Генеральне консульство Другої Речі Посполитої у Києві за доби великого терору (1937-1938)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Генеральне консульство Другої Речі Посполитої у Києві за доби великого терору (1937-1938)

Наталія РУБЛЬОВА, Олександр РУБЛЬОВ

Розглянуто особливості функціонування Генерального консульства Польщі у Києві за доби Великого Терору 1937-1938 рр. З'ясовано особливості суспільно-політичної ситуації у підсовєтській Україні, в якій доводилося працювати польським дипломатам; специфіку побуту персоналу Генерального консульства, вимушено зосередженого на обмеженій площі будинку дипломатичного представництва, його контакти з колегами з Генерального консульства Німеччини; перманентне зовнішнє спостереження апарату НКВД УССР й постійні перешкоди, створювані совєтською таємною поліцією для діяльності польських дипломатів у республіці.

Ключові слова: Великий Терор 1937-1938 рр., Генеральне консульство Польщі у Києві, українсько-польські відносини, НКВД УССР, політичні репресії.

Після підписання Ризького миру 18 березня 1921 р. дипломатичні відносини з УССР Польща формально встановила 30 вересня 1921 р. Першим польським представником у Харкові - столиці підсовєтської України - у ранзі charge d'affaires став граф Францішек Пуласький, за походженням дідич з Поділля, член польської делегації на Версальській мирній конференції. У Здолбунові на Волині 6 жовтня 1921 р. відбулася зустріч польського посольства з посольством УССР, яке прямувало до Варшави. 9 жовтня 1921 р. польські дипломати прибули до Харкова.

Формальна підстава для існування Посольства У ССР у Варшаві, а Посольства II Речіпосполитої у Харкові перестала існувати з моменту «добровільного» вступу підсовєтської України до т зв. СССР, про що уряд Польщі був повідомлений нотою квазіуряду УССР від 16 липня 1923 р. Польське посольство у Харкові провадило свою діяльність до кінця грудня 1923 р. й формально було ліквідоване 1 березня 1924 р.. Але вже від 1 січня 1924 р. воно функціонувало під зміненою назвою - як Представництво Польщі у Харкові. Тимчасовим його керівником був комерційний радник І. Ружицький. З моменту ліквідації посольства розпочало свою діяльність Генеральне консульство II Речіпосполитої у Харкові .

Згідно з досягнутим компромісом, керівник польського представництва у Харкові не був звичайним консульським урядовцем. Совєтська сторона гарантувала йому повний обсяг дипломатичних привілеїв, розглядаючи офіційно як співробітника Посольства II Речіпосполитої у Москві, відделегованого в Україну. На практиці усі чергові керівники польського Генерального консульства у столиці УССР мали ранг радника посольства. Невдовзі така ж практика була поширена й на службовців Консульства Польщі у Києві. польща консульство поліція дипломат

Генеральне консульство II Речіпосполитої у Харкові функціонувало з 1 березня 1924 р. й до 1 грудня 1937 р. 1 серпня 1934 р. його статус знизився до рівня звичайного консульства - у зв'язку з перенесенням республіканської столиці до Києва, туди було перенесено Генеральне консульство Польщі.

Керівниками харківського Генконсульства (згодом Консульства) Польщі були: Міхал Свірський (1 березня - 31 вересня 1924 р.); Константи Заремба-Скшинський (1 жовтня 1924 р. - 18 червня 1928 р.); Станіслав Орачевський (19 червня - 7 грудня 1928 р.);

Адам Стебловський (8 грудня 1928 р. - 26 червня 1932 р.); Ян Каршо-Седлевський (1 липня 1932 р. - 1 серпня 1934 р., а відтоді й до 1 жовтня 1937 р. - Генеральний консул у Києві); Станіслав Адам Сошніцький (2 серпня 1934 р. - 31 жовтня 1936 р.) та Тадеуш Бжезінський (1 грудня 1936 р. - 16 грудня 1937 р.).

Поряд з харківським Генеральним консульством з 1926 р. функціонувало Консульство II Речіпосполитої у Києві. Першим й довголітнім польським консулом у Києві був Мечислав Бабінський (01.05.1926 - 30.09.1930). Його наступником на цій посаді став Генрик Янковський, який очолював київське Польське консульство до весни 1933 р. (01.10.1930 - 01.03.1933). Заступив Г Янковського Станіслав Адам Сошніцький (23.04.1933 - 31.07.1934). Його змінив у серпні 1934 р. (вже у ранзі Генерального консула) Ян Каршо-Седлевський (01.08.1934 - 30.09.1937). Останнім Генконсулом II Речіпосполитої у Києві був Єжи Матусинський (01.10.1937 - 17.09.1939).

Упродовж 1926-1939 рр. Консульство (згодом Генеральне консульство) II Речіпосполитої у Києві розташовувалось у будинку на Печерську, у престижному районі Липки, на розі вулиць Карла Лібкнехта (у дореволюційний період - Левашовська, нині - Шовковична) та Кірова (нині - Михайла Грушевського). Його сучасна адреса - вул. М. Грушевського, 20.

До кам'яниці в центрі міста прилягали житлові будинки, призначені для військовослужбовців, у яких, зокрема, мешкали офіцери й службовці ГПУ/НКВД. Консульський будинок мав підвальні приміщення, цокольний і перший поверхи. На цокольному поверсі мешкав консул, який мав для власних потреб кабінет, їдальню, спальню й салон для прийомів. Поряд із цими приміщеннями були три канцелярські й чотири житлові кімнати. На верхньому поверсі - два приміщення для заступника консула, три наступні для інших службовців й велика їдальня для усього персоналу. У підвальному приміщенні обладнано кухню, пральню, комору, три кімнати для допоміжного персоналу й фотокімнату. На кожному з поверхів була лише одна ванна й туалет.

Ділянку, на якій розташовувалося Консульство Польщі, оточував невеликий парк, огороджений високим, майже триметровим залізним парканом.

Друга половина 1930-х рр. стала серйозним випробуванням для персоналу іноземних консульських представництв, які все ще перебували на території СССР/ УССР. Один із керівників тогочасної польської розвідки полковник С. Маєр зауважував: «Сумною уявлялася доля співробітників МЗС, які, як можна сміливо стверджувати, були засуджені на важкі роботи у «штрафному таборі», що йменувався Союзом Соціалістичних Совєтських Республік. З одного боку, від них очікували щораз кращих та всебічніших інформацій щодо краю їхнього «заслання», а, з іншого боку - чигали на них щораз більш злостиві утискування, труднощі й провокації» .

Владислав Міхневич, колишній референт Консульства/Генерального консульства Польщі у Києві (січень 1933 р. - 19 жовтня 1936 р.), пригадував атмосферу, що у ній працювали консульські установи на теренах СССР/УССР й, зокрема, київське консульство: «Консульства наші на совєтських обширах були дуже дивною інституцією, чимось посереднім поміж кляштором, в'язницею й божевільнею.

Були кляштором, бо усі [працівники] мусили мешкати під одним дахом, підлягаючи квазічернечим правилам, що виникали зі співжиття у винятковій тисняві з подружжями, які займали окремі кімнати, користуючись однією ванною й кухнею. Разом працювали, разом їли чотири рази на добу, разом ходили на прогулянку до близького Купецького саду, спільно йшли до опери [.] Були в'язницею, бо перебували під щільним наглядом чуйного НКВД. Вже виходячи з дверей, нас брали на мушку й стежили безупинно. Скільки осіб прогулювалося, стільки ж приліплювалося до нас агентів. За автівкою консула їздила постійно автівка безпеки, а в кожного нашого відвідувача по виході з консульства перевіряли документи. Навпроти консульства, на першому поверсі, функціонував постійний спостережний пункт з численним персоналом, і удень і вночі готовим до стрибка.

Консульства, на жаль, мали також багато спільного з божевільнею. Численний двостатевий персонал унаслідок докучливої тисняви й ходіння одне одному по п'ятах перебував у стані хронічного збудження й постійного подразнення на тлі цілком дріб'язкових непорозумінь чи мимовільних помилок. Дрібні на вигляд індивідуальні дивацтва набували велетенських розмірів під тиском нервів. Було це загалом усе смішно, але дуже докучливо [.. .]».

В аналогічній ситуації перебувало й Генеральне консульство Німеччини у Києві (1937 р. у Києві функціонували польське, німецьке, італійське й чехословацьке консульства). Генконсул Георг-Вільгельм Гросскопф (1884-1942), який 13 років очолював німецьке консульство у Новосибірську, рішенням МЗС Німеччини у листопаді 1935 р. був переведений до Києва. Вже наприкінці 1935 р. він був присутнім на різдвяному прийнятті у місцевому Генконсульстві Польщі (товариські контакти польських і німецьких консульських співробітників у Києві були звичною річчю). Правозахисник Олександр Прокопенко, який зі санкції влади надавав юрисконсультські послуги польським дипломатам, зафіксував появу на цій вечірці «нового німецького консула (високого зросту) й двох секретарів німецького консульства та їхніх дружин». 7 лютого 1936 р. Г.-В. Гросскопф був присутнім на відкритті III сесії ЦВК УССР разом зі своїм польським колегою генконсулом Я. Каршо-Седлевським. 24 серпня 1936 р. фюрер і рейхсканцлер Німеччини А. Гітлер підписав призначення Г.-В. Гросскопфа Генеральним консулом у столиці УССР, остаточно формалізувавши вже чинний статус німецького дипломата.

На березень 1937 р. іноземні консульства у Києві залишилися практично без обслуговувального персоналу - назагал совєтських підданих, більшість яких або була заарештована НКВД, або змушена була залишити службу під тиском того самого НКВД. Так, у лютому 1937 р. у Києві було заарештовано 10 осіб, так або інакше пов'язаних з Генеральним консульством Німеччини, що з них п'ятеро обслуговували квартиру консула. Раптово зникли охочі рубати дрова й топити грубки, лагодити електрику, прибирати й готувати їжу. Виявилось неможливим найняти автівку або візника, щоб відвезти на вокзал речі німецьких підданих, які залишали непривітну «країну Совєтів». Агенти НКВД (по дві-три особи) чергували безпосередньо у під'їздах будинків, де мешкали співробітники консульства. У їхніх квартирах постійно зникала електрика, відключалася вода, виходила з ладу каналізація, перманентно псувалися вхідні замки, зрізалися електричні дзвінки. Виходити до міста - на вулицю або до крамниць по необхідні закупи було небезпечно через щільний енкаведистський «супровід» й велику ймовірність наразитися на брутальні вихватки або й арешт .

У більш виграшній ситуації перебувало Генеральне консульство Польщі, оскільки за вказівками МЗС з Варшави неухильно скорочувало чисельність допоміжних працівників - «громадян» СССР. Так, на момент відкриття Консульства Польщі у Києві (1926) серед його персоналу налічувалося 5 совєтських підданих (кухарка, дві покоївки, прачка, сторож); аналогічним був цей показник й 1928 р. Натомість 1931 р. кількість допоміжного персоналу з «місцевих» тимчасово збільшилася до 8 осіб (коштом трьох «помічниць»). Але вже 1933 р. скоротилася порівняно з 1931 р. удвічі - з 18 до 9 осіб. Серед них зберегла свої позиції з 1926 р. лише кухарка Ірина [Годуненко] - єдина піддана СССР серед консульського персоналу 1933 р. Втім надалі, як засвідчують списки службовців й персоналу Генконсульства Польщі у Києві 1936 та 1938 рр., совєтських підданих серед його допоміжного персоналу вже взагалі не було.

Атмосфера Великого Терору 1937-1938 рр. була прикметна перманентним оприлюдненням офіційних повідомлень совєтської преси щодо виявлених «змов» і конкретних прізвищ їхніх учасників - «контрреволюціонерів», «шпигунів» й «диверсантів». Паралельно у неофіційному обігу циркулювали численні чутки, які назагал відповідали дійсності або ж були вигаданими (частково), про масові арешти й засудження партійно-совєтської номенклатури середнього й нижчого рангу, а то й «пересічних совєтських громадян». У репресивний вир втягувалися й представники дипломатичного корпусу УССР (у листопаді 1936 р. за ґратами опинився Генеральний консул СССР у Львові Петро Світнєв), а також окремі співробітники консульських представництв іноземних держав. Так, 11 липня 1937 р. на київському вокзалі була брутально затримана стенотипістка Генконсульства Німеччини у Києві, німецька громадянка Ерна Герндт. Інкримінувалося їй «шпигунство», організація «шпигунської мережі» й підготовка «бактеріологічної диверсії» на випадок війни Німеччини з СССР.

Генеральний консул II Речіпосполитої у Києві Ян Каршо-Седлевський у рапорті до Варшави від 5 серпня 1937 р. принагідно характеризував атмосферу, яка панувала у Генеральному консульстві Німеччини у Києві після арешту Ерни Герндт. За словами польського дипломата, численні інтервенції Генерального консульства Німеччини у Києві, московського Посольства Німеччини перед апаратом Уповноваженого НКЗС СССР при квазіуряді УССР та всевладним НКВД УССР не принесли позитивних наслідків. Німецьким дипломатам було відмовлено у передачі бранці харчів, білизни й грошей. На запитання Генерального консула Німеччини у Києві Г Гросскопфа, у чому полягає провина ув'язненої, надійшла відповідь УпНКЗС, що, мовляв, «слідство» протриває ще два місяці й до його завершення обвинувачення не будуть оприлюднюватися, тобто наголос робився на «таємниці слідства». На вимогу Генконсула зустрітися з очільником республіканського НКВД Ізраїлем Леплевським знову була отримана «етикетальна» відмова - мовляв, керівний енкаведист так переобтяжений обов'язками, що не зможе найближчим часом приділити увагу дипломатові.

Відтак, за словами Яна Каршо-Седлевського: «Сам консул Гросскопф перебуває у стані цілковитої душевної депресії й взагалі не виходить, ані не виїздить з дому. Викликаний дружиною, яка перебувала у Берліні, аби виїхав по неї до Варшави, боїться виїхати за кордон СССР, тому що твердить, що, попри отримання зворотної совєтської візи, місцева влада може його не впустити назад до Києва. Особисто не виключаю можливості, що факт арешту п. Герндт, яка не раз друкувала на машинці рапорти консула й провадила архів, пов'язаний з прагненням більшовиків безпосередньо вплутати консула Гросскопфа у шпигунську аферу й змусити його, як найкращого німецького знавця совєтського терену, до залишення території СССР».

30 жовтня 1937 р. співробітник київського Генконсульства Польщі Станіслав Навроцький інформував II відділ польського Генштабу щодо ситуації довкола Генерального консульства Німеччини. Від німецьких колег він, зокрема, дізнався, що звільнена Е. Герндт 20 жовтня 1937 р. залишила через Шепетівку негостинну «країну Совєтів». Під час утримання під вартою її шантажували тим, що німецьке Генконсульство у Києві, мовляв, вже ліквідовано, а відтак її долею нікому опікуватися, тому єдиний для неї вихід - прийняти совєтське підданство.

Аналогічна ситуація склалася й довкола Генерального консульства Польщі у Києві. Щоправда, на відміну від німецьких колег, керівництво й персонал Генконсульства II Речіпосполитої мешкали не у місті, а в самому будинку дипломатичного представництва. До характерних для попередніх років проблем «совєтського повсякденна» (дефіцит харчів, важкі умови побуту, складні взаємини з місцевою адміністрацією, перманентне стеження таємної поліції за діяльністю консульських працівників і їхніми контактами з «місцевими») 1937-1939 рр. апарату польського Генконсульства додалися ще проблеми з відмовою поштового відомства УССР у передплаті на регіональну (районну) пресу, ускладнилося придбання залізничних квитків, почастішало вибиття шибок у приміщенні дипустанови «невідомими хуліганами», брутальнішою, аж до хамської, стала поведінка філерів, допоміжний персонал змушений був здійснювати «експедиції до міста» винятково у супроводі консула або віце-консула, що принаймні гарантувало хоча б якусь недоторканість. Також звичним явищем стало блокування/барикадування виїзду з воріт Генконсульства Польщі легковиком або й вантажівкою, які, за словами совєтських урядовців, «раптово ламалися» саме у цьому місці й ремонт яких (відтранспортування) потребували багатогодинної праці.

5 серпня 1937 р. керівник Генконсульства у зв'язку з вищенаведеним адресував до МЗС у Варшаві меморандум «Ізолювання іноземних дипломатичних представництв на терені совєтської України».

Польська сторона змушена була вдатися до симетричних дій у відповідь - так званої реторсії. 16 липня 1938 р. Амбасада Польщі у Москві була поінформована щодо реторсійної акції МЗС у порозумінні з керівництвом служби безпеки, що мала розпочатися 18 липня й бути спрямованою проти совєтських дипломатів у Польщі. Акція мала полягати у затримуванні й з'ясуванні даних усіх осіб, які відвідували будинки совєтських представництв у Варшаві й Львові, за винятком (щоправда, не завжди) членів дипломатичного корпусу; організації бригад спостереження, які мали у відкритий (до брутального) спосіб «супроводжувати»/»охороняти» совєтських урядовців - аналогічно методам НКВД; відлякуванні польських громадян від виконання будь-яких функцій у представництвах СССР; перлюструванні кореспонденції, недоставленні преси, за винятком варшавської й львівської, та ін.

Вже 18 липня 1938 р. повірений у справах СССР у Польщі, радник Повпредства П. Лістопад з'явився у варшавському МЗС з оскарженням дій польської сторони. Скаржника прийняв нещодавній генконсул в УССР Я. Каршо-Седлевський, який після «київського фронту» якийсь час працював у центральному апараті МЗС (до виїзду за призначенням до Афганістану наприкінці 1938 р.). У звичній манері совєтських урядовців Я. Каршо-Седлевський «висловив співчуття» П. Лістопаду щодо «деяких незручностей», завданих совєтським дипломатам «незграбними діями» рідних спецслужб, які, мовляв, чинять обґрунтовано, але на власний розсуд, і це нібито «жодним чином не пов'язано з польсько-совєтськими відносинами». На запитання співрозмовника, чи не є це реторсією з польського боку, Я. Каршо- Седлевський «дипломатично» заперечив - польські дипломати в СССР/УССР щонайменше шість останніх років працюють у надзвичайно важких умовах постійних переслідувань. Отже, не відбулося жодних змін у їхньому становищі, які б могли викликати реторсію з боку Польського Уряду.

17 серпня 1938 р. Посольство СССР у Польщі звернулося з протестом до МЗС II Речіпосполитої, висловивши у ньому низку скарг, що були «дзеркальним відбиттям» «звичних умов праці» польських дипломатів у «країні Совєтів»: «Начиная с 18 июля текущего года польские полицейские власти продолжают создавать недопустимый режим по отношению к посольству, торговому представительству Союза ССР в Польше и консульству СССР во Львове, а также и к личному составу этих учреждений.

Посетители при выходе из посольства арестовываются и препроваждаются в комиссариат полиции. В связи с такими действиями полиции прекратилась доставка в бюро печати посольства польских газет, а также прекращён доступ лицам, приглашаемым для хозяйственных работ в посольство, и лицам, доставлявшим от разных фирм покупки сотрудникам, в том числе портным и портнихам.

В результате подобного действия полиции варшавский корреспондентский пункт - Телеграфное агентство Советского Союза - лишён возможности получать бюллетени Польского телеграфного агентства.

По отношению к сотрудникам упомянутых советских учреждений со стороны полиции продолжаются насильственные действия и издевательства. При выходе сотрудников из этих учреждений повторяются неоднократные требования со стороны полиции предъявления документов. Во время следования сотрудников по улице их сопровождают агенты полиции. Вместе с ними агенты заходят в магазины и записывают всё то, что они приобретают. Эти сопровождения агентов приняли форму конвоирования».

У тій самій совєтській ноті оскаржувалися й аналогічні дії польської поліції стосовно дипломатичного складу Посольства СССР. Зокрема, згадувався й кадровий розвідник (представник Головного розвідуправління РККА) Анатолій Якович Клімов (02.09.1898 - 19.02.1970), який працював під прикриттям посади Генконсула СССР у Львові (лютий 1937 р. - лютий 1939 р.): «4 августа [1938 г.], когда господин Климов, консул Союза ССР во Львове, вышел из поезда, агенты полиции остановили его посредине платформы и на виду у публики стали медленно списывать с легитимации сведения. Несмотря на заявление г-на Чебышева, что г-н Климов является советским консулом, полицейские власти не обратили [на это] никакого внимания [.. .]»

Реторсійну акцію польська сторона зупинила 21 серпня 1938 р. - після досягнення тимчасового порозуміння з НКЗС СССР.

Під час Великого Терору сталінський репресивний апарат піддав (серед інших репресивних категорій населення) жорсткій «чистці» так звані «консульські зв'язки» - мешканців СССР/У ССР як совєтських, так і іноземних підданих (насамперед громадян II Речіпосполитої й Німеччини), які мали той або інший контакт з іноземними дипломатами, насамперед співробітниками відповідних консульських установ.

Зрештою, це не було жодною новацією - лише на значно жорсткіший рівень була виведена усталена практика тоталітарного режиму другої половини 1920-х рр. Практично єдиний уцілілий свідок з колишнього апарату Управління Уповноваженого НКЗС СССР в УССР середини 1920-х років Надія Віталіївна Суровцова (1896-1985) пригадувала 1958-1959 рр. тогочасні особисті (але водночас службові) контакти з закордонними представниками у Харкові й, зокрема, виразну постать К. Заремби-Скшинського: «Отже, я працювала в НКІС. Там мені довелося познайомитися з чужоземцями, двома консулами, що перебували тоді в Харкові. Одним був наш сусіда по будинках, Скшинський, досить молодий, культурний, типовий поляк. Він стежив за українською літературою, наприклад, знав, що [І.] Кулик пише, читав його твори, був «у курсі» сучасного харківського культурного життя. Розмови з ним завжди були цікавими і без надто помітного того легкого розвідувального відтінку, який спостерігається або просто інтуїтивно відчувається в розмовах з людиною, причетною до дипломатії. А такою повинен був бути поляк-консул за тих часів, адже ще так недавно була польська війна, та й взагалі відносини радянські, а зокрема українські, з Польщею були до краю напружені. Я дуже уважно ставилася до своєї поведінки під час зустрічей з ним [...]. Часом, вертаючись додому, я зустрічала Скшинського, і ми разом ішли вулицею. Одного разу зустрілися в театрі, і цілий антракт походжали разом - його цікавили літературні теми, мені ж було ніяк одкараскатися від нього, хоч ходити з ним по фойє і було прикро. Але я була урядовцем НКІС і мусила лишатися ним і в позаслужбові години. Саме ця зустріч на прем'єрі «Вільгельма Телля» і «вилізла мені боком» згодом [.. ,]».

В обвинувальному висновку III відділення КРВ ОГПУ у «справі» колишніх співробітників апарату Уповноваженого НКЗС СССР в УССР Г Петренка й Н. Су- ровцової, заарештованих 6 грудня 1927 р., зокрема, стверджувалося: «Имевшимися в распоряжении КРО ОГПУ данными было установлено, что Заведующий] Пресс- бюро Уполномоченного] НКИД в Харькове ПЕТРЕНКО Г Г и редактор этого бюро СУРОВЦОВА Н. В., используя своё служебное положение, связались с польським консулом в Харькове СКШИНСКИМ, были им завербованы и, имея отношение по службе к различного рода секретным материалам, снабжали СКШИНСКОГО информациями разведывательного характера. Впоследствии, по уходе из НКИД, уже работая, ПЕТРЕНКО - в редакции газеты «Вісті», а СУРОВЦОВА - в РАТАУ, они не порывали связи со СКШИНСКИМ, а, лишь конспирируя её, продолжали передавать ему различного рода шпионские сведения, касающиеся дипломатической и партийной работы [.. ,]».

Рішенням Колегії ОГПУ від 28 травня 1928 р. Г. Петренко був відправлений до таборів на десять, Н. Суровцова - на п'ять років.

У перебігу «польської операції» НКВД СССР, ініційованої оперативним наказом № 00485 наркома внутрішніх справ М. Єжова від 11 серпня 1937 р., нищівного удару зазнав й апарат Уповноваженого НКЗС СССР в УССР, серед керівників якого були Адольф Петровський та Михайло Юшкевич . Так, в інформації республіканського НКВД своєму московському керівництву від 21 вересня 1937 р., зокрема, йшлося: «В Киеве в аппарате НКИД вскрыта шпионская группа. Уполномоченный НКИД на Украине ПЕТРОВСКИЙ, быв[ший] член КПП, прибывший в СССР в порядке персонального обмена, был завербован поляками в 1921 г. [...]. Работая в системе НКИД, он проводил большую шпионскую работу в интересах Польши. ПЕТРОВСКИЙ систематически сообщал полякам весьма важные данные по вопросам международной политики Союза. В Киеве он был связан с польским консулом КАРШО-СЕДЛЕВСКИМ.

КАРШО-СЕДЛЕВСКИЙ использовывал ПЕТРОВСКОГО для связи с быв[шим] Председателем] СНК УССР ЛЮБЧЕНКО и направления деятельности Украинской Националистической организации в интересах Польши. В НКИД, кроме ПЕТРОВСКОГО, работали польские агенты ЮШКЕВИЧ и БРЕДЕНКО. ЮШКЕВИЧ - заместитель] УполНКИД - завербован поляками в 1919 г. при оккупации Белоруссии. БРЕДЕНКО - секретарь УполНКИД - завербован польской разведкой в 1932 г. - во время пребывания в Турции на работе по линии НКИД [.]»³⁷.

12 жовтня 1938 р. Генеральний консул Польщі у Києві Єжи Матусинський відправив чергове інформаційне повідомлення до МЗС у Варшаві. У ньому польський дипломат зафіксував два вияви поступу русифікації України. У першому випадку йшлося про відкриття російського театру у місті Слов'янську у Донецькому басейні (сумнозвісному місті з 2014 р.), в іншому - ліквідацію Польського театру у Києві.

Ліквідація польського театрального колективу, за характеристикою Є. Ма- тусинського, відбулася без жодного зовнішнього розголосу. У певний момент, наприкінці весняного сезону, припинилися його вистави, а восени театр вже не відновлював роботи. Дітлахи, яких консульські співробітники запитали, чому театр не працює, дістали відповідь, що «у театрі викрито якесь гніздо ос» - звичний для того часу евфемізм на означення «чистки» у тій або іншій установі³⁸.

Сучасник, тодішній київський старшокласник, зафіксував ці сталінські етнічні «зачистки» на ще підсвідомому рівні як певні зовнішні лише ознаки ще невідреф- лектованих змін: першими раптово зникли з міського життя ... китайці, за ними прийшла черга деполонізації: «Так само непомітно виселили, а значною мірою просто пересаджали за обвинуваченням у шпигунстві, київських поляків. Просто раптом зникли з тумб і стендів афіші польського театру «³⁹.

Ліквідація Державного польського театру у Києві (ДПТ) була ініційована владою. За вказівкою останньої (очевидно, Київського міськкому КП(б)У), 4 березня 1938 р. відбулися загальні збори працівників ДПТ із визначеним «згори» порядком денним й рішенням про ліквідацію національного творчого колективу, який, мовляв, за сім років існування «не виправдав себе по обслуговуванню трудящого польського населення як національний театр». Констатувалося, що театр, мовляв, «непопулярний», кваліфікація акторського складу не відповідає вимогам, які стоять перед «совєтським національним театром». Стверджувалося, що до складу Державного польського театру посилено інфільтрувалися «вороги народу», які іноді «використовували марку театру для своїх контрреволюційних цілей». Утім, завдяки наполегливій праці керівництва ДПТ щодо поліпшення його особового складу й пильності «славних органів НКВД» театр переважно позбувся «класових ворогів».

Водночас, позбувшись «контрреволюційного елементу» в акторському складі, дирекції не вдалося заповнити вакансії, які утворилися внаслідок цього, висококваліфікованими акторами - поляками. Актори ж інших національностей, які володіли польською мовою, категорично відмовлялися працювати у ДПТ. Відтак, вистави у напівпорожньому залі не лише розхолоджували колектив, а й позбавляли його перспектив творчого зростання. У зв'язку з цим зібрання просило Управління у справах мистецтв при РНК У ССР ліквідувати ДПТ, гарантувавши водночас його акторському складу працевлаштування відповідно до кваліфікації. 5 березня 1938 р. був підписаний наказ Управління у справах мистецтв про ліквідацію творчого колективу.

14 квітня 1938 р. рішення «Про польський театр» ухвалило Політбюро ЦК КП(б)У У його постанові, складеній заднім числом, йшлося:

«1. Зважаючи на те, що Державний польський театр в м. Києві має обмежену базу польського глядача, дає вистави низької ідейно-художньої якості і протягом семирічного існування як національний театр себе не виправдав, - погодитись з постановою загальних зборів колективу польського театру про ліквідацію театру.

2. Запропонувати Управлінню в справах мистецтв при РНК УРСР (т. Гришко) видати наказ про ліквідацію польського театру в м. Києві.

3. Доручити РНК УРСР внести пропозицію про використання приміщення польського театру».

Утім, Генконсул Польщі у Києві не вбачав трагедії у зникненні з київських афіш ДПТ. На переконання Є. Матусинського, ліквідація Польського театру у Києві, принаймні у тому вигляді, в якому він існував останніми роками, не мала значення: «Ставився там справді польський репертуар (останнім часом «Мазепа» Словацького, «Дами і гусари» Фредра, «Мораль пані Дульської» Запольської), одначе у вигляді так спотвореному й виконанні настільки жахливому (актори переважно євреї, мова й акцент неможливі), що ті вистави були власне пародією. Глядачів збиралося мало, польської мови у глядацькому залі не було чутно».

17 вересня 1939 р. органи НКВД УССР заблокували працівників Генконсульства II Речіпосполитої у приміщенні установи. Трохи згодом блокаду було пом'якшено - вихід у місто був дозволений для закупівлі продуктів харчування. Серед мешканців садиби на вул. К. Лібкнехта, 1, запанував неспокій, викликаний переживаннями за долю Батьківщини й очікуванням ймовірного зовнішнього вторгнення й арештів персоналу установи. Заступник наркома внутрішніх справ У ССР М. Горлинський повідомляв очільнику НКВД СССР Л. Берії 19 вересня 1939 р.: «Польський консул у м. Києві Матусинський останніми днями вкрай розстроєний, проявляє побоювання бути заарештованим і зі сльозами на очах ділиться про останні події в Польщі».

Уночі 1 жовтня 1939 р. Є. Матусинський за вказівкою з Москви був викрадений НКВД УССР й вивезений на Луб'янку, де, ймовірно, й загинув (помер, був убитий восени 1941 р. під час втечі урядових установ й перед ймовірною загрозою здобуття вермахтом столиці СССР).

Прикре становище персоналу Генерального консульства Польщі у Києві під час Великого Терору 1937-1938 рр., що перебувало у жорсткій вимушеній ізоляції від «совєтського повсякдення» й під перманентним контролем таємної поліції тоталітарної держави, стало справді розпачливим 1 вересня 1939 р. - з початком Другої світової війни й гітлерівської агресії проти Польщі, але особливо нестерпним - з 17 вересня 1939 р., коли розпочалася «визвольна агресія» нацистського союзника - тоталітарного СССР.

Размещено на Allbest.ru