Порушення законності та зловживання владою сільської правлячої номенклатури Української РСР у повоєнне двадцятиріччя (1945-1964 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Порушення законності та зловживання владою сільської правлячої номенклатури Української РСР у повоєнне двадцятиріччя (1945 - 1964 рр.)

У публікації акцентовано увагу на порушеннях законності та зловживаннях владою партійно-державної номенклатури в сільських районах Української РСР протягом 1945 -- 1964рр., схарактеризовано способи номенклатурного підпорядкування українського села в умовах тоталітарної системи.

Ключові слова:Українська РСР, сільське господарство, повоєнне двадцятиріччя, партійно-державна номенклатура, порушення законності, зловживання // надуживання.

Колгоспно-радгоспна мережа в повоєнні роки була ареною панування тоталітарно-номенклатурної системи. Відновлення більшовицького господарювання на селі переважно завершилося (крім західних регіонів) 1947 р., коли в Українській РСР постало 27 160 колгоспів [1, 216]. Після укрупнення господарств їхня чисельність наприкінці 1951 р. скоротилася до 16 506 [2, 552]. Надалі показник зменшувався через нові зміни та переформатування колгоспів на радянські господарства. Після війни відновили діяльність Ради депутатів трудящих. Так, 1946 р. у республіці функціонувало 452 селищні та 13 952 сільські ради [3, 65].

Зауважимо, що до керівництва колгоспів і рад одразу постали члени Компартії. Вони мали гарантувати партійний контроль за діями цих структур як в економічному сенсі, так і (що не менш важливо) у політичній сфері. Засилля комуністів визначало номенклатурну систему управління в сільському господарстві. Понад усе для влади було важливо організувати керівництво колгоспами. Особливість їхнього функціонування полягала в демократичних засадах управління. «Зразковий статут сільськогосподарської артілі», ухвалений 1935 р., передбачав вищим органом управління цієї структурної ланки загальні збори. Вони обирали на два роки правління, голова якого здійснював «повсякденне керівництво роботою артілі та її бригад» [4, 519-520]. Але після війни, зазвичай, ці норми формування колгоспного керівного складу ігнорували, господарські структури розбудовували переважно адміністративними методами. Колгоспною демократією відверто нехтували. Явище набуло масштабності, спричинивши навіть утручання центру, зокрема в ситуацію, що склалася в Українській РСР. Основною причиною була загроза аграрної катастрофи. Тому не стільки голодомор 1946 - 1947 рр., скільки критичний дефіцит хліба зумовив посилену увагу центру до республіки.

За таких обставин 19 вересня 1946 р. постанова Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) «Про заходи ліквідації порушень статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах» констатувала повсюдні відхилення від демократичних засад: «... Загальні збори колгоспників для виборів правління, голови колгоспу і ревізійної комісії по кілька років не збираються, встановлені Статутом терміни виборів . не витримуються. Справа доходить до такого неподобства, що голови колгоспів призначаються й знімаються районними партійно-радянськими організаціями - без відома колгоспників» [5, 15-16].

В атмосфері відвертого адміністрування звичним явищем стало самоуправство начальства, а найпоширенішим способом номенклатурно- управлінської практики - покарання голів колгоспів (у важкі часи голоду саме останніх найчастіше притягали до кримінальної відповідальності). Протягом 1946 р. і п'яти місяців 1947 р. у республіці (не рахуючи звільнених із посад) засуджено 2 230 голів колгоспів (8,2 % складу) [6, 17, 21]. Кримінальних переслідувань зазнавали й інші колгоспні управлінці, зокрема агрономи та ветеринари, яких звинувачували за кризу в сільському господарстві.

У подальшому влада продовжувала надуживати адмініструванням. Так, 1951 р. для контролю над колективними господарствами їхніх керівників зараховували до номенклатури обкомів, а голів найбільших господарств уводили до переліку ЦК КП(б)У [7, 242]. Проте кадровий потенціал керівництва колгоспами залишався слабким. Станом на вересень 1950 р. у республіці на 26 849 колгоспів припадало лише 1 945 спеціалістів сільського господарства, тобто щонайменше 92,8 % господарств зовсім не мали фахівців. Усього в колгоспах УРСР працювали тільки 964 агрономи, 285 зоотехніків, 50 ветеринарів. Аграрну освіту здобули лише 13,4 % голів господарств [8, 244; 9, 243].

Посилена увага влади до колгоспного виробництва виявлялася в номенклатурному забезпеченні колективних господарств. Головування в них, зазвичай, вважали непрестижним з огляду на апаратний статус посади, оскільки колгоспи посідали найнижчий щабель в ієрархії виробничих установ. До цієї категорії демонструвало зверхнє ставлення районне та обласне начальство. За відсутності захисту від утручання партійно-державного чиновництва колективні господарства були об'єктами визиску й матеріальної експлуатації. Командна система часто зневажала демократичні засади сільськогосподарських артілей. Різні вповноважені, перевіряльники, інспектори та ін. із району й області нерідко вдавалися до відвертого адміністрування на селі. Так, у колгоспі Новострілищанського району Львівської області 1955 р. протягом одного дня побувало п'ять різних комісій і представників райкому партії, райвиконкому та МТС. При цьому всі вивчали одне й те саме питання [10].

Чинний порядок прийому високопосадовців передбачав вияв шанобливого ставлення, однак здебільшого такі «прийоми гостей» (як і їхня зухвала поведінка) породжували невдоволення з боку селян. Так, перший секретар Кишеньківського райкому партії на Полтавщині Ф. Капустян обурювався обласним чиновництвом: «Приїжджає такий уповноважений, меле, що йому збагнеться з питання заготівлі молока, ... нахапає різних фактів і від'їжджає, щоб швидше доповісти бюро обкому партії про наявні недоліки» [11, 26]. Зважаючи на потужність командних аграрних утворень (на початку 1960-х рр. у Міністерстві сільського господарства СРСР було близько 250 управлінь і відділів [12, 232]), можна уявити масштабність номенклатурного «гвалтування» сільськогосподарського виробництва.

Залежачи від районного партійного керівництва, голови господарств одержували посаду з його волі й мусили постійно розплачуватися за можливість надалі управляти колгоспом. На голів артілей перекладали відповідальність за невдачі та порушення в аграрній сфері. «Не може бути поганих колгоспів, а можуть бути погані керівники, нездатні подолати відставання», - ішлося в постанові ЦК ВКП(б) 9 липня 1950 р. Тому констатували: «Зміцнення складу голів колгоспів - невідкладна задача» [13, 325-326].

Попри це керівники колгоспів часто обходилися з колективною власністю як зі своєю, ставилися до селян на кшталт поміщиків у феодальному суспільстві. Варто звернути увагу на своєрідне компенсування особистих втрат голів колгоспів, яких оминули привілеями, завдяки майже необмеженій одноосібній владі в межах артілі. Очільники колективних господарств були безпосередньо долучені до матеріальних благ аграрного виробництва й могли зловживати правом розпоряджатися цими цінностями.

Колгоспно-радгоспна сфера, незважаючи на неодноразові спроби реформування й перебудови, залишалася в повоєнне двадцятиріччя регресивною формою господарювання. Станом на 1963 р. влада республіки офіційно визнала такими, що відстають, 1 311 колгоспів і 87 радгоспів. Збитковість виробництва, нерентабельність діяльності, заборгованість господарств перед державою - ці явища радянської дійсності 50 - 60-х рр. ХХ століття характеризували важкий стан колгоспної системи. Влада вживала певних заходів для покращення справ, однак перелому так і не сталося.

Колгоспники, як і раніше, залишалися найупослідженішою соціальною групою, приниження якої місцевими номенклатурними ставлениками здається найбільш показовим у взаєминах привілейованих представників влади й безправних громадян. Голодного 1947 р. голова колгоспу Барвінківського району на Харківщині зайняв із сім'єю дитячі ясла: три кімнати - під помешкання, їдальню - для корови, кухню - для свиней, повиймавши вікна, щоб викидати гній. Захопивши колгоспний овочевий погріб і комору з хлібом, він із дружиною торгував продуктами на базарі. Від голоду в селі тоді померло 10 колгоспників, сотні хворіли через дистрофію [14, 43-45].

У 1951 р. голова й секретар сільради в Самгородському районі на Вінниччині після пиятики влаштували в чужому помешканні дебош, зв'язали й підвісили на поперечині в погрібній надбудові колгоспника. За це голова ради як комуніст лише одержав партійну догану. Керівник Перещепинського райвиконкому Дніпропетровської області безплатно отримував в одному з колгоспів борошно, яблука, помідори тощо; технічних працівників виконкому змусив робити ремонт власної квартири. За таку провину бюро обкому звільнило його з роботи [15, 8-9, 20] (не маючи на те права, оскільки голова виконкому обіймав виборну радянську посаду). Очільник колгоспу в Підгаєцькому районі Тернопільської області побив 9 селян, а потім не допускав їх до роботи. Голові оголосили партійну догану [16, 16; 17, 2; 18, 1, 2, 6].

Порушення законності місцевими можновладцями засвідчують щомісячні доповідні записки начальника канцелярії Президії Верховної Ради, який відповідав за листування з населенням. Недоліки в роботі й порушення законності з боку партійних, радянських керівників і господарників були предметом скарг у більшості дописів до Верховної Ради. Наведемо, як типові, кілька сюжетів серед 2 668 скарг трудящих на чиновників, що надіслані лише протягом січня 1956 р. [19, 2].

У селі Мошни на Черкащині до оселі вдови, чоловік якої загинув на фронті, за її відсутності, зайшли голова сільради і три представники райфінвідділу, зламали замок, забрали з сараю свиню, намагаючись потрапити до хати, пошкодили вікна. Колгоспника села Мотижин Київської області побив голова сільради, а очільник колгоспу заборонив проводити з ним розрахунок за трудоднями. У селі Бабинепілля Станіславської області фінансовий агент зробив обшук у громадян, забрав речі, документи, гроші, завдав людям побоїв [20, 3, 12]. Фактично владні функціонери в українському селі повоєнного часу перебрали на себе права судових й адміністративних органів. Привілейоване становище, повна безкарність цих номенклатурників диктували норми поведінки, тому керівники партійно-радянських ланок асоціювалися серед населення з поліцейсько-терористичною владою. Порушення ними законності вирізнялися цинізмом і чиновницьким чванством, що випливали з переконання в уседозволеності. Отже, слід сприймати з розумінням те, що громадяни чинили опір самоуправству управлінців. У перші повоєнні роки зафіксовано навіть убивства сільської номенклатури в Київській, Кіровоградській та інших областях [21, 161].

Проте сільське начальство лише презентувало управлінсько-деспотичну систему. Низові номенклатурники перебували в повній залежності від вищих керівників. Безправ'я цих очільників щодо начальства проілюструємо прикладом. У листопаді 1946 р. перший секретар Коростишівського райкому партії (Житомирська область) на партактиві, де були присутні голови колгоспів і сільрад, заявив: «15 днів тому ... ви всі мені обіцяли виконати весь комплекс сільськогосподарських робіт до 29 річниці Жовтневої революції, а виконали з усіх тільки колгоспи сіл Кашперовка і Лазарівка, решта обманули мене і радянську владу. Я запитую вас, доки ви будете обманювати мене і радянську владу? Доки ви будете брехати й займатися саботажем? Я більше цього не потерплю і всіх вас пов'яжу і відправлю на схід. Там на сході є такий тунель, у котрий усіх кого туди відправляють, назад уже ніхто не повертається, от з вами я це зроблю» [22, 59]. Певно, районний очільник екстраполював на сільську номенклатуру той тоталітарний диктат, якого й сам зазнавав із боку обласного начальства, а останні - від вищих щаблів. Система трималася на страхові, що формував образ її носіїв.

Отже, зловживання владою та ігнорування законністю в українському повоєнному селі були системними явищами. Номенклатурна система правління тільки сприяла свавіллю можновладців, а відсутність правової держави за умови панування тоталітарних методів комуністичного управління перетворювала колгоспне селянство на найбільш пригнічуваний соціальний стан.

влада село комуністичний законність

Список літератури

1. Центральний Державний архів громадських об'єднань України (ЦДАГО України). -- Ф. 1. -- Оп. 46. -- Спр. 2277.

2. Нариси історії Комуністичної партії України (видання друге, доповнене). -- К. : Видавництво політичної літератури України, 1964. -- 696 с.

3. Юрчук В.І. Боротьба КП України за відбудову і розвиток народного господарства (1945 - 1952 рр.) / В.І. Юрчук. -- К.: Політвидав України. -- 1965. -- 256 с.

4. Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам. Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам: Тт. 1 -- 9. М.: Политиздат, 1967-- 1974. -- Т. 2. -- 336 с.

5. Хрестоматия по истории КПСС : в 3-х т. -- М.: Госполитиздат, 1963. -- Т. 3 (1945 г. -- апрель 1962 г.). -- 804 с.

6. ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 46. -- Спр. 2277.

7. Там само. -- Оп. 24. -- Спр. 1524.

8. Там само. -- Спр. 716.

9. Там само. -- Спр. 1524.

10. Гапій Д. Г. Підносити рівень організаційної і політичної роботи в масах / Д. Г Гапій //Радянське слово. -- 1955. -- 9 грудня.

11. Держархів Полтавської області. -- Ф. 15. -- Оп.1. -- Спр. 1583.

12. Тимцуник В.І. Реформування системи влади та державного управління в УРСР (1953 -- 1964 рр.) / В.І. Тимцуник. -- К. : вид-во НАДУ, 2003. -- 400с.

13. О задачах партийных и советских организаций по дальнейшему укреплению состава председателей и других руководящих работников колхозов. Постановление Совета Министров СССР и ЦК ВКП(б). 9 июля 195О г. / / КПСС в резолюциях: изд. восьмое, т. шестой. 1941 -- 1945. -- М. : Политиздат, 1971. -- С. 325--326.

14. Центральний Державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). -- Ф. 1. -- Оп. 19. -- Спр. 5.

15. ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 24. -- Спр. 2О21.

16. ЦДАВО України. -- Ф. 1. -- Оп. 19. -- Спр. 65.

17. Там само. -- Спр. 9О.

18. Там само. -- Спр. 136.

19. Там само. -- Спр. 8О.

20. Там само.

21. Повоєнна Україна: нариси соціальної історії. К.: Інститут історії України НАН України, 2О1О. -- Ч. 3. -- 336 с.

22. ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 23. -- Спр. 4379.

Размещено на Allbest.ru