Порядок та особливості звільнення офіцерів збройних сил Російської імперії У 30-х - 50-х рр. ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Протягом XVIII початком ХІХ ст. питання надання коротко чи довготривалих відпусток офіцерам вирішувалося на рівні командирів полків, дивізій та корпусів, часто носячи характер усних домовленостей на підставі особистих обіцянок повернення через певний термін. Таким чином кількість командних кадрів у полках поступово зменшувалася: по-перше через бойові втрати; по-друге по причині надто тривалої відсутності відпускних. і по-третє, на початок царювання імператора Миколи І зовсім були звільнені від військової і грошової повинності дворяни, купці і багато осіб, які належали до родин священників, що в загальній кількості складало біля 20% усіх мешканців Європейської частини Росії [17, с.423]. Тому, в наслідок постійних військових конфліктів, офіцерський корпус потребував не тільки поповнення і відпочинку, а й встановлення чіткого, системного порядку відсутності на місцях служби.

З вересня 1833 р. цар Микола І дозволив головнокомандуючим арміями самостійно звільняти у відпустки офіцерів не більше ніж на 28 днів не питаючи дозволу Військового міністерства. Звільнені у відпустки офіцери повинні були не тільки відновлюватися після отриманих ран і хвороб, а й періодично проходити медичний огляд з метою обліку здатних до служби. Тому з липня 1833 р. штаб і обер-офіцерів усіх родів військ зобов'язали кожні три місяці з'являтися на комісії у складі командирів внутрішніх гарнізонних батальйонів та губернських лікарів. Така комісія визначала чи здатний офіцер до подальшої служби, чи його потрібно списати у відставку. Все фіксувалося у спеціальну затверджену форму і направлялося до Військового міністерства [4, с.149, 439, 543]. Під час відпустки офіцери мали знаходилися під постійним наглядом представників місцевої влади та поліції. Після закінчення терміну перебування в колі родини і на передодні виїзду до полку, таким офіцерам начальники губерній и предводителі дворянства видавали спеціальні посвідчення про їх поведінку під час відпустки, в якому «строго відображалася істинна про моральність офіцера». Втім, за умови поширеного хабарництва серед чиновників не рідко траплялися випадки, коли вони видавали подібні свідоцтва з позитивною характеристикою не тільки офіцерам, які ставали причиною скандалів на балах і зібраннях, а й тим хто перебував на той час під судом чи слідством [1, арк. 280].

Водночас, вище військове командування Російської імперії побоювалося розслаблення та втрати дисципліни серед стройового офіцерства, яке часто покидало свої частини і не повідомляло про себе протягом тривалого часу. З січня 1837 р. таким «втікачам» було заборонено проживати в тих місцях де вони не мали права знаходитися, особливо на далекій відстані від своїх полків. Військовий міністр наказав місцевим військовим начальникам і командирам квартируючих у краї військ спостерігати, щоб армійські офіцери не перебували на їх територіях без письмового дозволу [5, с.60]. Якщо у містах і містечках вони могли опинитися у полі зору місцевої поліції чи військових й зазнати покарання через наказ повернутися на місце служби, то у поміщицьких маєтках таких відпочиваючих відшукати було майже не можливо.

1 січня 1841 р. набуло чинності «Положення про звільнення штаб і обер-офіцерів гвардії і армії у безтермінові відпустки». Микола І зазначав: «Встановлення безтермінових відпусток для нижніх чинів армії, це Наше бажання поєднати полегшення служби зі збереженням військової могутності Імперії в належному стані, повністю досягнуто». На його думку, таких відпускних рядових достатньо для швидкого приведення армії у військове положення і створення резервів із досвідчених солдат. Він висловлював вдячність дворянству імперії за допомогу в облаштуванні відпускників житлами та господарством. Далі він визнав, що прийшов час запровадити подібну систему відпусток для офіцерського складу і зарахування бажаючих до запасних військ [16, с. 444].

Звільненню підлягали обер-офіцери, що прослужили не менше 15 років і брали участь хоча б в одному поході, та штаб-офіцери з п'ятирічним терміном служби в таких чинах і досвідом бойових дій. Причини для звільнення було дві: перша за домашніми обставинами; друга за станом здоров'я. Термін перебування у такій безтерміновій відпустці з припискою до запасних військ не зараховувався до дійсної служби, тому не брався до уваги ні при нарахуванні пенсії, ні щодо отримання ордену Св. Георгія за 25-річну вислугу і «Знаку бездоганної служби»; також офіцери не отримували наступних чинів і грошового забезпечення § 11; 12. Єдиним виходом з такої ситуації та хоч якогось перспективного кар'єрного підвищення, було право і бажання відпускника балотуватися на посади у цивільних установах по вибору дворянства, де за належну службу вони могли отримувати нагороди від начальства і підвищення у чинах § 20; 22; 23 [6, с.6-10]. Тобто робити висновок про істотне скорочення офіцерського корпусу в збройних силах Російської імперії на початку 40-х рр. ХІХ ст. не має підстав. Це був певною мірою мілітарно-соціальний відсів тих, хто не міг, чи не мав бажання служити за різними обставинами і був насамперед фінансовим тягарем для держави та армії [15, с.2].

Відомо, що частина таких офіцерів маючи належну освіту, та зважаючи на достатньо багато вакантних місць, прагнула реалізувати себе в якості вихователів у навчальних закладах краю, що отримало позитивний відгук з боку влади. В лютому 1841 р. військовий міністр дозволив міністру народної освіти зберегти відставним офіцерам, які призначалися на посади наглядачів за учнями гімназій у Київській, Волинській і Подільській губерніях, пенсії і мундири без еполет до перейменування їх у цивільні чини [6, с. 101-102].

Збільшення кількості представників офіцерського корпусу, які перебували у відпустках і відставках, через помітне погіршення особистої дисципліни за межами армії, часто складало негативне враження про них серед місцевого дворянства. До Військового міністерства надходили скарги від губернського і повітового начальства щодо їх не адекватної поведінки. Не зважаючи на те, що вони перебували на постійному обліку в окружних генералів внутрішньої сторожі і командирів гарнізонних батальйонів, які мали повні іменні списки, звичний армійський спосіб життя та своєрідний світогляд, сформований протягом тривалого перебування у військах домінував у підсвідомості цих людей. Щоб запобігти гучним пиятикам, азартним іграм та любовним пригодам зі скандалами, такого ступеню контролю виявилося замало [14, с.2.].

Імператор наказав усіх проживаючих у містах відпускних штаб і обер-офіцерів підпорядкувати особливому нагляду місцевих комендантів. Усі без виключення офіцери, які в'їздили і виїздили з міст, мали з'явитися крім начальника внутрішньої сторожі до військового коменданта. Коменданти у свою чергу складали точні списки і збирали інформацію про стиль, спосіб життя і моральність кожного офіцера який перебував у його місті. Ці відомості через кожні чотири місяці у письмовій формі потрапляли до Інспекторського департаменту Військового міністерства [7, с.248]. З цього часу починається активне залучення командного складу до запланованих навчань. За окремими наказами командирів корпусів, їх стали залучати до тимчасових військових зборів на один місяць для вдосконалення практичних навичок разом з безтерміново-відпускними солдатами. Імператор Микола І вважав, що тривале перебування у цивільному середовищі сприяє втраті професійних умінь та розхолоджує їх, заставляючи забути про військову службу [13, с.3]. офіцерський дворянство російський імперія

Після закінчення Кримської війни (1853-1855 рр.) російські збройні сили вкотре зазнали чергового скорочення своєї кількості. Якщо солдат і унтер-офіцерів звільняли за хорошу поведінку і старанність, то з ініціативи царя, армія почала радикальними методами позбавлятися поганих офіцерів. На початку серпня 1856 р. вийшов наказ за яким полковим командирам надавалося право подавати начальникам дивізій списки «... штаб і обер-офіцерів, які не атестуються по формулярним і кондуїтним (у військовому відомстві так називалися особливі списки, про поведінку і здібності офіцерів) спискам за нетверезу, погану і розпусну поведінку та низьку моральність, не спроможність виконувати свої службові обов'язки, підозріло часті рапорти про хвороби.». З їх дозволу і згоди, полкові командири пропонували таким командирам добровільно подавати прохання про звільнення зі служби, а у разі відмови самостійно направляти рапорти на затвердження вищому начальству. У випадку факту відставки, в наказах по полкам не оголошували справжніх причин звільнення і не приймали скарг про реабілітацію та рапортів скасування наказу через суд [8, с.672-674].

Одночасно у цій відпускній компанії з'явилася й політична складова. Жандарми через командирів полків і місцеві поліційні структури почали таємно складати списки потенційно не благонадійних офіцерів польського походження. Насамперед це стосувалося відставних обер-офіцерів у Волинської і Подільської губерніях. У іменних списках зазначалося від 5 до 20 осіб по кожному повіту з детальними відомостями особистого характеру, послужним списком та військовою спеціальністю [2, арк.5-9].

«Почистивши» таким чином армію від не бажаних командних кадрів, з'явилася можливість надати відпустки тим, хто продовжував служити: «... у вигляді тимчасового заходу, дозволити штаб і обер-офіцерам, за їх бажанням, звільнятися у безтермінову відпустку, якщо вони прослужили три роки». Єдиною умовою обмеження бажаючих було підтримання належної боєздатності у військах, що передбачало присутність певної кількості офіцерів у частинах [9, с.258-269].

Між тим, відпускний ажіотаж охопив усі збройні сили імперії не зважаючи на місця розташування. До Військового міністерства все частіше стали надходити представлення на офіцерів які не підпадали під встановлені правила, але прагнули отримати відпустку. В березні 1858 р. вийшов додатковий наказ в якому зазначено: не звільняти тих хто прослужив менше трьох років; не поширювати дію наказу на Кавказьку армію, Оренбурзькі, Сибірські і Фінляндські лінійні батальйони; також на офіцерів, які займають нестройові посади і не приписані до складу полків, батарей та інших окремих частин. За те, отримали дозвіл на безтермінові відпустки у Генеральному штабі та Корпусі топографів, із правом за власною ініціативою вдосконалювати та деталізувати військові карти і схеми за місцем проживання [10 с.325-326, 711].

З кінця 1857 р. звільнення у тимчасові відпустки проводилося відповідно до затверджених царем циркулярів Інспекторського департаменту Військового міністерства. В них зазначалося скільки і коли можна звільнити по окремим армійським корпусам, де зовсім заборонити, окреслювалися терміни і черговість частин. До прикладу, був призначений загальний термін: з початку 1858 р. до 1 квітня, чи з дозволу начальства до 1 травня [9, с.982-983]. В червні того ж року, наступний циркуляр дозволяв звільняти за існуючими правилами після закінчення літніх навчань у військах, тобто з серпня вересня на наступні шість місяців [10, с.753-754].

На початку цього ж року вийшло чергове «Височайше повеління» з правилами та регламентацією поведінки військовослужбовців у відпустці, яке було поширено серед місцевих губернських установ та у періодичній пресі [12, с.1]. Воно нагадувало зміст нормативних актів миколаївської доби: критерії звільнення з війська та терміни вислуги залишалися такими самими; вимоги до відпускників трактувалися традиційно: «. у відпустці поводити себе тверезо і пристойно, зберігати військовий вишкіл, бороду брити, по світу не ходити, одягатися достойно»; порушників негайно відправляти назад у полки; місцевій поліції наглядати і контролювати військових, а за дрібні проступки забирати до буцегарні [18, р.215-235].

Зважаючи на зовнішньополітичні причини цей процес був припинений на початку червня 1859 р. Вийшов терміновий указ про приведення військ чотирьох прикордонних армійських корпусів у військовий стан. Викликалися на службу усі безтермінововідпускні рядові солдати для комплектування частин за штатами військового часу. Офіцерам і генералам наказувалося терміново прибути у свої частини і відмобілізовувати (готувати до походу) підрозділи [3, арк.1-4]. Тому на певний час припинилися звільнення у відставку і відпустки усіх військовослужбовців, до окремого розпорядження [11, с.530-532].

Отже, самодержавство розуміло, що чергова війна для імперії може спричинити глибоку фінансову кризу, здатну перерости у непередбачувані соціальні зрушення. До того ж, назріла потреба не тільки у забезпеченні відпочинку для армії, а й кардинального переформування та перебудови усього мілітарного механізму, щоб ліквідувати відставання у порівнянні з передовими європейськими державами. Його чекали як реформи Д. Мілютіна, натомість мобілізація весною влітку 1859 р. була останньою ознакою старої, миколаївської системи, яка себе ще повністю не вичерпала, але потребувала глибоких змін.

Література

1. Центральний історичний архів України м. Києві, ф. 442, оп. 770, спр. 19, 280 арк.

2. Державний архів Рівненської області, ф. 379, оп. 2, спр. 2, 9 арк.

3. Державний архів Хмельницької області, ф. 123, оп. 1, спр. 290, 4 арк.

4. Полный свод законов Российской империи (ПСЗРИ 2). Т. УІІІ. Отд. 1. СПб., 1833. 832 с.

5. ПСЗРИ 2. Т. ХІІ. Отд. 1. СПб, 1838. 822 с.

6. ПСЗРИ 2. Т. ХУІ. Отд. 1. СПб, 1842. 924 с.

7. ПСЗРИ 2. Т. ХХІ. Отд. 1. СПб, 1847. 668 с.

8. ПСЗРИ 2. Т. ХХХІ. Отд. 1. СПб, 1857. 1110 с.

9. ПСЗРИ 2. Т. ХХХІІ. Отд. 1. СПб, 1858. 1066 с.

10. ПСЗРИ 2. Т. ХХХІІІ. Отд. 1. СПб, 1860. 802 с.

11. ПСЗРИ 2. Т. ХХХІУ. Отд. 1. СПб, 1861. 839 с.

12. Высочайшее повеление. Отдел второй. Часть 1-я официальная // Подольские губернские ведомости (далі ПЭВ). 1858. № 7.

13. Об отыскании уволенных в продолжительный отпуск поручиков Посвятовского и Загоровского. Объявления и извещения // ПЭВ. 1844. № 34.

14. О прекращении сыска. Постановления и предписания губернского начальства. Часть официальная // Волынские губернские ведомости. 1841. № 2.

15. О том, что Штаб и Обер-офицеры могут быть уволены в отпуск не более чем на один год. Объявления и извещения // ПЕВ. 1840. № 25.

16. Военная энциклопедия / под ред. В.Ф. Новицкого. Т. ІУ: Б Бомба / А.В. фон-Шварц, В.А. Апушкин, Г.К. фон-Шульц. М.: Тип. т-ва И.Д. Сытина, 1911. 399 с.

17. Русская военная сила / под ред. генерал-майора А.Н. Петрова. Т. ІІ. М.: Изд-во И.Н. Кушнарев и К., 1897. 569 с.

18. Wirtschafter E.K. Social Misfits: Veterans and Soldiers Families in Servile Russia / E.K. Wirtschafter // The Journal of Military History, Vol. 59, No. 2 (Apr., 1995).

Размещено на Allbest.ru