Постать і спадщина почесного члена київської духовної академії Івана Сікорського: сучасні інтерпретації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Постать і спадщина почесного члена київської духовної академії Івана Сікорського: сучасні інтерпретації

Менжулін В. І.

З початку ХХІ ст. в Україні істотно зросла кількість академічних публікацій, у яких згадано ім'я почесного члена Київської духовної академії Івана Олексійовича Сікорського (1842-1919). Предметом цієї статті є аналіз змісту й особливостей сприйняття та інтерпретації постаті і спадщини цього психолога, психіатра та політичного діяча сучасними українськими дослідниками. Автор з'ясовує, що в сучасній Україні має місце формування специфічної політики академічної пам'яті, яка передбачає визнання І. О. Сікорського видатним представником української та світової науки, а також віднайдення у його спадщині таких ідей, які можуть бути корисними і для сучасних досліджень. На підставі здійсненого аналізу обґрунтовано висновок про те, що найбільш плідними для сучасних українських дослідників виявляються психолого-педагогічні напрацювання І. О. Сікорського.

Ключові слова: Іван Сікорський, Київська духовна академія, історія науки, академічна пам'ять, філософія освіти, психологія виховання, педагогіка.

психолог психіатр сікорський наука

Одну з моїх нещодавніх статей (Менжулін, 2016) було присвячено висвітленню й осмисленню того факту, що на початку 1912 р. відомого російського психолога і психіатра, першого завідувача кафедри систематичного і клінічного вчення про нервові та душевні хвороби при Університеті Св. Володимира Івана Олексійовича Сікорського (1842-1919) було обрано почесним членом Київської духовної академії. Це обрання виглядало як чергове визнання заслуг видатного вченого, яке могло стати одним із символів успішного завершення його насиченої науково- академічної кар'єри. Однак невдовзі після цього (восени 1913 р.) авторитет І. О. Сікорського зазнав катастрофічних втрат через офіційне виголошення ним результатів сумнозвісної антисемітської експертизи у справі Бейліса, розпочатої ще в 1911 р. Відтак питання про його справжнє місце в історії перетворилося на дуже проблематичне. Основні стратегії ставлення до І. О. Сікорського, що сформувалися впродовж ХХ ст., було окреслено в моїй монографії (Менжулин, 2004). Однак за майже півтора десятиліття, що минули з часів її написання та видання, накопичилося чимало нових матеріалів. Причому, якщо в перші пострадянські часи про Сікорського писали переважно в Росії, то за останні роки істотно зросла кількість звернень до нього у працях українських дослідників. Отже, у цій статті спробуємо проаналізувати, як нині сприймають постать і спадщину Сікорського в українському фаховому середовищі.

Передусім слід зазначити, що попри тематичну та якісну різнорідність праць, про які йтиметься , в сучасній українській рецепції Сікорського все ж таки можна помітити певну наскрізну тенденцію. Майже усі ці дослідження можна розглядати як ознаки формування специфічної політики академічної пам'яті, що передбачає обережне, але наполегливе включення цього вченого до пантеону національної інтелектуальної слави та, якщо й де це тільки можливо, ефективне використання його ідей у сучасних дослідженнях. Особливо примітним у цьому плані став 2012 рік, у який на честь 170-ї річниці від дня народження І. О. Сікорського з'явилися статті, в назвах яких його було пойменовано видатним діячем української педагогіки, психології та медицини (Дубова, 2012) та світочем української психології (Паланський, 2012). Однак, зрозуміло, одних лише ювілейних реляцій було б замало, адже насправді реалізація зазначеної політики вимагає подолання низки утруднень.

Що стосується власне наукового доробку І. О. Сікорського, то тут пропонують дотримуватися такої процедури: спочатку виявити «окремі помилки», які «перешкоджають цілісно сприймати його наукову спадщину», а потім здійснити «очищення» останньої від «положень, які вважаються застарілими і суперечать сучасній науці» (Мазяр, 2014b, с. 76). При цьому можна наголосити, що «Сікорський розробляв свої концептуальні положення у час теоретичної незрілості психологічної науки», а наявні у нього «окремі помилки» (такі, скажімо, як надання визначальної ролі у формуванні особистості спадковим чинникам) були «типовими і навіть закономірними для свого часу». Завершити слід висновком про те, що вчений спромігся розробити низку оригінальних положень, з яких деякі зберегли цінність і для сучасної науки (Мазяр, 2014b, с. 78).

Однак у сучасному українському контексті займатися «науковою реабілітацією Сікорського», до якої закликає щойно процитований автор, заважає наявність у першого не тільки «окремих наукових помилок», а й деяких «незручних» світоглядних настанов. Зокрема під завісу життя Сікорського на тлі його прихильності ідеології російського імперського націоналізму особливо «виразно проступила його антиукраїнська і шовіністична позиція» (Мазяр, 2014b, с. 76). Щоправда, цей доволі відомий і добре доведений факт українські дослідники інтерпретують по-різному. Наприклад, шанувальник і популяризатор спадщини І. В. Сікорського психолог О. Т. Губко називає його просто «ученим-патріотом», не уточнюючи, про який саме патріотизм йдеться (Губко, 2009a, с. 506). Натомість українознавець О. А. Таровська, не приховуючи, що Сікорський був патріотом не українським, а російським, усе ж таки пропонує розглядати його доробок у контексті української культури інтегрально і системно, екстраполюючи на нього тезу В. С. Горського про те, що «історія української філософії вивчає ті ідеї, що були створені представниками інших національних культур, але реально функціонували у складі української культури, були сприйняті нею і справили певний вплив на її розвиток» (Таровська, 2005, с. 232).

Іншу «незручну» тему, що стосується участі Сікорського у справі Бейліса, також тлумачать по-різному. Вже згадуваний О. Т. Губко, зокрема, присвятив цій темі спеціальну монографію, де спробував довести, що експертизу Сікорського не слід вважати антисемітською (Губко, 2009b). Однак для академічного мейнстриму настільки відверто контр-фактична стратегія реабілітації І. О. Сікорського є неприйнятною. Куди дипломатичнішим є твердження про те, що у справі Бейліса справді міг мати місце прояв юдофобії, однак «вчений різко виступав проти релігійного сектантства взагалі, в тому числі й християнського» (Дем'яненко & Прудченко, 2005). Щоправда, зауважу, ставлення І. О. Сікорського до «християнського сектантства» дуже сильно коливалося залежно від того статусу, який мала та чи та «секта» в рамках офіційної ідеології Російської імперії (Менжулін, 2016, с. 132-140). Прикладів, коли Сікорський використовував авторитет науки на користь ідеології державного націоналізму, можна знайти загалом чимало. Тож настанову деяких дослідників, згідно з якою «вивчення творчого доробку І. О. Сікорського як медика, психолога, педагога не повинно залежати від окремого епізоду, що не має відношення до науки» (Дем'яненко & Прудченко, 2005), приймати беззаперечно не слід. Так само, до речі, не варто твердити, що вся його наука була наскрізь заідеологізованою. Натомість має певну рацію пропозиція абстрагуватися від ролі Сікорського у справі Бейліса і взяти до уваги, що, наприклад, «погляди на дитячий розвиток, його рушійні сили і фактори, мету і засоби виховання, обґрунтовані І. О. Сікорським, заслуговують на високу оцінку сучасних педагогів і психологів» (Дем'я- ненко & Прудченко, 2005).

Щойно наведена цитата значуща не тільки як приклад пошуків можливості говорити про І. О. Сікорського позитивно, попри його участь у справі Бейліса (та/чи інших ідеологічно забарвлених процесах). Значущим є й предмет, на який рекомендовано звернути увагу. Перифразуючи назву однієї з нещодавніх публікацій (Квас, 2011), можна сказати, що осягнення сучасними українськими дослідниками спадщини вченого має передусім дитиноцентричний характер. Саме внесок, зроблений ним у розвиток педагогіки та психології виховання, становить для сучасних українських дослідників найбільший інтерес.

Ледь не першим, про що згадують у цьому контексті, є щільний зв'язок психолого-педагогічних розвідок І. О. Сікорського із розвитком науково-експериментального напряму в науках про людину. Про те, що він ще наприкінці 1870-х рр. одним із перших у світовій науці почав застосовувати експеримент для вивчення особливостей дитячої психіки, 1886 р. заснував при Університеті Св. Володимира одну з перших психологічних лабораторій у Російській імперії, а 1904 р. відкрив у власному домі Лікарсько-педагогічний інститут для розумово недорозвинених, відсталих і нервових дітей (теж, у певному сенсі, один із перших у світі), пишуть не тільки у спеціальних дослідженнях , а й у довідково-енциклопедичних виданнях , підручниках, посібниках тощо. Краще уявити контекст, в якому робилися всі ці новаторські кроки київського вченого, допомагає огляд історії викладання психології у класичних університетах України, вміщений у статті знавця педагогічної психології О. І. Власової (Власова, 2015). Вона показує, що у 1880-1890-х рр. І. О. Сікорський став одним із тих фахівців, дослідницька та викладацька діяльність яких символізувала кінець доби реакції, що тривала в університетській освіті Росії з 1850 р., і водночас «початок періоду об'єктивного лабораторно-експериментального дослідження в розвитку психологічної науки та підготовки для цього кваліфікованих спеціалістів-психологів» (Власова, 2015).

О. І. Власова також наголошує на тому, що своїми працями (такими, як, скажімо, «Начатки психологии») І. О. Сікорський істотно сприяв популяризації психологічної науки в широких читацьких колах, а його підручник «Всеобщая психология» взагалі став «своєрідною Біблією для багатьох поколінь студентів, які вирішили пов'язати свої професійні інтереси з психологією» (Власова, 2015). О. Т. Губко, захоплений ідеєю «реабілітувати» постать і спадщину І. О. Сікорського, навіть наважується визнати великою перевагою цього підручника наявність в ньому справжньої апології фізіономіки (Губко, 2009a, с. 501), тобто дисципліни, за якою в подальші роки закріпився статус відвертої псевдонауки. Далеко не беззаперечною видається й заява того самого автора про те, що термін «педагогічна психологія» вперше з'явився у світовій літературі саме після публікації однойменного курсу лекцій І. О. Сікорського (Губко, 2009a, с. 505). Навіть якщо це й не так, у нього були інші публікації з педагогіки та психології виховання, що мали навчально-методичну спрямованість та отримали визнання на міжнародному рівні. Інша дослідниця (Дічек, 2012, с. 90) нагадує, що 1891 р. він опублікував свій переклад праці відомого німецького фізіолога та одного із засновників психології розвитку В. Прейєра «Душа ребенка» (Прейер, 1891). До цього ще варто додати, що 1901 р. київський професор опублікував власну книжку з тією самою назвою. Остання стала однією з його найуспішніших праць: 1902 р. вона була перекладена та видана німецькою (Sikorsky, 1902), і, як було зазначено у передмові до її другого російського видання, була запроваджена в Німеччині «как учебное пособие в некоторых школах и заведениях, подготовляющих к педагогической деятельности...» (Сикорский, 1909, стр. ІІІ).

До речі, І. О. Сікорський написав також і підручник з психіатрії («Основы теоретической и клинической психиатрии»), однак про нього зараз майже не згадують. Дивного в цьому нічого немає. Медичні та медико-біологічні погляди Сікорського здебільшого застаріли. Поодинокі спроби розглядати їх як такі, що досі мають наукову цінність, у публікаціях вітчизняних авторів знайти можна, однак виглядає це не дуже переконливо ****. Навіть для сучасних представників медичного цеху значно актуальнішими виявляються не суто медичні розвідки їхнього старшого колеги, а його психолого-педагогічні ідеї. Як стверджує один із авторів-медиків, і за наших часів у процесі підготовки молодих лікарів можуть дуже ефективно використовуватися педагогічні погляди, що їх висловлювали видатні медики минулого, чільне місце серед яких належить Сікорському (Кундій, 2015).

Великий інтерес у сучасних українських дослідників викликає досвід, набутий І. О. Сікорським у роботі з дітьми з порушеннями в інтелектуальному розвитку. Але й тут реактуалізація має місце не суто в медичній, а радше в медико-психолого-педагогічній площині. У 2000-х рр. аспірант кафедри логопедії Інституту корек- ційної педагогіки та психології НПУ імені М. П. Драгоманова С. І. Корнєв опублікував низку статей з відповідної та спорідненої проблематики *****, а 2009 р. захистив кандидатську дисертацію, присвячену безпосередньо проблемам корекційної педагогіки у творчій спадщині І. О. Сікорського (Корнєв, 2009b). Ще один приклад ефективної конвертації медико-наукових поглядів київського вченого у психолого-педагогічний контекст можна помітити у статті О. В. Лаврової. Вона знаходить у Сікорського цікаве педагогічне міркування, що базувалося на популярному за його часів вченні німецького невролога та анатома П. Флексига про три асоціативні центри головного мозку. Виходячи з припущення, що у процесі навчання треба дбати про засвоєння тих знань, які найкраще сприяють максимально ефективному використанню всіх трьох асоціативних центрів і розвитку пов'язаних з ними психічних функцій, І. О. Сікорський дійшов висновку, що «ідеалом загальноосвітньої школи повинна бути така система знань, яка складалася б з математики, природознавства, мов та гуманітарних наук» (Лаврова, 2007, с. 84).

Дуже перспективними, з погляду сучасної педагогіки, визнають розвідки І. О. Сікорського, присвячені феномену обдарованості (Мазяр, 2009, с. 165; 2014b, с. 78). Попри те, що проблема обдарованості почала систематично розроблятися у психології лише у 1930-х рр. (Мазяр, 2013b, с. 225), О. В. Мазяр, який присвятив відповідним поглядам І. О. Сікорського цілу низку публікацій та кандидатську дисертацію (Мазяр, 2013 a), наголошує на тому, що саме цього вченого слід визнати розробником «широкої психологічної платформи, яка створює природне підґрунтя для розвитку особистості» (Мазяр, 2014a, с. 2-3) і «свого роду предтечею гуманістичного підходу до розвитку здібностей» (Мазяр, 2013b, с. 230). Якщо в західній науці тих часів панувала мода досліджувати здібності за допомогою тестів (тестологія), то Сікорський, кажучи словами дослідника, «встояв від «спокуси» у такий спосіб досліджувати обдарованість» (Мазяр, 2013b, с. 227). О. В. Мазяр визнає, що, як і багато провідних вчених ХІХ ст. (зокрема А. Біне, Ф. Гальтон, Ч. Ломброзо та ін.), Сікорський доволі жорстко прив'язував обдарованість до спадковості. Однак у нього можна знайти також й визнання важливості соціальних чинників (Мазяр, 2013b, с. 225). Врешті-решт виходить, що погляди І. О. Сікорського стосовно обдарованості переважною мірою не суперечать положенням сучасної психологічної науки (Мазяр, 2013b, с. 229). Ба більше: в чомусь Сікорський навіть випередив своїх колег з майбутнього, адже він «більшою мірою, ніж сучасні вчені, зауважував на психофізіологічних показниках обдарованих осіб, здійснював конкретні емпіричні дослідження, фіксував індивідуальні відмінності» (Мазяр, 2013b, с. 226).

Ймовірно, в останній тезі є елемент риторичного перебільшення, і в теоретико-методологічному плані сучасна наука все ж таки доволі істотно просунулась уперед. Однак і досі, щоб помітити обдарованість, потрібні не тільки теоретико-методологічні напрацювання, а й специфічний педагогічний дар, який у І. О. Сікорського точно був. Окрім того, він мав видатні організаційні здібності, які виявив теж на психолого-педагогічній ниві, зокрема у діяльності в рамках Фребелівського (на честь відомого німецького педагога Ф. Фребеля (1782-1852)) педагогічного товариства. Останнє було створене в Києві 1908 р., і І. О. Сікорський від самого початку був обраний його головою. Майже одразу після цього за ініціативою товариства було створено Фребелівський жіночий педагогічний інститут, директором якого теж став Сікорський. Як визнавали навіть за радянських часів, поява цього закладу стала важливою віхою в розвитку вітчизняної педагогіки (Каиров & Петров, 1966, с. 353). Річ у тім, що 1920 р. він увійшов до складу Київського інституту народної освіти, на базі одного з факультетів якого в 1930-х рр. було відкрито Київський педагогічний інститут (зараз - НПУ імені М. П. Драгоманова). Однак про те, що у витоків цих визначних процесів стояв І. О. Сікорський, у СРСР говорити не поспішали. Не дуже часто згадували про це й у перші пострадянські роки.

Проте поступово ситуація змінюється. Набуває поширення думка, згідно з якою Фребелівський інститут був справжнім дітищем Сікорського, «якому він присвятив себе як людину і педагога, в навчально-виховному процесі якого втілив свої медико-психолого-педагогічні ідеї» (Дем'яненко & Прудченко, 2005), і працюючи в якому зробив вагомий внесок у теорію та практику дошкільного виховання в Україні (Федяєва, 2014). Зазначають, що, окрім розробок самого І. О. Сікорського, в інституті також активно використовували досвід передових зарубіжних фахівців (передусім Ф. Фребеля та М. Монтессорі), а також було створено умови для розкриття викладацьких і дослідницьких потенціалів вітчизняних фахівців (зокрема С. Ф. Русової, В. В. Зеньковського, П. П. Кудрявцева) (Прудченко, 2005, с. 8, 11). Сікорський створив заклад, який не тільки продовжив підготовку національних педагогічних кадрів після його відходу від справ, зокрема в період УНР (Січкар, 2011), а й може розглядатися як «своєрідний прообраз сучасного навчально-виховного, наукового комплексу чи педагогічного об'єднання» (Дем'яненко & Прудченко, 2005).

Символічно, що у посібнику, який загалом був присвячений дещо інший темі (психології успіху) (Сазоненко, 2004), є підрозділ, в якому концепція Сікорського розглядається як приклад успішної педагогічної системи *. Справді, досвід століття, що відділяє нас від останніх років його життя, переконує в тому, що серед усієї множини дуже різноманітних аспектів його спадщини найуспішнішою виявилася саме доля його психолого-педагогічних ідей. У зв'язку з цим заслуговує на увагу один історичний факт. Ще в січні 1912 р., коли в Раді КДА обговорювалося питання про обрання І. О. Сікорського почесним членом цього закладу, як один із головних аргументів на користь його кандидатури пролунало нагадування, що кількома роками раніше він прочитав в Академії курс лекцій. Це був курс лекцій із педагогічної психології (докладніше про це див.: (Менжулін, 2016, с. 125-126)).

Список посилань