Організація рибальського господарства у Східній Галичині на початку ХХ ст.: політико-етнічний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ББК 47.2 (4УКР) + 66.3 (4 УКР)

Анотація

правовий рибальський жандармерія галичина

У праці розглядаються особливості правового регулювання ведення рибальського господарства у Галичині та особливості його правозастосування у східній її частині. Виявлено вплив звичаєвих норм на правозастосування у галузі рибальства. Встановлено, що намагання державної влади Галичини на практиці реалізувати вимоги Рибальського закону викликало обурення серед селян Східної Галичини. Описано протистояння у селі Чернихові на Тернопільщині між селянами-українцями та жандармерією під час вилову риби у річці Серет та на річці Стир у селах Петрикові, Буцневі, Березовиці Великій. Проаналізовано реакцію на конфлікт галицьких медіа, зокрема часописів: польськомовних («Слово Польське», «Газета Львівська»), україномовного («Діло»), франкомовного («Neue Fr. Presse») та німецькомовного («Die Zeit»). Описано політичний тиск під час вирішення конфлікту у селі Чернихові.

Аннотация

Annotation

Постановка проблеми. Галузь рибальства є матеріальною складовою суспільного виробництва, яка покликана до раціонального використання природних ресурсів та до справедливого їх перерозподілу. Дослідження зазначеної проблеми в історичному контексті з урахуванням політичного та етнічного аспектів дасть змогу врахувати позитивний історичний досвід при організації рибальської галузі.

Аналіз останніх наукових досліджень і публікацій. Проблеми організації рибальської галузі висвітлювались у журналах «Огляд рибальський», «Окульник», «Слово Польське», «Газета Львівська», «Діло».

Мета дослідження - дослідити організацію рибальського господарства у Східній Галичині на початку ХХ ст. у політико-етнічному аспекті.

Для досягнення поставленої мети потрібно вирішити такі завдання:

- провести аналіз нормативно-правових актів Галичини, що врегульовували організацію галузі рибальства та практику їх правозастосування;

- провести аналіз діяльності політичних партій при врегулюванні конфліктів у галузі рибальства;

- провести аналіз тогочасних засобів масової інформації щодо підходів у висвітленні конфліктів, виходячи з політичної та етнічної заангажованості.

Одним із головних аспектів в організації рибальського господарства є право власності на рибальські угіддя (ставки, річки тощо) та, власне, саму рибу. Про важливість цього питання свідчить те, що воно врегульовувалося вже Конституцією Пилипа Орлика від 5 квітня 1710 року [1]. Відповідно до Австрійського цивільного кодексу 1812 року право рибальства належало до одного з 6-ти видів сервітуту. Іншими видами сервітуту вважалося право утримувати на чужій землі стежки для вигону худоби або переїзду, черпати воду, напувати та випасати худобу, збирати опале гілля, жолуді, згрібати листя, добувати камінь, викопувати пісок та випалювати вапно [2, с. 167-168]. Наприкінці ХІХ ст. організація рибальства та, відповідно, право власності на рибу виписані у нормативно-правовій базі більш детально. Так, відповідно до Рибальського закону від 31 жовтня 1887 року передбачалося надання в оренду права вилову риби на ділянках, які знаходились у суспільній власності [3, с. 147]. Вже у 1905 році річки Галичини були поділені на 472 рибальські ревіри, з яких 366 здавали в оренду За рік у бюджет надходило 36603 крони орендної плати. Вартість оренди рибальських ревірів складала від 1 до 1200 крон [4, с. 160].

Звичаєве право у Галичині по-своєму трактувало право присвоєння природних багатств громадського користування: дичини, риби, дикоростучих плодів, які вважалися правомірним джерелом набуття власності [5, с. 232-233]. Особливо сильно це було виражено на Гуцульщині завдяки малій густоті населення і великим запасам земельних та природних ресурсів краю. Гуцул, такий собі «вільний стрілець», тривалий час вважав необжиті гірські простори разом із дикими звірами, птахами і рибою спільною власністю всієї громади [6, с. 239].

Намагання державної влади Галичини практично реалізувати вимоги Рибальського закону викликало обурення серед селян Східної Галичини. Резонансне протистояння виникло у селі Чернихові на Тернопільщині між селянами-українцями та жандармерією під час незаконного вилову риби, про що вперше повідомив часопис «Слово польське» 27 травня 1908 року. У статті «Кривавий інцидент» відзначили, що під час патрулювання рибальського ревіру на річці Серет (орендар - граф Коритовський) лісничий Альфред Кіршнер 25 травня 1908 року разом із двома жандармами затримав неповнолітнього хлопця та його маму. Під час їх відправки до гміни жінка зчинила лемент, на який збіглося біля 500 селян. Натовп селян обступив будівлю і вимагав, щоб до них вийшов лісничий Альфред Кіршнер, але той побоявся це зробити. Через деякий час у будинок гміни незадоволені селяни почали кидати каміння, а потім, озброївшись парканними штахетами та сапами, почали штурмувати будівлю. Відбиваючи атаку селян, жандарми зробили три постріли. Було вбито п'ятьох осіб: Михайла Карачука (60 р.), Миколу Шегедина (40 р.), Марію Мандзій (35 р.), Анастасію Сидов'як (40 р.), Семка Лалика (12 р.). Поранення отримали Андрій Хмельовський, С. Прокопів, Катерина Линська, С. Копитильц, Федько Островський, Юрко Гвоздзей. Пораненого Юрка Гасюка перевезено до лікарні у Тернополі. На наступний день на місце інциденту прибули староста, судова комісія, полковник жандармерії, доктор Трембалович. Також для вирішення конфлікту намісник Галичини направив на місце свого радника Чежовського, який видав розпорядження - закрити у селі корчму. Велике занепокоєння у влади викликало те, що до села на похорони загиблих мали приїхати 5 українських депутатів, серед яких Трильовський, Будзиновський, які, на думку влади, могли своїми діями лише загострити політичну та національну ситуацію. Тож для дотримання порядку влада видала наказ, щоб прислати з Тернополя ескадрон кавалерії [7, с. 4-5]. У подальшому часописи вказували, що похорон вбитих у селі відбувся спокійно, а фактів правопорушень не було [8, с. 1; 9, с. 1].

На противагу часопису «Слово Польське», який підтримував владу, український - «Діло» підтримав селян, надрукувавши відповідну статтю [10, с. 3]. Про серйозність конфлікту свідчить той факт, що про нього написали й часописи інших країн Європи. Зокрема, часопис «Neue Fr. Presse» злісно таврував депутатів поляків, звинувачуючи їх у придушенні прав українців; але німецький «Die Zeit», навпаки, підтримав польську сторону та владу, відзначаючи, що українці були винуватцями конфлікту, а жандарми правомірно застосували зброю, бо наражалися на небезпеку. Крім того, редакція вважала, що люди були застрелені не за те, що вони крали рибу, а за напад на жандармів [11, с. 1].

Цей кривавий конфлікт переріс також у бурхливі дебати у законодавчому органі Австро-Угорської монархії - Рейхсраті. Зокрема, на підтримку української позиції зазначали, що у Східній Галичині найгірше соціальне становище селян, і там у політичних протистояннях гинуть люди. Польські депутати, у свою чергу, відзначали, що аналогічна ситуація спостерігається й у інших країнах, де під час страйків гинуть люди, наприклад, у Франції під час соціальних конфліктів. Періодично протистояння відбуваються й у Німеччині, Бельгії, Нідерландах, Англії та Швейцарії. Вину у роздмухуванні соціального конфлікту вони покладали на радикальні українські організації, вказуючи, що останні культивують дух Січі Хмельницького, Гонти й Залізняка, підбурюють до самоуправства, анархії, грабежу, відзначають, що кров русинська, що проливається на синьо-жовтому прапорі, проливається недаремно, а за кращу долю для українців. Для цього вони заохочують свою молодь вступати у січові товариства, привчаючи її до розбою. Українські партії спеціально загострюють ситуацію і провокують соціальні вибухи, одним із проявів яких стало те, що селяни не лише не виконують вимог Рибальського закону, але й нападають на жандармів. Польська сторона у Віденському парламенті звинуватила українську в тому, що та використовує трагедію у політичних цілях. Адже селяни у селі лише на деякий час перестали красти рибу, а тепер знову почали безкарно це робити. Боячись за своє життя, граф Коритовський практично не виходить зі свого будинку, бо пропагандисти з Тернополя постійно агітують селян, що вони «не повинні боятись панів», і на свій спосіб інтерпретують Рибальський та Мисливський закон. Більше того, нехтування Рибальським законом поширилося й на інші рибальські господарства Тернопільщини. Зокрема, у селі Охримівці селяни повністю зневажають закон і виловлюють рибу із ставка, який є у власності пана Козловського. Крім того, агітація та пропаганда українських радикалів зачепила й села з переважно польським населенням. Зокрема, на цьому полі найбільше потрудився український депутат Я. Остапчук. Так, йому вдалося підбурити селян у селі Чернелів-Мазовецький (сучасне Жукове), де проживало лише 20 % українців, щоб ті порушували Рибальський закон і також незаконно виловлювали рибу у ставках (власність Леона Подлевського). Через ці випадки Леон Подлевський вирішив взагалі висушити став площею 50 моргів [12, с. 7]. Також польська пропаганда звинуватила Я. Остапчука в тому, що він не виконує свої депутатські обов'язки у Відні - відсутній на засіданнях парламенту За результатами його агітації у селах Глинна, Копичинці, Золочівка виникли рибальські конфлікти на ріці Стрипа, де рибальські ревіри орендували Віктор і Тадеуш Розвадовські. Там селяни хотіли будь-коли виловлювати рибу, незважаючи на орендаря [13, с. 7]. Також відзначалося, що подібна ситуація на річці Стир була у селах Петрикові, Буцневі, Березовиці Великій. У цих селах оренду рибальських ревірів отримав п. Серватовський, який планував тут організувати взірцеве рибальське господарство. Для цього він зарибнив річку мальком, взяв на роботу рибних охоронців. Але його головною проблемою було відзвичаїти місцеве населення від злодійства. Щоб не провокувати конфлікти, він всупереч вимогам законодавства наказав своїм охоронцям при порушеннях не затримувати місцеве населення, а лише напоумити й насварити. Але прикрий випадок у Чернихові моментально розійшовся між селянами та став прецедентом для різного роду політичних агітаторів. Селяни у цих селах взагалі перестали зважати на охоронців і ще з більшим ентузіазмом виловлювали рибу. При зустрічі охоронців лякали смертю, а на незаконний вилов риби озброювалися палицями, а деякі - навіть револьверами. При необхідності селяни подавали знак, і з села на допомогу прибігало 30 озброєних камінням селян. Лише за одну ніч кожна злодійська бригада виловлювала по декілька центнерів риби, яку на наступний день продавали у Тернополі. Декілька разів доходило до бійок. Відомий випадок, датований 22 серпня 1908 року, коли відбувся напад у селі Петрикові на рибальського охоронця, який лише прийшовши на річку, був сильно побитий палками. Більше того, на наступний день, коли він о 12 годині проходив попри українську церкву у Тернополі, на нього знову напали ті самі люди, які його побили біля річки. Охоронець впізнав злочинців, серед яких були Ясько, Лисак, Янкевич [14, с. 7].

Охоронці часто самі залишали місце інциденту, щоб не загостювати ситуацію, а іноді просто боялися підходити до злодіїв; вночі ж взагалі не виходили з дому. Виправдовуючись, селяни покликались на депутата Віденського Рейхсрату Я. Остапчука, який агітував їх на свою ріку жодного охоронця не пускати. Вони погрожували охоронцям, «якщо ті ще раз прийдуть, то вони їх втоплять. Бо це є українська річка, а не ляхів».

Крім бездіяльності приватних охоронців проявляла свою бездіяльність і державна повітова влада, яка була спантеличена подіями у Чернихові. Побоюючись подібного конфлікту та опираючись на наказ зі Львова, вона загравала з селянами і самоусунулася від контролю за вимогами Рибальського закону. Нагнітав обстановку і недавній випадок із старостою Тернопільського повіту, який намагався проконтролювати стан справ на річці Серет, а на нього з берегів селяни почали кидати каміння. Але найгірше трапилося, коли він пропливав човном під мостом, і на нього посипався град каміння. Лише чудом йому вдалося вибратися без значних пошкоджень.

Тогочасні політичні аналітики вважали, що такі конфлікти мають під собою ментальне та політичне підґрунтя. Крім того, потрібно розуміти, що селянин, який віддавна незаконно ловив рибу, не може відразу зупинитися. Фермент соціальної ненависті вже запущений, і він виражається у насильстві та анархії. І якщо уряд буде застосовувати лише силу, то відповіддю будуть криваві протистояння. Селяни на той час трактували ці події як акт несправедливості. Щоб зрозуміти цей антагонізм між селянами та панами, потрібно трохи прожити у селі. Виходячи з того, що конфлікт носить соціальний характер, необхідно вносити зміни до Рибальського закону, який би давав можливість місцевому населенню рибалити, навіть якщо це не буде сприяти ефективному веденню рибальства [15, с. 1].

Серед захисників української позиції у Віденському парламенті був депутат Вітик (1876 - 1937 рр.), засновник Української соціал-демократичної партії (УСДП). Він звертав увагу на те, що під час протистояння загинули не лише українські, але й польські селяни, а лісничий, який стріляв, взагалі не мав права застосовувати зброю у населеному пункті. Аналогічну позицію підтримав інший український депутат - Т. Старух. Він вимагав, щоб слідство щодо вбивств проводилося ретельно, а жандарми, які відкрили вогонь, були заарештовані. Українські депутати, серед яких Старух, Романчук, Цеглинський, Будзиновський, Трильовський, Остапчук, Вітик, звинувачували польських депутатів у цих вбивствах. Польський депутат Дідушицький, у свою чергу, звинуватив Старуха в тому, що той своїми промовами накликає на селян смерть [16, с. 1].

Інший український депутат - Олесницький відзначав, що застосування зброї проти мирних громадян у Галичині стало звичайним явищем. Він вимагав, щоб відбулося справедливе розслідування щодо правомірності застосування зброї жандармами проти селян. Депутат наголошував, що у Галичині не було зафіксовано жодного випадку, щоб через перевищення службових обов'язків у кримінальному порядку було покарано жандарма, найбільшим покаранням було звільнення зі служби.

Крім того, було зазначено, що у Галичині після відміни панщини українці надалі перебували під гнітом поляків, а факт, який мав місце у Чернихові, має політичний, а не правовий підтекст: «Рибальський закон відібрав у селян споконвічний спадок користування природними ресурсами - вилов риби, використання води у господарських цілях. Лише у Галичині було прийнято дискримінаційний закон із правом влади надавати в оренду рибальські ревіри багачам, які зможуть найкраще вести рибальське господарство. Тому селяни не мали можливості взяти в оренду рибальський ревір, а його віддали графу Коритовському». Він також наголосив, що не лише за майновим поділом програють українці, але й також за національним, бо поляки фактично узурпували владу у Галичині. Використовуючи своє панівне становище, вони неправомірно використовували державні кошти і багатьох жандармів, щоб охороняти право ведення рибальського господарства графом Коритовським, яке він купив лише за 10 крон (вартість оренди ревіру). Коли місцеві селяни намагалися викупити право оренди рибальства, їм цього влада не дала зробити. Не подіяла й скарга селян на рішення влади. Підсумовуючи свій виступ у Віденському Рейхсраті, депутат відзначав, що для миру повинна бути взаємоповага між польською та українською нацією. Адже в історії вже було багато випадків, коли влада лише за одну ніч переходила в інші руки [17, с. 2].

Практично такої ж думки дотримувався український депутат Бачинський, який відзначив, що коріння цього злочину криється у політичний площині, а граф Коритовський мстить місцевим селянам, які не вибрали його у депутати [18, с. 1]. На думку депутата Куриловича, ця трагедія сталася через відсутність належної інструкції, яка б регламентували використання зброї жандармами [19, с.1]. Висловив обурення щодо застосування жандармами зброї проти людей, які хоч і незаконно виловлювали рибу, депутат Пернештофер. Такого випадку не фіксували у жодній іншій країні імперії. На його думку, Галицький уряд не здатний у Галичині забезпечити правопорядок.

До дискусії підключилися й депутати з-за меж Галичини. Зокрема, барон Баттагліл відзначав, що в Чернихові вже декілька років не вщухає конфлікт щодо права рибальства. Важко сказати, чи жандарми вчинили відповідно до закону, коли вбили людей, але точно можна сказати, що до цього не дійшло б, якби українські радикальні агітатори не підбурювали селян до незаконного вилову риби. Тому за цю трагедію, на його думку, повинні відповісти, насамперед, українські агітатори, які виношують ідею побудови української держави. Також він нагадав, що на могилі Хмельницького є напис: «Хочемо завжди бути з російським царем». Барон засуджував те, що українці постійно заручаються підтримкою Росії, щоб повалити польську державу, а у своїй пропаганді агітують переселити поляків зі Східної Галичини за Сян. Будучи апологетом Польщі, він вважав, що польські колоністи принесли у Східну Галичину культуру, у тому числі й розведення риби [20, с. 1-3].

Варто відзначити, що австрійська влада на цей випадок відреагувала швидко, вже через два дні у Рейхсраті (27 травня) перед депутатами доповідав Міністр внутрішніх справ - барон Бінерт. Початок його доповіді про те, що 25 травня у рибальському ревірі графа Коритовського відбулася крадіжка риби, зупинив окрик депутата Брейтера, який повідомив, що граф Коритовський незаконно отримав в оренду рибальський ревір, що й стало основою для конфлікту. Депутат Вітик додав, що Коритовський обкрадав селян і має про це докази. Надалі доповідь барона Бінерта, що «коло Чернихова жандармерія затримала жінку з сином, які незаконно виловлювали рибу, і яких доставили до гмінної канцелярії», неодноразово переривалася коментарями депутатів-опонентів. Так, депутат Трильовський вказав, що «це була мала дитина», а Вітик - що селяни мають право там ловити рибу. Відповідно до стенограми засідання між депутатами виникла така гаряча суперечка, що доповідач, закінчуючи промову, зазначив, що стосовно цієї справи потрібно відкрити дискусію.

Опонуючи міністру Бінерту щодо застосування зброї жандармами, депутат Трильовський вказав, що не лише жандарми стріляли, але й лісничий, а Вітик додав, що лісничий не мав права стріляти. Міністр повідомив, що вже працює судова комісія, яка розслідує правомірність застосування зброї. Депутат Старух вимагав від міністра, щоб оскаржених жандармів утримували під арештом до суду, що було підтримано оплесками зі сторони українських депутатів. Крім того, міністр доповів, що після проведення слідства інформацію буде оприлюднено для громадськості [21, с. 6]. Слідство тривало до початку липня 1908 року. Висновки комісії, оприлюднені перед депутатами, виправдовували дії влади. На її думку, 25 травня 1908 року о 4 годині після обіду лісничий Кіршер разом із жандармом Жуком патрулювали один берег річки Серет, а другий - жандарм Олексій. Під час патрулювання вони затримали Теклю Притуляк, яка пручалася, а інша селянка - Гануська Власенко ображала жандарма, на що депутат Вітик викрикнув, що її не лише затримано, але побито на місці.

В одного жандарма було кинуто камінь у груди, іншому мало не поцілили у голову. Вітик відреагував, що це сталося після того, як жандарми обізвали селян «собачими душами». Міністр зазначив, що лише коли люди з палицями та мотиками накинулися на жандармів, ті відкрили вогонь на ураження. Керівник зібрання і міністр на неодноразові викрики Вітика просили, щоб він дозволив закінчити промову. Під час стрілянини жандармів ушкодження дістало 17 осіб, з яких 5 вбито, 6 тяжко і 6 легко поранені. Практично всі люди отримали поранення у верхню частину тіла, хоча жандармам потрібно було стріляти у цих випадках по ногах. Матеріали - чи правомірно була застосована жандармами зброя, ще не надійшли. На завершення промови міністр запевнив, що після розгляду всієї справи у суді він разом із міністром фінансів займеться відшкодуванням лікування пораненим людям. Польський депутат Томашевський сказав, що польська фракція висловлює співчуття родинам загиблих, але визнав, що вони самі винні, бо порушили законодавство.

Доповідь міністра кілька разів переривали українські депутати, які звинувачували його у тенденційності та неправдивості інформації. Після виступу міністра слово на засіданні Рейхсрату взяв депутат Брейтер, який відзначив, що відповідно до висновків комісії лісничий незаконно застрелив 12-літнього хлопця і його потрібно ув'язнити. Український депутат Григорій Цеглинський відзначив, що лісничий, який перебуває ще на волі, це - злочин влади. Інший український депутат Романчук вказав, що міністр пообіцяв упродовж 5 тижнів доповісти про розлідування, але цього не зробив. Він відзначив, що жандарми лише на Східній Галичині за два роки застрелили 15 осіб та тяжко поранили 14, а декілька десятків - легко. Жандарми, на думку Романчука, переконані, що український народ повинен служити полякам. За порушення вимог застосування зброї жандарми ще ніколи не були покарані [22, с. 2].

Кінцем кривавого конфлікту у селі Чернихові став суд у Тернополі. На лаві підсудних відповідно до подання прокуратури було 28 селян та 10 селянок. Суд тривав 5 днів, було запрошено 31 свідка подій [23, с. 4]. Вирок суду був таким: за злочин публічного хуліганства було покарано 15 осіб, а 23 особи були звільнені. Засуджені були Хмельовський (5 днів арешту заочно), Дзядушек (6 днів), Гой (5 днів), Іван Голуб (5 днів), Олекса Голуб (7 днів), Кміт (6 днів), Федько Островський (10 днів), Дмитро Шегедин (7 днів), Барбара Блотна (6 днів), Чубата (6 днів), Гапка Калачко (8 днів), Сенька Крива (10 днів), Парашка Марчук (5 днів), Текля Притуляк (6 днів), Ануська Власенко (3 дні) [24, с. 6].

Отже, конфлікт у селі Чернихові через незаконний вилов селянами риби мав політичне та соціальне підґрунтя, що проявлялося в неконкурентному наданні у користування рибальських ревірів, соціальній нерівності українців, неправомірного використання зброї правоохоронними органами.

Список використаних джерел

1. Конституція Пилипа Орлика від 5 квітня 1710 року [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://gska2.rada.gov.ua/site/const/istoriya/1710.html

2. Kodeks cywilny obowiqzujqcy w Austryi od l. stycznia 1812 r. z uwzglgdnieniem wszystkich zmian i uzupelnien lacznie z trzema nowelami. - Lwow : nakladem F. Koniecznego, 1918. - S. 167- 168.

3. Gieruszynski F. K. Najnowiejszy wiadomosci z dziedziny lowiectwa i zarys rybolowstwa: podrgcznik naukowy dla kandydytow lesnictwa / Feliks Gieruszynski. - Lwow, 1911. - S. 147.

4. Gospodarstwo rybne w kraju w swietle najnowszych cyfr statystycznych // Okolnik. - 1906. - № 84. - S. 160.

5. Гуцульщина : історико-етнографічне дослідження. - К. : Наук. думка, 1987. - С. 232- 233.

6. Зеленчук Я. І. Українознавчо-історична реконструкція етносоціальної системи Гуцульщини : дис. ... канд. іст. наук: 09.00.12 / Зеленчук Ярослав Іванович. - К., 2008. - C. 239.

7. O zajsciu w Czerniechowie // Gazeta lwowska. - 1908. - № 123. - 28 marca. - S. 4-5.

8. Po krwawem zajsciu w Czerniechowie // Slowo Polskie. - 1908. - № 249. - 28 maja. - S. 1.

9. Krwawe zajscie w Czerniechowie // Gazeta lwowska. - 1908. - № 124. - 30 marca. - S. 1.

10. Krwawe zajscia w Czerniechowie // Slowo Polskie. - 1908. - № 247. - 27 maja. - S. 3.

11. Po krwawem zajsciu w Czerniechowie // Slowo Polskie. - 1908. - № 249. - 28 maja. - S. 1.

12. Listy z kraju. Tarnopol w lipcu // Slowo Polskie. - 1908. - № 328. - 16 lipca. - S. 1.

13. Kozowa ad Brzezany // Slowo Polskie. - 1908. - № 341. - 23 lipca. - S. 7.

14. Tarnopol (Kor.wl:) Krwawy napad na straznika rewiru rybackiego // Slowo Polskie. - 1908. - № 394. - 23 sierpnia. - S. 7.

15. Niezdrowe stosunki // Slowo Polskie. - 1908. - № 389. - 23 sierpnia. - S. 1.

16. Krwawe zajscie w Czerniechowie // Slowo Polskie. - 1908. - № 248. - 27 maja. - S. 1.

17. Rada Panstwa // Gazeta lwowska. - 1908. - № 150. - 3 lipca. - S. 2.

18. Z Izby poslow // Gazeta lwowska. - 1908. - № 144. - 25 czerwca. - S. 1.

19. Rada panstwa // Gazeta lwowska. - 1908. - № 124. - 30 marca. - S. 1.

20. Z Izby poslow // Gazeta lwowska. - 1908. - № 123. - 28 marca. - S.1-3.

21. Rada panstwa // Gazeta lwowska. - 1908. - № 123. - 28 marca. - S. 6.

22. Rada Panstwa // Gazeta lwowska. - 1908. - № 150. - 3 lipca. - S. 2.

23. Kronika prowincyonalna // Gazeta lwowska. - 1908. - № 229. - 7 pazdziernika. - S. 4.

24. Wyrok w sprawie rozruchow w Czerniechowie // Gazeta lwowska. - 1908. - № 231. - 9 pazdziernika. - S. 6.

* Проців Олег Романович - кандидат наук з державного управління, головний спеціаліст Івано-Франківського обласного управління лісового та мисливського господарства.