Історія середніх віків у творчості професора харківського університету Андрія Сергійовича Вязігіна (1867-1919): до 150-річчя від дня народження

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94(100) «653»:930.1(477) «04/16»

Історія середніх віків у творчості професора харківського університету Андрія Сергійовича Вязігіна (1867-1919): до 150-річчя від дня народження

Сергій Лиман

Сергій Лиман. Історія середніх віків у творчості професора харківського університету Андрія Сергійовича Вязігіна (1867-1919): до 150-річчя від дня народження. У статті розглядається наукова та педагогічна діяльність відомого медієвіста Харківського університету кінця XIX - початку ХХ ст. А. С. Вязігіна. Підкреслюється, що в його науковій творчості переважала церковно-історична тематика, головним чином вивчення перетворень католицької церкви в XI ст., ролі в них римського папи Григорія VII (Гільдебранда). Цю роль Григорія VII А. С. Вязігін вважав перебільшеною в історіографії.

Ключові слова: А. С. Вязігін, папство, історія церкви, Григорій VII, Середні віки, Харківський університет.

Сергей Лиман. История средних веков в творчестве професора харьковского университета Адрея Сергеевича Вязигина (1867-1919): к 150-летию от дня рождения. В статье рассматривается научная и педагогическая деятельность известного медиевиста Харьковского университета конца XIX - начала ХХ вв. А.С. Вязигина. Подчёркивается, что в его научном творчестве преобладала церковно-историческая тематика, главным образом изучение преобразований католической церкви в XI в., роли в них римского папы Григория VII (Гильдебранда). Эту роль Григория VII А.С. Вязигин считал преувеличенной в историографии.

Ключевые слова: А. С. Вязигин, папство, история церкви, Григорий VII, Средние века, Харьковский университет.

Sergiy Liman. Medieval history in works of A. S.Vyazigin (1867-1919), professor of Kharkov University: to 150th anniversary of his birth. The article treats scientific and teaching activities of A. S. Vyazigin who was the leading medievalist at Kharkov University of late XIX - early XX centuries. It is empha-sized that his research creative activity was dominated by church history themes, mainly the study of XI century Catholic Church transformation and the role of Pope Gregorius VII (Hildebrand) in this. A. S. Vyazigin supposed that the role of Gregorius VII was grossly exaggerated by historians.

Key words: A. S. Vyazigin, Papacy, Church history, Gregorius VII, Middle Ages, Kharkov University.

Харківський університет - найстаріший університет, відкритий на українських теренах Російської імперії. Створений згідно Університетського Уставу 1804 р. він був одним із потужних центрів дореволюційної вітчизняної медієвістики. Яскраві сторінки в розвиток цієї галузі історичної науки вписали такі відомі харківські дослідники як М. М. Лунін, М. Н. Петров, В. К. Надлер, Д. І. Каченовський, М. О. Таубе, Е. О. Черноусов та ін. Серед них особливе місце належить справжньому науковцю, професору, впливовому політичному і громадському діячу, Андрію Сергійовичу Вязігіну. Наприкінці XIX - на початку XX ст. він був провідним фахівцем-медієвістом Харківського університету, а після революцій - однією з численних жертв нещадної громадянської війни. В жовтні 2017 р. виповнюється 150 років від дня його народження. Цей ювілей історика - чудовий привід, щоб ще раз згадати його ім'я та відобразити всі грані діяльності того, хто розділив долю багатьох представників свого покоління і професії.

Наукова та суспільно-політична діяльність А. С. Вязігіна по-різному висвітлювалася в дореволюційній, радянській і пострадянській історіографії. Дореволюційні видання - це ювілейні збірники¹ та рецензії на його головні наукові праці². В оцінках радянської історіографії акцент робився в основному на громадянську позицію монархіста А. С. Вязігіна та його церковно-історичну тематику, котра тривалий час була об'єктом гострої критики радянських учених³. Винятком з цього правила є лише праця В. П. Бузескула «Всеобщая история и её представители в России в XIX - начале XX вв.», друга частина якої вийшла друком ще в 1931 р. В. П. Бузескул був учителем А. С. Вязігіна, що зумовило певну об'єктивність його стислих оцінок⁴. З 1991 р. почався новий період вивчення наукової і суспільно-політичної діяльності А. С. Вязігіна⁵. Автор цих рядків, окрім статті, присвяченій науковій діяльності вченого⁶, досліджував його творчість також у контексті розвитку медієвістики в Україні⁷ і вивчення її представниками історії деяких країн і проблем⁸. Відомий український науковець О. Б. Головко спирається на висновки праць харківського вченого при висвітленні обставин імператорської коронації Карла Великого 800 р. та історії перебування руського князя Ярополка Ізяславича у римського папи Григорія VII в 1075 р.⁹ Окремі посилання на вектор досліджень А. С. Вязігіна робляться й у працях, присвячених творчості істориків з його найближчого ото- чення¹⁰. У російській історіографії в останні роки наукову діяльність і творчість А. С. Вязігіна вивчає О. Г. Семергей¹¹.

Мета пропонованої статті - розглянути багатогранну діяльність А. С. Вязігіна як історика-медієвіста кінця XIX - початку ХХ ст. Вона відображала всі складності особливого періоду історії тієї науки і тієї держави, яким він служив. Син свого часу, стану та країни, науковець залишив після себе праці, які будуть вивчати ще багато поколінь дослідників незалежно від своїх тематичних уподобань та політичних поглядів.

Андрій Сергійович Вязігін народився 15 жовтня 1867 року на хуторі Фе- дорівка Вовчанського повіту Харківської губернії. Цей хутір (нині - село) був маєтком дворянської родини Вязігіних. Місце народження, походження і суворі релігійні погляди членів родини наклали відбиток на характер майбутнього історика. До кінця життя він залишався дуже віруючою людиною і монархістом.

У 1886 р. А. С. Вязігін закінчив 3-ю Харківську гімназію, а в 1891 р. - історико-філологічний факультет Харківського університету¹². Його вчителем спочатку в гімназії, а потім і в університеті був відомий учений В. П. Бузескул, який викладав давню і нову історію¹³. Під його впливом, а також під впливом медієвіста В. К. Надлера, формувалися наукові інтереси А. С. Вязігіна¹⁴. На практичних заняттях молодий історик отримав ґрунтовну джерелознавчу підготовку¹⁵. Взагалі, впродовж всього свого життя А. С. Вязігін з рідкісною об'єктивністю оцінював науково-педагогічну діяльність вітчизняних медієвістів¹⁶, незважаючи на гострі висловлювання на адресу окремих положень їх робіт¹⁷.

Ще в студентські роки А. С. Вязігін заявив про себе як про талановитого дослідника епохи Середньовіччя. За студентській твір «Борьба Генриха IV с Григорием VII до избрания Рудольфа Швабского» (1889)¹⁸ він отримав від історико-філологічного факультету вищу нагороду - золоту медаль. Цей «видатний», за відгуком В. К. Надлера, твір став серйозною заявкою на майбутню магістерську дисертацію¹⁹. Тоді ж, у студентські роки А. С. Вязігін опублікував у відомій серії «Жизнь замечательных людей» історико-публіцистичний нарис «Григорий VII. Его жизнь и общественная деятельность» (1891)²⁰. Наукову цінність цього нарису, безперечно, знижував той факт, що твір не базувався на розробці джерел і був написаний на основі численних історичних творів. Тим не менше, його значення полягало в тому, що це була перша спеціальна робота про Григорія VII, яка з'явилася у вітчизняній історіографії.

Студентські дослідження визначили майбутню наукову долю А. С. Вязігіна. У 1891 р. він був залишений на два роки на кафедрі загальної історії Харківського університету для підготовки до професорського звання²¹. Оскільки у цей час В. К. Надлер залишив Харків і отримав посаду професора Новоросійського (Одеського) університету, підготовка магістерської дисертації А. С. Вязігіна проходила під керівництвом В. П. Бузескула.

Науково-педагогічна діяльність А. С. Вязігіна була пов'язана саме з Харківським університетом. З 1894 р. він - приват-доцент²², з 1901 - в.о. екстраординарного, з 1913 - в.о. ординарного професора цього університету, а в 1898 р. захистив магістерську дисертацію «Очерки из истории папства в XI в.»²³. Окрім Харківського університету, він з 1914 р. викладав також на Харківських вищих жіночих курсах.

У Харківському університеті А. С. Вязігін читав загальний курс історії Середніх віків і керував практичними заняттями з цього предмету. Навчальну дисципліну він викладав спочатку по 2 години, потім по 4 години на тиждень в обох семестрах, практичні заняття - по 2 години на тиждень в обох семестрах. Поряд з читанням загального курсу історії Середніх віків та проведення практичних занять А. С. Вязігін прочитав ряд спецкурсів: «Історія божого світу» (перший семестр 1902/03 н. р.), «Культурно-історичне значення західного чернецтва» (перший семестр 1903/04 н.р.), «Історія Західної Європи в XIV-XV ст.» (другий семестр 1916/17 н. р.)²⁴

А. С. Вязігін зберігав вірність своїй alma mater. Коли впродовж перебування на посаді приват-доценту Харківського університету його запросили зайняти кафедру загальної історії Історико-філологічного інституту князя Без- бородька у Ніжині, він відмовився від цієї пропозиції. Розташований у невеликому повітовому містечку, інститут був позбавлений необхідних умов для серйозних наукових пошуків з історії Середніх віків. «Докторську дисертацію в Харкові я напишу за 3-4 роки, - вказував А. С. Вязігін у листі дирекції інституту. - У Ніжині не напишу й за 10 років»²⁵. Проте підготувати та захистити докторську дисертацію йому не судилося. Магістерська дисертація з історії папства в ХІ ст. залишилася його головним, хоча й не єдиним, напрямом наукових досліджень.

В українських землях Російської імперії існували певні традиції вивчення історії середньовічного папства. Ці традиції сягали у 1870-ті роки, коли київський дослідник Ф. Я. Фортинський надрукував свій нарис «Развитие папской власти в средние века» (1873). Цю тему невдовзі продовжив професор Харківського університету В. К. Надлер у статті «Папство и его отношение к светской власти до епохи Григория VII» (1889). Наприклад, в еволюції середньовічного папства від тимчасового занепаду до посилення особливе місце автор відводив клюнійському рухові, представники якого прагнули до «першопочаткової чистоти апостольських часів», проте їхню програму він вважав однобокою. Проповідуване клюнійцями вільне обирання пап, на думку В. К. Надлера, приводило на папський престол таких порочних людей, як Іоанн ХІІ, а вимогу безшлюбності духовенства вчений вважав несприйнятною для християнського вчення²⁶. Завершивши свою публікацію подіями, пов'язаними зі смертю Генріха ІІІ й відправкою Гільдебранда до Клюні, В. К. Надлер впритул наблизився до тієї проблеми, котру згодом плідно дослідив його учень А. С. Вязігін.

Характерною рисою А. С. Вязігіна як дослідника було переважання у його творчості церковно-історичної тематики. При цьому найбільший інтерес у нього викликало папство, що було, на його думку, «одним із могутніх двигунів в історії Західної Європи»²⁷. У зв'язку з цим головним предметом дослідницької роботи вченого стала історія церковно-суспільних перетворень у ХІ ст., під час яких пап всіляко підтримувало чернецтво. Нагадаємо, що авторитетний сучасний медієвіст Б. М. Боднарюк в своїй відомій монографії підкреслює, що саме ХІ століття було епохальним в історії християнського чернецтва²⁸.

Історії церковно-суспільних перетворень в ХІ ст. А. С. Вязігін присвятив, окрім двох згадуваних студентських творів, цілий ряд статей, рецензій, доповідей, а також магістерську дисертацію «Очерки из истории папства в ХІ в.» (1898), яка принесла йому визнання у вченому світі. До А. С. Вязігіна розробкою цієї теми займалися чисельні зарубіжні історики. На його думку, сучасники папи не прагнули подати його образ у всій повноті²⁹. І лише з ХІХ ст. почалося «тверезе вивчення часу Григорія VII»³⁰.

У числі недоліків, властивих роботам зарубіжних істориків, А. С. Вязігін виділив націоналізм (Х. Флото), компілятивність (В. Гизебрехт), описовість (А. Ф. Гфререр), а також прагнення авторів пояснити реформаторську діяльність Гільдебранда лише особливостями його характеру. Так, відомий німецький дослідник Г. Штенцель вважав, що реформи Григорія VII - це його «особиста справа». «Честолюбство і властолюбство, - писав він, - було головною причиною його вчинків, слів і думок»³¹.

Ретельно вивчивши джерела тієї епохи (твори Григорія VII, Миколи ІІ, Петра Даміані, архідиякона Віберта, кардинала Гумберта тощо), А. С. Вязігін дійшов висновку, протилежного судженням Г. Штенцеля і, особливо, Ф. Григоровіуса, котрі найбільш ідеалізували образ Гільдебранда³². Суть концепції А. С. Вязігіна полягала в тому, що реформаторська діяльність Гільдебранда була обумовлена не особливостями його характеру, а мала своєю першопричиною необхідність змін у церкві, усвідомлену ще задовго до нього.

Для обгрунтування цієї тези А. С. Вязігін дослідив значний комплекс питань. Прийняте в науці означення «боротьба за інвеституру» він вважав не зовсім точним для визначення характеру зіткнень римських першосвящеників з німецькими монархами. Насправді ж, як показував дослідник, це була боротьба, що охоплювала «всі прояви суспільного й розумового життя»³³. У зв'язку з цим, на думку вченого, реформа була «не тільки релігійною, але й політичною, економічною справою»³⁴. Прихильники реформ, на думку історика, «переслідували своєю метою відновлення перших, ідеально чистих часів християнства»³⁵. Політичні причини змін А. С. Вязігін убачав у прагненні папства звільнитися від впливу німецьких імператорів. Він підкреслював, що у процесі цієї боротьби зачіпалися основи існуючого суспільного ладу³⁶. Що ж до економічних передумов реформи, то вони бачилися історику у прагненні захистити церковне майно від зловживань³⁷. Аналіз полемічної літератури цього столітті: Гвідона Арецького, Петра Даміані та інших дав змогу А. С. Вязігіну зробити висновок про «розумове бродіння» в описувану ним епоху. «Полемічні твори ХІ ст., - зазначав учений, - служать яскравим свідченням значного піднесення розумового життя, напруженої уваги суспільства до боротьби, яка розпалювалася на його очах»³⁸.

На основі вищесказаного А. С. Вязігін рішуче виступив проти перебільшення ролі особистості самого Гільдебранда в історії церковно-суспільних перетворень ХІ ст. На думку дослідника, «Григорій VII не вніс у світ нічого нового, ним самим створеного: його ідеали назрівали... віками, й він зробив тільки найрішучішу спробу до їх втілення»³⁹. Справедливо підкреслюючи, що не було єдиного центру реформи, і виступаючи проти абсолютизації ролі в цьому монастиря Клюні, А. С. Вязігін прагнув показати події того часу деякий закономірний процес. Залучення нових джерел дало змогу вченому спростувати й широко розповсюджену думку про те, що цілий ряд первосвящеників, зокрема й Олександр ІІ, були слухняними виконавцями планів Гільдебранда⁴⁰. Подібна точка зору була поширена не тільки в зарубіжній історіографії (Х. Фло- то, Ф. Шлоссер та ін.)⁴¹, але й у російських підручниках із загальної історії Ф. Лоренца⁴² та Д. И. Іловайського⁴³.

Істотно розійшовся А. С. Вязігін у поглядах з ряду головних питань й з київським дослідником, сучасником й колегою Є. М. Трубецьким, автором монографії та докторської дисертації «Религиозно-общественный идеал западного христианства в XI в. Идея Божеского царства в творениях Григория VII и публицистов - его современников» (1897). Так, на думку Є. М. Трубецького, Григорий VII був «одним із найбільших з усіх діячів реформи, який уособлював собою цілу епоху середньовічної історії»⁴⁴. На відміну від А. С. Вязігіна, котрий заперечував таку велику роль Гільдебранда, Є. М. Трубецькой вважав його фактичним правителем у Римі при останніх чотирьох першосвященниках і передовсім при Олександрі ІІ⁴⁵, спростуванню чого А. С. Вязігін присвятив свою окрему статтю⁴⁶. Незважаючі на дружні стосунки двох істориків⁴⁷. А. С. Вязігін критикував у рецензії деякі висновки Є. М. Трубецького відносно Григорія VII, наприклад, намагання автора «звести до особистості те, що було плодом дій різних історичних умов»⁴⁸. Але точка зору Є. М. Трубецького з питання про значення особистості Григорія VII в історії була все ж більше звичною для переважної більшості дослідників того часу, ніж точка зору А. С. Вязігіна. Наприклад, відомий у Російській імперії медієвіст, фахівець з церковно-історичної тематики М. С. Корелін зараховував Григорія VII до числа «чи не найбільших державних людей, які зустрічаються у всесвітній історії»⁴⁹. Тезу про те, що Гільдебранд «мав великий вплив на діяльність пап» відстоює й сучасна українська дослідниця Н. П. Керецман⁵⁰.

Дещо по-новому висвітлював А. С. Вязігін і діяльність соратника Григорія VII Петра Даміані. Якщо Г. Вебер вважав його аскетом і «суворим захисником церковних законів»⁵¹, а Д. Робертсон - «найревнішим прихильником» «поглядів свого століття»⁵², то А. С. Вязігін на основі аналізу творів Петра Даміані дійшов висновку, що останній займався в основному зовнішнім моральним переродженням духовенства. На основі того, що Петро Даміані палко виступав проти намагань крайніх реформаторів, А. С. Вязігін назвав його прихильником «м'яких заходів»⁵³.

Але виділяючи риси, які по-новому характерезували діяльність видатних представників епохи церковних реформ ХІ ст., А. С. Вязігін прагнув уникнути й відвертих крайнощів сучасної йому медієвістики⁵⁴. Найповніше вони проявилися в дослідженнях німецького історика В. Мартенса, котрий не тільки, подібно до А. С. Вязігіна, заперечував сильний вплив Гільдебранда на чотирьох останніх пап⁵⁵, але й стверджував, що він не мав чернецького сану, ніколи не був у Клюні, не заслуговує на позитивні відгуки істориків, оскільки великим церковним діячем і мислителем він не був⁵⁶. А. С. Вязігін, напроти, порахував за необхідне визнати, що обрання Гільдебранда римським папою «знаменувало собою початок нової пори у розвитку церковних перетворень»⁵⁷.

Істотне місце в концепції А. С. Вязігіна посідає теза про неминучість зіткнення духовної влади зі світською. Характеризуючи особливості описуваної епохи, автор цілком слушно підкреслював, що війни, будування, голодомор, феодальна сваволя створювали передумови для посилення релігійності в суспільстві⁵⁸. Тому, на думку А. С. Вязігіна, у боротьбі імператора і папи перемога останнього була зумовлена «загальним становищем справ». Зауважимо, що думка про закономірну обумовленість цього антагонізму не була на той час в історіогра-фії новою. Подібні висновки робив, наприклад, відомий фахівець з історії папства П. Ланфре, який зазначав, що «якщо б між папством та імператорством не почалася боротьба за інвеституру, то для зіткнення суперники знайшли б тисячу інших причин»⁵⁹.

Праці А. С. Вязігіна, створені ним у 1890-ті роки, істотно збагатили вітчизняну і європейську історичну науку. Ретельне вивчення документального матеріалу розглянутої епохи, залучення нових джерел дало йому змогу не тільки піддати сумніву утверджені в зарубіжній історіографії точки зору на низку основних проблем, але й створити власну концепцію історії релігійно-суспільних перетворень ХІ ст. Характерними рисами цієї концепції були: обґрунтування закономірності церковно-реформаційного руху ХІ ст., в основі якого лежав природній хід історичного процесу, а не зусилля окремих осіб; єдність політичних, ідеологічних та економічних передумов цього явища; визнання існування двох течій у середовищі реформаторів, прихильники одного з яких добивалися підвищення морального рівня кліру й мирян, у той час як представники другого виступали за посилення верховенства папи у середньовічній теократії.

Дослідження А. С. Вязігіна, присвячені епосі церковних реформ ХІ ст. отримали високу оцінку сучасників: В. П. Бузескула⁶⁰, Є. М. Трубецького⁶¹, марбургського професора К. Мірбта⁶². Навіть у радянські часи, коли ставлення до А. С. Вязігіна було як до ідеологічного ворога - «мракобіса у науці», «чорносотенця у політиці»⁶³, його публікації все ж включили до складу рекомендованої літератури у статті «Григорий VII» в «Советской исторической энциклопедии»⁶⁴. Попри його робіт не може пройти й жоден сучасний учений, який досліджує цю проблематику.

Проте, у наукових працях А. С. Вязігіна міститься й низка спірних висновків. Так, розкривши складний комплекс причин церковних реформ, учений, разом з тим, особливо виділив у цих реформах виявлення «загального настрою», обумовленого особливостями середньовічного світобачення⁶⁵. Тим самим він, певною мірою, оправдував домагання церквою світської влади у той період, що випливало, за висловом автора, «із християнського вчення про перевагу духу над плоттю»⁶⁶.

1890-ті роки були найпліднішими у науковій творчості А. С. Вязігіна. На початку століття, активно включившись у політичну діяльність, учений до попередньої тематики майже не звертався. Надрукована в ці роки науково-популярна стаття «Кровавый сочельник» розкривала драматичний епізод викрадення папи Григорія VII його супротивником бароном Ценцієм⁶⁷, проте науковим дослідженням вона не була. Що ж до задуманої А. С. Вязігіним великої праці «Идейная и экономическая подготовка церковно-общественных преобразований ХІ в.», то йому вдалося опублікувати лише декілька вступних нарисів, об'єднаних згодом в одній книзі під загальною назвою «Идеалы «Божьего царства» и монархия Карла Великого» (1912)».

У своїй роботі автор намагався дослідити як самі ідеї «Божого царства», так і теократичні ідеали франкського імператора. Висловивши думку про те, що Карл Великий сприйняв основні положення «Божого царства» у Блаженного Августина («Свята правда, єдність, вічний мир»)⁶⁸, автор прагнув далі з'ясувати слабкі сторони ідеї імператора і показати невідповідність між теократичними ідеалами Карла і сучасною йому дійсністю. «Висока мета, - вказував А. С. Вязігін, - повинна досягатися чистими, моральними засобами, повільним шляхом поступового перевиховання суспільства, а не обхідною стежкою грубого насильства і жорстокого примусу»⁶⁹. Незважаючи на те, що ідея Божого царства знайшла у Карлі Великому переконаного прихильника, вона, на думку вченого, «не тільки неправильно розумілася самим імператором і його сподвижниками», але й «не могла бути втілена в настільки грубий варварський час»⁷⁰.

Як і в багатьох інших працях А. С. Вязігін поставив можливість втілення цієї ідеї у пряму залежність від економічних умов століття. В іншому випадку, - зазначав історик, - «ідейна будівля висить у повітрі»⁷¹. Тому головна причина невдачі Карла Великого залежала, на його думку, «не від непридатності великих заповітів єдності, миру і правди, а від невідповідності цих високих вимог економічному рівню тієї епохи та слабкості ідейної підготовки сучасних йому поколінь, які не знали навіть азбуки великого суспільного життя»⁷².

Незважаючи на такий цілком науковий підхід автора до суті досліджуваного явища, його праця викликала несхвальний відгук критики. Так, на думку відомого фахівця в цій галузі Л. П. Карсавіна, «книга не дає нової й оригінальної побудови і висвітлення епохи»⁷³. Як відзначав рецензент, багато питань, що розглядаються автором, вже докладно вивчили В. І. Герье, а також Є. М. Трубецькой, автор праці «Миросозерцание Блаженного Августина». Водночас, багато висновків А. С. Вязігіна співзвучні з основними положеннями відомої монографії сучасного дослідника А. П. Левандовського. Так, на думку А. П. Левандовського, твір Августина «Про град Божий» було не тільки улюбленою книгою Карла Великого, «але і прямим життєвим посібником». «Це була нав'язлива ідея Карла, те надзавдання, яке він собі поставив», але яке так і не здійснив⁷⁴ .

А. С. Вязігін у своїй творчості об'єктивно оцінював роль особистості в історії. «Досліднику, - вказував він, - необхідно звернути увагу на суспільство, а не на окрему особу, яка, як би не були великі її здібності, не може добитися успіху, якщо не черпає сил з навколишнього середовища»⁷⁵. Заслуговує на увагу і прагнення історика відмежуватися від тих, хто ідеалізував епоху Середньовіччя⁷⁶. Але, надаючи великого значення економічним чинникам в історії, А. С. Вязігін залишався в методології противником матеріалізму. «Економічний матеріалізм, дітище нашого часу, грішить перенесенням безпосередньо спостережуваних впливів в далеку пору середньовіччя, зовсім чужу сучасним умовам», - писав він в одній з рецензій⁷⁷.

Крім церковно-історичної тематики А. С. Вязігін цікавився у своїй творчості й проблемою виникнення в середньовічній Західній Європі міських громад, чому присвятив окрему статтю⁷⁸. Вчений виділив два напрямки в історіографії даного питання: з одного боку - романісти, прихильники римського походження міських свобод і громад, які стверджували, що «вторгнення варварів не знищило римських муніципальних установ»⁷⁹, з іншого - германісти, які заперечували «зв'язок з римським ладом і нашестя варварів вважали початком нового життя»⁸⁰. А. С. Вязігін справедливо вважав, що для з'ясування питання про походження міських свобод слід вивчити не тільки процес виникнення міських установ, а й соціальні та економічні фактори, які сприяли цьому процесу, а також вплив на нього західної церкви. В одній зі своїх статей «Экономические воззрения Фомы Аквинского» він, зокрема, зазначав: «Замкнуте цехове життя середньовічного міста є суспільним ідеалом для Фоми», а гроші для нього - «необхідна умова існування домашнього господарства, бо вони допомагають обміну продуктів»⁸¹.

А. С. Вязігін не лише спостерігав за виданням в інших університетах збірок історичних пам'яток та робив на них рецензії⁸². Він сам займався створенням семитомного збірника латинських джерел, який, за його задумом, мав охопити найважливіші пам'ятки, що належали всім періодам середньовічної історії. Якщо виданий незадовго до цього під редакцією Д. М. Єгорова посібник «Средневековье в его памятниках» здійснювався виключно з метою шкільного викладання, то публікації А. С. Вязігіна були призначені як для використання професорами на лекціях, так і для розбору студентами на практичних заняттях⁸³. Ученому вдалося опублікувати лише два випуски цього видання: третій і першу частину четвертого. Здійсненю публікації з першого тому завадила, за визнанням автора, нестача паперу, викликана світовою війною⁸⁴, а наступних - революція і громадянська війна. Сам А. С. Вязігін розраховував за сприятливіших умов відновити видання й опублікувати ще п'ять випусків. За власним визнанням ученого, весь матеріал - плід його 25-річних науково-викладацьких зусиль - був уже підібраний⁸⁵.

До третього випуску ввійшли тридцять вісім грамот Конрада І, уривки з «Трьох книг Саксонської історії» Відукінда Корвейського, договір імператора Людовіка Благочестивого і папи Пасхаліса І, капітулярії Карла Лисого, уривки з праць Ліудпранда Кремонського, хроніки Титмара Мерзебургського, грамоти і накази трьох імператорів Оттонів, уривки з «Хроники» Іоанна Диакона та ін. Четвертий випуск, за початковим планом укладача-редактора, мав охопити всю епоху Григорія VII (до 1085 р.), проте, з огляду на труднощі війни, вчений довів збірник лише до Каносського побачення імператора Генріха IV з Григорієм VII. Сюди увійшли документи, так чи інакше пов'язані з боротьбою за інвеституру - предметом багаторічних наукових пошуків А. С. Вязігіна: уривки з праць та указів Конрада II, Петра Даміані, кардинала Гумбольда, Генріха III і Генріха IV, римських пап Климента II, Григорія VII та ін. Основне місце тут займали саме документи Григорія VII і Петра Даміані. Документальному матеріалу випусків передували докладні пояснення до кожного джерела, котрі включали в себе датування пам'ятки, роки життя її складача, історичні події, що викликали її появу, нарис вивчення цього джерела, оцінка наявних публікацій і досліджень, присвячених йому, перелік основних посібників, до яких це джерело включене.

Третій випуск «Пособий к лекциям и практическим занятиям по истории средних веков» А. С. Вязігіна отримав позитивний відгук відомого російського джерелознавця Д. М. Єгорова. За його висловом, здійснення задуманого А. С. Вя- зигіним видання дозволить створити посібник, «яким досі не володів і Захід»⁸⁶. Проте незавершеність публікації й той факт, що в радянський та пострадянський часи на університетських практичних заняттях використовували головним чином переклади, а не тексти мовою оригіналу, зумовили те, що видання А. С. Вязігіна було по суті забуте.

Вчений брав активну участь не лише в науково-педагогічній, але й у суспільно-політичній діяльності. Ця сфера стала в більщості відображенням поглядів тієї частини російської інтелігенції, яка була ворожа до страйків, революційних організацій та лівого тероризму. А. С. Вязігін традиційно дотримувався відверто правих поглядів. В одній зі своїх наукових статей він відзначав: «Врешті-решт, істотно важливі явища в розвитку людського суспільства йдуть не революційним, а еволюційним шляхом»⁸⁷. Цей шлях історик відстоював і на політичному поприщі. Ще в 1902 р. А. С. Вязігін зі своїми політичними однодумцями почав видавати в Харкові журнал «Мирный Труд» і став його головним редактором. Головна мета цього видання, сформульована в його програмі, полягала у тому, щоб в епоху бурхливих суспільних потрясінь протиставити політичній боротьбі ненасильницьку трудову діяльність, спрямовану на процвітання Вітчизни. «Кінцевий результат всіх революцій, - підкреслював А. С. Вязігін, - ясно показує, що вони не приводили до намічених ідеальних цілей»⁸⁸.

Появу в багатонаціональному Харкові подібного журналу зустріли по-різному в різних соціальних шарах і національно-релігійних громадах міста⁸⁹. Проте боротьба за згуртування монархічних сил тривала. У 1903 р. А. С. Вязігін очолив праву монархічну організацію - «Харьковский отдел Русского Собрания». Нова організація поставила своїм завданням «Пробудження національної самосвідомості й служіння віковим засадам нашого історичного життя»⁹⁰. А. С. Вязігін вважав «успіхи соціалізму і шаленство анархістів» реальним, вкрай небезпечним викликом країні й пропонував «з особливою ретельністю шукати свій вихід і уважно вивчати твори, що містять критику Заходу та вказують для Росії самостійний шлях»⁹¹.

У 1905 р., під час революції, А. С. Вязігін брав активну участь у створенні «Харьковского союза русского народа» і виданні газети «Чёрная сотня». Проте націоналізм А. С. Вязігіна мав не стільки етнічну, скільки етатистську сутність, оскільки, на його думку, «ознакою приналежності до нації є приналежність до громадян держави»⁹². Всі, хто виступав проти Російської імперії та її політичної системи того часу були ворогами А. С. Вязігіна незалежно від свого національного походження. Самодержавство він вважав «знаряддям Божої волі», «цементом, що зв'язує різноплемінні та іновірні частини Російської держави з його основним ядром»⁹³. Тому А. С. Вязігін рішуче відкидав спроби нав'язати самодержавству будь-які обмеження, оскільки парламентаризм, на його думку, «не виправдав покладених на нього надій»⁹⁴. Ідея Державної Думи, як загальноросійського парламенту, викликала влітку 1905 р. його критику через «повну відсутність» її зв'язку «з головною підвалиною Російської Держави - Православною вірою»⁹⁵. Це не завадило йому привітати імператорський маніфест 17 жовтня⁹⁶ і балотуватися в 1907 р. на виборах в Третю Державну думу (1907-1912).

А. С. Вязігін здобув на виборах в Харкові перемогу й був обраний до Думи. В ній він через блискучі ораторські здібності швидко став керівником фракції правих сил. Як парламентарій виступав за зростання військової потужності країни, оскільки «розподіл світу не може здійснитися без Росії», і відкидав ідею введення Конституції і загального виборчого права⁹⁷. «Тільки при вільному царі може бути вільний і російський народ, - стверджував А. С. Вя- зігін, (праворуч оплески і голоси «браво»). - Якщо свобода російського царя буде скута інородцями та іновірцями, то тоді не може бути й мови про свободу російського народу»⁹⁸. Він не приховував своїх депутатських мрій, щоб Третя Дума стала «національною, російської Думою, виконавши сподівання Государя і Батьківщини ...»⁹⁹.

А. С. Вязігін шукав однодумців у всіх верствах суспільства - серед інтелігенції, робітників, селян¹⁰⁰. Він звертався до всіх, кого об'єднувала вірність «Православ'ю, Самодержавству, Народності»¹⁰¹. У той же час дворянин і монархіст А. С. Вязігін ясно бачив загрозу імперії і з боку російського «поміщицько-бюрократичного апарату»¹⁰².

Політична діяльність залишала А. С. Вязігіну обмаль часу для занять наукою. Вона впливала на дух і букву його наукових праць з історії Середніх віків. Так, у доповіді «Папа Григорий Великий как церковно-общественный деятель» учений порівнював язичників VI століття з японцями, яким, за його визнанням, аплодують «соціалістичні органи, що вивергають постійну хулу на християнство».

Політична діяльність А. С. Вязігіна в основному завершилася із закінченням роботи Третьої Державної думи. Він не став брати участь в нових виборах. 1914 рік став останнім роком видання журналу «Мирный труд». У 1911-1915 рр. А. С. Вязігін видавав газету «Харьковские губернские ведомости». Але основні свої зусилля в цей період він зосередив на науково-педагогічній діяльності. Вчений підготував до другого видання «Лекції з історії середніх віків» М. Н. Петрова, які стали на той час бібліографічною рідкістю¹⁰⁴. А. С. Вязігін активно допомагав студентам в їх навчанні, ділився з ними навичками прийомів роботи з джерелами і впливав на формування їх історичних поглядів. Певною мірою завдяки впливу А. С. Вязігіна прийшли в науку його відомі учні - медієвіст М. М. Пакуль, археолог К. Е. Гриневич та ін.¹⁰⁵.

Життєвий шлях А. С. Вязігіна завершився в 1919 р. Він був ідейним ворогом більшовиків, які встановили в Харкові свою владу і заарештовували всіх, кого можна було запідозрити в антирадянській діяльності. Нова влада спочатку заборонила йому викладання в університеті, а потім, в травні того ж 1919 року, кинула його в катівні Надзвичайної Комісії. Під час відступу більшовиків із Харкова в червні 1919 року він разом з іншими заручниками був уведений з міста, в який входила Добровольча армія А. І. Денікіна. За найбільш поширеною версією 24 вересня чекісти зарубали його шашками у в'язниці Орла, до якого вже підходили дивізії білих.

«Історія - це союз між померлими, живими і тими, що ще не народилися», - писав колись родоначальник ідеології консерватизму, англо-ірландський публіцист і політик Едмунд Берк. Життя і творчість А. С. Вязігіна, безумовно, вписуються в це визначення. Він був людиною свого часу, котра гостро відчувала потребу відповідати на виклики минулого і сьогодення заради майбутніх поколінь. Послідовний монархіст, А. С. Вязігін активно брав участь в пропаганді своїх поглядів, очолював «Харьковский отдел Русского Собрания», видавав журнал «Мирный Труд», був одним з керівників фракції правих у Третій Державній Думі. Як учений і провідний медієвіст Харківського університету кінця XIX - початку ХХ ст. він залишив помітний слід в історіографії. У його творчості переважала церковно-історична тематика. У своїх наукових працях учений зумів створити цілісну, органічно пов'язану картину церковних реформ XI ст., осмислення ролі Гільдебранда (папи Григорія VII) в їх проведенні. Цю роль Григорія VII історик вважав перебільшеною як зарубіжними, так і вітчизняними істориками. Іншою великою темою науковця було дослідження ним ідеалів «Божого царства» в монархії Карла Великого. Залишаючись в методології послідовним ідеалістом, він приділяв пильну увагу економічним чинникам в історії. Багато наукових досягнень А. С. Вязігіна зберігають актуальність й дотепер.

вязігін католицький папа історичний

Примітки

1. Денисов А. А. С. Вязигин. По поводу 25-летия научно-педагогической деятельности. Х., 1917.; Историко-филологический факультет Харьковского университета за первые 100 лет его существования (1805-1905) / Под ред. М. Г. Ха- ланского, Д. И. Багалея. Х., 1908. С. 315-317.