Між двома світовими війнами українське галицьке краєзнавство переживало особливий час. У дуже непростих політичних умовах, після програшу в протистоянні 1918-1919 рр. Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. / М. Литвин. - Львів, 1998. українці прагнули довести, що, попри все, Східна Галичина під історичним та національно-культурним оглядом була й залишається їхньою землею. Центром історіографічної, краєзнавчої та суспільно-політичної боротьби за галицькі землі був Львів як княже місто та столиця ЗУНРЛитвин М. Історія ЗУНР / М. Литвин, К. Науменко. - Львів, 1995. Див. також. Голик Р. “Місто Лева” і “серце батяра”: образ міста й щоденне життя львів'ян між двома світовими війнами / Р Голик // Історія Львова. - Львів, 2007. - Т 3. - С. 149-162. . Саме тут жили й діяли двоє українських інтелігентів: відомий історик Іван Крип'якевич та знаний адвокат Олександр Надрага. Обоє - тісно пов'язані з колишньою столицею Галичини.

Відомо, що Львів для Івана Крип'якевича був не лише рідним містом, а й предметом наукових студій та особливої емоційної прив'язаностіІван Крип'якевич народився 25. 06. 1886 р. в сім'ї священика, адміністратора церкви Петра і Павла (1887-1891) та гімназійного катехита (1895-1914) у Львові о. Петра Франца Крип'якевича. З 1896 до 1904 рр. вчився у IV Львівській гімназії. У 1904-1909 рр. студіював на філософському факультеті Львівського університету. Після вчителювання в Рогатині (1909) працював бібліотекарем НТШ (1910-1912), у міжчассі захистив докторську дисертацію на тему “Козаччина і Баторієві вольності”, а в 1912-1914 рр. викладав у Львові в українській Академічній гімназії. Дійсний член НТШ з 1911 р. Згодом (1914-1939) навчав історії в гімназіях Рогатина та Жовкви. У 1921-1924 рр. він - професор та секретар сенату Українського таємного університету (Львів). З 1934 по 1939 рр. - професор історії Львівської богословської академії. У 1942-1944 рр. працював в “Українському видавництві" у Львові. З 1945-1947 рр. - професор, завідувач кафедри історії України. З 1944-1945 рр. виконував обов'язки декана історичного факультету Львівського університету. Водночас з 1940 р. керував Львівською філією Інституту історії України. У 1948-1951 рр. був також співробітником Львівської філії Музею етнографії АН УРСР З 1951 до 1962 р. - завідувач відділу, директор Інституту суспільних наук у Львові, академік АН УРСР (1958). Помер у Львові 21. 06.1967 р., похований на Личаківському цвинтарі. Хоча головною для вченого була тема українського козацтва та постать Б. Хмельницького, проте Львів завжди посідав важливе місце у його наукових зацікавленнях. Від праці “Львівська Русь в першій половині XVI ст. ” (Львів, 1909); до Історичних проходів по Львові (Львів, 1932) та розділу “Львів княжих часів" у “Нарисах історії Львова” (Львів, 1956). Див: Ісаєвич Я. Крип'якевич Іван Петрович / Я. Ісаєвич // Енциклопедія історії України: у 10 т. - Київ, 2009. - Т 5: Кон - Кю. - С. 390; Литвин Т. Іван Крип'якевич як історик-просвітянин / Т Литвин, М. Литвин // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів, 2010. - Вип. 19: “"Просвіта" - оберіг незалежності та соборності України”. - С. 436-444; Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність - Львів, 2001. - Вип. 8: Іван Крип'якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. . Ще на початку ХХ ст. молодий тоді історик написав об'ємні й дуже детальні праці про середньовічну Львівську Русь, (етноконфесійні проблеми та повсякденне життя вулиці Руської), про торговельну діяльність ранньоновітніх львівських купців (торговельна книга Шольца й Боїма тощо). Крім того, під егідою “Просвіти" дослідник видав популярний синтетичний нарис історії українського Львова. Зрештою, опубліковані у 1932 р. “Історичні проходи по Львові” Івана Крип'якевича заслужено здобули славу канонічного путівника по місту не лише серед львівських українцівТут і далі цит. за перевиданням: Крип 'якевич І. Історичні проходи по Львові / І. Крип'якевич. - Львів, 1991. . Ця книга часто привертала увагу вчених як джерело інформації та об'єкт дослідження. Натомість схожі за задумом львівські есе адвоката Олександра Надраги (1888-1962) Олександр Надрага народився 15. 10. 1885 р. у м. Бережани в родині офіцера Львівської цісарської команди жандармерії № 5. Антона Надраги. Навчався у львівській школі ім. святої Анни та в IV гімназії у Львові. З 1904 р. навчався в Львівському університеті, де в 1911 р. отримав ступінь доктора права й політологічних наук. Працював урядовцем державної адміністрації в Станіславові, де на початку Українських визвольних змагань став комісаром староства. Згодом повернувся до Львова, де вів адвокатську канцелярію разом з Володимиром Охрімовичем - видатним українським етнографом та адвокатом. У 1921-1925 рр. викладав у Львівському таємному університеті. З 1931 р. - активний член Українського католицького союзу, заснованого митрополитом Андреєм Шептицьким. З 1932 по 1939 р. викладав у львівській Богословській академії. Член товариства “Народна лічниця" у Львові. Протягом 1928-1939 рр. входив до редакційної колегії вісника “Життя і право”, Союзу українських адвокатів та Товариства українських правників, де публікував фахові праці. Постійно цікавився історією Львова. У періодиці (“Діло”, “Життя і право”, “Краківські вісті”, “Львівські вісті”, “Нива”) публікували його нариси про Львів та про знакових постатей міста. Брав активну участь у створенні української лікарні ім. митрополита А. Шептицького, Дійсний член Наукового товариства ім.Т. Шевченка, Богословського наукового товариства, член Головної ради Товариства українських правників, правління Союзу українських адвокатів. У 1940-1941 та 1944-1946 рр. - доцент юридичного факультету Львівського університету ім.І. Франка. У 1941-1944 рр. вів приватну адвокатську практику й викладацьку діяльність у Богословській академії. У жовтні 1947 р. вивезений до м. Анжеро-Судженська (Кемеровська обл.). Під час заслання (1947-1958) працював над підручником римського права та спогадами з минулих літ. У 1959 р. повернувся в Україну без права проживати у Львові. У 1959-1962 рр. перебував у місті нелегально. На початку 1962 р. змушений був переїхати до Самбора, де й помер. Спершу був похований на місцевому цвинтарі, згодом перепохований на Янівському кладовищі у Львові біля могили батьків. Праці: Товариство українсько-руських правників у Львові (1909-1933) // Ювілейний Альманах Союза Українських Адвокатів. - Львів, 1934. - С. 12-29; Правна доля реальности Греко-Католицької Духовної Семінарії у Львові // Праці Греко-Католицької Богословської Академії у Львові. - Львів, 1935. - Т. 1-2. - С. 233-243; Die Rechtslage der unierten Kirchen und der Union in jetzigen Polen // Zeitschrift fuer Ostrecht. - Berlin, 1933. - Heft 8-9. - S. 737-755. Про нього: Надрага Б. Dum spiro spero (Поки живу (дихаю), сподіваюсь). До 120-річчя від дня народження Олександра Надраги / Б. Надрага // Львівщина у 2005 році. Знаменні і пам'ятні дати краю: Календар. - Львів: Ліга-Прес, 2005. - С. 33-35; Гловацький І. Українські адвокати

Східної Галичини в світлі архівних джерел (1800-1939 рр). - Львів: Сполом, 2008. - С. 86; Тищик Б. Доктор права, доцент Надрага Олександр Антонович: основні віхи життя та праця на юридичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка / Б. Тищик // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - Львів, 2016. - Вип. 62. - С. 64-71; Редзік А. Надрага Олександр Антонович / А. Редзік, М. Надрага // Encyclopedia. Львівський національний університет ім. Івана Франка. - Львів, 2014. - Т. 2. - С. 177-178; Redzik A. Wydzia! Prawa Uniwersytetu Lwowskiego w latach 1939-1946 / A. Redzik. - Lublin, 2006. - S. 14, 164, 170, 173, 191, 197-198, 247, 287, 289-291,293-297, 299, 300-301, 318. мали складнішу долю. Частину з них було надруковано у 30-х рр., - насамперед у газеті “Діло”. Згодом їх мали зібрати й видати окремою книжкою. Проте події 1939-го й наступних років перекреслили ці плани. Друга частина цих есе була опублікована у львівській та краківській українській пресі воєнного часу. Третя залишалася в рукописах аж до 2004 р., коли завдяки ентузіазму Костянтина Курилишина більшість опублікованих та неопублікованих досі львівських оповідань (чи “фельєтонів”) О. Надраги побачила світНадрага О. Серед львівських парків / О. Надрага. - Львів, 2004. .

Попри це, тексти Івана Крип'якевича та Олександра Надраги варто порівнювати. Насамперед тому, що їхні автори не лише жили у тому самому місті і в той самий період, а й впродовж довгого часу підтримували тісні дружні контакти. Це й не дивно: і син гімназійного катехита Петра Крип'якевича Іван, і син урядника львівської жандармерії Антона Надраги Олександр навчалися в одній і тій самій гімназії в одному класіКрип 'якевич І. Спогади (автобіографія) / І. Крип'якевич // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів, 2001. - Вип. 8: Іван Крип'якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. - С. 103-104. . У гімназійному щоденнику І. Крип'якевич навіть називав О. Надрагу одним із перших пропагандистів українства у польськомовному шкільному середовищі: “Перший, що зачав говорити по руски, був, мабуть, тов [ариш] Олекса Надрага; він також, здає ся, перший вступив до тайного кружка студентського”Заболотна І. Гімназійний щоденник Івана Крип'якевича / І. Заболотна // Український археографічний щорічник. Нова серія. - Київ, 2007. - Вип. 12. - С. 441. . Згодом вони разом студіювали і в Львівському університеті, хоча й на різних відділах: Іван Крип'якевич зосередив свою увагу на історії, Олександр Надрага вивчав право. У цей час їх називали нерозлучними приятелями. За спогадами родини, при закінченні університету Олександр Надрага навіть змінив день свого випуску, щоб “промуватися” одночасно з Іваном Крип'якевичем, виразивши символічну солідарність з давнім товаришем. Згодом шляхи обох приятелів розійшлися, вони оберталися в різних професійних середовищах, однак завжди з повагою ставилися один до одного.

Важко однозначно сказати, що слугувало першим поштовхом львовознавчих зацікавлень обох приятелів. Можливо, підґрунтям для “Історичних проходів по Львові” Івана Крип'якевича стала діяльність учнівського гуртка, яким він керував у філії Академічної гімназіїСереда О. До ґенези “Історичних проходів по Львові” І. Крип'якевича / О. Середа // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів, 2001. - Вип. 8: Іван Крип'якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. - С. 731-732. . Натомість Олександр Надрага стверджував, що його власне захоплення історією та архітектурою Львова - наслідок спілкування з матір'ю відомого згодом польського літературознавця, єврея за походженням Юліуша Кляйнера (якого І. Крип'якевич вважав одним із найвизначніших своїх однокласниківКрип'якевич І. Спогади (автобіографія). - С. 84. ). Проводжаючи свого сина і Олександра Надрагу зі школи додому, “пані Кляйнерова” намагалася прищепити обом любов до того міського середовища, в якому вони жили: “Ми йшли, упоєні чаром (.) міста та заслухані в кожне слово нашого чудового провідника, від славних оборонних мурів костелу оо. Бернардинів, межовий годинник якого здавна вибивав час на п'ять хвилин раніше, попри Міський арсенал, Порохову вежу, Волоську церкву з її чудовою Корняктовою вежею й каплицею Трьох святих, Чорну кам'яницю - осідок консула королеви морів, Венеції, з крилатим гербовим левом; синагогу Золотої Рози, каплицю Камп'янів, костел оо. Домініканців з Торвальдсеном всередині, Вірменську катедру; (.) попри костели Марії Сніжної та Івана Хрестителя й найстаршу львівську церкву святого Миколая аж до церкви св. П'ятниць на вулиці Жовківківській. Під проводом пані Кляйнарової ми перший раз докладно оглядали Природничий музей Дзєдушицьких; вона довірила нас симпатичному керівникові читальні для молоді Закладу ім. Оссолінських; вона завела нас на Рацлавицку панораму в часі Крайової вистави 1894 р. Пані Кляйнерова запалила в хлоп'ячих серцях вогонь безмежної любові до Львова (.), котрий ще й зараз палає гарячим полум'ям у (.) старому, хворому моєму серці й згасне не раніше, аніж воно перестане битися” - згадував Олександр Надрага Nadraga O. Matka i syn / О. Nadiaga // Juliusz Kleiner. Ksi^ga zbiorowa o zyciu i dzialalnosci. - Lublin, 1961. - S. 162.

Для Івана Крип'якевича Львів досить швидко став об'єктом наукових студій. Олександр Надрага у перші десятиліття ХХ ст. зосереджував свою увагу на адвокатській практиціГловацький І. Українські адвокати Східної Галичини (кінець XVIII - 30-ті роки ХХ ст.) / І. Гловацький, В. Гловацький. - Львів, 2004. - С. 104. , зацікавлення історією Львова було для нього приватним хобі. Одним із потужних стимулів до популяризації львовознавчої тематики в обох авторів стало утворення та короткочасне існування “Кружка приятелів Львова”. Засноване у 1921 р., це об'єднання провідних українських інтелектуалів, громадських та релігійних діячів (Й. Сліпий, І. Труш, І. Крип'якевич, І. Свенціцький, Б. Януш, М. Голубець, М. Стефанівський, І. Куровець, О. Степанів, О. Басараб, С. Шухевич, С. Шах, О. Надрага) мало слугувати противагою аналогічному польському товариствуШах С. Львів - місто моєї молодості. Спомин, присвячений Тіням забутих Львов'ян / С. Шах. - Львів, 2006. - Ч. 1-2. - С. 37. . Як голова ”Кружка”, І. Крип'якевич відповідав за синтетичні теми з львівської історії (зокрема такі, як княжий Львів). Натомість О. Надразі доручили готувати матеріали до локальної історії міста (костели св. Єлизавети й Марії Магдалини, Політехніка, костел св. Лазаря) Там само. - С. 38, 40. . Одним із проектів, які запланував “Кружок”, мало стати видання “монографії Львова” та спеціального українського провідника по місті, а наскрізною ідеєю чи методом їхньої підготовки - віртуальні й реальні мандрівки Львовом та околицями. Саме тут, на думку С. Шаха, треба шукати ґенезу пізнішого путівника М. Голубця та Крип'якевичевих “Історичних проходів по Львові”Там само. - С. 42. . Ймовірно, функціонування розпущеного невдовзі “Кружка" підштовхнуло також і О. Надрагу до написання власних львівських нарисів-фельєтонів.

Отож, Іван Крип'якевич та Олександр Надрага реалізували, фактично, один проект, але у різний час, у різній формі та різними способами.

Проходи історією: модель Івана Крип 'якевича. “Історичні проходи по Львові” І. Крип'якевича мають особливу структуру. По суті, це - і цілісний текст, і збірка краєзнавчих нарисів (переважно з часопису “Життя й знання”) з відповідним ілюстративним супроводом - результат реальних мандрівок (проходів) ЛьвовомПро місце цього тексту серед інших путівників див.: МовнаМ. “Історичні проходи по Львові” І. Крип'якевича: 80 літ тривання / М. Мовна // Народознавчі зошити. - 2012. - N° 6. - С. 11391145; Її ж. Путівники Львовом (друга половина ХІХ - початок ХХІ ст.) / М. Мовна. - Львів, 2014. - С. 60-64. . Мандрівка містом тут починається з екскурсу в його давню історію (“Княжий город”), що мала маніфестувати споконвічну українськість Львова, а далі продовжується окремими географічними маршрутами (Високий замок, Ринок, Руська вулиця, Середмістя та довколишні вулиці, Личаків, Галицьке передмістя, напрямок від Полтви до Єзуїтського парку, Замарстинів, Клепарів, Голоско, Брюховичі тощо). Ще один з розділів книги мав не географічний, а історико-архітектурний та етноконфесійний вимір. Описуючи “Церкви княжого Львова”, І. Крип'якевич не лише додатково окреслював межі руського (українського) Львова, а й нагадував, що давні руські храми символізують його українську ґенезу. Водночас помітно, що мандрівка Львовом у Крип'якевича - це подорож насамперед середньовічним та ранньоновітнім містом. Сюжети, пов'язані з цим періодом, домінують у більшості розділів його путівника. В окремих випадках це домінування стає дуже помітним. Наприклад, історія єврейської дільниці закінчується узагальненим описом антисемітських погромів ранньої нової доби; про дальшу еволюцію львівського єврейства у ній не згадано нічогоКрип'якевич І. Історичні проходи по Львові. - С. 75. . “Проходи” - переважно реконструкція минулого, втрачених об'єктів міського простору, адресована до читацької уяви: вчений описував знищені часом та людьми міські мури, середринкові кам'яниці, колишні будівлі на околицях міста тощо. Дуже часто автор розказував читачеві (віртуальному мандрівникові), що було на тому чи іншому місці “у давні часи”, і лише в окремих випадках акцентував на тому, що там було на момент видання книжки (зазвичай тоді, коли йшлося про музеї або українські суспільно-культурні установи). Тому факти міської історії до XVIII ст. у “Проходах" подані дуже детально, а ХІХ і ХХ ст. - вибірково. Львів кінця ХІХ - першої половини ХХ ст. з'являвся у його тексті лише фрагментарно, на маргінесі - тоді, коли йшлося про значущі або незвичайні, з погляду вченого, факти з життя львівських українців. Так, з подій 60-70 рр. ХІХ ст. окремо згадано лише перший шевченківський концерт 1869 р. (при описі стрільниці Куркового братства) Там само. - С. 89. , а 20-ті рр. ХХ ст. представлені тільки польською газетною легендою про магічну постать лицаря на Високому ЗамкуТам само. - С. 90. . Заразом помітно, що автор хотів зробити свої проходи діахронічними, подати історію кожної з міських дільниць від першої згадки до 30-х років ХХ ст. Проте ця схема у його тексті була реалізована по-різному, тож часовий і тематичний зріз крип'якевичевого путівника неоднорідний. Не часто автор розповідав і про повсякденне життя, вбрання та ритуали львів'ян: тоді, коли йшлося про Руську вулицю, Успенську церкву й Ставропігійське братство, святий Юр і святоюрські ярмарки; в описі Куркового братства, а особливо - у розповіді про Личаків та його жителів. (Тут у “Проходи” інкрустовано етнографічний нарис дільниці з докладним описом весілля, ґрунтований на поширеному уявленні про “личаковєра”: “Личаківський народ славився зростом, поставою, здоров 'ям. Це були люди відважні, підприємливі, “до всього пробанти” При тім палкі, гарячої вдачі, скорі до сварки й бійки”) Там само. - С. 99. .

Така асиметрія системного й мозаїчного, середньовічного і модерного, наукового й сенсаційного, оригінального та шаблонного зробила текст “Проходів" привабливим в очах читача - пересічного галицького інтелігента, якому він був передусім адресований. З іншого боку, книга мала чітко визначену тенденцію. Не випадково серед подій модерної історії Львова Іван Крип'якевич вибирав ті, які стосувалися Листопадового Зриву. Вони були дуже актуальними для історичної свідомості галицьких українців, розчарованих поразкою визвольних змагань. Так, описуючи історію ратуші, вчений пригадував, що 1 листопада 1918 р. на ній було встановлено синьо-жовтий стяг, а біля неї стояли українські кулеметиТам само. - С. 32. . Чортівська скала для автора “Проходів" - не лише геологічне диво природи, а й спостережний пункт української артилерії, біля якого ще збереглися окопи 1918-1919 рр. Там само. - С. 103. Схожу функцію на сторінках книжки виконує й Високий Замок, де Крип'якевич також бачить сліди 1918 р.: “У деяких деревах знаходяться ще сьогодні луски патронів, які вказують на місце, де стояла артилерія”Там само. - С. 25. . Одну з тогочасних львівських околиць, Ялівець, вчений взагалі пов'язував лише з українсько-польськими боями під тутешніми казармами, з могилами полеглих українців та з пізнішим табором військовополонених. Тут автор путівника задіяв відразу кілька прихованих мотивів: образ героїчних українців, які захищають свій Львів і яких нищать поляки (оборонці ялівецьких касарень); образ забутих місць української історичної пам'яті у Львові (могили полеглих) і репресивної Польщі, яка принижує весь український соціум (табір інтернованих українців) “В тутешніх казармах боронилися в листопаді 1918 р. українці й полягли у боротьбі з переважаючими силами поляків; їх спільна могила була довший час коло касарень, пізніше тіла полеглих перенесено на Личаківський цвинтар. Далі поодинокі могили були при Пасічній дорозі і на Маєрівці. В 1919-1920 рр. Ялівець був славний табором інтернованих українців, через який перейшли тисячі інтелігентів і селян, цивільних і військових”. - Там само. - С. 102. . Зазначимо, що таких пасажів у “Проходах" мало, а прямих антипольських інвектив майже нема. Однак протиставлення українського Львова неукраїнському (польському) тут очевидне. Приклад - роздвоєний образ львівського Високого Замку. У викладі Крип'якевича первісний осідок руських князів після завоювання Львова стає “польським замком”, який у 1648 р. атакують козацькі війська та народні повстанці. Натомість у ХІХ ст., наголошує історик, польська “тромтадратія" перетворює Високий Замок у свій меморіал-“копець” Люблінської Унії, тоді як для українців площа під “копцем" стає місцем політичних віч та фестин, а у час Листопадового Чину - плацдармом бойових дій за Львів Там само. - С. 26. . Присутність таких сюжетів була знаковою, бо відповідала ментальності українських інтелектуалів 20-30 рр. ХХ ст. Тому І. Крип'якевич, з одного боку, намагався показати спільну україно-польсько-єврейську історію багатокультурного міста, а з іншого - прагнув відокремити історію українського Львова від Львова польського та єврейського. Так, на Личаківському цвинтарі дослідник перелічував передусім поховання українських діячівКрип'якевич І. Історичні проходи по Львові - С. 97-98. . Характеризуючи відносно нейтральні будівлі на площі Ринок, Крип'якевич усе одно виділяв будинки “Просвіти" й “Труда” та наголошував, що власниками багатьох ренесансних споруд були й українці.

Цей підхід відобразився й на побудові окремих маршрутів, які описував Крип'якевич у своїй книзі. Розглянемо, наприклад, перший із них, зосереджений довкола княжого міста Знаменно, що він розщеплений на дві суміжні, але водночас протиставлені смислові лінії. Перша з них акцентувала на ґенезі руського Львова (“Княжий замок - Старий замок - Чужі оселі - Українське міщанство на Жовківськім передмісті”) Там само. - С. 10. . Після загального екскурсу, присвяченого початкам міста, історик починав “проходи” з верху Княжої гори, орієнтуючи читача на сучасні йому реалії: “домик огородника”, “реставрацію” / ресторан та штучну печеруТам само. - С. 13. . Далі він прагнув сформувати в уяві своїх реципієнтів колишні (до 1830-х рр.) обриси “дуже оборонної" гори з давніх гравюр, “яка має вид стіжка”. Пізніше у текст впроваджено гаданий образ княжого замку Лева Даниловича, запозичений з “Потрійного Львова” Б. Зіморовича й доповнений авторською реконструкцією. “Можемо здогадуватися, що тут, як в інших замках, так і тут, над стрімкими збочами гори, ішов високий вал, на ньому були “заборола”, зложені з дерев'яних зрубів, “городниць”. Посередині стояв, мабуть, “стовп”, вежа з тесаного каменя або мурована (...), будинок для залоги, сховки на майно, і, може, церковця-каплиця”. - Там само. Потім Крип'якевич здійснював ретроспективний екскурс у зворотному напрямку: від руйнування княжого замку у 1340 р. до ХІХ - першої половини ХХ ст., коли на його місці споруджують ресторан, домик городника, штучну печеру, та засаджують квітникТам само. . Однак пізніше - на шляху з Княжої гори до Замкової вулиці, - дослідник знову вів читача шляхом уявної реконструкції міських укріплень, княжого двора й скарбниці, подаючи яскраву й детальну, хоч і гіпотетичну, картину найстаршого ринку (міської торговиці) княжої доби“З Волині і Придніпрянщини привозили хутра, шкіри, віск, з полудня, через Г алич, приходили товари з Греції й Азії: шовк, східне коріння, вино; з півночі й заходу, з Німеччини і західних держав ішло сукно, вовняні матерії, полотно, металеві вироби. Розкладали тут свої шатра купці з усіх сторін (...), але перше місце мали наші купці”. - Там само. - С. 15. . У руслі тої ж напівхудожньої реконструкції автор пропонував читачам й дещо романтичну панораму княжого Львова“Під княжим двором, біля торговиці й далі стояли двори і доми міщан і бояр, серед садів і городів, між оселями, підносився кругом вінок церков та монастирів”. - Там само. - С. 16. . Натомість демографічна характеристика середньовічного города як “людного й широкого міста" у путівнику була дзеркально протилежна тій, що існувала на момент видання книжки: “Українці у Львові за княжих часів творили більшість населення”Там само. . У такому вигляді вона несла окреслене ідеологічне навантаження: нагадувала львівським українцям про їхню автохтонність, первинність та колишню соціальну вагу. Далі історик пропонував читачам реконструкцію етнічного обличчя новозаснованого Львова і плавно переходив до демографії міста у XVII ст., знову акцентуючи на символічній спадкоємності між Підзамчем та первісним Львовом: “і в пізніші часи українці найгустіше жили на території княжого города”Там само. - С. 17. . Водночас, переходячи від Підзамча до Жовківського передмістя, учений непомітно переносив увагу читачів на ранньомодерну епоху. Тут, в історії львівських цехів, також розставлено актуальні для міжвоєнного часу наголоси: “Українська шевська організація стала такою небезпечною для шевців-поляків, що вони мусили просити українців про згоду”Там само. - С. 18. . У тому ж руслі подано й минуле Жовківського передмістя: серед найбільших історичних подій цієї дільниці І. Крип'якевич називає першу (1648) й другу (1655) облоги Львова військами Б. ХмельницькогоТам само. - С. 18-19. . У розповіді з'являється актуальна для довоєнного Львова єврейська тема. З нею пов'язано мотиви етнічної експансії (“жиди, що були за княжих часів, але в невеликому числі, (.) врешті розмножилися так, що виперли християн з головної Жовківської вулиці на краї передмістя”Там само. - С. 18. ) та антиєврейських погромів ранньомодерної доби (“тумульт" 1664 р.) Там само. - С. 19. . Нарешті, Крип'якевич зображав Жовківське передмістя ХІХ-ХХ ст. й у зовсім іншому світлі: це - територія, на якій спочатку процвітають садові (городницькі) підприємства та фільварки, але де, зрештою, проникає й український національний рух та засновуються українські установиТам само. - С. 20. . На тлі загальної тенденції крип'якевичевої розповіді таке закінчення розділу цілком логічне. Його продовжує й розповідь про другу “вітку” історичних проходів, що починаються з Високого Замку (“Княжі укріплення - польський замок - облога й здобуття замку 1648 р. - Могила Люблінської унії - Нові спогади”Там само. - С. 21. ). Тут однією з центральних стає проблема перетворення княжого міста у польське, зокрема виникнення на місці давніх укріплень “казимирівського” замку. Дуже детальний, як для путівника, опис цього замку Крип'якевич збагатив сюжетами різного спрямування: з одного боку - про ув'язнення Гальшки ОстрозькоїТам само. - С. 22. , а з іншого - про облогу Львова козацькими військами. Саме ця подія (як успішна військова операція українців) стала однією з головних у сюжеті про Високий замок. Зрештою, велику частину розділу історик присвятив занепаду споруди в ХІХ ст. та трансформації узгір'я на могилу (“копець”) Люблінської унії. Цей польський патріотичний зачин був для українського вченого прикладом заздалегідь невдалого плану“Він був проєктований без технічних обчислень, “сипаний з піску на пісковій горі” - виявився не дуже тривким і вже 1907 р. обсипався почасти. Від часу до часу показуються на ньому нові риси” (тобто тріщини) ”. - Там само. - С. 26. . Протиставлення польського та українського погляду на місто помітне також в розділі, присвяченому міській дільниці, у якій пройшли дитячі та шкільні роки І. Крип'якевича: околицям собору св. Юра та вул. ГородецькоїТам само. - С. 123-131. . Тут центральним сюжетом стала історія головного греко-католицького храму міста: його архітектурного ансамблю, юридики та пов'язаних зі “св. Юром” традиційних щорічних ярмарків. Водночас серед сторінок святоюрської історії вчений окремо виділив облогу під проводом Б. Хмельницького. При цьому він не лише додатково наголосив на знаках українського тріумфу (“В 1648 р. на церкві св. Юра завішено козацький прапор, і тут стояв цілий відділ українського війська”), а й вмістив “повчальну” промову гетьмана про ґенезу українсько-польських конфліктівКрип'якевич І. Історичні проходи по Львові - С. 127-128. , актуалізувавши її в умовах 20-30 рр. ХХ ст. Однак це не означало, що путівник мав антипольське спрямування. “Історичні проходи по Львові” стали, радше, популяризацією дослідницької праці Крип'якевича, реалізацією його наукових зацікавлень: саме звідси походить широке використання сюжетів, пов'язаних з XVII ст. та з постаттю Б. Хмельницького зокрема. Інша справа, що книга несла ту ж ідею активної українізації міського простору, що й раніший нарис вченого “Львів: його минувшина і теперішність”. На думку І. Крип'якевича, його праці мали б лише підтвердити актуальність такої тези“Хочемо таким робом впоїти в наш загал ту певність, що багато львівських культурних пам'яток пов'язано з минулим українського народу. Зовсім певно можна сказати, що посідачами кам'яниць було чимало українців. Сьогодні власниками деяких кам'яниць є українські установи. Вони й повинні бути репрезентаційними нашими будівлями. Це слід мати на увазі і допомагати власним установам поставити їх так, щоб (...) вони відповідали гідності народу”. - Там само. - С. 46. . Певною мірою ця фраза відображала ідеологію не лише крип'якевичевих путівників по Львову, а й усього доробку науковця в першій половині ХХ ст.

Мандрівки пам'яттю: модель Олександра Надраги. Колишній однокласник Крип'якевича Олександр Надрага у своїх есе пішов іншим шляхом. Його спогади присвячені не стільки об'єктивній, як суб'єктивній картині історії Львова. Так, період до середини ХІХ ст. для цього автора був уже давнім. Навіть старі шематизми Львівської та Перемиської єпархій ХІХ ст. викликали у нього незвичайні емоції та “майже побожний” пієтетНадрага О. Серед львівських парків. - C. 119. . Тому основна канва розповідей О. Надраги розгортається у руслі подій кінця ХІХ - першої половини ХХ ст. Крім того, його наративи мають нерідко досить вузьку й конкретну локалізацію. Іншими словами, автора цікавить не так загальна історія міста, як розвиток його окремих дільниць. З опублікованих нарисів Олександра Надраги помітно, що “його" Львів має кілька центрів. Перший і найголовніший - околиці вул. Городецької, костелу і школи св. Анни та собору Святого Юра - той самий, до якого звертався й Крип'якевич у своїх “Проходах”. Цим місцям, з якими було пов'язане й дитинство О. Надраги, відведено вагомий сегмент його споминів. Другий з епіцентрів, довкола яких розвивається смислова вісь розповіді, - площа Ринок та найближчі до неї місця: вул. Домініканська (на якій довгий час жила сім'я Надрагів) та близька до неї Волоська церква. Третім центром цього мемуарного образу Львова стає знову собор Святого Юра, але описаний тепер уже з боку вулиць Петра Скарги та Баденіх, де О. Надрага з родиною мешкав аж до депортації з міста у 1947 р.

Його міжвоєнні львівські нариси / “фельєтони” так само, як і окремі складові “Історичних проходів по Львові” І. Крип'якевича, первісно публікували щоденні львівські газети. Імпульсом для написання більшості з цих нарисів стали поточні події з міського та родинного життя. У текстах О. Надраги ці події пов'язані з окресленими вулицями, площами, парками, будівлями Львова, а також із подіями та емоціями минулого. У цьому розумінні вони не становили заздалегідь упорядкованої системи, а були набором географічних і мемуарних маршрутів. Поступово сітка цих екскурсів ставала щораз густішою та, врешті-решт, охопила значну частину території Львова і його передмість: Стрийський парк (“Primavera Leopolitana”, “Стрийський парк”), будинок Духовної семінарії й церкви св. Духа (“Коперника, 36”, “Мої два сни перед Великоднем 1942 р”, “Як воно було за наших дідів”), Народна Лічниця (“Народна лічниця”, “Два канарки”), Городецька та її околиці (“Спогади про шкільні та гімназійні роки”, “Мої перші гімназійні спогади”, “Великдень за наших молодих літ”, “Городецька дільниця”, “Околицями Городецького”) площа святого Юра (“Святоюрський сквер”), університетський парк (“Єзуїтський город”), Цитадель (“Цитаделя та її оточення”), Високий замок, Знесіння, Погулянка, Площа Сокола-Батька тощо. При цьому автор нарисів нерідко звертав увагу навіть на мінімальні зміни у топоніміці та архітектурі окремих дільниць Львова. Недаремно його спогади, поруч з “Проходами” та іншими працями І. Крип'якевича, слугують сучасним дослідникам джерелом для реконструкції історичної мікротопоніміки міста та передмістьДолинськаМ. Історична топографія Львова XIV-XIX ст. / М. Долинська. - Львів, 2006. - С. 25, 27. .

Однак історія Львова у нарисах Олександра Надраги подавалася, у певному сенсі, обернено симетрично до схеми, яку запропонував І. Крип'якевич у своїх “Проходах”. Так, у текстах Надраги бачимо згадки про події й осіб середньовіччя та ранньомодерної доби (львівських братчиків, родину Боїмів). Та вони слугують лише тлом для основної розповіді, яка відтворює популярну, а не академічну версію міської історії. Наприклад, історія Святоюрської гори у “фельетонах" Надраги пов'язана з образами “князя Василиска”, який спокутує тут гріхи, постатями Лева Даниловича та ігумена Євфимія, нападу латинського єпископа Соліковського на руську церкву в січні 1584 р., “військом нашого Богдана" (Хмельницького), єпископів Антонія Винницького та Йосифа Шумлянського тощо. Так, згадки про напад “польського біскупа" на український собор, разом з покликами на добу козацьких війн для історичної свідомості львівських українців міжвоєнного часу були зовсім не випадковимиНадрага О. Серед львівських парків. - С. 224. . Не менш важливими ці сюжети були й для історичної уяви самого Олександра Надраги. її фундаментом стали знаменні дати й особистості останніх десятиліть ХІХ - перших десятиліть ХХ ст. Усі вони пропущені крізь призму світосприймання однієї людини у різні періоди її життя. Прикладом такої ретроспекції є розповідь про Городецьку вулицю, сплетена з кількох часових пластів, що відклалися в авторській пам'яті“Я жив на Городецькій від 1892 до 1920 р. З вікон свого сальону бачив я різні речі. Бачив цісаря Франца Йосифа з почотом двора міністрів (...), як він 1894 р. відвідав Львів і їхав із двірця Городецькою вулицею. Бачив я більші і менші відділи львівського гарнізону, як вони з оркестрою йшли на маневри і як з них верталися, бачив різні похорони, головно командатів корпусів і генералів, яких везли до Відня, Граца чи Інсбрука. Бачив, як 1907 р. будували трасу електричного трамваю (...). Бачив також, як 1914 р. везли з двірця на Замарстинів наших москвофілів (...). Опісля чув українські пісні козацьких полків і російські частушки. Бачив я і генерала Бем-Ермолі з переможеним австрійським військом. (...) Бачив також, як “львівські діти” йшли потім блукати світом (...) Пізніше і я пішов з ними та вернувся аж по нашій трагедії в 1919 році”. - Там само. - С. 216. . Цей калейдоскоп подій демонструє, як трансформувався образ історії у свідомості інтелектуала.

Важливим є також акцент на “нашій трагедії” - подіях, пов'язаних з українсько - польською війною 1918-1919 рр. Так само, як Іван Крип'якевич, Олександр Надрага фіксував сліди Листопадових боїв у Львові (зокрема, на Персенківці), а серед персонажів у його львівських спогадах з'являлися воїни УГА. Такі приклади апелювали до патріотизму галицьких українців так само, як і розповіді про ранньоновітні часи. Значущим елементом картини Львова, яка вимальовувалася у свідомості О. Надраги, стало повсякденне життя міста. Так, в його нарисах бачимо спогади про релігійні ритуали й уявлення жителів Городецької дільниці (зокрема, культ Яна Непомука серед парафіян костелу св. Анни), святкування Різдва й Великодня у Львові, докладно описана обрядовість Страсного тижня (включно з церемонією обходу Божих гробів і плащаниць у львівських храмах) тощо. Отож, перед читачем поставав багатобарвний світ побуту львів'ян кінця ХІХ - першої половини ХХ ст., зокрема деталі їхнього повсякденного й святкового одягу та їжі. Цей світ зник разом із подіями Другої світової війни та повоєнних років. У житті Олександра Надраги ті події мали справді фатальне значення. У 1947 р. його з сім'єю депортували в Анжеро-Судженськ Кемеровської області під претекстом зв'язків з антирадянським підпіллям, а фактично, як наближеного до керівництва ліквідованої на псевдособорі 1946 р. УГКЦ. Написані на засланні спогади у формі листів до рідні й знайомих стали для нього способом відтворити довоєнний Львів й зберегти його в пам'яті нащадків, створити утопічний простір, відгороджений від несприятливих реалій радянського життя.

Цій меті мали, очевидно, слугувати й своєрідні “проходи Львовом”, написані в останні роки життя Олександра Надраги після його повернення зі спецпоселення. У сімейному архіві Надрагів збереглася лише друга їхня частина (від 10 до 35 стор.). Первісна назва нотаток втрачена, тому “проходами” цей текст можна назвати лише умовно, виходячи зі стилістичних та змістових ознак. Але, по суті, це справді мандрівка Львовом, призначена, як зазначав автор, для молодого покоління. Знаменно, що починається ця віртуальна подорож там само, де й історичні проходи І. Крип'якевича: з Високого замку, зокрема з “домика огородника”. Ймовірно, текст О. Надраги був написаний задля публікації, хоч виданий так і не був. Тому його автор змушений був пристосовувати його до радянських пропагандистських лозунгів, зокрема підкреслювати прірву між старим (капіталістичним, недосконалим, експлуататорським) і новим (соціалістичним, прогресивним) ладом. Проте приклади з життя Львова, які наводив Надрага, справді свідчили про зовнішню модернізацію міста у післявоєнний період. Взагалі у його тексті повторена та ж стратегія, що й у міжвоєнних нарисах: поєднання книжної розповіді про середньовічну й ранньомодерну історію Львова з власними живими спогадами про місто зламу ХІХ-ХХ ст. У цих мемуарних елементах добре видно основний фах автора. Якщо І. Крип'якевич дивився на місто очима професійного історика, то О. Надрага розглядав його з погляду юриста. Так, львівські передмістя у цих “проходах" зображені непевною територією злочинності, бідності, конфліктів з правом та заплутаних відносин у сфері приватної власності (див. додаток). Збережені фрагменти “проходів Львовом" Олександра Надраги сконцентровані здебільшого довкола повсякденного життя міста. Нерідко він пропонував молодим читачам побачити Львів очима школяра кінця ХІХ - першої половини ХХ ст. (цей принцип фігурував і в його попередніх споминах). Так, околиці вулиці Збіжевої мемуарист асоціював з барвистою картиною ринку, т. зв. Збіжевої торговиці та сусідніх з нею площ. Це - простори дитячих спогадів автора, в яких розкривалася матеріальна культура та побутові зацікавлення львів'ян кінця ХІХ ст.: читання забороненої “брукової" літератури (“Шерлоків Холмсів”), катання на ковзанах і колекціонування “видівок”, захоплення “магічними ліхтарями”, враження від перших “німих” кінострічок тощо. (Див. додаток).

“Проходи” Надраги відтворювали мовну, матеріальну та емоційну атмосферу того світу, з якого вийшов і сам мемуарист, і його товариш - Іван Крип'якевич. Водночас Надрагу вражали нова радянська архітектура (зокрема там, де вона замінила старі пошарпані будівлі) та незвично велика (порівняно з передвоєнними роками) кількість авто, через які, на думку мемуариста, “просто не можливо перейти вулицю”. Ці зміни він оцінював загалом позитивно, так само, як заміну польських назв вулиць українськими - знак того, що місто вертається до своїх “княжих витоків”. Однак, попри все це, О. Надрага не побачив своїх спогадів надрукованими. Так само, незважаючи на певні кроки з боку Івана Крип'якевича, не змогла вийти у світ ще одна його праця - написана у засланні велика україномовна “Історія римського права”. (Як свідчить адресована О. Надразі записка І. Крип'якевича, рукописна версія цієї роботи містила біля тисячі сторінок машинопису, значна частина яких, на жаль, загубилася.) З іншого боку, сам І. Крип'якевич планував перевидати “Історичні проходи по Львові” у радянський час, навіть готував фотоілюстрації, однак це видання теж не побачило світДорошА. У проходах за світлинами / А. Дорош // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність - Львів, 2001. - Вип. 8: Іван Крип'якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. - С. 650-654. .

“Історичні проходи" І. Крип'якевича та львівські нариси О. Надраги посідають окреме місце у леополітані. З одного боку, вони різні. “Проходи” І. Крип'якевича збудовані за принципом упорядкованого, певною мірою безстороннього викладу історичних відомостей та фактів, зокрема з історії давнього, середньовічного та ранньоновітнього Львова. Нариси О. Надраги - калейдоскоп особистих, емоційних спогадів та спостережень, в які інкрустовано важливі для автора та української спільноти історичні факти. Тому крізь них видно Львів кін. ХІХ-ХХ ст.: австрійське (орієнтовно з 1890 до 1914 рр.), польське (міжвоєнний період), німецьке (1941-1944) та радянське (початку 1960-х рр.) місто. Проте обидва тексти є різновидами своєрідного жанру “мандрівок містом”. Його рамки лежать між строгим науковим дискурсом та вільною мемуаристикоюЦя традиція знайшла своє продовження і в наші дні, зокрема у путівнику Андрія Дороша (батько якого супроводжував І. Крип'якевича у його проходах), а також в одному з путівників Личаківським цвинтарем. Див: Дорош А. Львів. Проходи не без задоволення і з мораллю / А. Дорош. - Львів, 2008. - 132 с; Криса Л. Проходи по Личакову. Путівник / Л. Криса, М. Нагай. - Львів, 2007. - 108 с. . Це та частина книг про місто, яку ще одна його дослідниця, Люція Харевичова, колись віднесла до категорії “milosnictwa Lwowa" (загалом позитивно оцінюючи популяризаторську діяльність І. Крип'якевича в його “Історичних проходах”) CharewiczowaL. Historiografja і тйовшСжо Lwowa / L. Charewiczowa. - Lwow, 1938. - S. 180. . Яким би сентиментальним та нестрогим видавалося таке окреслення, воно дуже точно передає дух і букву львівських текстів Івана Крип'якевича та Олександра Надраги. їхні проходи - не просто продукт багатолітнього зацікавлення Львовом, його історією, культурою та архітектурою. Це - свідчення любові до рідного Міста, його мурів, жителів, до незвичної духовної атмосфери, яка в людській уяві оповиває Львів впродовж століть, роблячи його міфічним пристанищем для нових і нових поколінь.

львів крип'якевич надрага краєзнавство путівник

Додаток

Олександр Надрага

Проходи Львовом (фрагменти)

До злиденних, брудних, замешканих головно єврейською біднотою вулиць належали (.) вул. Шпитальна, Котленська, Алембеків, Бика, Жерельна, які теж були часто осідками ліпшої або гіршої сорти люпанарів і місцем променади жеркинь купної любові, котра реалізувалася звичайно в існуючих там “годинних" готелях, та по яких то вулицях було часто досить небезпечно ходити одинцем вечорами і ночами. Одна тільки вул. Соняшна мала яку-таку репутацію, головно відколи брати Германи побудували при ній розривкове варієте “Колоссеум”, яке із-за своєї звичайно доброї програми тішилося досить великою фреквенцією і ведучий до нього пасаж, та відколи на цій вулиці побудовано трамвайну лінію (.) Головним елементом, що робив теж ці вулиці небезпечними, були виселені зі Львова наголовні злодії, проститутки, які ухилялися від санітарної та поліційної контролі, та волоцюги (инших прични виселення ані Австрія, ані Польша не знали). Всі вони скривалися недалеко від Жовківської і Замарстинівської рогачок в різних трущобах і вертепах, а ночами, мимо цього що мали “заборонений Львів”, виходили в обговорювану частину міста аж до Краківської вулиці, Краківської площі і сумежуючих з ними вуличок, прим. Фурманської вулиці, на “лови" і “здобутки”. (.) Ту треба було перевести радикальну операцію, а передусім зрівнати з землею більшість рудер, якими ця дільниця була переповнена, а оставші ще кам'яниці основно зремонтувати. Однак розібрання рудер без попереднього їх вивласнення, яке було дуже трудне зглядом на зобов'язуючі тоді дотичні закони та фактичний і табулярний стан посідання і власности цих рудер. Кожна майже така рудера була заінтабульована, значить її право власности було вписане на велику кількість співвласників, а майже кожному прислугував тільки мінімальний дрібочний ідеальний уділ. Але навіть такий роздрібнений табулярний стан не відповідав дуже часто фактичному станові посідання власності, бо вписані ще дотепер в ґрунтових книгах співвласники і їх наступники давно поділилися поодинокими фізичними частинами цеї рудери, а кромі цього велика частина ще дотепер інтабульованих співвласників або давно позбула позтабулярно свої дрібочні уділи третім особам, або померла без заінтабульовання її уділів на спадкоємців, або місце її теперішнього проживання було невідоме. Отже, дотичне вивласнуюче поступовання при такому станові річи було утруднене і мусіло після дуже довгих провірень і розшуків співвласників доводити аж до установи для них кураторів і по переведенні вже з ними (.) приписаних законом формальностей. Те саме відносилось до відступлення незабудованих ще частин поодиноких реальностей для поширення вулиць, для улаштовання солідних їздень, тротуарів, (.) засіяння на них квітників та квіткових різноманітних лент. Впрочім закони про вивласнення були винятковими законами і можна було їх приміняти тоді, коли цього вимагали (.) публічні ціли і потреби (побудовання залізничних шляхів. (.,) копалень, військових об'єктів тощо). Знова на основне і дороге зремонтовання залишених ще будівель не могла здобутися рада города, раз і-за недостачі відповідних фондів, а дальше з огляду на це, що ці будівлі були приватною власностю, а власників годі було змушувати до ремонту, бо ними були переважно скрайні бідняки. А вкінци, де мала бути приміщена ця превелика маса бідняків, яку треба було ексмітувати з призначених на розібрання рудер? Ту вже кінчилася ціла магістратська мудрість, як рівнож приватна ініціатива та добродійність богатих, які, треба признати, побудували з власних засобів багато лікарень, сиротинців, домів для стариків і немічників, приютів та створили багато добродійних фундацій.

[Опис Збіжевої та сусідніх площ] На першій площі відбувався кожної ночі торг фруктами гуртом. Гуртовики продавали їх власникам овочарень, цукоронь і инших лавок, що торгували теж фруктами. Коли продавцям не вдалося позбути свого товару ночю, залишалися вони на своїх місцях через день, часто до 3-4 години після полудня. На цій самій площі продавали щочетверга і щоп'ятниці вбитий дріб, що його продавці звозили у Львів у мішках і скринях. Дріб продавався звичайно необскубаний, бо скубання курячого пір'я, яке не мало великої вартости, просто не оплачувалося. Тому ціна такого неоскубаного дробу була тим далеко нижча, як на Ринку і на інших львівських базарах. Однак деякі продавці хоч би із-за нудів, спричинених очікуванням на покупців, оскубували свій товар, не складаючи пір'я в якесь замкнене місце, і тому в сказані дні стовп повітря над цілою площею був просто переповнений пір'ям. На цій площі продавали теж львівські різники, а головно їх жінки м'ясо гіршої сорти, що його купувала львівська біднота. Врешті, продавали там рибу перед жидівськими шабасами і різдвяними святами обох обрядів. Тоді вода, яка спливала з бочок і кадий, в яких були поміщені живі риби, тільки побільшувала болото і бруд цієї площі. Великою спеціальністю обговорюваної дільниці була друга площа, звана давніше площею Сольських, положена поміж вулицями Полтвяною і Ботвіна (давніше - Сонішною (?), яка була так сказати антикварним універмагом під голим небом. Можна там було купити те, чого тільки ученича, студентська чи пенсіонерська душа забажала. Товар діставався там звичайно за посередництвом львівських “ганделесів”, які з мішком на плечах обходили подвір'я камениць “свойого району” і пронизливим криком “ганделе, ганделе" оферували свою готовність купівлі чого-небудь старого або непотрібного. Випродувалися їм люди, головно біднота, зі свойого зношеного одягу, білля, старої домашної посуди, металевого злому із сокир, молотів, тощо, а навіть лахміття і костий зі з'їденого м'яса, які збирала в цій ціли головно домашня прислуга, щоби придбати собі в цей спосіб кілька центів. Ба, часом діставалися ганделясам книжки, географічні карти і навіть малюнки. Неабиякими клієнтами ганделесів були студенти, які випродувалися їм із своїх книжок та з різних частин свої зношеної гардероби, щоби добути кілька шісток та таний білет до театру або колоссеум чи на квіти для своєї коханої. Донині я не забув анекдоту про якогось студента, що намагався продати свойому ганделясові рештки своїх зношених штанів, але зустрівся зі слушним його замітом “Ну, ногавиці є, а де решта? ”. Я вже згадав, що продавалися на цій площі старі книжки і малюнки. Продавці не мали поняття про вартість цього товару, а тому нерідко можна було в них купити книжковий унікат або малюнок з підписом визначного художника за “собачу" ціну. Впрочім продавці звертали тільки увагу на рамки до малюнку, на які (.) покупці не респектували. Нас гімназистів з нижчих класів інтересував інший товар, як електричні батереї та дзвінки і дуже популярні між молоддю магічні ліхтарі з образцями до них. Перед появою у Львові десь у 1903 чи 1904 році першого кіна, поміщеного в шатрі на площі, яка служила на склад дерева, положеній на початку вул. Янівської, яке висвітлювало поодинокі образці з росийсько-японської війни, ріжні сцени з життя ковбоїв та рабункові напади на почтові дилижанси чи авта. Взагалі було там багато руху і багато стрілів, очевидно німих, як ціле кіно. Власник цего кіна, німець Oejer (?) робив, очевидно, на цьому “кокосові" інтереси. Дальше інтересували нас, “мікрусів”, шляйфи, цебто коньки (?), нерідко навіть нікльовані із шкіряними ремінцями до їх прив'язування, будівельні камінчики Ріхтера, з яких можна було будувати чудові палати, вежі і мости, заграничні почтові марки, поодинокі і наклеєні в альбомах, старі заграничні монети тощо. Купували ми теж кухонну літературу, а просто розбивалися за Шерлоком Голмсом, який тоді почав появлятися, та за ріжною пригодницькою літературою. Не погордували ми ріжними молотками і сталевими пилками, а навіть ріжними шрубками, гачками і иншою, звичайно нікому не потрібною дріботою, яку ми купували, бо вона може колись придатися і т.д. А у висшій гімназії ми полювали не тільки за улюбленим нами Шерлоком Голмсом, але теж за звичайно англійського походження анзіхтскартами, тобто видівками з малюнками преганих місс'ів, в які ми, очевидно, до безтями влюблялися. І одні і другі скарби ховали ми на ніч під наші подушки, а днями держали під нашими шкільними лавками і показували їх найбільш довіреним нашим колегам. Щоби вони лопали із-за заздрості із-за нашого, а не їх превеликого щастя. Часто, коли нас бельфер вирвав толкувати якогось там Тацита чи Софокля, ми безпосередньо перед тим, як встати, цілували на щастя, щоб ніхто не бачив, нашу англійську красуню, але в останньому нашому обрахунку ми не знали, хто побіджував, чи Шерлок Голмс, чи на наш ідеал на анзіхсткарті, здається, однак, що перевагу мав Шерлок Голмс. В кожному разі, оба наші скарби коштували нам цілі гекатомби “цваєрів”. Часто більшість цього описаного вище товару, виложеного на лавочках, походила з невідомих і дуже непевних джерел, коштувала наших продавців дуже мало і тому вони продавали цей свій підозрілий товар просто за безцінь. Правда, вони зачинали з доволі високої ціни. Але і вони і ми знали дуже добре, що коли вони зацінять приміром десять, то ми їм заоферуєм один і то по короткому торзі, стане воно звичайно на двох-трьох. Початкова доволі висока ціна була випливом марної впрочім надії “купця”, що прецінь часом знайдеся дурний, який дасться зловити і заплатить йому мало що не меншу ціну від початково ним поставленої.