Польська громада Поділля 1920-х рр. в умовах більшовицької політики "коренізаціі"

А.В. Войнаровський, І.В. Мазур

У статті здійснено спробу аналізу справжньої сутності більшовицької політики коренізації здійснюваної в СРСР, та її специфіку на теренах радянського Поділля у 1920 - х роках по відношенню до польської спільноти краю. Висвітлено декларативність гасел та спроби реалізувати дійсні наміри, у статті розкривається як через утворювані комуністичними органами влади польські національні засоби масової інформації, освітні та культурні заклади здійснювалося фальшування інформації, робилися спроби насадження радянських ідеологічних штампів. Головна увага зосереджена на динаміці громадських настроїв польської спільноти.

коренізація політика більшовицький поділля

Voinarovskyi A.V., Mazyr I.V. Polish Community in Podillya of the 1920s in Conditions of the Bolshevik Policy of «Indigenization»

Войнаровский А.В., Мазур И.В. Польская община Подолия 1920-х гг. в условиях большевицкой политики «коренизации»

Ключевые слова: национальная политика, коммунистическая идеология, польская община Подолья, средства массовой информации.

В умовах розбудови незалежних, правових, демократичних держав все більшої гостроти набуває проблема державної етнополітики. Значну цінність у формуванні толерантних етнічних суспільних відносин має історичний досвід. Саме звернення до практики вирішення проблем міжнаціональних відносин надзвичайно актуально, оскільки глибокий науковий аналіз минулого потрібний для здійснення виваженої державної політики з урахуванням інтересів усіх його суб'єктів та задоволення вимог національних меншин.

Останнім часом особливий інтерес вітчизняних та зарубіжних істориків викликає дослідження становлення та функціонування командно-адміністративної системи в СРСР, яка була зацікавлена у знищенні, утаємниченні або фальсифікації документів, що суперечили офіційному трактуванню історії та могли породжувати серед громадського загалу сумніви у непогрішимості методів соціалістичного будівництва. У цьому контексті актуальним є вивчення ступеня дослідження проблеми реалізації національної політики на теренах Поділля.

Увага до історії національних меншин як УРСР, так і окремих регіонів є актуальною темою. Використання політики коренізації задля створення позитивного іміджу комуністичного режиму, декларативність заходів влади, своєрідний аналог «ленінського танго» НЕП в економічній політиці доводили у своєму дослідженні О.Калакура та К. Бєлашова [1]. Загальний політичний курс національної політики в адміністративній та освітній сфері на теренах УСРР висвітлено у праці І.Міронової [2]. Особливості діяльності громадських організацій національних меншин на теренах Радянської України у 1920-х роках висвітлює М. Журба [3]. Карально-репресивні заходи більшовицької влади на Поділлі спрямовані проти польського католицького духовенства дослвджує А. Лисий [4]. Організацію освітніх закладів національних меншин краю, динаміку їх розбудови та ліквідації у 1930 - х рр. висвітлює А. Войнаровський [5]. Розбудову більшовицьким керівництвом освітніх та культурних установ у 1920 - рр. досліджував Б. Чирко [6].

Важливим аспектом дослідження особливостей становища польської громади Поділля є статус прикордонної території, підготовка керівництва СРСР до війни, а тому підвищена увага до польської спільноти. Доцільно висвітлити реальні цілі більшовицьких керманичів, використання подвійних стандартів, розбіжність між гаслами і реаліями. У контексті вивчення цієї проблеми використано значний масив матеріалів партійних архівів Польських бюро губернського комітету, окружних комітетів, агітаційно-пропагандистських відділів та інших структур.

Характерною рисою історії Поділля є співіснування представників різних етнічних та конфесійних спільнот. Тривалий історичний період край був територією фронтиру, що зумовлювало конфлікти, активні міграційні процеси, потребу постійної колонізації. Таким чином, етнічно регіон мав унікальну мозаїку та в різні етапи поступу це проявлялося по - різному, від мирного співіснування до конфліктів. Досить часто титульний етнос держави, до складу якої входив край здійснював обмеження прав інших національностей та усіляко пригнічував їх. Такого характеру була політика поляків в часи Речі Посполитої, росіян в часи Російської імперії. Вперше питання про рівність національностей та скасування етнічної дискримінації та його практичне застосування було здійснено Українською Центральною Радою. 9 січня 1918 року був ухвалений закон про національно-персональну автономію, за яким представники всіх національностей які мешкали на території УНР наділялися рівними правами [7, с. 14]. Втім відстояти державність УНР в роки громадянської війни не вдалося, перемогу здобували комуністи.

Національне питання стає одним з наріжних у державному будівництві радянського ладу. На початку 20 - х років у більшовицькій партії розгортаються гострі дискусії між інтернаціоналістами, які по своїй сутності були продовжувачами великодержавної політики Російської імперії та з іншого боку націонал-комуністами, котрі наполягали на створенні належних умов для розвитку всіх народів країни [8, с. 73].

«Теорія боротьби двох культур» виникла в Україні на початку 1920-х років як протидія прихильників російського великодержавного шовінізму українському державотворчому процесу, що активізувався за умов проголошення політики українізації. ЇЇ автором був тогочасний другий секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь, який «обґрунтував» неповноцінність, нижчість української культури як культури сільської, патріархальної у порівнянні з російською передовою, з якою Лебідь ототожнював всю міську культуру [9]. Московськими прихильниками поглядів Д. Лебедя, насамперед, були В. Ваганян [10, с. 164] та Ю. Ларін [6, с. 215]. Перший обстоював положення про «інтернаціональну культуру національною мовою» (розуміючи під «інтернаціональною» культуру російську), а другий виступав проти «євреєзації» та «українізації» зрусифікованих євреїв та українців.

Ці хибні погляди не лише мусувалися у писаннях подібних «культурників», а й лунали з найвищих політичних трибун. Наприклад, А. Єнукідзе з трибуни союзного ЦВК прямо заперечував самостійним шлях розвитку української культури, наголошуючи, що «українська культура повинна зростати з російської» [2, с. 89].

Запеклий опонент Д. Лебедя М. Хвильовий, в інтерпретації якого «теорія боротьби двох культур» із сфери внутрішніх проблем українського життя переносилась у площину культурних взаємин України та Росії, твердив, що «Соціальні процеси, що їх викликано непом, логічно ведуть до конфлікту двох культур. Українське суспільство, зміцнівши, не помириться зі своїм, фактично, коли не юридично, декларованим гегемоном - російським конкурентом» [10, с. 591].

Інший захисник самобутнього розвитку української культури О. Шумський, критикуючи М. Хвильового за те, що ним «відживилася теорія боротьби двох культур з гегемонією української культури», спробував дати об'єктивну оцінку поглядам письменника і тим обставинам, в яких розвивалась українська культура [10, с. 165]. Це призвело до засудження його більшовицьким керівництвом як українського прихильника «боротьби двох культур», а погляди О. Шумського, як і погляди М. Хвильового, були проголошені ухилами.

Одним з тих, хто послідовно боровся із «хвильовізмом» і «шумськізмом» був М. Скрипник. Слід зазначити, що погляди М. Скрипника на проблему сформувалися в боротьбі як з Д. Лебедем, Ю. Ларіним й іншими провідниками ідей російського шовінізму, так і з М. Хвильовим, О. Шумським та їхніми послідовниками. М. Скрипник був одним із небагатьох більшовицьких лідерів на Україні, який беззастережно повірив в демагогічні ленінські твердження, що стосувалися національної політики, і прагнув проводити їх у життя. Найбільше його приваблювали гасла про «право націй на самовизначення аж до повного відокремлення в окрему державу» та про «повну рівність усіх народів в єдиному Союзі».

Коли поставало питання про виживання більшовиків і закріпленні їх при владі після виснажливої для країни війни, комуністи змушенні були йти на поступки. Таким було «ленінське танго» в сфері економіки, нова економічна політика. Відповідно на такі ж поступки влада змушена була піти і на розв'язання національного питання, новий курс отримав назву «коренізація». 1 серпня 1923 року було прийнято Декрет ВУЦВК і РНК УРСР «Про заходи щодо забезпечення рівноправності мов та сприяння розвитку української мови» [7, с.17].

Першочергова увага зверталася на отримання освіти національною мовою. На території краю, задля успішної реалізації цієї політики була створена комісія національних меншин при Подільському Губвиконкомі. Впродовж 1923 - 1924 року було зібрано детальну інформацію демографічно-статистичного характеру з рекомендаціями і довідками, щодо розбудови шкіл, пунктів лікнепу для національних меншин. Так? за даними комісії на теренах краю мешкало євреїв - 7,4%; поляків - 3,3%; росіян - 1,8%, молдован - 0,5%. Загалом перелік містив найменування 41 національності, найчисельнішими були українці - 86,8% [11, с. 24].

Партійними органами було проведено ретельний класовий зріз польської спільноти Поділля: 80% - селяни; 10% - інтелігенція; 3% робітники; 7% міщани. У додатку зазначалось, що більшість польських селян, а отже всієї громади є носіями реакційних настроїв. Тобто уже у 1923 р. влада визначала поляка як представника «нації - ворога» [13, с. 48].

За переписом 1926 р. в шести округах колишньої Подільської губернії проживало 192 408 поляків, відкривалися навчальні заклади, в яких викладання здійснювалося польською мовою. На початку 1924 р. працювало 95 польських шкіл, а в 1933 р. -- 222 школи [5, с. 46].

У 1933 р. діяли польські педтехнікум у Проскурові (тепер Хмельницький), агротехнікум у Полонному, польський відділ при Проскурівському технікумі механізації сільського господарства [5; с. 47].

Звісно ж варто розкрити якісну сутність та характерні особливості освітнього процесу першого радянського десятиріччя. У шкільних програмах чимало уваги приділялось комуністичній пропаганді, в гуманітарному циклі дисциплін були наявні потужні фільтри, що вилучали з програми класово шкідливі елементи. Потужна увага приділялася пропаганді атеїзму, що викликало невдоволення в переважної більшості глибоко віруючих поляків, чехів, німців. Заходи, спрямовані проти віри, спонукали громади до домашньої освіти. З іншого боку варто підкреслити і позитивні здобутки, для населення постала можливість безкоштовно отримати освіту, студенти технікумів і курсів отримували додаткові стипендії, що було вельми важливим в умовах голодних 20 - х років та піднімало престиж освіти.

Таким чином, політика комуністів в галузі освіти мала свої позитивні і негативні аспекти, прагматично була направлена на умиротворення антирадянських настроїв, які були притаманні як українцям, так і національним групам радянської країни [15, арк. 96].

Втім, простежується одна важлива складова політики по відношенню до польської спільноти. Відбувається збір анкетних даних де фіксуються такі відомості - прізвище, ім'я по батькові, дата народження, рік вступу до лав комуністичної партії, чи була анкетована особа членом інших політичних партій, професію: цивільну та військову спеціальність, службу в арміях (царській, білогвардійській, РККА, інших іноземних збройних силах), займану номенклатурну посаду [16, арк. 207-244]. Накопичення таких даних у 1930 - х буде підставою для здійснення репресій, адже у багатьох анкетах вказувалася служба у військах, які вважалися ворожими по відношенню до більшовицького режиму.

Цікавим за змістовним наповненням є лист від ЦК КП(б) У до польського бюро Вінницького окружного комітету під грифом «Цілком таємно» [17, арк. 63-64]. Процитую окремі положення щодо діяльності бюро: «Звертаємо увагу товаришів щодо необхідності використання в антиклерикальній агітації низки фактів, які би дискредитували польське католицьке духовенство. В першу чергу необхідно висвітлювати шпигунську діяльність католицького кліру, його роль як агентури польського уряду та польського генерального штабу. Задля ілюстрації варто використати лист ксьондза Федукевича до римського папи, опублікований в газеті «Правда» за №262 від 18 жовтня 1924 р. і в газеті «Серп» за №35 від 28 .ХІ. 1924. Звертаємо також Вашу увагу на матеріали про уповноваженого польської делегації в Ленінграді ксьондзові Уссусі.

Варто розлого використовувати в агітації факт публічного зречення від духовного сану ксьондза Хщоновича, що мав місце у Вітебську.

Звертаємо Вашу увагу на максимальну дискредитацію Польського католицького кліру в громадській думці публікуючи ці матеріали у місцевих газетах «Млот», «Серп», «Гвязда Млодзежі» та в усній агітації.»

У документі наголошувалося на фіксуванні можливих фактів контрреволюційної діяльності ксьондзів та негайного інформування місцевих партійних органів та ДПУ [18, арк. 14].

Однак було і застереження - не допускати масових репресій по відношенню до католицького духовенства, бути максимально коректними проводячи атеїстичну пропаганду, аби не зумовити масові невдоволення серед польської громади.

Звіт польського бюро Подільського губернського комітету КП (б) У характеризував стан настроїв поляків:

- НЕП посилює націоналістичні тенденції;

- Польська громада перебуває осторонь від суспільного життя;

- Арешти класових ворогів з числа поляків сприймаються як переслідування за національною ознакою;

- Окремі партійні керманичі негативно ставляться до створення польських шкіл [19; 20].

Відповідно вищим партійним керівництвом УСРР перед польським бюро Подільського губернського комітету КП (б) У було поставлено завдання:

- Здійснювати заходи по розшаруванню польської громади, порушувати їх єдність;

- Спрямовувати зусилля на створення колективних сільських господарств підконтрольних місцевим партійним осередкам;

- Заохочувати перехід польської інтелігенції на бік партії.

- Конкретизувалися завдання перед партійними комітетами на місцях:

- Вивчення соціального складу поляків;

- Боротьба проти антирадянського і куркульського впливу на пролетаріат;

- Посилення антирелігійної пропаганди і боротьби з католицьким духовенством;

- Поділля - прикордонний регіон, тому особливо посилена робота серед поляків;

- Посилена пропаганда інтернаціоналізму та класової солідарності [21].

Польські секції і бюро позбавлені права ініціативи під строгою забороною, лише виконання розпоряджень з центру.

Таким чином, більшовицька політика коренізації мала подвійні стандарти - з одного боку декларувалася політика лояльності до національних громад, створювалися зовнішні ознаки повноправного освітнього і культурного життя. З іншого - до польської та німецької громад ставлення було явно ворожим, аналіз документів вказує на острах більшовицької влади перед польської спільнотою, очікування майбутньої війни та передбачування виступів поляків проти радянської влади, підготовку даних для розгортання цілеспрямованих карально-репресивних заходів. Яскравим прикладом такого ставлення є зріз по органам національного самоврядування і освіти у 1930 рр. Станом на 1934 р. по Вінницькій області - 74 польських сільських ради, у 1932 р. - 245 польських шкіл. А вже на 1935 р. - 35 польських шкіл, 134 польських вчителя із 430 у 1935 арештовані, залишилось 14 польських сільських рад, які наступного року будуть ліквідовані під формулюванням, що були штучно вигаданими [22].

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА