Військово-історичні споруди ХІХ–ХХ століть як об’єкти культурної спадщини України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКЕ ТОВАРИСТВО ОХОРОНИ ПАМ'ЯТОК

ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ

ЦЕНТР ПАМ'ЯТКОЗНАВСТВА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Військово-історичні споруди ХІХ - ХХ століть як об'єкти культурної спадщини України

26.00.05 - Музеєзнавство. Пам'яткознавство

Машталір Вадим Віталійович

Київ - 2014

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історичного пам'яткознавства Центру пам'ятко-знавства Національної академії наук України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури.

Науковий керівник: доктор технічних наук, професор ГРІФФЕН Леонід Олександрович, Центр пам'яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, провідний науковий співробітник

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор ЛАСТОВСЬКИЙ Валерій Васильович, Київський національний університет культури і мистецтв, професор кафедри міжнародних відносин

кандидат історичних наук КАРПОВ Віктор Васильович, Національна академія керівних кадрів культури і мистецтва, доцент кафедри суспільних наук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Місія сучасних музеїв полягає в тому, щоб зробити культурно-історичну спадщину невичерпним джерелом знань і знаряддям суспільного розвитку. Зростання ролі музеїв у соціокультурних процесах призвело до переосмислення концепції музею, удосконалення національних музейних мереж з метою активізації їх соціального впливу, розширення співпраці в музейній сфері.

Сучасні процеси трансформації економічних, політичних та соціальних пріоритетів в незалежній Україні супроводжуються пробудженням національної самосвідомості і духовного відродження. У цих умовах особливої актуальності набуває вивчення та осмислення наявного військово-історичного досвіду. Сповна це стосується дослідження проблем охорони, збереження і використання військово-історичної спадщини - важливого чинника розвитку національної культури, що визначає духовний потенціал українського суспільства та його державну ідеологію.

Історія військових споруд є органічною складовою загальної історії будь-якої країни. Дослідження в цій сфері дозволяють істотно поглибити знання і уявлення про характер, перебіг та закономірності воєнного минулого. Тим часом у сучасній вітчизняній історіографії зазначений напрям фактично перебуває на початковому етапі. Стосується це, в першу чергу, музеєфікації військових споруд, тобто використання з цією метою колишніх військових об'єктів України. Однак на сьогодні не має жодної наукової узагальнюючої праці з означеної проблеми. Нині ж, коли накопичено значний фактичний матеріал, удосконалюється методологія досліджень, назріла потреба комплексного вивчення питання щодо музеєфікації військових споруд в Україні.

Своєчасність теми дисертації актуалізується, насамперед, тим, що поступальний розвиток кожної держави значною мірою визначався рівнем створення музеїв на основі об'єктів, які привертають увагу світової спільноти, що забезпечували і стимулювали інтенсивний розвиток національної історико-культурної спадщини держави. Щодо України, то, перш за все, це стосується таких об'єктів, як перший завод «Арсенал» та Косий капонір у Києві; військовий комплекс «Скеля» в Коростені; Київський укріпрайон навколо Києва; ракетний полк військ стратегічного призначення у Первомайську; база ремонту підводних човнів у Балаклаві та Михайлівська батарея в Севастополі.

Доцільність і своєчасність дисертаційного дослідження, присвяченого ключовим питанням музеєфікації в Україні військово-історичних споруд ХІХ - ХХ століть, зумовлена цілим рядом факторів.

По-перше, територія України була одним з найбільших осередків бойових дій у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років та радянської могутності. Це становить історичну та загальнолюдську цінність і зобов'язує музеєзнавців до розробки належної теоретичної бази музейництва на основі військових споруд України як оптимального засобу актуалізації культурної спадщини.

По-друге, науково обґрунтована музеєфікація військово-історичних об'єктів культурної спадщини України дає реальну можливість створення економічно-ефективної музейно-туристичної інфраструктури, що надзвичайно важливо для держави, яка не відзначається потужним промислово-фінансовим потенціалом.

По-третє, повноцінне функціонування національної системи музейної комунікації необхідне для зміцнення історичної самосвідомості громадян, підвищення освітнього рівня загалу, морального й естетичного виховання молоді, яка складає більшість населення нашої країни.

До цього часу українські та зарубіжні дослідники не приділяли достатньої уваги історії становлення і розвитку музеєфікації військових споруд України, особливостям національної військово-музейної мережі, перспективним напрямам музейного будівництва та комунікації. Переважають публікації з побіжними (опосередкованими) характеристиками окремих військових об'єктів.

У контексті розвитку теоретичних досліджень музейної справи в Україні автор дисертаційної роботи прагне дати цілісне наукове уявлення про музеєфікацію військових споруд як об'єктів культурної спадщини України з урахуванням її військово-історичних ресурсів.

Вихідними даними для дослідження дисертаційної теми є фактографічні матеріали, що характеризують військово-історичні пам'ятки України, процес формування і діяльності мережі військових музеїв держави, а також наукові праці українських та зарубіжних дослідників, присвячені різним аспектам збереження і використання культурної спадщини, розвитку музейної справи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами й темами. Дисертація підготовлена в рамках комплексної наукової теми Центру пам'ятко-знавства НАН України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури «Актуалізація науково-технічної спадщини в пам'яткоохорон-ній та музейній діяльності» (держреєстраційний № 0112U003192).

Мета дослідження полягає в розробці наукових підвалин для подальшого розвитку українського музейництва, зокрема, гідної презентації військово-історичної спадщини України засобами національної музейної мережі та її актуалізації в сучасних соціокультурних процесах, а також в тому, щоб на основі виявлених джерел, здобутків історіографії всебічно і системно проаналізувати найважливіші тенденції розвитку музейної справи та пам'яткоохоронної роботи стосовно музеєфікації військових споруд України у визначених хронологічних межах, узагальнити набутий досвід.

Для досягнення означеної мети автор дисертаційного дослідження ставить і вирішує наступні завдання:

- визначити стан дослідженості проблеми, систематизувати відомі історичні матеріали, на основі яких проаналізувати рівень та повноту забезпечення джерельної бази;

- проаналізувати наслідки попередніх досліджень та провести історичний аналіз музеєфікації військових споруд в Україні;

- здійснити науковий аналіз вітчизняної військово-музейної мережі: процесу й особливостей її формування, профілізації, матеріально-технічної бази, складу фондових зібрань, пріоритетних напрямів діяльності, рівня соціального впливу;

- виявити оптимальні шляхи і засоби вдосконалення музеєфікації військових споруд України та її інтеграції до глобальних соціокультурних процесів;

- дослідити процес утворення та проблеми розвитку військово-історичних музеїв України;

- охарактеризувати науково-дослідну та культурно-освітню роботу військово-історичних музеїв України;

- з'ясувати особливості військово-історичних музеїв України у контексті збереження історико-культурної спадщини;

- за результатами дослідження сформулювати рекомендації щодо використання позитивного досвіду та загальних правил музеєфікації військових споруд України.

Об'єкт дослідження ? найважливіші військово-історичні споруди ХІХ - ХХ століть, виключені з використання в Україні за прямим призначенням, що є об'єктами музеєфікації.

Предмет дослідження - характерні особливості використання військово-історичної спадщини України як основи розбудови цієї галузі музейної справи і специфіка процесів їх музеєфікації.

Хронологічні межі дослідження визначаються, з одного боку, часом появи об'єктів, що музеєфікуються - 1801 рік (рік введення в експлуатацію цегляної будівлі Першого арсеналу), з другого боку - завершенням, в основному, їх музеєфікації на початку ХХ століття.

Територіальні рамки дослідження охоплюють Україну в межах її сучасних державних кордонів.

Наукова новизна полягає у тому, що вперше:

1. Здійснено комплексне дослідження використання військово-історичних споруд ХІХ - ХХ століть як об'єктів культурної спадщини України.

2. Джерельна база дослідження в області музеєфікації військових споруд в Україні представлена як інтегральна інформаційна система, побудована на ієрархічній, просторовій і часовій підпорядкованості тем (пластів), вичлененні інформаційних потоків, в яких ведеться системний інформаційний пошук і спонтанні захоплення інформації, визначенні диференційованих каналів у вигляді інформаційних груп і сегментів.

3. Виконаний науковий аналіз дає можливість внести корективи в усталені уявлення про структуру, роль та напряки діяльності цих військових споруд в історії України і відповідних регіонів; використати і ввести до наукового обігу низку історико-технічних матеріалів за тематикою дослідження (зокрема, історико-архівних та мемуарних, а також деяких неопублікованих праць), які дозволили достовірно викласти картину створення, розвитку та діяльності музеєфікованих військових об'єктів в Україні, та заклали підвалини подальшого поступу у даному напрямі.

4. Зроблена спроба створення єдиної класифікації та стандартизації військово-історичних споруд України, що виключені з використання за прямим призначенням та музеєфіковані, на прикладі об'єктів, досліджених у дисертаційній роботі, а також намічені її принципи і загальні контури. Результатом спроби є рекомендації, сформульовані автором у загальних висновках дисертаційної роботи.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що виконане дослідження дає можливість заповнити прогалину в історії розвитку музейної справи в Україні і скласти основу для використання військово-історичних споруд ХІХ - ХХ століть як об'єктів культурної спадщини. Закладені основи системного вивчення музеєфікованих військових споруд в Україні і створена база для підготовки подальших наукових робіт з використання військово-історичної спадщини України. Значно розширено охоплення військового сегменту історичних споруд України, виключених з використання за прямим призначенням, і систематизовано позитивний досвід музеєфікації військових об'єктів України. Матеріали дисертації: а) можуть використовуватися працівниками музеїв і архівів як допомога під час роботи з документами, пов'язаними з військово-історичними об'єктами України, і при відповідній адаптації братися до відома туристичними агентствами;

б) дозволять точніше оцінювати значущість тих або інших військово-історичних споруд України як об'єктів культурної спадщини України, визначати їх статус як певних «реперних точок», розробляти програми їх музеєфікації; в) використовуватися як теоретична і практична допомога під час проведення музеєфікації військових споруд та в пам'яткоохоронній діяльності військово-історичних музеїв; г) факультативно використовуватися в освітньому процесі вищих учбових закладів історичного і військового профілю, при складанні спецкурсів; д) можуть послужити розвитку широкої координації дослідницької діяльності, що проводиться окремими дослідниками в області пам'яткоохоронної роботи стосовно музеєфікації військових об'єктів України.

Узагальнені матеріали дисертації можна також використати в освітньому процесі при читанні спеціальних курсів «Історія України», «Військова історія», «Музеєзнавство», «Краєзнавство», «Пам'яткознавство» та інших у вищих і середніх навчальних закладах, для підготовки наукових праць з історії розвитку музеєзнавства, пам'яткознавства, регіональної історії, підручників та навчальних посібників.

Особистий внесок здобувача. Всі наведені в дослідженні результати і висновки отримані автором особисто.

Апробація результатів дисертації. Положення і висновки дисертаційної роботи обговорювались на засіданнях Вченої ради Центру пам'яткознав-ства НАН України і УТОПІК, доповідались науковій громадськості. Окремі положення і висновки дисертаційної роботи висвітлбвались та обговорювались на наукових конференціях та читаннях: третій Міжнародній науково-практичній конференції «Технічний музей: історія, досвід, перспективи» (м. Київ, травень 2012 року), одинадцятій Всеукраїнській науковій конференції «Актуальні питання історії науки і техніки» (м. Київ, жовтень 2012 року), дев'ятій Всеукраїнській науково-практичній конференції «Український технічний музей: історія, досвід, перспективи» (м. Севастополь, травень 2013 року), четвертих всеукраїнських наукових Зарембівських читаннях

(м. Київ, квітень 2013 року), дванадцятій Всеукраїнській науковій конференції «Актуальні питання історії науки і техніки» (м. Конотоп, жовтень 2013 року).

Публікації. За матеріалами досліджень, представлених у дисертації, опубліковано 11 наукових робіт, з них 5 ? у фахових виданнях і одна у фаховому виданні Російської Федерації, 5 ? у збірках наукових конференцій і читань. Всі публікації одноосібні.

Структура дисертації сформована відповідно до мети і завдань дисертаційного дослідження, визначається його логікою і відображає специфіку теми. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури з 159 найменувань і 3 додатків. Основний зміст дисертаційного дослідження викладено на 180 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми та наукове значення роботи, окреслено хронологічні межі наукового пошуку, сформульовані мета та завдання дослідження, визначена його новизна та практичне значення одержаних результатів, їх зв'язок з науковими планами і темами, наведено відомості про апробацію результатів дисертації.

Розділ 1 - «Методологічна та інформаційна база дослідження».

Представляє базову платформу дослідження, визначає його логіку, забезпечує теоретичні установки, формує системне інформаційне середовище і робочий апарат роботи в ньому.

Підрозділ 1.1. - «Історіографія проблеми».

Розглянуто рівень дослідження теми в історичній та музеєзнавчій літературі. Встановлено, що ґрунтовного бібліографічного опису літератури з історії створення і діяльності об'єкту дослідження не виявлено, існують лише нечисленні монографії, наукові і публіцистичні статті стосовно окремих будівель, які нині музеєфіковано. Певним чином систематизовано літературу, що висвітлює окремі технічні аспекти створення і використання цих будівель. Проте ці знайдені матеріали дають уявлення лише про окремі напрями становлення і розвитку даних об'єктів, а не їх історії в цілому.

У систематичному плані історіографію по військових спорудах, як об'єктах культурної спадщини України, можна поділити на чотири пласти, кожний з яких має свої особливості: перший пласт - література, що стосується замків, фортець, оборонних споруд України і технічних основ пам'яткознавства; другий пласт - література, яка стосується загальних питань музейництва та воєнно-історичних музеїв України; третій пласт - література, що відноситься до формування інженерних військових об'єктів культурної спадщини; четвертий пласт - література, яка висвітлює питання музеєфікації військових споруд України.

Література першого пласта зосереджена, в основному, на історичному розвитку на території України як зниклих, так й існуючих замків, фортець та оборонних споруд. Також цей пласт літератури висвітлює теоретичні засади пам'яткознавства, адже всі об'єкти, що розглядаються в роботі, є об'єктами культурної спадщини України. Аналіз цього пласту літератури показав, що представлена в ньому інформація дуже корисна тим, хто досліджує пам'ятки, пов'язані з обороною городищ, поселень та міст. Вивчення другого пласту літератури виявило, що за роки незалежності України не підготовлено жодного дисертаційного дослідження з музеєфікації колишніх військових об'єктів. Дослідження третього пласту літератури дозволило встановити, що є лише незначна кількість робіт, присвячених теоретичним та практичним питанням збереження та відображення військово-історичної спадщини, до якої належать будівлі і споруди колишніх військових об'єктів та створених на їх основі музеїв. При вивченні літератури четвертого пласту виявлено відсутність узагальнюючих досліджень з історії розвитку та діяльності окремих музеїв, створених на базі колишніх споруд військових об'єктів. Як відмічалося вище, ці питання знайшли відображення лише в окремих публікаціях наукових співробітників та доповідях на Всеукраїнських наукових і науково-практичних конференціях.

Підрозділ 1.2. - «Джерельна база».

Надана загальна характеристика основних джерел, що використовувалися під час дослідження. Це: 1) архівні джерела, а саме: матеріали Галузевого державного архіву Міністерства оборони України, Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації, Державного архіву міста Києва, Державного архіву міста Севастополя та наукового архіву Національного музею героїчної оборони і визволення Севастополя; 2) матеріали законодавчого характеру - закони, постанови, положення, розпорядження, інші законодавчі акти (переважно українські та радянські), устави, інструкції, які відображають державну політику в галузі культурної спадщини, музейної справи та військово-історичної спадщини; 3) музейна документація: тематичні та тематико-експозиційні плани, протоколи засідань, матеріали нарад, звіти, описи, довідки, ділова переписка музеїв та громадських організацій з різних питань їх діяльності.

Встановлено, що джерельна база, яка включає певну кількість неопублікованих архівних матеріалів та документів, музейні проспекти, путівники і складається, в основному, з відкритих і опублікованих матеріалів, є однак репрезентативною і дозволяє провести комплексне дослідження за темою.

Підрозділ 1.3. - «Методологія дослідження».

Ретельний аналіз усіх джерел дослідження та комплексне використання наявних архівних й інших матеріалів дає змогу реконструювати ряд маловідомих моментів з історії будівництва військових споруд в Україні та їх музеєфікації.

Використання історичного та логічного методів дозволило поетапно простежити взаємозалежність історичних реалій і конкретних результатів у музеєзнавчій справі. Складність та багатовимірність об'єкта дослідження обумовили необхідність здійснити синтез методів та застосовувати комплексний методологічний підхід, тобто належно підібрані методи наукового дослідження та інструментальний аналіз, які дозволили об'єктивно висвітлити питання, зробити логічні висновки стосовно особливостей відображення музеєфікації зазначених об'єктів.

Розділ 2 - «Розвиток музейної справи в системі Міністерства оборони України».

Розділ є коротким аналітичним оглядом, що висвітлює особливості умов, за яких відбувався процес створення та розвитку музейної справи в системі Міністерства оборони України.

Підрозділ 2.1. - «Історико-культурні пам'ятки військової справи».

Протягом останніх років проводиться інтенсивна робота над складанням каталогу оборонних споруд України, які існували від найдавніших часів до кінця XVIII століття. Це давньоруські укріплені городи, пізніші (XIV-XVIII століть) міста-фортеці, замки, оборонні монастирі, церкви, костели, синагоги, військові укріплення (табори), сторожеві вежі, оборонні дзвіниці тощо. На території України взято на облік близько 5 тис. таких об'єктів.

Замкові та монастирські комплекси України, що збереглися до наших днів, розташовані в регіонах Волині, Галичини, Поділля, Карпат, Буковини, Лівобережжя, Придніпров'я та Криму. В силу історичних причин багато замків і монастирів XI-XVIII століть краще збереглися у Західній Україні.

Військово-історичні пам'ятки - як рухомі, що зібрані у відповідних музеях, так і нерухомі, в тому числі такі інженерні споруди як замки і фортеці, стали важливими об'єктами для туризму в Україні. Вони містять у собі історичну архітектурну цінність і мають велике значення в розвитку української національної культури та музеології.

Підрозділ 2.2. - «Військово-історичні музеї в системі музеїв України».

Військова музейна справа, її розбудова і подальший розвиток спираються на існуючу нормативно-правову базу музейної галузі.

Військово-історичні музеї є різновидом музеїв історичного профілю. Експозиції цих музеїв висвітлюють героїчну боротьбу народу за свою незалежність, визначні битви протягом багатовікового історичного періоду, діяльність видатних воєначальників, історію створення Збройних Сил, розповідають про подвиги воїнів на фронтах і в мирний час, відтворюють еволюцію розвитку військової справи та озброєння усіх родів військ (сил), а також історію військових формувань за різних часів. В наш час військово-історичні музеї повинні будувати свою роботу високо-професійно та конкурентоспроможно. Діяльність цих музеїв повинна постійно підтримувати їх позитивний імідж у громадян, користуватись популярністю та попитом.

Підрозділ 2.3. - «Становлення військово-історичних музеїв».

Історія свідчить, що військово-музейна справа в Україні має вже понад столітній літопис. В Україні зародження військової музейної справи припадає на початок XX століття. Але збирання і зберігання знаків військової символіки, бойових трофеїв відомо ще за козацьких часів. На початку XX століття у Петербурзі створюється Імператорське Російське військово-історичне товариство, а в жовтні 1908 року було засновано Київське відділення даного товариства, яке розгорнуло роботу з вивчення і узагальнення воєнної історії. Підвідділи Київського відділення почали діяти в різних містах України.

Показано, що знаменним роком у житті військово-історичних музеїв України став 1998 рік, коли 26 січня був підписаний наказ Міністра оборони України про створення Центрального музею Збройних Сил України (нині - Національний військово-історичний музей України). З відкриттям музею розпочалася науково-дослідна робота. В першу чергу, співробітники зосередились на створенні наукової концепції експозиції, опрацювали її тематично-експозиційний план, збирали експонати.

Доведено, що в сучасних умовах військовий музей являє собою багатофункціональний інститут соціально-історичної інформації, який призначений для збирання і зберігання пам'яток військової історії, поширення інформації про воєнну історію України, здійснення військово-патріотичного виховання музейними засобами.

Підрозділ 2.4. - «Сучасні військово-історичні музеї Міністерства оборони України».

Міністерство оборони України постійно вживає заходів, спрямованих на поліпшення виховної роботи, підвищення рівня культури в українській армії, забезпечення прав військовослужбовців, працівників Збройних Сил та членів їх сімей на доступ до культурних цінностей, що значною мірою пов'язані з розвитком військової музейної справи, ознайомленням широкого кола громадськості з військовою історичною спадщиною.

Встановлено, що для реалізації цих завдань у військовому відомстві функціонує ціла програма підтримки і розвитку культури в Збройних Силах України. У цій програмі висвітлюються питання збереження, використання творчої та духовної діяльності військових музеїв, а також активного міжнародного співробітництва в галузі музейної справи та створення у всіх видах Збройних Сил України, оперативних командуваннях філій Національного військово-історичного музею України і мережі кімнат бойової слави військових частин. Таким чином, в Міністерстві оборони України існує досить розгалужена мережа військово-історичних музеїв. Найбільш значна роль сучасних військових музеїв, як і взагалі військово-історичних пам'яток, полягає в тому, що вони сприяють утвердженню славних бойових традицій війська, патріотичному вихованню громадян, а особливо молоді, підвищенню культурного і освітнього рівня як військовослужбовців, так й інших категорій громадян України.

Підрозділ 2.5. - «Інженерні військові об'єкти в розвитку військово-історичних музеїв».

Особливу роль в підвищенні дієвості військово-історичних музейних закладів відіграє використання військово-інженерних споруд, що самі по собі є військово-історичними пам'ятками. Завдяки їм формується історичний образ військової споруди, що ґрунтується на пізнанні форми, матеріальної структури та усвідомленні духовного змісту військового минулого, що здатне забезпечити широку доступність історичного об'єкту, можливість візуального контакту з ним та його популяризацію.

Використання фортифікаційних пам'яток суттєво підвищує ефективність функціонування військово-історичних музеїв Збройних Сил України, аналіз роботи яких свідчать про зростання впливу інженерних військових об'єктів і відповідних музейних утворень на поліпшення морально-психологічного клімату військових колективів, виховання військовослужбовців, підростаючого молодого покоління на бойових традиціях українського війська, а також примноження і збереження вітчизняної військово-патріотичної спадщини.

Розділ 3 - «Формування інженерних військових об'єктів культурної спадщини».

Аналіз наявних друкованих матеріалів засвідчив, що на території України, починаючи із часів Київської Русі, існували захисні фортифікаційні споруди. Основні фортифікаційні роботи були зосереджені у місті Києві на Печерську.

Підрозділ 3.1. - «Перший завод «Арсенал» і Косий капонір в Києві».

З початком будівництва Київської фортеці в Києві відбуваються зміни, наслідки яких вплинули не тільки на значення міста в системі оборони кордонів, а й на його зовнішній вигляд. Також само будівництво фортеці стимулювало розвиток таких галузей промисловості як цегляна та військова. Дослідженням виявлено, що Київський Арсенал - це рання монументальна будівля міста військово-промислового характеру. Арсенал тривалий час залишався великою цегляною спорудою. Він зберіг містоутворюючу роль в забудові заповітної території Старої Києво-Печерської фортеці, зберігся до наших днів і належить до пам'яток промислової архітектури. Серед збережених капонірів, які входили до складу Госпітального укріплення, важливе значення мав Косий капонір - форт Києво-Печерської фортеці ХІХ століття, що був найбільшим капоніром Київської фортеці. Зібрані матеріали свідчать, що остання побудована як військово-оборонний комплекс Київська фортеця, не беручи участі ні в одній із тих війн, хід і результати яких відображались в еволюції її фортифікаційного комплексу, свого часу забезпечувала мирне існування жителів міста і вимагала не завжди простих інженерних рішень. Серед збережених капонірів, які входили до складу Госпітального укріплення, привертає увагу Косий капонір ? форт Києво-Печерської фортеці ХІХ століття. Документів та спеціальної літератури про історію його створення майже немає. Існуюча література, в основному, присвячена діяльності Косого капоніру як політичної в'язниці та її в'язням.

Підрозділ 3.2. - «Військовий комплекс «Скеля» в Коростені».

Вивчення існуючих друкованих джерел дало можливість говорити про важливість спорудження у 1931-1937 роках оборонної захисної лінії Коростенського укріпленого району № 5, в тому числі збудованого у 1935-1937 роках підземного командного пункту в самому місті Коростень, який тепер відомий як військово-історичний комплекс «Скеля». Це витвір легендарного військового інженера, фортифікатора, генерал-лейтенанта інженерних військ, Героя Радянського Союзу Карбишева Д.М.

Місце для будівництва було вибране невипадково. Наявність розгалуженої мережі залізничного сполучення (п'ять напрямків руху) створювало ефективну систему управління переміщенням військ. Гранітні породи надали чудові умови для створення надзвичайно захищеної підземної споруди, на той час абсолютно невразливої для засобів ураження можливого супротивника. Позитивну роль відіграла і унікальність природного ландшафту для його маскування.

Підземний командний пункт під сорокаметровою товщею глини, піску, граніту й залізобетону, як засвідчують дослідники, споруджували на місці древлянських підземних тунелів. У тих самих печерах, в яких у давнину ховалися від дружинників княгині Ольги древляни, було залито тонни бетону, після чого печери стали нагадувати ціле підземне місто, заховане у товщі гори, зі своїми автономними комунікаціями й іншими системами життєзабезпечення.

Наявні матеріали засвідчують, що військовий комплекс «Скеля» є унікальною інженерною спорудою, якій немає аналогів у світі, адже в ній можна пережити ядерну війну або влучення у планету гігантського астероїда. Це справжній витвір мистецтва військової фортифікації.

Підрозділ 3.3. - «Київський укріпрайон».

Збережені до нашого часу фортифікаційні споруди є пам'ятками будівельної науки і техніки. Представляючи значний інтерес у цій якості самі по собі, вони виявились надзвичайно корисними для улаштування на їх основі воєнно-історичних та інших експозицій. На жаль, не всі пам'ятки фортифікаційного мистецтва сьогодні використовуються з цією метою, про що свідчить доля Київського укріпрайону, який має в даному відношенні значний потенціал.

Київський укріпрайон під час героїчної оборони міста Києва 1941 року зіграв важливу роль. Спираючись на міцні оборонозахисні споруди, бійці та командири Київського гарнізону, а потім заново створеної 37-ї армії протягом 71 дня надійно утримували оборонний рубіж і тільки за наказом Ставки Верховного Головнокомандування 19 вересня 1941 року залишили місто.

Окремо слід зазначити, що у фортифікаційному будівництві укріпрайону застосовувалися найрізноманітніші види бетону: глинозамісний та льодобетоний, який являв собою замерлу суміш піску, води і щебеню.

Підрозділ 3.4. - «База ремонту підводних човнів в Балаклаві та Михайлівська батарея в Севастополі».

Із розсекреченням в останні роки «закритих» об'єктів, матеріали про які почали з'являтись у періодиці та наукових друкованих джерелах, постала можливість вивчення історії створення, розвитку та діяльності таких об'єктів, в тому числі підземної бази ремонту підводних човнів у Балаклаві - надзвичайно секретної протиатомної підземної споруди першої категорії стійкості, яка могла витримати пряме влучення 100-кілотонної атомної бомби.

Михайлівська батарея - це одна із не багатьох збережених до наших часів фортифікаційних споруд середини XIX століття. Незважаючи на деякі втрати, ця сувора на вигляд та поважна споруда заслуговувала на більше, ніж бути звичайним складським приміщенням, та достойна музеєфікації.

Підрозділ 3.5. - «Бойова позиція ракетного полку військ стратегічного призначення в Первомайську».

Історія сучасності свідчить, що у 60-х роках ХХ століття військове протистояння між СРСР та США найбільш проявилось в так званій гонці озброєння і особливо в її ракетно-ядерному комплексі. Наслідком цієї гонки, як відомо, стало створення нового виду збройних сил - ракетних військ стратегічного призначення, які зародилися п'ятдесят років тому, потім стрімко розвалилися, щоб так само швидко відійти в історію. Прикладом може слугувати 43-я ракетна армія, штаб якої знаходився у Вінниці. Про ядерну небезпеку, яка сьогодні існує у світі, свідчить спеціально залишена на території пускового комплексу другого полку 46-ї дивізії цієї армії, в семи кілометрах від селища Побузьке, на межі Кіровоградської та Миколаївської областей, шахтно-пускова установка, яка є високо захищеною інженерною спорудою.

Розділ 4 - «Музеєфікація військових об'єктів України».

Слід відрізняти музеєфікацію пам'ятки від її пристосування під музей:

у даному випадку, перш за все, сам об'єкт культурної спадщини набуває значення експонату, а в музеєфікованій споруді, як правило, мають розміщуватися тільки ті колекції, що пов'язані з тематикою даного об'єкту спадщини.

Процес перетворення колишнього військового об'єкту на об'єкт музейного показу достатньо складний за будь-якої політичної системи. Але особливої актуальності проблема музеєфікації, як одного із напрямів збереження нерухомих пам'яток, набула за умов незалежної України. Адже містобудівний розвиток населених пунктів, художньо-естетичне виховання суспільства, пізнання власної історії неможливе без включення воєнно-історичної спадщини до сучасного культурного простору українського народу та всебічного сприяння ознайомленню з нею максимальної кількості відвідувачів. Інженерні військові об'єкти були збудовані для певних військових функцій, однак у якості пам'яток вони продовжують традиції просвітництва, сприяють збереженню славних військових традицій та вихованню поваги до минулого свого народу.

Важливо відзначити, що свого часу при спорудженні військової споруди - нині об'єкту культурної спадщини України - його призначення для виконання воєнної функції (оборони, нанесення удару тощо) було формоутворюючим фактором. А отже, відповідне сучасне використання пам'ятки є важливою передумовою збереження та виявлення її історико-культурної змістовності.

Функціональна адаптація приміщень об'єкту культурної спадщини, на відміну від реставрації, не повинна змінювати її матеріальну суть, а бути лише похідними від неї та мати здебільшого коригуючий характер. Вміла функціональна адаптація військового об'єкту не лише забезпечить йому популярність серед широкої громадськості, але й є запорукою його подальшого багаторічного збереження.

Підрозділ 4.1. - «Національний культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький арсенал».

Відзначено, що процес визначення сучасного використання військової споруди, як об'єкту культурної спадщини, її музеєфікація або функціональна адаптація до сучасних умов - досить важливий захід його збереження, що ґрунтується на пізнанні форми, матеріальної структури та усвідомлення духовного змісту, покликаний забезпечити всебічне розкриття воєнно-історичного образу стародавньої споруди.

Однак, у деяких випадках, як, наприклад, стосовно такого складного і багатопланового об'єкту як Київський Арсенал, такий підхід навряд чи дав би позитивний результат. З точки зору його характеристик Київський Арсенал слід вважати унікальним культурно-історичним об'єктом. Але саме його унікальність і масштабність змушувала знаходити оригінальні рішення, пов'язані з його використанням. Тому в даному випадку, як виняток, було вирішено створити на його основі великий мистецький та культурно-історичний комплекс. Отриманим результатом є пристосування історичного приміщення під різноманітніші експозиції та для проведення тих чи інших заходів, враховуючи домінантну роль у визначенні соціально-духовної функції художньо-естетичного і науково-історичного аспектів історико-культурного змісту пам'ятки, вводячи її в сучасний культурний контекст.

Підрозділ 4.2. - «Національна історико-архітектурна пам'ятка-музей «Київська фортеця».

Побудована як військово-оборонний комплекс, не беручи прямої участі ні в одній з тих війн, хід і результати яких відображались в еволюції її фортифікаційного комплексу, що потребувало не завжди простих інженерних рішень, Київська фортеця свого часу забезпечила мирне існування городян. Сьогодні місто повинне поставити питання - саме з огляду на туристичний потенціал, закладений у фортифікаційних спорудах: як освоїти споруди і вали, прокласти маршрути по фортеці та гарантувати збереження унікальної пам'ятки?

Підрозділ 4.3. - «Військово-історичний комплекс «Скеля» і Київський укріпрайон».

Порівняння музеєфікації військово-історичного комплексу «Скеля» і Київського укріпрайону є показовим щодо результатів, яких можна досягти у використанні воєнно-історичних пам'яток, коли місцева влада зацікавлена в збереженні унікальної пам'ятки, і коли такої зацікавленості, на жаль, немає, унікальні пам'ятки занедбані й тільки завдяки ентузіастам вдається використати певну частину з них.

Мешканці Коростеня пишаються наявністю такого унікального об'єкту в своєму місті і допомагають працівникам музею у поповнені виставок експонатами та бажають зробити для відвідувачів сучасний музей. Цей комплекс є дуже цікавим об'єктом для туристів як з України, так і із-за кордону. У музеї діє вісім залів у реставрованих приміщеннях: історії розвитку технічних засобів цивільної оборони; історії розвитку військових засобів зв'язку; історії будівництва та бойового шляху Коростенського укріпрайону; стрілецької зброї; сучасних боєприпасів; боєприпасів часів Великої Вітчизняної війни; фотогалерея; макети дотів Коростенського укріпрайону.

Навколо Києва протягом 1929-1935 років збудували Київський укріплений район (КиУР). Даний укріпрайон мав десятки дотів - невеликих підземних укріплень, що могли тривалий час тримати оборону. КиУР охоплював Київ півколом, спираючись флангами на річку Дніпро. КиУР ділився на чотирнадцять батальйонних районів з різною кількістю оборонних споруд. Всього було споруджено 217 довготривалих вогневих (огневих) точок (дотів). Частину дотів було підірвано, однак чимало з них збереглися в непоганому стані. Завдяки ентузіастам вдається зберегти та частково відновити пам'ятники військової фортифікації періоду Великої Вітчизняної війни. Але це потрібно робити на державному рівні, адже одних зусиль ентузіастів замало, а пам'ятки війни без належного догляду руйнуються і зникають. Виходом із даної ситуації є включення вцілілих дотів до державного обліку і охорона їх як історичних пам'яток, виділяння коштів на відновлення та підтримку в належному стані пам'ятних табличок і місць поховання загиблих захисників Києва. Прикладом для наслідування може бути досвід відновлення пам'ятників військової фортифікації в Республіці Білорусь, де у 2005 році створили на місці ділянки Мінського укріпрайону історико-культурний комплекс «Лінія Сталіна».

Підрозділ 4.4. - «Центральний військово-морський музей України».

Центральний військово-морський музей України, до складу якого входять дві адміністративні музейно-експозиційні території: музейний комплекс «Холодної війни» в Балаклаві і музейний комплекс «Михайлівська батарея» в Севастополі, є філією Національного військово-історичного музею України.

Підрозділ 4.4.1. - «Музейний комплекс «Холодної війни» в Балаклаві».

Музейний комплекс розмістився в підземних приміщеннях протиатомного комплексу - на фондах підземного заводу з ремонту підводних човнів і арсеналу мінно-торпедного озброєння. Комплекс отримав у своє розпорядження ряд будівель та споруд, а також причал на березі Балаклавської бухти. Завод і арсенал - це єдиний комплекс, фактично це ціле місто. Архітектурно-художнє вирішення експозиції музейного комплексу задумано таким чином, аби зберегти образ підземної споруди, її таємничість, допомагати створити таке враження від відвідування підземних споруд, яке справляли вони в той час, коли тут був розміщений секретний військовий об'єкт. Використання унікального об'єкту військово-морської фортифікації - підземних штолень - як музейного комплексу - служать патріотичному вихованню підростаючого покоління та перетворення Балаклавської бухти на туристично-рекреаційну територію і є ще одним кроком на шляху подальшого розвитку музейної справи в Україні.

Підрозділ 4.4.2. - «Музейний комплекс «Михайлівська батарея» в Севастополі».

Музейний комплекс розміщений серед відомих місць Севастополя - Панорами, Діорами, Малахового кургану, Музею Чорноморського флоту. Основною метою музеєфікації Михайлівської батареї було збереження унікального фортифікаційного об'єкту як історичної спадщини. Сьогодні це інноваційний музейний комплекс, який відповідає сучасним тенденціям розвитку світових музейних центрів за своїми функціями, інфраструктурою, соціальними умовами обслуговування відвідувачів і формами роботи.

У роботі над створенням нового музейного комплексу вже на початковій стадії були об'єднані зусилля різноманітних спеціалістів та місцевих служб. Площі комплексу ретельно розподілені за призначенням з врахуванням різноманітних функцій та видів діяльності як традиційних так й інноваційних. Враховувалась необхідність в сервісному обслуговуванні відвідувачів та забезпечення санітарно-побутових умов.

Безумовно, заснування філії Національного військово-історичного музею України - Центрального військово-морського музею України в Севастополі стало вагомим важелем у науковому дослідженні, вивченні та збереженні вітчизняної військово-морської історії.

Підрозділ 4.5. - «Музей ракетних військ стратегічного призначення».

Музей Ракетних військ стратегічного призначення - філія Національного військово-історичного музею України - створений з метою збереження історії існування та ліквідації стратегічних озброєнь в Україні. Музей створено на базі колишньої 46-ї ракетної дивізії і розташовано на території пускового комплексу 2-го полку цієї дивізії в семи кілометрах від селища міського типу Побузьке на границі Кіровоградської та Миколаївської областей. Унікальність цього музею полягає в тому, що він надає можливість відвідувачам побачити надтаємну у минулому бойову стартову позицію з шахтно-пусковою установкою стратегічної ракети РС-22, командним пунктом та наземним обладнанням ракетного комплексу і зануритись в історію становлення та розвитку ракетних військ стратегічного призначення. Як відомо, нині в усьому світі діє тільки три музеї, експозиції яких присвячені ракетним військам стратегічного призначення.

військовий історичний музей

ВИСНОВКИ

За підсумками вперше проведеного дослідження можна констатувати:

1. Аналіз вивчених джерел дозволяє стверджувати, що процес музеєфікації військових споруд в Україні та використання їх для музейних експозицій, переважно воєнно-історичного характеру, не був предметом спеціального комплексного дослідження.

2. Встановлено, що наявна джерельна база, основу якої склала музейна друкована література (статті, брошури, проспекти), офіційні Web-сайти в мережі Інтернет, матеріали і документи ряду архівних установ України є репрезентативною основою для дослідження поставленої проблеми.

3. Аналіз вже існуючих та новостворених на базі колишніх військових споруд військово-історичних музеїв Збройних Сил України свідчить про зростання ролі музейних утворень щодо поліпшення морально-психологічного клімату військових колективів у виховані військовослужбовців, підростаючого молодого покоління на бойових традиціях українського війська, а також у примноженні і збереженні вітчизняної військово-патріотичної спадщини.

4. Шляхом узагальнення вивчених джерел вперше було відтворено цілісну історико-наукову картину будівництва військових споруд в Україні та їх музеєфікації. Встановлено, що військово-історичні музеї, створені на базі колишніх військових об'єктів, не зважаючи на свою технічну направленість, мають також істотну гуманітарну складову.

5. Дослідження дозволило встановити, проаналізувати та уточнити обставини спорудження та функціонування таких військово-інженерних комплексів як «Скеля» в Коростені, бойової позиції ракетного полку військ стратегічного призначення в Первомайську, Михайлівської батареї в Севастополі та Косого капоніру в Києві.

Проаналізувавши ситуацію, існуючу на сьогоднішньому етапі у справі охорони та використання військових пам'яток, можна впевнено стверджувати, що, незважаючи на наукові досягнення в галузі реставрації, окремі успіхи в пристосуванні, проблема включення їх до сучасного життя ще повністю не вирішена. Загалом реалізація масштабних завдань музеєфікації пам'яток військової історії повинна мати серйозну правову і практичну базу у вигляді відповідних нормативних актів і постійних цільових капіталовкладень з боку держави та зацікавлених організацій і структур. Нові об'єкти музеєфікації повинні розраховуватися на широке коло відвідувачів, інтенсивне включення пам'яток до музейного простору України і культурного життя регіону. Отже, належне використання об'єктів культурної спадщини є важливою складовою їх охорони та збереження.

6. За результатами дисертаційного дослідження вироблені наступні рекомендації для підвищення рівня ефективності використання позитивного досвіду та раціональності застосування загальних правил музеєфікації військових споруд в Україні, а саме:

Створити єдину систему класифікації та стандартизації військово-історичних споруд України.

Класифікацію військових споруд України, виключених з використання за прямим призначенням шляхом їх музеєфікації, проводити за наступними критеріями:

а) військово-історичні споруди, які були використанні за прямим призначенням та їхня історична спадщина відповідає меті їх створення (приклад - Михайлівська батарея у Севастополі);

б) військово-історичні споруди, які не використовувалися за прямим призначенням та були пристосовані до інших вимог часу (приклад - Косий капонір в Києві);

в) військово-історичні споруди, які музеєфіковані не у своїй первісній якості і використовуються лише як архітектурні пам'ятки державного значення і відіграють важливу містобудівну роль (приклад - перший завод «Арсенал» у Києві);

г) військово-історичні споруди, сукупність яких створює певні системи фортифікаційних автономних об'єктів, що розміщенні на великій території та споруджувалися для єдиної загальної мети (приклад - київський укріпрайон);

ґ) військово-історичні споруди, приміщення яких були штучно пристосовані до ландшафту місцевості, який раніше не був для цього призначений (приклад - база ремонту підводних човнів у Балаклаві);

д) військово-історичні споруди, приміщення яких були адаптовані для військового призначення або розширені в раніше штучно зміненому ландшафті місцевості (приклад - військовий комплекс «Скеля» в Коростені);

е) військово-історичні споруди, основою музейного показу яких є бойові позиції військ, пункти управління, радіотехнічні системи, певні зразки озброєння та бойової техніки (приклад - бойова позиція ракетного полку військ стратегічного призначення в Первомайську).

Стандартизацію військових споруд України, виключених з використання за прямим призначенням шляхом їх музеєфікації, проводити за показником відповідності соціально-історичних «координат» військових споруд у розмаїтті історичних процесів та соціальних зв'язків військово-історичної спадщини.

Розширювати впровадження у музейну галузь мультимедійних технологій та запровадження практики надання максимальної кількості інформації про історичне минуле військового об'єкту засобами Інтернет ресурсу, фото та відео матеріалів, а також практичного показу військового експонату для підвищення інтересу до нього та його історичного минулого.

7. Проведений аналіз довів, що усі збережені до нашого часу фортифікаційні споруди, що є здобутками військового мистецтва, будівельної науки і техніки, котрі входять до культурної та науково-технічної спадщини нашої держави, можуть бути успішно музеєфіковані і ефективно служити вирішенню науково-просвітницьких задач та естетичному і патріотичному вихованню; однак характер музеєфікації істотно залежить від найсуттєвіших характеристик конкретних військово-історичних споруд.

8. Наукове дослідження та аналіз функціонування колишніх військових об'єктів дають підстави стверджувати про необхідність використання та популяризації таких споруд у туристичній галузі, що становить інтерес не лише для самих їх відвідувачів, а й супроводжується позитивними економічними і соціальними наслідками для держави в цілому.

9. Проведене дослідження на конкретних прикладах показує важливість для ефективного використання того суспільного багатства, котре складають фортифікаційні споруди України як самовідданої праці ентузіастів-музейників, так і підтримки їх з боку державних органів.

Проведене дослідження не претендує на вичерпне висвітлення окресленої проблеми стосовно вивчення в Україні всіх військово-історичних споруд ХІХ - ХХ століть, виключених з використання за прямим призначенням та які стали об'єктами музеєфікації. Подальшого розгляду потребують шляхи створення єдиної системи класифікації та стандартизації військово-історичних споруд України, критерієм якої повинні стати характерні особливості використання військово-історичної спадщини України як основи розбудови цієї галузі музейної справи і специфіки процесів їх музеєфікації.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Машталир В.В. Косой капонир: история сооружения, функционирование на протяжении столетий, современное состояние как памятки-музея / В.В. Машталир // Актуальные проблемы гуманитарных и естественных наук. - М., 2013. - № 12 (59), ч. I. - С. 177-180.

2. Машталір В.В. Історія створення та розвитку бази ремонту підводних човнів у Балаклаві / В.В. Машталір // Дослідження з історії техніки. -

3. К.: НТУУ «КПІ», 2012. - Вип. 15. - С. 75-83.

4. Машталір В.В. «Мистецький арсенал» - Національний культурно-мистецький та музейний комплекс / В.В. Машталір // Вісник Дніпропетровського університету. Серія: Історія і філософія науки і техніки. - 2014. - Вип. 22. - С. 130-144.

5. Машталір В.В. Нове життя старого «Арсеналу» / В.В. Машталір // Питання історії науки і техніки. - 2011. - № 4 (20). - С. 79-81.

6. Машталір В.В. Розвиток музейної справи в системі Міністерства оборони України / В.В. Машталір // Праці Центру пам'яткознавства. - К.: Центр пам'якознавства НАН України і УТОПИК, 2012. - Вип. 22. - С. 194-211.

7. Mashtalir V.V. Engineers military objects in the development of military-historical museum / V.V. Mashtalir // Питання історії науки і техніки. - 2014. - № 1. - С. 48-53.

8. Машталир В.В. 75 лет окончания строительства военно-историче-ского объекта «Скала» / Машталір В.В. // Матеріали Третьої Міжнародної науково-практичної конференції «Технічний музей: історія, досвід, перспективи» (м. Київ, 24-26 травня 2012 року). - К., 2012. - С. 57-59.

9. Машталір В.В. Військово-морський музей та історико-культурна спадщина Військово-Морських Сил України / В.В. Машталір // Четверті Зарембівські читання: Матеріали Четвертих Всеукраїнських Зарембівських наукових читань «Українське пам'яткознавство: сучасні проблеми та тенденції» присвячені 150-річчю від дня народження академіка В.І. Вернадського (м. Київ, 17 квітня 2013 року): Зб. наук. пр. / Титова О.М. (гол. ред. кол.), Бєвос Л.М., Гріффен Л.О [та ін.]. - К.: Центр пам'яткознавства НАН України і УТОПИК, 2013. - С. 187-190.

10. Машталір В.В. До історії створення Київського укріпрайону / В.В. Ма-шталір // Матеріали Одинадцятої Всеукраїнської наукової конференції «Актуальні питання історії науки і техніки» (м. Київ, 4-6 жовтня 2012 року) / Центр пам'якознавства НАН України і УТОПІК, Нац. тех. ун-т України «Київ. політех. ін-т», Центр досл. наук.-техн. потенціалу та історії науки

11. ім. Г.М. Доброва НАН України, Акад. наук вищої освіти України, Акад. інж. наук України, Асоц. прац. музеїв тех. проф., Держ. політ. муз. при НТУУ «КПІ». - К., 2012. - С. 160-162.

...