Альбігойські війни та їх історичне значення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка

ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Кафедра історії середніх віків

Допустити до захисту

_____________ завідувач кафедри

«____» _______________ 2017 р.

КУРСОВА РОБОТА

«Альбігойські війни та їх історичне значення»

Студента 2 курсу

історичного факультету

денної форми навчання

групи IstA1-B16

Продана А. О.

Науковий керівник:

Юга О. А

Кам'янець-Подільський

2017

Зміст

Вступ

Розділ 1. Ідеологічні і соціальні передумови альбігойських війн.

Розділ 2. Хрестовий похід 1209-1229 рр. проти альбігойців та його результат.

Розділ 3. Суспільно-політичні наслідки альбігойських війн для Франції.

Висновки.

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність дослідження. Хрестові походи проти Сходу і Півночі не заважали церкві спостерігати за внутрішніми подіями, оскільки не було єдності в церкві, то й кількість єресей та єресіархів продовжувала збільшуватися і в самій Італії, і у Франції, і в Німеччині, і у Великобританії. Щоб втримати свою владу, Римська церква підтримала створення напіввійськових і військових чернецьких орденів. Під прикриттям таких військово-церковних операцій Римська церква не тільки контролювала віру, а й землі, розширяючи тим самим власні володіння по всій Європі. Церква шукала і завжди знаходила ворогів віри на теренах католицької Європи. Так сталося і з славнозвісними Альбігойськими війнами.

3 огляду на вказане вище, окреслена тема є актуальною, оскільки вона дозволяє простежити основні тенденції розвитку морально-етичних та духовних пріоритетів тогочасного французького суспільства. Означена проблематика допомагає, з іншого боку, переосмислити основні причини та передумови виникнення єретичних течій на Півдні Франції у XII-XIV ст. Крім того, вона дозволяє на рівні історичної ретроспекції осмислити складні та неоднозначні процеси, що відбувалися у французькому середньовічному соціумі й були пов'язані зі змінами в соціально-економічному та політичному житті Франції, а також переосмисленням низки духовно-світоглядних ідеалів і морально-етичних пріоритетів, притаманних ряду тогочасних сект.

Саме ці зміни зумовили появу народно-релігійних рухів, котрі, з точки зору мотивації та мети, носили у більшості випадків радикально-протестний і реформаційний характер.

Об'єктом дослідження виступили суспільно-політичні та економічні відносини у французькому суспільство наприкінці ХІІ - на в першій половині ХІІІ ст.

Предметом дослідження стали альбігойські війни 1209-1229 рр.

Мета дослідження полягає у намаганні з'ясувати за допомогою наявних джерел та літератури причин, передумов, ходу та наслідків альбігойських війн першої половини ХІІІ ст.

Досягнення поставленої мети передбачає виконання наступних завдань:

- визначити ідеологічні та соціально-економічні передумови хрестового походу проти єретиків півдня Франції;

- охарактеризувати хід та результати альбігойських війн 1209-1229 рр.;

- визначити суспільно-політичні наслідки хрестового походу католицької церкви проти катарів;

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1209 по 1229 рр. Однак в дослідженні ми виходимо за хронологічні рамки для з'ясування передумов та наслідків військових дій.

Територіальні межі роботи визначаються кордонами князівства Лангедок, що стало центром альбігойського руху.

Джерельна база дослідження. Важливими джерелами для вивчення історії та суті єретичних виступів є, перш за все, твори єретиків-катарів. До сьогодення збереглися богословські трактати і три т.зв. ритуали. Найважливішим богословським трактатом катарської теології є «Книга про два Начала» [6]. Матеріал для вивчення катарської літургії містять в собі Латинський Ритуал із Флоренції, Ліонський (Провансальський) Ритуал та Дублінський Ритуал [5, 7], написані провансальською мовою. Цікаві свідчення містять матеріали допитів єретиків інквізиторами, отримані у 1245 р., які містять основні постулати і догми катарського віровчення. 3начну увагу варто зосередити на апокрифічних текстах. Богомільський апокриф «Таємна вечеря», або «Interrogatio Johannis» [9] являє собою текст, який був написаний до виникнення вчення середньовічних катарів і містить основні його ідеї.

Основними джерелами з соціально-політичної історії Франції XIII- XIV ст. є хроніки. 3окрема, у той час з'являються «Великі французькі хроніки» [1], «Хроніка Жана де Венетт» [3], «Хроніка Франції, Англії, Шотландії та Іспанії» [5], яка належить перу Фруассара, а також «Хроніка перших чотирьох Валуа» [2].

Історіографія проблеми. Переходячи до висвітлення і комплексного аналізу тематичної історіографії, присвяченої проблемі народно-релігійних рухів у Франції XIII- XIV ст., в першу чергу необхідно відзначити, що вона на сьогоднішній день є достатньо обширною та повною, оскільки збереглося багато автентичних писемних джерел означеної епохи. Разом з тим, необхідно підкреслити, що ґрунтовних, фахових монографічних робіт, де глибоко досліджуються аспекти і особливості саме теологічних і догматичних засад, які містилися у програмах єретиків, не так багато.

З іншого боку, дана проблематика тією чи іншою мірою аналізується, характеризується й оцінюється в цілому ряді публікацій - наукових статей, концептуальних праць і т.п. Зокрема, проблематику єретичних рухів і народних повстань у своїх публікаціях досліджували М. Осокін [26], Л. Карсавін [19], В. Кєров [20. 21]. Тематику загального суспільно-політичного та економічного становища Франції в означений період порушували Д. С. Сказкін, Н. Сідорова [31], Ю. Бєзсмєртний [11, 12], Е. Гутнова [15] та ін.

Практичне значення дослідження випливає з того, що матеріали курсової роботи можуть бути використані при написанні рефератів, курсових робіт, при викладанні курсу всесвітньої історії в школах, ВНЗ.

Структура курсової роботи. Наукова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

Розділ 1. Ідеологічні і соціальні передумови альбігойських війн

ХІІ-ХІІІ ст. увійшли в західноєвропейську церковно-конфесійну історію перш за все хрестовими походами та Альбігойськими війнами. Останні послугували початком масових єретичних рухів і гострих міжконфесійних конфліктів у латинському соціумі. Разом з тим, витоки суто середньовічного конфесіоналізму та релігійного дисидентства, який ми досліджуємо, беруть свій початок у вченні павлікіан, яке сформувалося наприкінці VІ ст. у Вірменії. В католицькому середовищі воно вплинуло на активізацію і поширення сект маркіонітів, монофелітів, адопціан, месаліан, предестинаріїв й т. зв. прибічників Беренгара, котрих у підсумку поглинула західна церковна ортодоксія - середовище жебруючих орденів.

Дослідники зазначали, що ключ до розуміння основних причин альбігойської єресі полягає у вивченні політичного і соціального становища міст на Півдні Франції. Так, в даному регіоні в більшості міст існував цілий ряд особливих міських політичних установ, які називалися муніципіями. Ідентична ситуація була в Ломбардії, класичному регіоні стародавніх комун. Саме комунне життя накладало загальний відбиток на Прованс і середньовічну Італію. Ідея громадянської свободи спонукала мешканців муніципій до свободи думки навіть з релігійних питань. Міські общини Арля, Авіньйона, Бордо, Ліможа та інших міст самі обирали єпископів, оскільки цей давній звичай походив з євангельського вчення. Це також стосувалося міст Альбі, Нарбонни і Тулузи, які згодом стали центрами єресі [11, с 10]. Місто Тулуза взагалі користувалося обширними політичними правами і було радше республіканським містом, ніж міською общиною [20, с 14].

Тогочасна Римська Церква суттєво втрачала авторитет у суспільстві, внаслідок кризового стану власних інституцій, спричинених наявністю великих церковних володінь, збору десятин і податків на користь Церкви, які були джерелом значного особистого збагачення кліру та призводили, як наслідок, до моральної розпусти, корупції та аморального способу життя значної частини представників духовенства. Так, розпусне життя кліру яскраво висвітлювали французькі трубадури Вільгельм де ла Фабр і Вільгельм Лімозький: «Навіщо клірики так виряджаються, для чого ця розкіш, для чого ці коштовності, коли Бог жив так бідно і просто! Чому клірики так люблять брати чуже добро, якщо вони добре знають, що, відбираючи крихти у бідняка для своєї їжі, для своєї розкоші, вони чинять не за святим Письмом!» [1, с. 388]. Важливе значення мають свідчення клюнійського інока, написані приблизно в 1203 році під назвою La Bible de Provins, в яких автор критикує вище духовенство, кардиналів і легатів, які своєю появою у Франції і особливо у Лангедоці пробуджували велике обурення народу: «Все пропадає і змішується, коли приїздять кардинали, завжди жадібні, в пошуках здобичі. Вони приносять з собою симонію, демонструючи приклад гріховного життя; нерозумні, без віри, без релігії, вони продають Бога і його матір.» [10, с. 343]

Освічені лідери єретиків відверто проголошували, що головною причиною їхньої опозиції є моральний занепад Західної Церкви. Так, зокрема містик і аскет Йоахім Флорський (1132-1202) називав пануючу Церкву «вавілонською блудницею» [14, с. 69]. Селянство і біднота в свою чергу сповідували чисту євангельську доктрину, оскільки вона не мала нічого спільного з показним багатством і могутністю пануючої Церкви. В зв'язку з тим, що офіційна Церква підтримувала існуючий суспільно-політичний лад, однією з основних вимог низів було усунення посередників між Богом і людиною [24, с. 32].

Варто підкреслити, що катарське віровчення було не лише релігійною опозицією, але й важливим аспектом політичної боротьби провансальців проти зазіхань на адміністративну та релігійну самостійність Лангедоку з боку французької королівської влади та римської курії. Проявом сепаратизму альбігойців була приналежність до катаризму представників місцевого духовенства, опозиційно налаштованих феодалів і навіть окремих королівських чиновників [26, с. 113].

Соціальний склад катарів був неоднорідним. Вихідці з бідних прошарків населення становили більшість членів секти катарів. Проте керівники єретиків належали до заможних верств суспільства [21, с. 34]. Джерела вказують на приналежність до них ремісників найрізноманітніших професій. Найчастіше згадуються ткачі, що свідчить про широке поширення текстильного виробництва у Лангедоці, де протягом тривалого часу слово «ткач» було синонімом слова «катар». В документах також згадуються пекарі, ремісники, що займалися виготовленням ременів, сит та ін. Серед катарів було багато торговців, власників невеликих заїжджих дворів, лихварів та інших заможних осіб [31, c. 430]. Катаризм сповідували також окремі дворяни, священики, нотаріуси та інші представники освіченої й заможної частини міщанства. Значна частина альбігойців, що проживали в 70-х pp. XIII ст. у Тулузі та її околицях, були бідними ремісниками. До секти катарів входило також багато сільських мешканців, переважно бідних пастухів [31, с. 431]. Отже, серед єретиків були представники як заможних верств населення, так і бідних та обездолених.

У період Раннього Середньовіччя також існували інші, радикально налаштовані єретичні секти, які розчиняли християнство в язичницьких домішках, повністю розривали зв'язки з історичною Церквою і виступали як конкуруючі з нею общини, а на віддалених від центру держави теренах - прикордонних і транскордонних регіонах - демонстрували адміністративну автономність, конфесійну незалежність та зверхність. Вони були по суті дуалістами, на кшталт пізньоантичних гностиків та маніхеїв, і саме тому католицькі опоненти називали їх «новими маніхеями» [13, с. 124].

Ці небезпечні секти з'явились спочатку на Сході (Вірменія, Сирія, Іран), а згодом - і на Заході. Їхня догматична єресь досягла піку поширення та популярності у ХІІІ ст., коли їм було завдано удару потужним хрестовим походом під керівництвом Папи Інокентія ІІІ, хоча вони так і не були знищені [13, с. 124].

Крім павлікіан, вплив на західноєвропейську цивілізацію здійснили месопотамські євхити - секта ченців-містиків ХІ ст., дуалістичні принципи яких були запозичені з іранського парсизму. Візантійський богослов та історик Михаїл Пселл (1018-1078) називав їх «тими, що поклоняються дияволу»23. Від євхитів походять болгарські богоміли й південнофранцузькі катари. Загалом, середньовічні єретичні секти на Заході поділяються на три головні типи: 1) дуалістичні, або маніхейські; 2) пантеїстичні, або містичні; 3) біблійні (вальденси). Вони суттєво відрізнялися одна від одної, проте були єдині у своїй ненависті до папської Церкви й інституту священства. Секти у конфесійному плані виникали з різних причин: внаслідок існуючих пережитків язичницьких уявлень і ранньохристиянських єресей; з опозиції проти корумпованості Церкви й кліру; з бунтівних раціоналістичних (вільнодумних) настроїв проти тиранічної влади та несправедливості; з втаємниченої жаги «істинного» слова Божого серед населення; з духовної чи соціальної екзальтації релігійних фанатиків [17, с. 22].

На Заході єретична тенденція й тяжіння до конфесійності в організованій формі вперше проявились у ХІ ст., коли розбещеність Церкви і папства досягла свого апогею. Тій епосі вона уявлялася продовженням або відродженням маніхейської єресі. Їхньою зв'язуючою ланкою був дуалістичний принцип, замішаний на класичному докетизмі. Стародавні маніхеї ніколи не були знищені: вони продовжували таємно існувати в Італії та Франції, очікуючи сприятливого моменту, щоб вийти на світло. Вперше «нові маніхеї» з'явились у Німеччині, в Аквітанії та Орлеані; далі осіли в Аррасі (1025 р.), у Монфорте, поблизу Турина (1030 р.), в Госларі (1052 р.). Вони вчили дуалістичному антагонізму між Богом і матерією, докетичному погляду на людськість Христа, виступали проти поклоніння святим та іконам і відкидали (заперечували на теологічному рівні) всю Римо-Католицьку Церкву з усіма матеріальними засобами наділення людини благодаттю, що заміняли духовним хрещенням, духовною Євхаристією й символічною посвятою через рукопокладення (хіротонію) [13, с. 128].

Східна манера навертати незгідних у свою віру за допомогою сили, вогню і меча була остаточно перейнята Заходом саме в ХІ ст. Нетерпимість священиків підсилювалась несамовитою люттю відданих вірян.

Характеризуючи духовно-світоглядні орієнтири та ідеали, притаманні західноєвропейському суспільству ХІІ-ХІІІ ст., необхідно відзначити, що централізація церковної влади в руках папства супроводжувалася широким зустрічним рухом релігійного індивідуалізму й незгоди. Коли теократична програма Григорія VІІ (1073-1085) та Інокентія ІІІ насаджувалась найбільш активно, у відособлених спільнотах незгідних дозрівав небезпечний духовний бунт. У той час, коли хрестоносці завзято билися із сарацинами за межами Європи, вдома піднімала голову «єретична скверна», яка загрожувала порушити внутрішній спокій Церкви [23, с. 103].

Майже п'ять століть Західна Європа не знала єресі. Коли папа Григорій І Великий (590-604) навернув аріан Іспанії та Ломбардії наприкінці VІ ст., то передбачалось, що апостольським Римом були знищені останні вогнища єресі. Однак у другій половині ХІ ст. в Мілані, Орлеані, Страсбурзі, Кельні та Майнці знов спалахнули її дрібні іскри; як відомо, їх швидко загасили, і Церква мирно продовжувала свій шлях [13, с. 129]. У ХІІ ст. єресь проявилася знову, одночасно в декількох регіонах Європи, від Угорщини до Піренеїв і на Північ до Бремена. Двома «зараженими» центрами виявилися Мілан у Північній Італії й Тулуза у Південній Франції. Церковна влада (Римська курія) занепокоїлась і, під проводом пап, почала застосовувати рішучі заходи для придушення «загрозливого зла» [14, с. 80-88].

У різних містах Ломбардії священиків виганяли з їхніх осель, а майно спалювали. Проте найбільш неспокійним становище залишалось у Лангедоці, й саме туди вирушили папські війська, щоб знищити «цю чуму» [24, с. 59].

Що стосується соціальних передумов альбігойського протистояння, то Рух релігійної незгоди на початку ХІІІ ст. почався серед нижчих верств населення, а не в монастирських школах і не в залах феодальних замків, хоча заможні сеньйори часто виказували своє невдоволення пожадливістю та обмирщеністю кліру і його вторгненням у світську область управління. Більшість тих, хто зазнав покарання як єретик, складали міський плебс - підмайстри, дрібні торговці, орендарі, жебраки, злодюжки. Їхнє невігластво було постійним предметом знущань та глузувань, коли вони опинялися перед судом церковного трибуналу. Єресь пізнішого періоду, ХV ст., навпаки, відрізнялась тим, що її прибічниками були переважно освічені люди [27, с. 205].

Офіційна причина походу на південь Франції - катари, неофіційна - територія процвітаючої держави Лангедок. Вперше термін «альбігойці» з'являється у хроніці лімузенського абата Готфріда [30, с. 94]. Альбігойська єресь довго не давала спокою Римській церкві, і не дивлячись на те, що на правителя тих земель - Раймонда ІV, хрестоносці бажали бачити королем Ієрусалимської держави, а він відсторонився на користь Готфріда Бульйонського, не зупинило папу Інокентія ІІІ. Це не було показником вірності церкви, більше того, саме активні зв'язки альбігойців з арабською культурою породжували, на думку церкви, ще більше вільнодумства. Наприклад, було перекладено на провансальську мову з арабської апокрифічне Євангеліє «Дитинство Спасителя». Якщо не занурюватися занадто глибоко у корені конфлікту між Тулузьким королівством та Римом, то важко помітити ті, на перший погляд, незначні, але руйнівні процеси, які охопили Європу пізніше [26, с. 784-785].

Питання віри і вірності Церкві посідало ключову позицію при формуванні тогочасної політики. Апарат відлучення був розвинений на високому рівні, тим самим сприяв не розвитку, а деградації стосунків у суспільстві. Південь сучасної Франції був осередком розвитку мистецтва, звідти розвинулася куртуазність, яка згодом перетворилася лише на театральне дійство, позбавлене справжніх почуттів та емоцій двору королівства Тулузи. Куртуазність французького королівського двору не так суперечила церковним канонам, як у Раймонда ІV. Проте не можна забувати про те, що поряд із любовною лірикою трубадурів, їх військовими піснями, існувала та розвивалася духовна поезія, наприклад твір Бертоломе Зорзі «Поема про Богородицю» [30, с. 94].

Про релігію катарів, про її витоки, зв'язки з численними тогочасними і давніми єресями, віруваннями, філософією написано чимало досліджень. Стисло, посилаючись на протоколи Святої інквізиції, оскільки прямих текстів катарів майже не залишилося, можна зазначити, що єретики не вірували у істинного Бога, не визнавали Старого Завіту, ікони, мали свою власну церковну ієрархію, займалися чаклунством тощо [30, с. 95]. Насправді катари мали розвинену ідейно-філософську систему вірувань: існував переклад Нового Заповіту провансальською мовою (переклад був зроблений або з грецького, або зі слов'янського Кирило-Мефодіївського примірника), численні апокрифи, енциклопедію «Perpendiculum scientiarum», катехізис, молитви, гімни. Катари майстерно проводили пропаганду своєї віри, виходили переможцями підчас суперечок з проповідниками католицизму. Церква катарів існувала не одне десятиріччя, але папа Інокентій ІІІ вирішив покласти край такому свавіллю і відрядив війська на підкорення катарів [30, с. 94-95].

В основі суспільного невдоволення і появи катарів лежав, як зазначає Ф. Шафф, духовний голод мас [32, с. 307]. Біблія не була забута як книга. Населення добре пам'ятало про неї. Популярні проповідники - Бернард Тіронський, Роберт Абріссель та Віталій з Савіньї - цитували її приписи й опиралися на її авторитет. Народ тягнувся до Євангелія, котрого Церква йому не давала. Соціум хотів бачити не лише кліриків і обряди, а таїнство Самого Христа, і в результаті значна кількість сектантів дійшла до крайнощів - до відмови від здійснення таїнств й до повного скасування священства [32, с. 307-308].

Найпоширенішою та, зрештою, найвпливовішою з єретичних сект західноєвропейського Середньовіччя, безумовно, залишалися катари - «чисті». Квартал в Мілані, де вони жили, належав лахмітникам і називався Патарія, тому їх-не друге ім'я - патарени. У Південній Франції цих «нових маніхеїв» називали альбігойцями - від міста Альбі, одного з їхніх головних центрів. На території Східної Європи, звідки походить богословське вчення катарів, вони були відомі як болгари [26, с. 95]. У Франції їх ще називали тессарантами або тексторами, оскільки «чисті» користувалися впливом та повагою серед ткачів і ремісників.

З точки зору догматики катари поділялися на «поміркованих» і «абсолютних», тобто приналежних до більш радикальної течії. Згідно їхнім вченням, у світі панує два протилежних начала - Добро та Зло, які відповідають невидимому та видимому, духовному і матеріальному елементам відповідно. Втіленням Добра є Бог, або «добрий Бог», втіленням Зла - «злий Бог», або Сатана. Вони протистоять одне одному. Сатана створив все видиме, матеріальне: вогонь, землю, воду, повітря і все, що в них є [21, с. 55]. Французькі альбігойці вірили, що злий дух, створивши людину, зробив перший земний гріх. Вони вказували на боротьбу тіла і духу, про яку йдеться в Новому Завіті. Дух катари вважали володарем всього невидимого, «богом світла, який повністю відокремлений від царства темряви і матерії» [17, с. 30].

Французький історик Р. Неллі зазначав, що земний світ для катарів був царством Зла, а «князі, барони та єпископи були носіями цього зла». Феодальний лад, система васальної ієрархії також ототожнювалися катарами з царством Зла і засуджувались ними. Катари заперечували феодальну, «сатанинську», як вони вважали, юриспруденцію, зокрема «право» сеньйорів здійснювати суд над своїми підданими [29, с. 284]. Ідея боротьби бога Добра і бога Зла у радикальних катарів трансформувалася в єретичну ідею перемоги останнього над першим [29, с. 285].

Концепція світобуття «поміркованих» катарів істотно відрізнялася від концепції «абсолютних» катарів. У «поміркованих» простежується певне зближення з християнським віровченням: хоча у своєму остаточному вигляді матеріальний світ не створений «добрим Богом», але в основі його закладено «акт божественного творіння» [21, с. 57]. Таким чином, дана концепція свідчить про певний компроміс, примирення з існуючим станом речей.

Метою земного існування альбігойців було духовне вдосконалення. Катари не визнавали Старий Завіт, натомість використовуючи перекладений на провансальську мову з грецького чи слов'янського тексту Новий Завіт, який вважався «Святим Письмом» катарів. Вони надавали містичного змісту Святому Письму, пояснюючи Євангелієм свою духовно-світоглядну систему. Катари заперечували воскресіння людського тіла, оскільки воно є матерією, тобто злом. Воскреснути може лише душа. Після «звільнення», тобто смерті, душі залишають земні тіла, в які вони були заточені Дияволом після свого падіння, і знаходять свої небесні тіла, які залишились у вищому світі на небесах [29, с. 285].

З наявних джерел можна припустити, що Злом альбігойці вважали перш за все діяльність Католицької Церкви, а також утиски з боку духовенства та світських феодалів. Зокрема, в матеріалах південнофранцузької інквізиції згадується невдоволення вірян церковною десятиною та іншими церковними податками. Катари негативно ставилися до феодальної земельної власності, вважаючи її "сатанинською несправедливістю". Вони висловлювали обурення щодо феодальних повинностей та різних форм феодальної залежності [15, с. 33].

Альбігойці проголошували всі католицькі таїнства «марними і непотрібними», зокрема, таїнство хрещення вони замінювали обрядом Consolamentum [7]. Висміюючи таїнство причастя (євхаристії), вони стверджували, що «освячений шматочок хліба, не є тілом Христа», як вчила Церква. Катари заперечували таїнство шлюбу, вважаючи гріховним тілесний зв'язок. Вони сповідували рівність жінок і чоловіків, на противагу пануючому у феодальному суспільстві нерівноправному становищу жінки. Заперечуючи значення таїнства покаяння, катари проголошували, що відпущення гріхів католицькими священиками й навіть самим папою не дає можливості «спасіння», оскільки істинне покаяння можливе лише для членів Альбігойської Церкви, яку вони називали «Церквою Ісуса Христа» [21, с. 59].

У своїх проповідях перед мирянами «добрі християни» викривали негідне життя кліриків й прелатів Римської Церкви, засуджуючи їх «надмінність, скупість, марнославство, ганебну поведінку та інші погані діяння». Вони критикували церковну ієрархію, католицькі ордени та всю церковну організацію, а всіх католиків альбігойці вважали єретиками. Таким чином, не лише вірування, але й культ і мораль катарів мали відверто антикатолицький характер [24, с. 105].

Крім того, «добрі християни» сповідували абсолютну бідність, згідно з якою вони називали себе «жебраками у Христі» [26, с. 82]. В альбігойських общинах не існувало клятв і присягання Богом. Забороняючи вбивство, катари засуджували будь-яке кровопролиття та війну. Навіть під загрозою смерті «досконалі» єретики повинні були терпляче переносити смертельні рани, «не підіймаючи руки на свій захист». Вживання м'яса, сиру, молока вважалося смертним гріхом. Катарські проповідники часто були присутніми за столом вірян. Перед кожною трапезою - обов'язково вегетаріанською -старші серед «добрих чоловіків» або «добрих жінок» благословляли хліб, переламуючи його і роздаючи всім присутнім. Цей ритуал замінював для них євхаристію і здійснювався ними в пам'ять про Таємну Вечерю Спасителя [26, с. 85].

«Книга про два Начала» свідчить, що катари не вірили ні в первородний гріх Адама та Єви, ні в свободу волі людини [6]. Вони заперечували, що Христос своєю смертю спокутав гріхи людства, і вважали, що він лише передав вчення про спасіння, яке міститься в Євангеліях. Окрім того, Христос для катарів не був ні Сином Божим, тобто - другою особою Трійці, ні людиною. Для них він був «янголом, який прийшов вказати людям шлях до Спасіння» [24, с. 92]. Вони відмовлялися від хрещення маленьких дітей та заперечували таємницю сповіді.

Найважливішим таїнством, яке практикувалося катарами, було вищезгадуване Consolamentum; воно слугувало водночас і хрещенням -шляхом покладання рук, і посвяченням, і причастям, оскільки одного лише хрещення водою, на думку альбігойців, було недостатньо. Цим таїнством також надавалося відпущення гріхів та покаяння. Для помираючих воно було також поєднанням душі з духом [29, с. 287]. Consolamentum, або «розрада» - публічна церемонія, під час якої віруючий переймав на містичному рівні традицію молитви «Отче Наш», найважливішої у катарів, яку регулярно повторювали декілька разів у певний час протягом доби, після чого вірянин приймав саме Святе Письмо [7]. Церемонія завершувалася тим, що єпископ і всі присутні «добрі християни» покладали праву руку на голову неофіта і промовляли перші рядки Євангелія від Іоанна [24, с. 118]. На тих, хто отримував "розраду", накладалися суворі обов'язки. Вони повинні були уникати будь-яких інтимних зв'язків та дотримуватися жорсткого посту, що забороняв вживання тваринної їжі. Дозволена була лише риба, оскільки «в неї холодна кров і відсутній духовний жар» [17, с. 33].

Основною формою діяльності катарів були проповіді та розмови проповідників із симпатиками, завдяки яким вони прагнули викликати антицерковні, антиклерикальні та, як наслідок, антисеньйоріальні настрої населення, що непокоїло інквізицію та Римську Церкву. Наприкінці свого існування діяльність катарів полягала лише у пасивному очікуванні кінця світу та «вознесення» душ [29, с. 288].

Теологічною й духовно-етичною колоритністю відрізнялися вальденси. Своє вчення вони ґрунтували на ідеї відродження звичаїв т.зв. Апостольської доби. Це була сувора біблійна секта. Їхній первісний осідок - Південна Франція; згодом вони з'явились у П'ємонті, Австрії, Німеччині та Італії. Вальденси мали тісні контакти з гуситами й богемськими братами; з іншого боку, саме вони відкрили шлях анабаптистам у період Реформації. В середньовічних джере-лах вони також фігурують під іменами Ліонських бідняків, ломбардських жебраків та сандаліатів (ці сектанти завжди носили грубі дерев'яні сандалі).

Вальденси брали участь у Третьому Латеранському соборі (1179 р.), де головував Папа Александр ІІІ (1159-1181). Їхнє прохання стосовно дозволу проповідувати собор відхилив. Синод у Вероні 1184 р. оголосив їм анафему та відлучення від Церкви [26, с. 514]. Відкритий богословський диспут 1190 р. у Нарбонні ситуацію не покращив. Іспанець Дюранд з Уески, сам колишній вальденс, у 1207 р. оголосив їх єретиками, однак теологію Ліонських бідняків несподівано підтримав духовний лідер ломбардійських гуміліатів - Іоанн Ронко [26, с. 515]. Свою секту рункаріїв він об'єднав з місцевими вальденсами і 1209 р. сформував нову общину ультрамонтанів [26, с. 517]. Інквізитор Сальв Бурс 1235 р. почав проти вальденсів церковне гоніння, визнавши їх «посіпаками катарів» [26, с. 519].

Розділ 2. Хрестовий похід 1209-1229рр. проти альбігойців та його результат.

Але все ж, чому і яким чином справа дійшла до війни? У Лангедоці, на землях графів Тулузького і де Фуа, а також віконтів Тренкавель, їх васалів і васалів їх васалів, єресь публічно перебувала під захистом світської влади. Розстановка політичних сил не могла допустити там репресій, охопленої у Франції і Німеччині. Крім того, в перші роки XIII ст. Інокентій III послав велику місію (що складалася як мінімум з тридцяти ченців і дванадцяти абатів, під керівництвом трьох папських легатів), метою якої було повернути до ортодоксії окситанське населення і публічно дискутувати з катарським проповідниками. Очевидний провал їх антієретичної пастирської діяльності побудило у 1206 р. покликання до проповідництва кастильского єпископа Дієго з Осми, що проходив через Лангедок зі своїм каноніком Домініком. Хрестовий похід проти альбігойців, спрямований проти князів і сеньйорів, які захищали єретиків, був затіяний з метою порушити сформований баланс розстановки сил і викорінити єресь. Втім, насильство і політика йшли рука об руку з загарбницькими апетитами [25, c. 289].

Альбігойські війни, що відбувались у транскордонних регіонах (Прованс, Лангедок), і стали яскравим прикладом гострого конфесійного протистояння, протікали у формі хрестових походів, санкціонованих папством. Натхненником, як відомо, виступив Інокентій ІІІ. Він закликав Людовика VІІ на війну з єретиками, щоб «показати, що Господь недарма вручив йому меч», і обіцяв французькому королю «сприяти» у поверненні земель знаті, яка підтримувала єресь [32, с. 420].

Раймунд VІ, граф Тулузький (1194-1222), який не виявив бажання застосувати репресії проти своїх підданих-катарів, 1206 р. був відлучений від Церкви папським легатом Петром Кастельно; володіння графа підпали під інтердикт [32, с. 420-421]. Протистояння загострилося у 1208 р., коли Кастельно вбили двоє невідомих. Вбили його під час повернення в Рим після зустрічі з Раймундом VI Тулузьким. Останньому так і не вдалось вмовити церковного нунція зняти з нього церковне відлучення [25, с. 333].

Розлючений понтифік оголосив хрестовий похід; його підтримали цистерціанці [32, с. 420-421]. В ситуації, що склалась, Раймунд VІ публічно покаявся перед новим папським легатом - Арнольдом з Сіте, однак це не допомогло. 200-тисяне папське військо швидкими темпами збиралося в Ліоні. Туди ж прибули архієпископи Реймса, Санса й Руана, єпископи Отуна, Клермона, Невера, Базера, Лізьє та Шартра; до них приєдналося багато абатів і священиків [26, с. 715]. На боці Папи виступили герцог Бургундський, графи Невера, Сент-Поля, Оксерра, Женеви та Пуатьє. Головнокомандувачем обрали Симона де Монфора (1160-1218), одного з вождів Четвертого Хрестового походу [26, с. 715-716].

Спочатку 21 липня 1209 р. хрестоносна армія захопила підійшла до стін Безьєр [17, с. 77]. В місті не було жодної офіційної військової влади, з якою можливо було вступити у переговори, тому представник хрестоносців звернувся безпосередньо до католиків, що проживали у місті: «Ми прийшли сюди, щоб прогнати єретиків. Ми відпустимо усіх католиків, якщо такі знайдуться, у разі видання єретиків». Було складено список із 222 осіб, серед яких були, в основному, ремісники, двадцять буржуа і чотири лікарі [17, с. 78].

20 тисяч єретиків стали жертвами - їх не врятували стіни церков і монастирів. Наступним став Каркассон - місто-фортеця. У фортеці Мінерв 140 альбігойських «досконалих» привселюдно спалили [26, с. 719]. Полоненим папські вояки відрізали вуха, носи і губи. В 1211 р. граф Тулузький знов вирішив дійти згоди із папськими легатами, але умови, які передбачали зрівняння із землею всіх його замків, виявилися надто принизливими. Понтифік оголосив другий хрестовий похід [26, с. 720]. Була захоплена вся тулузька провінція. Хрестоносцям залишалось захопити лише саме місто Тулузу.

Король Педро ІІ Арагонський (1196-1213), нещодавній переможець маврів при Новас де Толоса, вступився перед Римським первосвящеником за свого шуряка, але синод у Лаворі 1213 р. відкинув пропозиції монарха [24, с. 270].

Цей монарх, хоча і був вкрай негативно налаштований проти катарської єресі, був незадоволений тим, як швидко примножуються володіння Симона де Монфора по той бік Піренеїв і намагався зміцнити свою владу у власному королівстві. У січні 1213 р. Педро, шанований захисник католицтва, у відповідь приєднався до Раймунда, але невдовзі загинув, зазнавши від Монфора поразки у битві при Мюре того ж року (17, с. 172-180.). Через два роки собор у Монпельє (1215 р.) дарував Монфору всю «звільнену» від єретиків територію, включаючи скорену Тулузу [24, с. 273]. Йому дістались титули графа Тулузько-го, віконта Безьєра і Каркассона та герцога Нарбонна. Однак конфесійне протистояння не завершилось.

З жовтяня 1217 по 25 червня 1218 р. відбувалась битва за Тулузу [17, с. 241-281]. 1217 р. альбігойці повстали; наступного року Симон де Монфор загинув під стінами Тулузи як «папський кат»; переможці-вальденси тріумфували [24, с. 274].

Смерть Симона де Монфора поставила папу Гонорія III, обраного в 1216 р., в безвихідне становище. Зрозуміло, його святість міг доручити командування хрестовим походом старшому синові графа, Аморі де Монфору, - що він і зробив, - але той виявився недостатньо досвідченим і не впорався з завданням. Облога тривала ще кілька тижнів, потім, зробивши останню спробу штурмувати місто, сеньйори з оточення молодого графа недвозначно дали йому зрозуміти, що не мають наміру продовжувати облогу Тулузи [17, с. 146].

25 липня 1218 р., в день Святого Якова, вони підпалили всі свої облогові машини і зміцнення Нарбоннську замку. Тулузци натовпом кинулися гасити пожежу, а «переможна», але добряче поріділа армія хрестоносців тим часом відвозила мертве тіло свого ватажка, графа де Монфора, в Каркассон. Там його урочисто поховали в соборі Сен-Назар [10, с. 344].

Протягом наступних місяців Раймонд VII Тулузький відвойовував одне за іншим свої володіння в Лангедоці; війська Аморі де Монфора марно намагалися йому в цьому перешкодити і незмінно зазнавали поразки. Багато міст Лангедоку відразу після смерті Симона IV де Монфора відступилися від його наступника. Памье, Фуа, Ломбер і навіть Альбі перейшли на сторону Раймонда Молодшого. На 1219 р. Раймунд VІ повернув собі більшу частину своїх старих володінь [29, с. 293].

І це ще не все - 1220 рік став для Раймонда VII початком кампанії з повернення своїх володінь, в ході якого хрестоносці втратили багато міст і фортець. Лавор був відвойований; потім молодий граф узяв, один за іншим, Лапрадель-Пюїйоран і Кастельнодарі, де і закріпився зі своїми військами. Аморі безуспішно облягав його там протягом восьми місяців. Відчувши небезпеку, папа Гонорій III постарався почати новий хрестовий похід. Але його численні заклики до всіх католиків, які залишилися вірними Риму, були марними. І навіть в звільнені Раймондом VII міста поспішили повернутися вчинені, яких свого часу вигнали хрестоносці [20, с. 73].

У 1224 окситанські князі відвоювали назад свої землі, а французькі барони, здавалося, були остаточно вигнані з Лангедоку. Але король Франції Людовик VIII, ставши правонаступником династії Монфором, вторгся в графства Півдня і, починаючи з 1226 р. королівський хрестовий похід змінив хрестовий похід баронів. Відтепер французька корона веде систематичну загарбницьку війну.

У 1226 р. король Франції Людовик VІІІ Лев (1223-1226) прийняв обітницю хрестоносця за підтримки Генеральних Штатів і Рима [24, с. 275]. Так розпочався останній, четвертий етап в історії Альбігойських війн - хрестовий похід французького короля за оволодіння Тулузою; монарх помер через три місяці після початку походу [24, с. 278]. Людовик ІХ продовжив релігійну кампанію в Лангедоці й 1229 р. боротьба завершилась. Раймунд VІІ (1222-1249), син Раймунда VІ, погодився на умови, запропоновані папським легатом. Він віддав дві третини успадкованих від батька родових земель французькій короні і взяв участь (після відповідної присяги) в очищенні феоду від залишків єретиків [24, с. 282].

Отже, з 1229 р. Свята Інквізиція розгорнулась у Південній Франції на повну силу. В 1244 р. була захоплена остання фортеця альбігойців - Монсегюр. Інквізитори спалили в ній дві сотні «досконалих» [26, с. 743]. З 1245 р. Людовик ІХ отримав повний політичний, економічний та релігійний контроль над єретичним французьким Півднем; епоха Альбігойських війн завершилась. Разом з тим, на обширах Західної Європи активізувались нові єретичні рухи та секти, котрі вже у другій половині ХІІІ ст. висунули перед Римо-Католицькою Церквою власні духовно-світоглядні пріоритети й морально-етичні орієнтири, екзальтаційного характеру. Папство у відповідь посилило боротьбу з інакодумством і пантеїстичним сепаратизмом.

Раймон VII та його васали вимушені були поступитися Людовіку VIII (1223-1226) багатьма власними землями. Крапки над «і» поставив Паризький договір, підписаний 12 квітня 1229 р. між Раймоном VII і Людовіком IX (1226-1270), згідно з яким дочка і спадкоємиця графа - Іоанна, повинна була одружитися з братом французького короля - Альфонсом, що забезпечило після смерті Раймона приєднання Тулузького графства до королівського домену. Графство Прованс до 1246 р. входило до складу Священної Римської імперії. В цьому ж році молодший брат Людовіка IX Карл І Анжуйський (1227-1285) король Неаполітанський став графом Провансу і приєднав його до Неаполітанського королівства. Спротив Півдня був остаточно придушений разом із падінням у 1244 р. двох останніх татарських оплотів - Монсегюра та Керіба [25, с. 343].

Таким чином, Протягом 1209-1229 рр. хрестовий похід, метою якого було змусити світські влади допомогти церкви в придушенні єресі, поступово перетворився в політичну і майже національну війну.

Розділ 3. Суспільно-політичні наслідки альбігойських війн для Франції

Альбігойський або катарський хрестовий похід став однією із найтрагічніших сторінок історії Франції епохи Середньовіччя. В його результаті багато прованських міст і сіл було розгромлено, загинула значна кількість населення. Внаслідок походу єресі вальденсів і особливо катарів були суттєво підірвані, хоча і не знищені остаточно, незважаючи на переслідування інквізиції. Політичні наслідки були ще більш глибокими. Війська Тулузького графа були розгромлені в 1213 р. хрестоносцями при Мюре [4, с. 384]. Четвертий Латеранський собор католицької церкви (1215 р.) відібрав у нього як у єретика всі володіння, які потім були передані Сімону де Монфору [13, с. 130]. Проте, організувавши повстання своїх колишніх підданих, які потерпали від пограбувань і знущань хрестоносців, граф і його син, майбутній Раймон VII (1197-1249), повернули собі Тулузу і більшу частину своїх колишніх володінь. Вирішальну роль відіграло втручання королівських військ. Певну допомогу хрестоносцям, а потім французькому війську надали англійці, які розпочали в цей період свої завойовницькі операції на півдні Франції [16, с. 209].

В наслідок хрестового походу та переслідувань між альбігойцями різко виокремлювалися дві гілки, які дослідник М. А. Осокін називав «східною та західною [26, с. 814]. Перша пов'язана з традицією гностицизму та азійських філософських дуалістичних систем (маніхейством) у поєднанні з християнством - це власне альбігойці, або катари (дуалісти). Друга гілка була своєрідним євангельським, християнським протестом, представниками якої були попередники кальвінізму, вальденси [29, с. 297]. У Лангедоці зародився лише рух вальденсів, в той час як катари мали значно довшу історію і були безпосередніми наступниками болгарських богомолів. Центром альбігойської єресі в ХІІ-ХШ ст. стало графство Тулузьке з містами Тулузою, Альбі, Нарбонною, Каркасоном та ін. Від назви м. Альбі, власне й походить назва самого руху.

Одним із наслідків Альбігойських воєн стала подальша централізація Французької держави. Ще у XII ст. у Франції розпочався процес політичного об'єднання та централізації держави на основі поступового посилення королівської влади, який в основному завершився наприкінці ХV ст. [23, с. 104]. Велике значення для створення централізованої французької держави мало приєднання в XIII ст. Лангедока.

Зміцненню центральної влади сприяли різноманітні реформи, здійснені Філіпом II (1165-1223) і особливо Людовіком IX після підкорення Півдня [29, с. 297]. Союз королівської влади з містами допоміг їй отримати остаточну перемогу над великими феодалами-сепаратистами. Вживалися заходи і для ідеологічного обгрунтування ролі королівської влади та її верховенства в країні. Значну роль у зміцненні авторитету королівської влади відіграла діяльність чиновників-легістів Гійома де Ногаре, Гійома Плезіана, П'єра Дюбуа. Королівська влада була також зацікавлена у поширенні ідей, які згодом склали основу так званого галіканізму [20, с. 77]. Тенденція до консолідації держави, прагнення повністю використати економічні можливості міст, а отримати підтримку всіх верств спонукала Філіпа IV Красивого (1268-1314) скликати в 1302 р. так звані Генеральні Штати, які започаткували нове явище в політичному житті Франції [31, с. 432].

Приєднання в XIII ст. Лангедоку надало Капетінгам можливість проникати в південно-західні землі не лише з північного сходу, але й з південного сходу. Це значно зміцнило на Півдні їхні позиції проти Англії, якій все ще належали землі узбережжя Біскайської затоки. В 1308 р. до домену Капетінгів відійшло графство Ангулемське, в 1309 р. - Марш і частина Лімузену, а згодом і майже все русло річок Дордони і Гарони. Це був значний успіх Франції. Англійці володіли лише вузькою смугою вздовж узбережжя від Сенту до Піренеїв. У 1284 р. до Франції було приєднане багате графство Шампанське, у 1307 р. велике місто Ліон. Філіп IV здійснив також спробу приєднати до королівства графство Фландрське, втрутившись на боці патриціїв у внутрішню боротьбу фландрських міст. У 1302 р. французькі війська зазнали поразки в битві при Куртрі [16, с. 217].

Значний вплив на становище в країні здійснювали відносини королівської влади з церквою - як з папством, так і з церковною організацією на території країни. Королівська адміністрація рішуче виступала проти втручання папства у внутрішньодержавні справи, за визволення національної галіканської церкви від впливу Риму. Королівська влада прагнула при цьому протиставити папству французьке духовенство. Боротьба з Римом часто набирала форму запеклих сутичок [14, с. 123-126].

Необхідність ідеологічної боротьби з єресю альбігойців та вальденсів примусила папу Гонорія III (1216-1227) затвердити Домініканський орден 22 грудня 1216 р., а в 1222 р. і Францисканський орден [19, с. 179-182]. Невдовзі найпопулярнішим у населення стало «Братство францисканців». Як відомо, св. Франциск Асізький (1181-1226), син багатого купця, відмовився від усього майна і обрав бідне та смиренне життя проповідника, живучи на милостиню. Діяльність св. Франциска, схвалена папою Інокентієм III (1198-1216), незважаючи на опозицію більш консервативно налаштованих кардиналів, від самого початку викликала багато нарікань, оскільки брати-францисканці жили «в миру», тобто серед людей, вели жебрацький спосіб життя, збираючи серед людей милостиню (на відміну від інших орденських монахів, які мешкали в монастирях) [29, с. 298].

У листопаді 1229 р. в Тулузі відбувся Помісний собор, мета якого - затвердження заходів, спрямованих на винищення альбігойців. На ньому були присутні також покровителі єретиків - графи Раймон VII і Роже Бернар. Цей з'їзд, по суті, започаткував офіційну інквізицію на півдні Франції і став першим досвідом церковного трибуналу [24]. В кожній парафії започатковувалася комісія у складі парафіяльного священика і двох або трьох виборних прихожан, які присягали в тому, що будуть ретельно розшукувати єретиків та їх однодумців. Здійснювалися й запобіжні заходи проти єресі. В усіх парафіях проводився перепис. Кожен юнак, який досягав дівчина-дванадцятирічного, повинні були присягати на вірність католицькій вірі та Церкві, повідомляти про єретиків і переслідувати їх. Кожен вірянин повинен був сповідуватися й причащатися тричі на рік: на Різдво, Пасху й Трійцю; хто цього не дотримувався, той підозрювався в єресі. Мирянам вперше заборонялося мати вдома книги Старого і Нового Завіту, за винятком богослужбових книг і Псалтирів, складених лише латиною [24, с. 313-314].

Духовенство ставало провідною суспільною верствою з потужним економічним потенціалом, який забезпечувався відновленими імунітетами та привілеями Церкви, забороною на оподаткування кліру й сплатою десятини на користь Церкви. 1223 р. Раймон VII змушений був підписати Статут для місцевої інквізиції (домініканців), який дозволяв арештовувати і карати єретиків, позбавляти їх майна та житла [24, с. 367].

Інквізиція, якою керували єпископи, ставала прерогативою обраних з духовенства «найдостойніших» осіб. Ініціаторами цього нововведення були папа Григорій IX (1227-1241) і домініканець Раймон де Пеньяфорте. Саме понтифік наказав впливовому й авторитетному Домініканському ордену здійснювати судочинство над єретиками, фактично надавши «псам Господнім» функції офіційної інквізиції, з огляду на їхню успішну боротьбу з єретиками. Ці обов'язки закріплювала за домініканцями булла Григорія IX від 8 листопада 1235 р. [14, с. 184]. Постійний трибунал у Лангедоці було започатковано 26 травня 1237 р. підписанням протоколу тулузького інквізиційного суду [20, с. 72]. Інквізиція очікувано принесла свої плоди. Наприкінці 30-х pp. XIII ст. єресь знову активізувалась, але вона вже не була потужним виразником соціальної опозиції. Хрестовий похід проти альбігойців та подальша діяльність інквізиції майже цілковито знищили політичну та культурно-релігійну ідентичність населення Південної Франції. В середині XIII ст., особливо після смерті Раймона VII, відбувався процес зміцнення адміністративних та політичних зв'язків Лангедока з Північною Францією, що характеризувалося нівіляцією на Півдні всіх місцевих політичних та соціальних особливостей адміністративного устрою [16, с 319].

Варто підкреслити, що в Оксітанії інквізиційні судові процеси на початку своєї діяльності відрізнялися від пізнішої іспанської інквізиції. Страти відбувалися рідко, оскільки віра альбігойців не передбачала мучеництва, а самі єретики добровільно приймали обряд відречення і покаяння на суді інквізиції. Значно суворішим було ставлення інквізиції до тих, хто вперто зберігав вірність єресі або лише під тортурами зізнавався в ній. У першому випадку єретика спалювали на вогнищі, у другому - його очікувало пожиттєве ув'язнення в державній в'язниці з повною конфіскацією майна. Королівська влада була знаряддям виконання вироку і як винагороду отримувала значну частину майна засуджених [16, с 332].

В роки правління Філіпа III Сміливого (1270-1285) особливо активізувалися переслідування єретиків. Під впливом переслідувань і суворого інквізиторського нагляду, відсутності постійних керівників та вчителів релігія альбігойців почала набувати фантастичних образів. «Досконалі» змінюють дуалізм на віру у трьох, а іноді - у шістьох богів, які, на їхню думку, «походили з пшеничного зерна». Як наслідок - альбігойське віровчення почало остаточно занепадати. Догматика вальденсів трималася на міцнішій теологічній основі, хоча й їхні ключові доктрини частково поєднались із міфологічними уявленнями катарів [17, с. 356; 24, с. 368-369].

З другої чверті XIV ст. бегіни та вальденси змінюють на історичній арені альбігойців. У XIV ст. свідчення про останніх істотно скорочуються. В цей же час починаються переслідування в середовищі францисканців: частина орденських братів сповідувала вчення Оліві та звинувачувалася у лжеапостольстві. Одночасно гонінь зазнали французькі євреї разом з чаклунами та відьмами [16, с. 416]. В середньовічній Європі євреї залишались єдиною релігійною меншиною, якій, принаймні офіційно, дозволяли сповідувати нехристиянську релігію. Проте на практиці ставлення до євреїв різко відрізнялося від прийнятої правової норми. Євреї в основній своїй масі, як відомо, були купцями, фінансистами і взагалі освіченими людьми. Починаючи з XII ст., економічний розвиток Західної Європи та підвищення ремісничої кваліфікації дозволили християнам перейняти певні функції євреїв у суспільстві, самі ж іудеї почали сприйматися як ненависні конкуренти християн. Ці настрої збіглися з поширенням нових релігійних течій, і євреїв почали сприймати як ворогів Христа. У тому ж XII ст. були висунуті й перші звинувачення іудеїв у ритуальних вбивствах та інших важких злочинах; крім того, євреям заборонялося володіти землею.

У період від 3 березня 1308 р. до жовтня 1319 р. лише в одній Тулузі відбулося шість великих інквізиторських з'їздів. У Кабестені, Лодеві, Люнелі, Безьєрі, і особливо в Нарбоні, страти здійснювалися безперервно до 1324 р. Найвідомішим інквізитором Лангедоку був домініканець Бернард Гі (1261-1331), який здійснював церковну інквізицію на Півдні з 1307 по 1323 pp. Він засудив більше шестисот єретиків - як євреїв, так і альбігойців, вальденсів та бегінів [29, с. 298].

Вальденси в очах інквізиції майже нічим не відрізнялися від бегінів. Перші, після переселення з Лангедоку і Провансу осіли в долинах Дофіне, Швейцарії та П'ємонту, де вони співіснували із сім'ями альбігойців до 1387 p., коли інквізитор Антоній де Савільяно знищив залишки альбігойства на Півдні. Провансальські «емігранти» зайняли такі фортеці, як Салюццо, Піньєроль, Суза (у П'ємонті), Барселонету, Кейрас, Фрейзін'єр (у Дофіне); альпійські долини: Сан-Мартіно, Люцерн, Валь-Жирон та ін. [26, с. 839].

На межі XIII-XIV ст. на Півдні Франції розгорнулась справжня війна проти інквізиції, у якій об'єдналися різні верстви, однак перш за все - міського населення. Активний спротив інквізиції чинили мешканці Без'є. В Каркасоні міщани вигнали з міста інквізитора, спалили всі документи трибуналу та розгромили монастир, де засідав інквізиційний суд. Спірітуали, за підтримки городян, вигнали з тамтешніх абатств представників Францисканського ордену, зокрема у Нарбоні й Без'є, які в 1314-1316 pp. стали оплотом для місцевих єретиків з усього Провансу та сусідніх провінцій. Становище Церкви також ускладнювалось конфліктом папства з королівською владою і частиною галліканського духовенства, яке підтримувало короля. Королівські чиновники стежили та опікувались тим, щоб завадити надмірному зростанню впливу папства та інквізиції, й одночасно зміцнити централізовану владу в країні. У зв'язку з цим, у розпал переслідування єретиків на Півдні, 27 квітня 1287 р. Філіп IV спеціально попередив сенешаля Каркасона про те, щоби той утримувався від надмірної підтримки інквізиторів. У подальшому король використав спірітуалів у боротьбі проти папи Боніфація VIII: останні повинні були виступити свідками на організованому проти понтифіка процесі. Однак невдоволення королівської влади політикою Римської курії не заважало самому монарху так само переслідувати єретиків [29, с . 298-299].