Етносоціальні зміни та особливості освітнього розвитку на Поділлі наприкінці XVIII - в першій половині XIX століття

In the article the process of ethno-social changes and features in the development of educational sphere Podillia late XVIII - early XIX century have largely been caused by the growing multi-ethnic composition of its population and the increasing diversity of the cultural and educational spheres, formed as a result of agricultural colonization. Analyzed territory Podillia province, which was one of the largest in the Russian Empire, where the population of11365511 inhabitants, including 580396 males. According to the census in 1897 in the province there were 1 7 cities and 120 towns, and in general 7207 settlements. Proved that during the study period increased not only the population of the region, but also experienced a significant diversification of its ethno-national structure that predetermined migration, continued development of its territories, not only representatives of the titular ethnic group from Volyn and Galicia, but the Polish and Jewish minorities and foreign colonists.

Актуальність проблеми етносоціальних змін у функціонуванні системи освіти Подільської губернії кінця XVIII - першої половини XIX століття пояснюється тим, що вона стосується досі ще мало вивченої, але важливої для історичної науки сфери суспільного життя.

В досліджуваний період, найбільшу питому вагу в складі мешканців Поділля складали українці. Вони були представлені переважно селянами, на яких царизм переніс кріпосницьку систему. Поляки були неоднорідними у соціально-етнічному плані. Частину з них становили так звані «мазури» - переселенці з Мазовії. Іншу групу становила шляхта, тобто чиншовики - нащадки дрібної польської шляхти, котру привезли з собою великі польські магнати, щоб було кому нести військову службу та охороняти кордон. У досліджуваний період не тільки зменшувалася частка польської меншини, а й зазнало змін її соціальне становище: адже з панівної вона поступово скочувалася до соціально пригніченої частини населення. Водночас, за кількістю на друге місце після українців вийшла єврейська меншина, перемістивши на третє поляків. Цьому сприяло введення в 1796 р. так званої смуги осілості, якою дозволялося жити євреям у населених пунктах Наддніпрянської України, зокрема й на Поділлі, а також розширення їх прав щодо занять торгівлею та ремісництві.

У загальній етнічній структурі подолян четверту сходинку посіли росіяни. Вони головним чином були представлені військовими, чиновниками, представниками православного духовенства, економами, управителями, купцями та частково старовірами. Крім старовірів, вони переважно оселялися в містах і містечках, роблячи ці населені пункти дедалі більш неукраїнськими. освіта подільський етносоціальний

В сільській місцевості краю змінити етнонаціональну панораму царизм істотно не міг. Зробити це на користь Російської держави було значно легше в містах, які стали адміністративними центрами губернії та повітів, і містечках. Саме в останніх у досліджуваний період відбулось наповнення населенням за рахунок стимулювання євреїв, поляків й іноземних колоністів до поселення в містах і містечках й заохочення до занять ремеслом, промислами, заводським і фабричним виробництвом, а головне торгівлею та витіснення українців на узбіччя суспільного життя. Євреї, поляки, росіяни та іноземні колоністи розселялися спорадично і, як правило, трималися осібно, виявляючи турботу не тільки про питання власності і господарські заняття, а й підготовку та виховання своїх дітей до життя. Відтак, міста ставали анклавами російського впливу, а містечка переважно польського та єврейського. Як зазначає А. Філінюк, стратегія етнічного плюралізму «... все більше узгоджувалася зі стратегією зростання та посилення російського політичного та освітньо-культурного середовища» [13, с.507] як у цих населених пунктах, так і загалом у губернії.

Етнічне урізноманітнення мешканців Поділля, зумовлене польською, єврейською, російською та іноземною колонізацією, спричинило виникнення і розвиток не лише польських, російських і єврейських світських й церковних навчальних закладів, але й шкіл іноземних колоністів. Зокрема, наприкінці XVIII - в першій половині XIX ст. єврейські школи функціонували у Межирові, Пиляві, Старій Синяві, багатьох інших населених пунктах губернії. В описі Подільської губернії за 1806 р. губернський землемір Екстер зазначив функціонування 21 єврейської школи, зокрема: 4 в Могилів-Подільському, по 3 - у Балті, Вінниці та Ямполі, по 2 - в Брацлаві, Летичеві і Проскурові, а також по 1 - у Вербовці та Ушиці [6, с.86-92].

Єврейські громади створювали свою власну систему освіти, в якій велика увага приділялась релігійному вихованню дітей і формуванню національної свідомості. Культове ставлення єврейського етносу до освіти пов'язане з характерним для єврейства господарсько-культурним типом, традиційними видами його занять, які потребували досить високої загальної і фахової освіти.

Типовими зразками носіїв знань були хедери, талмуд-тори (громадські безкоштовні школи) і небагаточисленні ісшиви (вищі школи). Хедер - у тій формі, в якій він функціонував на українських землях протягом майже всього ХК ст., - був продуктом того часу, коли євреї були заперті в «гетто» і їх суспільне життя обмежувалось його вузькими інтересами [11, с.564]. Сутність хедерної науки становив талмуд і хедер перетворився в школу схоластичної словесності. Хедер, однак рухався назустріч національній потребі часу. Остання вимагала формування єврея, здатного наполегливо та стійко терпіти всяке пригнічення та гноблення, разом з тим виробляла в кожної дитини міцну релігійно-моральну індивідуальність.

Розвиток освіти євреїв у XIX ст. відбувався у надзвичайно складних соціально-економічних, суспільно-політичних і правових умовах. Впроваджуючи реформи, царизм не брав до уваги, що євреї мали своє самоуправління, вікову відчуженість від іновірців, прихильність традиціям і общинним авторитетам [12, с.164]. Але незважаючи на політику самодержавства, на важкі умови, в яких проживала єврейська спільнота, освітній рівень її дітей невпинно зростав. Причиною було те, що кожна релігійна община мала багато хедерів - шкіл для хлопчиків і свою духовну Талмуд-Тору. І це закономірно, адже навчання в хедерах вважалося обов'язковим для всіх хлопчиків віком від 6 до 13 років. Дівчатка отримували в основному домашнє виховання та освіту. Євреї, виховуючи своїх дітей, перш за все дбали про їхню релігійну освіту, яка полягала у вивченні молитов, читанні катехізису та великої кількості їх національних богословських книг. Заради цього батьки на власні кошти утримували хедери. Кожна єврейська громада мала по декілька хедерів, утримувала своїм коштом учителів, що було гордістю кагалів [10, с.125].

У 40-х рр. XIX ст. в Російській імперії розпочалася реформа в галузі єврейської освіти. В листопаді 1844 р. департамент народного виховання видав циркуляр про освіту євреїв. Починаючи з 1845 р., в Подільській губернії започатковується організація навчання євреїв на державному рівні в державному єврейському училищі. Для нагляду за єврейськими училищами в Кам'янці-Подільському була утворена губернська навчальна єврейська комісія і п'ять повітових комісій. Ці заклади також перебували у вкрай незадовільному стані. Однак для євреїв це була єдина можливість отримати елементарну освіту [9, с.38]. Хоча положеннями 1804 та 1833 рр. було наказано допускати єврейську молодь у загальні навчальні заклади імперії.

Починаючи з 1847 р., навчання в училищі ділилося на три періоди. В краї були відкриті трирічні підготовчі класи для дітей, які закінчили єврейське училище першого розряду або отримали початкову освіту в домашніх умовах [8, № 21089]. Учні вивчали як загальні предмети (російську і німецьку мови, словесність, арифметику, алгебру, геометрію, географію, риторику, статистику, загальну і російську історії, правопис, креслення, малювання), так і єврейські предмети (Біблію, Мішну, Хаїє-Адам, Гемару, збірник релігійних законів, історію єврейського народу, духовне красномовство, єврейську мову (іврит). Викладання наук, за винятком єврейських предметів і німецької мови, велося російською мовою.

Варто зазначити, що двокласне єврейське училище функціонувало у Вінниці, натомість однокласні початкові училища діяли в Балті, Могилів-Подільському, Проскурові. Загалом у них навчалося 444 учні: 422 хлопчики і 22 дівчинки. До того ж, при Балтському та Могилів-Подільському училищах працювали ремісничі відділення. Як перші, так і другі утримувалися на кошти єврейських громад.

Рівень підготовки й методи навчання викладачів таких училищ були різноманітними. Учительські колективи складались як з іудеїв, так і християн. Викладачі-євреї, на відміну від викладачів-християн, як правило, не мали вищої освіти, але, на переконання державних чиновників, навчально-виховний процес відповідав поставленим вимогам [4, арк.6-7].

Для викладання Закону Божого в єврейські навчальні заклади призначались учителі єврейської національності, всі інші предмети могли читати православні. Вбачаючи у розвиткові єврейської освіти осередки самобутності та самосвідомості єврейської меншини, царський уряд усіляко обмежував діяльність хедерів. Щоб отримати дозвіл на право викладання в хедерах, меламеди нерідко по декілька разів на рік проходили спеціальні атестаційні випробування і перевірки на лояльність.

Одержавши документи про отримання відповідної освіти, випускники єврейських училищ могли працювати в приватних освітніх закладах. Проте навчати вони мали право тільки єврейських дітей. Євреям також було дозволено відкривати приватні училища, але вони повинні були звітувати про те, де саме і в яких місцях відкриті заклади, скільки в них навчається учнів, які викладачі там працюють, а також свідоцтва від батьків чи опікунів, які віддали дітей на навчання.

Німецькі родини оселившись на Поділлі, зокрема в Дунаївцях, не лише подбали про свою колонію, а й перенесли в містечко власну систему освіти, котра була сформована задовго до прибуття у край. Система освіти знаходилась під контролем духівництва, що регламентувалося указом від 1819 р., а також правилами 1840 р. Тут, поряд із школою римо-католицької церкви, діяло двокласне євангельсько-лютеранське училище для дітей німецьких ткачів, відкрите в 1836 р. У 1861 р. в місті була парафіяльна або церковно-приходська школа, в якій навчалося всього 9 дітей. На початку 70-х р. тут створюється двокласне міністерське училище, підпорядковане земству. Перед першою імперіалістичною війною в ньому займалося 285 хлопчиків і дівчаток [7, с.71-74]. Керуючись цими законами, духівництво лютеран і католиків здійснювало управління навчальним процесом до моменту передачі шкіл у відомство МНП, тобто до 1881 р.

В Кам'янці-Подільському функціонувало два парафіяльних училища: одне з яких - євангельсько-лютеранське училище Байша. В 1850 р. в училищі навчалось 30 учнів з яких дітей дворян було - 4, чиновників - 7, міщан - 1, солдатів - 10, селян - 2, інших - 6. Крім того, німецькі колоністи передавали місцевим селянам більш передові знаряддя праці, свою передову агрокультуру, різні види рукоділля тощо.

Учителі-іноземці, в більшості французького, німецького та польського походження, у 20-50-х рр. XIX ст. переважно займались приватною освітою. Однак вони часто не володіли методикою навчання, а іноді необхідним об'ємом знань. До того ж, російська влада всіляко контролювала ліцензування їхньої освітньої діяльності, а фактично обмежуючи доступ подолян до освіти.

Внаслідок революційних подій у Західній Європі в другій половині 40-х рр. ХІХ ст. самодержавство побачило реальну загрозу проникнення «шкідливих» ідей в суспільство західних провінцій. А тому уряд виробив таємні інструкції для генерал-губернаторів та інших високопоставлених чиновників. Вони передбачали посилення нагляду за поведінкою учнів у гімназіях, системну перевірку конспектів вчителів з боку поліції та канцелярій генерал-губернаторів. Одночасно посилювались цензурні заходи щодо книг і журналів. У вчителів гімназій поліція навіть вилучала конспекти для перевірки. Курс на деполонізацію, а точніше русифікацію освіти у 30-х рр. почав давати бажанні результати для царизму. Наприклад, в архівних фондах не було виявлено жодного документу про польські школи в повітовому центрі Проскурів ні на початку ХІХ ст. [5, арк.б], ні пізніше, хоча в 1862 р. «... православні жителі в м. Проскурові складали лише третю частину проти католиків-міщан».

Можна припустити, що внаслідок посилення контролю з боку влади, спрямованого на недопущення утворення польських шкіл в містах, їх стали організовувати по селах. Однак потрібно зауважити, що вони нараховували переважно від 5 до 15 учнів і не мали чітко визначених програм. Такі школи були в двох селах Проскурівського повіту, у с. Водички поміщиком Залеським був прийнятий дворянин Д. Вжесньовський, на якого покладалося завдання підготувати сільських хлопчиків на економ-офіціалів. Зрозуміла річ, лекції читались польською мовою. В школі нараховувалось 5 учнів. В іншому с. Клішківцях управитель маєтку Скорупський організував теж школу, «щоб у молитвах навчити тим поняттям, які б відповідали його закоренілому польському духу» [3, арк.17].

Ці та інші рішучі заходи були покликані локалізувати вплив поляків на освітні установи. Зокрема, вільні учительські вакансії надавались як правило росіянам. Посади учителів історії в гімназіях і повітових училищах губернії замінювались виключно «природними руськими і тільки при абсолютній неможливості знайти потрібних кандидатів із росіян, надавали їх уродженцям західного регіону. Лише восени 1859 р. під час перебування в губернському центрі Олександра ІІ відбулась його зустріч з подільською шляхтою, яка скористалася можливістю звернутися до імператора з проханням шляхетських виборів: «щоб діти бідних селян католицького віросповідання могли навчитися принаймні початкових елементів своєї віри». Через кілька місяців надійшла позитивна відповідь. 16 січня 1860 р. генерал-губернатор І. Васильчиков передав відповідь Ради міністрів: «Віднині римо-католицькому духовенству надаються рівні з православним духовенством права щодо навчання засад віри». Проте ще тривалий час поліція, яка жила часами Д. Бібікова, продовжувала репресивні заходи щодо парафіяльних католицьких шкіл, створених на Поділлі в маєтках Олександри Потоцької й Числава Яросінського. Приміром, у листопаді 1860 р. гайсинський справник своєю владою припинив діяльність п'яти таких шкіл у своєму повіті, де, відповідно навчалося 39, 18, 10, 7 і 3 учнів [1, арк.78-82]. Тоді подільський предводитель дворянства Ф. Собанський надіслав протест І. Васильчикову, наголошуючи на значній кількості селян, які потребують такого навчання. Удаючи намір до примирення, генерал-губернатор написав листа до двох єпископів католицьких дієцезій України, в яких просив, аби в цих школах навчали тільки катехізису і в жодному випадку не вивчали читання і писання.

Польська триступенева шкільна система, що ґрунтувалася на кількасотлітній традиції і яку реформували в останні десятиліття існування Речі Посполитої, була певною мірою збережена. Вона складалася з відносно густої мережі церковних і світських початкових шкіл, із численних середніх шкіл, влаштованих переважно на зразок єзуїтських або піярських колегій. За статутом 1828 р., парафіяльні школи призначалися для селян, ремісників і небагатих дворян і ділилися на чоловічі та жіночі. Вони були двох розрядів: малі - з дворічним і великі - з чотирирічним курсами навчання. В останніх, крім читання, Закону Божого, моралі та арифметики, викладалися практична механіка, природознавство, практичне землеробство і садівництво.

Вивчення стану народної освіти в селах губернії наштовхує на думку про те, що ні церковнопарафіяльні, ні міністерські школи не забезпечували освоєння грамоти навіть половини учнів. Викладання велося на основі примітивної методики, без підручників, російською мовою, якою селянські діти не володіли. І лише деякі учні після закінчення навчання могли читати більш менш по-російськи, але й вони повністю не розуміли смислу прочитаного: не могли передати текст своїми словами.

Упродовж першої половини ХІХ ст. стало поступово змінюватися ставлення до приватних пансіонів, котрі набували поширення. Це було пов'язано з тим, що приватною освітою переважно займались учителі іноземці - здебільшого французького, німецького та польського походження. І хоч їх було по всій губернії не більше ста осіб, це не викликало особливого довір'я до них з боку органів російської влади. Поштовхом до посилення контролю стала записка Міністра народної освіти графа О. Розумовського до імператора Олександра I з приводу приватних пансіонів від 25 травня 1811 р. В ній засуджувалося засилля іноземців серед утримувачів пансіонів, стверджувалося, що вони «... росіянам прищеплюють презирство до мови нашої ... і в надрах Росії з росіянина виховують іноземця».

Для виправлення становища пропонувалось здійснення декількох заходів, які були схвалені царем і відразу ж приведені у виконання. Так, відтоді училищному начальству пропонувалось при дозволі на відкриття чергового пансіону керуватись не стільки об'єктивними даними про майбутнього утримувача, скільки його реальними якостями. З того часу вони повинні були обов'язково знати російську мову самі та вводити її для викладання у своїх пансіонах. Учителі, які наймались до пансіонів, повинні були викладати російською мовою [2, арк.12-15]. Головним серед усіх заходів було введення з травня 1811 р. 5%-го щорічного податку з платні за утримання пансіонерів. Отримані гроші пропонувалось використати на «заснування особливих навчальних закладів, де будуть виховуватись діти батьків, що зробили Батьківщині важливі послуги, але залишені без засобів їх виховання, а разом з ними і діти збіднілих дворян».

Вважалось за необхідне, щоб для навчання дітей приймались іноземці з посвідченнями від російських училищних установ. Причому університет не тільки сам приступив до виконання усіх заходів щодо утримувачів пансіонів, а й намагався залучити до цього керівництво губернії.

Ще з серпня 1782 р. по країні діяла норма про екзаменування всіх іноземців, які займалися навчальною практикою в приватних будинках. В зв'язку з цим здійснювалися перевірки всіх утримувачів приватних пансіонів. За підсумками, дозволялося утримування пансіонів тільки тим особам, які мали атестацію, були відомими і могли рекомендувати в пансіони вчителювати своїх колег. Керівники пансіонів повинні були періодично звітувати про функціонування закладу та про моральність своїх вихованців. Потреба в перевірці пансіонів постала і в 1838 р., тому що поступили свідчення від Тимофія Ілєвіча про те, що в м. Вінниці громадянка Прень, яка не маючи ніякого посвідчення, певної кількості вчителів і класних дам, відкрила приватний пансіон. Таких проявів шарлатанства по Подільській губернії було кілька. В м. Вінниці було також виявлено вчителів - самозванців, які давали хабарі земській поліції та працювали без жодних посвідчень.

Починаючи з 1833 р., в подільських містах стали відкривати пансіони, але в разі крайньої потреби, у суворій відповідності стандартам державних закладів. Учителям і чиновникам, які були у шлюбі з польськими уродженцями католицького віросповідання, утримувати пансіони дозволялось тільки в крайньому випадку: за них поручався директор або наглядач училищ, а також вони зобов'язувались не впливати на учнів ворожістю до російських взірців.

Загалом вся освітня сфера в Подільській губернії ставала дедалі більш поліетнічною і менш становою, трансформувалася в напрямку розширення доступу до знань представників різних станів і змін у освітньому, духовному та культурному середовищі. Додаткові імпульси в цьому відношенні народна освіта одержала від реформ другого десятиліття ХІХ ст.

Список використаних джерел та літератури

1. Центральний державний історичний архів України в м. Києві, ф. 442, оп. 1, спр. 493 б.,108 арк.

2. Там само, ф. 707, оп. 13, спр. 322, 26 арк.

3. Державний архів Вінницької області, ф-67, оп. 1, спр. 11, 17 арк.

4. Там само, ф. Д-799, оп. 1, спр. 149, 47 арк.

5. Там само, ф. Д-213, оп. 1. спр. 3, 13 арк.

6. Державний архів Хмельницької області, ф-67, оп. 1, спр. 52, 322 арк.

7. Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края. С высочайшего соизволения издано при М-ве внутр. дел П.Н. Батюшковым. - СПб. : Тип. Т-ва «Общественная польза», 1888. - 280 с.

8. О заведении и содержании училищ в Волынской, Подольский и Киевской губерниях // ПСЗРИ-1. - СПб. : Тип. II Отделения Собственной Канцелярии Его Императорского Величества, 1830 г. - Т. 27. - № 21089. - С. 1073-1077.

9. Описи Подільської губернії кінця ХУЛІ - початку ХІХ ст. / укл., авт. вст. ст. С.А. Копилов, А.Б. Задорожнюк. - Кам'янець-Подільський : Аксіома, 2011. - 124 с.

10. Слободянюк П.Я. Єврейські общини Правобережної України : наук. іст.-етнологіч. вид-ня / Петро Слободянюк. - Хмельницький : Держархів України, Держархів Хмельницької області, Поділ. вид-ня ІМФЕ ім. М. Рильського НАН України, 2005. - С. 127, 128.

11. 100 еврейских местечек Украины : ист. путеводитель. Подолия / [сост. Лукин В., Соколова А., Хаймович Б. ; отв. ред. Лукин В.]. - СПб. : Изд. А. Гершт, 2000. - Вып. 2. - 704 с.

12. 100 еврейских местечек Украины : ист. путеводитель. Подолия / [сост. Лукин В., Хаймович Б. ; отв. ред. Лукин В.]. - Иерусалим; СПб. : Изд. А. Гершт, 1998. - Вып. 1. - 320 с.

13. Філінюк А.Г. Правобережна Україна наприкінці XVIII - на початку ХІХ століття : тенденції розвитку і соціальні трансформації : монографія / А.Г. Філінюк. - Кам'янець-Подільський : Аксіома, 2010. - 728 с.

Размещено на Allbest.ru