Ліквідація неписьменності на Поділлі в 1920-х роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ліквідація неписьменності на Поділлі в 1920-х роках

А.Ф. Суровий

У статті висвітлюються заходи державних та освітніх органів Поділля по ліквідації неписьменності в 1920-х роках.

Ключові слова: неписьменність, ліквідація неписьменності, мережа лікнепу, вчителі, учні (слухачі).

In Article describes the of state and educational governments of Podilia in ligvidation of untiteraktion in 1920 s.

Keywords: unliteration, likvidation of untiteraktion, sets of likvidation, teachers, students.

ліквідація поділля неписьменність школа

У 1920-х роках в Україні, як і в інших республіках тодішнього Союзу РСР, здійснювалась широка програма розбудови економічного, духовного і культурного життя на нових, соціалістичних засадах, які накреслила правляча комуністична партія і радянська влада. Чільне місце у цій програмі займали питання розбудови нової системи загальної і професійної освіти, оскільки для побудови нового суспільства потрібне було освічене населення, здатне збільшувати виробничий потенціал і могутність держави. Але розпочинати здійснення намічених планів у галузі освіти було надзвичайно важко і складно. Однією з причин цього стала масова неписьменність населення, що залишалась у спадщину від старого суспільства. Окремі питання боротьби з неписьменністю на Поділлі у досліджуваний період висвітлено в публікаціях П.Я. Слободянюка1, А.С. Хоптяра2, О.С. Каденюка3, О.Г. Лойка4, С.Я. Вініковецького5 та інших дослідників.

В даній статті робиться спроба узагальнення досвіду ліквідації неписьменності на Поділлі в 1920-х роках, а також досягнутих результатів.

Проблема неписьменності у той час для Поділля, як і для інших регіонів України стояла надзвичайно гостро. Адже, за офіційними даними, в 1897 році в Подільській губернії було лише 468 769 грамотних, або 15,5% від загального числа, а в містах відповідно 8 5008 (33,8%). Лише 0,06% подолян мали вищу та 0,56% - середню освіту. Серед неписьменних жінки становили 30%6. На 1920 рік в губернії було 84,5% неписьменного населення, а серед жінок - 93,1 %7. Серед неписьменного населення основну масу складала біднота. Так, на пленумі Подільської губернської комісії незаможних селян в березні 1924 р. відзначалось, що серед незаможників неписьменних було 41%, малописьменних - 38,3%, разом - 79,3%8.

Не випадково навчання грамоти всього неписьменного населення правляча партія в період 1920-1930-х рр. розглядала як одне з найважливіших завдань політосвіти. На цьому постійно наголошувалось у партійних документах, у виступах партійних керівників. Так, В.І. Ленін у доповіді “Нова економічна політика і завдання політосвіт” на ІІ Всеросійському з'їзді політосвіт 17 жовтня 1921 року говорив про трьох ворогів, яких необхідно подолати: “перший ворог - комуністичне чванство, другий - неписьменність і третій - хабар...”. Особливо партійний вождь наголосив на значенні подолання неписьменності для політичного виховання маси: “... поки у нас є в країні таке явище, як неписьменність, про політичну освіту важко говорити. Це не є політичне завдання, це є умова, без якої про політику говорити не можна. Неписьменна людина стоїть поза політикою”. Він закликав політосвітніх працівників в боротьбі з неписьменністю “проявляти найбільшу впертість, наполегливість та систематичність”9.

Робота по ліквідації неписьменності розгорталась на основі постанов центральних і республіканських керівних органів. Зокрема, 21 травня 1921 року було прийнято постанову Раднаркому УСРР “Про боротьбу з неписьменністю”. Згідно з цим документом, все населення республіки віком від 8 до 50 років, яке не вміло читати або писати, було зобов'язане учитись письму українською, російською або будь-якою іншою мовою, за бажанням учня. Навчання мало проводитись як в існуючих державних школах, так і в установах для неписьменного населення за планами Наркомату освіти. При цьому Наркомос і його місцеві органи мали право залучати неписьменних до навчання з допомогою різних організацій: партійних і комсомольських осередків, профспілок, жіночих відділів та інших. Радянська влада зобов'язалась брати участь в роботі по ліквідації неписьменності “в порядку трудової повинності”. Оплата праці цих людей здійснювалась по нормах працівників освіти10.

В спеціальній інструкції організаторам лікнепу роз'яснювалося, що неписьменними вважаються ті громадяни, які: а) зовсім не вміють читати або писати; б) вміють читати, але не вміють писати; в) вміють переписувати, але не вміють читати; г) знають букви, але читають з великими зупинками і незрозуміло11.

Боротьбу з неписьменністю очолила Головполітосвіта Наркомосу УСРР. У рамках цього органу в 1921 р. була створена міжвідомча Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменністю. 19 жовтня 1923 р. створено Всеукраїнське товариство сприяння ліквідації неписьменності (товариство “Геть неписьменність!”), яке очолив Голова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Г.І. Петровський. Органом цього товариства став двотижневик “Геть неписьменність!”12).

Для керівництва роботою по ліквідації неписьменності в липні 1923 р. були сформовані губернська, повітові й волосні (після адміністративної реформи того ж року - окружні, районні) комісії. Вони організовували і спрямовували практичну роботу в цій важливій справі. Питання про хід і наслідки розгортання роботи всіх органів у справі ліквідації неписьменності обговорювались на спеціальних нарадах, конференціях і зборах в центрі та на місцях. Зокрема, в жовтні 1922 року в Харкові відбулась І Всеукраїнська нарада по ліквідації неписьменності. Учасниками її були представники комісій лікнепу, Південбюро ВЦРПС, жіночого відділу ЦК КП(б)У, Головміліції, ЦК комсомолу та ін. Обговорювались питання: доповіді з місць, звіт і перспективи роботи по ліквідації неписьменності в Україні, підготовка і самопідготовка працівників, методи і зміст роботи в школах і пунктах лікнепу тощо13. В листопаді 1923 р. питання про лікнеп стало предметом обговорення на І окружному з'їзді Рад Кам'янеччини, який вимагав у кожному населеному пункті організувати школи і гуртки ліквідації неписьменності, у яких “в першу чергу зайнятися роботою серед допризовників, членів комнезамів, членів сільрад, профспілки робітників землі і лісу, а далі вже й інших громадян”14. В січні 1924 р. це питання обговорив IV Подільський губернський з'їзд Рад, який закликав усіх трудящих губернії “сприяти успішному здійсненню поставленого велетенського завдання остаточної перемоги над неписьменністю, залучити до цієї роботи громадські організації, організовувати товариства друзів ліквідації неписьменності”15.

Курс на ліквідацію неписьменності зустрів широку підтримку трудящих Поділля, які прагнули якомога швидше покінчити з цим ганебним пережитком минулого. На повітових з'їздах Рад ставились завдання взяти на облік усіх неписьменних, мобілізувати для запланованої роботи всіх письменних, організувати спеціальні школи в кожному селі, на промислових підприємствах, при профспілках. Так, ІІ Ольгопольський з'їзд у резолюції про роботу повітового відділу народної освіти 4 лютого 1921 року підкреслив, що в роботі позашкільної освіти треба діяти з “найбільшою енергією, поставивши першим завдання ліквідацію неписьменності, взявши на облік усіх неписьменних, і мобілізувавши всіх грамотних, здатних навчати неписьменних..., організувати школи для неписьменних в кожному селі.”16 А в резолюції безпартійної конференції селян Полонської волості та Полонського повіту (січень 1923 р.) сказано, що учасники конференції зобов'язуються подавати всебічну допомогу народній освіті, яка є єдиною підоймою для піднесення культурного рівня села, що дасть можливість побороти темноту і добитись кращого життя”17. Приймалися й резолюції більш рішучого характеру. На ІУ повітовому з'їзді селян Кам'янеччини в січні 1922 року було запропоновано зобов'язати всіх дорослих неписьменних відвідувати школи і пункти ліквідації неписьменності в обов'язковому порядку, накладаючи штраф на тих, хто не хоче вчитися грамоти18. Ще рішучіше висловилась Гавришівська волосна безпартійна конференція, яка в резолюції від 4 лютого 1923 р. записала: “Зламати байдуже ставлення власне й свого села щодо шкільних справ і стати в ряди борців на третьому фронті - на фронті ліквідації народної неписьменності та забобонів. Хто не візьме участі на цьому фронті народної освіти, той - дезертир і ворог Радянської влади”19.

Надії покладалися не лише на такі примусові заходи. Велика увага приділялась роз'яснювальній роботі серед трудящих міста і села. Так, Брацлавська районна безпартійна селянська конференція в березні 1924 р. у своїй резолюції записала: “Враховуючи, що письменність є сильна зброя в руках робітників і селян в боротьбі з віковим ворогом - капіталом, а також з іншими ворогами, і визнаючи, що з неписьменністю нам не підняти на належну височінь наше сільське господарство і промисловість та зміцнити нашу Червону Армію., а також, що неписьменність не дасть змоги повести рішучу боротьбу з захворюваннями, ми заявляємо: з цього часу напружити всі зусилля на ліквідацію неписьменності. Заклик “Геть неписьменність!” нас не повинен покидати ні на хвилину, і цей заклик ми повинні поширити по всіх кутках нашого району”20. Подібних резолюцій було багато, що було переконливим свідченням народної підтримки курсу на ліквідацію неписьменності.

Для тих, хто навчався у школах і пунктах ліквідації неписьменності, надавалися певні пільги. Навчання проводилось безплатно. Підручники також видавалися безплатно. Робітники, які працювали на промислових підприємствах, у дні занять звільнялися від роботи на дві години, із збереженням за ними заробітку. Селянам надавалася знижка (20%) при обов'язковому страхуванні майна21. Так, поєднуючи як примусові (в окремих випадках), так і добровільні, заохочувальні методи, органи влади забезпечували навчання в системі ліквідації неписемності.

При цьому здійснювався курс на надання цьому процесові масового характеру. У відозві Всеукраїнського ЦВК від 22 серпня 1923 року містився заклик розглядати ліквідацію неписьменності як загальнонародну справу, а профспілкам, спільно з іншими громадськими організаціями, пропонувалось надавати місцевим комісіям лікнепу необхідну кадрову та матеріальну допомогу22.

Така допомога на потреби лікнепу розгорнулась по всій республіці - з боку державних, громадських організацій, навчальних закладів, окремих громадян. З ініціативи Товариства сприяння ліквідації неписьменності не лише розроблялися педагогічні плани навчання неписьменних, організації роботи ліквідпунктів, а й виділялись додаткові кошти, інші засоби. Лише впродовж 1923-1925 років Товариство зібрало 500 тис. карбованців, за рахунок чого утримувалося більше п'ятої частини ліквідпунктів УСРР23. Значну допомогу лікнепам у 1924 році надала Вінницька книгарня кнігоспілки, яка передала окружному товариству ліквідації неписьменності шкільне приладдя для п'яти ліквідпунктів та закликала до такої ж акції інші книгарні та папірні Вінниці.24 Впродовж 1925 року товариство ліквідації неписьменності Тульчинського округу зібрало і надіслало на місця 12 тис. підручників, 20 тис. замовило в Харкові25. На справу лікнепу в 1926 році Кам'янецькому окрузі було відпущено 5 1930 крб., в 1927 - 63690 крб.26 Із 151 ліквідпункту, що були при профспілках в 1925 році, на кошти профспілок діяло 52, Товариства ліквідації неписьменності - 2, сільбудів - 2, місцевого бюджету - 95.27

Активну роль у ліквідації неписьменності серед населення відігравали профспілкові організації. ІІ з'їзд профспілок України (1924 р.) проголосив справу лікнепу “ударним завданням спілок” і запропонував всіляко сприяти Товариству “Геть неписьменність!”, залучати до цієї роботи різні культурно-освітні заклади: “навчати письменних й малописьменних не тільки в ліквідпунктах і школах, але й в робітничих клубах, бібліотеках, червоних кутках, де письменний член спілки може поставити собі мету навчити декілька неписьменних”.28 В інструкції культурно-освітнього відділу ЦК спілки робітників землі і лісу про завдання місцевих органів мають стати “головним провідником політичного виховання та освіти членів спілки”, а серед заходів, які їм належать здійснювати, є й такий пункт: “створювати курси ліквідації неписьменності”29

Значна частина шкіл і пунктів лікнепу на Поділлі, як і в інших регіонах України існувала на кошти профспілок, оскільки видатків на цю справу із державного та місцевого бюджетів не вистачало. В 1925 році у Вінниці таких шкіл було 7, а в районах округу - 20.30 У Тульчинському окрузі в той же час за рахунок спілок діяло 6 ліквідпунктів.31

Активно підтримували роботу по ліквідації неписьменності й трудівники села - коштами, продуктами харчування, утримували вчителів. Часто селяни самі збирали кошти чи продукти, наймали вчителів і організовували навчання з неписьменними. Наприкінці 1921 - на початку 1922 рр. по всій Вінниччині були проведені одноразові збори, що дало змогу вже з січня 1922 року організувати школи лікнепу: у місті Вінниці - 25 таких шкіл, Брацлавському повіті - 14, Гайсинському - 47, Жмеринському - 19, Могилівському - 18.32 Існували й інші форми допомоги справі лікнепу. Наприклад, в січні 1926 року в Жванецькому районі Кам'я- нецького округу було проведено двотижневик допомоги лікнепові, в ході якого для цієї мети зібрано понад 100 карбованців.33 Селяни села Павликівець Фельштинського району для осередку “Геть неписемність!” відвели ділянку землі, прибутки з якої цілком пішли на потреби осередку.34 На Кам'янеччині багато зробили у справі лікнепу сельбуди (селянські будинки): виявляли неписьменних і вели облік, у сельбуді та хаті-читальні постійно і планово проводили бесіди про лікнеп, надавали помешкання для проведення занять, організовували осередки Товариства допомоги лікнепу, допомагали окремим селянам проводити заняття на дому і т. д.35 У цій важливій справі брали участь осередки сільського споживчого товариства. Так, у селі Кугаївцях Лянцкорунського району, в якому працював уже державний ліквідаційний пункт, сільське споживче товариство “Правда” відкрило ще другий - за власний рахунок, зокрема закупило книжок для нього на 200 карбованців.36 Споживче товариство села Гуменці Маківського району всі приладдя лікнепу відпускало по собівартості, а також безкоштовно надавало гас, лампи та ін. 37 У селі Куява на Кам'янеччині споживче товариство на допомогу новозаснованому ліквідпунктові відпустило 12 карбованців 50 копійок. На ці гроші придбали необхідне приладдя і передплатили газети.38 Подібних приладів було багато. Цікаво, що селяни вимогливо ставилися до тих, хто ухилявся від лікнепу. Свідченням цього є замітка, опублікована в газеті “Червоний кордон” 31 січня 1926 року: “17 січня в помешканні Кузьминського райсельбудинку (Проскурівського району. - Авт.) відбувся показовий суд над неписьменними”. Багато було присутніх, особливо молоді. Прокурор, з'ясувавши, що заподіює неписьменній республіці й самому собі своїм небажанням ліквідувати неписьменність, вимагав суворої кари. Підсудний обіцяв протягом шести місяців ліквідувати свою неписьменність”.

До справи допомоги лікнепові долучилася й молодь. Так, студенти Кам`янець-Подільського ІНО та Кам'янець-Подільського сільгосп- інституту розгорнули активну шефську допомогу сільським ліквід- пунктам, часто виїжджали на села, допомагали в організації занять, привозили суспільну, правову, сільськогосподарську літературу тощо.39. Активно діяли також учні шкіл Кам`янецького округу. В селі Борівка Бабшинецького району ними було влаштовано недільник. Зароблені 12 карбованців дали на справу лікнепу. У Зіньківській єврейській семирічці влаштували платну вечірку, на користь товариства “Геть неписьменність!”, зібрали 25 карбованців. Учні Кутковецької сільськогосподарської школи ходили обривати яблука в сад Івахновецького радгоспу, заробили 25 карбованців на користь лікнепу.40

Зрозуміло, що справа лікнепу залежала насамперед від кадрів, які її здійснювали. Вчитель, особливо на селі, був єдиним носієм знань, і доводилось йому нелегко. У школах і пунктах лікнепу на кожного вчителя припадало по 60-70 учнів. До цього додавалась ще й робота в школі, різні громадські доручення, потрібен був час і для самопідготовки. Про це писала газета “Червоний кордон”: „В окрузі є 186 селянських будинків і 241 ліквідпункт, і в кожнім з них працюють робітники освіти. Учительство в Кам'янці-Подільському ліквідує неписьменність між членами місцевих професійних об'єднань, проводить культпрацю в місцевих частинах Червоної Армії, у наукових гуртках Дому робітника освіти поширює свої знання”.41 Необхідно врахувати й те, що вчителі по кілька місяців не отримували заробітної плати. Часто доводилось працювати безплатно й у закладах лікнепу. За повідомленням цієї ж газети, у селі Ружичній Проскурівського району в 1927 році, на працю лікнепу було відпущено всього 5 карбованців. Учнів було 35, і здавалось, що працювати не буде можливості за браком коштів, однак енергія товаришів, що були зацікавлені роботою, перемогла всі труднощі, і, незважаючи на те, що наш лікнеп позабюджетний, праця не припинялася. Вчителі працювали безкоштовно, і під час випуску...їм була винесена за це подяка”.42

Недарма у той час вчителів та інших активістів лікнепу називали по- військовому - культармійцями. Маємо можливість назвати лише окремих з них. За даними, наведеними в книзі історико-краєзнавчих нарисів І.А. Стасюка “Теофіпольщина”, у 1920-х роках в селах Теофіпольського району активну участь в ліквідації неписьменності брали вчителі: Й. П. Вазнюк (Немиринці), П. А. Гедима (Гаврилівка), Х. М. Скаліцька (Гальчинці), Й. І. Вакалюк (Михнівка), Ф. П. Мосійчук (Лідихівка), А. А. Гнатюк (Поляхове), Л. К. Сідлецька (Святець), Я. М. Островська, Т. М. Четюк (Турівка)43. Справжнім ентузіастом лікнепу був і вчитель Гранівського району на Вінниччині К. О. Кривий, який особисто навчив 21 неписьменного, організував навчання 1710 неписьменних. За подвижницький труд він був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.44 Серед ентузіастів лікнепу на Вінниччині був і житель села Павлівки О. Л. Кундзіч - згодом відомий український письменник.45

Поруч з учителями в роботі шкіл і пунктів лікнепу брали участь і студенти, демобілізовані червоноармійці, учні технікумів, старших класів загальноосвітніх шкіл та ін. Для них створювалися спеціальні короткотермінові (2-3 місяці) педагогічні курси, на яких їм давали необхідну теоретичну і методичну підготовку для роботи в системі лікнепу. Навчалися на таких курсах і вчителі, якщо відчували в цьому потребу. Так, у звіті Тульчинського окружного відділу народної освіти за 1924-1925 рік вказувалось, що для підготовки ліквідаторів неписьменності було влаштовано курси на 70 чоловік, командировано на педкурси з лікнепу до Харкова - 3 особи, до Москви - 1 особу. Крім того, для ознайомлення з постановкою педагогічної роботи в центрах було відряджено в літню екскурсію до Києва, Харкова та Ленінграду 15 учителів.46 Про такі ж курси в 1926 році повідомлялося в пресі. Вони відбулися в Деражнянському районі Проскурівського округу (“дали дуже багато цінного для робітників лікнепу”)47, а також у Віньковецькому, Купинському районах Кам'янеч- чини. У Віньківцях “курси дали змогу ознайомитись вчителям-ліквіда- торам з новими методами роботи на ліквідпунктах”.46 В Купизі “на курсах ліквідатори обмінялися досвідом минулої роботи і отримали методичні вказівки щодо майбутньої роботи на ліквідпунктах”. Не забули організатори курсів і про ідеологічний бік справи: “Особливо підкреслено завдання ліквідаторів, що полягає не лише в тому, щоб навчити читати та писати, але й розвинути серед учнів класову свідомість”.49 У Могилів- Подільському окрузі за 1928 р. на курсах ліквідаторів навчалося 40 чоловік, переважно вчителів шкіл.50.

Практикувалося також проведення районних конференцій учителів- ліквідаторів, учасники яких підводили підсумки роботи на ліквідпунктах, визначали завдання на майбутнє, обмінювались досвідом організаційно- методичної діяльності.51

Для активізації і поліпшення якості роботи в цій галузі важливе значення мали щорічні окружні конкурси на кращий лікнеп, які проводились спеціальними комісіями органів народної освіти. Ці конкурси мали за мету „виявити досягнення лікнепу, а також всі недоліки, болячки цієї величезної роботи, участь в ній широких мас та місцевого активу”.52 Учасниками конкурсів могли бути вчителі, учні міста і села, а також червоноармійці. Були визначені умови проведення конкурсів: 1) формування груп (не менш 40 чоловік), широке охоплення лікнепом дітей і дорослих, особливо жіноцтва; 2) своєчасний початок і регулярність проведення занять; 3) відвідування занять, дисципліна учнів; 4) діяльність осередків „ Геть неписьменність!”, їх конкретна допомога лікнепові; 5) громадська активність учнів під час навчання; 6) кількість випускників і якість їхньої підготовки тощо.53 У підведенні підсумків конкурсів брали участь жителі міст і сіл, робкори, сількори, представники органів освіти, місцеві активісти. За кращі досягнення вчителі-ліквідатори та учні отримували різноманітні відзнаки: грошові премії, грамоти, бібліотечки літератури, радіоприймачі, право на відвідування місцевого театру впродовж року і навіть культиватори, борони і т.п.54

В роботі по ліквідації неписьменності мали місце труднощі, недоліки та інші негативні явища, зокрема: недостатнє, а часто й несвоєчасне, виділення необхідних коштів, особливо з місцевого бюджету55 брак книжечок та іншого навчального приладдя,56 труднощі у залученні необхідного контингенту до лікнепу, небажання окремих батьків відправляти дітей на заняття, особливо дівчат („ На біса жінці грамота?”)57; недостатня допомога ліквідпунктам з боку окремих працівників сільрад, голів місцевих осередків Товариства „ Геть неписьменність!”, замовчування ними наявних недоліків58; не завжди вдалий підбір кадрів ліквідаторів, зокрема малописьменним, слабо підготовленим методично, і т.п.59

Але ці негативні моменти, як правило, засуджувалися організаторами цієї важливої справи, широкої громадськості, і справа лікнепу поступово розвивалася, просувалася вперед.

Уже в 1921 році було розроблено план ліквідації неписьменності серед робітників Вінниччини, розпочалася мобілізація вчителів та інших грамотних людей для підготовки їх до роботи в школах і пунктах лікнепу, здійснювався облік неписьменного населення в містах і селах. Тоді ж для ліквідації неписьменності серед дітей віком від 11 до 15 років створені додаткові школи для цієї мети. Заняття в них проводилось з групами по 25-30 осіб у вільні години від занять в школі. Тривалість навчання становила 12 місяців. Перші підсумки було підбито наприкінці року. Було визнано, що найкращих результатів було досягнуто в селі Те плівка Ямпільського району, де на осінь 1921 року залишилося лише 5 неписьменних дітей. За досягнутий успіх село було занесене на Червону дошку пошани60.

Тоді ж розгорнули роботу ліквідпункти неписьменності для дорослих. За даними Подільської губернської ради народного господарства, на Поділлі в 1921 році діяло 98 таких ліквідпунктів, в 1922 році - 489.61 У наступному, 1923 році через слабкість матеріальної бази та організаційні прорахунки кількість закладів лікнепу скоротилась і становила 1 363 з кількістю учнів 2208.62 Активну роботу по ліквідації неписьменності здійснювала в цей час профспілка Всеробітземліс. У 1922 році при її організаціях було 177 шкіл лікнепу, в 1923 - вже 298. У звітах про роботу спілки схвально відзначений досвід Панівецького лісництва на Кам'я- неччині. Тут зусиллями робіткому було створено три пункти лікнепу, кілька десятків груп по 2-3 особи, яких прикріпляли до письменних членів спілки з визначенням терміну навчання грамоти. Впродовж 1923 року на Поділлі було створено, крім діючих при профспілках, ще понад 120 спеціальних курсів. Рівень письменності тут серед членів спілки Всеробітземліс зріс на 40%.63

В 1924 році знову спостерігається зростання мережі лікнепу. На початку цього року губернії розгорнули роботу 829 шкіл лікнепу з кількістю учнів 15 200. По округах ці дані розподілялися таким чином:64

До кінця 1924 року кількість ліквідпунктів на Поділлі збільшилась до 1566.65

Наприкінці наступного, 1925 року в Кам'янець-Подільському окрузі діяло 724 заклади лікнепу, в яких працювали 525 учителів і навчалися 17 396 учнів,66 у Проскурівському - відповідно 389, 473 і 17 920.67 За офіційними даними, у 1925 році на Поділлі ліквідували неписьменність близько 70 тис. осіб.68

В наступні роки відбувалося дальше розширення мережі шкіл і пунктів лікнепу. На Кам'янеччині в першому кварталі 1926 року на 558 ліквідпунктах навчалося 17 298 неписьменних.69 До кінця року відкрито ще 379 пунктів лікнепу для навчання 16 тис. осіб.70 На Проскурівщині всередині 1926 року працювало 876 ліквідпунктів, які охоплювали понад 20 тис. учнів.71 Саме тоді Проскурівський окружний комітет Товариства „ Геть неписьменність!” запровадив обов'язкові звіти про роботу закладів лікнепу на засіданнях сільрад. Завдяки систематичній і плановій роботі в справі ліквідації неписьменності округ мав значні досягнення. Вже в першому кварталі 1927 року цілком ліквідовано неписьменність в селах Катеринівці, Крачки, Сергіїївка (Чорноострівський район), Картівці (Меджибізький район), Іванківці (Проскурівський район).72 У 1927 році у Вінницькому окрузі неписьменність ліквідувало 33 тис. осіб.73 На Могилівщині в 1928 році діяло 50 шестимісячних і 334 тримісячних закладів лікнепу.74 Крім того, по всіх округах для випускників лікнепу, які бажали поглибити свої знання, організували заклади для малописьменних.

Відповідно до директив партійно-радянських органів слухачі шкіл і ліквідаційних пунктів не тільки вчилися читати й писати, а й залучалися до громадської роботи. За дорученням керівництва осередків лікнепу учні проводили передплату газет і журналів, видавали стінні газети75, у дні революційних свят виступали з декламаціями віршів, залучались до роботи в сільбуді, хаті-читальні,76 брали участь у різних гуртках, заснованих при школах лікнепу (драматичних, хорових, сільськогосподарських та ін.), виконували доручення комсомольських осередків77 тощо. Після закінчення лікнепу більшість випускників, де б вони не працювали, були активними учасниками громадсько-політичного життя у своїх містах і селах зокрема своїх трудових колективах.

Отже, в період 1920-х років завдяки спільним зусиллям держави і громадських організацій, при активній підтримці з боку робітників, селян, учителів та інших представників інтелігенції, незважаючи на всі труднощі, було досягнуто відчутних успіхів у ліквідації неписьменності. Відсоток письменних по Україні зріс, порівняно з довоєнним часом: у містах з 42 до 70% у 1927 році і до 74% в 1929 році, на селі - відповідно до 50 і 59 %78. Отже, повністю подолати неписьменність на цей час не вдалося. У Кам'янецькому окрузі, наприклад, в 1929 році залишилось ще понад 60 тис. неписьменних.79 На 1929/30 навчальний рік ставилось завдання навчити грамоти 40 тис. осіб, з них понад 5 500 сільськогосподарських робітників.80 На Могилівщині в 1928 році неписьменних було майже 50 тис.81 Х з'їзд КП(б)У в листопаді 1927 р. змушений був констатувати: “Ще половина селянського населення і 30% дорослого населення міського- неписьменні. Це підкреслює необхідність особливо напружити всі сили і засоби держави, місцевих Рад і самодіяльність робітників та селян для того, щоб успішно і в якомога короткий час знищити цю тяжку спадщину попередніх часів”.82 Повна ліквідація неписьменності стала справою наступних років.

Примітки

1. Слободянюк П.Я. Культура Хмельниччини/ П.Я. Слободянюк. - Хмельницький: Поділля, 1995.

2. Хоптяр А.С. Ліквідація неписьменності/ А.С. Хоптяр // Освіта, наука і культура на Поділлі: Зб. наук. праць. - Т.1.- Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2001. - С.144-150.

3. Каденюк О.С. До питання про стан освіти на Поділлі в 20-30 роки/ О.С. Каде- нюк// Культура Поділля: історія і сучасність: Матеріали другої наук. конференції, присвяченої 500-річчю м. Хмельницького. - Хмельницький, 1995. - С.41-44.

4. Лойко О.Г. Ліквідація неписьменності на Вінниччині в період непу/ О.Г. Лой- ко // Наук. вісник Вінницького педагогічного університету. - Вип. ІУ. - Вінниця: Вінницький держ. пед.унів. - 2001. - С. 81-89.

5. Віньковецький С.Я. Боротьба з неписьменністю на Поділлі у відбудовний період (1921-1925 рр.) / С.Я. Віньковецький // Проблеми етнографії Поділля: Тези доп. наук. конференції. - Кам'янець-Подільський, 1986. - С. 63-64.

6. Каденюк О.С. Вказ. праця. - с. 43.

7. Слободянюк П.Я. Вказ. праця. - С. 50.

8. Поділля в період відбудов народного господарства (1921-1925 рр.): Док. і мат. - Вінниця, 1957. - С. 367.

9. Ленін В.І. Нова економічна політика і завдання політосвіт: Доповідь на ІІ Всеросійському з'їзді політосвіт, 17 жовтня 1921 р./ В.І. Ленін // Повне зібр. творів. - Т.44. -С. 164, 165, 166.

10. Культурне будівництво в Українській РСР: Зб. докум. - Т.1. - К.: Наукова думка, 1960. - С. 120-121.

11. Хоптяр А.С. Вказ. праця. - С. 145

12. Литвин В.М. Історія України (у 3-х томах). - Том ІІІ. Новітній час (1914-2004). - Книга перша/ В.М. Литвин. - К.: Альтернативи, 2005. - С.360.

13. Хроника социалистического строительства на Украине (1921-1925 гг.). К., 1989. - С.85.

14. Поділля в період відбудови народного господарства... - С. 318.

15. Радянське будівництво на Хмельниччині: Док. і мат. - Львів: Каменяр, 1983. - С. 29.

16. Поділля в період відбудови народного господарства... - С. 155.

17. Культурне будівництво в Українській РСР... - Т.1. - С.121.

18. Культурне будівництво в Українській РСР (1917-1927): Зб. док. і матер. К.: Наукова думка, 1971. - С. 288.

19. Мороз А.В. Ліквідація неписьменності і розвиток загальної освіти трудящих в 1921-1925 рр./ А.В. Мороз. - УІЖ. - 1971. - № 8. - С. 113.

20. Лойко О. Вказ. праця. - С. 86.

21. Поділля в період відбудови народного господарства. - С. 543.

22. Червоний кордон. - 1927. - 22 червня.

23. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВО України). - Ф. 166. - Оп. 5. - Спр. 189. - Арк. 81.

24. Профспілки України у постановах своїх з'їздів і конференцій: Збірка. - Харків: Український робітник, 1980. - С.180.

25. Бюллетень Южбюро ВЦСПС. - 1921. - № 4. - С. 39.

26. Звіт президії Вінницької округової ради професійних спілок 2-му округовому з'їзду професійних спілок. Лютий 1926- - квітень 1927 р. - Вінниця, 1927. - С. 34.

27. Поділля в період відбудови народного господарства. - С. 451.

28. Лойко О. Вказ. праця. -С. 86.

29. Червоний кордон. - 1926.- 14 січня.

30. Тростогон А.В. Роль шефства в ліквідації неписьменності і піднесенні культури сільського населення на Поділлі (друга половина 20-х рр.)/ А.В. Тростогон. - Проблеми етнографії Поділля: Тези доп. наук. конф. - Кам'янець-Подільський, 1986. - С. 64-65.

31. Червоний кордон. - 1928. - 8 грудня.

32. Стасюк І.А. Теофіпольщина. Сторінки історії міст і сіл району/ І.А. Стасюк. - Львів: Каменяр, 1993. - С. 110, 115, 135, 182, 198, 277, 306.

33. Сонце над Бугом. Звернення на Вінниччині за 50 радянських років. - Одеса: Маяк, 1967. - С. 30.

34. Історія міст і сіл Української РСР. Вінницька область. - К.: Головна редакція Української радянської енциклопедії, 1972.

35. Вестник профдвижения Украины. - 1923. - № 13. - С.77.

36. Поділля в період відбудови народного господарства. - С. 406.

37. Шевчук Г.М. Культурне будівництво в Україні в 1921-1925 рр. -К.: Вид-во АН УРСР, 1963. - С. 57.

38. Матеріали до опису округ УСРР. Кам'янецька округа. - Харків: Центральне статистичне бюро УСРР, 1926. - С. 4.

39. Матеріали до опису округ УСРР. Проскурівська округа. - Харків: Центральне статистичне бюро УСРР, 1926. - С.4.

40. Лойко О. Вказана праця. - С.88

41. Культурне будівництво в Українській РСР (1928 - червень 1941): Зб. док. і матер. - К.: Наук. думка, 1986. - С.68.

42. Соціалістичне будівництво на Хмельниччині (1921-1941): Док. і матер. Львів: Каменяр, 1989. - С. 85.

43. Культурне будівництво в Українській РСР (1928 - червень 1941). - С. 89.

44. Червоний кордон. - 1928. - 18 серпня.

45. Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. -Т.1. 1918-1941. - К.: Політвидав України, 1976. - С . 503.

Размещено на Allbest.ur