Садиба Кочубея в Батуриш, друга половина XVII - початок ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Садиба Кочубея в Батуриш, друга половина XVII - початок ХХ століття

Н.Б. Реброва

Анотація

У статті досліджується історія садиби генерального судді В. Кочубея в Батурині.

Ключові слова: Василь Леонтійович Кочубей, Батурин, Кирило Розумовський, Дмитро Дяченко, Петро Аркадійович Кочубей, прибудова, археологічні дослідження, музей, заповідник.

Аннотация

В статье исследуется история усадьбы Кочубея в Батурине.

Ключевые слова: Василий Леонтьевич Кочубей, Батурин, Кирилл Разумовский, Дмитрий Дяченко, Петр Аркадьевич Кочубей, пристройка, археологические исследования, музей, заповедник.

Annotation

Key words:Vasyl Leontiyovych Kochubey, Baturyn,

До наших днів у Батурині збереглись унікальні пам'ятки - будинок генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея (пам'ятка архітектури національного значення, охоронний номер 1770) та парк «Кочубеївський» (пам'ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення, охоронний номер І/17-578), що розташовані в західній частині міста по вулиці Гетьманська, 74. Вони об'єднані пам'яткою археології ХУП-ХУШ ст. «Садиба Кочубея», площа якої становить 9,9 га. Садиба включала в себе власне будинок, дерев'яну домову церкву Введення Богородиці, господарчі приміщення, парк, ставок, викопаний у руслі р. Чорної. Культурний шар пам'ятки потужністю до 0,5 м містить матеріали ранньомодерного періоду (ХУП-ХУШ ст.): фрагменти кераміки, кахлів, цеглу, предмети побуту. Це і є те, що залишилося на сьогодні від садиби, власником якої наприкінці ХУІІ ст. став Василь Леонтійович Кочубей (у 1687-1699 рр. - генеральний писар, 17001708 рр. - генеральний суддя).

Наша стаття - це перша спроба написати детальну історію садиби. Зауважимо, що вивчені публікації з цієї тематики не давали вичерпної картини, а були присвячені лише окремим сторінкам, які часом були в криті великим нашаруванням легендарних свідчень. На сьогодні можна з впевненістю сказати, що непросте завдання прослідкувати основні етапи історії садиби на основі архівних документів та археологічних матеріалів виконано і ми представляємо дослідження, яке, в першу чергу, базується на багаторічній роботі науковців колективу Національного заповідника «Гетьманська столиця».

Перше ґрунтовне обстеження будинку Василя Кочубея в Батурині влітку 1960 р. провів дослідник архітектури Лівобережної України Михайло Цапенко, який відніс будинок до числа пам'яток, збудованих у кінці ХУІІ ст., і зазначив: «В перестроенном виде он существовал до Отечественной войны. Во время войны дом сильно пострадал, остались целыми подвал и часть наружных стен. Исследования показали, что в ХІХ в. сохранившиеся древние стены по наружному периметру были обложены новой кладкой. Наземная часть здания оказалась как бы заключенной в футляр и благодаря этому сохранилась. Небольшие выступы с двух продольных фасадов были пристроены позже. Под зданием расположен большой подвал с глубокими нишами-шкафами в стенах.

...По объемно-плановому построению дом Кочубея представлял, по сути, большую каменную хату, состоящую из нескольких примыкающих друг к другу комнат. В сохранившейся части дома таких камер-комнат можно различить три, но, возможно, их было больше, так как при реставрации в ХІХ в. часть старого здания была разобрана» [1, 233] (з цим твердженням ми не згодні - аргументи далі).

У визначенні питання часу зведення будинку генерального суду існує усталена версія, в якій будівництво приписують першому батуринському гетьману Дем'яну Многогрішному і суд, скоріш за все, працював тут і за гетьмана Івана Самойловича.

В 1700 р. генеральним суддею було обрано Василя Кочубея. Ось як про це пише канцелярист Самійло Величко: « .На другий чи третій день, коли полковники і вся старшина з'їхалися перед Божою службою до гетьмана на Гончарівку і Кочубей туди ж прибув, несподівано було йому вручено від гетьмана та всієї старшини суддівський уряд, про який він і не гадав» [2, 602-603].

З обранням В. Кочубея генеральним суддею пов'язують зміну функціонального призначення будинку - він переходить в особисту власність Василя Леонтійовича. Підтвердження цьому на сьогодні можна знайти лише в матеріалах археологічних досліджень - саме на початку ХУІІІ ст. будинок прилаштовується для проживання родини, згідно моди та смаків господаря будуються кахляні печі.

У серпні - вересні 2003 р., в рамках реалізації урядової програми (№ 1123 від 17.08.2002 р.), розпочалася реконструкція будинку, що дозволило науковцям вперше ретельно його дослідити. У ХІХ ст. не були знищені ознаки, які дозволяють визначити початкові розміри будинку В. Кочубея - під час археологічних робіт було виявлено чотири контрфорси біля всіх кутів споруди ХУІІ ст. Будинок розміром 9,8 х 17 м прямокутної в плані форми, витягнутий довгою віссю по лінії південь - північ з невеликим відхиленням на схід, мав досить складний поділ внутрішнього простору. Наявність входу до підвалу зі східного боку позначається на плануванні кімнат, відбираючи частину внутрішнього простору [3, 116-136].

Ситий Ю., Дмитрієнко С. Малюнок-реконструкція «Кочубеївщина, кінець XVII - початок XVIII ст.», 2007р.

За результатами промірів розмірів цегли на ділянках стін ХУІІ ст. було встановлено, що переважно використовувалася цегла розміром: 29-30 х 15 х 6 см, яка ближча до української будівельної традиції, але відрізняється від подібної цегли з Гончарівки. Це може свідчити про більш ранній час побудови будинку порівняно з палацом І. Мазепи на Гончарівці (будівництво якого не могло розпочатися раніше 1687 р.), що підтверджує легендарну версію про зведення будинку за часів Д. Многогрішного (1669-1672 рр.).

Після зняття підлоги 70-х років ХХ ст. біля південної стінки найбільшої зали, на просторі між двох дверей, вдалося дослідити фундамент кахляної печі розмірами 1,5 х 2,6 м. З'ясувалося, що для його побудови використана цегла «московського» стандарту кінця XVII ст., а в кладці стін будинку присутня виключно цегла «київської» традиції. Це вказує на появу печі пізніше від часу будівництва самого будинку і свідчить про прилаштування будинку для потреб його постійних мешканців - сім'ї Василя Кочубея, можливо саме після описаних С. Величком подій 1700 р. Основна маса кахлів, виявлених при дослідженні печі, оздоблена рельєфним орнаментом з мотивом грона винограду і вкрита бірюзовою глазур'ю. Особливо цікавою є знахідка кахлів з малюнком офіцера в однострої, яка, ймовірно, займала центральне місце на фасаді. Така груба була досить типовою для осель козацької старшини. «Лазурова піч Кочубея» захопила Я. Маркевича, і він навіть замовив собі подібне оздоблення груби, про що знаходимо свідчення у його щоденнику [4, 37].

Будинок вистояв при жорстокому нищенні Батурина російськими військами під керівництвом Олександра Меншикова в листопаді 1708 р. Саме про це писав Тарас Шевченко в поемі-містерії «Великий льох»:

На тім пожарищі Одна тільки й осталась В Батурині хата [5, 301-306].

Вперше документальне свідчення про садибу зустрічаємо у «Відомостях про майно, що належало І. Мазепі, та населення Батурина від 1 лютого 1726 р.», де зазначено: «Дворы владельческие при Батурине, которые имеются для приезду: Федора Кочюбея - 1, в нем живет прикащикь ево» [6, 311]. Це дає можливість припустити, що батуринську садибу успадкував від Василя Леонтійовича його молодший син Федір. Згідно Мазепиної книги садиба була не єдиним майном Федора в Батурині - володів він і греблею на р. Сейм: «Федора Кочубея - три каменя, его жь Кочубея - коло одно ступное» [6, 70]. Помер Федір Васильович в 1729 р. У шлюбі з Анастасією Василівною Скоропадською він дітей не мав і тому після смерті його майно було розділене між братами і сестрами. Так Параска Василівна (померла в 1726 р.) отримала від брата Федора млин на р. Сейм, а батуринську садибу,ймовірно, отримав старший брат Василь (у 17291743 рр. - полтавський полковник), тестамент якого підтверджує приналежність садиби йому. Згідно нього Василь Васильович заповідає своєму молодшому сину Петру с. Кунашівку з двором, греблею та млином, дворище в с. Бахмачі, в Бахмацькій сотні з с. Тиницю з людьми, двором та хутором Пісковським, в Батурині двір та млин на р. Сейм з греблею, млин в м. Нових Млинах на р. Сейм [7, 535].

Свідчення, приведені О. Лазаревським за генеральним описом Лівобережної України за 1764-1769 рр., фіксують в Батурині «мелкое владение: бунчукового товариша Петра Кочубея на улице Гончаровке; в том дворе церковь деревянная старая во имя Пресвятой Богородицы» [8, 118]. Це вже точна вказівка саме на садибу генерального судді В. Кочубея - відомо, що до другої половини ХУШ ст. територію садиби прикрашала дерев'яна церква Введення Богородиці. Точно вказати дату зведення храму наразі неможливо, але, вірогідно, що це відбулося ще за Василя Леонтійовича: «При входе в церковь вокруг дверей есть надпись, из которой видно, что церковь эта выстороена В. Кочубеем в XVII ст. во имя входа в храм Пресвятой Богородицы, но неизвестно в каком году, потому что на месте, где означается год построения, видны только две начальные цифры - 16..., а остальные две стерты так что их нельзя разобрать... На колокольне висел колокол, на котором была надпись: сей колокол соорудил пан Федор Кочубей и портрет этого Кочубея в малом виде во весь рост» [9, 89].

Науковці Ю. Ситий та С. Дмитрієнко у 2007 р. за результатами археологічних досліджень та аналізу виконали малюнок-реконструкцію «Кочубеївщина, кінець XVII - початок XVIII ст.», на якому зображено будинок в оточенні споруд, що, на думку авторів, могли розміщуватися на території садиби на початку XVIII ст.

Після смерті Петра (помер не одруженим) у 1769 р. всі його володіння були розподілені між братами. Зустрічаємо, що «после смерти брата Петра Семен получил ... в м. Батурине 11/3 кола», у відомості про заселення Батурина за 1751-1756 рр. зазначається о «владения обозного генерального господина Кочубея - 9 дворов посполитих» [8, 160], та свідчення про долю батуринської садиби в зв'язку зі смертю Петра Васильовича Кочубея відсутні. Аналізуючи подальшу долю садиби припускаємо, що певний час вона таки перебувала у володінні генерального обозного Семена Васильовича Кочубея (роки життя 1725-1779), який обіймав цю посаду при гетьмані Кирилі Розумовському упродовж 1751-1779 рр. Цілком імовірно, що саме генеральний обозний, володіючи батуринською садибою, не зміг устояти перед проханням свого безпосереднього керівника і продав її.

В кінці XVIII ст. власником історичної садиби стає гетьман К. Розумовський. М. каєнко зазначає: «.Недалеко отъ Тепловки находится то место, где жилъ Василий Леонтьевичъ Кочубей, отчего оно и называется Кочубеевщиною. Оно прежде принадлежало Розумовскому, но недавно куплено однимъ изъ потомковъ прежнего его владетеля.» [10, 76]. Зазначимо, що в Описі Батурина за 1760 р., який складений у зв'язку з тим, що імператриця Єлизавета «жалует» у володіння Кирилу Розумовському Батурин, садиби Кочубеїв серед «пожалованных» не зустрічаємо. Це дає підстави стверджувати, що К. Розумовський придбав садибу після 1760 р. Можемо припустити, що головним мотивом для гетьмана стало те, що це була єдина садиба, яка вціліла в Батурині з часів !вана Мазепи, тим більше вона межувала з територією його маєтку, що був зведений на центральній вулиці Батурина (Київській, нині - Ющенка) відразу по обранні К. Розумовського гетьманом.

Про зміни, що зазнала садиба в цей час, свідчить М. каєнко в «Черниговских губернских ведомостях» за 1860 р.: «Дізнавшись, що за річкою Сейм живе багато людей, яким під час розливу річки дуже важко ходити до церкви, К. Розумовський наказав перенести туди дворову церкву Кочубея, маєток якого дістався в його руки, і попросив місцевого архієрея призначити священика. У 1778 р. церква була перенесена за р. Сейм і поставлена між двома слобідками - Городищечком і Матіївкою. На новому місці вона була освячена в ім'я !оанна Богослова» [10,77].

Зміни в самому будинку другої половини XIX ст. підтверджують археологічні дослідження 20042005 рр. Прибудова другої половини XVIII ст. була зведена з південно-західного боку і мала Г-подібне планування розмірами 25,2 х 18,1 м (площею близько 400 м²). В процесі робіт були виявлені кахлі, які відносяться до часів К. Розумовського, що вказує на заміну частини печей згідно з новою модою [11, 267-272]. Виявлені залишки фундаментних ровів говорять про значно слабшу конструкцію стін прибудови часів К. Розумовського. З відомості про забудову та землевласників Батурина (не пізніше 1803 р.) дізнаємося, що прибудова часів К. Розумовського була дерев'яною: «Каменный дом, прозываемый Кочубейский, с пристройкою к оному деревянного дома, к оному пустопорожная земля, принадлежащая к оному дому; всей площади 18104 кв. сажень» [8, 204-207]. садиба кочубей музейний культурний

Після смерті гетьмана К. Розумовського (1803 р.) Батурин перейшов у власність до його сина Андрія. У 1836 р. було проведено «Опись Батуринской Его Светлости Князя Андрея Кириловича Разумовского Волости состоящим Черниговской Губернии в Конотопскомь Уезде», де читаємо: «От сего дома начинается другой сад и за оным против пруда, что около кузниц, большой двор и дом, называемый Кочубейский, где занимает квартиру г-н управляющий и находится вотчинное правление, сего дома большая часть деревянная, а меньшая часть - каменная; при нем в одну сторону имеется два флигеля - один для кухни, а другой для служителей, при коих маленький двор, где содержатся для дома дойные коровы, для коих имеется деревянный сарай, по другую сторону две кладовые, также небольшой флигель, ледник, сарай, конюшня и изба для кучеров и караульных сторожей. От сего Кочубейского дома простирается регулярный сад с разными как плодовитыми, так и дикими деревьями, в коем неподалеку от дома имеется деревянная баня, в коей две особые комнаты, в конце сада каменная солодовня» [8,239-241].

По смерті Андрія Кириловича (1836 р.) будинок з парком повертається у власність Кочубеїв. Викликає інтерес свідчення І. Іноземцева про відвідини Батурина Кочубеєм: «Батурин посетил один из Кочубеев, любитель археологии. Он приобрел, между прочим, в церкви Воскресения Господня старинное архиерейское кресло....Между прочим, один большой кусок пушки с выбитой надписью о времени отлития (конец XVI ст.) был приобретен тем же Кочубеем» [12, 1054-1061]. Відповідь, хто саме із Кочубеїв придбав крісло гетьмана Розумовського, що знаходилося у вівтарі церкви-усипальниці, знаходимо у О. Васильчикова: «Кресло это недавно продано местным духовенством Петру Аркадьевичу Кочубею» [13, 486].

Припускаємо, що П.А. Кочубей навідався до Батурина не лише для збирання предметів старовини. Головною метою могло стати повернення історичної садиби у власність родини. Петро Аркадійович Кочубей (роки життя 1825-1892) у другій половині ХІХ ст. викуповує садибу в Батурині з державної казни: «. недавно куплено одним из потомков прежнего его владетеля.» [10, 76]. О. Васильчиков у монографії «Семейство Разумовских» вже засвідчує приналежність садиби Петру Аркадійовичу: «.в самом Батурине в саду Петра Акрадьевича Кочубея, называемом Кочубеевщина, существовал еще дубовый пень, на котором, по преданию, любил садиться Разумовский» [13, 486]. А.М. Костомаров, хоча і не називає імені, але в записках про відвідини Батурина за 1878 р. зазначає: «..направил нас осмотретьдворКочубея,принадлежавшийказенному генеральному судье и до сих пор остающийся во владении одного из его потомков» [8, 280-282].

Ці припущення підтверджують документи, які лише в 2013 р. вдалося виявити в Російському державному історичному архіві у фонді № 971 «Кочубеи. Дворяне и князья»: «Прошение Кочубеев АлександруІІиперепискаКочубеевсМинистерством государственных имуще ств и должностными лицами о приобретении земли «Кочубеевки» в м. Батурине Конотопского уезда Черниговской губернии за 8 августа 1856 г, 31 марта 1859 г. и без дат». Хоча не вказано імені Кочубея, який саме просить, але, враховуючи роль, що відігравав Петро Аркадійович в часи імператора Олександра ІІ (1855-1881 рр.), сміливо припускаємо, що саме він піклувався перед імператором. Тим більше, що дати документів співпадають з рішенням Петра Аркадійовича про переїзд з Росії, де він народився та прожив свідоме життя, на Україну у Згурівку.

Дерев'яна прибудова, зроблена за часів К. Розумовського, скоріш за все, була вже у поганому стані, і тому нові старі власники садиби прикладають зусилля, щоби повернути будинку первісний вигляд. Про знесення прибудови часів К. Розумовського знаходимо свідчення у Василя Різниченка: «. Первый этаж его подвергся перестройке: часть дома была разобрана, сделаны новые сволоки, крыша, дымовые трубы нового фасада, чудесные старинные кафельные печи были заменены новыми простыми» [14, 28-42]. Про це та перепланування у другій половині ХІХ ст. пишуть О. Лазаревський, М. Цапенко, М. Костомаров. Результати досліджень дають нам підстави стверджувати, що відомі історики роблять помилкові висновки про те, що в ХІХ ст. була розібрана частина історичної будівлі. Але це пояснюється тим, що дослідити будинок, як це було зроблено науковцями в 20032005 рр., історики архітектури не мали можливості. Фактично у ХІХ ст., залишивши в основі первісний об'єм будівлі, були виламані дві ділянки в середині довжини будинку і розширена центральна зала будинку в двох напрямках - на схід та захід.

Фотографії початку ХХ ст. фіксують з північного боку будинку невелику дерев'яну прибудову, що сполучалася із північною залою через двері на місці вікна на північній стінці. Фундаменти цієї прибудови знайдені в 2003 р. під час досліджень північно-західного контрфорсу. Можемо припустити, що вона зведена в кінці ХІХ ст. Напевно в цей же час була прибудована кімната і з південного боку від стін ХVП ст., яка раніше використовувалася як котельня.

Ще одним важливим аргументом, що опосередковано підтверджує те, що власником батуринської садиби був Петро Аркадійович, є матеріали з фондової колекції НІКЗ «Гетьманська столиця», які засвідчують, що на початку ХХ ст. садиба належала вже сину Петра Аркадійовича Василю. І хоча ми не маємо документального підтвердження, та з впевненістю можемо говорити, що він успадкував її від батька. Василь Петрович був найменшою, шостою, дитиною в родині, але так сталося, що він став єдиним спадкоємцем - четверо дітей подружжя Кочубеїв померло в дитинстві, а донька Любов померла молодою.

Будинок Кочубея. Фото кінця ХІХ ст. З фондової колекції НІКЗ «Гетьманська столиця»

Листи від головного лісничого Старо-Гутського лісництва П.А. Павловича до сторожа батуринської садиби В.П. Кочубея Дмитра Косьмовича Дяченка були передані до фондів музею у 1988 р. Саме вони допомогли нам визначити, що останнім із нащадків генерального судді, хто володів батуринською садибою, був Василь Петрович Кочубей. Іменний відкритий лист від 12 вересня 1912 р. вгорі містить напис: «Старо-гутское лесное управление Стацкого Советника В.П. Кочубея», а внизу зазначена адреса: «м. Батуринъ Черниговской губ. Сторожу Батуринской усадьбы В.П. Кочубея Дмитрию Дьяченко» [15].

З листів робимо висновок про те, що за дорученням В.П. Кочубея П.А. Павлович систематично опікується садибою. В листі від 7 березня 1904 р. читаємо: «.. .Предписываю тебе объявить желающим снять аренду огорода, что 18 сего Марта месяца я приеду вь усадьбу и произведу торги на отдачу вь оренду этого огорода на три года. Желающим принять участіе вь торгахь должны будуть представить залог вь размере 25 руб. Одновременно сь симь высилаю тебе 35 руб. изь коихь десять руб. вь уплату за починку крыши и двадцать пять руб. выдать рядчику подь росписку в задатокь по устройству изгороди». В листі від 12 вересня 1912 р. значиться: «.Разрешаю тебе ремонть крыши вь квартире сторожа, на сумму не свыше семи рублей. Оправдательные документы должны быть высланы вь Контору лесничества» [16, 91-92].

Цікавим є і той факт, що Василь Петрович не залишився осторонь долі палацу К. Розумовського,коли «. вскоре дворец был официально передан в заведывание специально для этого избранной обществом комиссии. Граф Разумовский (Каміл Львович - Н.Р.), изъявивший готовность фактически поддержать инициативу общества, был избран почетным председателем этой комиссии, светлейший князь М.К. Горчаков, как инициатор реставрации стал председателем, а Г.К. Лукомский секретарем этой комиссии, которая архитектором всех предполагающихся по ремонту и реставрации дворца работ избрала А.Е. Белогруда, производившего детальные обмеры дворца еще в 1907 г. по поручению Императорской Академии художеств. В члены комиссии были избраны А.Н. Бенуа, В.П. Кочубей, И.А. Фомин и Б.И. Ханенко» [17, 14].

Для проживання сторожа садиби Дмитра Косьмовича Дяченка та його родини, які і опікувалися будинком, праворуч від центрального входу на територію садиби в кінці ХІХ ст. був збудований будинок та господарчі приміщення, які збереглися до наших днів. Після того, як родина Василя Петровича Кочубея емігрувала, для родини Дмитра Дяченка садиба залишилась власною оселею. У квітні 2007 р. за благодійні кошти, надані фондом «Гетьманська столиця» (виконавчий директор Микола Бутко), садиба була придбана у Миколи Микитовича Дяченка (онука першого сторожа Дмитра Косьмовича) і увійшла до складу НІКЗ «Гетьманська столиця». Як і за Кочубеїв, вона виконує господарські функції, забезпечуючи вже всій території і об'єктам заповідника належне утримання.будинок, на них війнуло свіжістю ремонту. В деяких Дяченки зберегли кочубеївське майно, і цьому кімнатах навіть збереглися меблі із Кочубеєвого знаходимо не одне підтвердження. Газета «Рада» за багатства...» [8, 413]. «Посеред гаю стоїть біленький 1911 р. писала: « .коли сторож відкрив їм двері в кам'яний, критий залізом, офарбованим в зелений

План фундаментів будинку Кочубея XVII - XVIII ст.