Обставини завершення інкорпорації російською православною церквою уніатської Холмської єпархії (1875 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Навесні 2015 р. минуло 140 років із часу завершення однієї з найбільш одіозних, драматичних і навіть трагічних в окремих своїх виявах та наслідках прозелітичних акцій Російської Православної Церкви ХІХ ст. - інкорпорації нею уніатського населення Холмщини і Південного Підляшшя. Хоча в останні десятиліття вітчизняні дослідники зробили певний внесок у студіювання низки питань, пов'язаних із нею, водночас поза їхньою увагою залишилися ті її засоби та методи, які припали на кінець 1874 - початок 1875 рр. Саме в цей час у релігійно-церковному житті цього регіону відбувалися події, що на довгі роки справили неабиякий вплив на духовно-культурне життя його автохтонного населення.

Свого часу, а якщо точніше, то в останні десятиліття ХІХ та на початку ХХ ст., у Російській імперії було оприлюднене значну кількість публікацій різного рівня, присвячених приєднанню холмщаків і підляшан до Російської Православної Церкви, а також складній релігійно-церковній, а відтак, і духовно-культурній ситуації в цьому регіоні країни, яка з часом отримала назву «холмського» чи «уніатського питання». Тоді в ньому значна кількість місцевого населення, колишніх уніатів, опинилася у статусі «упорствующих», тобто тих, котрі вперто дотримувалися власних культово-обрядових традицій, не визнавали себе православними, а тому залишалися поза опікою будь-якої Церкви. Спільною рисою цих видань є виразний проурядовий характер, намагання подати та інтерпретувати фактичний матеріал таким чином, щоб звинуватити у всьому, що відбувалося, поляків - римо-католиків, а також Апостольську Столицю. Водночас офіційні православні видання, зокрема часописи містять значний масив публікацій, зокрема джерельного характеру, який уможливлює неупереджений аналіз подій, пов'язаних із обставинами завершального етапу скасування уніатської Холмської єпархії 1875 р. Важливим джерелом для з'ясування того, що спонукало низку уніатських парафій цього регіону, які ще впродовж майже всього 1874 р. твердо і навіть відчайдушно протидіяли «очищенню» свого обряду та переходу на православний, не тільки погодилися на це, але навіть нібито добровільно заявили про бажання перейти до Російської Православної Церкви, також є мемуари окремих фігурантів тих подій.

Метою статті є аналіз обставин завершення інкорпорації Російською Православною Церквою уніатської Холмської єпархії 1875 р.

У цьому контексті виправдано звернутися до трактовки витоків та перебігу подій, пов'язаних із радикальними зрушеннями у середовищі уніатського населення Холмщини і Південного Підляшшя, зокрема, появи неочікуваних ніким заяв про намір перейти до російського православ'я, яку знаходимо у статті «О возсоединении униатов с православною церковью» часопису «Волынские Епархиальные Ведомости» за 1875 р. [1, с. 181-187]. У ній зафіксовано: саме на межу 1874 - 1875 рр. припадають перші нібито добровільні письмові звернення від депутатів низки уніатських парафій до Сідлецького губернатора С. Громеки про їхнє «розкаяння» та «заяви покірності», а також твердження, що «деякі парафії додали до них також прохання про невідкладне прийняття їх у православ'я» [1, с. 183]. У ній акцентувалося на тому, що «спочатку не тільки місцева влада, але й вище керівництво... поставилися до такого, неочікуваного для них факту з крайньою недовірою та нерішучістю» [1, с. 183]. Водночас у цій публікації не уникли й наступної інформації: опитування заявників на предмет того, чи є їхній намір щирим, «було наказано провести обов'язково після виводу військових команд із парафій, котрі виявили бажання приєднатися до православ'я, щоб таким чином надати всім повну свободу висловлювати свою думку та висловлювати свої релігійні переконання» [1, с. 184]. Отже, з цього стає зрозуміло, що між цими заявами та наявністю військових постоїв, тобто тривалим тиском на уніатське населення регіону з боку світської та церковної адміністрації, а також використанням збройної сили проти бунтівних парафій Холмщини і Південного Підляшшя був безпосередній зв'язок. Дійсно, приблизно на межі 1874 - 1875 рр. в опорі уніатів Холмщини і Південного Підляшшя поступово стався злам: то в одному, то в іншому населеному пункті миряни, де поодиноко, а де майже всією громадою почали подавати письмові згоди про перехід до російського православ'я [2, с. 123]. У вже цитованій статті вказувалося, що перша така заява надійшла від парафії Яблочно Бельського благочиння, а через десять днів їх уже налічувалося 15. Це були нібито «власноручно кожним парафіянином підписані та свідками підтверджені громадські парафіяльні приговори (ухвали. - Авт.), де висловлювався рішучий намір розірвати штучний зв'язок із Римом і безпосередньо заявлялося прохання прийняти їх у православ'я» [1, с. 184].

Перший колективний «акт возз'єднання» уніатів Холмської єпархії з «церквою їх предків» відбувся дуже швидко - 12 січня 1875 р. у соборному храмі м. Біла Підляска під час урочистого богослужіння, здійсненого «високопреосвященним Іоаникієм, архієпископом Варшавським». У ньому взяли участь усі уніатські священики, які приєднувалися до Російської Православної Церкви, а також депутати від 45 парафій. Перед його початком Сідлецький губернатор С. Громека довів до відома всіх присутніх «Височайший дозвіл на клопотання їх про возз'єднання з православною церквою». Під час цих урочистостей проповідь відповідного змісту була виголошена бельським благочинним, протоієреєм М. Ливчаком. У ній він, зокрема, акцентував на тому, що для «створення фальшивого благочестя та фанатизму потрібні були цілі століття», а «для відновлення православ'я та руської народності вистачило кілька років». Зрештою, він резюмував: «цілі століття гучної неправди поступаються перед кількома роками скромної і тихої проповіді двох десятків духовенства» [3, с. 223]. Як свідчення благословення цієї події з боку Російської Православної Церкви присутні депутати отримали на кожну парафію по дві срібні з позолотою аналойні ікони. Це були образи Ісуса Хреста та Божої Матері, які коштували по 20 руб. Усього того дня присутнім було подаровано 100 таких ікон. Після урочистого богослужіння для кліру, гостей та депутатів від парафій губернатором був організований обід. Цього ж дня із Санкт-Петербурга надійшла звістка, яку відразу довели до відома духовенства, про те, що всім настоятелям парафій, які приєдналися до російського православ'я, уряд призначив по 1 200 руб. річного жалування, а також гарантії щодо володіння ними земельними угіддями та захисту інших їхніх прав [4, с. 124-125].

Для з'ясування чинників усіх цих подій варто звернутися ще до одного вартісного джерела інформації про обставини тогочасних радикальних змін у царині релігійно-церковного життя населення регіону. Ним є праця «К истории возсоединения униатов Холмской епархии. Записки и воспоминания Протоиерея Николая Николаевича Ливчака. С портретом и биографией автора. Издание И.Н. Ливчака», що вийшла друком 1910 р. М. Ливчак - один із найактивніших промоторів справи приєднання уніатів Холмщини і Південного Підляшшя до Російської Православної Церкви із середовища уніатських священиків-галичан, котрих тоді часто в публікаціях називали «деятелями воссоединения», пізніше у своїх мемуарах зафіксував, що саме 12 січня 1875 р. у м. Біла Підляска відбулося перше масове возз'єднання 45-ти уніатських парафій із Російською Православною Церквою. Він акцентував й на тому, що до нього він мав безпосереднє відношення, оскільки був одним із «винуватців та найближчих учасників цього возз'єднання» [2, с. 9]. Старанно уникаючи інформації, яка б у невигідному для нього ракурсі висвітлювала саме його роль у всіх подіях, пов'язаних із підготовкою та безпосередньою реалізацією возз'єднання уніатів Холмської єпархії з Російською Православною Церквою, він усе ж вносить певну ясність як у ті обставини, що передували заявам, які надійшли від низки парафій про бажання приєднатися до російського православ'я, так і конкретизує ситуацію, за якої вони з'явилися.

У цих мемуарах знаходимо інформацію про те, що напередодні 1 січня 1874 р., коли богослужіння в усіх уніатських церквах мали здійснюватися виключно на підставі тих вимог, які вийшли з Холмської консисторії, тобто без будь-яких латинських вкраплень, ситуація в низці уніатських парафій виявилася вкрай напруженою. Так, у селах Рудно, Радче, Гусь, Полюбичі, Долгоброди та Грудь поблизу церков миряни влаштували постійні караули, які «при появі нижчих чинів стражі, жандармів або кого-небудь з властей, били в набат і в один момент збиралася маса народу з кілками, при вигляді якої той, хто появлявся, зазвичай поспішно втікав» [2, с. 98]. Саме ці парафії, хоча там не фіксувалося акти насилля щодо священиків, оскільки їх на цей час там уже не було, «в числі перших піддавалися покаранням з боку місцевих повітових начальників» [2, с. 98]. Так, зокрема, щоб «присмирити» уніатів села Долгоброди Бельського повіту, туди були введене військо. Навіть після того, «як крім фуража для коней, хліба, крупи, сала і т.п., на продовольство війську пішла вся селянська худоба», парафіяни цього села не погодилися прийняти такого священика, який буде закривати царські врата та служити «за циркуляром» (тобто на підставі вимог Холмської духовної консисторії від жовтня 1873 р. - Авт.). Позаяк приблизно через місяць таку згоду вони, доведені до відчаю, все ж вимушено дали. Інформацію про це Сідлецькому губернатору С. Громеці надав бельський повітовий очільник, котрий знаходився в цьому поселенні «при військах». Коли відбувалося «введення» нового священика у цю парафію, у своїй промові на честь цього він переконував присутніх, що «ні громадянська, ні духовна влади не мали намірів щодо насильницького введення православ'я», а тільки «мала за мету відновлення первинної чистоти обрядів, порушеної в останній час ворогами руської народності з метою ополячення уніатів» [2, с. 90]. Так це село, зрештою, було «заспокоєне», а військо перемістилося в іншу, «бунтівну» парафію.

М. Ливчак у своїх мемуарах зазначав, що багато в чому інакшим, ніким у цей час не очікуваним, виявився результат «умиротворення» уніатів парафії села Устимів Влодавського повіту. Наслідком тиску на його мирян повітового начальника, полковника Тура, стало те, що один із розгублених селян у відповідь на його вимогу погодитися на повернення в парафію священика, який би правив за «очищеним обрядом», висловився наступним чином: «Якщо так, то що ж робити? Будемо православними!». І хоча у «перемовинах» із селянами не йшлося про перехід до православ'я, а тільки про «відновлення в Унії чистоти обрядів» та про повернення у парафію священика, вигнаного ними, але випадковий вислів простого мирянина, як стверджував М. Ливчак, «міг підказати начальнику думку, а може і переконання, що народ насправді просить ніким не нав'язуваного йому Православ'я» [2, с. 90]. Зрештою, вся ця плутанина призвела до того, що полковник Тур перший надіслав звістку губернатору С. Громеці, котрий у цей час відпочивав у своєму помісті поблизу Білої Підляської, про те, що «селяни села Устимів бажають бути православними» [2, с. 90-91].

Отримавши цей рапорт, С. Громека не повірив йому. Саме тому він наказав підлеглим прислати йому двох уповноважених від мешканців цього села, котрі могли б це підтвердити йому особисто. Такі депутати прибули до губернатора і на його запитання з приводу їхньої заяви полковнику Туру відповіли: «А що ж робити... викинули священика, а коли так не можна, то будемо православними». І хоча під цим «православ'ям» вони розуміли не прилучення до Російської Православної Церкви, а тільки вимушену згоду на «очищений» від латинізмів обряд і священиків, котрі будуть правити так, як вимагала Холмська духовна консисторія, але це непорозуміння призвело до низки наступних, не тільки драматичних, а й трагічних подій у житті багатьох тисяч уніатів Холмщини і Південного Підляшшя.

Зрештою, Сідлецький губернатор, не розібравшись належним чином у всій цій справі, сприйняв бажане за дійсне. Зрозуміти наступні його кроки в цій справі не так уже й важко, оскільки в той час очільники як світської, так і церковної влади регіону опинилися в досить скрутній ситуації: столиця вимагала від них його умиротворення населення, відчутніших наслідків дрейфу Уніатської Церкви в бік російського православ'я та його наступної деполонізації [5, с. 513]. Саме тому губернатор відразу розіслав в усі повіти інформацію про бажання депутатів від уніатів Устимова увійти до лона православ'я, а також звернувся до їхнього керівництва із запитом, чи «не заявляє ще де-небудь народ про подібні бажання». Одним із його наслідків стало те, що бельський повітовий очільник витребував «підписку на православ'я» від мирян села Долгоброди, котрі спочатку довго і вперто протидіяли будь-яким втручанням у традиційний для них лад церковного життя, але зрештою здалися, поступитися своїми принципами. У наступні два дні приблизно за таким же сценарієм були отримані «підписки на православ'я» від шести найближчих уніатських парафій Бельського повіту. М. Ливчак у своїх мемуарах твердив, що вони укладалися у повітових канцеляріях, там же ці папери підписувалися і невідкладно відсилалися губернаторові. Водночас, наголошував він, ні благочинних, ні членів духовної консисторії ніхто не тільки не питав про їхнє ставлення до того, що відбувалося, але навіть і не сповіщав про ці «підписки». Більше того, парафіяльних священиків, миряни яких нібито виявили бажання бути православними, навіть не запрошували бути присутніми під час цих акцій [2, с. 91]. Зрештою, тільки після того, як сім парафій письмово засвідчили своє бажання перейти на православ'я, двоє благочинних сповістили про це духовну консисторію і запитали про відповідні інструкції у цій справі.

Холмська духовна консисторія, отримавши відповідні рапорти благочинних, невідкладно зібралася на засідання, на яке були запрошені ректор Холмської духовної семінарії та окремі з найавторитетніших священнослужителів єпархії. Під час обговорення ситуації, що склалася в ній, у виступах присутніх було висловлено занепокоєння з приводу того, що коїться в підлеглих парафіях. На особливу увагу заслуговує те, що більшість присутніх висловилися в тому сенсі, що про «початок возз'єднання з Православ'ям не може йтися, оскільки ні духовенство, ні народ до цього не підготовлені», а «оприлюднений недавно циркуляр про виправлення уніатських обрядів ще не встиг утвердитися в єпархії», «народ не заспокоївся і справа Православ'я, таким чином, може бути скомпрометована та програна» [2, с. 92].

З цієї реакції присутніх очільників Холмської єпархії Греко-Уніатської Церкви на намір десятків підлеглих їм парафій увійти до складу Російської Православної Церкви стає зрозумілим, що, по-перше, вони до його появи не мали безпосереднього відношення. По-друге, їхній сумнів у виграші «справи Православ'я» спирався на те, що ще зовсім недавно, на початку 1874 р., спротив уніатів вимозі Холмської духовної консисторії перейти на російський православний синодальний обряд набув таких виявів, що в низці місцевостей як із боку місцевого уніатського населення, так із боку тих, хто їх «утихомирював», тобто військових, пролилася кров, були людські жертви. Села Дрелів та Пратулин, де відбулися ці трагічні події, ще були у всіх на устах. По-третє, вони розгубилися, оскільки опинилися між необхідністю ухвалити рішення, яке б влаштовувало тих, від кого прийшла інформація про намір певної кількості підлеглих їм парафій стати православними, та уніатською масою, яка не те, що не хотіла перейти у православ'я, а навіть погодитися на «очищений» обряд у своїй Церкві.

Оскільки під час цього засідання присутні ніякого конкретного рішення так і не ухвалили, то вони вирішили зібратися ще раз увечері того ж дня. Наслідком вечірнього обговорення членами консисторії та тими, хто був запрошений на це її екстрене засідання, ситуації, пов'язаної з можливими змінами в єпархії, стала наступна ухвала: «Не висловлюючи свого ставлення про своєчасність чи несвоєчасність возз'єднання з Православ'ям окремих парафій, заявити від імені консисторії вдячність благочинним за їхню успішну діяльність» [2, с. 93].

Аналіз цієї ухвали членів дає підстави для твердження, що присутні на цьому засіданні виявилися своєрідними заручниками в цій доволі складній ситуації. Вони були розгублені, оскільки, з одного боку, не вповні розуміли всіх обставин появи цих спонтанних заяв від окремих уніатських парафій про бажання приєднатися до Російської Православної Церкви, а, з іншого, усвідомлювали потенційні негаразди, так чи інакше пов'язані з ними. Водночас вони не мали ніяких важелів впливу на губернатора, оскільки він діяв відповідно до вимог імперського центру. Зрештою, їм добре були відомі рекомендації імператора Олександра ІІ стосовно уніатської проблеми, висловлені під час недавнього перебування у Варшаві. Тоді він на прохання представницької делегації від уніатів захистити їхні права на власну культово-обрядову традицію розпорядився генерал-губернатору відповісти заявникам, щоб вони не прислухалися до підбурювачів, були покірними властям духовним, зміцнювалися у своїх древніх обрядах і на майбутнє були спокійними і вірнопідданими [1, с. 182-183]. Саме тому вони досить швидко зорієнтувалися в цій справі, взяли сторону сильнішого, тобто влади, продовжили активну співпрацю з місцевими урядовцями, спрямовану на невідкладну радикальну православізацію регіону.

18 лютого 1875 р. духовенство Холмської духовної консисторії, кафедрального собору, духовної семінарії на чолі з адміністратором єпархії М. Попелем зібралося для розгляду рапортів благочинних Люблінської губернії щодо заяв, як про це дещо пізніше, у травні цього ж року, сповіщав часопис «Волынские Епархиальные Ведомости» про «щире бажання парафіяльного духовенства, що надійшли до єпархіального керівництва, повернутися разом із паствою в лоно православної Церкви» [6, с. 372]. Під час цього засідання було ухвалено просити про «Всемилостивіший дозвіл на возз'єднання їх і ввіреної їм пастви з православною Церквою та на дозвіл підготувати таку їхню заяву на Височайший Государя Імператора розгляд через вибрану для цього делегацію» [6, с. 372-373].

Ця ж публікація переконувала своїх читачів, що Варшавський генерал-губернатор Коцебу, отримавши інформацію про цю ухвалу, визнав необхідним належним чином з'ясувати, наскільки дійсно населення Люблінської губернії схильне «одностайно наслідувати приклад свого духовенства». В ній стверджувалося: проведена за його розпорядженням перевірка з цього приводу засвідчила, що «всі без виключення парафії Люблінської губернії перебувають у цілковитій одностайності з духовенством і заявили про готовність возз'єднатися з Церквою, до якої колись належали їхні предки» [6, с. 373]. Після відповідної доповіді міністра внутрішніх справ імператору глава держави дав дозвіл на прибуття до Санкт-Петербурга особливої делегації холмського духовенства та парафіян як Люблінської, так і низки повітів Сідлецької губернії.

До її складу увійшли адміністратор єпархії, протоієрей М. Попель, соборні протоієреї, всі благочинні Люблінської губернії, а також благочинні Бельського та Влодавського повітів Сідлецької губернії, виборні від парафіян від усіх повітів Люблінської губернії, а також Бельського, Влодавського, Константинівського та Радинського повітів Сідлецької губернії. Всього в ній нараховувалося 13 осіб від духовенства та 21 - від мирян Холмської єпархії. Одним із них був М. Потій, старший вчитель Холмської духовної семінарії, кандидат богослов'я. У публікації про персональний склад цієї депутації особливо наголошувалося на тому, що він - «нащадок Володимир-Волинського єпископа Іпатія Потія, котрий був разом із Луцьким єпископом Кирилом Терлецьким, творцем Унії на Брестському соборі в 1596 році» [7, с. 397398]. Кожна з цих груп депутації була поділена на дві умовні категорії, тобто на так званих - «возсоединяющихся» та «возсоединившихся». У першій із них нараховувалося 28 осіб, з них 11 - кліриків, а 17 - мирян. До другої групи цієї депутації було віднесено 6 осіб, 2 з них були кліриками, а 4 - мирянами [8, с. 396-397; 7, с. 397-398].

Після прибуття до столиці її члени були удостоєні запрошення бути присутніми на літургії у великому придворному соборі під час відзначення свята Благовіщення Пресвятої Богородиці. Після завершення богослужіння до них в Арабську кімнату Зимового палацу «зволив вийти» імператор у супроводі членів «Августійшої Родини». Під час цієї аудієнції «адміністратор єпархії протоієрей Попель представив Государю Імператору «Всепідданіше прохання холмського духовенства», «Протокол соборного духовенства і консисторії Холмської єпархії», а також «Соборний акт холмського духовенства» [9, с. 377-378; 10, с. 380-381; 11, с. 382-394].

Оскільки тексти цих документів є дуже промовистими, зокрема, такими, які віддзеркалюють оцінку реалій релігійно-церковного життя на теренах Холмщини та Південного Підляшшя виконавцями інкорпорації Російською Православною Церквою Холмської уніатської єпархії, то виправдано зупинити увагу на їхньому змісті. У першому з них, тобто у «Всепідданішому проханні холмського духовенства», наголошувалося на тому, що, коли після возз'єднання «древніх руських областей» з Російською імперією, їхнє населення «мало щастя зі всім населенням.... возз'єднатися з єдиною, святою православною церквою» (тут йшлося про возз'єднання уніатів Правобережжя та Білорусі з Російською Православною Церквою 1839 р.), то тоді «Тільки одна Холмська греко-уніатська єпархія» залишалася «в греко-уніатстві і в залежності від римських пап», котрі управляли церковними справами. не по духу смирення та любові Христова вчення» та не задля «вічного спасіння пастви». Після висловлення вдячності Олександру ІІ за скасування кріпацтва та за низку інших його діянь, спрямованих на «благо народу та духовенства», у ньому містилося прохання «зміцнити подальшу долю руських уніатів Холмської єпархії дозволом їм приєднатися з їхньою прародительською православною церквою» [9, с. 377-378].

У «Протоколі соборного духовенства і консисторії Холмської єпархії» від 18 лютого 1875 р., де містився перелік рапортів від низки благочинних єпархії з доданням «заяв щирого бажання парафіяльного духовенства вказаних благочиній повернутися разом із паствою в лоно православної церкви», датованих 16 січня - 16 лютого 1875 р., вказувалося, що це зібрання «одностайно висловило прохання» до єпархіального начальства сприяти «Монаршому дозволу на возз'єднання з православною церквою», оскільки в Сідлецькій губернії вже відбулося возз'єднання більшості греко-уніатських парафій Холмської єпархії, а «інші, безперечно, скористаються їхнім прикладом» [10, с. 380-381]. У цьому «Протоколі» також було зафіксовано, що присутні ухвалили, по-перше, укласти та підписати «акт про возз'єднання Холмської греко-уніатської єпархії з православною всеросійською церквою», по-друге, укласти та підписати всепідданіше прохання про «Височайший дозвіл» на таке возз'єднання, а, по-третє, просити адміністратора єпархії доповісти уряду про цю ухвалу й отримати дозвіл на представлення цього прохання з додатком акту про возз'єднання з оригіналами заяв духовенства, а також обрання для цього делегації із середовища греко-уніатського духовенства, що мала б складатися з адміністратора єпархії, двох соборних протоієреїв та всіх благочинних. Протокол був підписаний десятьма кліриками, присутніми на цьому зібранні [10, с. 380-381].

Серед перелічених документів найбільшим за змістом був «Соборний акт холмського духовенства». У ньому фіксувалося: духовенство та члени уніатської Холмської духовної консисторії у своїх судженнях та рішеннях виходять з того, що «в такий знаменний і важкий час, який переживає нині Холмська єпархія», виявився намір до влаштування церковних справ та зміцнення духовного свого благополуччя». Стверджувалося, що, з одного боку, в ній відбувається «боротьба старого і нового церковно-богослужбового порядку» з очевидною перевагою успіху та щастя в бік реформ у дусі православ'я, про що засвідчує недавній «факт приєднання багатьох уніатських парафій до православ'я», а, з іншого, «останнє послання святішого папи, яке вимагає повернення до «колишніх, непритаманних східному обряду нововведень» у богослужіння. Саме це висуває на порядок денний питання про духовне керівництво паствою. У досить докладному розгляді та аналізі основних віх історії релігійно - церковного життя населення західного регіону імперії, зокрема, Холмщини і Південного Підляшшя, наголошувалося на тому, що «Релігійна нетерпимість, неприязнь до руського населення, прагнення до панування, яке перейшло у спадщину від старої Польщі до спадкоємців, виявилися тепер уповні». Одним із її виявів стало «внесення безпорядків у церковний грекоуніатський обряд», чітка тенденція до зведення його до повного «уподібнення» до «католицького обряду» [11, с. 386-387]. У цьому документі знайшло місце й нагадування стосовно того, що в цей час фіксувалися «в значній кількості переходи в латинство грекоуніатів, котрі вимушені звертатися до католицьких ксьондзів для сповіді та виконання інших треб», а також те, що «в деяких місцевостях грекоуніатські священики залишилися без парафіян». Саме тому, на переконання авторів «Акту», «розграбовується церковне майно, залишене без нагляду, захоплюються поля, що належали здавна причту, зрештою, самі храми, у більшості, остаточно занепадають» [11, с. 388]. У ньому особлива увага була приділена переліку цілої низки тих благодіянь на користь населення регіону, які були здійснені в його політичній, економічній, духовно-культурній та релігійно-церковній сферах саме за правління Олександра ІІ. Це, зокрема, наголошувалося в «Акті», спонукало духовенство до необхідності глибше осмислити та обговорити своє становище в краї, ясніше усвідомити своє ставлення та обов'язки щодо пастви. Відтак вони усвідомили, що саме на них покладається обов'язок «привести холмську греко-уніатську паству до можливості дотримуватися єднання духу, тобто релігійного однодумства в союзі миру та любові зі своєю, на певний час забутою та відстороненою, але водночас завжди велелюбною матір'ю, святою православною церквою» [11, с. 388-389]. Не уникли автори цього тексту й акценту на вимогах постанови Холмської уніатської єпархії від 1873 р., якою передбачалося радикальне й остаточне «відновлення й очищення обряду» від латинських запозичень. Винними в тому, що на теренах Сідлецької губернії мали місце акти масової непокори цьому розпорядженню Холмської духовної консисторії, які були названі «непослушаннями та безпорядками», були названі «злонамірені» особи із середовища духовенства, котрі «не розпрощалися зі старими та віджилими розрахунками на можливість продовжувати свою пастирську роботу з винищення грекоуніатського обряду». Саме на них, на переконання авторів цього документу, мала бути покладена відповідальність за «ці сумні події», оскільки вони «довгий час розсівають крамолу та ненависть для підтримки своєї справи, прикриваючи святим іменем релігії свої далеко нерелігійні справи» [11, с. 389-390]. В «Акті» також гостро засуджувалася енцикліка Пія ІХ від 13 травня 1874 р., яка, на переконання його авторів, «узаконювала всі викривлення та латинопольські нововведення в богослужінні уніатської церкви», а також те, що вона благословляє «відступників церкви та народу» та «спонукає уніатів до непокори». З цього робився висновок, що «римський єпископ є відкритим прибічником ворожих руському народові політичних устремлінь і поборником церковних безпорядків». Більше того, оскільки саме ця папська енцикліка оцінювалася в «Акті» як чинник, що підштовхнув уніатське населення краю до недавніх «безпорядків», то вони повинні бути останніми, а «обернення уніатів Сідлецької губернії у православ'я стало безпосередньою відповіддю на послання святійшого отця» [11, с. 390-391]. Далі в тексті резюмувалося, що «подальше перебування в уніатстві, відповідно, у підлеглості римському папі, може бути для благонамірених осіб приводом до того, щоб в ім'я католицизму та в інтересах його посіяти розбрат між нами і нашими парафіянами і навіть сумніви в чистоті та правоті наших дій», а, відтак, і «нашу паству проти розпоряджень та заходів уряду і навіть Августійшого Государя, котрий зробив масу благодіянь для свого народу» [11, с. 391-392]. Саме тому, йшлося в цьому документі, його авторам, котрі «глибоко переконані в істинах православ'я і такими, котрі мають багатовіковий досвід різноманітних нещасть чужого панування і підлеглості Риму, не залишається нічого більшого, як тільки бажати, щоб уповні відновити колишнє єднання з церквою православною» [11, с. 392]. Закінчувався текст «Акту» рішенням, ухваленим усіма присутніми «твердо та незмінно»: по-перше, «визнати знову єдність нашої церкви з православною кафоличною східною Церквою і відтак в єдиновір'ї зі святішими східними православними патріархами та в покорі святішому православному всеросійському синоду», а, по-друге, «всепідданіше просити благочестивішого Государя імператора нашого намір наш прийняти в своє Августійше покровительство та виконання його задля миру та спасіння душ» [11, с. 393].

Адміністратор Холмської уніатської єпархії М. Попель на початку цієї аудієнції у своїй короткій промові запевнив імператора, що підлегла йому паства «перебуває у порозумінні» з «постановою греко-уніатського духовенства». Відповіддю Олександра ІІ на неї стало висловлення «особливого задоволення цими заявами». Він подякував Богові за те, що його благодать «навіяла» їм благу думку «повернутися в лоно православної Церкви», до якої належали їхні предки. Він наголосив, що ця подія його дуже втішила і він надіється на Бога, що він зміцнить їх на тому шляху, який «вони нині добровільно вибрали» [6, с. 375]. Особливої честі звернутися до імператора з висловленнями «вірнопідданих почуттів» були удостоєні один із найактивніших «діячів возз'єднання» із середовища уніатських священиків - колишніх галичан, Бельський благочинний, протоієрей Микола Ливчак, а також Микола Потій - кандидат богослов'я, викладач Холмської духовної семінарії [6, с. 373].

Зрештою, як зміст наведених документів, так і урочистості, якими супроводжувалися їхні представлення імператору, на перший погляд справляли враження, що, дійсно, маса уніатського населення Холмської єпархії вільно і щиро воліла перейти до лона Російської Православної Церкви. Насправді ж у всіх цих трактуваннях тогочасних подій релігійно-церковного життя населення Холмщини і Південного Підляшшя, викладених у текстах вказаних документів та відповідним чином озвучених у Санкт-Петербурзі членами делегації, було дуже багато далекого від правди. Реакція більшості уніатів цього регіону на це «возз'єднання» ледь не відразу вповні відкине їх, примусить як ідеологів, так творців цієї акції переконатися, що переважна частина уніатів насправді не воліла перейти до російського православ'я. З'ясувалося, що «Акт про возз'єднання...» був прийнятий адміністративно, тобто проти волі більшої частини мирян та майже без участі парафіяльного духовенства, оскільки на цей час згоду на приєднання до Російської Православної Церкви під тиском дали тільки 120 уніатських парафій та члени Холмської духовної консисторії [12, с. 273].

Значно пізніше, вже на початку ХХ ст., у передмові до вже згадуваних та цитованих мемуарів одного з найактивніших «деятелей воссоединения», колишнього галицького священика-уніата М. Ливчака, його син, І. Ливчак, котрий підготував до видання й оприлюднив цю працю, наголошував, що: «Із «Записок», які виходять друком, ясно з'ясовується, що возз'єднання Холмських уніатів відбулося з ініціативи світських властей, без місцевого духовенства, і здійснено було вкрай поспішно, без достатнього обговорення всіх обставин справи та можливих наслідків» [2, с. V!]. Водночас, варто наголосити на тому, що це було написано тоді, коли ці «можливі наслідки» вже вповні виявилися, а 1875 р. ті, хто реалізував це «возз'єднання», зокрема і його батько, були впевнені у його позитивних наслідках.

7 травня 1875 р. Синод ухвалив низку постанов стосовно «влаштування та управління нині возз'єднуваної з православ'ям греко-уніатської Холмської Єпархії» [13, с. 452-454]. За ними, її «священство та духовні пастви» мали бути прийнятими «в повне та досконале спілкування зі святими православно-кафоличними східними церквами, в нерозривний склад Церкви Всеросійської і в підлеглість Святійшого Урядуючого Всеросійського Синоду». Всі благочиння, що складали Холмську греко-уніатську єпархію, возз'єднувалися з Варшавською і, таким чином, утворювали одну православну, яка отримувала назву Холмсько-Варшавської. Її архієреї мали іменуватися Холмськими і Варшавськими. «Безпосереднє завідування нововозз'єднуваними з православ'ям греко-уніатськими парафіями» доручалося «особливому Єпископу, з найменуванням його Єпископом Люблінським, Вікарієм Холмсько-Варшавської Єпархії» з тим, щоб він перебував у Холмі та управляв новоприєднаними парафіями у відповідності до інструкцій, які надійдуть йому зі Святійшого Синоду. Він мав перебувати «під головним розпорядженням «Єпархіального Архієрея Холмського і Варшавського» За цією постановою, «Холмська греко-уніатська Духовна Консисторія» скасовувалася, а замість неї утворювалося православне «Холмське Духовне Правління» [13, с. 453]. Його склад зростав за рахунок двох нових членів, оскільки передбачалося, що об'єм роботи в ньому «значно збільшиться». Діючі в Холмі «греко-уніатську Духовну Семінарію та училище з підготовки причетників» було наказано «перетворити в православні духовно-навчальні заклади». Управління ними доручалося Холмському Вікарному Єпископу». Наступна позиція цієї постанови стосувалася кадрового складу кліру новостворюваної Холмсько-Варшавської єпархії Російської Православної Церкви. За нею, «для заміщення вільних священницьких місць у нововозз'єднаних парафіях», єпископу було запропоновано «на його розгляд» викликати «з Галіції тих осіб, котрі за моральними якостями гідні були обійняти» відповідні священицькі посади. Щодо претендента на посаду єпископа Люблінського, вікарія Холмсько-Варшавської єпархії, то Синод «визнав корисним та справедливим призначити нинішнього адміністратора Холмської Єпархії, старшого соборного Протоієрея Маркела Попеля» [13, с. 454].

11 травня 1875 р., коли вшановувалися святі Кирило та Мефодій, у Холмі відбулося торжество «фактичного возз'єднання» уніатів Холмщини і Південного Підляшшя з Російською Православною Церквою. Урочистості з приводу возз'єднання уніатів Люблінської губернії у травні 1875 р. відбулися не тільки у Холмі, але й у Грубешові та Замості. Спочатку поширилися слухи, що урочистості з приводу «возз'єднання всіх уніатських парафій Люблінської губернії мають відбутися» в Холмі. Але ця справа була влаштована так, що «возз'єднання» з російським православ'ям уніатів двох повітів - Холмського та Красноставського - відбулося у Холмі 11 травня 1975 р., а інших повітів цієї ж губернії - в Грубешові та Замості. Цей «розподіл» місць урочистостей офіційно був пояснений тим, що він уможливив «більшій кількості народу бути присутнім під час урочистого акту возз'єднання і насолодитися красою православного архієрейського богослужіння». Православний часопис назвав це «радісною подією», яка згуртувала «давньоправославних і тих, хто возз'єднувався» в «один тісний братський гурт» [14, с. 540-542].

У Холмі «акт возз'єднання відбувся у Свято-Варваринській церкві, яка розташовувалася в приміщенні жіночого 6-ти класного училища», оскільки її розміри уможливили участь у ньому понад 50-ти кліриків. Вибір саме цієї культової споруди для цих урочистостей був пов'язаний із тим, що в цей час ще не була завершена перебудова Холмського собору. Але для того, щоб надати цій церкві належного вигляду, до неї зі Свято-Миколаївської були переміщені «царські дари, отримані депутацією особисто від Государя для Холмського собору» [15, с. 530-531].

Офіційно возз'єднаними вважалися 236 парафій, що знаходилися на теренах Люблінської та Сідлецької губерній із населенням до 234 тис. осіб [16, с. 669]. 270 колишніх уніатських церков, 75 каплиць-філій і 51 звичайна каплиця були віддані православному духовенству, дві третини якого невдовзі були заміщені священиками, котрі прибули сюди з великоросійських губерній. Уніатськими, тобто такими, які на цей час не прийняли російського православ'я, за офіційною інформацією, залишилися 23 парафії з населенням до 28 000 осіб [16, с. 669].

28 травня 1875 р. Священний Синод постановив приєднати на цей час уже колишню Холмську уніатську єпархію до складу православної Варшавської, назвавши це новоутворення Холмсько-Варшавською єпархію Російської Православної Церкви. Так, за пізнішим влучним висловом єпископа Е. Лісовського, «відбувся урядовий похорон унії» [17, с. 215].

8 червня 1875 р. в Ісакіївському кафедральному соборі Санкт-Петербурга відбулася висвячення - хіротонія - у сан єпископа Люблінського, вікарія Холмсько-Варшавської єпархії, колишнього адміністратора уніатської Холмської єпархії Маркела Попеля. Після завершення цього обряду та божественної літургії митрополитом Новгородським, Санкт-Петербурзьким і Фінляндським Ісидором на М. Попеля були накладені орденські знаки святої Анни першого ступеня [18, с. 544].

21 червня 1875 р. єпископ Люблінський, вікарій новоствореної православної Холмсько - Варшавської єпархії М. Попель у супроводі двох протоієреїв, членів Холмського духовного правління Хойнацького та Гошовського прибув до Москви. 22 червня в Успенському соборі ним була звершена літургія. У публікації православного часопису «Волынские Епархиальные Ведомости» з цього приводу зазначалося: «Владика люблінський своїм служінням у першопрестольному храмі Москви засвідчив перед нею, а разом і перед усією Росією, не тільки про повне відновлення порушеного зв'язку мешканців Холмщини з православ'ям і руським народом, але і про повне зміцнення його як у релігійному, так і політичному відношеннях» [19, с. 601].

З 27 червня по 3 липня 1875 р. єпископ М. Попель зі своїми супутниками Хойнацьким та Гошовським перебували в Києві. У православному часопису це було трактовано так, що ці відвідини засвідчували «внутрішній зв'язок, що єднав Київ з Холмською Руссю щодо успіхів тут руської справи» [20, с. 640]. В ній акцентувалося, що з 1863 р. серед «славних трударів руської справи в Царстві Польському» було немало осіб, «зобов'язаних Києву своїм походженням та вихованням». Це були керівники навчальних закладів, вчителі гімназій та прогімназій, педагогічних курсів та народних училищ, котрі свого часу «отримали освіту в київських навчальних закладах». Наголошувалося й на особливій ролі у цьому Київської духовної академії та університету святого Володимира. Цими подіями, власне, закінчилися акції, пов'язані з інкорпорацією Російською Православною Церквою останньої в межах Російської імперії уніатської єпархії. історичний холмський єпархія уніат

Отже, ця прозелітична за своїм характером акція Російської Православної Церкви, яка готувалася впродовж кількох десятиліть, завершилася досить стрімко. Уніатське населення Холмщини і Південного Підляшшя, залякане та зморене військовими постоями, відсутністю у багатьох місцевостях парафіяльних священиків, котрих ще зовсім недавно воно вигнало зі своїх храмів через небажання перейти на російський синодальний обряд, у низці місцевостей піддалося тиску, погодилося на це, оскільки без повноцінного парафіяльного життя воно довго обійтися не могло. Саме цим і скористалися як представники місцевої адміністрації, так і очільники Холмської духовної консисторії. Її підлеглі були, по суті, обмануті, оскільки спочатку тільки декілька парафій поступилися вимогам «очистити обряд» та прийняти священнослужителів, які будуть правити у храмах «як православні». Наслідком цього стало те, що вони і незчулися, як у масі формально стали православними. Але «добровільність» цього «возз'єднання» дуже скоро виявилася примарною, оскільки десятки тисяч холмщаків і підляшан стали «упорствующими», тобто тими, котрі категорично відкинули його. Вони упродовж кількох десятиліть відчайдушно протистояли цьому облудному за своїми методами приєднанню до російського православ'я. Їхня кількість з роками не зменшувалася, вона навіть зростала, а після обнародування у квітні 1905 р. указу Миколи ІІ «Об укреплении начал веротерпимости» приблизно 200 тис. із них перейшли до Римо-Католицької Церкви, оскільки Греко-Уніатської офіційно не існувало.

Література

1. О воссоединении униатов с православною церковью // Волынские Епархиальные Ведомости. 1875. - №4. - Ч. неоф. - С.181-187.

2. К истории воссоединения униатов Холмской епархии. Записки и воспоминания Николая Николаевича Ливчака. С портретом и биографией автора. - Издание И.Н. Ливчака. - Вильна: Тип. «Русский Почин», 1910. - 162 с.

3. Львовское Слово о воссоединении униатов // Волынские Епархиальные Ведомости. - 1875. - №5. - Ч. неоф. - С. 222-224.

4. Движение холмских униатов к воссоединению с Православною церквию // Волынские Епархиальные Ведомости. - 1875. - №3. - Ч. неоф. - С. 120-121.

5. Кони А.Ф. На жизненном пути. Из записок судебного деятеля. Житейские встречи. - СПб: Тип. Т-ва Печ. и Изд. дела «Труд», 1912. - Т.1. - 679 с.

6. О воссоединении униатов Холмской епархии с православною Церковью // Волынские Епархиальные Ведомости. - 1875. - №9. - Ч. неоф. - С. 372-377.

7. Имена членов депутации от прихожан // Волынские Епархиальные Ведомости. - 1875. - №9. Ч. неоф. - С. 397-398.

8. Имена членов депутации от духовенства Холмской епархии // Волынские Епархиальные Ведомости. - 1875. - №9. - Ч. неоф. - С. 396-397.

9. Всеподданейшее прошение холмского духовенства от 18 февраля 1875 года // Волынские Епархиальные Ведомости. - 1875. - №9. - Ч. неоф. - С. 377-380.

10. Протокол соборного духовенства и консистории Холмской епархии от 18 февраля 1875 года // Волынские Епархиальные Ведомости. - 1875. - №9. - Ч. неоф. - С. 380-381.

11. Соборный акт холмского духовенства // Волынские Епархиальные Ведомости. - 1875. - №9. Ч. неоф. - С. 382-394.

12. Униаты Холмской епархии // Волынские Епархиальные Ведомости. - 1875. - №6. - Ч. неоф. С. 273-274.

13. Журнал ученого комитета при Священном Синоде, за №18. От 7 мая 1875 года об устройстве и управлении нововоссоединяемой Холмской Епархии // Волынские Епархиальные Ведомости. - 1875. - №15. - Ч. неоф. - С. 452-454.

14. Из Холма. Церковное торжество в Холме // Волынские Епархиальные Ведомости. - 1875. - №13. - Ч. неоф. - С. 540-542.

15. Из Холма (Люблинская губ.) // Волынские Епархиальные Ведомости. - 1875. - №13. - Ч. неоф. - С. 528-540.

16. История Православной Церкви в ХІХ веке: В 2 кн. Репринт издания 1901 г. - М.: Издание Московского Подворья Свято-Троицкой Сергиевой Лавры, 1998. - Кн. 2: Славянские Церкви. - 758 с.

17. Біднов В. Українська церква // Українська культура: Лекції за ред. Д. Антоновича / Упор. С. В. Ульяновська. - К.: Либідь, 1993. - С. 197-216.

18. Наречение протоиерея Попеля во епископа // Волынские Епархиальные Ведомости. - 1875. - №13. - Ч. неоф. - С. 544.

19. Пребывание в Москве преосвященного Маркелла // Волынские Епархиальные Ведомости. - 1875. - №15. - Ч. неоф. - С. 601-602.

20. Пребывание преосвященного Маркелла в Киеве // Волынские Епархиальные Ведомости. - 1875. - №16. - Ч. неоф. - С. 639-641.

Размещено на Allbest.ru