Сіверський наказний гетьман І. Золотаренко

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сіверський наказний гетьман Іван Золотаренко

С.Ю. Степенькін

Анотація

біографія золотаренко сіверський гетьман

Ключові слова: Іван Золотаренко, Сіверщина, наказний гетьман, ніжинський полковник.

Аннотация

Северский наказной гетман Иван Золотаренко

Степенькин С.Ю

В статье исследуется биография наказного гетмана Северского Ивана Золотаренко. Указано, что он родился на Правобережной Украине в городе Корсуни. Но известным он стал на должности наказного гетмана Северского. Проанализирована его деятельность на должностях наказного гетмана, корсуньского и нежинского полковника.

Ключевые слова: Иван Золотаренко, Северщина, наказной гетман, нежинский полковник.

Annotation

Sivershchyna's order hetman Ivan Zolotarenko

Stepenkin S.Yu.

The biography of Siversky's order hetman Ivan Zolotarenko is investigated in the article. It is indicated that he was bone on Right- bank Ukraine in Korsun-city. But wind he got exactly on position of Sivershchyna s order hetman. His activity is analyses on positions of order hetman, Korsun's and Nizhyn's colonel.

Key words: Ivan Zolotarenko, Sivershchyna, order hetman, Nizhyn's colonel.

В історії України дуже важливим періодом була Національно-визвольна війна середини XVII ст., коли була відновлена, здавалося втрачена вже, українська державність. Основна заслуга в цьому належала гетьману Богдану Хмельницькому. Однак, в досягненні перемог значну роль відігравали його соратники, адже ця війна розкрила військовий талант не тільки Хмельницького, а й Максима Кривоноса, Івана Богуна, Данила Нечая та багатьох інших. Серед визначних українських військових діячів слід також виділити Івана Золотаренка. І хоча він народився і прожив значну частину свого життя на Правобережній Україні, в місті Корсуні, однак славу він здобув, будучи наказним гетьманом Сіверським. Перебуваючи на цій посаді, він керував українськими військами під час зайняття частини Білорусії.

Іван Никифорович Золотаренко народився у місті Корсуні в заможній міщанській родині, можливо, на початку XVII ст. [9, 16]. До середини цього століття його прізвище не згадувалося на сторінках історичних хронік. Вперше воно з'явилося у Реєстрі Війська Запорізького 1649 р. У ньому в Полковій сотні Корсунського полку було вписано Золотаренка Івана [10, 131]. Вдруге про Золотаренка згадується вже у 1651 р. Тоді, 30 липня, в Корсуні Богдан Хмельницький обвінчався з корсунською міщанкою Ганною Золотаренко. От вона і посприяла своєму братові Івану в політичній кар'єрі. Вже у вересні він був відправлений гетьманом у складі посольства до Москви на переговори про військову допомогу [2,126]. Наприкінці року відбувся заколот козаків Корсунського полку проти виконання умов Білоцерківського договору. Цей заколот було придушено і на початку 1652 р. Хмельницький поставив корсунським полковником лояльного до себе Івана Золотаренка [6, 343]. Його задачею було втримати Корсунський полк від подальших виступів, що і було зроблено. Будучи корсунським полковником, Золотаренко брав участь у розгромі польської армії під Батогом 1652 р. [4, 208].

Полковником у Корсуні Іван Золотаренко був лише півроку, оскільки вже у липні 1652 р. він видав універсал. у якому підписався як ніжинський полковник. Установити, у зв'язку з чим його перевели до Ніжина, нам не вдалося.

Будучи ніжинський полковником, Іван Никифорович намагався бути у гарних стосунках з різними суспільними станами. Оскільки Ніжин був одним із найбільших торгівельних центрів України, полковник охороняв привілеї міщан, відповідально ставився до потреб торгівлі. Так, 22 липня 1652 р. він видав універсал купцям, які їхали на Свенський ярмарок до Брянську, з наказом скрізь їх пропускати [13, 265]. Також Іван Золотаренко прихильно ставився до православних монастирів, надавав їм різні маєтності. Наприклад, 18 серпня 1652 р. він надав села Холми, Ядути, Пральники, Високе та Красний Став Максаківському Киселівському монастирю. Це пожалування було закріплене і його наказом від 3 березня 1654 р. [14, 886-887]. 11 грудня 1653 р. І. Золотаренко дозволив Ніжинському Благовіщенському Красноострівському монастирю мати млин в селі

Нові Млини на річці Сейм [13, 266]. 25 лютого 1654 р. ніжинський полковник разом із полковим суддею Силуяном Мужиловським надав хутір Коростилівський цьому ж монастирю [13, 267]. 18 серпня 1654 р. І. Золотаренко наказав жителям монастирських сіл без опору служити ченцям Максаківського Киселівського монастиря [14, 887888]. Всі ці пожалування пізніше були підтверджені універсалами гетьмана Хмельницького.

Іван Золотаренко виступив ініціатором побудови кам'яного Свято-Миколаївського собору у м. Ніжині. На будівництво було залучено, крім його особистих грошей, ще й кошти матері, брата Василя, ніжинських козаків та міщан. Про це говорить заповіт ніжинської міщанки Копачовчихи, яка передавала третину своїх коштів «на нову церкву, яка ... за старанням його милості пана Івана Нечипоровича, гетьмана нашого Сіверського ... фондована» [9, 17].

Перебуваючи на різних посадах, Іван Никифорович значно розширив свої земельні володіння. Вже у 1651 р. він мав маєтності у Київському воєводстві [15, 77]. Рясним на отримання маєтків для Золотаренка виявився 1654 р. Так, цього року 3 травня московський цар пожалував полковнику містечко Глухів, 21 серпня - містечко Парзне [7], а 27 вересня - містечко Батурин [1, 174]. До 1655 р. І. Золотаренко отримав у власність також село Липів Ріг та слободу Переяславка у Ніжинському полку. Остання «почалася . від млина, який купив ... Золотаренко і біля нього осадив село» [11].

Перебуваючи на Сіверщині, Іван Золотаренко проявив себе як непоганий військовий, адже вона була прикордонним регіоном і захищала північні кордони країни. Тому Золотаренка було призначено наказним гетьманом, і його задачею було постійно тримати в напрузі польсько-литовські війська. У жовтні 1652 р. козаки Ніжинського полку за наказом «Золотаренка, ніжинського полковника, який є тут тепер наказним гетьманом, виступили і так тихо завдяки симпатії до них селян переправилися через Дніпро, що й собака на них не гавкнув» [4, 57]. Виходячи з прикордонного статусу регіону, Золотаренко змушений був збирати із селянських дворів «на зілля і на свинець ... по два алтина з двору, а з козацьких дворів по алтину з двору» [16, 69].

18 січня 1654 р. Золотаренко, як ніжинський полковник, був серед тих, хто присягнув на вірність московському царю в Переяславі [4, 126]. З цього моменту наступив його справжній «зоряний час», бо Московське царство не задовольнялося приєднанням до себе України. Йому потрібно було більше. Однією з цілей московської експансії стала Білорусія. Україна також мала види на цю країну, адже її населення почало покозачуватися. Завдання приєднання Білорусії до нашої країни й було покладене на плечі Івана Золотаренка.

Активні бойові дії в Білорусії почалися у травні 1654 р. Під керівництвом наказного гетьмана Сіверського українська армія взяла Гомель, Чечерськ, Могилів, Чавуси, а у вересні українські війська, разом із московськими, взяли Смоленськ. Наступного, 1655 р., українсько-московська армія взяла місто Вільно - столицю Великого князівства Литовського.

Ще на початку жовтня 1654 р., зайнявши значну частину Білорусії, Золотаренко направив до московського царя свої вимоги. У них зазначалося, що усі, хто «в Білоруси, в Могилеві і в волості Могилевській назвалися Запорізькими козаками, і всім хто прихиляється до війська (запорізького), нехай буде вільно в нім перебувати» [3, 936]. Фактично він вимагав від царя, щоб той дозволив і у Білорусії влаштувати козацький устрій.

Слід зауважити, що в ті часи логістичної служби в арміях світу не існувало, тому солдати змушені були самі себе годувати. Зрозуміло, що часто це приводило до грабунку населення зайнятих територій. Виключенням не була і Україна. У вересні 1654 р. московський воєвода М. Воєйков з Могилева скаржився до царя, що козаки І. Золотаренка в Могилевському повіті «села ... розоряли, хліб всілякий твій государів веліли возить до себе під Бихів, млини почали віддавати в оброк і у відкуп, грошові оброки із селян вибирали, ставки, які з рибою ... розпродали, і у селян коней та худобу всіляку забирають, і хліб, що стояв у коморах, продають» [1, 339]. До того ж московити вважали Білорусію вже своєю землею, і це приводило до частих сутичок між ними і українцями. Наприклад, той же Воєйков у жовтні 1654 р. писав до московського царя, що московські «стрільці були послані в села для збору хліба, і той . хліб ті стрільці зібрали й складали по селам на токах... І ... гетьманові ... козаки твоїх ... стрільців із сіл . вибили, і що намолоченого хліба було, та й те у них відібрали і селянам не веліли возити у Могилев нічого» [1, 427]. У листопаді 1654 р. українців з Могилевського повіту намагався прогнати московський окольничий І. Олферьєв. Однак «гетьман Іван Золотаренко ... козаків вислати із Могилевського повіту не велів» [1, 436]. Кінець-кінцем московити все ж змусили українців покинути Могилевський повіт, залишивши їм тут «для прокормлення» три волості.

Іван Золотаренко мав круту вдачу. Це інколи приводило його до конфліктів із козаками. Так, московський посланець С. Мартинов повідомляв: «Золотаренка де козаки не люблять, а говорять поміж собою, що ніби-то Золотаренко від Бихова відступив через домовленість з Биховцями, що ті обіцяли великий хабар, да і за те де Золотаренка не люблять, що недавно, напившись п'яний, вбив до смерті суддю войскового Силуяна Мужиловського» [1, 469]. Про вдачу Івана Никифоровича ходили різні міфічні перекази. Розказували, що він, нібито, був вовкулаком, а тому вбити його не можна.

Багато легенд пов'язано зі смертю І. Золотаренка 27 жовтня 1655 р. під час облоги фортеці Старого Бихова. Їх, в основному, поширювали польські хроністи. Так, «Історія Русів» наводить одну з них. У ній говориться, що Золотаренко був «великим характерником, або чародій, себто волхователь, що володів багатьма дияволами, од яких мав таку незвичну силу у війні». Кулю, якою його застрелив органіст Томаш, кзьонзи освятили і скріпили особливими закляттями, «в ній нуртовина була срібною з латинськими літерами» [5, 176].

Золотаренка відспівали й поховали на батьківщині, у Корсуні. Під час відспівування загорілася церква, і від пожежі загинуло близько 400 осіб. Самовидець у своєму літописі так писав про наслідки цієї трагедії: «И так вмісто радостнаго праздника мало хто знайшолъся в том місті, жебы не плакал своїх пріятелей, так в скором часі срокгою смертію погибших: хто отца, хто матки, хто сина, брата, сестры, дочки» [8, 72]. Однак і тут невідомий польський хроніст прикрасив цю подію: «Коли почався похорон, то труп почав рухатися, встав, почав стогнати і страшити.., чули теж злий дух, що виходив з трупа..; труп ліг на катафалк, підняв руки з труни, почала текти кров і повстав голос трупа: «Утікайте, утікайте, утікайте!»... Хтось ногою зачепив лампу ... і сила людей загинула, церква і з труною і з усім начинням згоріла» [17, 204 - 205].

Останки І. Золотаренка відспівали після цього в іншій церкві, і він був похований на цвинтарі біля неї. Однак до нашого часу його могила не збереглася. Могильний камінь з неї у 1956 р. було використано під фундамент однієї з хат [12, 28].

Отже, на підставі аналізу значної кількості джерел можна реконструювати життя Івана Золотаренка. Було встановлено, що він у різні часи був наказним гетьманом Сіверським, корсунським і ніжинським полковником. І хоча Золотаренко народився у правобережному місті Корсуні, однак найбільш відомим він став під час проживання на Лівобережній Україні завдяки своїй діяльності на посаді наказного гетьмана Сіверського. В дослідженні життєвого шляху І. Золотаренка є декілька білих плям. Так, на даний час не є можливим встановити точну дату його народження та біографію до початку Національно- визвольної війни.

Література

1. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею - СПБ., 1889. - Т. 14. - 902 с.

2. Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы: В 3 Т. - К., 1953. - Т. 3. - 645 с.

3. Грушевський М.С. Історія України-Руси - К., 1997. - Т ІХ-2. - 872 с.

4. Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр. - К., 2014. - Т 3. - 424 с.

5. Історія Русів - К., 1992. - 320 с.

6. Кулиш П.А. Отпадение Малороссии от Польщи (13401654). - М., 1888. - Т 2. - 260 с.

7. Лилеев М.И. Иван Золотаренко, нежинский полковник// Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, ф. 61, № 127, 18 л.

8. Літопис Самовидця. - К., 1971. - 208 с.

9. Ніколенко А.Г. Іван Золотаренко // Корсунський часопис. - 1997. - № 5. - С. 16-20.

10. Реєстр Війська Запорозького 1649 року - К., 1995. - 592 с.

11. Сборник архивных материалов по истории Малороссии // Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, ф. 1., № 56538-56729, лаз. 4/13. - 64 л.

12. Степенькіна П.Я., Дремлюк С.П., Ніколенко А.Г, Степенькін С.Ю. Корсунь староденний. - Черкаси, 2011. - 448 с.

13. Універсали Богдана Хмельницького. - К., 1998. - 382 с.

14. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687). - К.-Л., 2004. - 1087 с.

15. Щербак В.О. Формування козацького стану в Україні - К., 1997. - 180 с.

16. Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. - К., 1998. - 447 с.

17. Historia panowania Jana Kazimierza przez nieznajomogo autora. Wolana z rekopismu przez Edwarda Raczun'shiego - Poznan, 1840. - 238 s.

Размещено на Allbest.ru