Полковницька корпорація гетьманату: соціальні та родинні зв’язки, непотизм, тривалість службових каденцій

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94:328.188 (477) «1918»

ПОЛКОВНИЦЬКА КОРПОРАЦІЯ ГЕТЬМАНАТУ: СОЦІАЛЬНІ ТА РОДИННІ ЗВ'ЯЗКИ, НЕПОТИЗМ, ТРИВАЛІСТЬ СЛУЖБОВИХ КАДЕНЦІЙ

В. Горобець

Владній організації Української держави раннього Нового часу середини ХУП-ХУШ ст. був притаманним достатньо високий рівень децентралізації, за якого широкий спектр владних повноважень зосереджувався на полковому рівні. За цих умов полковник у Гетьманаті, за влучним висловом Зенона Когута, був таким собі «гетьманом у мініатюрі»1. А один із чи не найвідоміших дослідників історії Гетьманщини Олександр Лазаревський загалом стверджував, що полковники «володіли у своїх полках, можливо, навіть більшою владою, аніж гетьмани»2. І якщо в цих метафорах відомих дослідників і є певне перебільшення, то загалом вони не суперечать суті того історичного явища, про яке йде мова. З огляду ж на таку очевидну важливість полкової ланки у структуруванні влади Гетьманату3, актуальним виглядає питання стосовно того, хто і в який спосіб формував полковницьку корпорацію? Якими були її персональний склад, соціальні і родинні зв'язки всередині групи? В якій мірі при заповненні старшинських вакансій полкового рівня вагомим був фактор непотизму? Саме ці важливі питання і стануть предметом дослідження даної статті.

Отож, доволі важливим аспектом проблеми організації функціонування політичної системи Гетьманату на полковому рівні є персональний склад корпорації старшин, які обіймали полковницькі уряди. Спостереження за персональним складом цієї групи вищих козацьких урядовців переконує в тому, що на полковницький уряд призначали авторитетних і заслужених козаків, які перед тим посідали чільні місця в козацькій ієрархії. Крім того, неважко помітити й той факт, що вже з останньої третини XVII ст., тобто з моменту стабілізації суспільно-політичних процесів після бурхливих революційних часів, старшинська корпорація цього рівня отримує зримі ознаки соціальної замкнутості, простежується тенденція до формування окремих полковницьких династій.

Реконструкція персонального складу владної еліти Гетьманату 1648-1687 рр. дозволила встановити прізвища 256 «повних» полковників. Відтак, середня тривалість старшинської каденції у середовищі полковників у цей час була трохи меншою ніж три роки. Причому, в перше «революційне» десятиліття - 1648-1657 рр. - тривалість не перевищувала 2,5 роки (загалом обов'язки полковника сповнювали 72 особи). У роки громадянських конфліктів й іноземних інтервенцій вона становила лише близько 1.8 роки (загалом зафіксовано упродовж 1658-67 рр. 101 особу), а вже після 1668 р. - приблизно 4.6 роки (83 особи упродовж 19 років)4.

Якщо мову вести про піки ротацій на полковому уряді, то, зрозуміло, що найбільш масово переміна старшин полкового рівня відбувалась при сходженні на гетьманство нового претендента. Особливо, коли попередник втрачав булаву не через смерть, а внаслідок перевороту, чи якогось іншого прояву гострого політичного протистояння. Так, скажімо, після приходу до влади за результатами Ніжинської ради 1663 р. Івана Брюховецького із діючих на момент проведення гетьманських виборів старшин полкові уряди зберегли за собою лише ті з них, котрі засвідчили Брюховецькому свою приязнь ще з осені 1662 р., а саме: гадяцький полковник Василь Шиман-Шиманський, миргородський - Павло Апостол (Царенко) та полтавський Дем'ян Гуджол5. Усі вони, як бачимо, представляли південні полки Лівобережжя, тобто, полки, які тяжіли до Запорожжя, і старшина яких напередодні Ніжинської ради тісно співпрацювала тоді ще з претендентом на гетьманство Іваном Брюховецьким. На вакантні після арешту полковників решту лівобережних урядів було призначено: до Чернігівського полку Трохима Миколаєнка, Прилуцького - Данила Пісоцького, Ніжинського - Матвія Гвинтовку, Переяславського - Данила Ярмоленка (Єрмолаєнка), Лубенського (Лохвицького) - Гната Вербицького, Київського - Василя Дворецького. На місце стародубського полковника Петра Рославця було поставлено Івана Плотника (Терника)6. Трохи згодом, але в тому ж, 1663, році на місце полтавського полковника Гуджола прийшов запорожець Сава Федорович Омель- ницький 7 .

При сходженні на гетьманство Дем'яна Ігнатовича навесні 1669 р. також відбулось кардинальне оновлення полковницького складу: «во всех полках учинил полковников и иных старшин братьев и зятьев и друзей и единомышленников своих»8. Чим, до слова, викликав серйозне невдоволення, як ображеної за недопущення до влади козацької старшини, так і рядового козацтва9. Як засвідчував у своїй «розписи ближних особ бывшаго гетмана Демка Игнатова» київський полковник Костянтин Солонина такими були: «2 брата родных, Василей, Сава Шу- мейка Игнатовы. 2 зятя его, Политыка седневский, Андрей Корнеенко, полковник лубенский. Ясаул Павел Грибович. Бунчюжный Костянтин Стрыевский»10. Радикальні вияви невдоволення дали про себе знати вже навесні 1672 р., коли жителі м. Ромни, прочувши про повалення гетьмана Ігнатовича, убили Івана Ку- ницького, присланого гетьманським зятем, лубенським полковником Андрієм Нестеренком, намісником до Ромен, а заодно й «животы все разграбили за то, что де тот Куницкий прислан был изменника бывшого гетмана от Демкова зятя». Свою жорстоку помсту свавільці супроводжували погрозами фізичної розправи й над самим лубенським полковником11.

Цікаво, що при сходженні на гетьманство Івана Мазепи, вже під час Коло- мацької ради 1687 р., як і в часи «Чорної» ради 1663 р., також шестеро старшин з уряду попереднього гетьмана позбулися полковничих перначів, причому, географія старшинських рокіровок була практично аналогічна тій, що мала місце в 1663 р., а саме: Чернігівський полк (Яків Лизогуб), Ніжинський (Степан Забіла), Переяславський (Родіон Райча-Дмитрашко), Лубенський (Григорій Гамалія), Київський (Костянтин Солонина), Стародубський (Тиміш Олексієнко)12. Замість убитого 25 липня 1687 р. повсталими козаками Лазара Горленка полковником Прилуцького полку було призначено Івана Стороженка, а місце небожа поваленого гетьмана Самойловича Михайла Васильовича Василевича-Самойловича (у документах також іменується як «Михайло Васильович» та «Михайло Гадя- цький»)13 в Гадяцькому полку посів Михайло Борухович14. Невдовзі після Коло- мацької ради на полковника полтавського було обрано Федора Жученка15. На уряді в Миргородському полку залишився Данило Апостол, що було й не дивно з огляду на ту обставину, що саме його Самійло Величко однозначно зараховує до числа близьких приятелів одного з головних дійових осіб Коломацького перевороту - севського воєводи Леонтія Неплюєва16.

Як при сходженні на гетьманство Брюховецького, так і Мазепи в документах немає жодних згадок про процедуру обрання на полковництво козацьким загалом тих чи інших полків. Швидше навпаки - мало місце пряме призначення гетьманом старшин, які встигли завоювати певний кредит довіри. Особливо виразно ця тенденція простежується при сходженні на гетьманство Брюхо- вецького. Що й не дивно, зважаючи на обставини його стрімкого злету, характер популістської риторики в часи змагань за булаву, що мала чітке антистаршинське спрямування, а також головну його соціальну опору - запорозьке козацтво, яке після здобутої під Ніжином перемоги було віддячене високими старшинськими урядами. Як свідчив Самовидець, новообраний реґіментар уже в день свого обрання «во всех городах своїх полковников поставили з тех людей, которие с ним війшли из Запорожья»17. Інший козацький літописець Самійло Величко, навіть не намагаючись приховати свого ставлення, охарактеризував новопоставлених старшин таким чином: «з гультяйства запороского наставленіе, которіе з голоти ставши на началах»18.

При обранні Івана Самойловича можемо констатувати чи не найбільш серйозне оновлення складу полковницької корпорації за всю історію Гетьманату. Це було й не дивно, адже, як уже зауважувалось вище, за коротке гетьманування Ігнатович сподобився звільнити аж вісім полковників, призначивши на їхні місця своїх родичів і довірених осіб. Але на самій Генеральній раді під Конотопом, в Козачій Діброві, 17 червня 1672 р. слідом за обранням гетьмана було обрано лише одного полковника в Гадяцький полк (ним став колишній полковник гадяцький Семен Остренко, що вже врядував за гетьманування Івана Брюховецького). І це при тому, що в середовищі генеральних старшин відбулася суттєва ротація: Іван Домонтович був обраний на уряд першого генерального судді, Павло Животовский - другого судді, Сава Прокопович - генерального писаря, Іван Лисенко і Лесько Черняк - генеральних осавулів, Григорій Карпович - генеральні хорунжі, а Леонтій Полуботок - генерального бунчужного19. Саме їх архієпископ Лазар Баранович і «приводил к вере», оскільки, як було записано в статейному списку царського представника на раді, «они учинены вновь»20. Відтак, на інші полкові уряди - до Переяслава, Чернігова, Ніжина тощо - прийшли нові урядники або ще напередодні Генеральної ради, або відразу ж після неї. Достеменно відомо лише, що Райча Дмитрашко повернув собі полковництво в Переяславі відразу після повалення Ігнатовича і на раді під Конотопом, разом з генеральним обозним Петром Забілою та київським полковником Костянтином Солониною, вже відігравав провідні ролі21.

Але в списку обдарованих від імені царя боярином Г. Г. Ромодановським старшин 18 червня 1672 р. бачимо, окрім цих двох, також і Петра Рославця, котрий повернувся на полковничий уряд до Стародуба, а також ніжинського полковника Пилипа Уманця, чернігівського - Василя Дунін-Бурковського, полтавського - Дем'яна Гуджола, миргородського - Івана Дубягу, прилуцького - Лазаря Горленка, лубенського - Івана Сербина, а також вже згаданого - гадяцького Семена Остренко22. Отож і Дмитрашко, і Рославець, й Уманець, і Горленко, і Сербин, і Гуджол у період між гетьманства 1672 р. повернулися на полковницькі уряди. Власне, як і Семен Остренко, котрий уже був полковником у 1666-1668 рр., та Іван Дубяга, котрий полковникував в іншому полку, а тепер отримав призначення до Миргорода. Загалом при заміні Самойловичем Ігнатовича спостерігаємо чи не унікальний випадок в історії Гетьманату, коли практично в усіх полках відбулася зміна влади. Виняток становив лише Київський полк, де гетьман Ігнатович не встиг скинути з полковництва Костянтина Солонину, хоч цього й прагнув, зважаючи на неприємні для нього чутки, що поширились Лівобережжям з початком 1672 р., щодо намірів царської влади замінити його на гетьманстві саме цим полковником.

У випадку з обранням на реґіментарство Івана Мазепи існують підстави вважати, що як генеральні уряди, так і полковницькі посади були заздалегідь розподілені між найбільш активними учасниками змови, в результаті якої було скинуто з гетьманства Івана Самойловича23.

Найменше ж кадрових ротацій на рівні полкових урядів спостерігаємо під час сходження на гетьманство Данила Апостола 1 жовтня 1727 р. Власне, тут маємо справу лише з трьома ротаціями - в Ніжинському, Лубенському та Миргородському полку. Причому, вакансія в Миргородському полку мала цілком об'єктивне підґрунтя, адже цей уряд посідав саме обраний на гетьмана Данило Апостол. Цілком логічно виглядала й ротації на вершинному щаблі владної ієрархії Ніжинського полку, яку перед тим посідав син російського вельможі, одного з «пташат гнізда» Петра І графа Петра Толстого - граф Петро Петрович Толстой (котрий, як пам'ятаємо, доводився також і попередньому гетьману Скоропадському зятем). Невдале суперництво графа Петра Толстого після смерті Петра І з всемогутнім на той час «світлішим князем» Олександром Меншиковим і наступна за цим опала першого якраз і визначила долю ніжинського полковника. Приблизно такою ж природою, але вже винятково з українським корінням, була обумовлена й відставка лубенського полковника Андрія Марковича, котрий доводився рідним братом дружини покійного гетьмана Анастасії Маркович-Скоропадської. Поміж Марковичами та Данилом

Апостолом віддавна існувало напруження й останній, прийшовши до влади, найперше позбувся свого опонента (втім, як виявилось невдовзі, не надовго - вже в 1729 р. покровителі Марковича у вищих ешелонах імперської влади введуть його до складу гетьманського уряду Данила Апостола, запровадивши посаду генерального підскарбія). Звільнені ж під час гетьманських виборів 1727 р. полковницькі уряди заповнили в Лубенському та Миргородському полках сини Данила Апостола - Петро і Павло, а ось полковий уряд в Ніжині російська влада спробувала перетворити на «вотчину» російських офіцерів, призначивши на ніжинське полковництво Івана Хрущова.

Аналізуючи тривалість старшинських каденцій у Гетьманаті, важко не помітити певні закономірності як політичного плану, так і такі, що мали під собою регіональні традиції. Зрозуміло, що не могли бути довготривалими старшинські каденції в часи загострення громадянського протистояння, відомі під назвою «Руїни». Стосовно ж регіональної специфіки, то в історіографії традиційно прикладом нестабільності прийнято вважати Полтавський полк, де ротації на полковому уряді відбувались не рідше разу в два роки, а в окремих випадках могли й взагалі мати місце по декілька разів на рік24. Натомість найбільш «заможним і стабільним» вважається стародубський полковий уряд25. Але ця стабільність, зауважимо, була доволі відносною. І скажімо, якщо проаналізувати кадрові ротації в середовищі стародубських полковників у перші два десятиліття існування полку, то помітимо, що не такою вже й рідкістю була одно-двох річна полковницька каденція в Стародубі. Так, перший стародубський полковник Петро Рославець у першу свою каденцію в 1663 р. зумів утриматися при владі всього лише кілька місяців. Його наступник Іван Плотник полковникував не більше двох років, щоправда, виною цьому послужила, здається, смерть старшини. Аналогічним чином склалася й доля Леська Острянина, що полковникував у Стародубі впродовж 1665-1666 рр., а після того його ім'я назавжди зникло з історичних джерел. Натомість у них виринає згадка про якогось Михайла Не- бабу, котрий, якщо й справді урядував у Стародубі, то тривало це недовго - десь близько року. Тим часом у 1668 р. на полковництво знову повернувся Петро Рославець і цього разу протримався при владі вже більше трьох років, аж поки не став конфліктувати з гетьманом Ігнатовичем. Ставлеником останнього на стародубському уряді став його брат Сава Шумка, але слідом за поваленням Ігнатовича, пернач випав і з рук Шумки, тобто каденція останнього тривала всього-на-всього декілька місяців. Відставка Шумки вже втретє відкрила шлях до влади Петру Рославцю. Під час третього свого входження у владу старожил стародубської владної еліти встановив місцевий рекорд тривалості полковницької каденції, пробувши при владі близько п'яти років - з весни 1672 по літо 1676 р. Утім, таке тривале перебування на чолі полку мало й свій зворотній бік. Неймовірно збагатившись у загалом спокійному й економічно розвиненому полку, Рославець почав вкотре демонструвати своє особливе соціальне становище, чим неабияк засмутив гетьмана Самойловича. А коли останній спробував було присмирити свого полковника, погрожуючи відставкою, Росла- вець не вигадав нічого ліпшого, як зі свого боку піти на ще більший шантаж - порушити перед Москвою питання про відізвання Стародубського полку від Гетьманату. Такі сепаратистські дії старшини полкового рівня коштували йому не лише пернача. Він опинився перед загрозою втратити і життя. Проте Самой- лович замінив це засланням до Сибіру.

Вельми коротким було й перебування при владі наступників Рославця. Так, Тимофій Олексієвич у Стародубі урядував близько двох років (1676-1678); Федір Мовчан - рік (1678), Григорій Коровка-Вольський - менше півтора (осінь 1678 - початок зими 1680). Безхмарні перспективи довготривалого полковни- кування відкривалися перед поставленим Самойловичем на початку 1680 р. на полковника стародубського старшого гетьманового сина 20-літнього Семена Самойловича. Утім, передчасна смерть Семена за нез'ясованих обставин у травні 1685 р. цьому завадила. А каденція поставленого на його місце молодшого брата Якова через падіння батька в 1687 р. тривала всього лише близько року.

Таким чином, у «стабільному» Стародубському полку за перші 24 роки його існування встигло відбутися аж 12 ротацій його очільників, тобто середня каденція тривала рівно два роки, при цьому Петро Рославець встиг тричі увійти у владу, а Тимофій Олексієвич - двічі26.

Так само і в інших полках Гетьманату - Переяславському, Гадяцькому, Лубенському, Корсунському - в часи громадянського протистояння кінця 1650-х - 1660-х рр. ситуація у кадровій сфері була такою ж нестабільною. Навіть у більш-менш стабільному Ніжинському полку впродовж зазначеного часу на полковництві встигли побувати: Григорій Гуляницький, Василь Золотаренко, Матвій Гвинтовка, Артем Мартинович, Євстафій Золотаренко, Пилип Уманець27; загалом шестеро старшин, що аж ніяк не свідчить про цю саму стабільність, принаймні у сфері кадрової політики.

Аналізуючи кадрову політику українських гетьманів не на етапі входження у владу, а коли вони в ній уже ствердились, не можна не звернути увагу на неабияку активність у цій царині Дем'яна Ігнатовича. Так, вища козацька старшина, яка взяла участь в поваленні Ігнатовича, аргументуючи свої наміри відібрати в нього булаву, закидала реґіментареві самовільне позбавлення урядів аж вісьмох полковників28. Зокрема, генеральний писар Ігнатовича, Карп Мокрієвич, у своїх показах «об измене» гетьмана вказував, що він, «злым своим вымыслом, старых полковников, черниговского, нежинского, миргородского, лубенского, переяславского, стародубского, гадяцкого, прилуцького, безо всякие причины, от полковнического чину отставил и учинил на их место братьев, зятьев и иных советников своих, для той своей злой мысли»29. І дійсно, якщо з приводу мотивів гетьмана - «для той своей злоймысли» - можна висловити сумнів, то щодо проявів непотизму в діях Ігнатовича сумніватися не доводиться. На три з цих вакансій гетьман призначив своїх братів Василя Многогрішного і Саву Шумейка та зятя Андрія Нестеренка. Генеральний осавул Павло Грибович (особисто один з найбільш наближених до гетьмана старшин) під час допиту в Москві навесні 1672 р. на питання щодо причин таких пертурбацій на урядах полковників зумів відповісти лише по відношенню до відставок переяславського полковника Райчі Дмитрашко та стародубського полковника Петра Рославця. Дмирашко, начебто, провадив таємні перемовини з поляками і гетьманом Дорошенком, готуючись до передачі полку під їхню владу, а Рославець наклав великі податі на козаків і чернь30.

Неабияку активність у перші роки свого правління виявляв у сфері кадрової політики й Іван Мазепа. Спонукальним же мотивом таких дій була загроза повалення гетьмана старшинською опозицією. Так, уже на початку 1688 р. гетьман довідався, що переяславський полковник Леонтій Полуботок «в нікоторьіи з ханом вступал совіти», миргородський полковник Данило Апостол «пишет к запорожцам без відома ево гетманского противные на возмущеніе народу ма- лороссійского писма», «во многой шатости» перебувають також і лубенський полковник Григорій Гамалія і переяславський полковник Думитрашка Райча31. Наслідком же розповзання опозиційних по відношенню до гетьманської влади настроїв в середовищі вищої козацької старшини стало те, що за дозволом царського уряду гетьман відсторонив від полковництва Леонтія Полуботка, Данила Апостола, Григорія Гамалію, Райчу Дмитрашка, а також київського полковника Григорія Коровку-Вольського, котрого звинуватив у таємних зносинах з польською шляхтою з Правобережної України та «во многих обидах» полчанам. Апостола, Гамалію, Коровку-Вольського було «взято під караул» в Батурині, Полуботка відіслано до Сєвська, а Райчу - до Москви. Щоправда, цього разу ніхто зі скинутих полковників всерйоз не постраждав, а Данило Апостол навіть цього ж року був відновлений на полковництві32. Уже трохи згодом, реагуючи на черговий проступок миргородського полковника, Мазепа писав російському канцлеру Гаврилу Головкіну, що арешт Апостола міг би спровокувати в Україні «мятеж и бунт... понеже его, полковника миргородцкого в войску все почита-ют и любят», а крім того, він «с генералніми особами як и с полковниками спрія- телился, понеже Ломиковский обозний и Чуйкевич судья и прилуцькій полковник близкіе ему по синовіях своїх и по его миргородського полковника дочерях свати, лубенскій - дядя, нежинскій - шваґер, и другие с ним близки»33.

Чергова антигетьманська старшинська змова розкривається в контексті повстання Петра Іваненка (Петрика) 1691-1692 рр. За результатами її розслідування уряд полтавського полковника остаточно втрачає дід очільника анти- гетьманського виступу Федір Жученко, а переяславський полковник Леонтій Полуботок не лише також остаточно відсторонюється від влади, а й ув'язнюється та за постановою військового суду позбавляється маєтностей34. Тоді ж уряд стародубського полковника обіймає генеральний осавул Михайло Миклашев- ський, а в Прилуках по смерті Івана Стороженка до влади приходить Дмитро Горленко35.

Показово, що гетьман Мазепа, заходившись так активно тасувати склад полковницької корпорації впродовж перших п'яти років свого гетьманування, упродовж наступних сімнадцяти років реґіментарства поводив себе у цій царині вкрай консервативно. Як слушно підмітив Сергій Павленко, у цей час причиною перевиборів на полкових урядах стає переважно смерть діючого полковника36. Так, у 1698 р. загинув чернігівський полковник Яків Лизогуб, а в 1704 р. пішов з життя його наступник Юхим Лизогуб. У Ніжинському полку в 1694 р. помер син генерального обозного Петра Забіли Степан Забіла, а в 1701 р. під час походу козацького війська в Прибалтику, в контексті розгортання Північної війни помер його наступник - небіж гетьмана Івана Мазепи Іван Обидовський. У Га- дяцькому полку в 1704 р. пішов з життя Михайло Борухович, котрий урядував аж з моменту Коломацького перевороту 1687 р. У Лубенському полку в 1699 р. помер полковник Леонтій Свічка. У 1706 р. в боях під Несвіжем загинув старо- дубський полковник Михайло Миклашевський. Тоді ж у полон до шведів потрапив переяславський полковник Іван Мирович, що утримував у своїх руках полковницький пернач з 1692 р.37

Тим часом у Київському полку впродовж 1691-1708 рр. урядував Костянтин Мокієвський, в Прилуцькому з 1692 по 1708 р. - Дмитро Горленко, у Лубенському полку впродовж 1700-1708 рр. - Дмитро Зеленський. Беззмінним полковником миргородським упродовж усього часу гетьманування Івана Мазепи залишався Данило Апостол (за винятком нетривалого відсторонення його від урядування реґіментарем наприкінці 1680-х рр. за підозрою в участі в опозиційних змовах). І лише в Полтавському полку й надалі проходили ротації на полковому уряді й упродовж 1692-1708 рр. полковниками встигли побувати: Павло Гер- цик, Іван Іскра, Іван Левенець (двічі) та Михайло Гамалія38. Як випливає з джерел, поодинокими винятками із загального правила стабільності на полкових урядах (якщо не брати до уваги специфічний у цьому відношенні Полтавський полк) є випадок тимчасового зміщення з уряду стародубського полковника Михайла Миклашевського в 1704 р. та, ймовірно, київського полковника Костянтина Мокієвського роком пізніше.

Акцентуючи ж увагу на регіональній специфіці, варто передовсім виділити Полтавський полк, де впродовж другої половини XVII - початку ХУІІІ ст. спостерігаємо унікальну для адміністративної практики Гетьманату картину: зміни полковників відбуваються в середньому раз у два роки. Особливо частими були ротації на полковому уряді в роки громадянського протистояння, що мало місце після смерті Богдана Хмельницького. Так, після загибелі на початку червня 1658 р. в битві під Полтавою з військами гетьмана Виговського полтавського полковника Мартина Пушкаря, що впродовж дев'яти років беззмінно вря- дував у полку, пернач спершу потрапив до рук його старшого сина Кирика Пуш- каренка. Але вже в листопаді того ж року Пушкаренко був переобраний і його наступником став прибічник гетьмана Виговського - заслужений полтавський козак Филон Гаркуша, котрий ще в часи гетьманування виконував обов'язки полковника полтавського, скоріш за все в якості наказного полковника. Полков- никування Гаркуші виявилось надзвичайно коротким, оскільки полтавське товариство у своїй більшості не змирилось з політикою Виговського і вже за декілька місяців передало полковницький пернач молодшому сину Мартина Пушкаря Марку. Але варто було Марку Пушкаренку поїхати до Москви за підмогою, як улітку 1659 р. товариство знову передало владу старшому Пушкаренку. Але цього разу останній, будучи під враженням результатів Конотопської битви, лише встиг зав'язати перемовини з представником гетьмана Виговським - Каплонсь- ким, за що був ув'язнений російським воєводою Зинов'євим, а на його місце полтавці обрали в липні 1659 р. Федора Жученка39.

Полковницька каденція Жученка тривала майже два роки, а його переобрання в травні 1661 р. було викликане продемонстрованою ним вірністю гетьману Юрію Хмельницькому. Так, восени 1660 р. полтавський полковник залишився під владою Хмельницького і після підписання ним Чуднівського трактату, отож в умовах відходу Лівобережжя з-під булави Юрія Жученко, хоч номінально і залишився полковником, але не мав над ким полковникувати. На місце Жученка полтавська старшина і товариство обрало Дем'яна Гуджола, а Жученку нічого більше не залишалось, як «вины свои побивать», вимолюючи в царського уряду прощення провини40.

Гуджол на полковництво прийшов у часи гетьманування на Лівобережжі наказного Якима Сомка, але в умовах розгортання боротьби за булаву осібного лівобережного реґіментаря поміж Сомком і Брюховецьким, що стала помітною вже з осені 1661 р., відразу ж зайняв місце обабіч останнього41. Демонструючи лояльність Брюховецькому, полтавський полковник одразу ж задекларував свою підтримку ідеї «чорної ради» як єдино можливого способу розв'язання суперечки навколо гетьманської булави42. Але попри «правильну позицію» Гуджола, затриматись при владі в Полтавському полку надовго йому також не вдалося. Відразу ж після проголошення Івана Брюховецького гетьманом, він кардинально поміняв склад вищої козацької старшини і в числі відставлених полковників бачимо й Гуджола (щоправда, зважаючи на підтримку Брюховецького в часи його боротьби за булаву, опала Дем'яна Гуджола обмежилась лише втратою пернача, на відміну від інших лівобережних полковників, які «перемістилися» з полковництва або на плаху - Яким Сомко і Василь Золотаренко, або в Сибір - Семен Третяк і Дмитро Чернявський43).

На місце Дем'яна Гуджола гетьман Брюховецький призначив запорожця Саву Федоровича Омельницького. Але вже за два роки останнього на уряді змінив Григорій Витязенко, котрий перед тим обіймав в гетьманському уряді Брюховецького посаду генерального бунчужного. Як і у випадку з Омельницьким, перебирання Витязенком полковницького перначу було здійснено у формі гетьманського призначення. І хоч полтавці, шукаючи в гетьмана підтримки в конфліктах з представниками царської адміністрації в Гетьманаті, запевнювали, що вони гетьманського призначенця шанують як батька рідного44, насправді ж шукали способів позбутися його влади. Зокрема, під 1667 р. зафіксована передана стольнику Василю Кікіну скарга полкового судді Клима Чернушенка на Григорія Витязенка, котрий «козаков многих напрасно зневажает, а иных и бьет напрасно; а жена де его полковникова жон козацких напрасно ж бьет и безчес- тит»45. Отож, коли на початку червня 1668 р. до Полтави долинула звістка про вбивство гетьмана Брюховецького, очолюване полковим суддею Чернушенком полтавське товариство не лише повалило владу гетьманського ставленика, але й взяло під варту Витязенка і полкового осавула Обіденка та «до армат поковали и вскоре тиранско в смерть позабивали, а домы их розграбовали»46.

На місце забитого Григорія Витязенка полтавці знову обрали собі полковником Дем'яна Гуджола - «доброго, смиренного, побожного и простодушного человека»47. Проте ані доброта, ані смиренність і побожність не допомогли Гуд- жолу надовго затриматись при владі. І вже через півроку, в той час, коли полковники з північних і центральних лівобережних полків зібралися на раду до Глухова, аби разом з гетьманом Дем'яном Ігнатовичем узгодити положення нової угоди з російським царем, полковником у Полтавському полку значиться Кость Кублицький, котрий, разом з очільниками Миргородського і Лубенського полків, визнавав владу гетьмана Петра Дорошенка48.

Перебування Кублицького на чолі полку також виявилось вельми короткочасним. Коли кількома місяцями згодом він, отримуючи від Ігнатовича та з Москви погрози бути атакованим не лише царськими ратниками, але й «калмыцких тайшей со всеми их улусными людьми», та водночас не маючи жодної серйозної підтримки від Дорошенка, почав було перейматись ідеєю примирення з лівобережним реґіментарем, товариство відібрало в нього пернач і передало його соратнику правобережного гетьмана Филону Гаркуші. Відразу ж після обрання Гаркуша недвозначно засвідчив своє непримириме ставлення до гетьмана Ігнатовича, відправивши йому вельми різкого листа, що закінчувався такою фразою: «никогда того не будет, чтоб ты был гетманом запорожским и нашим!»49. Утім, взявши настільки різкий тон у стосунках з лівобережним гетьманом і не отримавши дієвої допомоги від гетьмана правобережного, Гаркуша невдовзі був змушений також поступитися владою новому-старому полковнику Федору Жу- ченку, котрий, як зауважує Олександр Лазаревський, «завдяки життєвій своїй досвідченості, нарешті покорив Полтавщину Многогрішному»50. Цього разу пол- ковникування Жученка тривало до падіння гетьмана Ігнатовича. Власне, вже на початку елекційної Генеральної ради, що відбулась у середині червня 1672 р. в Козачій Діброві під Конотопом, як полковник полтавський знову фігурував Дем'ян Гуджол51.

Чергова каденція Гуджола тривала два роки, а втратив він свій пернач, як переконував Олександр Лазаревський, у результаті інтриги представника нової генерації полтавських шукачів пернача - Прокопа Левенця52. Утім, й Левенець урядував у Полтаві недовго. Син вихрещеного єврея з Умані, що після хрещення став Семеном Герциком, та пасинок генерального обозного Петра Забіли Павло Семенович (Герцик), «подольстившися и подмогоричившися козакам полтавським» (принаймні, так стверджував Василь Кочубей53), організував подачу колективної супліки гетьману Самойловичу з приводу неправомірних дій полковника (той насипав греблю, яка підтопила вже існуючі на Ворсклі водяні млини козаків і посполитих полтавських), а поки гетьманський уряд розбирав скаргу - очолив Полтавський полк54.

Як довго цього разу Герцик очолював полтавців сказати напевно важко.

Олександр Лазаревський був переконаний, що вже восени 1676 р. Жученко зумів потіснити Павла Семеновича, втім за декілька місяців той повернув втрачене55. А ось Джордж Гаєцький, слідом за Вадимом Модзалевським, стверджує, що згаданий як полковник полтавський восени 1676 р. Жученко є, по-перше, не колишнім полтавським полковником Федором Жученком, а його родичем Петром Жученком, та і той був не повноправним полковником, а лише наказ- ним56. Але в чому дослідники солідарні, так це в тому, що в 1677 р. Прокоп Ле- венець таки скинув Герцика з полковництва і вдруге очолив Полтавський полк57. Щоправда, Олександр Лазаревський стверджував, що з лютого по березень 1677 р. на уряді встиг побувати якийсь Демко Яковенко58. З цією тезою солідаризується В. Модзалевський59, натомість не погоджується М. Слабченко60. І якщо О. Лазаревський і В. Модзалевський праві, то у випадку з полковнику- ванням Яковенка мають справу чи не з унікальним випадком, коли на полковницькому уряді старшина перебував лише близько двох місяців, а крім того, ані перед тим, ані після того - не посідав впливових старшинських посад. Хоч поодинокі згадки в джерелах про Демка Яковенка представляють його козаком, що мав високий статус у середовищі полтавського товариства. Так, скажімо, подану в липні 1666 р. гетьману Брюховецькому скаргу щодо зловживань полтавського воєводи стольника Якова Тимофійовича Хитрово Демко Яковенко підписав у компанії з Дем'яном Гуджолом, Федором Жученком, Артемом Донцем, Кирилом Пушкаренком. Всі вони, за винятком хіба що Артема Донця, на той час уже встигли поурядувати в Полтавському полку. Отож, зважаючи на це, можемо припустити можливість обрання Яковенка на полковий уряд, єдине що викликає подивування, так це його настільки коротке правління.

Попри воєнні звитяги Левенця в часи Чигиринських походів, уже в листопаді 1678 р. полтавці порушили перед гетьманом Самойловичем клопотання про відсторонення того від влади, звинувачуючи його в тому, що він безчестить неозначених у документі персонально «знатнійших осіб» та «похвалки чинит» на їхнє здоров'я. І попри заступництво Самойловича, в червні 1679 р. Левенець був змушений таки відійти від полкових справ, уступивши уряд Федору Жучен- ку, котрий уже втретє обійняв його. Третя каденція Жученка тривала рівно рік і влітку 1680 р. він поступився перначем генеральному осавулу Леонтію Черняку. Останній втримався на полковництві аж три роки, поки не був змінений у результаті вдало проведеної колишнім полтавським полковником Павлом Гер- циком інтриги, до участі в якій тому вдалося залучити найближче оточення гетьмана Самойловича61. Коли ж Самойлович втратив владу, відібрали пернач і в Павла Герцика. При оновленні складу полковницької корпорації при сходженні на гетьманство Івана Мазепи влітку 1687 р. на полковий уряд до Полтави вже вкотре повернувся Федір Жученко. За два роки полтавці спробували було звести на полковництво замість Жученка Леонтія Черняка, але гетьман Мазепа такого самоуправства не підтримав і Жученка було повернуто на уряд. О. Лазаревський у такій протекції Мазепи Жученку вбачав насамперед заслуги його зятя Василя Кочубея, котрий на той час займав в гетьманському уряді посаду генерального писаря і мав неабиякий вплив на реґіментаря62. Побувши після цього на полковому уряді ще впродовж двох років, десь наприкінці 1691 р. Федір Жученко, скоріш за все вже через очевидну старість, склав свої повноваження. Наступником же Жученка, в 1692 р. стає колишній полковник Павло Герцик, який, за твердженням Василя Кочубея, «прелестно зостал полковником»63. Генеральний старшина із зрозумілих причин не називає об'єкт підкупу, але тут має рацію Олександр Лазаревський, котрий у цьому не вельми привабливому контексті згадує гетьмана Мазепу64.

Втрата полковницького пернача Герциком у 1696 р., як припускають дослідники, також через свій солідний вік, і прихід до влади зятя Федора Жученка - Івана Іскри знаменують собою завершення цілої епохи в змаганнях за пернач полтавського полковника, коли шестеро старшин почергово змінювали один одного при владі, виборюючи уряд спочатку задобрюваннями і маніпуляціями думкою полтавського товариства, а згодом шукаючи можливостей впливу на гетьманський уряд.

Загалом же, як підрахував свого часу Вадим Модзалевський, лише за півстоліття - з 1649 по 1699 р. у Полтавському полку очільники змінювалися 28 раз, причому влада переходила з рук в руки всього лише чотирнадцятьом особам, побувавши в декого з них, зокрема Федора Жученка, аж п'ять разів65, а насправді, як видно з відкритих на сьогодні історичних джерел, - шість разів. Як зауважував зять Жученка, генеральний писар, а згодом генеральний суддя Війська Запорозького Василь Кочубей, характеризуючи багатий послужний список свого тестя, «был полковником за Хмельницкого много и написан есть полковником в статьях Переяславских при боярине князе Трубецком, коли подтверждено на гетманстве Юрия Хмельницкого; был полковником за гетмана Демьяна Многогрешного; был полковником за Івана Самойловича, был полковником за ныне счастливе ж панучого, его милости, пана Іоанна Мазепы»66.

Прихід до влади в 1696 р. Івана Іскри знаменував собою початок боротьби за пернач вже дітей й онуків тієї славної когорти полтавських полковників другої половини XVII ст. Так, після чотирирічного полковникування зятя Федора Жученка, владу перехопив син полковника Прокопа Левенця - Іван Ле- венець, який урядував упродовж 1701-1702, 1703-1709, 1725-1729 рр. Упродовж короткого відтінку часу в 1702-1703 рр. його змінював «пришляк» - син генерального осавула Андрія Гамалії, небіж лубенського полковника Григорія Гамалії, онук черкаського полковника Миська Гамалії - Михайло Гамалія. А після подій 1708-1709 рр., коли Левенець, хоч і не підтримав антиросійський виступ гетьмана Мазепу, але й не надто активно допомагав його наступнику Івану Скоропадському, влада від нього переходить до сина полтавського полковника Леонтія Черняка - Івана, котрий урядує в Полтаві з 1709 аж до самої смерті в 1722 р. У 1725 р. на полковництво знову повертається Іван Левенець, котрого в 1729 р. змінює Василь Кочубей - син генерального судді Василя Кочубея, онук полковника Федора Жученка, небіж полковника Івана Іскри та зять гетьмана Данила Апостола. По його смерті в 1743 р. уряд на більш ніж тридцять років переходить в розпорядження ще одного онука гетьмана Данила Апостола й одночасно онука прилуцького полковника Дмитра Горленка - Андрія Горленка67. козацький старшина непотизм полковий

Як бачимо, характерною особливістю для ХVШ ст. стають не лише рокіровки серед дітей, онуків і зятів впливових старшин, але й видна неозброєним оком довготривалість полковницьких каденцій. І така тенденція є характерною не лише (і не стільки) для Полтавщини, але й для решти полків. Так, наприклад, владу в Миргородському і частково Лубенському полку впродовж багатьох років утримували представники роду Апостолів: Григорій Апостол (1666-1668), Павло Апостол, брат полковника Григорія Апостола (1672-1676, 1676-1683), Данило Апостол, син полковника Павла Апостола (1683-1727), Павло Апостол, син гетьмана і колишнього полковника Данила Апостола (1727-1736), Петро Апостол, син гетьмана Данила Апостола (1728-1757). У Стародубському полку можна говорити про існування полковницької династії Самойловичів, у Чернігівському - також Самойловичів і Лизогубів, у Київському - Вольських, у Ніжинському - Жураковських, у Прилуцькому - Горленків і Ґалаґанів, у Полтавському - Герциків, Левенців тощо.

Водночас, на противагу Слобідській Україні, де, скажімо, родина Кондра- тьєвих безперервно утримувала за собою полковницький уряд з початку 1650-х і до кінця 1730-х рр., передаючи пернач від батька до сина, навіть якщо той і не встиг зарекомендувати себе у козацькому війську хоч би якимись там здібностями68, в Гетьманаті такі випадки не фіксуються. І, наприклад, хоч упродовж останніх десятиліть XVII ст. - початку XVIII ст. бачимо на уряді в Ніжинському полку батька і сина Жураковських, але після того, як гетьман Самойлович відсторонив Якова Жураковського від посади в 1681 р.69 та пернач полковника ніжинського потрапив до рук його сина Лук'яна в 1708 р., на уряді встигли побувати й Ярема Непрак, і Степан Забіла, й Іван Обидовський70. Домінування Самойловичів у Чернігівському полку також спостерігалось із значними перервами - Іван Са- мойлович обіймав уряд упродовж 1668-1669 рр., а його син Григорій посів посаду лише в 1685 р. і перебував на ній до падіння батька в 1687 р. У Стародубсько- му полку впродовж 1680-1687 рр. послідовно урядували брати Самойловичі - Семен і Яків. Трохи тривалішою видалась каденція Лизогубів у Чернігівському полку - з 1687 р., коли урядувати почав Яків Лизогуб, і до смерті в 1704 р. Юхима Лизогуба71. Приблизно така ж картина спостерігається і в Полтавському, Прилуцькому чи Київському полках, де представники старшинських родин Вольсь- ких, Горленків, Ґалаґанів, Герциків, Левенців лише зрідка передають полковницький пернач з рук батька до рук сина, а зазвичай влада успадковується не безпосередньо, а через покоління чи два.

Промовистий виняток з цього правила становить лише Миргородський полк, де представники родини Апостолів утримують полковництво безпосередньо у своїх руках (за винятком дуже короткотермінових урядувань Григорія Гладкого в 1669-1670 рр. та Михайла Кияшко в 1670-1671 рр. й нетривкої опали Данила Апостола в 1690 р.) в чотирьох поколіннях, що у часовому вимірі вилилось у період з 1659 по 1736 р.72, тобто майже 75 років!

Масову появу в Гетьманаті іноетнічних полковницьких династій - Мило- радовичів, Божичів, Капністів тощо - спричинюють провальні наслідки Прут- ського походу Петра І 1711 р. Як відомо, під час кампанії молдавський господар Кантемір «зрадив» свого сюзерена, турецького султана, і воював на боці російського царя. Після поразки над Прутом Петро І категорично відмовився видавати Високій Порті свого придунайського союзника, заявивши, згідно переказу, що ліпше поступиться султану всіма землями аж до Курська (тобто власне Українським Гетьманатом), аніж видасть Кантемира. У серпні 1711 р. господар разом зі своїми «дворянами» - «мечниками», «двораками», «медельничарами», конюшеними тощо - прибув до Києва. Попри тривожні чутки, що поповзли тоді Україною, цар не наважився жалувати свого вірного васала гетьманським урядом, утім владні амбіції частини оточення Кантемира були вдоволені полковницькими і сотенними урядами в Гетьманаті, а частини старшинськими урядами в слобідських козацьких полках і регулярних російських частинах, розквартированих на Слобожанщині.

Хоч, скажімо, династія Танських обіймає полкові уряди в Україні ще до Прут- ського походу Петра І. І в цьому зв'язку зберігся цікавий документ, що проливає світло на справу «успадкування» старшим з Танських - Антоном полковництва в Україні. Згідно сімейного переказу Танських, ще в 1677 р. Антон одружився на доньці відомого правобережного козацького лідера Семена Палія73. Десь на початку ХУІІІ ст. (можливо, в 1706 р., коли гетьман Мазепа надав йому в користування село Яхни і сільце Микитинці на Корсунщині74, можливо, роком чи двома раніше) Танський стає полковником охочокомонного полку, а коли в січні 1710 р. Семен Палій «судбами божими временное скончив житіе свое», то гетьман Скоропадський довідується від білоцерківської козацької старшини останню волю легендарного козацького вождя: «а при кончине вручил данніе себі от его царського пресветлого величества клейноти войсковіе на охочоко- монное полковничество пану Танскому, зятеве своему, и притягал вашмостей назад в Хвастов, желаючи, жебисмо его за полковника белоцерковского мети соизволили». Принаймні, саме таким чином аргументував свої претензії на успадкування білоцерківського полковництва сам Антон Танський у поданій на ім'я гетьмана супліці, під якою підписи поставили і полкові, і сотенні старшини Білоцерківського полку. Реагуючи на це прохання, Скоропадський, не посмів самостійно заповнювати наявну вакансію, тим паче, що мова йшла про правобережний полк, натомість він призначив наказним полковником білоцерківського полкового обозного Павла Циганчука, а сам тим часом звернувся до російського канцлера графа Гаврила Головкіна з проханням «о скором указе» царя щодо призначення Танського на полковництво. Утім, навіть не дочекавшись царського указу, вже у лютому 1710 р. гетьман таки призначив Тансь- кого білоцерківським полковником, щоправда лише наказним. А царський указ «о вручении совершенной власти полковничества белоцерковского» Антону Танському з'явився на світ лише через рік, у лютому 1711 р. А коли в липні 1712 р. Танському довелось скласти з себе полковничі повноваження в Білоцерківському полку, оскільки сам полк підлягав розформуванню згідно з умовами прутської капітуляції Петра І 1711 р., зять Семена Палія був переведений царським указом на полковий уряд лівобережного Київського полку75, який він утримував у своїх руках аж до самої смерті, що настигла його в 1734 р.76. По смерті Танського головний уряд Київського полку успадкував його син Михайло, а по його смерті в 1747 р. - онук Михайло Михайлович. А тим часом у роки правління Малоросійської колегії, в 1726 р., на полковництво до сусіднього з Київським Переяславського полку було призначено брата Антона - Василя Танського, щоправда тут урядування Танських тривало лише до 1734 р., після чого Василя за службові зловживання було заслано до Сибіру77.

Наплив на українські землі чисельних представників православного шляхетства з Балкан спричинив для функціонування політичної системи Гетьманату серйозні наслідки, причому не лише на рівні місцевого самоврядування. Адже останні, не лише вирізнялись своєю політичною культурою, відмінною від тубільної, але й своїм владним становищем були зобов'язані центральному уряду Російської імперії та тій специфічній ролі, яку вони відіграли у намаганнях Петра І реалізувати далекосяжні зовнішньополітичні плани. Відтак і поведінка придунайських шляхтичів, наділених царем владними повноваженнями в Гетьманаті, була доволі специфічною. Так, у липні 1712 р. слобідська козацька старшина скаржилася російському воєводі П. М. Апраксіну на те, що «не только посполитые люди лечь и мы старшина имеем от оных волохов зневагу, досаду и ругательство, а паче обиды и разорения в грунтах и набытках наших»78.

Історичні джерела фіксують і чисельні приклади «зневаги» до влади гетьмана, продемонстрованої «волохами» (у першій половині ХУІІІ ст. цим терміном означували не приналежність до цілком конкретної етнічної групи, а під ним об'єднували загалом православних вихідців з Балкан і Придунав'я). Так, скажімо, вже згадуваний перед тим київський полковник Антон Танський, що утримував у своїх руках владу понад двадцять років, демонстрував зневагу до указів і розпоряджень гетьмана Скоропадського, з приводу чого той неодноразово скаржився Петру І79.

Утиски місцевого люду та повна зневага до місцевих звичаїв вартували цілому ряду таких полковників втрати влади. Найбільш резонансними в цьому зв'язку були справи полковника переяславського Василя Танського та гадяцько- го Гавра Милорадовича. Разом з тим із плином часу полковники-іноземці активно родичались з української правлячою верствою й асимілювались в український соціокультурний простір, який, щоправда, поволі, по мірі уніфікації політичних і соціальних особливостей українського життя, втрачав свій національний колорит. Так, скажімо, ще в другій половині XVII ст. переяславський полковник Райча Дмитрашко восени 1667 р. одночасно з полковничим перначем узяв собі в дружини вдову по страченому гетьманом Іваном Брюховецьким у 1663 р. ніжинському полковнику Василю Золотаренку. Останній же, нагадаємо принагідно, був братом впливового сподвижника гетьмана Хмельницького - наказного гетьмана на Білорусі Івана Золотаренка, а їхня сестра Ганна була дружи- ною Богдана Хмельницького. Василь Золотаренко в часи його боротьби за булаву гетьмана Лівобережного Гетьманату (1660-1663 рр.) був вельми заможною людиною і одним із лідерів статечного, «кармазинного» козацтва. Відтак шлюб Райчі Дмитрашко з його вдовою забезпечував прийшлому волоху не лише суттєві матеріальні дивіденди, а й уводив його до верхніх ешелонів козацько-старшинської верстви Гетьманату. Показово, що навіть правобережний гетьман Петро Дорошенко та митрополит Київський Йосип (Тукальський), відмовляючи канівського полковника Якова Лизогуба від шлюбу його сина з пасербицею полковника переяславського Анною Золоторенковою, як головний аргумент називали те, що Дмитрашки люди заможні та пихаті80.

А вже в гетьманство Івана Скоропадського гадяцький полковник Михайло Милорадович одружився на дочці генерального осавула Степана Бутовича, його син від першого шлюбу Степан Милорадович взяв у дружину дочку генерального осавула Михайла Гамалії, а своїх доньок видав за сина чернігівського полковника і наказного гетьмана Семена Полуботка та нащадка переяславських полковників і генеральних старшин - Андрія Горленка. Так само і брат Михайла Милорадовича, Гавр (до речі, успадкував від першого полковничий уряд у Гадячі) доводився сватом генеральному судді Якиму Горленку.

Загалом, варто відзначити, що з кінця XVII - початку XVIII ст. фактор родинних зв'язків, так званого непотизму, відігравав неабияке значення у формуванні вищої старшинської корпорації. Так, наприклад, полковник стародубсь- кий (1706-1708), згодом гетьман (1708-1722) Іван Скоропадський доводився сватом чернігівському полковнику Юхиму Лизогубу та сенатору Російської імперії, члену Верховної таємної ради князю Петру Толстому; його брат Василь Скоропадський (який, до речі, доводився зятем генерального осавула Павла Гри- бовича) посідав уряд чернігівського полкового обозного; шваґро Скоропадського Андрій Маркович - лубенський полковник (1714-1727), згодом генеральний підскарбій (1727-1740 ); зять Скоропадського граф Петро Петрович Толстой - полковник ніжинський (1719-1727); небіж Скоропадського Михайло Васильович Скоропадський - бунчуковий товариш, генеральний підскарбій (1741-1758), зять князя Юрія Четвертинського через шлюб з онукою гетьмана Самойловича Уляною Четвертинською; та у другому шлюбі - зять гетьмана Данила Апостола; інший небіж - бунчуковий товариш, Іван Васильович Скоропадський, зять генерального осавула Степана Забіли; племінниця Скоропадського - Анастасія Василівна одружена з сином генерального судді бунчуковим товаришем Федором Васильовичем Кочубеєм; інша племінниця - Парасковія Василівна одружена з хорунжим генеральної військової артилерії Іваном Івановичем Забілою; внучаті племінники Скоропадського сімейними узами пов'язані з полковником полтавським Василем Васильовичем Кочубеєм, родиною Милорадовичів, Яковом Полуботком.

Не менш розгалуженим був і родинний клан Апостолів. Власне, вже найбільш відомий серед них - миргородський полковник (1682-1727), гетьман (1727-1734) Данило Апостол - доводився сином миргородського і гадяцького полковника, наказного гетьмана (1659-1678, з перервами) Павла Апостола та небожем миргородського полковника (1664) Дем'яна Постоленка. Його сини Петро і Павло посідали полковничі уряди в Лубнах і Миргороді. Зять Данила Апостола Лук'ян Якович Жураковський був ніжинським полковником, інший - Михайло Васильович Скоропадський - генеральним підскарбієм; ще інший - Василь Васильович Кочубей полтавським полковником (1726-1743). Загалом же сватами Данила Апостола були генеральний осавул Яків Жураковський, генеральний осавул, згодом генеральний обозний Іван Ломиковський; генеральний обозний Василь Дунін-Борковський; прилуцький полковник Дмитро Горленко; генеральний суддя Василь Кочубей.

Можливо, приклади зі Скоропадськими й Апостолами є одними з найбільш показових, утім, вони далеко не винятки, а лише концентроване вираження універсального правила. Правила, згідно з яким практично вся вища козацька верства Гетьманату була тісно пов'язана між собою сімейно-родинними зв'язками. Такий стан справ, з одного боку, сприяв консолідації елітної верстви, а з іншого - суттєво гальмував її розвиток, звужуючи можливості для кооптації до вищих владних ешелонів найбільш гідних і заслужених у Війську Запорозькому козаків. Зрозуміло, що формування олігархічного принципу доступу до влади суттєво зменшував можливості козацького загалу впливати на владу в тій чи іншій її структурній частині.