Угрупування еліти й відносини між ними за гетьманату Б. Хмельницького та напередодні громадянської війни (1648 - березень 1658 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94(477)«1648/1676»

УГРУПУВАННЯ ЕЛІТИ Й ВІДНОСИНИ МІЖ НИМИ ЗА ГЕТЬМАНАТУ Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ТА НАПЕРЕДОДНІ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ (1648 - БЕРЕЗЕНЬ 1658 рр.)

В. Степанков

Історики, починаючи від М. Костомарова, постійно звертали увагу на іс нування серед старшини угрупувань з відмінними поглядами. Однак, ця проб лема не ставала предметом спеціальних досліджень, тому відсутня цілісна кар тина їх становлення, розпаду й зникнення, політичних орієнтацій, характеру взаємовідносин та їхньої ролі у процесах державо- та елітотворення тощо. Важ ливою її складовою залишається з'ясування процесу формування угрупувань серед еліти, політичних поглядів, взаємин між ними та впливу на їх функціо нування зовнішньополітичного чинника у період найвищого піднесення рево люції (1648 - березень 1658 рр.).

На її початковому етапі (лютий - травень 1648 р.) серед керівників пов стання, вочевидь, не існувало розбіжностей. Вони були налаштовані радикаль но й вимагали витворення в «Україні» (козацькому регіоні - В. С.) автоном ного державного утворення. Проте, з приєднанням до повстанців реєстровго козацтва його старшина влилася до керівного ядра (протоеліти) і склала там більшість. Оскільки вона вбачала у польському королі Владиславі IV свого про тектора, то намагалася порозумітися з Варшавою на основі поновлення стано вих прав козацтва. Так, окреслилися розбіжності у цілях боротьби між ради кально і помірковано налаштованими старшинами (вперше вони проявилися на генеральних радах Війська Запорозького, зібраних двічі у червні 1648 р.1). А в умовах бурхливого розгортання революційної боротьби у наступні місяці обидва угрупування вже чітко викристалізувалися. Радикальне, яке формува лося із запорожців, нереєстрових козаків і покозачених посполитих, виступа ло проти замирення з Короною Польською, домагалося її розгрому, звільнення від польського панування українських (руських) земель до Вісли, а також лікві дації існуючої моделі соціально-економічних відносин з її феодальним земле володінням, кріпацтвом і панщиною. Так, стихійно у «дисперсній» (за визначе нням Я. Дашкевича2) формі виражали національно-визвольні устремління україн ців. Опираючись на масову підтримку населення, воно в особі свого неформаль ного очільника наказного гетьмана М. Кривоноса почало оспорювати політичний курс Б. Хмельницького, що орієнтувався на поміркованих. Хоча цей спротив за вершився у першій декаді серпня покаранням М. Кривоноса і стратою деяких його полковників3, тим не паче вплив цього угрупування зміцнювався. Проя вом цього процесу стала радикалізація настроїв частини помірковано налаш тованої протоеліти. Вперше (восени 1648 р.) серед неї народжується ідея на дання Варшавою звільненим теренам Брацлавського, Волинського, Київського, Подільського і Чернігівського воєводств статусу автономії у складі Речі Поспо литої4. Все ж її більшість продовжувала залишатися у полоні традиційно-ко зацьких корпоративних інтересів, що призвело не тільки до нового загострен ня суперечностей між угрупуваннями, але й до укладення вкрай несприятли вого для справи виборення незалежності Замостянського перемир'я. Швидше всього мав рацію анонімний польський автор «Реляції про воєнні дії під Зба ражем...», коли стверджував, що «ворожі війська» своїм відступом від Замо- стя «... звільнили Річ Посполиту від загибелі, яка б мала місце, якщо б ворог захотів перейти Віслу»5.

Грудень 1648 - лютий 1649 рр. став своєрідним «Рубіконом» у настроях по міркованих старшин. На початок Переяславських перемовин (20-23 лютого) з польським посольством вони уже схилялися до розуміння необхідності «відо кремлення Русі від Корони». На раді, що передувала їм, більшість старшин «. напала на Хмельницького за те, що відступив від Замостя і не пішов у глиб Польщі»6. Саме ці її настрої й стали підґрунтям формування (в загальних ри сах) Б. Хмельницьким упродовж лютого - травня фундаментальних складових української державної ідеї. Внаслідок чого відбулося зближення позицій обох угрупувань, що посприяло перетворенню протоеліти у політичну еліту, й вперше розробляється план комбінованого удару українських армій по Речі Посполитій з метою її розгрому і створення незалежної держави7. Правда, серед поміркованих продовжувала існувати група старшин, політичні орієнтації якої обмежувалися досягненням станово-корпоративної автономії Війська Запорозького на теренах традиційного козацького регіону у складі Корони Польської, що продовжувала тяготіти до пошуку порозуміння з Річчю Посполитою. Як повідомляв полоне ний козак, «Старшина, котра маєтніша, рада була б переговорам і миром8.

Проте стратегічний задум виборення незалежності зазнав фіаско через згубний вплив (який вперше проявився в ході революції) геополітичного чин ника. Хан і кримська знать вирішили не допустити під Зборовом розгрому польської армії, капітуляції Яна Казимира й виокремлення з Речі Посполитої самостійної Української держави. Тому стали на порятунок її цілісності й зму сили гетьмана зі старшиною визнати владу короля, уклавши з ним Зборівський договір. Крах надій на успіх деморалізував частину еліти, яка почала втрачати віру у можливість здобуття перемоги й схилятися до пошуку порозуміння з Варшавою. А необхідність виконання його умов, що передбачали обмеження козацького реєстру й повернення шляхти до маєтків, наштовхувалася на спро тив радикального угрупування старшини, котре підтримало соціальні висту пи нереєстровиків і посполитих. До нього входили такі впливові постаті як полковники Д. Нечай (з представниками своєї родини), М. Небаба, Л. Мози- ря, Кривоносенко, С. Пободойло тощо. Хоча окремі з них втратили посади (наприклад, П. Шумейко), гетьман змушений був під їх тиском піти на пос тупки: дозволив у полках під виглядом джур перебувати нереєстровим ко закам, відмовився від намірів перетворити реєстрове козацтво у замкнутий привілейований стан і врешті-решт у кінці 1650 р. погодився на усунення шляхти і польських урядників з теренів козацької України9. Разом з тим з осені 1650 р. пришвидшується становлення угрупування з прихильників орієнтації на Польщу, що весною 1651 р. уже перетворилося у помітний центр опозиції політиці гетьмана (рішуче протидіяло принесенню присяги Мегмеду IV і на полягало на мирному розв'язанню конфлікту з Річчю Посполитою10.

У міжнародному становищі Української держави чи не вперше виникла спри ятлива ситуація для отримання потужної мілітарної опори у боротьбі з Річчю По сполитою. Мегмед IV прийняв її під свою протекцію на вельми вигідних умовах. Але ні гетьман, ні більшість еліти не спромоглися скористатися нею, відмовившись від принесення присяги. Ця масштабна зовнішньополітична помилка призвела до укладення вкрай невигідного Білоцерківського договору (вересень 1651 р.), ви конання якого спровокувало нове загострення суперечностей між основними угрупуваннями. Тепер до радикального з них приєдналися старшини полків, роз ташованих на теренах Брацлавського і Чернігівського воєводств, очолювані І. Бо гуном, М. Гладким, С. Пободайлом та іншими полковниками. Вони підтримали повстання нереєстрових козаків і посполитих. Лише дякуючи виваженим діям Б. Хмельницького, вдалося уникнути спалаху, за його ж словами, «війни Русі з Руссю»11. Тим не паче ситуація залишалася напруженою. Частина радикально налаштованих старшин організувала весною 1652 р. змову проти нього. Вона була викрита, а її ініціатори (кілька полковників і сотників) страчені12.

Переслідування Б. Хмельницького з одного боку, а з другого - визнання ним після Батозької перемоги (2 червня 1652 р.) соціально-економічних здо бутків посполитих у Селянській війні, звели нанівець вплив радикалів на по літичне життя козацької України. Це переформатування співвідношення сил се ред еліти відбувалося і шляхом розпаду (завершився влітку 1655 р.) угрупуван ня поміркованих на два: «самостійників» («незалежників» й «автономістів»). Перше з них, очолюване гетьманом, виражало інтереси більшості спадкоємно го і «новопосталого» козацтва, а також посполитих, котрі прагнули домогти ся відокремлення від Речі Посполитої. Але його ядро - створений ним з кіль кох десятків родичів і наближених осіб клан - залишалося аморфним і в основі своїй чужим фундаментальним політичним поглядам (досягненню незалежності й міцної монархічної влади) володаря булави. Усвідомлюючи неможливість у найближчій перспективі самотужки домогтися незалежності, представники цього угрупування почали вбачати тимчасовий вихід із си туації у прийнятті на перехідний період до неї протекції (у вигляді «опіки», а не «підданства»).

Угрупування «автономістів» віддзеркалювало настрої значної частини ко зацтва (включаючи запорожців), покозачених посполитих (переважно Лівобе режжя), більшість покозаченої шляхти та православного духовенства. Воно засвідчувало готовність за умови збереження (визнання) у недоторканості ста нових й особистих прав, привілеїв і майнових статків, обмежитися поміркова ною політичною автономією. Показово - найвпливовіші постаті клану Б. Хмель ницького (І. Виговський, П. Тетеря, С. Богданович-Зарудний, Г. Лісницький, брати Золотаренки та інші) де-факто складали його серцевину, хоча де-юре групувалися навколо гетьмана, виконуючи його волю і запобігаючи перед ним. Воно складалося з двох груп. Одна з них орієнтувалася на Варшаву, інша - на Москву. Цей вибір обумовлювався часто не зовнішньополітичними симпатія ми чи антипатіями, а власними запитами. Прикладом цього може слугувати фігура І. Виговського, котрий вже з 1651 р. надавав таємні послуги одночасно і польським, і російським урядовцям13.

Розбіжності в позиціях угрупувань у липні 1653 р. зірвали прийняття стар шинською радою ухвали про принесення присяги султану на узгоджених умо вах його протекції14. Цей новий серйозний прорахунок еліти загнав Україну у зовнішньополітичний глухий кут, бо укладений 15 грудня 1653 р. кримсь ко-польський Кам'янецький договір навіть не передбачав збереження для неї політичної автономії, дозволяючи Речі Посполитій окупувати її територію15. Саме тому вона пішла (після дискусій з приводу односторонньої присяги) на прийняття царської протекції 18 січня 1654 р. На чому, вочевидь, особли во наполягав І. Виговський. Адже маємо його власне зізнання у серпні 1658 р. російському капітану С. Яблонському, що Військо Запорозьке «... піддалося під його государеву високу руку по моєму наговору.»16. Цей акт, як засвідчили наступні події, став одним із найпотужніших негативних зовнішньополітичних чинників впливу на взаємовідносини елітних угрупувань. Оскільки Москва, на відміну від Чигирина, трактувала протекцію саме як «підданство» і прагнула істот но обмежити внутрішньополітичний суверенітет козацької України, то угрупу- вання «самостійників» вдалося до спроби змінити протектора. А відтак з вес ни 1655 р. активізувалися пошуки порозуміння зі Швецією. Наприкінці серпня 1655 р. під стінами Кам'янця-Подільського досягається домовленість про згоду її короля Карла Х Густава визнати владу гетьмана над Західноукраїнським ре гіоном, взамін на участь в антипольській коаліції17. Внаслідок чого здійснюється Другий західний похід української армії, окремі підрозділи якої вийшли до річ ки Вісли. Але, як і в 1648 р., закріпитися на новозайнятих рубежах не вдало ся, бо шведський монарх, легко оволодівши Польщею і Литвою, порушив уго ду, змусивши Б. Хмельницького відступити на терени козацької України. Отже, геополітичні амбіції Швеції перекреслили плани «незалежницького» угрупу- вання еліти.

Їх невдача частково реанімувала польський вектор зовнішньої політики українського уряду. Як уже зазначалося в історіографії, гетьман спочатку зро бив спробу уявною демонстрацією прихильності до Яна Казимира запобігти утвердженню шведської влади на західноукраїнських землях18. Започатковані контакти продовжувалися і в наступному році, оживляючи надії частини «автономістів» замиритися з Річчю Посполитою19. Але укладене 3 листопада 1656 р. польсько-російське Віленське перемир'я повністю проігнорувало інте реси Гетьманщини, що викликало негативну реакцію Б. Хмельницького. Вислу хавши звіт посольства (не допущеного навіть до перемовин), він у присутності полковників заявив про необхідність розриву договору з Московією. Проте на зібраній старшинській раді брати Виговські, за підтримки своїх прихильників, спромоглися переконати гетьмана залишитися вірними присязі20. Все ж у пер шій половині 1657 р. він неухильно проводив курс на дистанціювання від Мо скви і зближення зі Стокгольмом. Погоджувався на укладення союзного до говору з Карлом Х на умовах визнання Західноукраїнського регіону складовою Української держави21.

За обставин важкої хвороби гетьмана на серпень цього ж року заверши лося перетікання реальної влади до рук кола старшин, де-факто очолюваного І. Виговським. Внаслідок чого з угрупування «автономістів» серед генеральної і полкової старшини започатковується виокремлення (цей процес завершується весною 1658 р.) нового угрупування, кістяк якого складали покозачені шляхтичі, переважно полонофільської орієнтації, а відтак умовно називатимемо його «шляхетським». Готуючи усунення від влади Ю. Хмельницького, обраного у квітні 1657 р. гетьманом, заздалегідь почав дбати про отримання потенційної підтримки як з боку Варшави, так і Москви, засвідчуючи обом сторонам свою вірність. Зокрема, разом з П. Тетерею, сприяв досягненню домовленості з польсь ким послом С. Беневським (березень - квітень), не поспішаючи при цьому за вершувати перемовини зі шведським посольством і гаряче запевняв російське посольство Ф. Бутурліна у своїй вірній службі царю (на доказ чого таємно пере дав йому 13 документів у т. ч. 9 оригінальних листів володарів сусідніх держав до Б. Хмельницького)22. революція політичний еліта козацький

Смерть Б. Хмельницького 6 серпня послужила сигналом до рішучих дій І. Виговського. Опираючись на прибічників, 5 вересня домігся на розширеній старшинській раді обрання себе виконуючим обов'язки гетьмана до часу пов ноліття Юрія23. А вже Корсунська представницька військова рада (21 жовтня) наділила його повноправними гетьманськими повноваженнями. В сучасній істо ріографії утвердилася думка про позитивне значення переходу булави з рук недосвідченого і позбавленого політичних «талантів» Юрія до обдарованого дер жавного діяча - послідовника курсу Б. Хмельницького24. Проте аналіз політики його уряду, як на наш погляд, не дає підстав для її високої оцінки. Згубні наслідки нового курсу гетьмана виразно проявилися уже в найближчих півроку. Вони по лягали у наступному:

• зірвавши утвердження монархічної форми правління династії Хмель ницьких (сакральної в очах значної частини козацтва), що відігравало б роль цементуючого ферменту для політичної еліти, позбавив суспільство важливого внутрішньополітичного стабілізаційного чинника;

• здійснивши державний переворот, запустив маховик жорстокої між усобної колотнечі. За образним висловлюванням Т. Таїрової-Яковлевої, «... ніби випустив з ув'язнення джина свавілля й анархії, який уже через два місяці дався взнаки. Цей джин занурив Українське гетьманство в безодню Руїни, що потім вирувала протягом довгих десятиліть»25;

• діяльність гетьмана повністю розклала і без того аморфну організацію клану Б. Хмельницького, який розпався на невеликі, конфліктуючі кланові об'єднання І. Виговського, П. Тетері, Я. Сомка, В. Золотаренка, що розпочали боротьбу за політичне домінування;

• покозачившись, І. Виговський зі своїми прихильниками (шляхетського походження) так і не пройнялися цінностями й ідеями Війська Запорозького, іншими словами - чужої для них політичної культури. Як і раніше, продовжу вали залишатися виразниками й носіями рідної їм шляхетської демократії, а відтак вірними синами «Корони», що сприймалася Вітчизною. Тому прагнули відновити на українському ґрунті польські моделі функціонування державних інституцій та соціально-економічних відносин;

• неусвідомлення значимості ролі козацьких прав, свобод і вольностей, а також демократичних традицій Війська Запорозького призвело до їх порушень, що спровокувало Громадянську війну (березень 1658 - червень 1663);

• діяльність цього угрупування внесло дезорганізацію й дезорієнтацію в середовище «самостійників», які втратили провідні позиції в керівництві держа вою. На чільне місце вийшли «автономісти» (байдуже якої зовнішньополітич ної орієнтації).

Разом з тим, явне невдоволення запорожців і покозачених посполитих у південному регіоні козацької України стимулювало оформлення угрупування козацького станово-корпоративного автономізму, яке почало зрікатися дер жавної ідеї на користь «козацького автономізму» (у формі поєднання елементів територіально-адміністративної та станової автономії Війська Запорозького), намагаючись при цьому заручитися підтримкою Московії. Водночас Запоріжжя ініціювало боротьбу за встановлення гегемонії Коша у політичному житті ко зацької України26. Так розпочався деструктивний процес втрати ним своєї по мітної ролі у державотворенні. Характеризуючи цю негативну тенденцію, В. Бре- хуненко справедливо зауважував: «Небачені раніше кар'єрні та майнові можливості у відновленій Українській державі вимили із Запоріжжя рештки більш-менш тямущого елементу. Січ остаточно перетворилася на осідок люм- пенізованих низів, вороже налаштованих до спроб будь-кого навести лад і лег ких на підйом унаслідок намов, демонструючи тим своє анархічне та охлократич не налаштування. А глибока козацька традиція, коли відсутність представників Січі на загальній раді підважувала легітимність рішень останньої, давала в руки запорожців готовий інструмент для маніпуляцій та розхитування човна». І при цьому, «Як і лівобережні голота та старшина, запорожці однозначно не були ані москвофілами, ані полонофілами, ані тим паче прокримськи налаштованими, вони легко змінювали орієнтації без огляду на попередні стосунки»27.

Нескінчений конфлікт із Запоріжжям, перехід в опозицію до гетьмана ко заків Полтавського й Миргородського полків (під проводом полтавського пол ковника М. Пушкаря), стрімке звуження й без того незначного впливу в сере довищі козацького товариства (в очах якого видавався «несправжнім запоро зьким козаком»28) промовляли про непевність становища І. Виговського. Нама гаючись змінити ситуацію на свою користь, допустився відразу ж низки зовніш ньополітичних прорахунків. Зокрема, вперше вдався до залучення іноземних монархів (хана і царя) до вирішення соціально-політичного конфлікту29, ство ривши прецедент для їхнього втручання у внутрішні справи країни. В одночас них перемовинах з Варшавою та Москвою йшов на надмірно великі поступки. Наприклад, погодився повернути Московії контрольовані терени у Білорусі, прийняти воєвод із залогами до найбільших міст та царських «комісарів» «з військовими підрозділами» («... щоб у війську було страшно і бунтів би ніхто починати не смів») для складання 60-тисячного реєстру, а також перепис міщан, млинів й оренд з метою фіксації їхніх прибутків до скарбниці30.

Отже, старшинські угрупування, що розпочали формуватися 1648 р., не становили собою жодних організаційних об'єднань. Це були групи осіб особи сто не пов'язаних між собою (за винятком родичів у клані Б. Хмельницького), які дотримувалися більш-менш однакових поглядів на процеси державотво рення, сутність державної ідеї, соціально-економічну політику уряду, зовніш ньополітичні орієнтації тощо. Відзначалися плинністю свого складу й роз митістю політичних уподобань, схильністю до конформізму, вичікувально-па сивних форм і методів обстоювання національно-державних інтересів. Упро довж 1648 - першої половини 1652 рр. домінуючими були помірковане й ра дикальне угрупування; протягом другої половини 1652 - літа 1655 р. відбулося переформатування поміркованих на нових два угрупування: «самостійників» («незалежників») й автономістів. Прихід до влади І. Виговського загострив ха рактер відносин між угрупуваннями, зумовив усунення від влади «самостій ників» та її перехід до рук «шляхетського» угрупування, а також започатку вав формування угрупування (переважно запорозької старшини) «козацького автономізму».

Література

1 Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. Москва: Изд-во АН СССР, 1953. Т. 2. С. 46-47; Michalowski J. Ksi^ga pami^tnicza. Krakow: w drukarni J. K. Uniwersytety, 1864. S. 50; Грушевський М. Історія України- Руси. Київ: Наукова думка, 1995. Т. 8. Ч. 3. С. 18-19.

2 Дашкевич Я. Дослідження націоналізму. Вступні нотатки // Його ж. «Учи неложними устами сказати правду». Історична есеїстика (1989-2008). Київ : «Тем- пора», 2011. С. 747-748.

3 Biblioteka Ksi^zat Czartoryskich (Krakow) (далі - BCz). Rkps. 142. 5. 598; Львівська національна наукова бібліотека імені В. Стефаника (далі - ЛННБ). ВР. Ф. 5. Спр. 189 / ІІ. Арк. 132; Там само. Спр. 225 / ІІ. Арк. 121 зв.

4 Смолій В., Степанков В. Державна ідея за козацької доби // Історія україн ського козацтва: Нариси : У 2 т. Київ : Вид. дім «Києво-Могилянська академія». 2006. Т. 1. С. 241.

5 Документы об Освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. / составители А. З. Баробой, И. Л. Бутич, А. Н. Катренко, Е. С. Компан. Киев : Нау кова думка, 1965. С. 298.

6 Archiwum Glowne Akt Dawnych (далі - AGAD) (Warszawa). Zespol. 553. Dz. VI. Sygn. 36. S. 45.

7 Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр. / упоряд. : док. іст. наук проф., протоієрей УПЦ Київського Пат ріархату о. Юрій Мицик. Київ, 2012. Т. 1 : (1648-1649 рр.). С. 275, 279, 289, 337.

8 AGAD. Zespok 553. Dz VI. Sygn. 36. S. 618.

9 Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 8. Ч. 3. С. 264-269; Київ : Науко ва думка, 1996. Т. 9. Ч. 1. С. 10-13, 20-24, 70-80; Степанков В. С. Антифеодальна боротьба в роки Визвольної війни та її вплив на формування Української дер жави (1648-1654) Львів : Світ, 1991. С. 69-89; Степанков В. Селянська війна 1648 - першої половини 1652 років : основні події, періодизація, особливості, наслідки // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). Київ : Інститут історії України НАН України, 2005. Вип. 5. С. 287-294.

10 Архів Інституту історії України НАН України (далі - АІІ). Оп. 3. Спр. 59. Арк. 74; ЛННБ. ВР. Ф. 5. Спр. 189/ІІ. Арк. 449-450; Центральний державний історичний архів України (далі - ЦДІАУ) (Київ). Ф. 1230. Оп. 1. Спр. 334. Арк. 57; Документы... С. 432.

11 Документи Богдана Хмельницького (1648-1657) (далі - ДБХ) / упоряд.: І. Крип'якевич та І. Бутич. Київ: Вид-во АН УРСР, 1961. С. 252.

12 AGAD. Zespok 559. Sygn. 449. S. 94; АІІ. Оп. 3. Спр. 10. Арк. 263, 274-275; ЛННБ. ВР. Ф. 4. Спр. 235/ІІ. Арк. 99 зв.; Воссоединение Украины. - Т. 3. - С. 174; Документы.. - С. 645-646; Історія України в документах і матеріалах / склали проф. М. Н. Петровський і В. К. Путілов. Київ: Вид-во АН УРСР, 1941. Т. 3. С. 235.

13 Степанков В. С. Гетьманство Івана Виговського: соціально-політична бо ротьба і проблема державного будівництва (серпень 1657 - вересень 1659 рр.) // Середньовічна Україна: збірник наукових праць. Київ: Наукова думка, 1994. Вип. 1. С. 91.

14 ЛННБ. ВР. Ф. 5. Спр. 189 / ІІ. Арк. 628-629; Воссоединение Украины. Т. 3. С. 307; Michalowski J. Op. cit. S. 666.

15 BCz. Rkps. 147. S. 187; Biblioteka Polskiej Akademii Nauk (далі - BPAN) (Kornik). Rkps. 353. S. 23-23v.; Степанков В. С. Жванецька кампанія Б. Хмельниць кого: витоки, хід, політичні наслідки (серпень - грудень 1653 року) // Наукові праці історичного факультету. Кам'янець-Подільський, 1996. Т. 2. С. 19-20; Ciesielski T. Od Batohu do Zwanca. Wojna na Ukrainie, Podolu i o Moldawi^ 1652 1653. Zabrze, 2007. - S. 265-272.

16 Національна бібліотека України НАН України ім. В. Вернадського (далі -НБУ) ІР. Ф. 2. Спр. 15402. Арк. 55.

17 ДБХ. С. 439; Грушевський М. Історія України-Руси. Київ : Наукова дум ка, 1997. Т. 9. Ч. 2. С. 1108-1109; Степанков В. Шведський вектор у зовнішній політиці Богдана Великого: формування, укладення Кам'янецької угоди та її провал (1649-1655 рр.) // Проблеми історії країн Центральної та Східної Європи. Збірник наукових праць. Кам'янець-Подільський. 2015. Вип 4. С. 80-81; Федорук Я. Віленський договір 1656 року : Східноєвропейська криза і Україна у середині XVII століття. Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. С. 117 120; Флоря Б. Н. Русское государство и его западные соседи (1655-1661 гг.). Мо сква : «Индрик», 2010. С. 64; Kubala L. Wojna moskiewska r. 1654-1655. Warszawa, 1910. S. 298.

18 Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654-1664. Київ: Інститут історії України, 2001. С. 104; Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 9. Ч. 2. С. 1132-1136; Смолій

B. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. Київ: Темпора, 2008. 3-є вид. доопр. С. 533-535.

19 Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 9. Ч. 2. С. 1191-1195, 1217-1219; Перналь А. Б. Річ Посполита двох народів і Україна. Дипломатичні відносини 1658-1659 / переклад з польської проф. о. Юрія Мицика за участі Інни Тарасен ко. Київ: Видавничий Дім «Києво-Могилянська академія», 2013. С. 161-179.

20 Акты Южной и Западной России (далі Акты ЮиЗР). Санкт-Петербург: Тип. П. А. Кулиша, 1861. Т. 3. С. 556-557.

21 Горобець В. Еліта козацької України... . С. 143-150; Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 9. Ч. 2. С. 1326-1333, 1392-1397, 1428-1429; Яковлева Т. Гетьман щина в другій половині 50-х років XVII століття: причини і початок Руїни. Київ: Основи, 1998. С. 202-205, 208-210.

22 Акты ЮиЗР. Т. 3. С. 563-564, 572-575, 587; Там же. Санкт-Петербург: Тип. М. Эттингера, 1879. Т. 11. С. 685; Архив Юго-Западной России, издаваемый Яомиссиею для разбора древних актов. Киев: Тип. Унив. св. Владимира Акц. о-ва Н. Т. Корчак-Новицкого, 1908. Т. 6. Ч. 3. С. 296-299, 304-305, 313-318; Памятники, изданные Киевскою комиссией для разбора древних актов. Киев: Тип. Имп. ун та св. Владимира Акц. о-ва Н. Т. Корчак-Новицкого, 1898. Т. 3. С. 343-344; Гру шевський М. Історія України-Руси. Т. 9. Ч. 2. С. 1333-1337, 1360-1364, 1428-1437; Перналь А. Б. Річ Посполита.... С. 201-205.

23 Акты ЮиЗР. Санкт-Петербург: Тип. Э. Праца, 1863. Т. 4. С. 9-11; Там же. Санкт-Петербург, Тип.: А. Катанского и К°, 1892. Т. 15. С. 388; Літопис Самовидця / Видання підготував кандидат філологічних наук Я. І. Дзира. Київ: Видавництво «Наукова думка», 1971. С. 75-76; Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 10.

C. 33-38; Мицик Ю. А. (отець). Гетьман Іван Виговський. Київ: Вид. дім «К-М Академія», 2004. С. 36-38; Таїрова-Яковлева Т. Гетьмани України. Історії про сла ву, трагедії та мужність. Київ: ТОВ «Видавництво» «Кліо», 2015. С. 131-132.

24 Апанович О. Застосування гетьманом І. Виговським стратегічних і так тичних принципів Богдана Хмельницького в Конотопській битві // Конотопська битва 1659 року. Збірник наукових праць. Київ, 1996. С. 23-25; Бульвінський А. Г. Українсько-російські взаємини 1657-1659 рр. в умовах цивілізаційного роз межування на Сході Європи. Київ, 2008. С. 164-165, 173; Мицик Ю. А. (отець) Гетьман Іван Виговський... . С. 38; Шевчук В. Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення XVI-XVIII ст. : У 2 кн. Київ: Грамота, 2007. Кн. 1. Яковлева Т. Гетьманщина.. С. 114-117, 230-238; Таїрова-Яковлева Т. Гетьмани України... С. 131-133.

25 Таїрова-Яковлева Т. Гетьмани України. С. 131-133.

26 Горобець В. Еліта козацької України. С. 186-187.

27 Брехуненко В. Східна брама Європи. Козацька Україна в середині XVII- XVIII ст. Київ : Темпора, 2014. С. 211, 212.

28 Акты ЮиЗР. Санкт-Петербург, Тип В. В. Пратца, 1872. Т. 7. С. 189.

29 НБУ ІР. Ф. 2. Спр. 15425-15487. Арк. 98-100; Акты ЮиЗР. Т. 7. С. 206; Гру- шевський М. Історія України-Руси. Київ: Наукова думка, 1998. Т. 10. С. 148.

30 Акты ЮиЗР. Т. 4. С. 39; Там же. Т. 7. С. 206-209; Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 10. С. 145, 163, 192-193.

Анотація

Стаття присвячена дослідженню складної проблеми Української революції 1648-1676 рр., а саме: формуванню серед політичної еліти угрупувань, їх політичних поглядів, характеру взаємовідносин тощо. Встановлено, що вони являли групи осіб, організаційно не пов'язаних між собою, які дотримувалися приб лизно однакових поглядів на процеси державотворення. Відзначалися плинністю свого складу, схильністю до конформізму і вичікувальністю у досягненні мети. Найвпливовішими серед них були угрупування «самостійників» («незалежників»), «радикалів» й «автономістів». Прихід до влади І. Виговського загострив бороть бу між ними й поставив козацьку Україну на поріг громадянської війни.

Ключові слова: козацька Україна, політична еліта, угрупування, старшина, боротьба.

Статья посвящена сложной проблеме Украинской революции 1648-1676 гг., а именно: формированию среди политической элиты группировок, их политических взглядов, характера взаимоотношений. Установлено, что они представляли группы лиц организационно не связанных между собой, которые придерживались приблизи тельно одинаковых взглядов на процессы государственного строительства. Отли чались текучестью своего состава, склонностью к конформизму и выжидатель ностью в достижении цели. Наиболее влиятельными среди них были группировки «самостийников» (поборников независимости), «радикалов» и «автономистов». Приход к власти И. Выговского обострил борьбу между ними и поставил казацкую Украину на порог гражданской войны.

Ключевые слова: казацкая Украина, политическая элита, группировка, стар шина, борьба.

The article is devoted to the complex problems of the Ukrainian revolution of 1648 - 1676, namely: the formationof the groups among the political elite, their political views, the nature of the relationship, etc. It is established that they were the groups of individuals, organizationally unrelated, who held approximately the same views on the processes of state-building. They were characterized by the fluidity of staff, the tendency to conformity and victualing methods in achieving the goal. The most influential among them were such groups as «independence supporters», «radicals» and «autonomists». The rise to power of I. Vygovskiy exacerbated the struggle between them and placed Cossack Ukraine to the brink of civil war.

Key words: Cossack Ukraine, the political elite, the group, the Cossacks officer, fight.

Размещено на Allbest.ru