"Великоцерковні приставники" в комунікації з відвідувачами Києво-Печерської Успенської лаври (кінець XVIII - перші десятиліття XX ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Хранителі шанованих православних святинь під час взаємодії між собою, а також з богомольцями й іншими заінтересованими відвідувачами сакральних центрів (за Т.Б. Щепанською - осередків «кризової мережі» [1, с. 117-119]) накопичували багатий комунікативний досвід. Дослідження цього досвіду, зокрема, й на рівні гробових та іконних наглядачів як найближчих до шанованих об'єктів [2, арк. 146], дасть змогу не тільки розширити й поглибити знання про суть соціальних взаємодій у святих місцях, а й суттєво допомогти в розумінні співвідношення між нормативними приписами щодо віри та її реальними виявами в різних прошарках суспільства.

Митрополит Іларіон (Огієнко) не оминув увагою те, навіщо запровадили послух гробового ієромонаха, у праці про св. препод. Іова Почаївського та його шанування у Почаївській лаврі [3, арк. 55]. В.І. Вахріна окреслила основні віхи біографії та служіння ієромонаха Спасо-Яківсько-Дмитрівського монастиря в Ростові Амфілохія, що близько 40 років був гробовим біля мощей св. свт. Димитрія Ростовського [4, с. 200-201]. Т.В. Колбасова окремо дослідила в рамках каталогізації духовного портрета з колекції Ростовського музею іконографію згаданого отця Амфілохія, оскільки того часто портретували як відомого духовного наставника [5, с. 95101]. А.А. Кізлова тезово окреслила роль «хранителів гробу» при мощах св. вмц. Варвари в Михайлівському Золотоверхому монастирі Києва, побіжно згадуючи про рівень поширення звичаю призначати гробових у православних місцевостях Російської імперії [6, с. 146-147]. У дисертації «Православні святині Києва у духовному та суспільному житті киян (кінець XVIII - перші десятиліття ХХ ст.» дослідниця дещо деталізувала виклад і розширила його за рахунок згадок про інші київські храми, однак радше в напрямку значення монахів, призначених до реліквій та ікон, у практиках шануванні святинь [2, арк. 80-84]. Про «блюстителя» Тихвинської ікони Богородиці в оглядовій статті про цю святиню згадала О.В. Губарєва [7]. Тож у сучасній історіографії бракує розвідки, цілковито присвяченої посередництву пересічних гробових та іконниї наглядачів у взаємодії між святинями й тими, хто до цих святинь приходив.

Відповідно, мета роботи - розкрити таку невирішену раніше частину проблеми: визначити, яку роль у комунікації з відвідувачами Києво-Печерської Успенської лаври відігравали насельники обителі, приставлені до шанованих мощей та ікон Успенського собору в кінці XVIII - перших десятиліттях XX ст.

В Успенському соборі («Великій церкві») Лаври в окреслений період перебували мощі св. свт. Михаїла (митрополита Київського), глава св. рівноап. Володимира, часточки мощей свв. препод. Печерських, часточки мощей різних святих, надгробок св. препод. Феодосія Печерського, перст св. першомуч. і архідиякона Стефана й нетлінне тіло митрополита Павла Тобольського, ще не канонізованого, чудотворні ікони Богородиці - Успіння й Ігорівська [8, с. 8082; 9, с. 28-33; 10, с. 277, 281-282]. При цьому до храму приходили тисячі богомольців (киян і прочан з різних православних країв), а також злодії, кощунники, антиправославні й атеїстичні пропагандисти, та ін. [Докладніше див: 11]. Тому соціальні взаємодії при святинях Успенського собору заслуговують на окреме дослідження в рамках порушеної проблеми.

По-перше, розглянемо послух гробових. В інструкції Духовного собору керівникам відомств Лаври вказано, що «вс приставники къ святымъ мощамъ въ соборі» були підзвітні еклезіархові [12, арк. 13]. Формулярні, послужні, оплатні й іменні списки братії [Див. наприклад: 13-17], справи про кадрові переміщення [18-29], зустріч імператорської родини [30] та крадіжку в соборі [31], біографічні анкети [32, арк. 5зв. - 6] монахів, документи (зокрема фото) щодо підготовки до прославлення митрополита Павла Тобольського [33-36] і присвячені йому публікації в пресі та спеціальні брошури [37-39], - всі ці джерела дають змогу стверджувати, що протягом окресленого періоду гробові були приставлені до всіх перелічених реліквій, а також допомагають деталізувати особливості послуху. Щодо мандрівників, котрі залишили описи Лаври, то А. Ковалевський згадав про гробового при раці Павла Тобольського [40, с. 305]. Інші автори (посилаємось на тих, котрі згадали, що підходили до мощей в Успенському соборі) про існування гробових мовчать [41; 42, с. 203-205]. Постають закономірні питання: чи постійно «приставники» перебували при гробницях; які обов'язки вони мали виконувати й наскільки відповідальні були; які вимоги керівників слід було задовольняти, щоб залишатися гробовим. Відповідь на ці питання допоможе визначити, наскільки природно склалась окреслена ситуація, і досягти мети дослідження.

Терміни відсутності нагляду біля котроїсь із рак, достатні для того, щоб до неї призначили нового гробового, визначали по-різному. Еклезіарх Ієрон 1808 р. вказав, що монах при главі св. рівноап. Володимира вже довго хворіє, без уточнення, наскільки довго [21, арк. 2]. В рапортах еклезіарха Гімнасія та благочинного Калліста терміни хвороби чи інших причин відсутності гробових окреслюються від 13 днів до п'яти тижнів [20, арк. 2; 26, арк. 11,27, арк. 2]. 10 травня 1843 р. еклезіарх Гімнасій пояснив, що гробовий при раці св. свт. Михаїла виконує доручення зовнішнього економа на Жуковому острові з часу Великого посту [27, арк. 2], тобто щонайменше 17 днів (Великдень 1843 р. був 24 квітня [43]). Ймовірно, в окреслених рамках період очікування залежав від того, наскільки зберігалась надія на те, що повернеться попередній гробовий. Якщо хтось із гробових не міг виконувати послух, його обов'язки якоюсь мірою могли взяти на себе інші гробові, або й церковні сторожі, продавці свічок, будильщики. Проте, судячи з досліджуваних рапортів, це досить швидко припиняли [21, арк. 2; 23, арк. 2; 29, арк. 2]. Отже, розглядали радше як відхилення від норми. Так чи інакше, враховуючи ще і згадку (1819 р.) монаха Кассіана, приставленого до глави св. рівноап. Володимира, про хворобу ніг від «многаго время всякій день стоянія» [24, арк. 2], помітно, що в розумінні Лаври гробові мали бути на місцях у всі дні, коли відчинено собор.

Стосовно щоденного розкладу «приставництва», прохання еклезіарха Гімнасія 1828 р. прискорити вступ гробового в послух містить згадку, що той необхідний «во время церковнаго пнія» [26, арк. 11 зв.]. У рапорті від 1843 р. еклезіарх Гімнасій поскаржився, що монах Аркадій іде до церкви і стає біля мощей під час благовісту пізньої літургії, а доти святиня залишаються без гробового. Тому вказав, що потрібен хтось, хто приходитиме, як тільки храм відкриють [28, арк. 5]. Цікаві такі додатки на рапорті еклезіарха Ієрона від 1805 р. Духовний собор ухвалив резолюцію (на котрій митрополит Київський як священноархімандрит Лаври зазначив «По сему учинить») призначити: «монаха Никона къ смотрнію гроба святаго князя Владиміра во время церковной службы» [29, арк. 3]. Проте в приписі еклезіархові на основі цієї резолюції уточнення «во время церковной службы» викреслено [29, арк. 4]. Відповідно, передбачалося, що гробові мали перебувати на місцях довше, ніж тривали відправи. Втім, навіть щодо частини доби, протягом якої в Успенський собор допускали вірян поза богослужіннями, відомостей небагато. Є справа 1893 р., за якою храм унаслідок наполегливих вимог вірян розпорядилися не замикати весь день [44, арк. 2-3]. Однак прот. О.П. Крилов, котрий був у Лаврі 1914 р., занотував, що не зміг зайти до Великої церкви, бо монах замкнув її під наглядом ще одного з братії [41]. Щоправда, в згаданому щоденнику не уточнено о котрій годині це відбулося. За формулюванням 1922 р. «всегда заняты» в анкетних записах гробових [32, арк. 5зв. - 6] висновки теж зробити неможливо. Отже, визначити, наскільки тісно перебування гробових на місці корелювалося з присутністю в храмі сторонніх, можна лише завдяки аналізу «приставницьких» обов'язків та дій.

1830 р. виникла пропозиція до нової раки з перстом св. першомуч. і архідиякона Стефана «приставить монаха для моленія и указьіванія богомольцамъ» [18, арк. 2зв.]. Еклезіарх Гімнасій у згаданому рапорті 10 травня 1843 р. пояснив, що до Лаври почало сходитися багато богомольців, на мощі почали класти гроші, тому нових гробових треба швидше призначити: «какъ для собранія оныхъ, такъ и для смотрнія богомольцамъ именъ и если он сподобающею малою молитвою» [27, арк. 2]. Імовірно, у виділених фрагментах цитат ідеться про те, що гробовий мав виголошувати коротку молитву святому, коли до раки хтось підходив, адже один із заявників про зцілення - священик Ф. Яжгунов - описав своє відвідування склепу (1913 р.) так: «...стоящій въ отдалніи монахъ молится как и всегда при посщеніи пещеры богомольцами: Святитель Павелъ, моли Бога о насъ» [34, арк. 88-88зв.]. Зі справи про викрадення лампади від часточок мощей святих у приділі св. Іоанна Богослова випливає, що: «гробовой при святыхъ частицахъ Ириней обязанной боле другихъ смотреть какъ за гробницею, такъ и за лампадкою» [26, арк. 1.]. Монаха Германа 1832 р. призначили до гробу св. препод. Феодосія «къ смотрнію [...] и сбору при ономъ денегъ» [14, арк. 42]. Як відзначив І. Огієнко, приклад Почаївської лаври свідчить про те, що гробового до раки св. Іова Почаївського призначили саме тому, що в обитель почало приходити дуже багато богомольців [3, с. 55]. Отже, від гробових очікували, що ті мають перебувати на місцях (навіть допускалося, що вони не стоятимуть, а сидітимуть [36, арк. 1; 38, с. 12]), доти, доки до мощей можуть наблизитися сторонні. Молитви «приставників» уголос схиляють до думки, що їхнє виконання послуху не обмежувалося тривалістю богослужінь.

Коли в соборі на 17 серпня 1896 р. очікували візиту імператорського подружжя почтом, планували, що до гробових, які всі мали стояти «на своихъ мстахъ под распоряженюмъ ризничаго» [30, арк. 51], після розпорядження ризничого чотири ієродиякони та два монахи «по распоряженію ризничаго займутъ мста въ діаконник, у жертвенника и у святыхъ мощей съ гробовыми» [30, арк. 51]. Можливо, так хотіли підкреслити небуденність події.

А. Ковалевський описав, як гробовий при раці Павла Тобольського накривав біснувату покровом з мощей митрополита [40, с. 305]. 1914 р. М.П. Кирилова в свідченні про своє зцілення 1912 р. вказала, що просила гробового прикласти до мощей святителя Павла панчохи, котрі принесла з собою. Той так і зробив [33, арк. 14]. Проти таких дій, навіть якщо вони й виходили за межі обов'язково приписаних «приставникам» від імені керівництва, останнє, швидше за все, не заперечувало.

За висновком комісії з підготовки до канонізації святителя Павла від 20 вересня 1914 р., волосся та бороди у нетлінного тіла владики бракувало, бо вони розсипалися «вслдствіе неосторожнаго обращенія монаха схимника, нын умершаго» [35, арк. 54-54зв.]. Таку згадку можна вважати непрямим свідченням на користь того, що гробовий біля раки Павла Тобольського мав право відкривати перед вірянами обличчя святителя і користувався цим правом. 1916 р. набула розголосу пожежа в Троїцько-Сергієвій лаврі під Москвою, коли згоріли останки св. препод. Сергія Радонезького. Їх обкладали ватою, а потім нею благословляли охочих. І якось гробовий ієромонах не помітив іскри, що впала в цю вату [45]. Тож принаймні ще один випадок із пошкодженням мощей через необережність їхнього наглядача пов'язаний саме з активною участю останнього в комунікації з вірянами. Адже швидше за все вату роздавав саме гробовий (як-от у Михайлівському Золотоверхому монастирі, де при гробові розповсюджували перстеники та інші речі, освячені в раці св. вмц. Варвари [б, с. 146-147]). Те, в яких випадках лице Павла Тобольського розкривали, потребує додаткового дослідження.

Записки схимонаха Феодосія, гробового при мощах Павла Тобольського, котрі охоплюють описи 39 чудес (із вказівкою, хто, як, чому і коли звернувся до святителя по молитовну допомогу) за 1882-1889 рр. [37, с. 53-69; 39] викликають інтерес з погляду того, чиєю ініціативою було їх ведення. Прямих розпоряджень лаврської адміністрації з цього приводу знайти не вдалося. Проте, враховуючи, що святителя тільки збирались канонізувати, потребу в фіксації відповідних чудес Лавра відчувала. В Почаївській лаврі 1841 р. одночасно з гробовим до раки св. Іова Почаївського призначили й спеціального ієромонаха, щоб той записував усі чудеса біля мощей преподобного [3, с. 55]. Можливо, схимонах Феодосій виявився відповідним відзначеному в Троїцько-Сергіївській лаврі звичаю призначати гробовими «самыхъ испытанныхъ на своемъ поприщ» [46, с. 544] і здатним поэднувати обидві функції.

Про достатньо сумлінне в цілому виконання послуху при гробницях свідчить те, що серед лаврської документації вдалося знайти лише одну справу про усунення від нього за грубі порушення порядку. На початку 1843 р. Духовний собор розглядав резолюцію митрополита Київського на розписці про «кружечный» поділ за другу половину 1842 р.: «При гробе определить трезваго, а сего въ эконом въ черныя труды или въ келарское ведомство да а впредь таковыхъ къ гробамъ отнюдь не определять» [28, арк. 2]. Духовний собор ухвалив відправити монаха Антоніна на чорну роботу як «оказывающагося пьянствующимъ и отлучавшимся самовольно изъ Лавры и неночевавшимъ въ Лавре» [28, арк. 2]. Не виключено, що нетверезим цей монах бував і під час виконання послуху, який ніс із 3 серпня 1840 р. [28, арк. 8], бо в формулярному списку за 1842 р. є вказівка: «замеченъ въ пьянстве» [15, арк. 96.]. Показовий припис еклезіархові: «въ непременную обязанность»: «къ святымъ гробамъ отнюдь не допускать подобныхъ лицъ, а наблюдать предъ Богомъ и святыми Его, чтобъ гробовые были люди трезвыя и благоговейныя» [28, арк. 2.]. Щодо якостей (на додаток до вже згаданих тверезості й благоговійності), носіями яких мали бути гробові, то Еклезіарх Ієрон 1805 р. рапортував до Духовного собору, що послушникові І. Норенку, який стоїть при гробі св. рівноап. Володимира, «при гробе стоять совсемъ неудобно въ разсужденіи Лавры» [29, арк. 2]. Він же в рапорті 1808 р. писав про Д. Коцубовського при тій самій главі: «послушнику же стоять при гробе въ разсужденіи Лавры совсемъ не благопристойно» [21, арк. 2]. Втім, Д. Коцубовського незабаром повернули на місце резолюцією Духовного собору, бо монаха Ієремію від гробу св. рівноап. Володимира перевели в паламарі. При цьому сам еклезіарх Ієрон просив на місце Ієремії: «впредь до постриженія въ монашество определить кого заблагоразсуждено будетъ съ послушниковъ» [21, арк. 4-4.]. Монах Вакх перебував біля раки св. свт. Михаїла не тільки два роки після постригу (котрий відбувся 1778 р.), а два роки і 10 місяців у світському статусі [13, арк. 79]. 1821 р. Духовний собор відрядив купувати хліб від гробу св. препод. Феодосія послушника Я. Павленка, а на місце того спрямував послушника Г. Рудника [25, арк. 2]. Є. Караваєв стояв при гробі з часточками мощей «всехъ святыхъ» з грудня 1864 по листопад 1866 рр., хоча послушником залишався до 1868 р. [16, арк. 214]. Тож уже прийнятий чернечий постриг був формально важливим, але не надто стабільним критерієм вибору гробових.

Означення, вживані при зміні гробових, на зразок: визнаний «способнымъ и благонадежнымъ» [21, арк. 2; 29, арк. 2], один із «благонадежныхъ монашествующихъ» [26, арк. 11; 27, арк. 2-2.] не містять ніякої конкретики. Щодо здоров'я, то монах Гермоген перебував при гробі св. препод. Феодосія (з 1832 р.) «по слабости и крайней дряхлости» [13, арк. 578]. Монаха Амоса 1791 р. перевели до гробових з типографії після його прохання про змогу доживати віку на спокої через тривалу хворобу, через яку він писав у Духовний собор: «едва и чрезъ хату могу перейти» [19, арк. 2-2зв.]. Ієродиякона Іону зробили гробовим «согласно его желанію и въ уваженіе того, что при настоящемъ состояніи его здоровья онъ не можетъ нести другія послушанія» [22, арк. 2]. З іншого боку, були випадки, коли претенденти відмовлялися від послуху гробового через слабкість (принаймні офіційно озвучували саме цю причину) [27, арк. 2зв.; 28, арк. 5]. Отже, дані про фізичний стан гробових дуже суперечливі. Втім, помітно, що хвороби могли обмежувати активність «приставників» біля рак і змушувати дотримуватися тільки мінімальних вимог до контакту з богомольцями.

Вдалося знайти одну пряму згадку про нагляд за Ігорівською іконою Богородиці. При образі на 1837 р. уже з початку 1833 р. стояв послушник В. Іванов 1771 р.н., дуже хорошої поведінки за характеристикою намісника в формулярному списку [47, арк. 14зв. - 15]. Монах Дідім, про якого в біографічних анкетах 1922 р. зазначено «при иконе» (з примітками, що він працездатний, має 52 роки та завжди зайнятий послухом) [32, арк. 5], міг бути приставлений як до Ігорівської ікони, так і до образу св. свт. Миколая Мірлікійського з часточкою його мощей, визначеного як «чтимый» серед богомольців [48, с. 42]. Адже у справі місце послуху не уточнено. Через брак згадок про послух наглядача за іконою в іменних списках відомства еклезіарха можна припустити, що «блюстителі» при шанованих образах не вважались настільки обов'язковими, як при гробницях. О. Назарук (1913 р.) занотував: «При вступі до печер, високий монах [...] вказав нам до поцілованя образ, що стояв на заслоненій низькій трапезі» [49, с. 42]. Ця згадка перегукується з приписом для гробових указувати на мощі. Ймовірно, інші функції гробових та іконних приставників теж не відрізнялися. Образ Успіння підтримували під час спуску його до вірян з-понад царських врат [41, с. 42; 50, арк. 32зв. - 33, 168; 51, арк. 76], тож постійних наглядачів при святині не було.

Отже, можна зробити такі висновки. Насельники, приставлені як до мощей, так і до ікон Успенського собору відігравали, передусім, охоронно-молитовну роль, на розсуд Лаври, потрібнішу саме при гробницях угодників. Еклезіарх, Духовний собор загалом і настоятель Лаври пильно дбали, щоб відповідний послух виконували як слід. Судячи з того, що в обителі майже не фіксували грубих порушень порядку серед приставників, контроль приносив результати. Відповідно, богомольці навряд чи могли не застати нікого при мощах чи іконах. Однак на активну комунікацію з відвідувачами (окрім вказівки на святині) адміністрація обителі приставників не орієнтувала. Тому ті, хто був достатньо освічений, щоб описати своє відвідування Лаври, цілком природно не звертали на цих представників братії. Можливо, останні щось підказували тим богомольцям, котрі самі не могли розібратись у тому, до якої святині підійшли. Виняток - залучений до численних комунікативних практик гробовий біля раки митрополита Павла Тобольського, що можна пояснити потребою популяризувати відповідні мощі в контексті підготовки до офіційної канонізації святителя. Відкриваються й широкі перспективи поглибленого розгляду проблеми. Для пояснення того, в яких випадках до мощей святих приставляли послушників, слід окремо розглянути особистості останніх. Поглибленого дослідження за формулярними списками потребують такі якості гробових як рівень освіченості й досвід монастирського життя (як довго та які послухи вони виконували перед призначенням до святинь), а також - за особовими справами - загальний життєвий досвід і мотиви відходу від світського життя. Після опрацювання цих даних можна буде коректно інтерпретувати роль фізичного стану гробових у виконанні їхнього послуху.

Література

насельник успенський лавра ікона

1. Щепанская Т.Б. Кризисная сеть (традиции духовного освоения пространства) / Т.Б. Щепанская // Русский Север. К проблеме локальных групп. - Санкт-Петербург: МАЭ, 1995. - С. 110-176.

2. Кізлова А.А. Православні святині Києва у духовному та суспільному житті киян (кінець XVIII - перші десятиліття ХХ ст.: дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01 / Кізлова Антоніна Анатоліївна. - Київ, 2010. - 194 арк.

3. Іларіон (Огієнко), митроп. Преподобний Іов Почаївський / (Огієнко) Іларіон. - Вінніпег: Українське наукове богословське товариство, 1957. - 64 с.

4. Вахрина В.И. Амфилохий / В.И. Вахрина // Православная энциклопедия. - Москва, 2001. - Т. 2. - С. 200-201.

5. Колбасова Т.В. К иконографии гробового иеромонаха Ростовского Спасо-Яковлевского- Димитриева монастыря Амфилохия: портреты из собрания Ростовского музея / Т.В. Колбасова // История и культура Ростовской земли, 2005. - Ростов: Б/и, 2006. - С. 95107.

6. Кізлова А.А. «Хранителі гробу» при мощах св. вмц. Варвари (кінець XVIII - середина XIX ст.) / А.А. Кізлова // Шості Богданівські читання: матеріали Всеукр. наук. конф.; м. Черкаси, 10 груд. 2010 р. - Черкаси: Вертикаль, 2011. - С. 146-147.

7. Губарева О.В. Тихвинская икона Божией Матери: / О.В. Губарева // Санкт-Петербургские епархиальные ведомости. - Вып. 7. - 07.04.1992.

8. Краткое историческое описание Киево-Печерской лавры. - Киев: КПЛ, 1795. - 171 с.

9. Максимович И. Паломник Киевский / Максимович И. - Киев: Ф. Гликсберг, 1845. - 146 с.

10. Шероцкий К.В. Киев. Путеводитель / Шероцкий К.В. - Киев: Кульженко, 1917. - 376 с.

11. Матеріали до бібліографії Києво-Печерської лаври. Науково-допоміжний бібліографічний покажчик / Автор-упорядник О.І. Марченко. - Київ: ВІПОЛ, 2006. - 356 с.

12. ЦДІАК України, ф.128, оп.1 КДС, спр.482, 47 арк.

13. ЦДІАК України, ф.128, оп.1 черн., спр.82, 596 арк.

14. ЦДІАК України, ф.128, оп.1 черн., спр.127, 331 арк.

15. ЦДІАК України, ф.128, оп.1 черн., спр.139, 127 арк.

16. ЦДІАК України, ф.128, оп.1 черн., спр.268, 268 арк.

17. ЦДІАК України, ф.128, оп.3 заг., спр.757, 1 арк.

18. ЦДІАК України, ф.128, оп.1 заг., спр.1726, 13 арк.

19. ЦДІАК України, ф.128, оп.1 загальночерн., спр.442, 6 арк.

20. ЦДІАК України, ф.128, оп.1 загальночерн., спр.606, 2 арк.

21. ЦДІАК України, ф.128, оп.1 загальночерн., спр.616, 5 арк.

22. ЦДІАК України, ф.128, оп.1 загальночерн., спр.664, 3 арк.

23. ЦДІАК України, ф.128, оп.1 загальночерн., спр.751,9 арк.

24. ЦДІАК України, ф.128, оп.1 загальночерн., спр.768, 5 арк.

25. ЦДІАК України, ф.128, оп.1 загальночерн., спр.774, 9 арк.

26. ЦДІАК України, ф.128, оп.1 загальночерн., спр.870, 15 арк.

27. ЦДІАК України, ф.128, оп.1 загальночерн., спр.902, 3 арк.

28. ЦДІАК України, ф.128, оп.1 загальночерн., спр.1018, 12 арк.

29. ЦДІАК України, ф.128, оп.1 загальночерн., спр.1565, 8 арк.

30. ЦДІАК України, ф.128, оп.2 заг., спр.254, 112 арк.

31. ЦДІАК України, ф.128, оп.1 заг., спр.2215, 18 арк.

32. ЦДІАК України, ф.128, оп.1 черн., спр.412, 12 арк.

33. Фонди НКПІКЗ, од. зб. КПЛ-А 1150, 17 арк.

34. Фонди НКПІКЗ, од. зб. КПЛ-А 1154, 99 арк.

35. Фонди НКПІКЗ, од. зб. КПЛ-А 1161,89 арк.

36. Фонди НКПІКЗ, од. зб. КПЛ-Ф 10084, 1 арк.

37. Зноско В. Жизнь и чудеса святителя Павла Конюскевича, митрополита Тобольского и Сибирского, нетленно почивающего в усыпальнице Великой церкви Киево-Печерской лавры / Зноско В. - Киев: КПЛ, 1908. - 75 с.

38. Поселянин Е. Стоятель за правду. К предстоящему прославлению митрополита Павла Тобольского / Е. Поселянин // Русский паломник. - 1915. - №8. - 22 февраля. - С. 118-123.

39. Святитель Павел, митрополит Тобольский и Сибирский (1705-1770) / сост. проф. прот. Ф. Титов. - Киев: [КПЛ], 1913. - 90 с.

40. Ковалевский А. Путешествие богомольца в Козельщину для поклонения новопрославленной чудотворной иконе и в Киев / Ковалевский А. - Б. м. и г. - Вырезка из журнала «Душеполезное чтение». - С. 274-453.

41. Дневник протоиерея А.П. Крылова о паломничестве в Киев в 1914 г.: [Электронный ресурс] // Русский исторический сборник. - Москва: Киммерийский центр, 2004-. - Т. 4. - 2012. - Режим доступа: http://tinyurl.com/hfsnonp

42. Сементовский Н. Киев и его достопамятности / Сементовский Н. - Киев: Губернское управление, 1852. IV, 259 с.

43. ЦДІАК України, ф.128, оп.1 заг., спр.2926, 5 арк.

44. «Человек, каких все меньше и меньше». Письма архиепископа Михея (Хархарова)

45. Барсуков Н.П. Жизнь и труды М.П. Погодина: В 22-х т. / Барсуков Н.П. - Санкт-Петербург: Погодин и Стасюлевич, 1888-1910. - 22 т. - Кн. 12. - 1898. - 553 с.

46. ЦДІАК України, ф.128, оп.1 черн., спр.128, 64 арк.

47. Титов Ф. Путеводитель при обозрении святынь и достопримечательностей Киево-Печерской Лавры и г. Киева / Титов Ф. - Киев: КПЛ, 1910. - 191 с.

48. Назарук О. Київ і значіннє Традиції / Назарук О. - Чікаго-Іллінойс: Січова друкарня, 1926. - 32 с.

49. ЦДІАК України, ф.128, оп.1 черн., спр.112, 217 арк.

50. ЦДІАК України, ф.128, оп.1 черн., спр.158, 94 арк.

Размещено на Allbest.ru