Ян Токаржевський-Карашевич - політик і дипломат доби національно-визвольних змагань українського народу за державну незалежність в першій половині XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ян Токаржевський-Карашевич - політик і дипломат доби національно-визвольних змагань українського народу за державну незалежність в першій половині XX століття

Джура М. З.

Розглянуто основні етапи життєвого шляху та громадсько-політичної діяльності Яна Токаржевського--Карашевича (24.07.1885 -- 18.11.1954) -- українського дипломата доби Гетьманату та Директорії (УНР), історика та політика в еміграції. Виокремлено такі періоди його політичної біографії: дореволюційний, революційний (Українська Держава та Директорія УНР), еміграційний (тарнівський, французький, італійський та англійський). Ян Токаржевський розпочав свою політичну діяльність як радник українського посольства у Відні під керівництвом Вячеслава Липинського (червень 1918 року -- червень 1919). Потім, він -- радником українського посольства у Стамбулі і його останній посол (серпень 1919 року -- грудень 1921 року). Зі січня 1922 року по 1924 рік він -- віце--міністр, керуючого Міністерством Закордонних Справ уряду УНР в екзилі. У Франції він -- член французької організації Франція--Схід та засновник Товариства українознавства у Франції. В Італії він -- редактор місячника Мальтійського ордену, почесним лицарем якого він був з 1919 року. В Англії він -- член Центрального Комітету Антибільшовицького блоку народів, Голова делегатури АБИ до Великобританії. Автор численних історичних розвідок та публіцистичних статей. В статті висвітлена його політична діяльність та задані напрямки подальших досліджень.

Ключові слова: Ян Токаржевський-Карашевич, політичний діяч, дипломатична діяльність, Ретьманат,Директорія УНР, еміграція.

Перша половина XX століття, від Першої Світової війни до закінчення Другої Світової війни, позначена великими геополітичними змінами в цілій Європі, зокрема, й в Україні. Боротьба українського народу за державну незалежність тривала ще до середини 50-х років минулого століття. З огляду на тяглість історичних подій нинішня політична ситуація в Україні, на нашу думку, є значною мірою зумовлена тими історичними подіями, які відбулися в першій половині XX століття. Багато з геополітичних викликів, які повстали перед Україною сьогодні, були характерними для державотворчого процесу тої доби. А тому, події, особистості, інститути та інституції, які творили тогочасну історію, нині потребують ретельного наукового вивчення.

На тлі того часу виділяється ще не достатньо досліджена постать Князя Яна Токаржевського- Карашевича (24.07.1885 - 18.11.1954) - українського дипломата доби Гетьманату та Директорії (УНР), історика та політичного діяча в еміграції. Про нього писали такі дослідники як от: Григорій Курас, Атанасій Маквей, Ярослав Василюк, Ігор Винниченко. Найбільш цілісно постать Яна Токаржевського як громадсько-політичного діяча представлена у статті Григорія Кураса, де автор зазначає про потребу створення наукової біографії державника. У розвідці Атанасія Маквея розглянуто дипломатичну діяльність Яна Токаржевського, пов'язану з налагодженням взаємин між Україною та Ватиканом. Основою для такого дослідження слугували 28 листів в архівах Ватикану, написаних як самим Яном Токаржевським, так і скерованих до нього. У статтях Я. Василюка та І. Винниченка подано лише короткі біографічні огляди постаті Яна Токаржевського. Попри те, поза увагою дослідників залишилося чимало фактів політичної біографії Яна Токаржевського. Тому, у пропонованій статті ставимо за мету доповнити існуючі фрагментарні біографічні дані про Яна Токаржевського, детальніше відтворити його громадсько-політичну діяльність, що стане ґрунтом для подальших досліджень про нього як теоретика та практика української державницької ідеї першої половини XX століття.

Джерельною базою пропонованої роботи є також такі праці: розвідка А. Господина «Три визначні дипломати», спогади О. Лотоцького «Сторінки минулого. Частина Четверта. В Царгороді» (зазначимо, що Олександр Лотоцький був батьком Оксани Лотоцької - дружини Я. Токаржевського), автобіографічний твір англійською мовою Б. Лотоцького «Борисова Одісея» (Борис Лотоцький - син Олександра Лотоцького та рідний брат Оксани Лотоцької), збірник на пошану пам'яті О. Лотоцького «Лицар Правди та Обов'язку». Звертаємо увагу на те, що витяги про Яна Токаржевського з книги Б. Лотоцького «Борисова Одісея», перекладені з англійської на українську мову авторкою статті й вводяться до наукового обігу вперше.

Дореволюційний період громадсько-політичної діяльності Яна Токаржевського-Карашевича. Ян

Токаржевський-Карашевич народився 24 червня 1885 у селі Чабанівка на Поділлі в одному з родинних маєтків Токаржевських. Охрестили його Ян Стефан Марія. Рід Токаржевських належав до знатного литовсько- українського роду, посвояченого з Радзівілами (в українському звучанні Радивилами). Останні належали до старого і найбагатшого литовського роду Великого Князівства Литовського, згодому Речі Посполитої, а в XVIII - XX століттях - Російської імперії та Прусії. Рід Радивилів отримав князівський титул Священної Римської Імперії у 1547 році. Князівський титул мав і рід Токаржевських. На родовому гербі родини Токаржевських, як і в Радивилів, були відображені три сурми. Стосовно ж віросповідання Токаржевських довідуємося зі спогадів Б. Лотоцького таке: «Перше вони були Православними і навіть мали Православного святого в родині. Потім, як і більшість руської знаті, перейшли на римо-католицьку віру і з часом до їхнього родинного імені Токаревські (Tokarewski) закралося «ж» (Tokarzewski), набувши польського звучання» [12, с. 77]. Що ж до прізвища Карашевич (Karaszewicz), то воно є тюркське. Тюркське слово «кара» означає «чорний». Походить це родове ім'я від свояцтва родини Токаржевських із визначним татарським родом. Родина Токаржевських належала до знаних землевласників, які мали у своєму володінню 7 000 гектарів землі в найзаселенішій частині України на Поділлі. Як зазначає в спогадах Б. Лотоцький «Ціле маленьке містечко, Криве Озеро, було збудоване на його дідичній землі» [ibidem], Ян Токаржевський-Карашевич навчався в Житомирській гімназії, яку закінчив 1906 року. А далі - в університетах за кордоном: у Фрібурзі (Швейцарія), Відні, Мюнхені та Тулузі. У 1910 році здобув ступінь доктора філософії та ступінь доктора політичних наук. Вибір навчатися у Фрібурзькому університеті (Швейцарія), на нашу думку, міг бути зумовлений тим, що цей університет мав статус католицького. Багата родина Токаржевських, будучи римо-католиками, перебувала у зв'язках з іншими знатними католицькими родинами України (наприклад, зі Шептицькими, Тишкевичами), а також і католицьким духовенством. За порадою, яка вийшла з цих кіл, цілком ймовірно, Ян Токаржевський міг відбути на навчання до Фрібурзького університету.

З 1910 року по 1918 рік Князь жив у рідному селі Чабанівці, управляючи родинними маєтками. З початком Першої Світової війни працював у Червоному Хресті та став Головним контролером Подільського земського комітету допомоги пораненим. У його підпорядкуванні було шістдесят три госпіталі. Варто зауважити, що Ян Токаржевський стояв поосторонь політичного життя в Україні за доби Центральної Ради і як політик виступив щойно за Гетьманства. Попри те, що у дореволюційний період та перші місяці революційного періоду Ян Токаржевський і не займався активною політичною діяльністю, все ж, на тлі тогочасних подій почала формуватися його державницька позиція.

Діяльність Яна Токаржевського-Карашевича в Добу Гетьманства та Директорії (1918-1921 рр.). 29 квітня 1918 року за підтримки німецьких союзників у Києві стався державний переворот. Павло Скоропадський був проголошений Гетьманом Української Держави, перебравши на себе всю повноту державної влади. 20 травня 1918 року Дмитро Дорошенко очолив Міністерство Закордонних Справ Української Держави. Він був уповноваженим переглянути та сформувати новий склад українських дипломатичних місій за кордоном. На посаду посла Української Держави у Відні Дмитро Дорошенко призначив Вячеслава Липинського. Той же, формуючи українське посольство, запросив до служби з-поміж інших і Яна Токаржевського як радника цієї установи. Згадуючи тогочасні події Д. Дорошенко зазначив таке: «Він (тобто, В. Липинський) також як і Штейнгель, дивився широко на питання національної і державної приналежности, і тому складаючи штат свого посольства, запросив до нього людей, які з боку ортодоксальних (але вузьких) українців стягали на себе докори протилежної до Берлінської місії натури. Коли там говорилося, що у місії засіли «росіяни», то тут казали про «поляків». Але Липинський запросив поляків (себто, українців римо-католиків), які виявили себе такими вірними слугами Української Держави, що дай Боже кожному патентованому українцеві! Але й таких було всього двоє: І. С. Токаржевський і Ванькович. Решта ж були наші українці-лівобережці» [5, с. 279]. У червні 1918 року Гетьман Павло Скоропадський видав указ про призначення Яна Токаржевського радником посольства Української Держави у Відні. З-поміж пріоритетних завдань, спеціально доручених йому Міністерством Закордонних Справ, було налагодити та активізувати дипломатичні стосунки з нунціятурою у Відні щодо виділення України в окрему провінцію з Архиепископом у Києві. У Відні Ян Токаржевський провадив дипломатичну переписку з тодішнім Монсіньором Амброжжьо Дам'яно Ахіллє Ралі, Апостольським Візитатором в Польщі, який у 1922 році став Папою Пієм Одинадцятим. Ян Токаржевський зазначив з цього приводу, що: «Це мене привело, через тодішнього Нунція, пізнішого кардинала - Ляврі та його авдитора, теперішнього кардинала Мікара, до знайомства з Апостольським Візитатором, пізнішим Папою, Ратті. Митрополит Шептицький з яким я, від дитинства майже, був близько зв'язаний, знав про це, бо говорилося теж про відновлення Кам'янецького Генерального Вікаріяту і єпископства греко-католицького в Києві» [8, с. 29]. Зазначимо, що нунцієм у Відні був не Ляврі, а Монсіньор Вальфре ді Бонцо. У наступному своєму листі до отця Хоми, який був першим секретарем Митрополита Йосипа Сліпого, Ян Токаржевський виправив свою помилку, зазначаючи, що з Монсіньором Ляврі, він познайомився у Варшаві під час свого Тарнівського міністрування впродовж 1922-1924 років. В одному зі своїх листів Монсіньор Ратті писав Янові Токаржевському, що з особливого дозволу Ватикану, він мав намір відвідати Україну. Його приїзд так і не відбувся через вторгнення більшовиків та наступні події в Україні.

У січні 1919 року, вже за Директорії, послом УНР до Оттаманської імперії було призначено Олександра Лотоцького. По дорозі до Стамбулу, члени українського посольства зупинилися у Відні, де Олександр Лотоцький вперше познайомився з радником посольства - Яном Токаржевським Карашевичем. Олександр Лотоцький зазначив, що попри соціальні розходження у поглядах їх єднала, ще більше як з Вячеславом Липинським, «єдність національно-державних поглядів» [8,с. 16]. Там же у Відні було домовлено, що Олександр Лотоцький проситиме уряд Директорії про перехід Яна Токаржевського до українського посольства в Стамбулі. Справа його переїзду до Туреччини була полагоджена вліті 1919 року. Це відбулося, як зазначає Олександр Лотоцький, за погодженням з послом Вячеславом Липинським, який в серпні 1919 року подався у відставку з посольської служби. токаржевський політичний революційний еміграційний

По дорозі до Стамбулу, Ян Токаржевський пребував місяць у Римі. В той час послом при Святім Престолі був граф Михайло Тишкевич - голова київського союзу українців-католиків, давній приятель Яна Токаржевського. Немалозначним був і той факт, що Ян Токаржевський мав приватну аудієнцію в Папи Бенедикта XV, який цікавився подіями на Україні. Це ще раз засвідчує його високий статус як державного діяча.

2 серпня 1919 року Ян Токаржевський-Карашевич прибув до Стамбула. Він перебував в українській дипломатичній місії в Туреччині аж до 11 грудня 1921 року, обіймаючи різні посади, а саме: до 27 березня 1920 року - як радник посольства, після від'їзду посла Лотоцького - як повірений у справах, і врешті - «як останній (український) Посол при останньому Султанові» [8, с. 29]. Досконало володіючи французькою мовою - мовою дипломатії того часу, він багато зробив для налагодження зв'язків в турецьких політичних колах, як і в іноземних дипломатичних колах Стамбула, загалом. А це, як зазначає Борис Лотоцький «... було нелегке завдання, беручи до уваги, що ми були українцями» [12, с. 70]. Як радник посольства, Ян Токаржевський-Карашевич, серед інших дипломатичних завдань, підтримував дипломатичні зв'язки з Папським нунцієм у Стамбулі - Анджельо Марія Дольчі. У своїх спогадах Олександр Лотоцький зазначає: «Добрі зносини з Папським Нунцієм в Царгороді мали на меті допомагати більш активній участі Ватикану в справі фактичних зносин з Україною. Монсіньор Дольчі, представник Ватикану, в сій справі брав діяльну участь» [7, с. 78]. З цього приводу, зазначимо, що Олександр Лотоцький, походячи з православного священничого роду в декількох поколіннях, був закорінений в православну традицію Української Церкви. Відтак, у Стамбулі він працював над тим, щоб досягти визнання Автокефалії Української Православної Церкви з боку Візантійської Православної Церкви - як однієї з підстав sine qua non існування України в статусі самостійної держави. Натомість, Ян Токаржевський виріс в католицькому оточенні, тому був ближчим до Ватикану, але це не створювало непорозумінь між обома дипломатами в їхній роботі чи в особистих стосунках. Після від'їзду Олександра Лотоцького зі Стамбулу, Ян Токаржевський підтримує добрі відносини з Візантійською патріярхією, налагоджені ще за часу роботи Олександра Лотоцького. Це свідчить про відсутність упередження щодо православ'я чи католицтва в Яна Токаржевського.

У своїх спогадах Олександр Лотоцький зазначає, що з переїздом Яна Токаржевського до Стамбулу, вдалося налагодити співпрацю з низкою часописів задля популяризації української державницької справи. Так, завдяки зусиллям дипломата декілька місцевих газет стали приділяти достатньо уваги власне українському питанню. Олександр Лотоцький так охарактеризував тогочасну українську пресову роботу в Стамбулі: «З огляду на те, що звістки які подавалися з української сторони, були більш провірені та певні і крім політичного змісту, мали в собі багато фактичних відомостей, інтересних для ділових царгородських кругів, між тим як матеріял «Русагена» та «Освага» складався переважно із загальних тверджень політичного змісту, визначаючись при тому характером очевидної тенденційности, то газети охотніше містили звістки з українського джерела, а інших або зовсім не містили, або освідомлялися попереду про певність тих звісток» [7, с. 108].

На жаль, не вдалося розвинути якоїсь значнішої друкованої діяльності в турецьких часописах, бо «пильне око» Антанти, яка підтримувала російську політичну силу, стежило за кожним кроком українського посольства і скоро розпочалися «... надзвичайні цензурні репресії щодо звісток в українській справі. В наслідок спеціяльних розпоряджень місцевої союзницької влади з часописів виключалося усякий український матеріял - не тільки статті, не тільки звістки, але й саму назву України викреслювалося, як у найгірші старі часи царського режиму в Росії... З призначених до друку брошур удалося, до початку репресій, випустити лише дві - в мовах турецькій («Туреччина та Україна») та грецькій (в справі автокефалії). Обидві французькі брошури союзницька цензуране випустила з друкарні. Третю, роспочату друком, французьку брошуру Кн. Я. Токаржевського-Карашевича про Україну та Туреччину в минулому та сучасному вже й не надруковано, бо зявитися на світ вона з очевидністю не могла» [7, с. 110-111].

Зі спогадів Олександра Лотоцького довідуємося, що йому було доручено зорганізувати справу відкриття дипломатичного представництва УНР в Персії, використовуючи запланований приїзд перського шаха до Стамбула. Завдяки Яну Токаржевському, який мав зв'язки в колах перської амбасади, вдалося значно просунутись у цій справі. Однак, як зазначає Олександр Лотоцький: «... не стільки неприїзд шаха, як все ті самі загальні обставини, не дозволяли і сю справу допровадити до завершення» [7, с. 127].

Про роботу українського посольства в Стамбулі можна також довідатися зі спогадів самого Яна Токаржевського- Карашевича, виданих в часописі «Визвольний Шлях» під назвою «Царгородські спомини (1919-1921)». Як зазначалося вище, він перебував в дипломатичній місії у Стамбулі до 11 грудня 1921 року, що, загалом, було зумовлено подіями міжнародної політики щодо України. А саме, 18 березня 1921 року в Ризі підписано польсько- радянський мирний договір, за яким Польща визнавала Російську Радянську Федеративну Соціалістичну Республіку та Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Як наслідок, під натиском більшовиків уряд УНР та його установи переїхали до Тарнова в листопаді 1920 року, втративши свій офіційний статус та право на законне перебування на території Польщі.

Саме тут у Тарнові і розпочався наступний етап політичної біографії Яна Токаржевського.

Політична діяльність Яна Токаржевського за часу екзильного уряду УНР в Польщі. Після підписання Ризької угоди політична влада Директорії втратила свою юридичну легітимність й в інших державах світу. За такого становища зовнішня політика Державного Центру УНР скеровувалася головним чином на присутність та несення відомчої служби з українського питання в Лізі Націй та на міжнародних форумах. Відчувався брак кваліфікованих і досвідчених працівників у дипломатичній службі УНР. Вихолощення українського дипломатичного складу відбулося ще на початку самого перейняття влади Директорією УНР, представники котрої, виходячи часто лише з інтересів партійної політики, звільнили багатьох очільників дипломатичних представництв, призначених Гетьманом П. Скоропадським. Натомість, заступити їх якісно не мала ким. За таких обставин, кожний досвідчений український дипломат багато значив для посилення становища Директорії. Серед них був і Ян Токаржевський-Карашевич. Від 12 січня 1922 року він обіймав посаду віце-Міністра, керуючого Міністерством Закордонних Справ України українського уряду в екзилі до 1924 року. Вільно володіючи французькою, італійською, німецькою, англійською, польською мовами, з досвідом дипломатичної роботи у важливих з політичного погляду місіях (Відень, Стамбул), він був дуже цінною людиною на загалом переважно сірому тлі української дипломатії Директорії.

У той час відбулась визначна подія в особистому житті Яна Токаржевського. 29 квітня 1922 року він одружився з Оксаною Лотоцького - дочкою Олександра Лотоцького. Вони взяли шлюб спершу в грецькій православній церкві у Відні, а пізніше в католицькій в Бадені (Австрія). Із праці Б. Лотоцького довідуємося, що згодом подружжя відбуло з офіційним завданням до Риму, «... а потім повернулися до Тарнова, де вони жили в дуже скрутних умовах до 1925 року» [12, с. 75].

Парижський еміграційний період 1924-1936 рр. У 1924 році Ян Токаржевський разом з дружиною переїхали до Парижа, де він багато працював в бібліотеках і архівах. Не припиняв учений і політичної діяльності. Вислідом його роботи в архівах став опрацьований ним щоденник Пилипа Орлика, який знаходився в архіві Міністерства Закордонних Справ Франції - «Діярій Гетьмана Пилипа Орлика», виданий в 1936 році, а також розвідка «Походження і герб Івана Мазепи», яка вийшла друком у 1938 році. Ці праці свідчать про зацікавлення Яна Токаржевського історією української державної традиції.

Дипломат проживав у Парижі до 1936 року. Працював тут в декількох громадсько-політичних установах. Так, він був членом організації «Комітет Франція-Схід» (Comite France-Orient). До цієї французької організації належали визначні політики і дипломати, які цікавилися Близьким Сходом, Центральною та Східною Європою. Серед українців, які стали його членами, були І. Косенко, М. Шульгин, М. Шумицький і Я. Токаржевський- Карашевич. При цій організації Ян Токаржевський заснував місячний бюлетень «Франція-Україна» («France- Ukraine»). Його завданням було інформувати членів комітету про українську справу. Так, в цьому часописі, з-поміж інших, з'явилася стаття Яна Токаржевського- Карашевича про Симона Петлюру («Simon Petlura» par Jean de Tokary Tokarzewski Karaszewich. Edition France- Orient, Paris). Також, він був засновником і генеральним секретарем Товариства українознавства у Франції та головою Наукової Ради Міжнародного геральдичного інституту.

У Парижі Ян Токаржевський працював над статтями та науковими викладами. Зокрема, дописував до журналу «Тризуб», у якому були видруковані такі його статті: «Дійсність та химери. До сучасного політичного моменту» (1925 р.) (відгук на Конференцію у Локарно), «Крок вперед, два назад» (1925 р.) (про торговельний договір Радянського Союзу з Німеччиною та поступки радянського уряду Німеччині заради підтримання торговельних відносин). Ян Токаржевський був ініціатором низки статей про голод в Україні, опублікованих французькою журналісткою Сюзан Бертійон (Suzanne Bertillon) у часописі «Маленький Парижанин» («Те Petit Parisien»). Зауважимо, що французька преса загалом замовчувала цю подію.

У 1936 році Ян Токаржевський разом з дружиною переїжджають до Італії. Однією з причин переїзду могло бути дещо упереджене ставлення, яке виникло в українській громаді в Парижі щодо діяльності політика. Про це довідуємося з книги Б. Лотоцького «Борисова Одісея». «Деякі з українців в Парижі, - зазначає він, - заздрили тій пошані, яку чоловік моєї сестри (Ян Токаржевський-Карашевич) мав у французьких колах і почали ширити наклепи на нього, обвинувачуючи його в тому, що той намагався організувати таємне українське товариство проти українського уряду в екзилі, твердження тим більше глупе, що мій батько був Віце-Прем'єр Міністром того ж самого уряду. Сі наклепи продовжувалися і атмосфера в офісі ставала зовсім отруйною. Я ніколи не вагався сказати, що думаю іноземцям, і не завагався висловити свою думку тим моїм землякам, які стали проти Яна. А то мене привело до конфлікту з тодішнім прем'єр-міністром нашого уряду в екзилі, який був моїм керівником і головним видавцем українського тижневика «Тризуб». Відчуваючи відразу до цього, я відсторонився від обов'язків у «Тризубі».

Невдовзі Оксана та Ян переїхали до Риму, а якийсь час по тому мій батько залишив посаду Віце-Прем'єр Міністра Українського Уряду в екзилі» [12, с. 129].

Італійський еміграційний період 1936-1948 рр. У 1936 році Ян Токаржевський переїхав з дружиною до Риму. З книги Б. Лотоцького довідуємося про Рим за часу правління Муссоліні: «В той час під керівництвом фашистів Рим дуже відрізнявся від того, яким він є сьогодні: то було менш інтернаціональне місто, набагато провінційніше, але також дуже безпечне» [12, с. 151]. Близьким був початок Другої Світової війни. Напруга в Західній Європі наростала. Йшлося про можливий перерозподіл політичної карти Європи, і не лише її самої. Зі свого боку, українська політична еміграція покладала значні сподівання на прийдешні воєнні події, які могли би визволити Україну з-під більшовицької окупації.

Власне за таких політичних обставин у 1936 році Ян Токаржевський з дружиною опинилися в Римі. Там він продовжував роботу в архівах, особливо у Ватиканському. Також співпрацював з Мальтійським орденом. Був Лицарем Мальтійського ордену і секретарем редакції місячника цієї організації. Зауважимо, що званням Лицаря Мальтійського ордену «in gremio religionis» (лат. «в лоні віри») Яна Токаржевського-Карашевича було нагороджено ще у квітні 1919 року, коли той був радником українського посольства у Відні.

Нам вдало ся знайти текст одного з викладів італійською мовою, виголошеного ним 28 квітня 1937 під назвою «Як Україна поборює більшовизм». Тут, Ян Токаржевський робить короткий історичний огляд боротьби українського народу від доби Івана Мазепи до часу національно- визвольних змагань 1917-1921 року, а потім описує життя українців під більшовицьким гнітом. Зупиняється на згубних наслідках більшовицької політики, на Голодоморі, підкреслюючи, що попри це Україна бореться за власну державу та національну свободу.

З початком Другої Світової війни, становище українських емігрантів в Італії ставало все хиткішим. До іноземців ставилися з підозрою. Борис Лотоцький згадує таке: «... питання самого прожиття ставало все гострішим. Я не мав грошей, не було їх ані в моєї сестри, ані в її чоловіка, а їхній місячний переказ з Польщі вже не надходив» [12, с. 184].

Саме тоді з'явилися нагода виголошувати інформаційні повідомлення про Україну по італійському радіо. Зазначимо, що Ян Токаржевський особисто виклопотав і не раз брав участь в цих передачах. Італійський уряд Муссоліні дав згоду на такі виголошення, розглядаючи їх як частину антибільшовицької компанії. Зі спогадів Б. Лотоцького довідуємося, що: «Обговорюючи сі обставини, моя сестра, її чоловік та я вирішили, що наступила слушна година, аби розпочати антикомуністичні передачі на італійському державному радіо. Одразу ж ми склали меморандум, який я переслав до Міністерства Народної Культури, разом зі заявою про працевлаштування ведучим на радіо. Ми попро сили наших друзів італійців підштовхнути сю справу у правильному напрямку і на наше приємне здивування менш як за три місяці, у вересні, дали згоду на українські виголошення. Я мусив здати іспит, мене схвалили і невдовзі я почав передавати виголошення по радіо о 6.45 щовечора. Змога робити випади проти російських комуністів у своїх передачах давала мені підстави до великого вдоволення.

Із розгортанням воєнних подій ставало очевидно, що Італія, керована Муссоліні, зазнає політичного краху. У вересні 1943 за підтримки Гітлера була встановлена Італійська Соціальна Республіка, яка проіснувала до 1945 року. На той час в Італії вже розпочався партизанський рух, підтримуваний англо-американським військом. Ці події застали Яна Токаржевського та його дружину в місті Падуї, і побоюючись того, що союзне військо може бомбардувати місто, після виходу з нього німців, подружжя поспішно покинуло його.

По закінченню війни в Італії настав період великих політичних змін. А саме, у 1946 році в цій країні відбувся установчий референдум щодо вибору державної форми правління: республіканської чи монархічної. За його результатами перевагу здобула республіканська форма державного правління. А вже через два тижні Король Умберто II залишив Італію. Стара аристократична система правління завершила своє існування. Матеріальне становище самих італійців по війні було скрутне, не кажучи вже про емігрантів - людей без офіційного статусу. А політичне становище українських емігрантів було ще хиткішим. Доказом того є така заувага Б. Лотоцького: «Але була одна загрозлива обставина, яка нас дуже непокоїла: після війни комуністична партія в Італії набрала сили. Так мешканці-комуністи називали Сесто Сан Джьовані, передмістя Мілану, Сталінінграда Італьяна. Тітова сусідня Югославія доповнювала «милу» картину. Ми відчували, що якби піднялася політична заворуха, ми, як бездержавні іноземці, були би її першими жертвами» [12, с. 245].

Відомо, що Ян Токаржевський звернувся з проханням до Д. Дорошенка посприяти йому з виїздом до США. Але той не зміг допомогти йому в цьому питанні. Тому в 1948 році Князь переїхав до Лондона, Англія.

Англійський еміграційний період 1948-1954 рр. В Англії Ян Токаржевський продовжує громадсько- політичну діяльність. На той час він був членом Центрального Комітету Антибільшовицького блоку народів, а також Головою Делегатури АБН до Великої Британії. Співпрацював із часописом «Визвольний шлях», заснованим в 1948 році. Деякі статті друкував під псевдонімом І. Остикович. Пише наукові розвідки на історичні теми, серед них: «Бій під Полтавою», «Історія Війська Запорозького», «Король Данило. Велетень державної думки і чину. У 700-літню річницю коронації Данила Апостольською Столицею». Варто згадати працю Я. Токаржевського «Конституційна Історія України», видруковану у «Визвольному шляху» вже після його смерті. З 1952 року Ян Токаржевський опублікував низку розвідок під підписом «Т.К.».

У 1950 році померла дружина Яна Токаржевського - Оксана Токаржевська з роду Лотоцьких. В Б. Лотоцького читаємо: «В мене залишався лише один родич в Лондоні, чоловік моєї сестри. Моя дорога сестра померла там на Новий Рік 1950 року. Бідна Оксана підхопила сухоти в Тарнові, де Ян завідував Міністерством Іноземних Справ при Українському уряді в екзилі 1922 року. Причина її трагічної смерті була проста, вона та Ян не мали що їсти в ті тяжкі часи. ... Шкода, але Ян не заробляв достатньо навіть на прожиток, отже коли з'явилася нагода працювати у Лондоні, вони переїхали. І хоча фінансово їм було краще, однак клімат виявився дуже нездоровим для Оксани і напевне став вирішальним чинником її передчасної смерті у віці 52 років» [12, с. 251-252].

18 листопада 1954 року помер сам Ян Токаржевський- Карашевич. Поховали його на кладовищі Ґанесбері (Gunnersbury) в Лондоні. Серед багатьох представників української громади у Великій Британії, яка зібралася попрощатися з ним, був і Данило Скоропадський - син Гетьмана Павла Скоропадського. Він приїхав на похорон з Німеччини. В 1978 році прах Яна Токаржевського та його дружини, завдяки старанням Бориса Лотоцького та української громади, перевезли до Бавнд-Бруку у штаті Нью-Джерсі та переховали на українському цвинтарі.

Висновок. Постать Князя Яна Токаржевського- Карашевича, його політична діяльність та наукова спадщина ще дотепер не є цілісно досліджені. Є декілька причин, які актуалізують необхідність саме такого дослідження. Найперше те, що належачи до шляхетного роду, спольщених українських великих землевласників, Ян Токаржевський-Карашевич був продовжувачем української державної традиції в їхній тяглості. Належав до тої ж верстви, що й Вячеслав Липинський - спольщених українських великих землевласників. Стара українська державна традиція цікавила його впродовж життя, про що свідчать наукові розвідки та державницька діяльність дипломата. По-друге, Князь провадив велику роботу з міжнародного визнання України. Мав зв'язки в колах родовитої знаті Європи. Пропагував українську справу серед них. Що важливо, не обмежувався світом аристократії, а з приходом до влади Директорії (яка була лівою за своєю ідеологією) продовжував працювати в уряді УНР в екзилі аж до 1924 року. Потім в його житті слідують довгі еміграційні періоди в трьох країнах Європи, а саме: у Франції (1925-1936), в Італії (1936-1948) та в Англії (1948-1954). Після перших років перебування в еміграції стало зрозуміло, що УНРівська політична еміграція не виборить за таких умов державної незалежності, ані не зможе провадити якоїсь значнішої політичної діяльності. Тому, Ян Токаржевський, виокремивши основну на той час причину національної бездержавності - більшовизм, послідовно проводить свою еміграційну роботу з тими особистостями й організаціями, які не сприймали такої ідеології, не обмежуючись вченнями, класами чи національністю. Так, у Франції він бере участь у діяльності організації «Комітет Франція-Схід», де поширює відомості про українську справу. В Італії він доповідає на конференції, присвяченій висвітленню питань про загрозу більшовизму. З перенесенням діяльності Антибільшовицького блоку народів до Західної Європи Ян Токаржевський стає членом Центрального Комітету цієї організації та Головою делегатури до Великої Британії. Також, дослідження постаті Яна Токаржевського цікаве ще й з огляду на його перебування в еміграції в трьох впливових країнах Європи (Франція, Італія, Англія), що дає можливість простежити еволюцію політичної ситуації в державах Західної Європі першої половини XX століття, як і їхнє ставлення до українського справи. Висвітлення цих питань дозволить краще зрозуміти сьогоднішню політику держав Євросоюзу щодо України загалом, як і їхню позицію до існуючого військового конфлікту на сході України.

Дослідження життя та громадсько-політичної спадщини Яна Токаржевського-Карашевича збагатить українську політичну думку, доповнить малорозвинутий біографічний жанр українських державних постатей. Впровадження ж державотворчого досвіду, здобутого нашими попередниками, може позитивно вплинути на розв'язання низки наболілих питань в Україні сьогодні.

Список використаних джерел

1. Бурім Д. З життя української еміграції в Європі: Листи Дм. Дорошенка до Яна Токаржевського-Карашевича та Оксани Токаржевської-Карашевич / Дм. Бурім [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/old_jm/Soc_Gum/Nzzpmv/2011_23/Burim.pdf

2. Василюк Я. Токаржевський-Карашевич Ян / Я. Василюк [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ukrainiansintheuk.info/ukr/02/ tokarzhevskyi-u.htm

3. Винниченко І. Український лицар литовського роду / Винниченко // Урядовий Кур'єр. - 2016. - 20 листопада.

4. Господин А. Три визначні дипломати. Граф М. Тишкевич, Князь І. Токаржевський-Карашевич і Барон М. Василько / А. Господин. - Вінніпег, 1989. - 39 с.

5. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-- 1920 рр.) ! Д. Дорошенко. - Київ: Темпора, 2007. -630 с.

6. Курас Г. Дипломат, історик, патріот (Іван Токаржевський- Карашевич) / Г. Курас // Наукові записки. Матеріали Другої міжнародної наукової конференції «Українська діаспора: проблеми дослідження». Історичні науки. - Острог, 2007. - Вип.9. - С.184- 190.

7. Лотоцький О. Сторінки минулого. Частина Четверта. В Царгороді / О. Лотоцький. - Науково-Богословський Інститут Української Православної Церкви в Сполучених Штатах Америки. Видання Української Православної Церкви в США, 1966.- 172с.

8. Лицар Праці і Обов'язку // Наукове Товариство імені Шевченка. Українські студії. Т.48. Збірка текстів на пошану покійного проф. Олександра Лотоцького-Білоусенка. За ред. Богдана Гошовського. - Торонто: Євшан Зілля, 1983. - 201 с.

9. Маквей А. Свята Столиця й Україна. Дипломатичне посередництво Князя Токаржевського Карашевича / А. Маквей [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// annalesecclesiaeucrainae.blogspot.com/2008/04/blog-post.html

10. Онацький Є. По похилій площині. Записки журналіста і дипломата. Частина II / Є. Онацький. - Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1969.-260 с.

11. Токаржевський-Карашевич І. Царгородські спомини (1919-- 1921)// Визвольний шлях (Лондон). - 1952.- №7.

12. Lotocki В. Borys' Odyssey / В. Lotocki. - Denver: ZZYZX Publishing Company, 1994. - 273 p.

Размещено на Allbest.ru