До 95-річчя початку діяльності Межигірського керамічного технікуму

Размещено на http://www.allbest.ru/

До 95-річчя початку діяльності Межигірського керамічного технікуму

В.О. Константинов

Анотація

Підкреслена виключна роль студентів-випускників Української академії мистецтв, учнів професора М.Л. Бойчука у становленні профшколи як художньо-керамічного технікуму, вироби якого експортувалися і мали попит не тільки в Україні, ай за її межами. У статті знову звертається увага на необхідність створення на території Межигір'я заповідника національного значення.

Ключові слова: Межигір'я, кераміка, профшкола, технікум, інститут.

Аннотация

В статье кратко освещена судьба Межигорского керамического техникума от начала его деятельности в 1920 г. в качестве профшколы, потом - техникума со статусом высшего учебного заведения, а с 1928 г. - самостоятельного высшего учебного заведения, которое готовило специалистов-керамистов для всего бывшего СССР.

Ключевые слова: Межигорье, керамика, профшкола, техникум, институт.

Annotation

Key words: Mezhyhirya, ceramics, vocational school, technical school, institute.

На нинішній день Межигір'я, яке знаходиться в 20-ти км від Києва, стало заангажованою назвою не тільки в Україні, але й далеко за її межами. З 1934 р., коли столицю України перенесли із Харкова до Києва, Межигір'я є дачею перших осіб держави. Кращі архітектори та дизайнери створювали тут чудові споруди і ландшафти, перетворивши цей куток місцевості над Дніпром у музейно-природничий комплекс із надзвичайно розвинутою інфраструктурою. Нині розглядається пропозиція щодо створення національного заповідника на основі Межигір'я.

Але Межигір'я відзначилось не тільки тим, що тут знаходилась державна дача - воно відомо своїм культурно-історичним минулим, пов'язаним, головним чином, із часами, коли тут існував Межигірський монастир. Він був запорозьким козацьким монастирем. Відомі і вироби Межигірської фаянсової фабрики (1798-1877 рр.), які ще досі цінуються і зберігаються як у приватних колекціях, так і в експозиціях музеїв України, країн СНД та за кордоном [1, 49; 2, 2].

Метою статті є спроба згадати про історію Межигірського керамічного технікуму, його долю та вплив викладачів і учнів на мистецтво виробів української кераміки. межигірський керамічний технікум історія

Ще до революцій неодноразово виникала думка про заснування керамічної школи у Межигір'ї, але вона була втілена в життя вже за часів радянської влади. 6-10 березня 1919 р. відбувся ІІІ-й Всеукраїнський з'їзд Рад, на якому було прийнято постанову про відкриття в Межигір'ї керамічної школи-майстерні в будівлях колишньої фаянсової фабрики. Вже наступного 1920 р. школа була відкрита, незважаючи на відсутність обладнання. Перед нею ставилося завдання відродження національного мистецтва тонкої професійної кераміки. Територія, що перебувала у власності Межигірського монастиря, була безплатно передана новій школі. У монастирських приміщеннях розмістили художньо-керамічну школу, дитячий притулок, шпиталь, де лікували місцевих жителів, інші установи [3, 2; 4, 60; 5, 47].

Звістка про нову школу пролетарського мистецтва обійшла всю Україну. За постановою Народного комісаріату освіти України від 8 березня 1922 р. до Межигір'я було переведено художньо-керамічного школу. З Глинська, що на Полтавщині, переїхали завідувач цієї школи Левко Юрійович Крамаренко, дехто з педагогів та майже 60 учнів школи. Згодом до нової школи прийшли вчитися діти з ближніх сіл та робітників Будянського фаянсового заводу на Харківщині [4, 6; 6, 337 ]. Незважаючи на повну відсутність обладнання, в одному з корпусів, зайнятому під школу вже 1920 р., розпочалося навчання. Проводилися лише теоретичні заняття - ні майстерні, ні лабораторії ще не було. Для практичних вправ у тому ж році було придбано кілька станків для майстерні, улаштоване невелике горно [2, 2].

Ще навіть у 1920-х роках ящики з невипаленим посудом та зразками скульптури, яка від 1850-х років становила славу Межигір'я, зберігалися у приміщеннях старого Спасо-Преображенського храму, зведеного у 1670-1690 рр. Ці залишки колишньої фаянсової фабрики стали об'єктом пильної уваги фахівців нової формації. Крім того, школа отримала у спадок від монастиря велику бібліотеку [4, 60-61].

Як згадувалось вище, співробітники Межигірської керамічної школи зробили все можливе, аби забезпечити практичне навчання учнів. З київської фабрики цегли й керамічних виробів підприємця Йосафата Андрієвського до навчально- виробничої майстерні було передано обладнання, приречене на знищення. Сам колишній господар підприємства кілька років викладав у новій школі і навчав учнів працювати з обладнанням. Прості верстати й аерограф удалося випросити з Баранівського порцелянового заводу та з виробництва Мойсея Брички з Полонського фарфорового заводу, інше приладдя для розпису і декорування виробів - на Будах. Нарешті, зі старого пошкодженого майна, призначеного для виготовлення і оздоблення різноманітних груп кераміки, в тому числі тонкої, була зібрана власна виробнича база [4, 63].

Новий 1921 навчальний рік зустрів школу ще більш складними труднощами. Це був час переходу до нової економічної політики (НЕПу). Припинилася видача пайкового забезпечення, яке отримували педагоги і учні. Єдиним засобом збереження школи могла стати організація виробничого колективу. Саме в цей скрутний період сюди на стажування приїхали студенти-випускники Української академії мистецтв (з 1924-го року - Київський художній інститут, нині - Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), вихованці багаторічного керівника майстерні монументального мистецтва, професора Михайла Львовича Бойчука (1882-1937), а саме: Василь Седляр, Оксана Павленко, Іван Падалка, Павло Іванченко. Їх стажування відразу переросло в самостійну діяльність, бо директор школи Л. Крамаренко, живописець за фахом, зрадівши, що приїхала завзята молодь, залишив на стажистів усі справи і кудись виїхав [6, 337; 7, 25-26; 8, 104].

На початку існування школи технологія виготовлення посуду без знань із заготівлі матеріалу та склад глиняних мас була вкрай примітивною. Виготовлені вироби не трималися купи, розсипалися, від них відшаровувалася і полива. З приїздом студентів-стажистів був створений виробничий колектив за участю учнів школи. У ньому на рівних працювали педагоги і учні. У грудні 1921 року наполегливим учням та педагогам, які постійно працювали над рецептурою, вдалося випалити перший посуд, який вже тримався. Відтоді почалася робота на замовлення задля виживання колективу. У лютому 1922 року було виготовлено 60 зразків різного посуду з простої майолікової глини, розмальованого та скульптурно декорованого. Вони були запропоновані представникам сільськогосподарської кооперації, за що школа отримала 432 кг жита - перший бюджетний приход навчального року [2, 3; 6, 337]. Вже у квітні того ж року таких зразків було виготовлено вже понад 500. Проводились переговори з кооперативом про ще більше замовлення з тим, щоб після його виконання була можливість побудувати новий горн та обладнати майстерню.

У вересні 1922 р. колектив Межигірської художньо-керамічної профшколи влаштував першу виставку своїх керамічних виробів, на якій було представлено понад 1000 експонатів. Вона привернула до себе увагу як громадськості, так і урядових кіл. Межигірська експозиція отримала прихильну оцінку преси. Укрзовніштогр зацікавився виробами як матеріалом для експорту і зробив спочатку невеликі, а за кілька місяців - велике замовлення, що дало змогу забезпечити можливість існування як учням, так і школі в цілому. Вже восени 1922 р. з Миргородського керамічного технікуму на Полтавщині до Межигірської профшколи перейшло 22 учня [2, 3].

Протягом наступних 1922-1923 років твори межигірців експонувалися на художніх виставках у Празі, Венеції, Парижі, Берліні, а в березні 1923-го року - Всесоюзній художньо-промисловій виставці в Москві [2, 5; 5, 337]. Одинадцять виробів цього навчального закладу нині знаходяться в експозиції Національного музею українського народнодекоративного мистецтва в Києві.

Ці успіхи дали підставу керівництву Наркомосвіти України реорганізувати профшколу з січня 1923-го року в Межигірський художньо-керамічний технікум зі статусом вищого навчального закладу. Його директором було призначено Василя Федоровича Седляра (1899-1937) як найбільш підготовленого до адміністративно-педагогічної діяльності. За роки його директорства та педагогічної діяльності протягом п'яти років було здійснено ряд заходів, направлених на покращення підготовки майбутніх майстрів кераміки для художньої промисловості і розвитку художнього виробництва. Технікум став «alma mater» для цілої плеяди українських керамістів [2, 3; 9, 15; 10, 212]. Із набуттям нового статусу технікум отримав із держбюджету певні кошти, що сприяло зміцненню матеріальної бази нового ВУЗу [2, 3].

До третього курсу усі без винятку студенти вивчали математику, хімію, фізику, технології, теплотехніку, малюнок, композицію, живопис та скульптуру. Тільки з третього курсу починалася спеціалізація. За задумом В.Ф. Седляра, випускник Межигірського художньо-керамічного технікуму мав поєднувати в собі великі технічні та духовні знання, представляючи новий тип фахівця не тільки для України, а і для решти республік колишнього СРСР. Педагогічний колектив намагався підготувати високоосвіченого, культурного, творчого спеціаліста, вченого в галузі кераміки, для чого застосовувалась практика на заводах, проводились наукові експедиції, диспути, відбувалось вивчення експозиції музейних фондів, відвідувались театри, концерти кінопереглядів. Тоді в Межигір'ї панувала повна свобода творчості. У новому вузі у свій час працювали визначні вчені, зокрема один із фундаторів створення і розвитку в Україні науки про силікати, професор, академік Борис Савелійович Лисін (1883-1970). У 1924 р. він збудував піч для випалювання порцеляни та фаянсу, брав участь в організації навчального процесу з курсу технології будівельних матеріалів [11, арк. 6 зв., 10; 12, 54].

Технікум з часом набував всеукраїнського значення. Він мав завдання масово готувати фахівців для керамічної промисловості: випускати інженерів-керамістів з мистецьким ухилом та інженерів-керамістів - техніків вузького фаху для налагоджування устаткування. Термін їхньої підготовки складав 4 роки. Вже перші випускники (1927 р.) зарекомендували себе кваліфікованими спеціалістами на підприємствах, в науково-дослідних інститутах, установах.

Відомо, що у 1928 р. у Межигірському художньо-керамічному технікумі навчалось 96 студентів. Разом із викладачами вони проводили науково-дослідну роботу, слідкували за станом художньої частини керамічного виробництва, організували музей виробів технікуму у Петропавлівській надбрамній церкві [4, 60; 13, 130].

Наприкінці 20-х років ХХ ст. одним із важливих завдань забезпечення народного господарства кадрами стала перебудова всієї системи вищої освіти. У 1928 р. технікум був реорганізований у технологічний інститут кераміки, згодом - в інститут кераміки та скла. У 1930-1931 рр. вихованці закладу вже отримували диплом Українського технологічного інституту кераміки та скла з присвоєнням кваліфікації інженера-технолога-кераміка. Цей заклад розміщувався на території Київського політехнічного інституту (КПІ). У ньому здійснювалась підготовка фахівців більш широкого профілю для силікатної промисловості України [3, 3].

Після реорганізації технікуму його директора, який не був членом партії, 1930-го року звільнили з посади. Доля В.Ф. Седляра, талановитого організатора і художника широкого діапазону (монументаліст, кераміст, графік, який першим за радянських часів ілюстрував «Кобзаря» Т.Г. Шевченка), склалася трагічно. У 1937 р. були репресовані і розстріляні М.Л. Бойчук та його учні В. Седляр і І. Падалка, а їх монументальні розписи в Києві, Харкові, Одесі були знищені.

У 1939 р. Інститут кераміки та скла на чолі з ректором В.А. Визирем був переданий у віддання Народного Комісаріату промисловості будівельних матеріалів СРСР і перейменований у Київський інститут силікатів (КТІС) з відділом механічного устаткування заводів силікатної промисловості. Інститут набув статусу вищого навчального закладу всесоюзного значення і готував спеціалістів для усього колишнього Радянського Союзу.

З початком Великої Вітчизняної війни інститут у 1941 р. був евакуйований до міста Вольськ, де продовжував підготовку інженерів. У червні 1944 р. колектив КТІС повернувся з евакуації до Києва і вже 1 жовтня того ж року розпочалося навчання студентів. З березня 1946 року Київський технологічний інститут силікатів вже підпорядковувався Міністерству культури СРСР.

Слід зазначити, що КТІС та існуюча на той час кафедра силікатів (створена у 1921 р.) хіміко-технологічного факультету КПІ були споріднені. Ряд викладачів у різні роки працювали в різних місцях, а інколи у двох цих закладах одночасно. Юридично КТІС мав повну автономію, але фактично був філією кафедри технології силікатів КПІ. У 1954 р. відбулося об'єднання КТІС з кафедрою технології силікатів КПІ, яку тоді очолював академік Б.С. Лисін.

У 1969 р. кафедра технології силікатів КПІ була розділена на дві самостійні кафедри: хімічної технології кераміки та скла і хімічної технології в'яжучих матеріалів [14, 91]. Традиції, закладені ще у 1922 р. в Межигірській художньо-керамічній профшколі, успішно продовжуються в Національному технічному університеті України «Київський політехнічний інститут».

Ще в 30-ті роки ХХ ст., зважаючи на історичне і культурне минуле Межигір'я, виникла думка оголосити його територію історико-культурним заповідником [13, 130], але ця пропозиція не була підтримана офіційними колами. Згодом Межигір'я стало державною дачею. Зважаючи на останні події, настав час, коли на базі Межигір'я потрібно створити історико-культурний заповідник національного значення.

Література

1. Школьна О. Києво-Межигірська фаянсова фабрика / Ольга Школьна // Пам'ятки України. - 2014. - № 9. - С. 49-59.

2. Межигірський мистецько-керамічний технікум (Буклет). - 1927. - 7 с.

3. Константинов В.О. Межигір'я - Київська політехніка / В.О.Константинов // Київський політехнік. - 2000. - № 21. - 22 червня. - С. 2-3.

4. Школьна О. Межигірський художньо-керамічний технікум / Ольга Школьна // Пам'ятки України. - 2014. - № 9. - С. 60-65.

5. Мусієнко П.Н. Художники Межигір'я / П.Н.Мусієнко // Народна творчість та етнографія. - 1989. - № 6. - С. 47-53.

6. Федорова Н. Три школи / Ніна Федорова // Україна. Наука і культура. - К., 1993. - Вип. 26-27. - С. 337-352.

7. Українська академія мистецтв. Спеціальний випуск. Професори НАОМА (1917-2012). - К., 2012. - С. 25-26.

8. Ферчук А. З історії мистецького Межигір'я / Антоніна Ферчук // Киевський альбом. Исторический альманах. - Вип. 3. - К., 2004. - С. 102-107.

9. Андруенко Г Межигір'я: легенди і достовірність / Галина Андруенко // Слово Просвіти. - 438 (116). - 21 грудня 2001 р. - С. 14-15.

10. Щербак В. Один з визначних «бойчукістів» (До 100-річчя від дня народження В.Ф. Седляра) // Василь Щербак // Українська академія мистецтв. - Вип. 6. - К., 2001. - С. 213-215.

11. Інститут архівознавства Наукової бібліотеки ім. В.І. Вер- надського НАН України., ф. 28. Лисін Борис Савелійович, оп. 2., спр. 19. Автобіографія. 1928-1949, арк. 6 зв., 10.

12. Константинов В.О. Борис Савелійович Лисін (18831970) / В.О. Константинов // Відомі українські вчені та інженери- будівельники. - Вип. 5. - К.: КНУБА, 2002. - С.50-57.

13. Трегубова Т. Межигірський монастир. Сумна доля видатної пам'ятки / Тетяна Трегубова // Теорія та історія архітектури і містобудування: Зб. наук. пр. ДНДІТІАМ. Вип. 3. На честь Григорія Никоновича Логвина. - К.: ДНДІТІАМ, 1998. - С. 139.

14. Хіміко-технологічний факультет. До 100-річчя Київського політехнічного інституту і хіміко-технологічного факультету. - К.: НТУУ «КПІ», 1997. - С. 91.

Размещено на Allbest.ru