Українсько-польське співжиття крізь віки: стереотипи і пошуки історичної правди

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94(477+438)“09/20”

Українсько-польське співжиття крізь віки: стереотипи і пошуки історичної правди

Леонтій Войтович

Розглянуто подолання стереотипів та пошуки історичної правди у сучасній польській та українській історіографії, що відображає відносини обох етносів та народів за останні тисячу років. Окрему увагу звернено на племінну і княжу доби та епоху сарматизму. Проаналізовано деякі втрачені можливості попередніх періодів.

Ключові слова: лендзяни і хорвати, княжа доба, Казимирівська легенда, сар- матизм, втрачені можливості, усвідомлення помилок, пошуки співпраці, визвольні змагання, нові втрачені можливості.

Leontiy Voitovycz. Ukrainian and Polish cohabitation through centurirs: stereotypes and searches of historical true

The article is sanctified to overcoming of stereotypes and searches of historical true in modern Polish and Ukrainian historiography during the relations of both ethnoss and people fo the last thousand years. Separate attention is convolute on tribal and princely twenty-four hours and epoch of Sarmats. Some lost possibilities of previous periods are analysed.

Key words: Lendziani and Croats, princely twenty-four houers, legend of Kazimir, epoch of Sarmats, thrown away opportunity, leberation competitions, realizations of errors, searches of collaboration, the new are lost.

Історія прирекла український і польський народи на співжиття від самого початку їхнього формування , тісно переплівши їхні історичні долі. Через різні причини, передусім ідеологічні та політичні, в історичній науці це співжиття висвітлюють у спотвореному вигляді, відбиваючи етапи конфронтації і створюючи стереотипи сприйняття. Чи не найкраще відображений період кінця ХІХ - початку 1920-х рр., значною мірою завдяки старанням Миколи Литвина . Всі інші періоди потребують вдумливого підходу, позбавленого надмірного патріотизму з обох сторін, та поступової відмови від стереотипів, сформованих в умовах ідеологічної боротьби. Адже тенденція ухиляння від міжетнічних стосунків, яку практикують сучасні українські історики, веде в нікуди і тільки закріплює зашкарублі стереотипи.

Страсті за лендзянами і хорватами. Від періоду між двома світовими війнами, коли здоровий прагматизм німецького позитивізму в наукових дослідженнях змінився патріотичним піднесенням і бажанням довести “споконвічні” права на Галичину, бере початок проблема лендзян і хорватів. На диво, ця проблема після певного періоду забуття знову стала актуальною. Йдеться про локалізацію племені лендзян, від якого, як вважають, походять назви поляків у сусідніх народів (русів, угрів і литовців). Навіть доволі помірковані спроби великого славіста Генріка Лов- мяньського (1898-1984) пересунути гіпотетичні межі племінного масиву лендзян до Бугу і Стиру на Волині сьогодні видаються замалими. Простежується чітке намагання перенести межі лендзян якщо не до Києва, то принаймні до верхів'їв Дністра і Стиру, а практично оголосити всю Західну Україну територією лен- дзян . Для обґрунтування таких висновків використовують ономастичні матеріали (при цьому такі назви, як Белз, Белзець чи Тисмениця, однозначно відносять до західнослов'янських, тобто польських ), не звертаючи уваги на саму умовність поділу тогочасних слов'ян на східних і західних, та без застережень пропускають джерельні фрагменти й аргументи, які важко витлумачити в потрібному руслі. Паралельно з цим роблять спроби всіма можливими правдами і неправдами пересунути хорватський масив із Прикарпаття кудись на схід, за вятичів, у середовище фінських племен. Причини зрозумілі. Як визнав один із гарячих прихильників поширення теренів лендзян на всю Західну Україну Криштоф Фокт, поки визнають існування хорватського масиву в Прикарпатті, джерельна мотивація стосовно поширення лендзян на схід буде суперечливою .

Локалізація хорватського масиву в Прикарпатті достатньо обґрунтована . етнос племінний княжий сарматизм

Що ж стосується лендзян, то Г. Ловмяньський спочатку локалізував їх у Сандомирсько-Люблінській землі , пізніше спробував пересунути гіпотетичні межі цього племінного масиву до Бугу і Стиру на Волині . Тадеуш Василевський (1933-2005) запропонував гіпотезу, за якою лендзяни - інша назва волинського масиву . Ця гіпотеза перегукується з думкою відомого українського дослідника Ярослава Дашкевича (1926-2010). Останній, відкликаючись до низки джерел, зокрема єврейського історико-географічного трактау “Йосиппон” (IX - початок X ст.), доводив тотожність назв лендзяни та лучани11. Таку саму тотожність допускав і відомий радянський лінгвіст Георгій Хабургаєв (1931--1991) . Російський дослідник Антон Горський вважає лендзян східними волинянами . Олександр Головко з цього приводу писав про певну групу лендзян, які жили у верхів'ях західних приток Дніпра (вірогідно, на території сучасної Білорусі), але рівночасно не були яким-небудь значним етнічним формуванням і з часом повністю асимілювалися східнослов'янським населенням . Відомі також версії локалізації лензян-лендичів як східних слов'ян у басейнах Случі, Горині та Стиру .

Можна стверджувати, що в орбіту давньопольської держави Мєшка І лендзяни ще не ввійшли . Поки що у слов'янській археології не вироблено чітких критеріїв племінної локалізації, без чого, з огляду на стан інформативності джерел, всі побудови залишаються гіпотетичними. Надавати такого важливого значення цій локальній проблемі не варто. Як справедливо зазначав Я. Дашкевич, локалізацію лендзян польська історіографія активно використовувала для доведення законності претензій Польщі на цю пограничну територію під час відомих розмежувань середини 1940-х рр., що періодично знову повторюється, незважаючи на те, що подібних претензій уже немає. Тому відмовитися від стереотипу поширення лендзян на всю територію культури Луки Райковецької потрібно беззастережно.

Княжа доба. Рюриковичі і П'ясти. Обидва етноси пережили синхронно формування державності в умовах феодальної системи, з дробленням земель і князівств, спробами їхнього об'єднання й розпаду. Як звернув увагу Казимир Мисліньський, цей період став, попри певні епізоди протистоянь, радше періодом мирних союзів та сусідської співпраці, в межах якого і спроби Лева Даниловича оволодіти краківським престолом були цілком в дусі часу і випливали з тодішнього права успадкування . Свідченням цих союзів залишаються тісні династичні шлюбні союзи між Рюриковичами та П'ястами .

Певною мірою це і стало причиною майже повного взаєморозуміння у відстоюванні своїх поглядів на окремі проблеми в межах суто наукових дискусій між сучасними дослідниками політичної і військової історії як з польського боку (Януш Беняк , Ян Тенговський , Даріуш Домбровський , Маріуш Бартніцкий).

Звичайно, і тут не вщухають гострі дискусії, зокрема щодо належності перемишльських ротонд, коли одна сторона47 вперто не хоча помічати аргументацію іншої , чи свідомої фальсифікації польським хроністом Яном Длугошем опису коронації Данила Романовича .

Але більш “твердим” стереотипом епохи Королівства Русі (1253-1387) за-лишається Казимирівська легенда, яку старанно переповідають львівські екскурсоводи і менш старанно тиражують путівники та довідники. Проте напад Казимира ІІІ на Львів у квітні 1340 р., після загибелі галицько-волинського князя Болеслава- Юрія Тройденовича (який не був польським сателітом і не заповідав свій престол польському королю ), під час якого було вивезено коронаційні регалії галицько- волинських володарів, був просто епізодом у боротьбі за спадщину Романовичів між польським королем і князем Любартом-Дмитром Гедиміновичем . Казимир ІІІ не будував львівської катедри , Високого замку у Львові чи замку в Галичі. У процесі боротьби за спадшину Романовичів Казимиру ІІІ довелося звернутися до Угорщини, визнавши пріоритетне право угорських королів на цю спадщину .

Сарматизм. Кревська унія 1385 р. вирішила долю Галицької землі. У 1387 р. патриціат Перемишля, Львова та Галича присягнув королеві Ядвізі та королю Владиславу Ягайлу. У 1392 р. за угодою в Острові цю анексію визнала Литва. Спочатку цими землями управляли польські урядовці в ранзі генеральних старост, продовжувалося карбування руських грошей, тобто тривала розумна казимирівська політика. У 1434 р. із цих земель утворили Руське воєводство , завершивши таким способом їхню анексію. Але планомірна спочатку шляхетська, а потім і міщанська колонізація цих земель представниками польського етносу почалася раніше, за князя Володислава Опольського .

Після Люблінської унії 1569 р. до коронних земель увійшли Волинське, Брац- лавське та Київське воєводства, а згодом і відвойована Чернігівщина. Зміна євро-пейської кон'юнктури і попит на сільськогосподарську продукцію привели до бурх-ливого розвитку села, активізованого прогресивним для того часу фільварковим виробництвом. Магдебурзьке право, яке запровадили ще руські князі, стимулювало розвиток міст, які відроджувалися з попелу без державних дотацій і тільки завдяки продуманій системі пільг . Не тільки великі міста включали національні громади з їхніми складними взаємовідносинами (у Львові чотири громади: українська, польська, вірменська та єврейська, навколо яких гуртувалися й інші етноси: греки, німці, італійці ). Національні громади були й у малих містах. Наприклад, у Роздо- лі - три (єврейська, польська, українська), у Миколаєві на Дністрі - дві (українська й польська) і т д. Річ Посполита була державою з конституційно закріпленими шляхетськими вольностями, що дало змогу окремим дослідникам її ідеалізувати . Після Люблінської унії волинські князі ввійшли у цей світ з традиціями удільного періоду, яких не змогли ліквідувати Віленський привілей 1492 р. та інші заходи уряду. По суті, Острозьке князівство Острозьких, Олицьке князівство Радзивіллів, дрібніші князівства Корецьких, Сангушків, Чорторийських, Четвертинських, Збаразьких і Вишневецьких зберегли свою окремішність аж до козацьких війн. Люблінська унія стимулювала на південному фронтирі самочинну козацьку корпорацію, засновниками якої стали дрібні воєнні стани Великого князівства Литовського, які не набули шляхетських привілеїв . Із цим козацтвом були пов'язані спільні походи в Дике поле, Молдову і Прибалтику, Хотинська війна та спільний похід на Москву 1618 р., оборона Правобережжя і похід під Відень 1683 р. .

Уся ця територія була охоплена явищем сарматизму, яке обійняло зусібіч культурне і щоденне життя - від одягу на східну турецько-татарську манеру, кухні і напоїв до етики, естетики та ідеології. Шляхта, рівно ж як і козацтво, вважали себе прямими нащадками сарматів, до сарматських ідеалів тягнулося міщанство і рядове поспільство. Сарматські портрети, сарматська література стирала етнічні межі. Чи не тому спогади Яна Хризостома Пасека, войскового товариша з хорогви Стефана Чарнецького, де він розповідає, як заснув, намотавши кінський повід на руку і поклавши голову на труп товстого москаля, чи ода Збігнєва Морштина “Про коня, взятого шведами разом зі мною в полон під Краковом, 20 Junii, Anno 1656...” легко перегукуються з козацькими думами і піснями? Ідеалом цієї епохи був homo militans - людина-войовник : шляхтич, козак чи цеховий ополченець.

Утрачені можливості. І все це бурхливе поліетнічне суспільство спалахнуло у вирі козацьких війн, інспірованих бажанням одного етносу підпорядкувати інший. Українська церковна еліта, вловлюючи ці виклики, поспішила захистити себе унією, сподіваючись з допомогою Риму стримати апетити Варшави. Українська міська еліта шукала порятунку в церковних братствах і їхніх школах, засвоюючи латинь як об'єктивну необхідність. Козацька еліта як homo militans взялася за шаблі. Козацькі війни зруйнували Річ Посполиту, втягнули в боротьбу за Україну Московське царство й Туреччину і вивели обидва етноси на межу виживання, а для українського етносу поставили питання відновлення державності . Польська еліта упустила тричі можливість врегулювання проблем, що врятувало би Річ Посполиту: в 1590 р. під час “роздавання пустошів” у Придніпров'ї, коли формальне зрівняння козацтва із шляхтою було замінено створенням кресових короленят; після Хотинської війни 1621 р., коли обіцяні козакам реформи були фактично відкинені і, у 1658 р., коли не вистачило духу для реалізації Гадяцької угоди.

Усвідомлення помилок. Ностальгія. Усвідомлення помилок прийшло не відразу. Навіть після розділів Речі Посполитої, гайдамаччини і провалів Барської конфедерації та Визвольної війни під проводом Тадеуша Костюшка польська патріотична еміграція обманювала Наполеона, стверджуючи, що Україна заселена патріотичним польським населенням, яке одностайно підніметься на заклик відновлення Польської держави. Для міфічної козацької нації були залишені причорноморські степи . Вже після наполеонівських війн, після втрати надій на скоре відродження у колах патріотичної польської молоді зародилося певне усвідомлення помилок і ностальгія. її відбила “українська школа” у польській патріотичній поезії , що зверталася до українського фольклору та козацької історії й відродила легенду про козацького пророка Мусія Вернигору .

Пошуки співпраці. На жаль, цей короткий період усвідомлення помилок швидко минув. Нічого не навчили й провали польських повстань ХІХ ст., під час яких українське населення підтримувало російські та австрійські урядові війська. В умовах толерантної імперії Габсбургів відбувалися пошуки співпраці між елітами обох етносів . Однак польська сторона, як ближча до влади і краще організована, навіть не допускала можливості існування українських державних структур, що власне й перешкоджало остаточному порозумінню. Поза увагою дослідників залишилися українсько-польські відносини в межах полків ІХ та Х корпусів австрійської армії, де за наявності більше 50% українського чи польського елементів спілкування велося, відповідно, польською чи українською мовами. Ці полки брали участь у всіх італійських походах ХІХ ст., а також кампаніях Першої світової війни на Сербському, Румунському та Італійському фронтах. У розпал боротьби за Львів у кінці 1918 р. прибулий з Італійського фронту ешелон з українськими вояками відмовився брати участь у боях проти поляків, покликаючись на військове братерство.

Визвольні змагання, які органічно вилилися у польсько-українську війну 1918-1919 рр., закінчилися на користь польської сторони . Попри те, що лідер відродженої Польщі маршал Юзеф Пілсудський уважав, що запорукою безпеки його держави мали би бути сильні, незалежні Литва, Білорусія й Україна, на практиці польська еліта не могла собі уявити свою державу без Львова та Галичини, а також Вільна і Гродна. А Волинь, яка в умовах Російської імперії жила іншим життям, відразу ж була піддана політиці закріплення, включаючи спровадження колоністів. Міжвоєнний період аж ніяк не був часом зближення чи хоча б налагодження діалогу. Переможці кували нове протистояння, підштовхуючи радикальні угруповання до рішучих дій.

Нові втрачені можливості переросли у волинську трагедію. Напевно, мав повну рацію Ярослав Дашкевич, що “головні причини польсько-українського збройного конфлікту полягали в ігноруванні польським еміграційним урядом в Лондоні та керівництвом Армії Крайової засадничого принципу українського народу на державну незалежність і соборність своїх земель, а також штучному розпалюванні керівниками фашистської Німеччини та Радянського Союзу польсько-українського протистояння на шкоду національним інтересам цих народів” . Причини ці, звичайно, не слугують виправданням наслідків, але без їхнього аналізу не можна адекватно відтворити історичне минуле.

Спогади про майбутнє. Український і польський народи приречені на співжиття. В умовах постійної російської загрози вони ще й приречені на військово- політичний союз. Зрештою, це протистояння триває з кінця XIV ст., і українсько- польські розриви завжди закінчувалися перемогою російської сторони. У польської та української еліт немає вибору: відкинувши політичну заангажованість, віддати науковцям на розбір усі темні сторінки відносин обох народів, а потім визнати взаємні провини та промахи на цьому шляху завдовжки більш ніж тисячу років в ім'я успішного майбутнього.

Размещено на Allbest.ru