Встановлення дати заснування Української держави: історикоправові аспекти

Отож, у Київській державі настав період повної роздробленості. Він мав місце в усіх європейських країнах і тривав у різний час. Але у більшості європейських країн він раніше чи пізніше був переборений, наставав період зміцнення влади монарха, централізації держави і управління. Можливо, так сталося б і у Київській державі, але цьому перешкодили серйозні зовнішні обставини. Мова йде про нашестя татаромонголів. Підкоривши на початку ХІІІ ст. Китай, середньоазіатські держави, вони у своєму нестримному поході на захід, «до останнього моря», вийшли на причорноморські степи, розбили половців і стали загрожувати Київській державі. Назустріч їм вирушило об'єднане військо руськоукраїнських князів. Але у ньому не було ні єдиного керівництва (з київським Великим князем Мстиславом Романовичем рахувалися князісюзерени мало), ні чіткого плану битви. До того ж, кілька могутніх князів (наприклад, Володимиросуздальський Юрій Всеволодович) не захотіли брати участі у поході. В результаті у 1223 р. об'єднане руськополовецьке військо у кривавій битві на р. Калці було вщент розбите татарами. Дещо пізніше, у 12371238 рр. і 12381241 рр. наступник Чінгісхана хан Батий здійснив два спустошливі походи на ВолодимироСуздальську, Рязанську і Центральну та Південну Русь, які були спустошені, міста й села знищено, ремісників взято у полон і відправлено на схід, до столиці Батия м. Сарай на Волзі. Після татаромонгольської навали Київська Русь відродитися вже не змогла [3, с. 5053, 108].

Становлення і розвитку ранньої української державності УкраїниРуси передував тривалий процес етногенезу українців. Українці почали формувалися як народ на етнічних українських землях у період Київської Русі, коли слов'янські племена перейшли до осілого способу життя. На їхнє формування до певної міри вплинули різноманітні мовноетнічні групи, що приходили до українських земель в різні історичні епохи, іранці (скіфи та сармати), греки, кельти, германці (готи і варяги), тюрки (хозари і половці), балти (литовці і ятвяги) та слов'яни (деревляни, сіверяни, дуліби, тиверці тощо). Консолідація етнічного конгломерату в єдиний український народ тривала упродовж XIXVJ століть. Єднальними засадами в цьому процесі були спільність території, слов'янська українська (руська) мова та християнство [12, с. 248]. Взагалі важко визначити точну дату появи українців як і росіян чи французів, англійців або іспанців тощо. У доступних нам письмових джерелах XIХІІІ ст. використовувалася спільна для всієї території Русі наддіалектна літературна мова. Після татаромонгольського погрому літописна традиція припинилася на тривалий період від другої половини ХІІІ до другої половини XW ст.

Формування і розвиток українського народу відбувалися упродовж декількох етапів. Адже щоб людському колективу скластися у таку історичну спільність як народ, потрібні століття прескладних історичних та соціальних перемін, життєвих ситуацій, у яких формується його самобутність, тобто природна своєрідність, не схожа на інші, самостійність у своєму розвитку, незалежність від усіляких впливів. Насамперед потрібне тривале співіснування на певній освоєній території. На думку авторитетного українського етнолога С. Павлюка, повинна бути спільна дія на своє утвердження, внаслідок якої створювалися матеріальногосподарські, культурні, духовні цінності і формувалася психологічна усвідомленість потреби спільного буття [13, с. 21]. У цьому випадку вагомим фактором соціальної єдності будьякого людського колективу є мова, з виникненням якої починає формуватися народ. Спосіб порозумітися між собою засобом мовлення найповніше формував соціальнопсихологічну згуртованість, довірливість, особливо на ранній стадії, і врешті це основа людського прогресу, коли у найдосконалішій формі можна було передати будьяку інформацію [14, с. 178181]. Мова відігравала у процесі формування і становлення української нації, як і інших націй у світі, мобілізуючу роль. Через мову можна пізнати внутрішній світ, почуття, мислення, інтелект, сутність людини, Так само через мову ми можемо пізнати народ, оскільки вона розкриває сутність тих, хто є її носіями. Мова як психологічне явище впливає на психіку народу, витворює його характер. Умови для фізичного життя були й на іншій території, але потрібен був гурт, у якому була змога спілкуватися між собою. Первісні людські колективи вели кочовий чи напівкочовий спосіб життя, долаючи значні відстані, пристосовуючись до різних кліматичних умов, використовуючи набуті, хай ще примітивні, прості навички добувати їжу, освоювати нові території. І в цих умовах сказане один до одного зрозуміле рідне слово об'єднувало людей [13, с. 21].

Іншим важливим компонентом була культура, яка набула специфічних рис для конкретного людського колективу, відмінних від інших. Це виявлялося в особливостях побудови житла, пошиття одягу, приготування їжі, виготовлення знарядь праці, вирощування хліба, утримання худоби тощо. Зважаючи на органічність, взаємопов'язаність духовної та матеріальної культури, формувалося своєрідне культурне середовище в історичному процесі формування народу.

Сформовані цінності породжували почуття відповідальності за їхнє збереження, прояви патріотизму, усвідомлення своєї самобутності. Набуті господарські навики, виготовлені знаряддя у деякому людському згромадженні давали змогу існувати; колективне виконання обрядоворитуальних дій, ворожінь, заклинань створювало атмосферу непізнаваності цих явищ, а з цим і деяку смиренність і підпорядкованість. Це ще більше згуртовувало людей. Практичні мотиви гуртової спільності переросли у самоусвідомлення своєї історичної долі. Людський колектив міг здружуватися під час постійних переміщень, міграцій. Проте самоусвідомлення себе як своєрідної людської спільноти приходить після заселення якоїсь території, де століттями формують культурні цінності. Тобто територія є ще одним важливим чинником виникнення народу. Як історично складена спільність людей народ характеризується стабільними ознаками мови, культури, психічного складу, стійкими зв'язками між поколіннями, а також усвідомленням свого спільного походження, визнання самоназви етносу та історичної долі, значною мірою пов'язаної з заселенням і освоєнням конкретної території.

До сьогодні тривають наукові дискусії між істориками, правознавцями, політологами та іншими стосовно часу заснування Української держави. Одним з важливих атрибутів сучасної держави є її офіційна назва і час заснування. Без власної назви не існувало і не існує сьогодні жодної самостійної держави як такої, а більшість держав мають встановлену і узаконену дату її заснування чи утворення. Встановлення часу заснування Української держави це важливий атрибут її суверенності, який повинен бути закріплений на конституційному або законодавчому рівні. Основним призначенням цього атрибуту є міжнародноправова та суспільнополітична індивідуалізація держави. Він буде містити інформацію про час заснування держави, її національну приналежність, найбільш важливі її суспільнополітичні події на шляху боротьби за свою державну незалежність та буде визнаним, відповідно до міжнародного права, світовим товариством.

Вважаємо, що пошук історичних витоків Української держави є нагальною природньою державотворчою потребою, що значною мірою пояснюється складною політичною ситуацією в Україні. Як видається, важко визначити абсолютно точну дату заснування Української держави, оскільки зародження і формування української державності було тривалим процесом. Проаналізований вище історичний розвиток державотворчих процесів на українських землях упродовж ІІХ ст. н. е., беручи до уваги загальновизнані історичні традиції, усталені критерії, об'єктивні наукові підходи щодо визнання зародження держави, а також спираючись на Бертинські аннали (пам'ятка середньовіччя, написана в Франкській імперії у 830882 рр.; були складені (в тій частині, де йдеться про Русь) Пруденцієм Труаським, двірським капеланом Людовика I (814840 рр.) за часів правління західнофранкського короля Карла Лисого (840877 рр.), вважаємо, що датою першої письмової згадки про ранню Українську державу є 838 р. В анналах повідомлялося, що посольство русів від імені Руської держави 838 р. уклало вигідну торгівельну угоду з Візантійською імперією, однією з авторитетних держав тогочасного міжнародного життя. У Бертинських анналах, які містять найдавнішу західноєвропейську згадку про Русь, зафіксовано також, що у 839 р. до імператора Людовика I (814840 рр.) прибуло посольство візантійського імператора Теофіла (829842 рр.), який: «прислав також... деяких людей, які стверджували, що вони і народ їх, називаються Рос (Rhos); їх король (лат. rex) має титул хакана (лат. chacanus), і направив до нього (Теофіла), як вони стверджували, заради дружби...»[15]. За свідченням «Баварського географа» руси були незалежним народом на землях між хозарами і уграми. Тобто, на той час вони не були підданими Хозарії і не сплачували данину каганату. Додатковим аргументом на користь цієї наукової концепції є 840, 852, 860 та інші роки, у яких Руська держава виступала як самостійний суб'єкт тогочасних міждержавних і міжнародних відносин. Так, у «Повісті минулих літ» першому літописному зведенні княжої УкраїниРуси, укладеному в Києві у XI на початку XII ст. Нестором під 852 роком зафіксоване повідомлення: «В літо 6360 (852), індикта 15, коли почав царювати Михайло, почала прозиватися Руська земля». Тут же зафіксовано, що при цьому князеві «приходила Русь на Царгород, про що пишеться в грецькому літописанні; так от від цієї дати почнемо і відлік зробимо...» [16].

Науковими аргументами про те, що 838 р. є першою письмовою згадкою і одночасно її можна вважати офіційною датою заснування київської держави УкраїниРуси, власне, Української держави є:

Поперше, київська княжа держава УкраїнаРусь мала свою територію, яку складали теперішні українських землі і назву про що зазначено у Літописі, міждержавних угодах «наша земля почала іменуватися Руською». Визнання території і назви країни можна трактувати як початок політичної ідентифікації й, відповідно, однією з важливих ознак існування держави. Становлення держави пройшло тривалий шлях своєї еволюції. Її основними етапами стало означення спочатку держави (державного утворення) іменем пануючого племені, потім використання для означення назви держави слів «земля», «влада» і т. д., а в нові часи з використанням слова «nation» (народ).

Подруге, київська княжа держава УкраїнаРусь мала розвинуту систему органів державної влади. За формою державного правління вона вважалася ранньосередньовічною монархією. Очолював державу Великий князь. Йому належала верховна законодавча влада. Великий князь зосереджував і виконавчу владу, будучи главою адміністрації, він виконував також функції воєначальника і особисто водив рать у бій. Мали князі й судову владу. Діяльність князя скеровувалася радою бояр. Правлячий князь у разі необхідності скликав народні збори населення віча, які були важливим органом влади та інститутом українського звичаєвого права і були відомі вже в добу племінного ладу. У Літописі також зафіксовано, що у ІХ ст. Русь, осередком якого була Київщина, здійснила великий військовий похід на Візантію, яка протягом майже тисячоліття була найсильнішою державою в світі. Її політичного впливу зазнали всі країни і народи Європи та багато країн на Близькому і Середньому Сході. Цей вплив ґрунтувався не тільки на військовій силі Візантійської імперії, але і на умілій й гнучкій зовнішній політиці, яка користувалася для досягнення політичної мети засобами економічного, ідеологічного (церковного) і культурного тиску. Формування першого державного об'єднання на землях східних слов'ян Київського князівства за часів Аскольда ознаменувало вихід Русі на міжнародну арену. Як відомо, 18 червня 860 р. руський флот на чолі з Аскольдом вдерся до бухти Золотий Ріг і обложив Константинополь. Імператору Михаїлу III довелося сплатити контрибуцію й надати привілеї руським купцям на землях Візантії. Створення Київської держави й утвердження князя Олега в Києві ознаменувало створення сильної країни, з якою довелося рахуватись Візантії ще тривалий час. Для того, щоб здійснити військовий похід проти Візантії, Київська держава повинна була досягнути значного рівня розвитку, особливо державної організації, військової могутності та мати відповідне міжнародне визнання. Як свідчать візантійські джерела, у той час відбулося перше, так зване Фотієве, хрещення Русі. А для такого хрещення необхідне було функціонування сильної державної влади.

Потретє, у київській княжій державі УкраїніРусі сформувалося право як важливий регулятор суспільних відносин, найважливішими джерелами права якого були: спочатку звичаєве право, князівські статути і уроки, а згодом Руська Правда та ін.

Почетверте, у «Повісті минулих літ» зазначено, що саме з 852 р. започатковується власна хронологія й по роках письмово фіксувалися найважливіші державні події у Київській Русі. Тобто уже тоді при князівському дворі існувала державна канцелярія. Це дає право стверджувати про те, становлення і розвиток ранньої української (тоді руської) державності було результатом внутрішнього закономірного соціальноекономічного і політичного розвитку слов'янських племен на території сучасної України, а не принесено з зовні. У «Повісті минулих літ» переважно іменувалися нинішні українські землі, передусім Київ, Чернігів і Переяслав. Отже, проаналізовані історичні джерела дають нам підстави вважати, що станом на 838 рік вже повноцінно існувала високо розвинута, як для того часу, рання українська держава УкраїнаРусь. 838 рік можна вважати початком історичного відліку Української державності. З понад 1180літтньою історією Українська держава входить до найстаріших держав Європи.

Отже, український народ протягом кількох тисячоліть живе на своїй історичній землі. Понад 1000 років мав свою державність у різних формах і через несприятливі внутрішні і зовнішні чинники змушений був боротися за її відродження. Українська держава бере свій початок з княжої держави УкраїниРуси, яка справила значний вплив на політичне життя як країн Західної Європи, так і сусідніх азіатських країн, а також держав, що мали велике значення в системі торгівлі між Європою та Азією [17, с. 3]. Згодом втіленням державницької ідеї українського народу стала не менш могутня ГалицькоВолинська держава. Створення ГалицькоВолинської держави важливий етап в історії української державності. Ця держава досягла значного політичного розвитку і за рівнем економіки та культури увійшла до числа найпередовіших країн тогочасної Європи [18, с. 273]. Наступним етапом відродження української державності стала уславлена Запорізька Січ, політичний лад якої характеризувався як православної республіки з демократичними рисами [19, с. 342]. У середині XVII ст. внаслідок національновизвольної війни під проводом Б. Хмельницького Україна знову виборола незалежність і вибудувала найдемократичнішу на той час державу, створила першу в світі демократичну конституцію, уклала політичні, воєнні угоди з державами [20]. У 19171921 рр. в умовах краху Російської й АвстроУгорської монархій та революційних подій український народ знову став на шлях свого державного відродження [21, с. 5]. Українська національна революція 19171921 рр. мала епохальне історичне значення. Після тривалого історичного періоду русифікації, національного та соціального поневолення на початку XX ст. український народ відновив свою незалежну державу. У той час Україна пережила різні форми національної державності: Українську Народну Республіку за Центральної Ради, Українську Державу Гетьманат П. Скоропадського, Українську Народну Республіку за Директорії, і Західноукраїнську Народну Республіку, але державну незалежність втримати не змогла. В багатовіковій історії державотворення українського народу події, пов'язані із його визвольною боротьбою початку ХХ століття, мають справді історичне значення. Тому не випадково Президент України П. Порошенко своїм Указом від 22 січня 2016 р. № 17/2016 постановив проголосити 2017 рік Роком Української революції 19171921 років, а вшанування подій та видатних учасників цієї революції визначити «одним із пріоритетів діяльності органів державної влади на 20172021 роки» [22, с. 2021].

24 серпня 1991 р. Україна проголосила відродження своєї державної незалежності. Проголошення Україною свого державного суверенітету було лише першим, хоч і дуже важливим кроком на шляху до створення міцної, демократичної, правової держави. Розбудова цієї держави непростий, тривалий, проблематичний процес, у якому Україна має великий державотворчий досвід історичного розвитку.

5. Результати дослідження та їх обговорення

Вважаємо, що датою першої письмової згадки і, відповідно, датою заснування Української держави є 838 р., коли посольство русів від імені Руської держави уклало вигідну торгівельну угоду з Візантійською імперією, однією з авторитетних держав тогочасного міжнародного життя.

Дані проблемні питання обговорювались на методологічних семінарах у Львівському національному університеті імені Івана Франка, на наукових конференціях у інших наукових закладах України, а також на чергових сесіях Наукового товариства імені Шевченка у м. Львові.

6. Висновки

1. Бертинські аннали і Повість минулих літ фіксують, що рання Українська держава почала іменуватися Руською., що свідчило про початок політичної ідентифікації держави.

2. Історичні джерела зазначають, що центром Русі були нинішні українські землі Київщина, Чернігівщина та Переяславщина. Київська княжа держава УкраїнаРусь мала власну територію, розвинуту систему органів державної влади, право, власну назву, була активним учасником міжнародного життя. За формою державного правління вона вважалася ранньою середньовічною монархією, яка мала тісні відносини з Візантією, яка протягом майже тисячоліття була найсильнішою державою в світі.

3. У Київській княжій державі УкраїніРусі сформувалося право як важлива ознака держави і вагомий регулятор суспільних відносин. Найважливішими джерелами раннього українського права були: спочатку звичаєве право, князівські статути і уроки, а згодом Руська Правда та ін.

Отже, Українська держава базується на таких засадничих цінностях:

Держава Київська Русь станом на 838 рік була відома на міжнародній арені. Ця дата стала вінцем у тривалій історії пошуку часу започаткування ранньої української державності. Роси, русини, українці це історичні етноніми одного народу, мовою якого є українська, яка відома ще з VII ст.

Українці є одним з давніх європейських народів з своєю праісторією і трипільською культурою, якій понад п'ять тисяч років. Українці є спадкоємцями трипільців, антів, русичів, русинів, які є одним ланцюгом зміни назви поколінь наших пращурів.

Українській державі не 26 років і вона не нова, і не молода. Сучасна Україна це лише новітній етап у безперервному багатовіковому розвитку української державності. Україна є спадкоємницею Київської Русі уже впродовж 1180 років.

Література

1. Щодра, О. Київська Русь: невиконане завдання сучасного покоління істориків [Текст]: пос. / О. Щодра // Русь Україна. Художня культура України. 2014. № 4. С. 2132.

2. Грушевський, М. С. Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства. Твори. Т. 1: Суспільнополітичні твори (18941907) [Текст] / М. С. Грушевський. Львів, 2002. С. 7582.

3. Тищик, Б. Й. Історія держави і права України [Текст]: підручник / Б. Й. Тищик, І. Й. Бойко. К.: Ін Юре, 2015. 808 с.

4. Щодра, О. Історична географія України від найдавніших часів до кінця XVIII століття [Текст] / О. Щодра. Львів, 2016. 296 с.

5. Відейко, М. Ю. Трипільська цивілізація [Текст] / М. Ю. Відейко. К.: Академперіодика, 2003. 183 с.

6. Кузьминець, О. Історія держави і права України [Текст] / О. Кузьминець, В. Калиновський. К.: України, 2002. 446 с.

7. Грушевський, М. С. Історія УкраїниРуси. Т. 1 [Текст] / М. С. Грушевський. К.: Наукова думка, 1994. 736 c.

8. Мироненко, О. М. Київська Русь [Текст] / О. М. Мироненко, І. Б. Усенко // Юридична енциклопедія. Т. 3. КМ. К.: Українська енциклопедія, 2001. С. 8990.

9. Брайчевський, М. Походження Русі [Текст] / М. Брайчевський // Вибрані твори. НьюЙоркКиїв, 1999. С. 336.

10. Брайчевський, М. Ю. Походження Русі [Текст] / Брайчевський, М. Ю. К.: Наукова думка, 1968. 228 с.

11. Брайчевський, М. Вибране. Т. 1. Т. 2 [Текст] / М. Брайчевський. К.: Видво ім. Олени Теліги, 2009. 720 с., 816 с.

12. Павлюк, С. П. Етногенеза українців. Спроба теоретичної конструкції [Текст] / С. П. Павлюк. Львів: НАНУ. Інститут народознавства, 2006. 248 с.

13. Павлюк, С. Про походження українського народу [Текст]: мат. конф. / С. Павлюк // Науковий вісник Українського Вільного Університету. Народ, нація, держава: українське питання у європейському вимірі. МюнхенЛьвів, 1993, 1995. С. 2128.

14. Павлюк, С. Етногенез. Мала енциклопедія українського народознавства [Текст] / С. Павлюк; ред. С. Павлюк. Львів: Інститут народознавства НАН, 2007. 832 с.

15. Бертинські аннали [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Бертинські аннали

16. Повість минулих літ [Електронний ресурс] Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Повість минулих літ

17. Гончаренко, В. Д. Тернистий шлях до незалежності [Текст] / В. Д. Гончаренко // Вісник Академії правових наук України. 1996. № 7. С. 314.

18. Кульчицький, В. С. ГалицькоВолинська держава (11991349) [Текст]: монографія / В. С. Кульчицький, Б. Й. Тищик, І. Й. Бойко. Львів: Бібльос, 2006. 280 с.

19. Гончаренко, В. Д. Історія держави і права України [Текст]: підручник / В. Д. Гончаренко, В. М. Єрмолаєв, В. О. Рум'янцев; ред. В. Д. Гончаренко. Х.: Право, 2013. 704 с.

20. Мала енциклопедія етнодержавознавства [Текст] / ред. Ю. І. Римаренко та ін. К.: Довіра: Генеза, 1996. С. 342343.

21. Нариси історії української революції 19171921 років. T. 1 [Текст]. К.: Наукова думка, 2011. 390 c.

22. Гончаренко, В. Законодавчі органи в Україні за часів Української революції 19171921 р. [Текст] / В. Гончаренко // Право України. 2017. № 3. С. 2030.

Размещено на Allbest.ru