави та оборонного відомства, так і виконавців, які функціонально були пов'язані з справою розбудови військової освіти, запропоновано розподіл історії становлення системи вищої військової освіти України на три етапи, основні моменти з яких описано нижче.

Отже, за автором, перший етап (січень 1992 - грудень 1993 року) визначено як "першу спробу створити систему вищої освіти.", що створювалася на кшталт існуючим системам військової освіти провідних західних країн. Поряд із тим, у зазначений період процес створення власної системи вищої військової освіти проводився під впливом низки негативних факторів, таких як: відсутність Воєнної доктрини України та Стратегії національної безпеки України, недосконала структура апарату Міністерства оборони України, одноосібне прийняття важливих рішень. Внаслідок переліченого і без того молода та крихка система вищої військової освіти зазнала значної шкоди, але у подальшому процес становлення військової освіти було підкріплений науковою складовою.

Другий етап (січень 1994 - грудень 1995 р.) визначається удосконаленням структури системи вищої військової освіти, уточненням переліку спеціальностей підготовки військових фахівців та оновленням змісту навчальних програм. Проведено заходи щодо розвитку органів управління військовою освітою, розгорнуто підготовку офіцерського корпусу на оперативно¬тактичному та оперативно-стратегічному рівнях. До пошуків оптимальних шляхів реформування структури вищої військової освіти залучено науково-дослідні підрозділи військових навчальних закладів. Проводилася оптимізація нормативно-правової бази з питань підготовки офіцерських кадрів, перший етап акредитації вищих військових навчальних закладів був завершений.

Основними проблемами та недоліками з якими зіткнулося керівництво оборонного відомства на другому етапі були: низький рівень укомплектування посад науково-педагогічних працівників, відсутність або непрацездатність системи професійної підготовки постійного складу і підвищення кваліфікації професорсько-викладацького складу, погіршення стану медичного забезпечення навчально-виховного процесу.

Під час третього етапу (січень 1996 року - (1998 рік)), було проведено реструктуризацію мережі військових навчальних закладів та організаційні заходи щодо приведення штатних структур військових навчальних закладів у відповідність до визначених показників державного замовлення на підготовку військових фахівців.

Попри наявність значної кількості правових актів, автор звертає увагу, що незважаючи на їхню кількість, "ця нормативно-правова база продовжувала містити чимало неузгодженостей та застарілих норм".

Незважаючи на інтегрування військової освіти з державною та реалізацію ступеневої системи освіти на всіх рівнях (від початкового до оперативно - стратегічного виникла потреба у дослідженні оптимальних шляхів інтеграції з цивільною освітою для орієнтування та "вирівнювання" з єдиними стандартами провідних країн Європи.

Зауважимо, що дисертаційне дослідження М. Голика комплексно студіює динаміку розвитку та історію створення системи вищої військової освіти України, але не деталізує процес становлення такого її елементу, як система підготовки офіцерів Сухопутних військ.

У дисертації Г.П. Воробйова "Створення та розвиток Сухопутних військ Збройних Сил України (1991-2005 рр.)" в історичний ретроспективі розкрито процес створення Сухопутних військ України, досліджено основні напрями їх реформування і розвитку в контексті будівництва Збройних Сил України у 1991 - 2005 роках", проте питання розвитку військової освіти та історії становлення вищих військових навчальних закладів, які провадили діяльність, пов'язану з підготовкою офіцерських кадрів для Сухопутних військ України у зазначеній праці майже не розглядається [8].

Вірогідно, що кожен історик, який взяв собі за мету та зацікавився минулим та сучасним станом системи військової освіти України не омине стороною дослідження М. Нещадима, монографія якого "Військова освіта: історія, теорія, методологія, практика", яка є ґрунтовним дослідженням у галузі педагогічних наук й містить цікавий матеріал, присвячений саме проблематиці історії та передісторії створення, реформування та розвитку системи підготовки військових фахівців.

Так, у першому підрозділі "Передісторія військової освіти в Україні" наведена загальна характеристика стану військової освіти до проголошення незалежності України, починаючи з 1917 року, коли на українських теренах існували окремі військові навчальні заклади. Коротко висвітлено існуючу систему військових навчальних закладів, на різних етапах становлення української держави - від першої світової війни до останнього року існування СРСР перед його розпадом у 1991 році. Обґрунтовується, що у складі загальносоюзної системи військова освіта Україна повноцінно виконувала завдання з підготовки військових фахівців і утримувала планку підготовки військових кадрів на рівні, який відповідав вимогам того часу, але поряд із тим, як і система загальнодержавної освіти, мала ряд недоліків.

Дослідник стверджує, що до формування власних Збройних Сил в Україні була відсутня самостійна система підготовки військових кадрів. Існувала мережа, яка складалася з 34 військових навчальних закладів (військових академій, вищих та середніх військових училищ), з яких 14 належало до Сухопутних військ. В той же час, 3 військові навчальні заклади Сухопутних військ з 14 наявних займалися підготовкою військовослужбовців виключно для іноземних армій.

Також вказується, що окрім 34 військових навчальних закладів в системі підготовки військових фахівців також існували 1 відділення та 73 військові кафедри цивільних вищих навчальних закладів, 204 навчальні організації Добровільного товариства сприяння армії, авіації та флоту, 75 навчальних центрів, частин та підрозділів. Чисельність особового складу, скоріше за все штатна, в системі підготовки військових фахівців приблизно становила 200 тис. осіб (дослідник не конкретизує чи ця цифра фактично показує тогочасну укомплектованість чи це орієнтовна кількість посад), на утримання яких з Державного бюджету витрачалося близько 3 млрд. крб. на рік (у цінах на 1 січня 1991 року) без урахування коштів, які були необхідні для забезпечення навчально-виховного процесу озброєнням та військовою технікою, а також розвитку навчальної та польової матеріально-технічної бази. Зазначається, що при загальній чисельності Збройних Сил - 450 тис. осіб, яка була затверджена урядом на той час, щорічний показник випуску офіцерів був близько 12 тис. осіб кадрових офіцерів та понад 25 тис. офіцерів запасу, що приблизно у 2 рази перебільшувало необхідну для Збройних Сил кількість.

Навіть за такого високого показнику щорічного випуску всі 34 військових навчальних заклади готували кадрових офіцерів лише за 190 військово-обліковими спеціальностями (далі - ВОС) при потребі підготовки за 340 ВОС [7, с.35].

Нажаль конкретні показники з підготовки фахівців для потреб Сухопутних військ, коштів які витрачалися на них, а також частка ВОС у дослідженні М. Нещадима не виокремленні, що в свою чергу стане предметом подальшого дослідження.

Окрім цього, автор вказує на відсутність органів управління системою військовою освітою, які б були оперативно координувати та забезпечувати кадрове поповнення Збройних Сил, а також невідповідність тогочасної діючої нормативно-правової бази новим підходам до підготовки військових фахівців.

Зокрема, у структурі Збройних Сил були відсутні установи, які б займалися проблематикою військової науки, педагогіки та психології військової школи, а також не було установ з координації та організації науково-дослідної роботи у Збройних Силах.

Описуючи складні соціально-економічні та військово-політичні умови, що склалися у 1991 році після проголошення незалежності України, М.І. Нещадим констатує про необхідність створення військової освіти, яка була б інтегрована та тісно пов'язана з загальнодержавною освітою [7, с.132].

У цілому історичний розділ дослідження М. Нещадима являє собою потужну базу для вивчення та джерельного використання, проте відсутність конкретизації з певних питань становлення системи підготовки офіцерського складу саме для Сухопутних військ, а також обмежені часові показники дослідження дають можливість для більш детального та глибшого вивчення витоків створення, а також заходів з реформування системи підготовки офіцерського корпусу Сухопутних військ.

Історичному вивченню процесів формування в Україні системи військової освіти також присвячена робота Р. Колоса "Підготовка офіцерських кадрів для Збройних Сил України за досвідом Військово-інженерного інституту 1991-2000 рр." [8].

У своєму дослідженні автор вирішив наукове завдання з висвітлення історії військового навчального закладу, а також форм і методів підготовки, які застосовувалися при підготовці офіцерських кадрів у Військово-інженерному інституті Подільської державної аграрно-технічної академії.

Слід зауважити, що у теперішній час підготовка фахівців-інженерів проводиться у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (м. Львів), яка підпорядкована командувачу Сухопутних військ, проте основним замовником на підготовку цієї категорії військових фахівців є Головне управління оперативного забезпечення Генерального штабу Збройних Сил України, яке структурно не входить до складу Сухопутних військ, а є окремою інстанцією, підпорядкованою начальнику Генерального штабу - Головнокомандувачу Збройних Сил України. Поряд з тим, враховуючи структуру системи військової освіти Сухопутних військ станом на 1991-1992 роки, ВВНЗ, у яких велася підготовка фахівців для інженерних військ, перебували у складі Сухопутних військ, що у своє чергу є підставою для вивчення причин та наслідків таких змін.

Окрім вищевказаних монографій та дисертаційних досліджень, багато інформації щодо концептуальних та організаційних засад створення системи підготовки офіцерських кадрів для Сухопутних військ ЗС України міститься у виступах та інтерв'ю керівного складу оборонного відомства, наукових статтях та матеріалах науково-практичних конференцій. У наших подальших дослідженнях ми зосередимо увагу на еволюції системи підготовки кадрів у залежності від зміни зовнішньої політики України та її становища на міжнародній арені.

Висновки

Історіографічний аналіз становлення та розвитку системи підготовки офіцерських кадрів для Сухопутних військ Збройних Сил України дозволяє зробити висновок, що від перших днів Незалежності питання створення та адаптації системи військової освіти розглядалось та досліджувалось вітчизняними науковцями, кожен з яких приділив увагу певним напрямкам історичного розвитку системи підготовки офіцерських кадрів. Поряд з тим, низка питань щодо становлення системи військової освіти, а саме у контексті підготовки військових фахівців для Сухопутних військ України на сьогоднішній день не стала предметом окремого наукового дослідження. Існуюча історіографічна база є достатньо репрезентативною та охоплює початковий етап створення системи військової освіти України у хронологічних рамках з 1991 по 2003 рр., що в свою чергу ставить завдання щодо вивчення та аналізу організаційних заходів у цьому напрямку протягом 2004-2016 рр.

Список використаних джерел

1. Постанова Верховної Ради Української РСР від 24 серпня 1991р. "Про проголошення незалежності України" [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2. rada.gov.ua/laws/show/ 1427-12.

2. Маначинський О.Я. Збройні Сили України: стан та проблеми розбудови / О.Я. Маначинський, В.Ф. Онищенко, М.І. Онищук, Є.К. Пронкін, А.А. Соболев [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://old. niss.gov.ua/book/Manach/index. htm.

3. Постанова Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992р. "Про реформу системи військової освіти" [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2. rada.gov.ua/laws/show/490 - 92-%D0%BF.

4. Папікян А.Л. Збройні Сили України на шляху її неза¬лежності / А.Л. Папікян. дис. канд. істор. наук: 20.02.22. - Львів: НУШ, 1997.

5. Голик М.М. Формування вищої військової освіти в Україні (1992-1998 рр.) І М.М. Голик: дис. канд. істор. наук: 20.02.22. - 2000.

6. Воробйов Геннадій Петрович. Створення та розвиток Сухопутних військ Збройних Сил України (1991-2005): Дис. канд. істор. наук: 20.02.22. - 2014.

7. Нещадим М.І. Військова освіта України: історія, теорія, методологія, практика / М.І. Нещадим. - Київ, 2003. - 34 с. (монографія).

8. Колос Руслан Леонідович. Підготовка офіцерських кадрів для Збройних Сил України за досвідом Військово-інженерного інституту 1991-2000 рр.: дис. канд. істор. наук: 20.02.22. - 2004.

Размещено на Allbest.ru