Монархічна контрреволюція в Східній Європі у 1918-1919 роках: головні етапи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Монархічна контрреволюція в Східній Європі у 1918--1919 роках: головні етапи

У результаті Першої Світової війни відбувся розпад Російської та Австро-Угорської імперій. В обох випадках зречення імператора автоматично призводив до розпаду імперії, в основі якої лежав династичний, а не національний принцип державності [8, с. 13, 34]. Суверенітет нових держав ідеологічно був пов'язаний зі зреченням монарха і звільненням від даної йому раніше присяги (Фінляндія - 1809 рік, Україна - 1654 рік, Дон - 1645 рік, Угорщина - 1867 рік). Втрата України для Росії була аналогічною як втрата Угорщини для Австрії: в обох випадках держави втрачали імперський статус. Серед вказаних нових держав тільки Дон не зберіг свою державність та зник з політичної мапи Світу, незважаючи на формування донського націоналізму в 1918 році [28, р. 77].

Прихід до влади в Росії більшовиків, що проголосили право націй на самовизначення, з одного боку, прискорив процес розпаду колишньої імперії, але, з іншого боку, розпалив пожежу Громадянської війни, найбільш інтенсивну саме на теренах нових держав: Фінляндії, України, Дону в 1918 році, та Угорщини в 1918 році.

На місці династичних держав Східної Європи почали формуватися нові незалежні національні держави, в деяких з них відбувалися соціальні революції, кульмінацією яких була так звана «тріумфальна хода радянської влади», або, відверто кажучи, експорт більшовицького режиму з Росії. Згідно теорії П. Сорокіна [20, с. 268-269], будь-яка революція викликає опір прихильників старого ладу. Саме тому, в нашому випадку, цілком закономірно виникнення двох типів контрреволюції: по-перше, монархічної - з боку тих сил, для яких монархія була об'єктом лояльності та суб'єктом суверенітету, а, по-друге, національної, для якої об'єктом лояльності та суб'єктом суверенітету була нація [14, с. 33-37], на противагу більшовикам, для яких клас заміняв націю [14, с. 90-91].

Термін «монархічна контрреволюція» використовувався більшовиками, зокрема Л. Троцьким, в негативному контексті стосовно російських білих (генералів М. Юденича, Є. Міллера, та адмірала О. Колчака) [22, с. 68]. В радянській історіографії термін «монархічна контрреволюція» набуває поширення в працях Г. Иоффе [11] та В. Зіміної [9], причому остання додає до вказаного поняття «германофільська», що є досить справедливим, оскільки, до 11 листопада 1918 року, тобто до поразки Центральних держав в Першій Світовій війни в російський контрреволюції існувало дві течії: проніме- цька (монархічна) та проантантівська (республіканська), на що звернули увагу емігрантські історики П. Мілюков [16, с. 75], М. Головін [5; 6], А. Зайцов [8, с. 28].

Як в емігрантської та закордонної так і в радянської історичної науці звернули увагу на реставраційні режими України і Дону 1918 року, як бази всеросійської реставрації [2; 3, с. 192; 10, с. 90-91, 99-102; 33, р. 56; 35, р. 74]. В сучасній український історіографії процес контрреволюції та реставрації розглянуто в монографіях

О.Тимощука [21], А. Буравченкова [1] та Д. Яневського [27], серед закордонних досліджень слід особливо згадати П. Кенеза [12; 31; 32], О. Федюшина [24], В. Федюка [23].

Разом з тим, слід звернути увагу на те, що загалом в сучасній українській історичній науці все ще панує негативне ставлення до правління гетьмана П. Скоропадського, оскільки, на превеликий жаль, більшість дослідників знаходиться «в полоні» спогадів революціонерів-соціалістів В. Винниченка та П. Христюка, що своїми поглядами були фактично національними більшовиками. Як справедливо відмітив А. Буравченков «соціалістична ментальність багатьох дослідників не дозволяє їм повністю відмовитися від класового підходу в інтерпретації історії. Користуючись запозиченими від радянської історіографії постулатами і догмами, вони тепер звеличують Центральну Раду, що складалася з соціалістів... Поодинокі дослідження, присвячені гетьманату потопають в хвилях праць... «неосоціалістичного» напрямку, в яких чорне називають білим... надають романтичного та героїчного забарвлення явищам, що призвели до зруйнування Української Держави, і на багато десятиліть відірвали її від європейської спільноти» [1, с. 78]. Тобто сучасна українська історична наука все ще потребує декомунізації та європеїзації. Особливо недостає порівняльних досліджень історичних процесів в Україні і в сусідніх країнах, та розгляд історії України в загальноєвропейському контексті, тобто України як частини Європи. Саме тому, мета цієї статті полягає у проведені порівняльного аналізу процесів контрреволюції та реставрації в країнах Східної Європи, а саме: Україні, Фінляндії, Угорщині та Дону. Треба зазначити, що голови всіх чотирьох країн залишили спогади [13; 15; 18; 29], що значно спрощує проведення дослідження. Власне російська монархічна контрреволюція (адмірал О. Колчак, генерали М. Юденич, Є. Міллер) залишається за межами теми цього дослідження.

Монархічна контрреволюція в нових державах, що виникли на території колишніх Російської та Австро-Угорської імперій була двох типів. Перший - класичний роялізм (Угорщина та Фінляндія), прагнення зберегти монархію шляхом або відновлення існуючої династії, або обранням нової. Другий - умовно кажучи «гібридний монархізм», або «експорт-монархізм» (Україна та Дон), тобто прагнення керівництва республіканських держав до повалення більшовизму та відновлення монархії в Росії, як засіб забезпечення безпеки та незалежності своєї нової незалежної держави [13, с. 215-216, 218, 220-223; 15, с. 177-178].

Взагалі монархічна контрреволюція відкидала гасло Установчих Зборів, передбачала відновлення дореволюційного ладу та гнучкий підхід до питання територіальної цілісності Росії, тобто визнання результатів Брест-Литовської мирної угоди. Монархічна контрреволюція в нових державах (за винятком генерала Ф. Келлера в Україні, який зробив спробу заколоту проти Гетьмана) на відміну від російської республіканської проантантівської контрреволюції не керувалась гаслом «Єдина та неподільна Росія!». Тобто монархісти-голови нових держав (Карл-Густав фон Маннергейм, Павло Скоропадський, Петро Краснов), припускали збереження незалежності своїх країн у випадку відновлення монархії в Росії. Наприклад, К, - Г. фон Маннергейм вважав, що Королівство Фінляндія повинна прийняти діяльну участь у відновленні монархії в Росії, оскільки «така «послуга» стала б основою для майбутніх дружніх відносин» [15, с. 177-178]. Гетьман

Павло Скоропадський також був прихильником того, щоб Українська Держава стала базою Всеросійської реставрації [17, с. 259; 19, с. 11, 13, 15, 17, 27-28, 105106; 31, р. 135, 140, 144-147, 162, 219-220, 238-240, 272]. Навіть так звана грамота Гетьмана про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією від 15 листопада 1918 року, як справедливо зазначив О. Юрченко, не відміняла незалежності України, оскільки не заперечувала принципам III та IV Універсалів Центральної Ради [26, с. 210]. Повстання Директорії проти Гетьмана, приводом для якого була саме «Грамота про федерацію», була не тільки внутрішньою Громадянською війною, а фактично, війною «червоних» проти «білих» в Україні, причому війська Директорії були українськими червоними, дії яких призвели до втрати держави [7, с. 61-62; 25, с. 169-170, 213-226; 31, р. 237, 239-240, 272]. Для отамана П. Краснова самостійність Дону в умовах всеросійської реставрації була непорушною за принципом «Хай живе цар в Москві, а ми, козаки на Тихому Дону!» [13, с. 193, 215].

Важливим питанням є періодизація монархічної контрреволюції. Першу спробу скласти періодизацію російської монархічної контрреволюції здійснив А. Зайцев, в якої рубіжними датами були жовтневий більшовицький переворот та поразка Центральних держав в Першій Світовій війні, тобто 7 листопада 1917 року - 11 листопада 1918 року. В цілому періодизація А. Зайцова виглядала наступним чином:

1. Боротьба до австро-німецької окупації (жовтневий переворот 7 листопада 1917 року - 18 лютого 1918 року);

2. Австро-німецький наступ і окупація (18 лютого - 4травня 1918 року);

3. Оформлення російської контрреволюції (літо - осінь 1918 року);

4. Осінь 1918 роки (закінчення Першої Світової війни 11 листопада 1918 р.).

11 листопада 1918 року стало, за зауваженням А. Зайцова, «траурним днем російської контрреволюції», тому що «День перемир'я, який відкрив необмежені можливості боротьби переможцям... не став початком світової збройної боротьби з більшовизмом» [8, с. 28, 333-334].

Взагалі, треба зазначити, важко створити загальну періодизацію, тому що в кожному випадку свій окремий час початку боротьби з більшовизмом, особливо в цьому відрізняється Угорщина, де революційні та контрреволюційні процеси розпочалися роком пізніше за інших. Проте, можна виділити загальні процеси з окремим датуванням хронологічних рамок в кожному випадку:

1. Визвольна або Громадянська війна з іноземною інтервенцією;

2. Контрреволюція та реставрація;

3. Кінець реставрації.

Отже, монархічна контрреволюція в нових державах виникла в період війн проти більшовизму. Фактично, це були Визвольні війни, які більшовики намагались перетворити на Громадянські. Більшовицьких сценаріїв експорт-революції, або, так би мовити, гібридної війни було три. Перший, та фактично основний, - повстання в столиці [3, с. 193], проголошення радянської влади, потім допомога з боку радянської Росії (Фінляндія 27 січня 1918 року, Угорщина 21 березня 1919 року). Другий - проголошення радянської влади на частині нової держави та потім наступ («допомога») з боку радянської Росії з проголошенням війни (Україна, 17 грудня 1917 року). Третій - відверта агресія з боку більшовицької Росії задля «боротьби з контрреволюцією» (Дон, фактично вже з листопада 1917 року).

Визвольні війни закінчувались перемогою білих, визволенням своєї території від більшовиків або власними силами з незначною допомогою німецьких військ, як це було, наприклад, в Фінляндії (16 травня 1918 року) [15, с. 107-108, 111, 119-122, 136; ЗО, р. 118] та на Дону (12 травня 1918 року), або контрреволюцію було принесено іноземними багнетами: німецька та австро-угорська інтервенція в Україні (початок наступу 17 лютого 1918 року - 4 травня 1918 року - заняття всієї території України); румунська в Угорщині (наступ, форсування Тиси ЗО липня - 6 серпня 1919 року - заняття столиці, Будапешту). Якщо в випадку України німецькі та австро-угорські війська грали провідну роль в звільнені від більшовизму, то в Угорщині половину території було звільнено румунською армією, а друга половина - власним національним військом [29, р. 119126, 128-129].

Перемога контрреволюції та перехід до реставраційних режимів відбувались по-різному. В Фінляндії - 18 серпня 1918 року Сейм проголошує Велике князівство Фінляндське Королівством; 9 жовтня 1918 року Сеймом було обрано королем Фридриха-Карла Гессен- Кассельського, який через поразку Німеччини та тиск з боку країн Антанти відрікся від корони 12 грудня 1918 року, регентом Королівства було призначено барона Карла-Густава фон Маннергейма [15, с. 142143, 145-147, 151; ЗО, р. 124-125; 34, р. 112-113]. В Україні - гетьманський переворот та обрання Гетьманом Української Держави генерала Павла Скоропадського з'їздом хліборобів 29 квітня 1918 року. На Дону - обрання Кругом Отаманом генерала Петра Краснова 16 травня 1918 року та проголошення незалежності Всевеликого Війська Донського 18 травня 1918 року [13, с. 191-198; 28, р. 74-75]. В Угорщині - проголошення Національними Зборами адмірала М. Горті регентом Королівства 1 березня 1920 року [29, р. 130-131]. Король Угорщини Карл офіційно не відрікався від корони, але його намагання повернути престол в Будапешті зустріли рішучий дипломатичний опір з боку країн Антанти. Саме чинник Антанти вимусив два королівства (Фінляндію і Угорщину) існувати без короля.

Реставрація відбувалась теж з певними особливостями. В Україні, Угорщині та на Дону це було відновлення дореволюційного законодавства. В Фінляндії - відновлення дії Конституції 1772 року 9 серпня 1918 року. В Україні було введено «Закони про тимчасовий державний устрій України» 29 квітня 1918 року. На Дону «Основні Закони Всевеликого Війська Донського» 17 травня 1918 року. Якщо в Фінляндії та Угорщині було відновлено монархію, як форму правління в державі, то особливостями України та Дону було те, що монархісти-голови держав, що прагнули відновлення монархії в Росії, очолювали республіканські за формою правління країни.

Кінець реставраційних режимів відбувся з відставкою з своїх посад глав держав. Чинниками відставки в випадках Фінляндії та України були внутрішні: гетьмана Павла Скоропадського 14 грудня 1918 року через повстання Директорії, регента барона Карла- Густава Маннергейма через прийняття Сеймом нової вже республіканської Конституції 17 липня 1919 року [15, с. 169, 171; 33 р. 60]; у випадках Дону та Угорщини були зовнішні, тобто під дипломатичним тиском великих країн: Великої Британії - відставка отамана Петра Краснова 15 лютого 1919 року та поразка на виборах Отамана 19 лютого 1919 року [32, р. 121-122, 331]; та Німеччини - відставка та арешт регента М. Горті 16 жовтня 1944 року. Треба зазначити, що найдовше проіснував реставраційний режим саме в Угорщині.

Таким чином, використовуючи порівняльний історичний аналіз та загальноєвропейський підхід, тобто замість вивчення історичного явища або процесу в кожній окремій державі проведення дослідження в декількох державах одночасно, можна зробити наступний висновок. Чотири нові держави (Фінляндія, Україна, Дон, Угорщина), що виникли після розпаду Російської та Австро-Угорської імперій, після Визвольних війн стали базою монархічної контрреволюції. Проте, процес контрреволюції та реставрації в обраних для дослідженнях державах відбувався з певними особливостями. Фінляндія та Дон звільнилися від більшовизму власними силами; в Україну та Угорщину контрреволюцію було принесено іноземною інтервенцією. Фінляндія та Угорщина на певний час відновили монархію, але королівство без короля, в той саме час Україна і Дон обрали республіканську форму правління, проте, з прагненням всеросійської реставрації, оскільки пов'язували власну безпеку та незалежність саме з поваленням більшовизму в Росії та відновленням монархії. Треба також окремо зазначити, що в сучасній українській історіографії до сих пір помилково вважається, що гетьманський реставраційний режим був проросійським та мав мету відновлення федерації з Росією. Скоріш за все, гетьман Павло Скоропадський планував зберегти незалежність України через відновлення монархії в Росії в її кордонах після Брест-Литовську, тобто, фактично, за фінським сценарієм барона Карла-Густава Маннергейма. Падіння реставраційних режимів відбулося або через внутрішні політичні чинники (вибори, нова Конституція), або зовнішні політичні чинники (тиск з боку великих держав).

монархічний контрреволюція реставрація імперія

Список використаних джерел

1. Буравченков А. О. Гетьман П. Скоропадський і Білий рух (суб'єктивний погляд) / А. Буравченков Н Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії. - Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2008. - С.74-84.

2. Валь Э. фон. Значение и роль Украины в вопросе освобождения России от большевиков на основании опыта 1918-- 1920 гг. / Э. фон Валь. - Таллинн, 1937. - 72 с.

3. Геруа А. Стихия Гражданской войны / А. Геруа И Военная мысль в изгнании. Творчество русской военной эмиграции. - Москва: Военный университет: Русский путь, 1999. - С.173-197.

4. Гражданов Ю. Д., Зимина В. Д. Союз орлов: Белое дело России и германская интервенция в 1917-1918 гг. / Ю. Гражданов, В. Зимина. - Волгоград: ВАГС, 1997. - 280 с.

5. Головин Н. Н. Российская контрреволюция в 1917-1918 гг. / Н. Головин. - В 5-ти ч. - Ч.ІІ. - Таллинн, 1937. - кн.З. - 114 с.; кн.4. - 87 с.; кн.5 - 104 с.

6. Головин Н. Н. Российская контрреволюция в 1917-1918 гг. / Н. Головин. - В 5-ти ч. - Ч.Ш. - Таллинн, 1937. - кн.б. - 116 с.; кн.7. - 130 с.

7. Гуль P. Киевская эпопея (ноябрь - декабрь 1918 г.) / Р. Гуль // Архив Русской революции: В 22 т. - Москва: Терра: Политиздат, 1991. - Т.2. - С.59-86.

8. Зайцов А. А. 1918: очерки истории Русской Гражданской войны / А. Зайцов. - Москва: Кучково поле, 2006. - 368 с.

9. Зимина В. Д. Крах германофильской монархической контрреволюции на Юге России в годы Гражданской войны и интервенции / В. Зимина. - Калинин, 1989. - 88 с.

10. Империалистическая интервенция на Дону и Северном Кавказе / под общ. ред. И. И. Минца, отв. ред. А. И. Козлов. - Москва: Наука, 1988. - 264 с.

11. Иоффе Г. 3. Крах российской монархической контрреволюции / Г. Иоффе. - Москва, 1977. - 320 с.

12. Кенез П. Красная атака, белое сопротивление. 1917-- 1918 / П. Кенез / пер. с англ. К. А. Никифорова. - Москва: Центрполиграф, 2007. - 288 с.

13. Краснов П. Н. Всевеликое Войско Донское / П. Краснов // Архив Русской революции: В 22 т. - Москва: Терра: Политиздат, 1991. - Т.5.-С.190-321.

14. Малахов В. С. Национализм как политическая идеология / В. Малахов. - Москва: КДХ 2005. - 320 с.

15. Маннергейм К.-Г. Мемуары / К.-Г. Маннергейм. - Москва: Вагриус, 1999. - 510 с.

16. Милюков П. Н. Россия на переломе: большевистский период Русской революции / П. Милюков. - В 2-х т. - Париж, 1927. - T.II. - ix, 281 с.

17. Россия и Украина. Из дневников Н. М. Могилянского и писем к нему П. П. Скоропадского 1919-1926 / публикация А. Сергеева // Минувшее. Исторический альманах. - Москва. - СПб., 1993. -Вып.14. - С.253-274.

18. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918 / П. Скоропадський. - Київ - Філадельфія, 1995. - 493 с.

19. Скоропадский П. П. «Украина будет!» Из воспоминаний / публикация А. Варлыго // Минувшее. - Москва - СПб., 1994. - Вып.17. -С.7-115.

20. Сорокин П. Социология революции / П. Сорокин // Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. - Москва: Политиздат, 1992. - С.266-295.

21. Тимощук О. Охоронний апарат Української Держави (квітень - грудень 1918 р.) / О. Тимощук. - Харків: Вид-во УВС, 2000. - 462 с.

22. Троцкий Л. Д. Между империализмом и революцией / Л. Троцкий. - Москва: Директ-Медиа, 2015. - 249 с.

23. Федюк В. П. Белые: антибольшевистское движение на Юге России. 1917-1918 гг. I В. Федюк. - Москва: АИРО-ХХ, 1996. - 153 с.

24. Федюшин О. Украинская революция. 1917-1918 / О. Федюшин. - Москва: Центрполиграф, 2007. - 336 с.

25. Черячукин А. В. Донские делегации на Украину и в Берлин в 1918-1919 г. / А. В. Черячукин // Донская Летопись. - Белград, 1924. - №3. - С.163-231.

26. Юрченко О. Українсько-російські стосунки після 1917 в правному аспекті / О. Юрченко. - Мюнхен, 1971. - 402 с.

27. Яневський Д. Проект «Україна» або Спроба Павла Скоропадського / Д. Яневський. - Харків: Фоліо, 2010. - 283 с.

28. Footman D. Civil War in Russia / D. Footman. - New York, 1961.- 328 p.

29. Horthy N. Memoirs / N. Horthy / annotated by A. Simon. - Safety Harbor: Simon Publications, 2000. - 348 p.

30. Jussila O., Hentila S., Nevakivi J. From Grand Duchy to A Modem State. A Political History of Finland Since 1809 I O. Jussila, S. Hentila, J. Nevakivi. - London: Hurst and Co., 1995. - 384 p.

31. Kenez P. Civil War in South Russia, 1918. The First Year of the Volunteer Army / P. Kenez. - Berkeley - Los-Angeles - London: California University Press, 1971. - 351 p.

32. Kenez P. Civil War in South Russia, 1919-1920 I P. Kenez. - Berkeley - Los-Angeles - London: California University Press, 1977.- 378 p.

33. Kirby D. Finland in the Twentieth Century I D. Kirby. - London: Hurst and Co., 1979. - 253 p.

34. Puntila L. The Political History of Finland 1809-1966 / L. Puntila. - London: Heinemann Ltd, 1975. - 248 p.

35. Yekelchyk S. Ukraine: Birth of A Modem Nation / S. Yekelchyk. - Oxford - New York: Oxford University Press, 2007. - 280 p.

Размещено на Allbest.ru