Сілезькі П’ясти - претенденти на спадщину Романовичів?

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 930:94(477.83/.86)“12/13”

Сілезькі П'ясти - претенденти на спадщину Романовичів?

Ярослав Книш

Здійснено спробу розвінчати історіографічний міф про сілезьких князів Яна і Генріха Генріховичів як претендентів на спадщину останніх Романовичів - Лева та Андрія Юрійовичів. Доведено, що до його створення спричинилася недбалість археографа XVII ст. Одоріка Райнальда, який помилково відчитав їхню титулатуру.

Ключові слова: Галицько-Волинська держава, Ян і Генріх Генріховичі, спадщина Романовичів.

Yaroslav Knysh. The Piasts of Silesia as Contenders for the Roman dynasty heritage?

This article is an attempt to debunk an historiographical myth of Silesian princes John and Henry II of Silesia as contenders for the legacy of the last representatives of the Roman dynasty, Leо II and Andrew of Galicia. It dеmonstrates that this myth was constructed due to the negligence of Odorico Raynaldi, archeographer of the seventeenth century, who mistakenly read their titles.

Key words: Hafych-Volhynian state, John and Henry II of Silesia, heritage of the Roman dynasty.

Найменш вивченим періодом Галицько-Волинської держави залишається останнє п'ятдесятиліття її історії. На зламі 80-90-х рр. ХІІІ ст. обривається Галицько-Волинський літопис, тому науковці приневолені досліджувати окреслений часовий відрізок на основі небагатьох і найчастіше поодиноких звісток, здебільшого іноземного походження, розкиданих по документальних виданнях різного археографічного рівня. Не є винятком і перша половина 20-х років XIV ст. Мабуть, медієвісти ще довго дискутуватимуть про реконструкції та інтерпретації подій цих років. У пропонованій статті здійснено спробу розвінчати один із міфів, поширених в українській науці. спадщина сілезький романович

У сучасній українській історіографії домінує твердження, що після смерті князів Лева й Андрія Юрійовичів, про яку польський король Владислав Локетек повідомив 21 травня 1323 р. листом папу Іоанна ХХІІ, серед претендентів на спадщину останніх Романовичів були також сілезькі князі Ян і Генріх. Підставами для таких переконань стали титули вищеназваних П'ястів, наявні у документах, вперше опублікованих археографом О. Райнальдом ще у XVII ст. Генріх ІІ (IV) глоговський 23 червня 1324 р. у своєму листі до папи титулується князем Галичини: “Henricus dux Haleciae heres regni Poloniae dominus Glogoviae et Posnaniae”. 10 серпня 1325 р. Іоанн XXII звертається буллою до Яна Сьцінавського, в якій підбурює його проти Людовіка баварського, титулуючи князем Глоговським та Володимирським: “Glogoviae, Longomeriae duces”. У цей же день з аналогічними за змістом двома листами папа звернувся до поморських князів Оттона, Барніма і Вратислава.

Мабуть, першим на один із цих документів - лист Генріха глоговського, звернув увагу І. Данилович. Вивчивши його, він прийшов до висновку, що після смерті Юрійовичів їхнє князівство попало в руки цього сілезького князя. Дослідник Я. Каро, проаналізувавши два вищезгадані документи, висловив думку, що бояри запросили Генріха та Яна князювати в Г алицько-Волинську державу після загибелі останніх Романовичів. Досить штучне пояснення походження титулу глоговського П'яста запропонував у 1884 р. чеський історик Я. Режабек, який вважав, що одна з політичних партій, а саме знімеччені міста, покликала на княжий престол “католика й особу зовсім сторонню”. Його погляди незабаром піддав критиці І. Лінниченко, який звернув увагу на перебільшення значення німецьких переселенців у Г алицько- Волинській державі і був переконаний, що немає ніяких підстав приписувати їм запрошення Генріха глоговського, але, напевно, він перебував у невідомих нам родинних зв'язках із Романовичами, на підставі яких пред'явив свої права на їхню спадщину. І. Філевич вважав питання про кандидатуру Генріха глоговського нез'ясованим, але припускав, що його міг висунути Владислав Локетек, який хотів таким чином позбутися сілезьких претензій на Великопольщу. Проте він, услід за Я. Режабеком, більш імовірними ініціаторами запрошення цього П'яста вважав німецьких переселенців у Львові, адже подібні претенденти бували у сусідній Малопольщі. Натомість В. Абрагам думав, що Генріх глоговський не мав підстав висувати будь-яких претензій до Русі, але, використовуючи титул “дідич Польщі”, міг додати до нього новий: “князь Галичини” тільки у тому випадку, якщо Владислав Локетек захопив якусь частину руських земель. Розкритикувавши погляди деяких своїх попередників, М. Грушевський все-таки визнав, що сілезькі князі були претендентами на спадщину Юрійовичів і їхні титули визнав папа. Таких самих поглядів дотримувалися й інші дослідники.

Тільки у середині 20-х рр. ХХ ст. польський історик Г Пашкевич звернув увагу на те, що документи, про які йшлося вище, публікували також інші археографи. Зокрема, лист Генріха глоговського видав Й. Птасьнік у 1913 р., у ньому в титулатурі сілезького П'яста замість “Haleciae” читається “Slezie”, також О. Райнальд помилився в датуванні документа: його написано у 1323 р., а не 1324 р.. Булли папи Іоанна ХХІІ у 1860 р. видав А. Тейнер. Вони були адресовані “Othoni et Baraym, nato suo, ducibus Slavie”, “Wratislao duci Slavie”, “Iohanni duci Glogoviensi”. Отже, у титулі Яна сьцінавського не знаходимо “Longomeriae”, тобто “Володимирії”. Відзначимо, що багато істориків, які пізніше писали в своїх працях про події першої половини 20-х рр. XIV ст., не згадували сілезьких П'ястів як претендентів на спадщину Романовичів.

Генріх II (IV) Вірний, князь глоговсько-жеганський (пом. 22. І. 1324 р.) був най-старшим сином глоговського князя Генріха I (III) (пом. 9. XII. 1309 р.). Його батько на момент смерті зміг поширити свою владу на Великопольщу і значну частину Сілезії, тому заслужено вважається одним із наймогутніших не тільки сілезьких, а й польських удільних князів початку XIV ст. У Генріха I (III) було п'ятеро синів, які після нього спільно кілька років управляли батьківськими землями. У 1312 р. відбувся поділ спадщини на дві частини. Брати, які відокремилися - Болеслав і Конрад, через рік розполовинили отриману частку, перший узяв Олесницьке князівство, другий - Намисловицьке. Мабуть, у 1319 р. відокремився Ян, який успадкував Сьцінавський уділ. Два інші сини - найстарший Генріх II (IV) і наймолодший Пшемко на час написання листа до папи (23 червня 1323 р.) спільно управляли глоговсько-жеговськими землями і залишками західної Великопольщі.

Науковець Р. Жерелік, проаналізувавши понад чотири десятки документів, що вийшли з канцелярії Генріха II (IV), встановив використання в них п'яти варіантів його титулатури. У листі до папи !оанна XXII найстарший син Генріха I (III) величається “dux Slezie, heres regni Poloniae, dominus Glogovie et Poznanie”. Найактивніше такий варіант титулатури Генріх II (IV) використовував у 1310-1319 рр. і до 1314 р. вона відповідала тогочасній політичній ситуації, адже дослідники вважають, що “regnum Poloniae” означало Великопольщу, більшу частину якої тоді захопив Владислав Локетек. 23 червня 1323 р., після чотирирічної перерви гло- говський П'яст востаннє вжив цей варіант титулатури, запозичений у батька, який використовував її у 1306-1309 рр. після поширення своєї влади на Великопольщу.

Лист Генріха ІІ (ГУ) Вірного до папи Іоанна ХХІІ був спричинений його побоюваннями щодо зростання загрози, яка походила від Віттельсбахів. Після смерті у 1319 р. маркграфа Вальдемара, а через рік його братанка Генріха ГГ вигасла Асканська династія, викликавши кількалітню боротьбу за Браденбургію. Німецький король Людовік IV Баварський (пом. 1347 р.), вийшовши переможцем у цьому протистоянні, віддав навесні 1323 р. маркграфство своєму семилітньому синові Людовіку V Старшому (пом. 1361 р.). Генріх ГГ (IV) та його брати побоювалися, що Віттельсбахи можуть висунути свої претензії до спірних територій, які вони захопили після вимирання Асканської династії, і приєднатися до ворожої їм політичної коаліції. У такій несприятливій ситуації сини Генріха І (ГІГ) вирішили шукати підтримки й заступництва у папи Іоанна ХХІІ. Вони погодилися платити денарій св. Петра на нових умовах (раніше від сім'ї давали по три денарії, а тепер вимагали один денарій від кожної особи), визнавали себе безпосередніми підданими Авіньйону (Риму), і хотіли, натомість, щоб папа захищав їх від намагань Віттельсбахів встановити над ними свою зверхність. Генріх ГГ (ГУ) подякував Іоанну ХХІІ за диспенсу, надану 18 жовтня 1321 р., якою узаконювалося його одруження з Матильдою - дочкою браденбурзького маркграфа Германа, адже подружжя перебувало у четвертому ступені спорідненості. їхнє весілля відбулося між 5 січня 1310 р. і 29 лютого 1312 р., найімовірніше - на початку березня 1310 р., коли Генріх із братами перебував у Берліні.

Булла Іоанна ХХІІ до Яна сьцінавського “Iohanni duci Glogoviensi” (пом. між 1361-1364 рр.), молодшого брата Генріха ГГ (ГУ), безпосередньо стосувалася протистояння Авіньйону з Віттельсбахами. Упродовж 1323-1324 рр. відбулася зміна ставлення папства до Людовіка ГУ Баварського із нейтрального до відверто ворожого, 23 березня 1324 р. він навіть був проклятий. Іоанн ХХІІ приступив до формування коаліції, спрямованої проти Віттельсбахів. Зокрема, 10 серпня 1325 р. він відправив три булли аналогічного змісту: одну - до Яна сьцінавського і дві - до західнопоморських князів, у яких підбурював їх проти Людовіка ГУ Баварського і його сина Людовіка Старшого. Другий із цих документів адресувався щецинським князям - Оттонові (пом. 1344 р.) і його синові, а з 1320 р. - співправителеві Барні- му ГІГ (пом. 1368 р.). Третя булла призначалася вологоському князеві Варциславу ГУ (пом. 1326 р.). Із його рідною сестрою Малґожатою, дочкою Богуслава ГУ, був одружений Ян Сьцінавський, весілля відбулося у 1316/1317-1324 рр.. Через те, що між подружжям була спорідненість третього ступеня, папа 12 березня 1324 р. видав диспенсу, яка узаконювала їхній шлюб.

Зазначимо, що з рідною сестрою Генріха ІІ (IV) і Яна - Аґнєшкою (пом. 25. ХІІ. 1361 р.) був одружений Оттон III Баварський (пом. 9. ІХ. 1312 р.) із Ві- ттельбахів, який у 1305-1308 рр. вів боротьбу за угорську корону. Повертаючись у Баварію після втечі із в'язниці від трансильванського воєводи Владислава (1294-1315), він на початку 1308 р. гостював у двоюрідного брата - руського короля Юрія Львовича, адже їхні матері - Ельжбєта й Констанція - були рідними сестрами. Перебуваючи у Глогові в Сілезії, у князя Генріха I (III), Оттон III заручився із його дочкою Аґнєшкою, прибув наприкінці лютого 1308 р. додому, а їхнє весілля відбулося 18 квітня 1309 р..

З цією гілкою сілезьких П'ястів пов'язана участь галицько-волинських військ у міжусобній боротьбі в Сілезії. Після смерті рідного брата Генріха II (IV) Болеслава олесницького, яку К. Ясінський датував між травнем 1320 р. і 23 квітня 1321 р., вважаючи, що найімовірніше вона сталася у 1320 р., його володіння зайняв інший його рідний брат - Конрад намисловський (пом. 1366 р.). Проте претензії на опустілий уділ пред'явила вроцлавська лінія сілезьких П'ястів, адже колись цю територію в їхнього батька Генріха V (пом. 22. II. 1296 р.) захопив Генріх I (III). Проти Конрада намисловського виступила ціла коаліція - Болеслав II бжегський (пом. 21. IV. 1352 р.) і його рідний брат Генріх VI вроцлавський (пом. 24. XI. 1335 р.), Бернард свідницький (пом. 6. V 1326 р.) і, мабуть, Болько опольський (пом. 21. VI. 1356 р.). Владислав Локетек вирішив взяти участь у цій війні, щоб остаточно витіснити синів Генріха I (III) із Великопольщі і посилити свій вплив у Сілезії. Свої війська він не зміг послати на театр воєнних дій, але відправив загони союзників - русичів і литовців. Єдина звістка про участь галицько-волинських воїнів у цьому військовому конфлікті є в недатованому листі вроцлавської капітули до !оанна XXII. У документі знаходимо прохання до папи про надання диспенси на одруження Конрада намисловського з дочкою Генріха VI вроцлавського Ельжбєтою, адже між подружжям була спорідненість четвертого ступеня. Весілля відбулося незадовго до 10 січня 1322 р., а диспенсу !оанн XXII видав 28 травня 1322 р., тому найімовірніше лист вроцлавської капітули до папи був написаний у першій половині 1322 р. У документі повідомлено, що русичі та литовці дуже спустошили Вроцлавську й Олесницьку землі, тобто території як своїх союзників, так і ворогів, адже вони воювали на боці Генріха VI вроцлавського. Лист також підтверджує існування союзу між Романовичами і Владиславом Локетком, укладеного ще на зламі ХІІІ і XIV ст., одночасно він свідчить, що в 1321 р. Руське королівство і Литовське князівство перебували в мирних відносинах. Воєнні дії між противниками відновилися влітку 1322 р. (найімовірніше, у червні) і в них взяв особисту участь польський король зі своїм військом, але русичів і литовців уже не було серед учасників конфлікту.

Міф про сілезьких претендентів на спадщину Романовичів породив в іс-торіографії спроби науковців знайти інших кандидатів на галицько-волинський трон. Найчастіше дослідники звертали увагу на особу литовського князя Любарта, одруженого з дочкою Лева або Андрія Юрійовичів (в історіографії триває дискусія щодо її філіації, імені й дати укладання шлюбу). Проте немає ніяких джерельних свідчень, що у 1323 р. він висунув свої претензії на Галицько-Волинську державу.

До можливих претендентів на спадщину Романовичів науковці зараховують Владислава - старшого сина добжинського князя Земовита І Казимировича й Анастасії, на думку О. Бальцера, - дочки Лева Даниловича. Вони вважають, що мазовецькі князі, щоб унеможливити йому боротьбу за галицько-волинський престол, організували у вересні 1323 р. спустошливий набіг литовців на Добжинське князівство, після якого він відмовився від своїх прав на спадщину Романовичів. Частина ж дослідників схиляється до думки, що це був звичайний прикордонний конфлікт між Анастасією та плоцьким князем Вацлавом, який не має ніякого відношення до боротьби за галицько-волинський престол. Такої ж думки дотримуємося й ми, адже наявний фонд писемних джерел не дає підстав говорити, що кілька кандидатів встигли заявити свої права на спадщину Романовичів, як і про суперництво між ними.

У польській історіографії поширене твердження, що Юрій-Болеслав Тройде- нович утвердився га галицько-волинському престолі завдяки збройній підтримці Владислава Локетка, який разом з угорськими загонами, надісланими Карлом Ро-бертом, між липнем 1323 р. і червнем 1324 р. здійснив військовий похід у Державу Романовичів. Уперше цю думку висловив польський історик Ян Домбровський у 1916 р. Він звернув увагу на два актові документи, опубліковані Ґ. Феєром. У першому з них 16 червня 1325 р. Карл Роберт надав привілей Рикольфові, синові Рикольфа, яким перевів його під безпосереднє королівське судівництво, за заслуги під час командування ним угорськими загонами, надісланими в Польщу Владиславу Локетку, де він у переможних битвах прославив Угорщину. Менше, ніж через рік, 11 травня 1326 р., угорський король високо оцінив участь Яна, сина Здзєго, у військових діях в Польщі у складі угорського загону, надісланого на допомогу Владиславові Локетку. Я. Домбровський вважав, що похід польського короля у Галицько-Волинську державу відбувся між липнем 1324 р. і вереснем 1325 р.. Нижня межа ґрунтувалася на помилковому датуванні листа Владислава Локетка до папи Іоанна ХХІІ червнем 1324 р., а верхня - першим відомим документом, виданим Юрієм-Болеславом Трой- деновичем, яким він пролонгував союз із Німецьким орденом. Переглянув час походу Владислава Локетка історик Г. Пашкевич, який використав нове правильне датування листа польського короля (21 травня 1323 р.) і звернув увагу на лист конура Балги Дітріха фон Альтенбурга до конура Крулевця, написаний 15 листопада 1325 р., із якого дізнаємося, що шістьох русичів із Володимира-Волинського й одного з Визни рік тому поблизу Городна захопили хрестоносці, а конур із Рогнети доносив, що вони везли листа короля русинів до Зіґегарда Шварцбурга. На основі цих документів він датував похід Владислава Локетка з угорськими загонами у Галицько-Волинську державу між липнем 1323 р. і червнем 1324 р., вважаючи, що королем русинів, про якого згадано в цьому документі, був Юрій-Болеслав Тройденович.

Ще Ян Домбровський визнав, що у двох наведених ним фрагментах актових документів відсутня інформація про те, куди і проти кого були надіслані угорські військові загони. Без будь-яких підстав він висловив твердження, що вони брали участь у поході Владислава Локетка на Русь, щоб посадити на галицько-волинському престолі Юрія-Болеслава Тройденовича. На думку цього історика, однією з важливих причин, яка примусила польського короля взяти участь у розв'язанні цієї кризи, були побоювання переходу Держави Романовичів під безпосередню владу монголо- татарів. Проте у наведених дослідником уривках документів виразно написано, що бойові дії, в яких брали участь угорські загони, відбувалися на території Польщі, а не поза її межами. Якби справді Владислав Локетек здійснив військовий похід у Галицько-Волинську державу, під час якого б велися бойові дії з опозиційними боярами або були б усунуті татарські чиновники із зайнятих ними руських земель, тоді інформація про нього обов'язково потрапила би на сторінки писемних джерел. М. Кордуба вважав, що у наведених Я. Домбровським документах йдеться про війни у 1316 і 1317 рр. Владислава Локетка із браденбурзьким маркграфом Вальдемаром. Вищеназваний П'яст у процитованих фрагментах титулується королем, тому описані в них події відбувалися після 20 січня 1320 р., тобто після дня його коронації. Найімовірніше, угорські загони брали участь у війні Владислава Локетка проти сілезьких П'ястів, яка розпочалася, мабуть, у червні 1322 р. і тривала в другій половині цього року. Зазначимо, що в цих бойових діях не брали участі русини й литовці, тому їх замінили піддані Карла Роберта.

Гіпотеза про підтримку Владиславом Локетком кандидатури Юрія-Болеслава Тройденовича стикається із серйозними труднощами. Як відомо, після смерті у 1306 р. рідного брата Владислава Локетка - добжинського князя Земовита Казимировича - він певний час опікувався його малолітніми синами - Владиславом і Болеславом. Закономірно, що на галицько-волинському престолі він хотів би побачити свого старшого братанка. Плануючи в майбутньому підпорядковувати своїй владі Мазовію, він явно не був зацікавлений, щоб виходець із цієї лінії П'ястів заволодів Г алицько-Волинським князівством. У липні 1327 р. надіслані Владиславом Локетком загони напали на Плоцьке князівство, в якому правив Вацлав Болеславович. Здобувши і спаливши його столицю, вони попрямували до міста Ґостинін, що належало князю Земовиту ІІ Болеславовичу, яке взяли в облогу. На допомогу мазовецьким П'ястам надійшло надвидкуруч зібране військо їхніх союзників - хрестоносців, які відкинули польські загони. Одночасно на північно-східну Мазовію напав великий литовський князь Гедимін, але, спаливши кілька сіл, повернувся назад. Можливо, його змусив це зробити Юрій-Болеслав Тройденович, який зі своїм військом міг підходити на допомогу батькові і двом його рідним братам. Через два роки чеський князь Ян Люксембурзький, який також титулувався польським королем, разом із загонами хрестоносців напав на Плоцьке князівство, взявши в облогу його столицю. 29 березня 1329 р. Вацлав Болеславович визнав себе його васалом. У липні цього ж року хрестоносці здійснили похід проти Земовита ІІ і Тройдена І Болеславовичів, проте його результати були досить скромні, адже мазовецькі П'ясти в укладеному перемир'ї погодилися тільки не воювати на боці Владислава Локетка проти Німецького ордену. Мабуть, не випадково саме в Плоцьку 1331 р. відбулося весілля Юрія-Болеслава Тройденовича із дочкою великого литовського князя Гедиміна - Офкою (Євфемією). Цим кроком він, очевидно, продемонстрував свою підтримку Вацлаву Болеславовичу, який доводився рідним братом його батькові. Малоймовірно, щоб на це рішення вплинув факт одруження у 1316 р. вищеназваного П'яста з дочкою Гедиміна - Ельжбєтою.

Зазначимо, що “Краківська кафедральна хроніка”, яка є частиною хроніки Яна з Чарнкова, говорить про одностайний вибір русинами Юрія-Болеслава Тройденовича собі за князя. Мабуть, після смерті Лева та Андрія Юрійовичів політична еліта Г алицько-Волинської держави, побоюючись династичної кризи, яка могла перерости у довготривалу громадянську війну, спромоглася швидко домовитися про єдиного кандидата на спорожнілий престол. Тому між чуткою про загибель останніх Романовичів і звісткою про вокняжіння внука Юрія Львовича та сина Марії Юріївни минуло мало часу і потенційні претенденти не встигли заявити про свої права на галицько-волинську спадщину.

Недбалість археографа XVII ст. Одоріка Райнальда при публікації писемних документів спричинилася до створення кількох археографічних міфів, які ще й сьогодні кочують сторінками наукових публікацій. Через помилкове відчитання титулатури сілезьких П'ястів - князів Яна і Генріха, синів Генріха I (III) - багато дослідників розглядали їх як претендентів на спадщину Романовичів. Науковці почали шукати також інших кандидатів на галицько-волинський трон, прискіпливо зважуючи шанси кожного з них. Серед польських істориків навіть панувало переконання, що Юрію-Болеславу Тройденовичу допоміг утвердитися на престолі король Владислав Локетек, який разом із союзними угорськими загонами провів військовий похід на Русь із цією метою. Проте аналіз наявних писемних джерел засвідчує, що немає ніяких підстав говорити про численних претендентів на спадщину Романовичів. Останній володар Галицько-Волинської держави зумів уникнути суперництва з іншими кандидатами через те, що місцева еліта змогла дуже швидко запросити його на князювання і він прибув у столичний Львів не пізніше середини 1323 року.

Размещено на Allbest.ru