Реформи Мейдзі

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Економічно-соціальні реформи

2. Адміністративні і законодавчі реформи

3. Судова і військова реформи

Висновок

Список літератури



Вступ

капітал японський судовий реформа

У передреволюційної Японії, де в XIX в. капіталістичні відносини лише почали складатися, існували розвинене ремісниче виробництво, домашня і мануфактурна промисловість. Важливу роль в економіці грала торгово-лихварський буржуазія. Свідченням углубляющегося розкладання феодальних відносин стали процеси руйнування натурального сільського господарства, масове зубожіння селян, поглиблення соціальної диференціації японського села. Перетворення дайме в неоплатних боржників багатих рісоторговцсв призвело до позбавлення самураїв традиційних джерел існування - рисових пайків.

Прямим наслідком цих соціальних зрушень стали зростання антиурядових настроїв серед певних верств японського дворянства, посилення класової боротьби. Починаючи з XVIII ст. поширеним явищем були "рисові бунти" селян, що повставали проти голоду, податкового гніту, зловживань адміністрації, грабежу лихварів. Селянство згодом стало головною ударною силою революції, котра визначила успіх антібакуфской політичної опозиції, очолюваної придворної імперської аристократією, що спиралася на підтримку великого купецтва і нижчих шарів самурайства.

Широке невдоволення народу викликала також нездатність сьогунату протистояти загрозі незалежності країни ззовні. У 1864 р Англія, Франція, США, Голландія в результаті послідовно проводиться "політики канонерок" добилися ратифікації нерівноправних торгових договорів, на основі яких Японія була прирівняна згодом в торгових відносинах з ними до напівколоніальних Китаю.

У цих умовах усунення сьогунату і відновлення влади імператора стало тією загальною ідейною платформою, на якій відбулося зближення інтересів різних антібакуфскіх пробуржуазного соціально-класових сил. Показова і релігійна забарвлення антібакуфской ідеології. Так як буддизм був релігією сьогунату, йому протиставлялася древня релігія японців - сінто, обожнювали японського імператора.

У розгорнулася збройну боротьбу проти сьогунату особливий внесок внесли південно-західні князівства, котрі володіли сучасними на той час озброєнням і організацією війська, що і забезпечувало їм майже повну незалежність в передреволюційної Японії. Перемога антібакуфскіх сил привела до відставки сьогуна, скасування бакуфу і відновлення влади японського імператора. Ці події отримали в історичній літературі назву перевороту, або реставрації Мейдзі. У країні була проведена серія реформ пробуржуазного характеру.



1. Економічно-соціальні реформи

У прихильників сьогуна землі були вилучені і перейшли до прихильників імператора - лихварів, частково -- до селян у приватну власність. Земля стала вільно продаватися і купуватися. Усі обмеження в сільському господарстві були зняті. В містах були ліквідовані гільдії і цехи, проголошувався вільний вибір професій і свобода торгівлі. Була введена єдина грошова система, проведена реформа податкової та судової систем. Після перших контактів з європейцями японська влада на чолі із сьогунатом Токугава заборонила контакти з іноземцями, крім голландців. Це тривало біля 200 років. Самоізоляції прийшов кінець 8 липня 1853 р., коли в токійській гавані зґявилася ескадра кораблів США. Командуючий ескадрою Метью Келбрайт Перрі зажадав, щоб Японія відкрила свої порти для американської торгівлі. У 1854 р. був укладений нерівноправний договір Японії зі США про відкриття портів Сімода і Хакодате для американських кораблів. Потім були складені торгові договори з іншими державами, що привело до включення Японії у світовий ринок. Одним із наслідків такого договору - наповнення країни американськими товарами, що негативно позначилося на японському виробництві: японська сировина і продовольство вивозилися за безцінь. Країну охопили антиіноземні й антисьогунські хвилювання, у яких брали участь широкі маси селян і городян, торгово-промислова буржуазія, частина аристократії, а також великі феодали- опозиціонери. Почалася громадянська війна.

Як до останнього засобу влада удалася до ідеології. Щоб заспокоїти підданих, щоб вони погодилися терпіти, влада вирішує вселити їм ідею, що виправдувала б труднощі життя, дисциплінувала і мобілізовувала б на боротьбу в імґя поставленої мети. Це ідея синовньої відданості імператорові. Давно забутий імператор перетворюється на національно-патріотичний символ країни. Народжується ідеологія, заснована на абсолютній відданості імператорові, чия влада освячена його божественним походженням. Це концепція "унікальної японської національної сутності", апологетика Японії як "країни богів".

Ця концепція запроваджувалася владою, що одержала згодом назву державного сінто. Історики підкреслюють, що в цій ідеї немає місця для особистості, що вона надає людині єдине право (воно ж є й обовґязком!) - бути вірним підданим обожненого імператора, а якщо буде потрібно, то і вмерти за нього. Затвердившись, ця ідея згодом зіграла не останню роль у створенні "японського економічного чуда".

У 1868 р. було відновлено імператорське правління. На чолі Японії став імператор Муцухіто. Його правління одержало назву Мейдзі, тобто освічене правління. Тобто це був період важливих політичних подій і соціально- економічних перетворень. Тому переворот Мейдзі вважають буржуазною революцією 1867-1868 рр., що вивів Японію на рівень світових держав. Молодий імператор оточив себе досвідченими міністрами і радниками, у перший же рік він переніс столицю Японії з Кіото в Едо, перейменований у Токіо, і почав здійснювати програму реформ.

У 1872-1873 рр. у Японії була проведена аграрна реформа. Вона повинна була вирішити завдання ліквідації феодального землеволодіння, формування нових власників землі. Формально земля без викупу закріплювалася на правах приватної власності за тими, хто нею фактично розпоряджався. Селяни, спадкоємні власники земельних наділів, стали їх власниками.

Для включення даймьо і самураїв у підприємницьку діяльність (у промисловість, банківську справу, торгівлю, аграрний сектор) японський уряд пішов на "капіталізацію пенсій", що складалася в одноразовій виплаті пенсій за кілька років наперед (половина - готівкою, половина - державними облігаціями). Незважаючи на протест самураїв, ці заходи в 1876 р. були оголошені обовґязковими. Сума грошової допомоги дорівнювала виплаті пенсій за 5-14 років.

У 1873 р. був уведений земельний податок - головне джерело державного бюджету. Він поширювався на всіх землевласників. Його розмір досягав 50% врожаю, знятого з ділянки землі.

Таким чином, у Японії була узаконена приватна власність на землю; дозволені вільні її купівля-продаж, зґявилися нові категорії земельних власників; колишнім власникам землі були надані можливості для підприємництва. Усе це створювало передумови для капіталістичних форм виробництва.

Однак основна маса - селяни - не мала можливостей для цього, оскільки значну кількість землі вони втратили. Частина общинної землі опинилася в імператора. Відійшли до "нових поміщиків" землі, що були орендовані або закладені селянами до реформи. Тому велика частина селянських господарств залишилася без землі або стала малоземельною і змушена була орендувати її на тяжких умовах. Отже, у селі зберігалися напівфеодальні відносини, у цьому також виявилася незавершеність революції.

У винятково короткий термін Японія робить промисловий переворот. Не маючи власних винаходів, вона запозичає їх у більш розвинених країн. Недостача приватних капіталів компенсується активною роллю в індустріалізації держави, що створює тут фабричну промисловість, особливо підприємства важкої індустрії. Японська держава підтримує приватних підприємців, надаючи їм субсидії, звільняючи від податків, продаючи побудовані заводи на виплату тим промисловим фірмам, що виконували державні замовлення. Особливими привілеями користувалася в уряді фірма Міцуі, що зародилася в XVI ст. і стала наприкінці XIX ст. ведучою [6, 312-315].

Держава брала на себе будівництво в найбільш складних і нових для Японії галузях: суднобудівній, скляній, сукняній, шовкомотальній. Японська держава мала 10 гірських рудників. Створений у 1870 р. департамент промисловості керував новими підприємствами. Для закупівлі промислового устаткування для своїх підприємств і необхідних товарів держава скуповувала і продавала на світовому ринку рис, чай, шовк. Також держава брала участь і в організації банків. У 1872 р. державою були побудовані перші телеграфна і залізнична лінії, тобто був покладений початок створенню інфраструктури. Держава організувала геологічне вивчення країни - були відкриті родовища вугілля, залізної руди, золота.

Нестача капіталів обумовила залучення іноземного капіталу, за участю якого будувалися великі підприємства фабричного типу. В Японії за допомогою іноземних позик розпочалося залізничне будівництво. Англійський капітал одержав концесію на видобуток вугілля. Японський уряд запрошував й іноземних фахівців із Європи.

Особливістю економічного розвитку Японії було сполучення в тих самих хронологічних рамках мануфактурної, промислової і монополістичної стадій розвитку капіталізму. В 1880 р. утворилися перші монополії. Однією з них стала японська пароплавна компанія - суднобудівне і транспортне обґєднання, що виникло в 1882 р.

У зв'язку з нестачею капіталів, підприємства, що будувалися приватними підприємцями (поміщиками, дрібною і середньою буржуазією), були невеликими, заснованими на ручній праці і переробці сільськогосподарської сировини, а також на виробництві текстилю. У ході промислового перевороту в 1878-1885 рр. у Японії було побудовано 800 мануфактур.

З початку 80-х рр. японський уряд змінює економічну політику, відмовляючись від "казенного капіталізму". Був скасований промисловий департамент, у 1881 р. приймається указ про передачу заводів приватним особам. Причому, підприємства, створені за рахунок державного бюджету, доходи якого формувалися платниками податків, продавалися за цінами, у два- чотири рази меншими їхньої вартості, або віддавалися в рахунок погашення урядових боргів. У розграбуванні державної власності брали участь кредитори уряду - сімейства Міцуі, Міцубісі, Сумітомо, Ясуда [7, 101-103].

В тому ж році активізувалося приватне підприємництво, що обумовило переміщення великого капіталу зі сфери обертання в сферу виробництва. Японія провела грошову реформу і ввела золотий стандарт. Зміна економічної політики сприяла пожвавленню промислового виробництва. Відбувалася концентрація виробництва, створювалися акціонерні товариства. Пожвавлення, насамперед , торкнулося текстильної галузі, у 1897 р. вона вже мала один мільйон веретен. Створений перший картель "Босей ренгокай" обґєднав найбільші текстильні фабрики країни, хоча зберігалося ручне виробництво.

Швидко розвивалися галузі, що мають вітчизняну сировинну базу. Так, видобуток вугілля виріс за 1880-1913 рр. більш ніж у 20 разів, міді - більш ніж у 13 разів. Розвивалася і чорна металургія, хоча Японія не мала своєї сировини і по виробництву металу поступалася європейським країнам. Однак промисловці Японії форсували розвиток виробництва сталі, тому що це було необхідно для виготовлення зброї для армії, судів для флоту. За 1900-1913 рр. тоннаж судів, побудованих на японських верфях, зріс у 13 разів.

Другий напрямок індустріалізації - залізничне будівництво: за 1882- 1890 рр. довжина сталевих магістралей зросла у десять разів, у країні сформувалася єдина мережа сполучень.

Індустріалізації сприяв менталітет японської нації: вікові навички громадської колективної праці, зразкова акуратність, відповідальність і організованість. Ці якості допомагали селянам, що переходять на роботу в промисловість, швидко освоювати різні професії.

Незважаючи на розвиток промисловості, до початку XX ст. у загальному промисловому виробництві Японії переважали легка й харчова галузі, частка яких досягала 90% загального обсягу виробництва. В той же час низька заробітна плата й убогість села обумовлювали вузькість внутрішнього ринку.

У 1890 р. у Японії відбулася економічна криза. В той час ціни на імпортовану бавовну виросли, а на пряжу різко знизилися, зменшилося виробництво бавовняних тканин. Удвічі зменшився експорт шовку-сирцю, що складав основу японського експорту при зростанні цін на рис через неврожай [8, 223-225].

Вихід із кризи Японія бачила в розвитку зовнішнього ринку, насамперед ринків Кореї й Китаю, у яких невисока якість виробів компенсувалася дешевиною.

Держава побудувала арсенали, металургійні заводи, верфі і т.і., а потім за безцінь продала їх у руки великих торгово-промислових компаній («Міцуі», «Міцубісі» та ін.) У країні почався швидкий розвиток капіталізму.

Змінилася соціальна структура японського суспільства. Самураї стали державними чиновниками, офіцерами й керуючими фірм («самураями з портфелями»). Багато колишніх землевласників замість земельної ренти одержали пенсії від держави і вклали їх у банківську справу. Формувався робітничий клас, хоча для Японії була характерна значна плинність робочої сили через дуже низьку заробітну плату й поширення учнівства. Інтенсивно експлуатувалася жіноча праця. У галузях важкої промисловості, наприклад, гірничодобувній, використовувалася чоловіча праця. У легкій промисловості була розповсюджена надомна праця. Праця дитини 5-7 років, що надійшла на мануфактуру, не оплачувалася зовсім.

Але у той же час найбільш вагомими соціальними реформами в Японії після Реставрації Мейдзі були реформи освіти. Історія становлення освіти у 1868-1946 рр. може бути поділена на наступні 5 періодів:

1) Період заснування (1868-1885). Була заснована початкова база освіти.

2) Період консолідації (1886-1916). Були видані різноманітні шкільні закони, була створена систематична освітня структура.

3) Період експансії (1917-1936). Освітня система базувалася на рекомендаціях Надзвичайної Ради по Освіті (1917-1919).

4) Військовий період (1937-1945). Пік мілітаристської освіти.

5) Початок сучасного періоду (1945-1946). Освітні реформи під час союзницької окупації.

Основним завданням політики японської держави у сфері освіти стало виховання і навчання творчої, мислячої, гармонічної і духовно багатої особистості, здатної діяти в різноманітно консолідованих суспільних і державних структурах. Усі компоненти освітньої системи (дошкільне, шкільне, а також вище навчання) взаємозалежні і підпорядковані єдиній меті - передати підростаючому поколінню традиційні моральні і культурні цінності сучасного японського суспільства (колективізм, повага до людини і природи, прагнення до максимальної творчої самовіддачі). Перша реформа освіти в Японії, що заклала основи формування його сучасного вигляду, почалася із прийняттям у 1872 р. Основного закону про освіту.

Нова система освіти, що вводила обовґязкове навчання без урахування суспільних станів, повинна була сприяти розкріпаченню волі й ініціативи народу, сприяла вихованню ідеї національної єдності всіх громадян, прискоренню модернізації японського суспільства, а так само - досягненню проголошеної мети - “збагаченню і зміцненню держави”.

Для побудови національної японської держави Імператорський уряд проводив також активну соціальну політику. 25 червня 1869 року він утворив два привілейовані стани -- титуловану (кадзоку) і нетитуловану (сідзоку) шляхту. До першої входили найзаможніші столичні аристократи та володарі ліквідованих ханів, а до другої -- середнє і дрібне самурайство. Завдяки утворенню цих двох станів уряд намагався подолати споконвічне протистояння самураїв та аристократів, а також ліквідувати соціальну диференціацію та середньовічні стосунки пана-слуги в самурайському середовищі. Поряд з цим Імператорська влада проголосила рівність селян, ремісників і купців, незалежно від роду занять і посад. Вони стали називатися «простолюдом» (хеймін). 1871 року уряд прирівняв до нього паріїв, які зазнавали дискримінації впродовж періоду Едо. Простолюд зобов'язали мати прізвища, що раніше носилися виключно самураями, а титулованій і не титулованій шляхті дозволили міжстанові шлюби. Традиційні обмеження на подорожі та зміну професії були скасовані. 4 квітня 1871 року влада прийняла закон про реєстрацію населення, яке наступного року було занесено в посімейні реєстраційні книги відповідно до трьох станових категорій -- титулованої і нетитулованої шляхти, та простолюду.

Японська шляхта знаходилася повністю на державному утриманні. Вона отримувала щорічну пенсію, яка становила 30% усього бюджету країни. З метою послабити державний тягар, 1873 року уряд видав Закон про повернення пенсій Імператору, який зобов'язував шляхту відмовитися від пенсій в обмін на виплату одноразових премій. Втім проблема вирішена на була, а державний борг з виплати пенсій постійно зростав, тому 1876 року влада остаточно скасувала практику їх видачі. У зв'язку з цим правова різниця між нетитулованою шляхтою, якій того ж року заборонили носити мечі, і простолюдом зникла. Аби забезпечити своє існування частина шляхти стала державними службовцями: урядовими клерками, поліцейськими і вчителями. Чимало осіб стали займатися сільським господарством. Проте більша частина подалася в комерцію і швидко збанкрутувала через відсутність купецьких навичок. Для порятунку нетитулованої шляхти уряд виділяв субсидії і заохочував її освоювати напівдикий Хоккайдо. Проте ці заходи були недостатніми, що стало причиною майбутніх заворушень

2. Адміністративні і законодавчі реформи

В 1889 р. імператор дарував країні конституцію. Моделлю для основного закону стала прусська конституція, пристосована до японських умов. Перша Конституція Японії була консервативною, затвердила верховну владу імператора, обмежила права парламенту і фактично згодом підготувала ґрунт для військово-фашистському режиму. Конституція Японії 1889 р. була першою в історії країни. Вона діяла до 1947 р., тобто до вступу в силу нинішньої Конституції 1946 р. Перша Конституція Японії була конституцією тільки номінально, не в тім значенні, яке вкладає в це поняття, наприклад, ст. 16 французької Декларації прав людини і громадянина 1789 р.: «Суспільство, у якому не забезпечене користування правами і не проведений поділ влади, не має конституції». Конституція відбила компроміс між домінуючим у державі дворянством на чолі з імператором і буржуазією, що допускалася до участі в законодавстві.

Конституція 1889 р. [9, 193-199] юридично затвердила статус імператора як голови держави, наділеного дуже широкими повноваженнями:

- імператорська особа проголошувалася священною і недоторканною;

- імператор мав право оголошувати війну і мир;

- укладати міжнародні договори;

- вводити облогове становище, зосереджуючи при цьому у своїх руках надзвичайні повноваження; як верховний головнокомандуючий встановлювати структуру і чисельність збройних сил;

- у сфері цивільного керування - визначати структуру міністерств, призначати і звільняти всіх посадових осіб.

Імператор мав повноту виконавчої влади. Він призначав міністра- президента (премґєра) і по його представленню всіх інших міністрів. Кабінет міністрів ніс відповідальність тільки перед імператором. Його не могли скинути ні вотум недовіри, оскільки останній не був передбачений конституцією, ні відставка окремих міністрів, оскільки законодавство не передбачало колегіальної відповідальності міністрів, ні відхилення парламентом бюджету, тому що конституція дозволяла в цьому випадку застосування бюджету попереднього року.

Кабінет міністрів був нечисленним. У перший період свого існування він складався з 10 чоловік: міністра-президента, міністра закордонних справ, внутрішніх справ, фінансів, військового, морського, юстиції, освіти, сільського господарства і торгівлі, звґязку.

Законодавча влада належала імператору разом з парламентом. Закони, прийняті парламентом, не могли бути оприлюднені і прийняті до виконання без імператорського затвердження і підпису і без санкції Таємної ради. В проміжках між сесіями парламенту імператор міг видавати укази, що мають силу закону.

Імператор скликав парламент і закривав його, переносив терміни парламентських засідань, міг розпустити палату депутатів. Імператор також мав право на амністії, помилування, змґякшення покарання і відновлення в правах.

Японський парламент складався з 2-х палат: палати перів і палати депутатів. У палату перів входили: члени імператорського прізвища, титулована знать й особи, призначені імператором. Другу палату складали депутати, що перемогли на виборах (більш 300 чоловік), причому, жінки у виборах не брали участі, а інші виборці були обмежені високим майновим цензом. За конституцією парламент одержав право законодавчої ініціативи й обирався на 4 роки. Конституція не скасувала діяльність дорадчих органів при імператорі. До їхнього числа відносилися: "таємна рада", "генро" - позаконституційний дорадчий орган при імператорі; міністерство імператорського двору; рада маршалів й адміралів та ін. Таємній раді був переданий розгляд найважливіших державних справ. Уряд радився з ним в усіх важливих питаннях політики; від нього виходило схвалення імператорських указів про призначення; він мав право тлумачення конституції.

Конституція 1889 р. заклала державно-правові основи капіталістичного розвитку країни. Однак надалі розвиток Японії йде по шляху мілітаризації держави. Позиції військових були дуже сильні в неконституційних установах - Таємній раді і генро. У японській мові є такий вираз, як «нама-біраке», що означає «цивілізовано, але не цілком». Дана характеристика цілком застосована і до першої японської Конституції 1889 р. Взагалі Японія в той час була «модернізованою, але не цілком» [10, 256-298]. У 1895 р. був законодавчо підтверджений порядок, по якому на посади військового і військово-морського міністрів призначалися тільки чини вищого військового і військово-морського командування. Тим самим вояччина одержала додаткову можливість тиску на уряд і парламент. З 70-х рр. ХІХ ст. Японія стає на шлях агресивних війн і колоніальних захватів [11, 162].

Виникнення першої буржуазної політичної партії в Японії відноситься до 1881 р. Вона була названа "дзіюто", що означає "ліберальна партія". У 1898 р. імператорський уряд, навчений досвідом парламентського правління, вирішив перетворити дзіюто в напівурядову партію. У 1900 р. партія була перейменована в „сейюкай” ("асоціація політичних друзів"). Членами її могли стати депутати парламенту, чиновники місцевих органів влади, глави торгівельних палат, голови акціонерних товариств із капіталом не нижче 50 тис. ієн, директори банків, капітал яких перевищує 100 тис. ієн, адвокати, великі платники податків. Протектором партії стає найбільший промисловий концерн "Міцуі". Інтереси іншого великого концерну - "Міцубісі" - виражала партія мінсейто ("партія народної політики") [12, 14-16].

Таким чином, хоча слабкість японського парламенту виключала строгість партійних кабінетів, але наближення до партійної системи все-таки було.

Кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство (Кримінальний кодекс 1907 p., Кримінально-процесуальний кодекс 1922 p., закон „Про підтримання громадського спокою” 1922 p.) набуло репресивного характеру. Право вибирати нижню, основну палату в двопалатному парламенті одержав приблизно один відсоток населення країни. Парламент контролював фінанси і займався законодавчою діяльністю. За відмовлення голосувати по ряду витрат парламент кілька разів розпускався урядом, а його формував імператор. Конституція проголошувала демократичні свободи і цивільні права для всіх японців. Перелом у правосвідомості і правовій культурі японського населення настає з кінця 60-х років XIX ст., коли спостерігається промисловий підйом, активно розвиваються капіталістичні відносини, встановлюються торгові звґязки з іншими державами. На японську мову перекладаються французькі і німецькі кодекси, вивчається англійське право. Поставлене і поступово виконується завдання створення законодавчої системи на зразок розвинутих країн.

Становлення нової правової системи проходило в гострій боротьбі між прихильниками консервативних і демократичних методів управління. Законодавство неодноразово змінювалося. При упорядкуванні Цивільного кодексу Японії відбувалося переорієнтування то на Цивільний кодекс Франції, то на Німецьке Цивільне Уложення. Спочатку до Японії запросили професора Г. Буассонада (Франція) для впорядкування проектів Кримінального кодексу і закону про кримінальну процедуру. Вони розроблялися на французький зразок і були прийняті парламентом як закони у 1880 р. Г. Буассонаду було також запропоновано скласти проект Цивільного кодексу. Проте поданий у 1890 p. на затвердження до японського парламенту його проект був відхилений. Також був відхилений і Торговий кодекс, складений відповідно до Торгового кодексу Франції. Були прийняті Цивільний (1898 p.) і Торговий (1899 p.) кодекси, розробку яких парламент доручив японській комісії, яка орієнтувалася на німецьку модель. Правда, автори включили до нього низку положень проекту кодексу Г. Буассонада. Однак ці кодекси не мали широкого практичного застосування. У правовому житті Японії перевага віддавалася традиційним формам вирішення суперечок - примирливому посередництву і за згодою сторін, що припускали поблажливе ставлення до винного і прощення з боку потерпілого.

3. Судова і військова реформи

Судова реформа

В області внутрішньодержавних нововведень найбільш важливою була реорганізація на європейських засадах судової системи. За законом 1890 р. засновуються єдині по всій країні суди. Її територія поділяється на 298 округів, у кожнім з яких створюється місцевий суд. Наступними інстанціями стали 49 губернських судів, 7 апеляційних судів і Високий імперський суд, до компетенції якого входив розгляд найбільш важливих справ, вища апеляція і розґяснення законів. Конкретизувався статус прокуратури, розширювалися її правомочності. На прокуратуру покладалося:

а) керівництво попереднім розслідуванням;

б) підтримка обвинувачення в суді;

в) опротестування вироків і здійснення нагляду за судами.

У 1890 р. одержав нову редакцію Кримінально-процесуальний кодекс.

Судове слідство повинно було ґрунтуватися на принципах гласності та змагальності.

На початку ХХ ст. у Японії був уведений суд присяжних засідателів.

З 1872 р. у суди стали допускатися представники преси, були заборонені катування при вирішенні цивільних справ, формально знищені станові різниці, заборонена кровна помста. У 1874 р. обмежується, а потім цілком забороняється катування в карному судочинстві.

Закон 1890 р. відповідно до конституції формально закріпив принцип незмінюваності і незалежності суддів, передбачивши можливість зміщення і зниження судді в посаді тільки у випадках притягнення його до кримінальної відповідальності чи покарання в дисциплінарному порядку. З цією метою в цьому ж році був прийнятий Закон Японії „Про дисциплінарну відповідальність суддів”. Безпосередні важелі тиску на суддів зберігалися в міністра юстиції, що забезпечує загальний адміністративний нагляд за японським правосуддям, а також володіє правом висування суддів на вищі судові й адміністративні посади.

Для заміщення посади судді, відповідно до Закону 1890 р., були потрібні юридичні знання і професійний досвід. Суддями ставали особи, що здали успішно відповідні іспити і що пройшли іспитовий термін служби в органах суду і прокуратури протягом трьох років.

Законом 1890 р. передбачалося також створення Вищого публічного департаменту прокуратури зі штатом місцевих прокурорів, що підкоряються суворій субординації. До прокурорів предґявлялися ті ж кваліфікаційні вимоги, що і до суддів, на них також поширювався контроль міністра юстиції, якому належало право давати вказівки прокурорам із тих чи інших судових справ.

У 1893 р. був прийнятий Закон Японії „Про адвокатуру”. Адвокати стали брати участь у роботі суду. Адвокатський корпус перебував під жорстким контролем як міністра юстиції, так і прокуратури. Адвокати також підпадали під юрисдикцію дисциплінарних судів. Право притягувати їх до дисциплінарної відповідальності належало прокурорам. Незважаючи на всі ці нововведення, «правоохоронна» система Японії ще довго залишалася репресивним придатком імперської влади.

Військові реформи

На початку 90-х рр. ХІХ ст. Японія ступила на мілітаристський шлях. Рівень військових витрат у Японії був найвищим у світі - 36% бюджету. В 1894 р. суперечка між Японією і Китаєм за контроль над Корейським півостровом привела до японо-китайської війни. Японія напала на Китай і одержала ряд перемог. Таким чином, важка промисловість здобула стимул до розвитку. За договором із Китаєм Японія придбала права на експансію Кореї, одержала значну контрибуцію й право для японських громадян відкривати в Китаї промислові підприємства.

Піднесення промисловості характеризувалося військовою спрямованістю.

У 1895 р. була прийнята програма розвитку народного господарства, розрахована на десять років. Вона ставила задачу реорганізувати й зміцнити збройні сили, для чого передбачалося створення нових галузей промисловості (важкої і військової).

Російсько-японська війна 1904-1905 рр. велася за панування в Північно- Східному Китаї і Кореї. Війна закінчилася Портсмутським миром 1905 р., за умовами якого Росія визнала Корею сферою впливу Японії, уступила Японії Південний Сахалін і права на Ляодунський півострів з містами Порт-Артуром і Далянь [13, 59-61]. Після цього Японія підсилила свій вплив на Корею і приєднала її в 1910 р. У Японії ці військові успіхи привели до небувалого підвищення націоналізму, а за Японією в підвищенні національної гордості пішли інші азіатські країни. У 1912 р. імператор Мейдзі помер, і ера правлячого угрупування Генро закінчувалася.

Під час правління слабкого імператора Тайсьо (1912-1926) політична потужність поступово переходила від олігархічного угрупування Генро до парламенту і демократичних партій. У Першу Світову війну Японія приєдналася до союзників, але зіграла вельми незначну роль у протистоянні німецьким військам у Східній Азії.

Після війни економічна ситуація в Японії погіршала. „Великий землетрус Канто” 1 вересня 1923 р. і Всесвітня економічна криза в 1929 р. тільки наблизили Японію до краю безодні.

Одним із шляхів вирішення проблем Японії була територіальна експансія: після війни західні країни мали колонії у всьому світу.

У 1930-і роки військові встановили майже повний контроль над урядом, у той же час зберігаючи незалежність від нього. Багато політичних ворогів було вбито, комунізм переслідувався. Ідеологічна обробка і цензура в освіті й засобах масової інформації були посилені. Пізніше офіцери армії і флоту зайняли багато важливих кабінетів і навіть пост одного з премґєр-міністрів.

Метою Японії був Китай. У 1931 р. японська армія окупувувала Маньчжурію, і в наступні роки маріонеткова держава Маньчжоу-Го була названа протекторатом Японії. У тому ж році японські ВПС бомбили Шанхай, захищаючи японців, що живуть в Китаї, від антияпонського руху.

У 1933 р. Японія вийшла з Ліги Націй, так як її жорстоко критикували за дії в Китаї.

У липні 1937 р. почалася друга японо-китайська війна. Незначний інцидент переріс в повномасштабні військові дії, причому армія діяла незалежно від уряду Японії. Японські війська окупували побережжя Китаю і звірствували по відношенню до місцевого населення, особливо після узяття Нанкіна. Проте китайський уряд не здавався і війна продовжувалася до 1945 р.

Наступним кроком Японії було завоювання півдня і встановлення "Великого Поясу Азіатського Процвітання", а також звільнення Північно- східної Азії від європейців. У 1940 р. Японія окупувала французький Індокитай (Вґєтнам) і приєдналася до Німеччини та Італії. Ці дії прискорили розгортання конфлікту між Японією, США і Великобританією, що влаштували Японії нафтовий бойкот. Тому японський уряд вирішив захопити голландську Східну Індію (Індонезію), регіон, багатий нафтою, йдучи на ризик розвґязати війну з США і Великобританією.

У грудні 1941 р. Японія напала на США в Перл-Харборі і за півроку розповсюдила свій контроль на величезну територію - до кордонів Індії на заході і Нової Гвінеї на півдні.

Переломним моментом у Тихоокеанській війні була битва за Мідуей в червні 1942 р. Після розшифровки перехоплених повідомлень японської армії військові сили США змогли перемогти і нанести армії супротивника величезні втрати. З цієї миті союзники поступово відвоювали всі захоплені Японією території. У 1944 р. почалося повсюдне бомбардування Японії, і у відчаї японці почали використовувати проти союзників льотчиків-самовбивць (камікадзе). Останні битви йшли на о. Окінава в 1945 р.

27 липня 1945 р. союзники запропонували Японії підписати Потсдамську Декларацію про капітуляцію, загрожуючи продовжити знищення країни. Але військові міністри і не думали здаватися. Навіть після того, як США скинули дві атомні бомби на Хіросіму і Нагасакі 6 і 9 серпня і після оголошення Радянським Союзом війни Японії 8 серпня.

Проте 14-го серпня більш тверезомислячий імператор Хірохіто ухвалив рішення про беззастережну капітуляцію і відрікся від свого божественного походження.

Одним із головних завдань Імператорського уряду було створення новітньої боєздатної армії. Після ліквідації ханів, їхні війська, що складалися із самураїв, були перепорядковані Міністерству війни. 10 січня 1873 року, за ініціативи Омури Масудзіро та Ямаґати Арітомо, уряд запровадив в країні загальну військову повинність. Відтепер усі чоловіки, які досягли 20-річного віку, були зобов'язані проходити службу в армії незалежно від свого соціального походження. Від служби звільнялися голови сімей та їхні спадкоємці, урядовці, студенти, а також особи, які сплатили відкуп у 270 єн. Новітня армія стала формуватися з переважно селян.

Одночасно з військовою реформою було створено окремі від армії підрозділи поліції. 1872 року вони підпорядковувалися Міністерству юстиції, а з наступного року -- Міністерству внутрішніх справ. Столична поліція була організована в окреме Управління токійської поліції.

Аграрні перетворення

Значення аграрних перетворень, проведених в перші роки періоду Мейдзі, украй велика. Вони надали всебічний вплив на подальший розвиток всього японського суспільства. З реформою аграрних відносин в першу чергу пов'язані такі заходи уряду, як скасування феодальної залежності селян, феодальної власністю на землю, запровадження свободи вибору оброблюваних культур і, нарешті, реформа поземельного податку. У поєднанні зі зміною класового характеру влади (хоча і не радикальним) одних цих перетворень достатньо, щоб визнати події Мейдзі буржуазною революцією.

Здійснення цих заходів призвело до утвердження приватної власності на землю з правом її купівлі і продажу, що розширило можливість мобілізації землі. Скасування феодальної власності і феодальних повинностей, які були правовою основою вилучення земельної ренти, колишньої головним доходом правлячого класу, зажадала встановлення нової правової системи, відповідала капіталістичному способу експлуатації. Головним джерелом створення матеріальних цінностей у державі було сільськогосподарське виробництво, і це додавало аграрному законодавству особливе значення.

Правову основу новим аграрним відносинам дала реформа поземельного податку.

Безпосередньою причиною введення поземельного податку послужила потреба нового уряду в джерелах доходу для забезпечення державного бюджету. Феодальна рента-податок у існувала перш формі була ліквідована разом з феодальним правом. Єдиним можливим стабільним джерелом доходів для державних потреб міг бути тільки поземельний податок. Однак для його введення було необхідно юридично точне визначення права власності на всі землі. Причому мова могла йти лише про приватну власність.

При цьому в числі інших встало два важливих питання: про оформлення прав власності на землю і про розмір поземельного податку. Обидві ці проблеми на перших порах були вирішені за допомогою видачі посвідчень про право власності на землю (тікен). Цей захід мало дуже велике значення. По суті, він закріпив становище, що склалося в області фактичного володіння землею. Ці заходи за часом співпали з заходами щодо ліквідації феодальної системи землекористування.

25 грудня 1871 був виданий указ про скасування категорії земель самураїв і феодалів (букедзі) і земель городян (тедзі) на території префектури Токіо, про видачу на них тікен та про сплату з них поземельного податку . Токіо був обраний як початковий пункт видачі тікен. У січні 1872 міністерство фінансів опублікувало положення щодо видачі тікен на зазначені землі в префектурі Токіо і сплати з них поземельного податку. У тому ж місяці було опубліковано розпорядження щодо поширення зазначеного положення на всі інші префектури. 15 лютого 1872 указом дадзекан (уряду) було скасовано заборону купівлі-продажу оброблюваної землі.

Протягом більш ніж півроку, по липень 1872 була завершена видача тікен. Тікен стали на деякий час єдиним свідченням права власності на землю. Документи на володіння землею були видані перш за все «новим поміщикам» («сіндзунусі» або просто «дзінусі» ). Тікен отримав той, хто зміг довести, що він є фактичним власником землі. Інакше кажучи, ті, кому селяни здавали свою землю в заклад, виявилися власниками землі, а заклали землю селяни перетворювалися на її орендарів. Крім того, і до реформи проводилися різні угоди з купівлі та продажу землі, і документи, які засвідчували ці угоди, служили доказом визнання права власності на неї. Існували й інші форми відчуження селянської землі, яка перетворювалася на орендовану землю.

У квітні 1873 було оприлюднено положення про реформу поземельного податку, яка набула чинності законом (тисо кайсей дзерей). Відповідно до положення про реформу поземельного податку були введені важливі зміни не тільки в сам поземельний податок (тобто в існуючу ренту-податок), а й у всю систему експлуатації селянства. Обкладенню податком підлягали землі, на які були видані тікен. На відміну від колишнього оподаткування, яке проводилося з обсягу врожаю рису, розмір податку визначався відповідно до ціни землі.

У ході проведення реформи поземельного податку були складені кадастрові книги, в які були внесені імена землевласників, якість і ціна їх землі.

Починаючи з 1873 р. було проведено загальнонаціональне обстеження земель та визначення їх ціни. Вся земля була розділена на 100 млн. ділянок. Кожному власнику як правило належало кілька ділянок. Була зроблена більш-менш успішна спроба провести це обстеження за єдиною методикою. Однак уряд не мало ні необхідними засобами, ні досвідом, щоб провести його на достатньому рівні.

Складання кадастру дало можливість встановити ціни всіх були в наявності земель. Землі, відповідно до їх якістю, були розділені на три групи: вища, середня і нижча. Розмір державного поземельного податку встановлювався в залежності не від урожаю, а від ціни землі і був визначений рівним 3% від її вартості (до цього додавався місцевий поземельний податок величиною 1%). Податок повинен був вноситися не натурою, як це було колись, а тільки грошима. Новий поземельний податок дорівнював приблизно 30-35% вартості врожаю.

У ході проведення реформи було здійснено поділ земель на приватні і державні. До реформи в силу сформованої практики селяни усією громадою користувалися князівськими луками і лісами. У ході реформи значна частина цих угідь була визнана власністю держави або імператорського дому, що призвело до того, що багато селян втратили будь-яку можливість користуватися ними.

Таким чином становище селянства в результаті революції Мейдзі істотно змінилося, хоча для багатьох не стало краще, ніж воно було.



Висновок

Отже, в Японії узаконили приватну власність на землю, що сприяло розширенню посівних площ (за 15 років на 9 %), підвищенню врожайності, збільшенню обсягу аграрного виробництва, зростанню його товарності. Реформа сприяла поширенню свободи купівлі-продажу землі, зумовила виникнення нових категорій земельних власників, усі власники землі одержали можливість займатися підприємництвом. Радикальність перетворень полягала в тому, що заможніше селянство, не сплачуючи більше земельну ренту князям, мало право працювати на ринку. У цьому виявився японський варіант первинного нагромадження капіталу для становлення ринкової економіки. Це створювало передумови для капіталістичних форм виробництва та господарювання. Частина селян, аби вижити, вдавалася до оренди на важких умовах. Якщо в 1873 р. орендована селянами земля становила 31 % усієї орної земельної площі, то до 1892-го вона сягнула 40 % (для рисових полів -- 45). В умовах аграрного перенаселення, малоземелля селян поміщики встановлювали високу орендну плату (вищу, ніж в Англії, у 7 разів, ніж у Німеччині -- в 3,5 разу). Поміщики отримували орендну плату в натуральній формі, що становила від 25 до 80 % урожаю рисових плантацій. Тому вони торгували рисом, і це ставало вигідним бізнесом. Поміщики також вкладали одержані кошти в будівництво підприємств із переробки сільськогосподарської сировини. Переливання капіталу із сільського господарства доповнювала фіскальна політика держави, прибуткову частину бюджету якої від поземельного податку у 1876 р. збільшили до 70 %. Отже, держава отримувала необхідні кошти для сприяння розвитку промисловості й транспорту, куди не ризикувала вкладати кошти торговельно-лихварська буржуазія.

У цей період унаслідок економічних реформ формувався ринок праці. Його становили переважно малоземельні (70 % селян володіли менш ніж 1 га землі) і малокваліфіковані селяни, в основному жінки та підлітки, які вимушені були шукати додаткового заробітку. Бракувало кваліфікованих кадрів, постійних працівників. Селяни, коли стали власниками землі, незважаючи на труднощі, не бажали розлучатися зі своїми незначними господарствами, що зумовило інтенсивне використання землі (між рядами ячменю сіяли соєві боби), аби мати змогу платити податки. В умовах орендної плати, що збільшувалася, нестачі вільних робітників великим землевласникам було вигідніше здавати землю в оренду, ніж організовувати господарства капіталістичного зразка. Напівфеодальні відносини в селі послаблювали стимули до капіталістичної організації поміщицьких господарств, надаючи процесам формування передумов індустріалізації країни деякі особливості. Важливу роль у становленні капіталізму відіграли самураї, котрі становили лише 5--6 % населення. Національне честолюбство, постійне прагнення вивести Японію вперед, порівняно з іншими державами, сприяло їх швидкій адаптації до нових умов. Майнове становище самураїв не було однаковим: їхні доходи коливалися від 1,8 до 10 тис. коку рису, спостерігався нижчий рівень життя нижчого стану, ніж у селян. Реформи змусили самураїв поповнити ринок праці та зайнятися різноманітними видами діяльності. Це був найбільш освічений і честолюбний резерв найманої робочої сили. Значна частина самураїв вищого рангу, отримавши чималі кошти, ставила великими землевласниками, організаторами промислового виробництва, засновниками банків тощо. Частина їх становила середню ланку управлінського й державного апаратів. Набагато бідніші були найманими робітниками. Держава залучала їх до будівництва зразкових державних підприємств, на яких вони займали посади управлінців або працювали як кваліфіковані робітники. Певне значення у формуванні ринку праці мали розорені ремісники й декласований нижчий суспільний клас самураїв. Більшість із них ставали найманими робітниками, інші намагалися пристосуватися до нових умов, зберігаючи "цеховий дух".



Список літератури

Рубель В. А. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. -- Київ: «Аквілон-Прес», 1997.

Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навч. посібник. -- Київ: Либідь, 1997.

Япония: Справочник /Под общ. ред. Г.Ф. Кима и др.; Сост. В.Н. Еремин и др. - М.: Республика, 1992. - 543 с.

Chibbett, David. The History of Japanese Printing and Book Illustration. Kodansha International Ltd., 1977. - 420 p.

Sato H. Nihon-no shougakkou. Shougakkou-no hyakunen // Nipponia. - 2001. - №11. - P. 517с.

Кузнецов Ю. Д., Навлицкая Г. Б., Сырицын И. М. История Японии. - М.: Высш. шк., 1988. - 432 с.

Жуков Е. История Японии. Краткий очерк. М., 1939. - 579 с.

Размещено на Allbest.ru

...