Key words: Mykola Mushynka, research, folklore studies, culturology, scientific discovery.

Постановка проблеми. Роздивити магічний кристал буття людини, яку знаєш упродовж багатьох літ, річ - не з легких, особливо ж тоді, коли його грані спалахують раз і не два загадково яскравими кольорами, власне, як і життя побратима, що постає у численних вимірах прагнень, уподобань, зацікавлень, а передусім - діянь.

Виклад основного матеріалу. Пригадується розмова з Миколою Мушинкою у Тернополі, де відбувалася у травні 1991 року Міжнародна наукова конференція «Роль Володимира Гнатюка у розвитку української національної культури». За кавою та горнятком запашного вина точилася бесіда про матерію української ментальності, сказати б, її історико-психологічний ландшафт. Запам'яталася ота непідкупна пристрасть, з якою мій співрозмовник аргументував чи не кожну тезу, а мимоволі нагадувала висновок-експромт; він «бив» гарячим гейзером палкої думки, шукаючи прямої лінії - на вихід до вершини, на однозначно повне звільнення від мазохістських самокопань у значних і мізерних подіях літописання рідного народу...

Задля істини слід підкреслити: як у цьому, так і в інших випадках Микола Мушинка своїм взірцем- дороговказом має постать Володимира Гнатюка, про що й пише у цікаво закроєній автобіографічній праці «Стежками життя з Володимиром Гнатюком». Ось його зізнання: «Шукаючи вихід на ту або іншу проблему, я часто ставив собі питання: «А як би рішав цю проблему Гнатюк?» І майже завжди знаходив у нього однозначну відповідь... Можу без перебільшення сказати, що Гнатюк був моїм постійним і найвірнішим супутником на життєвих стежках...» Однак, звісна річ, не все то так просто, бо треба бути не тільки гідним такого вчителя, але й таким достойно вимогливим до себе, як Микола Мушинка - вчений, педагог і громадсько-культурний діяч.

Микола Мушинка народився 20 лютого 1936 року в етнічно українському селі Курів, що на Пряшівшині, в селянській родині Зузанни Томчик (19071988) та Івана Мушинки (1903-1987). Їм, батькам, було цікаво вдивлятись на допитливого сина, який ніколи не відвідував школу, а завжди вчився, не навідувався на заняття, а жив ними.

Одне слово, початкову освіту здобув у рідному селі, середню - у Пряшеві, вищу - у Празі. І повсюди за головний предмет мав Пушкінову мову, хоч, за власним зізнанням, «вже в останніх класах гімназії... під значним впливом творів Шевченка почав сумніватися у своїй російській національності». Хто знає, либонь, тут започаткувалася барокова трапеція його життя, коли процес навчання спричиняв добрі посіви й рясні плоди на різних теренах творчих устремлінь, духовних змагань в одній особі. Вивчав, скажімо, російську мову, а спеціалізувався - в українській фольклористиці, зацікавлення якою гаряче підтримали Іван Панькевич та Орест Зілинський. Невдовзі вона стала визначальним сенсом його дослідницьких пошуків, бо ж українська народна словесність заполонила цілком, без перебільшення, життя вченого.

Від того далекого 1960 року, коли Микола Мушинка ступив до праці у стінах університету імені П. Й. Шафарика, й до сьогодні саме фольклористика має найбільш потужну кількість ґрунтовних студій з-під пера нашого пряшівського друга. З кількох сотень праць на особливу увагу заслуговують такі видання, як «Науковий збірник Музею української культури» (Пряшів, 1965, 1967, 1969), «Володимир Гнатюк - дослідник фольклору Закарпаття» (Париж - Мюнхен, 1975), «Володимир Гнатюк. Бібліографія друкованих праць» (Едмонтон, 1967), «Володимир Гнатюк» (Париж - Нью-Йорк - Сідней - Торонто, 1967), «Фольклор руснацох Вой- водини» (Нови Сад, 1966), «Бібліографія праць Володимира Гнатюка про Закарпаття» (Ужгород, 1991), «Фольклорист Володимир Гнатюк і його місце в українській науці та культурі» (Київ, 1992), «Академік Станіслав Дністрянський. 1870-1935» (Київ, 1992), «Володимир Січинський і русини-українці Східної Словаччини» (Пряшів, 1995), «Стоїть липка в полі. Збірник лемківських народних пісень Никифора Лещишака із спадщини Івана Франка» (Пряшів, 1996) та ін. Навіть тоді, коли б обмежитись названими дослідженнями, їхній автор посів би одне з найпомітніших місць, якщо вести мову про досягнення сучасного українознавства у широкому трактуванні цього слова. Адже перу Миколи Мушинки належать понад триста наукових публікацій з питань історії, літературознавства, народознавства, краєзнавства, фольклористики, мистецтва, у тім числі капітальні монографії про життя й творчість В. Гнатюка, В. Січинського, Н. Лещишака, С. Дністрянського, С. Клочурака, нариси про багатьох інших визначних діячів української культури. У цьому колі маємо чимало представників різних народів, низку промовистих імен: І. Панькевич, Ф. Главачек, Ф. Тіхий, Ф. Заплетал, О. Новаківський, Д. Вислоцький, С. Рудницький, Ю. Колинчак, П. Гойдич, В. Латта, К. Заклинський, О. Колесса, Ф. Колесса,А. Кримський, Ю. Шерегій, М. Кочиш, С. Людкевич, І. Ольбрахт, О. Кошиць, Й. Надь, М. Неврлий, Іван і Орест Зілинські та інші. Зрозуміло: про кого пише Микола Мушинка, той, як правило, неодмінно - у тій чи іншій мірі - пов'язаний з українікою. Тому й не дивно, що в його науковому доробку так багато персоналій. До слова, тільки англомовна «Енциклопедія України» містить понад 60 статей; окремі з гасел опубліковані під псевдонімом «Микола Гнатюківський». Згадка про псевдоніми завжди викликає з-під його «гетьманових» вусів гірку усмішку, сутність якої доброзичливий вусань «де- шифровує» з допомогою числівників: 5 років - сільським пастухом, 15 - працював кочегаром, стільки часу можновладці не дозволяли йому займатися пошуковою роботою у храмі науки, і він це з успіхом долав просто неба. За що карали? Простер широкі, по-селянськи натруджені долоні, а лагідним поглядом, ніби комусь у далечінь, волів би вказати: за любов до України, гідність якої боронили у 60-70-х роках такі її мужні захисники, як А. Горська, В. Стус, І. Світличний, П. Григоренко, М. Руденко, І. Волинець, В. Марченко, І. Дзюба, Ю. Бадзьо, Є. Сверстюк, Й. Тереля...

Однак і в тих несприятливих умовах він сягнув верхівки наукового плаю: 1967 року став кандидатом наук Карлового університету в Празі, а 1992 року - здобув вчений ступінь доктора філологічних наук в Київському інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнографії Академії наук України, його диплом, власне, починає новий відлік, бо ж протокол вищої атестаційної комісії України з відповідним рішенням фіксується першим номером, в якому мимоволі хочеться вбачати не метафоричний, а щасливий знак. Він додасть йому снаги, аби «надолужити те, що не власною виною прогаяв», коли кривда душила його мрії, ба навіть прізвище не проступало крізь мізерне сито цензурних заборон. Саме тому побачила світ його 300-сторінкова праця «Книжковий знак шестидесятників» під надуманим «Микола Вірук з України», яку видав 1972 року нині покійний митрополит УАПЦ Мстислав. Злорадні кривдники так і не второпали, що «Вірук» - зворотне читання назви рідного села автора книжки, себто - Курів. А з її сторінок «заговорили» мовою совісті українські патріоти і, зокрема, нині лауреат Шевченківської премії за 1995 рік, а тоді відомий у дисидентських колах художник Опанас Заливаха, Іван Дзюба, Надія Світлична, Іван Драч, Микола Вінграновський, Андрій Малишко, Дмитро Павличко та ін.

Безумовно сміливою була ідея поширення з допомогою книжкового знаку як імен, так і відповідних моделей життя, графічно відтворених в екслібрисах дисидентів-шістдесятників, які зримо збагатили образотворче мистецтво України. До того ж книжка Миколи Мушинки (Вірука) була опублікована у Бавнд Бруку (США). У цьому зв'язку напрошується побажання: найшвидше видати б окремим томом винятково змістовні листи нині покійного Патріарха УАПЦ Мстислава, що зберігаються в особистому архіві Миколи Мушинки. Чимало людей віднайшли б у листах-роздумах відповіді на питання про українську духовність, осмислену - аргументовано і недвозначно - у площині багатостраждальної історії України. Микола Мушинка добре розуміє ціну першоджерел тієї упослідженої історії. Либонь, тому так прискіпливо збирає фольклорні скарби й видає їх, аби прилучити до них нові покоління русинів-українців («3 українського фольклору Східної Словаччини». - Пряшів, 1963; «З глибини віків. Антологія усної народної творчості українців Східної Словаччини». - Пряшів, 1967; «Срібна роса. З репертуару народної співачки Анці Ябур». - Пряшів, 1970; «Фольклор Руснацох Войводини». - Нови Сад, 1968; «Заповіт предків». - Пряшів, 1994).

А нещодавно читацький загал отримав документальну повість «Лицар волі» (Ужгород, 1995) - зворушливу розповідь про життя та діяльність Степана Клочурака (1895-1980), засновника й президента Гуцульської Республіки в Ясіню (1919). Це, без сумніву, помітна подія у світовій книжковій україністиці, їй передувало цінне видання «Збірника пам'яті Івана Зілинського (1879-1952)», що дійшло до читача завдяки Юрію Шевельову, Олексі Горбачу та Миколі Мушинці (Нью-Йорк, Париж, Сідней, Торонто, Львів, 1994). В аналогічному ключі закроєна цікава книжка «Із твердого кореня», що містить цінні спогади Петра Мушинки про незабутню Пряшівщину та Канаду (Пряшів, 1996); її видали Микола та Олесь Мушинки.

З наукового доробку М. Мушинки останнього періоду не можна не згадати його розвідку про Юліана Целевича, що вийшла як вступ до майже невідомої праці Целевича «Дещо за поселення Угорської України русинами і за унію церкви православної угорських русинів з Римом» (Пряшів, 1996) та піонерську монографію «Музей визвольної боротьби України та доля його фондів» (Мельбурн, Австралія, 1996), якою М. Мушинка відкрив мало відому сторінку історії української еміграції.

Що впадає в око після прочитання праць вченого? Це - осягнення сутності предмета. Про що не писав би Микола Мушинка, всюди він як автор тяжіє до факту, до першоджерела, звідси - його документалістика, визначальна домінанта всього творчого доробку науковця. Він тяжіє до правди і не обходить її. І з таким розумінням крокує вулицею, що, ніби крилом батькової кресані, гнеться до майдану, де височіє пам'ятник Олександру Духновичу, дивовижно вдалий бронзовий образ Будителя. Зупиниться на якусь хвильку, розмірковуючи, чи настав уже світ людей, яких нема потреби «будити...». Адже свободу несе кожний із собою. Про це він як дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, голова Асоціації україністів Словаччини і, в першу чергу, як провідний науковий працівник Пряшівського університету, професор Українського вільного університету в Мюнхені, часто веде - аргументовано й докладно - мову зі студентами, а ще тими, хто цікавиться долями України.

ВИСНОВКИ

Медалі чи винагороди за працю? Цього «добра» Микола Мушинка не має, натомість - є щастя від щоденного труду у його (заваленій «копицями» книжок, журналів, рукописними матеріалами) робітні. Таке враження, що бавиться з окулярами (впали б, але прив'язані), а по хвилині на весь голос: «Знаєте, що хотів зробити, те, дякувати Богу і Долі, зробив... Я маю прекрасну дружину, маю трьох синів, усі три вже одружені, маю п'ятьох онуків... Що ще людині треба для щастя?» Зрозуміло, можна б без застереження погоджуватись з кінцевою думкою, що містить процитована рефлексія; однак, ніде правди діти, не все ще виконане з того, що вже закроєне, заплановане, окреслене ближчими задумами, і віриться: з допомогою дружини Магдалини Шуркали, вчительки Пряшівської школи імені Т. Шевченка і передусім - порадниці, Микола Мушинка порадує шанувальників фольклору в Україні, Словаччині, Німеччині, Польщі, Югославії, Канаді ще багатьма публікаціями. А за вікном - його вісімдесята весна, яку ювіляр зустрічає з лагідною усмішкою на устах.

Постійне місце проживання Миколи Мушинки - Пряшів. Проте, будучи кровно пов'язаний з Україною, її історією, культурою, мовою, він завжди в 40 дорозі до улюбленого краю. Друзі в Ужгороді, Тернополі, Львові, Вінниці, Черкасах, Чернігові, Києві завжди раді його приїзду, бо знають: гість будить до праці...

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА