Україна у геополітичних проектах першої третини ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Україна у геополітичних проектах першої третини ХХ століття

Л.В. Перевалова

У статті розглядаються геополітичні проекти видатних українських вчених М.С. Грушевського і С.Л. Рудницького, розкриваються їх погляди на майбутнє України, її місце у європейському просторі та роль у геополітичних процесах на початку ХХ століття. Автори на підставі наукових праць вчених аналізують їх концепції, щодо створення чорноморської федерації, головну роль в якої буде відігравати Україна. В цих геополітичних проектах вперше був виділений та осмислений чорноморський вектор діяльності незалежної української держави. У статті визначаються особливості обґрунтування чорноморської орієнтації України в працях М.Грушевського та С.Рудницького, порівнюються переваги доцільності цієї орієнтації для української держави. чорноморська федерація геополітичний грушевський

Ключові слова: геополітика, суверенітет, незалежність, національна держава, федерація, національно-територіальна автономія, місцеве самоврядування, децентралізація, право націй на самовизначення, чорноморська орієнтація.

В статье рассматриваются геополитические проекты выдающихся украинских ученых М. С. Грушевского и С. Л. Рудницкого, раскрываются их взгляды на будущее Украины, ее место в европейском пространстве и роль в геополитических процесса в начале ХХ века. Авторы на основе научных работ ученых анализируют их концепции по созданию черноморской федерации, главную роль в которой будет играть Украина. В этих геополитических проектах впервые был выделен и осмыслен черноморский вектор деятельности независимого украинского государства. В статье определяются особенности обоснования черноморской ориентации Украины в трудах М. Грушевского и С. Рудницкого, сравниваются преимущества целесообразности этой ориентации для украинского государства.

Ключевые слова: геополитика, суверенитет, независимость, национальное государство, федерация, национальнотерриториальная автономия, местное самоуправление, децентрализация, право наций на самоопределение, черноморская ориентация.

The article deals with geopolitical projects of such prominent Ukrainian scholars as M. S. Hrushevsky and S. L. Rudnitsky, their views on the future of Ukraine, its place in the European space and its role in geopolitical processes in the early twentieth century are revealed., Basing upon the works of these scientists the authors analyse the conceptions of creating a Black Sea federation with the key role of Ukraine in it. In these geopolitical projects, for the first time, the Black Sea vector of the activity of an independent Ukrainian state was determined and reflected. The article defines the features of the justification of the Black Sea orientation of Ukraine in the works of M. Hrushevsky and S. Rudnitsky, comparing the advantages of the expediency of this orientation for the Ukrainian state.

Keywords: geopolitics, sovereignty, independence, national state, federation, national-territorial autonomy, local self-government, decentralization, the right of nations to self-determination, Black Sea orientation.

Перша світова війна, активізація національно-політичних рухів у першої половині ХХ століття потребували нового мислення щодо подальшого розвитку європейських держав, майбутнього української держави та її ролі у світових геополітичних процесах. В цей час з'являється цілий ряд політико-географічних досліджень, які аналізують напрямки світової геополітики, майбутній світовий устрій, місце в ньому України, перспективи розвитку української державності. Наукова спадщина видатних українських вчених М. Грушевського, Ю. Липи, В. Липинського, С. Рудни- цького, С. Томашівського, Д. Донцова, залишається актуальною і сьогодні, коли перед нашою державою постає ціла низка важливіших проблем, без вирішення яких неможливе майбутнє незалежної, демократичної України. З'ясування реальної картини життєво необхідних інтересів України, їх пріоритетність, умови та шляхи досягнення перспективних цілей дозволять знайти оптимальні механізми виходу держави із глибокої загальнонаціональної кризи, забезпечити стратегічну стабільність країни.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У сучасній вітчизняній науковій літературі здійснено доволі ґрунтовний аналіз концепцій чорноморської орієнтації України першої половини ХХ століття. Це праці таких вчених як С. Василенко, М. Дністрянський, Р. Додонов, М. Кармазіна, Г. Корольов, В. Крисаченко, Ю. Левенець, В. Масненко, В. Потульницький, П. Радько, О. Салтовський, В. Сергійчук, М. Хилько, О. Шаблій, О. Янчук та ін.. Однак слід відмітити недостатність досліджень, де б достатньо повно розглядались місце та роль України у геополітичних проектах першої третини ХХ століття.

Метою даної статті є порівняльний аналіз геопо- літичних проектів видатних вітчизняних вчених М. С. Грушевського та С. Л. Рудницького, в яких визначається роль і місце української держави у майбутній чорноморської федерації.

Матеріали і результати дослідження. Особливе місці в дослідженні цих процесів займає Михайло Сергійович Грушевський, який був справжнім засновником української геополітики. Сучасники М.С. Грушевського пізніше назвали його «батьком української державності».

Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934) - видатний історик, археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч, засновник Української Народної Республіки. Саме з його творчою спадщиною пов'язані ідеї відродження української культури і науки, геополітичної свідомості української громадськості.

У своїй багатотомній праці «Історія України - Русі» М. С. Грушевський постійно пов'язує специфіку України з такими географічними чинниками, як положення її земель, напрямами колонізації, багатими природними ресурсами [1].

Ще на початку ХХ ст. М. Грушевський приділяє велику увагу проблемам суспільно-політичної перебудови Російської імперії. Він відстоював позиції конституційного парламентаризму в Росії та національно- територіальної автономії України. У своїй статті «Українство і питання дня в Росії» (1905 р.) він доходить висновку про те, що «Українство в Росії повинно вийти за границю ідеї етнографічної народності, стати політичним і економічним, узятися до організації української суспільності як нації...» [2].

У статті «Конституційне питання і українство в Росії» М. Грушевський аналізує тогочасне становище в Росії та місце українського руху в контексті загаль- норосійських змін. В цій статті він викладає новий конституційний проект, спрямований на відродження національно-державних прав українського народу. Вчений пропонував здійснити децентралізацію державної влади в імперії, провести прямі парламентські вибори, забезпечити регіональну автономію з наданням їй широких прав. На його думку, вирішення цих задач потребує «інтенсивної й добре обдуманої роботи - роботи коло своєї суспільності і роботи спільної з іншими національними й суспільно-політичними групами Росії, коло вироблення найбільше раціонального плану устрою й відносин будучої Росії . Українці мусять стати нацією, коли не хочуть зостатися паріями серед народностей.» [3].

На думку Грушевського, майбутня Росія повинна стати федеративною демократичною республікою, «становище України буде забезпечене і відносини її до Російської Республіки будуть певні і щирі тоді тільки, як Україна не стоятиме одинцем, а всі часті Російської Республіки будуть не тільки що автономними провінціями, а державами, зв'язаними федеративним зв'язком. Ми хочемо, щоб держава, в склад котрої входитиме автономна Україна, була федеративною демократичною республікою».

В своїй праці «Якої ми хочемо автономії і федерації» він підкреслював, що Україна буде організована на основі широкого місцевого самоврядування, яке буде обиратися «загальним, рівним, безпосереднім і тайним голосуванням чоловіків і жінок, буде порядкувати всі місцеві економічні, просвітні і культурні справи, згідно з законодавством загальнодержавним і українським, автономним...». На підставі загального, рівного, безпосереднього права, шляхом таємного голосування будуть обиратися «депутати до українського сойму; депутатські місця будуть розділені відповідно підрахункові голосів цілої України, щоб усі партії, течії і національні групи мали своїх представників. Сойм сей порядкуватиме справами всеї України в її етнографічних межах і видаватиме закони в усяких справах, окрім тих небагатьох, що будуть полишені для парламенту загальнодержавного і міністрів республіки. Такі загальнодержавні справи, мабуть, будуть: справа війни і миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки, пильнування одностайної монети, міри, ваги ... Сойм вибиратиме свій виконавчий комітет чи раду крайових міністрів для порядкування справ області і заступства інтересів краю в раді міністрів республіки: вони будуть стежити за тим, щоб діяльність міністрів республіки та її парламенту не входила в сферу прав українського сойму і його міністерств. Військо українське - поки не буде замінене міліцією - хоч підлягатиме розпорядженням центральної воєнної власті республіки, буде відбувати свою службу в межах України, утримуватися її коштом і не виводитиметься з української території інакше як при оголошенні війни. Право зносин з пограничними державами в справі охорони своїх торговельних і всяких інших інтересів мусить бути за Україною.» [4, с.148-149].

Таким чином можна зробити висновок, що Гру- шевський під федералізмом розумів не обмеження самостійності української держави, а як крок їй назустріч. На його думку основою входження України в Російську федерацію є широка національно - територіальна автономія, побудована на принципах децентралізації влади.

Революційні події кінця 1917 р. вплинули на конкретні дії Грушевського як політика. Надії М. Грушевського на демократичний розвиток Росії та розвиток України у складі федеративної Росії змінюються. Тепер актуальною для М. Грушевського стає ідея будівництва суверенної незалежної України на засадах децентралізації та широкого місцевого самоврядування. З його безпосередньою участю було підготовлено і задекларовано IV Універсал, який проголошував Україну «самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу». «Власть у ній буде належати тільки народу України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу...» [5, с. 100]. Вчений вважав, що Україна повинна бути не тільки для українців, а для всіх, хто живе на Україні та її любить.

В цей же час М. Грушевський обгрунтовує важливий геополітичний принцип, актуальний і сьогодні: «Я не бажаю своєму народові панування, бо вважаю, що панування деморалізує самого пануючого і не може бути поєднане з правдиво демократичним устроєм. З тих же мотивів я навіть не вважаю корисною для нашого народу сильно виражену гегемонію. Я не хочу українського імперіалізму».

У 1918 р. Грушевський, який вже очолював Центральну Раду, робить однозначну переорієнтацію України з Росії в бік Європи. Вчений писав, що Україна повинна поновити свої зв'язки із західним світом, користуватися його запасами знань, культури, суспільного інстинкту й дисципліни. Але, добре розуміючи, що

Україна може попасти у залежність від інших держав, він застерігав, що «нам не треба підганяти наше життя під який-небудь західноєвропейський зразок, хоч би й німецький», звільнення від примусової російської залежності не повинно замінитися іншою залежністю, навіть добровільною. М. Грушевський рекомендує українцям, окрім Німеччини, вчитися також у США. Ці дві країни, на його думку, повинні стати двома добрими школами для українського народу [6, с. 22].

У статтях «Наша західна орієнтація», «Орієнтація чорноморська» і «Нові перспективи» Грушевський обгрунтовує майбутній федеративний союз за участю України. Реалізацію проекту «Нової України» М. Грушевський пов'язував із наявністю культурних та економічних підстав, а також із появою чорноморської, європейської чи світової федерації [7].

Вчений вказував на спорідненість українського народного характеру із західноєвропейським, однак він і не заперечував значного східного впливу на історію України. Західна основа та східні впливи, що взаємно переплавлялися, у своїй основі складають сутність українського народу, - зазначає Грушевський. Він підкреслює, що східне підгрунтя українського народу, яке існує поруч із західним, «полегшує нам зв'язки з нашими сусідами, котрі пройшли через аналогічні орієнтальні впливи, створює грунт для спільної угоди, для спільної моральної близькості» [6, с. 23].

У лютому - березні 1918 р. Грушевський публікує ще один збірник «На порозі нової України», в якому, незважаючи на нові обставини, що склалися після проголошення незалежності України, тим не менш продовжує підтримувати концепцію федералізму. Але тепер мова йде про федерацію «народів Чорного моря».

Особливу роль у своїй концепції майбутньої федерації Грушевський відводить Білорусі та Литві, тому що ці народи були завжди союзниками України. Цей факт дозволяє вченому зробити висновок про можливість мати спільні державницькі перспективи в майбутньому. Історичне минуле трьох народів балтійсько- чорноморського регіону визначається тим, що між ними ніколи не буває будь-яких серйозних конфліктів, кожен із цих народів проживав на своїй етнічній території, і національно перемішані кордони були незначними; це три сусідніх національних території, які мали загальні зовнішні відносини та інтереси [8, с. 86].

Мова йшла про союз України із цими державами, але домінуючу роль у цьому союзі відводилася українській нації, як більш чисельній і багатшій на господарські ресурси. Вчений був захоплений ідеєю майбутнього федеративного державного об'єднання трьох народностей на балтійсько-чорноморських шляхах. Створення чорноморсько-балтійської федерації у складі України, Білорусі та Литви - це найзаповітніша мрія М. С. Грушевського.

М. С. Грушевський вважав, що одним з основних завдань, що стоять перед українською нацією, є зближення не тільки різних частин розділеної української території, але й усіх народів Східної Європи, роз'єднаних історичними непорозуміннями, проте об'єднаних спільними завданнями і майбутнім.

М. С. Грушевський добре розумів внутрішньо- геополітичні проблеми, що стояли перед Україною: необхідність формування нового адміністративно- територіального устрою,складність соціальної структури української нації. Слід погодитися з М.С. Дністрянським, що незважаючи на наявність конструктивних геополітичних ідей, практичні дії М. Грушевського як політичного діяча, керівника Української Центральної Ради не були адекватними реальним зовнішнім та внутрішнім геополітичним викликам [9, с.108].

Ідея М. Грушевського про створення світової, чорноморської федерації виявилась нереалізованою. Вона стала його найбільш умовною конструкцією та найменш теоретично обґрунтованою. Формування такої конфедерації у системі Східної Європи не відповідало особливостям історичного розвитку «іншої» Європи, а більше західним уявленням про «неісторичні» нації. Пропонуючи створити конфедерацію в балтійсько- чорноморському регіоні, М. Грушевський був упевнений у глибокій соціалістичній та інтернаціональній трансформації Заходу й усього світу. Проте його надії та прогнози виявилися ілюзіями [10, с. 78].

Вершиною українського політико географічного і геополітичного аналізу у ХХ ст. , за словами М.С. Дністрянського, стали праці Степана Львовича Рудницько- го, в яких обґрунтовується геополітичний світоустрій та місце в ньому України [9, с. 109].

Степан Львович Рудницький (1877-1937) - професор, доктор наук, академік, вчений європейського та світового рівня. Він є автором понад 150-ти наукових праць, присвячених не тільки проблемам географії, але і проблемам історії України, астрофізики, геології, політології, етнографії. Як зазначає професор О. І. Ша- блій, що за останні сімдесят років «докорінно змінилась історична обстановка, ... на питання «бути чи не бути самостійній Україні» дано однозначну відповідь «бути», думки С.Рудницького, висловлені ним ... в працях з проблем українознавства, не втратили своєї актуальності і в нашу доленосну для України епоху» [11, с. 5].

Праці С. Л. Рудницького «Україна: земля і народ» (1916 р.), «Україна з політично-географічного становища» (1916 р.), «Україна - наш рідний край» (1917 р.), «Україна і великодержави» (1920 р.), «Політична географія України», а також роботи «Українська справа зі становища політичної географії» (1923 р.), «Огляд національної території України», «До основ українського націоналізму» та «Галичина та соборна Україна», які були опубліковані у 1994 р. у Львові під загальною назвою «Чому ми хочемо самостійної України».

Праці С. Л. Рудницького мають і сьогодні актуальне значення для формування національної ідентичності українського народу, усвідомлення їм своєї ролі і місця в загальноєвропейському процесі демократичних змін. Вчений ставив своєю метою проінформувати світ про українські проблеми. На його думку, утворення української держави, вирішення її проблем: національних, політичних, економічних, територіальних в інтересах усіх країн Західної Європи і світу. І в своїх працями С. Рудницький це доказує.

Ще на початку ХХ століття вчений довів, що Україна має усі умови стати не лише великою державою Європи, а й цілого світу, тому що українці - це давній народ з самобутньою історією, культурою, мовою, територією. І те, що він не має своєї державності є «ганебна пляма на тілі всього роду людського». В своїй праці « Чому ми хочемо самостійної України» Степан Львович Рудницький обґрунтовує право українського народу на власну самостійність, тому що тільки так український народ може стати свідомою, модерною, культурною нацією та розвинути всі великі засоби рідної землі. «Для всіх українців повинна бути цілковита державна самостійність України одинокою наконечною ціллю.Бо самостійність і тільки самостійність зробить українців правдивими господарями на Україні» [12, с. 89].

Таким чином, на думку С. Рудницького ціллю українського народу повинна бути державна самостійність України, ні автономія, ні федеративна частина не зможуть створити необхідних умов для національного та суспільно-політичного розвитку. Вчений стверджував, що народи, які живуть між українцями, мають право на свобідний розвиток, але володіти Україною мають право тільки українці.

На підставі аналізу таких фундаментальних принципів побудови держави як принцип єдинодержавія, що був реалізований у Австро-Угорщині, Росії; класовий принцип, який став основним при формуванні Радянського Союзу та національний принцип, С. Рудницький робить висновок, що визначальним у державному будівництві має бути саме національний принцип, а усі інші суперечать загальновизнаному положенню про право націй на самовизначення.

На основі аналізу політико-географічного розвитку та політичного життя Європи і світу вчений приходить до висновку, що тільки національні держави мають майбутнє, світова політика повинна сприяти створенню національних держав. «.часи мозайкових національно мішаних держав, бодай у Європі, навіки пропали. Такі мозайкові держави є або цілком неспосібні до життя, або можуть тільки коротко (на історичну міру) вдержатися при життю. При своїх розвалах спричинюють такі мозайкові держави все і всюди небезпечні історичні катастрофи. Ці катастрофи - це не тільки великі війни.. Ще небезпечніші є заколоти в політичній рівновазі державної системи всеї землі. Бо ці заколоти багато довше тривають, як війни, й ведуть за собою цілі рої конфліктів». І далі Степан Рудницький робить висновок: «Тому-то тільки національним державам належить будуччина. Модерна світова політика повинна підпирати творення виключно національних держав. Цього вчить досвід останніх століть, десятиліть, ба й років.» [13, с.140].

Стосовно української перспективи вчений стояв на позиціях української національної державності. Це питання він розглядав у європейському контексті: «Утворення української національної держави в етнографічних границях є одиноким способом, щоб запобігти заколотам і конфліктам у південно-східному куті Європи, так важному для світового господарства й для світової політики. Без національної Української держави доживемо в найкоротшому часі нових тяжких воєнних і революційних катастроф!» [13, с. 145].

У праці «Українська справа зі становища політичної географії» на підставі аналізу історичного розвитку українських земель та впливу на нього їх географічного положення С.Рудницький стверджує, що позитивне вирішення українського питання, тобто утворення української національної держави в етнографічних межах, є розв'язанням останнього великого національного питання в Європі. «Коли поляки, чехи, юго- слав'яне дістали свої національні держави, то є справою елементарного почуття справедливості, щоб українці, численніші, як усі ті народи разом узяті, що мають більшу від тамтих усіх разом територію й культурою ніяк не нижчі, теж дістали свою національну державність. Велике слово «самовизначення всіх народів» мусить відноситися також і до українців» [13, с. 142].

Без створення власної держави нація не зможе вирішити соціально-економічні, національно-політичні та інтелектуальні проблеми. Відсутність незалежної, демократичної національної держави створює умови для політичного, економічного та культурного поневолення одних народів іншими. При таких спотворених умовах гідний і чесний представник українського народу не має перспектив для свого розвитку і повинен зникати. Тільки вільний народ може мати свою національну школу, яка виховує патріотів рідного краю, творить духовну й матеріальну основу їхнього гаразду. Народ, що підкорюється іншому народу, має чужу школу, яка не сприяє його духовному розвитку.

С. Рудницький вважав, що основна причина того, що український народ не зміг відстояти своєї незалежності у слабкій загальній освіті української інтелігенції та у відсутності у неї здорової національної свідомості. Інтелігенція, що формувалася на бездержавних традиціях, нездатна була виконати функції державної самоорганізації. Актуальніше сьогодні звучать слова вченого: «Поки що ще не видно, щоби українська інтелігенція починала бодай призадумуватись над дійсними причинами цих страшних невдач (він мав на увазі події 1918 - 1919 років), тих величезних небезпек, що загрожують під цю пору вже не тільки української державності, але й самому існуванню українського народу. Завзята «війна всіх проти всіх» триває з незмінною завзятістю дотепер. Вона доказує, що всі бачуть, що все йшло і йде щось «не так», як повинно було й повинно йти. Та всі ми обмежуємося на тім, що шукаємо чиновників, обкидаємо їх лайками, спихаємо вину з себе на других. Всі українські партії і псевдо партії крутяться й досі в божевільному вихрі воєнного танцю й атакують одні других з безмежною ненавистю...» [14, с. 273]. Далі він продовжує: «В кого рідний край - тільки мрачне теоретичне поняття, той ніколи не потрафить служити як слід рідному народові» [14, с. 296].

Вихід з даного становища С. Рудницький бачить в тому, щоби підняти рівень освіти української інтелігенції та підвищити національну свідомість народу. Для вирішення цих завдань перш за все потрібно з'ясувати та пояснити суть українського націоналізму. У своїй праці «До основ українського націоналізму» вчений дає визначення націоналізму: «Націоналізм -- це спрямування думок, слів чи діл одиниці чи гурту в той напрямок, у якому йде надійний, корисний розвиток нації, до котрої дана одиниця чи гурт належить» [14, с. 276]. На думку автора, саме націоналізм є світоглядною та організаційно-практичною основою розвитку кожного народу, - не лише українського. Здоровий модерний націоналізм він протиставляє міщанському (шароварному) націоналізму, шовінізму та універсалізму (до яких відносить марксистський фундаменталізм). Модерний націоналізм вказуватиме народам, як найкраще їм жити, щоб бути здоровими, сильними та довговічними [14, с. 283]. Метою українського новітнього націоналізму С. Рудницький вважає «поставлення й укріплення Української національної держави на всіх землях, що суцільно заселені українським народом» [14, с. 330-331]. Актуально для українців і сьогодні звучать слова С. Рудницького, що «. дійсний новітній націоналізм - це не партійна справа, зрозуміти, що національно повинні думати й стреміти всі українці, без ріжниці партій: від анархістів і комуністів до крайніх правих» [14, с. 346].

Українська земля велика, багата, вона розташована вигідно, а український народ здібний, здоровий та має такі цінні завдатки, що перед ним відчиняються величезні можливості в майбутньому. С. Рудницького вважав, що Україна як національна держава має власні історичні традиції, характерним для неї буде республіканський устрій, своєрідна федерація автономних українських земель. «Форма цієї держави повинна бути республікансько-демократична й опиратись на тісній федерації автономних, по суті поодиноких, українських земель», - писав вчений [14, с. 331].

Протягом своєї історії український народ завжди тягнувся до чорноморського та балтійського регіонів, тому, на думку вченого, в інтересах української держави відродити таке становище. Вчений висуває ідею створення Балтійсько-Понтійської федерації (Балтійсько-Чорноморської), до складу якої мали увійти Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Білорусь і Україна [17]. Рудницький вважав, що новостворені держави (мова йде про Фінляндію, країни Балтії, які одержали незалежність після Жовтневої революції 1917 року) націлені проти Росії та її агресивної політики. Побоювання російської експансії зближує їх з Україною, до якої вони найбільш дружно відносяться [15]. Вчений розраховував, що в цих молодих державах зароджуються федеративні думки. І ці думки зростають та «кристалізуються». Створення такої федерації, до якої вони би увійшли, стає ціллю впливових кругів цих держав.

Нові держави протиставляють себе централістичної Росії та імперіалістичної Польщі, під владою яких вони знаходились багато часу. Таке побоювання повинно зближувати зазначені держави з Україною і в кінцевому підсумку навіть привести до формування «Балтійсько-Понтійської» федерації. Країни, що увійдуть до федерації, мають спільну основу для економічного, соціального, політичного та культурного розвитку. Усі вони мають невигідне геополітичне становище, тому постійно використовуються у політичних іграх інших країн. Ядром федерації мала б стати Україна як найбільша серед названих держав за територією та населенням. Така федерація сприяла б виживанню цих держав, стала би бар'єром проти експансії російського імперіалізму у Середню і Західну Європу.

До цієї федерації С. Рудницький не включає Польщу та Росію. На його думку, «латиші, литовці, білоруси- ни, українці бояться політичних і національних небезпек з боку польського імперіалізму». Крім того Польща є «середньоєвропейським краєм, котрого культура пішла середньоєвропейськими стежками...» [13, с. 154]. Що стосується Росії, то в неї панувала деспотична форма влади, яка не може бути сприйнята Україною.

На жаль, жодних доказів своїх стверджень вчений не доводить. На наш погляд, ці думки вченого не мали під собою об'єктивних реалій. Новостворені держави тільки одержали власну незалежність і створювати нове об'єднання навряд чи бажали.

Важливою складовою політичного життя України, на думку вченого, є її географічне положення. Чорноморський статус українських територій дозволяє їм зв'язати Західну Європу і Азію. Цей шлях буде найко- ротшім та найлегшим, що матиме величезне значення для усіх держав та економічних областей Європи.

Створення Балтійсько-Чорноморської федерації не є кінцевою метою чорноморської орієнтації України. Це проміжна ланка у реалізації більш далекосяжного плану. С. Рудницький вважав, що необхідно створити комплексну систему комунікацій, об'єднав сухопутні та морські шляхи, що дозволить з'єднати Європу і Середню Азію за рахунок сполучення Чорного і Каспійського морів з метою відчинення Передньої Азії Європі. За умови такого сполучення Україна починає забезпечувати зв'язок між Європою і Середньою Азією в обхід Росії через Україну як свою «найважнішу державу».

В результаті реалізації такого плану в орбіту чорноморської орієнтації України втягуються середньоазіатські країни, що дозволяє перетворити Україну у «найвагомішу одиницю» комунікацій між ними і Європою. Успіх подібного плану багато в чому залежить від економічної підтримки західних країн, які мають значні інтереси в Передній Азії. Все це дозволить Україні використати усі переваги свого географічного положення та «виштовхнути» Росію з перехрестя світових комунікацій, зокрема із системи сполучення між Європою і Азією. На думку вченого, Росія небезпечна європейським країнам тому, що володіє Україною. Треба так поставити самостійну Україну, так захистити її, щоби Україна мала зі свого вигідного «географічного положення тільки користь, а не шкоду» [12, с.81]. «Лиш через посідання України має Росія доступ до Чорного моря, а через те - до Балкану, Царгороду і Дарданелів. Лиш через посідання України може Росія грозити за- гладою Туреччині, посягати через Кавказ по Малу Азію і Персію та глядати безпосереднього доступу до Середземного моря й Індійського океану» [12, с.80]. Українська держава мусила бути поважною перепоною для експансивної політики Росії. ось де причина російської політики проти українців.

Отже, обґрунтування чорноморської орієнтації у С. Рудницького становить невід'ємну складову його політико-географічної системи [16]. Чорноморська орієнтація України, на його погляд, перш за все має величезне значення для самої України, тому що забезпечує підтримку західноєвропейських країн, економічну співпрацю з ними. Україна стверджує себе як транзитна держава, яка бере участь у розвитку східно- західних світових шляхів. По-друге, країни Європи зацікавлені в усуненні Росії від системи цих шляхів. Чорноморська орієнтація, на думку С. Рудницького, найбільш повно враховує статус України як транзитної держави, що відіграє роль «головного осередку європеїзації Передньої і Центральної Азії» внаслідок забезпечення найкоротшого сполучення між ними та західним світом. Така орієнтація гарантує українському народу існування серед європейських народів в якості «самостійної одиниці», народу, який має свої історичні традиції та власну культуру.

Таким чином, С. Рудницький розглядає проблему самовизначення України з двох сторін: з одного боку українські національні інтереси, з іншого - геополітич- ні інтереси європейських країн, які б отримали політичні та економічні вигоди від створення самостійної української держави, завдяки якої встановився зв'язок між Сходом і Заходом, між Півднем і Північчю. Неприйнятними є його позиції про роль України як «буфера» між Росією і західними державами, тому що враховує перш за все не інтереси України, а західних держав, та те, що вигідне географічне розташування України буде сприяти прагненню західноєвропейських держав вирвати Україну з-під російського володіння та самим набрати впливу на Україні.

Висновки

Слід відзначити, що геополітичні ідеї видатних українських вчених М. С. Грушевського та С. Л. Рудницького стали важливою складовою української суспільно-політичної думки першої третини ХХ століття, особливо це стосується ідей створення самостійної національної української держави, яка займе гідне місце серед західноєвропейських країн. Наукові пропозиції вчених є цікавими й для сучасних дослідників, що займаються проблемами державотворення, бо дають наукове розуміння причин, шляхів, чинників успішного процесу становлення, зміцнення і розвитку української самостійної держави.

Список літератури

1. Грушевський М. Історія України-Русі. В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П.С.Сохань (голова) та ін. - К. : Наук. думка, 1991.

Грушевський М. С. Українство і питання дня в Росії. - Режим доступу : shron.chtyvo.org.ua%2FHrushevskyi%2FUkrainstvo_i_ pytannia_dnia_v_Rosii.pdf. - Дата звертання : 30 травня 2017.

3. Грушевський М. С. Конституційне питання і українство в Росії. - Режим доступу: http://www.m-hrushevsky.name/uk/Publicistics/1906/ ZBizhXvyli/UkrajinstvoIPytannjaDnjaVRosiji.htm. - Дата звертання : 30 травня 2017.

4. Грушевський М. Якої ми хочемо автономії і федерації / М. С. Грушевський. Твори: у 50 т. / редкол.: П. Сохань (голов. ред.), Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.. - Львів : Видавництво "Світ", 2007. - Т. 4. - Кн. 1. - C. 137-150.

5. Вивід прав України / М. Грушевський, С. Величко, В. Липинський та ін. ; ред. М. П. Парцей. - Львів : Слово, 1991. - 126 c.

6. Грушевський М. На порозі нової України. Гадки і мрії / М. Грушевський. - К., 1918.

7. Грушевський М. С. Вибрані праці. Видано з нагоди 25-річчя з дня його смерти (1934- 1959) / Зібрав і упорядкував М. Галій. Демократичний український координаційний центр Америки. - Нью-Йорк, 1960. - 264 с.

8. Потульницький В.А. Історія української політології (Концепції державності в українській зарубіжній історичко-політичній науці). - К., 1992. - 232 с.

9. Дністрянський М. С. Геополітика: Навчальний посібник. - Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2011.- 436 с.

10. Корольов Г. О. Ідея чорноморської федерації у поглядах Михайло Грушевського / Г. О. Корольов // Український історичний журнал. - 2011.- №6. - С. 68-79.

11. Шаблій О. І. Передмова // Рудницький С.Л. Чому ми хочемо самостійної України? / Упор., передмова О. І. Шаблій. - Львів: Світ, 1994. - 416 с.

12. Рудницький С.Л. Чому ми хочемо самостійної України // Рудницький С. Л. Чому ми хочемо самостійної України?- Львів: Світ, 1994. - С. 36-92.

13. Рудницький С. Л. Українська справа зі становища політичної географії // Рудницький С. Л. Чому ми хочемо самостійної України? - Львів : Світ, 1994. - С. 94-208.

14. Рудницький С. Л. До основ українського націоналізму // Рудниць- кий С. Л. Чому ми хочемо с самостійної України?- Львів : Світ, 1994. - С. 271-348.

15. Рудницький С. Україна, Польща і Литва з війсково- географічного погляду // Діло. - Львів. - 1914. - 10 серп.; 11 серп., 13 серп.

16. Рудницький С. Українська справа зі становища політичної географії / СРудницький. - Берлін : Українське слово, 1923. - 288 с.

17. ЯковлюкІ. В. Балто-Чорноморський союз: аналіз досвіду поглиблення військово-політичного співробітництва на початку ХХ ст. / І. В. Яковлюк // Актуальні проблеми сучасного міжнародного права: зб. наук. ст. за матеріалами ІІ Харк. міжнар.- прав. читань, Харків, 21 листоп. 2016 р.: у 2 ч. - Харків, 2016. - Ч. 1. - С. 26-35.

1. Grushevskiy M. Istoriya Ukrayini-Rusi [History of Ukraine-Rus]. In 11 vols., 12 b. Edited by P. S. Sohan. Kyiv, Nauk. dumka,1991. 2. Grushevskiy M. Ukrayinstvo i pitannya dnya v Rosiyi [The Ukrainianity and the issues of a day in Russia]. Available at: shron.chtyvo.org.ua%2FHrushevskyi%2FUkrainstvo_i_pytannia_dnia_v_ Rosii.pdf. (accessed 30.05.2017).

3. Grushevskiy M.S. Konstitutsiyne pitannya i ukrayinstvo v Rosiyi [The Constitutional issue and Ukrainianity in Russia]. Available at: http://www.m-hrushevsky.name/ uk/Publicistics/1906/ZBizhXvyli/UkrajinstvoIPytannjaDnjaVRosiji.htm. (accessed 30.05.2017).

4. Grushevskiy M. Yakoyi mi hochemo avtonomiyi i federatsiyi. M. S. Grushevskiy. Tvori v 50 t. [Works in 50 vols.]. Edited by P. Sohan, Ya. Dashkevich, I. Girich. Lviv, Vidavnitstvo "Svit", 2007, vol. 4, book 1, pp. 137-150.

5. Grushevskiy M., Velichko S., Lipinskiy V. Vividprav Ukrayini [The code of rights of Ukraine]. Lviv, Slovo, 1991. 126 p.

6. Grushevskiy M. Naporozi novoyi Ukrayini. Gadki i mriyi [On the threshold of new Ukraine. Ideas and dreams]. Kyiv, 1918.

7. Grushevskiy M. S. Vibrani pratsi. Vidano z nagodi 25-richchya z dnya yogo smerti (1934-1959) [Selected works. Issued on the occasion of the 25th anniversary of his death (1934-1959)]. Ed. by M. Galiy. Demokratichniy ukrayinskiy koordinatsiyniy tsentr Ameriki. New York, 1960 . 264 p.

8. Potulnitskiy V. A. Istoriya ukrayinskoyi politologiyi (Kontseptsiyi derzhavnosti v ukrayinskiy zarubizhniy istorichko-politichniy nautsi) [History of Ukrainian Political Science (Concept of Statehood in Ukrainian Foreign Historical and Political Science)]. Kyiv, 1992. 232 p.

9. Dnistryanskiy M. S. Geopolitika: Navchalniy posibnik [Geopolitics: manual]. Lviv, LNU imeni Ivana Franka, 2011. 436 p.

10. Korolov G. O. Ideya chornomorskoyi federatsiyi u poglyadah Mihaylo Grushevskogo [The idea of the Black Sea federation in the views of Mikhailo Hrushevsky]. Ukrayinskiy istorichniy zhurnal [Ukrainian Historical Magazine]. 2011, no. 6, pp. 68-79.

11. Shabliy O. I. Peredmova [Preface]. Rudnitskiy S. L. Chomu mi hochemo samostiynoyi Ukrayini? [Why do we want independent Ukraine?]. Ed. by O.I.Shabliy. Lviv, Svit, 1994. 416 p.

12. Rudnitskiy S. L. Chomu mi hochemo samostiynoyi Ukrayini Why do we want independent Ukraine?]. Chomu mi hochemo samostiynoyi Ukrayini? [Why do we want independent Ukraine?]. Lviv, Svit, 1994. pp. 36-92.

13. Rudnitskiy S. L. Ukrayinska sprava zi stanovishcha politichnoyi geografiyi [Ukrainian case on political geography ]. Chomu mi hochemo samostiynoyi Ukrayini? [Why do we want independent Ukraine?]. Lviv, Svit, 1994, pp. 94-208.

14. Rudnitskiy S. L. Do osnov ukrayinskogo natsionalizmu [The basics of Ukrainian nationalism]. Chomu mi hochemo s samostiynoyi Ukrayini? [Why do we want independent Ukraine?]. Lviv, Svit, 1994, pp. 271-348.

15. Rudnitskiy S. Ukrayina, Polshcha i Litva z viyskovo-geografichnogo poglyadu [Ukraine, Poland and Lithuania from the military-geographical point of view] // Dilo [Work]. Lviv, 1914, 10 serp.; 11 serp., 13 serp.

16. Rudnitskiy S. Ukrayinska sprava zi stanovishcha politichnoyi geografiyi [Ukrainian case on political geography]. Berlin, Ukrayinske slovo, 1923. 288 p.

17. Yakovyuk I. V. Balto-Chornomorskiy soyuz: analiz dosvidu pogliblennya viyskovo- politichnogo spivrobitnitstva na pochatku ХХ st. [The Baltic-Black Sea Union: an analysis of the experience of deepening military-political cooperation in the early twentieth century]. Aktualni problemi suchasnogo mizhnarodnogo prava : zb. nauk. st. za materialami II Hark. mizhnar.- prav. chitan, Harkiv, 21 listop. 2016 r.: u 2 ch. [Actual problems of modern international law: Sb. Sciences Art. Proceedings of the II Kharkiv. International law Readings, Kharkiv, November 21 2016. In 2 parts]. Kharkiv, 2016, p. 1, pp. 26-35.

Размещено на Allbest.ru