Іван Огієнко - дослідник історії Української Православної Церкви

In the article activity of I. Ogienka is examined on a background creation of history of the Ukrainian Orthodox Church. Basic scientific work of researcher is analysed, him historical looks.

Keywords: Ukrainian orthodox church, I. Ogienko, christianity, church.

З моменту офіційного хрещення Київської Русі й до сьогодні минуло 1023 р., однак перед дослідниками минулого і сучасності залишається багато нерозв'язаних питань, що торкаються початків запровадження християнства у східних слов'ян, хрещення та утвердження християнства в Київській Русі, а також подальша історія існування та розбудови церкви в наступні епохи.

Складність цієї проблеми підсилювалася й тим, що основний доробок із вищенаведених проблем почав формуватися з другої половини ХУІІІ - початку ХІХ ст., і розроблявся переважно вищими російськими релігійними діячами (Макарій (М. Булгаков)¹, К. Добронравін², А.Лавров³, П.Смірнов⁴ та ін.), які, фактично, і сформували офіційну історію російської православної церкви без історичних розмежувань на українську чи білоруську. Як результат, більшість дослідників ХІХ - початку ХХ ст., таких як Є. Голубінський⁵, П.Георієвський⁶, А.Карташев⁷ працювали в руслі офіційної точки зору на історію церкви. При цьому, період підпорядкування давньоруських ієрархів Вселенському патріарху у Константинополі, що тривав з 988 до 1448 р. замовчувався, або ж дана належність визнавалась як незначна, і не мала впливу на хід історичних подій, що на нашу думку є невірним. Тому відхід від загальноприйнятих у тогочасній науці канонів суворо критикувався.

З початком формування української наукової школи, що припадає на другу половину ХІХ - початок ХХ ст., починаються розробки історії України та українського народу. Щоправда, основні історичні дати української історії були в канві офіційної російської історіографії. Так, події 1654 р. трактувалися як возз'єднання, що знайшло своє продовження і в офіційній радянській і сучасній російській історіографії. Давньоруська держава трактувалася як російська, а Україна в даній державі як Південно-Західна Русь, що внаслідок монголо-татарського завоювання була відірвана від основних російських земель тощо. Тому, поява таких дослідників як М. Грушевський чи в перспективі І. Огієнко була досить невигідна для Російської імперії і Радянського Союзу в майбутньому. Тому, на багатьох вчених, які досліджували історію України і вказували на самобутність народу, відмінність від російської матеріальної чи духовної культури, вішали ярлики «буржуазних націоналістів», а їхні праці заборонялися.

Серед замовчуваних офіційною радянською владою дослідників історії України та української православної церкви був І. Огієнко, який прожив цікаве життя і залишив після себе великий науковий доробок, що складає біля однієї тисячі праць з історії та культури України. Серед даних праць, які можна розділити на історичні, філологічні, краєзнавчі та релігійні, слід виділити дослідження з історії української церкви. Загалом, зацікавленість І. Огієнка історією української церкви була цілком закономірною враховуючи його активну життєву позицію. Ще навчаючись у Київському університеті Св. Володимира він розпочинає активну громадську діяльність, співробітничає з редакціями газет «Громадська думка», «Рада», з Київською «Просвітою», Науковим товариством імені Тараса Шевченка у Києві. У цей же період почав друкуватися як поет, прозаїк, учений.⁸ Згодом навчався на Вищих Педагогічних курсах, працював у Київському комерційному інституті. Від 1915 року викладав у Київському університеті, був приват-доцентом на кафедрі мови і літератури. Поруч з науково-викладацькою діяльністю І. Огієнко вступає до Української Партії Соціалістів-Федералістів.

З початком лютневої революції в Росії у 1917 р. І. Огієнко розпочинає активну політичну діяльність. Зокрема, в квітні 1917 р. він одним з перших переходить на викладання українською мовою і практично розпочинає, без дозволу на те Вченої ради, читати для своїх студентів новий курс - «Курс української мови». Згодом, у січні 1918 р. виступає перед делегатами Всеукраїнського церковного Собору з доповіддю «Відродження Української церкви», в якій, на підставі аналізу стародруків, архівних справ, документів, а також існуючої наукової літератури з історії православної церкви аргументував свою думку про потребу не українізації, а дерусифікації церкви, її «відмосковлення». Йшлося, отже, про неканонічність приєднання Української церкви до Московського патріархату.⁹ На думку М. Тимошика, саме з цієї доповіді і розпочалося захоплення І. Огієнка історією становлення і розвитку української православної церкви.

Практично, теза «дерусифікації церкви» стає домінуючою в науковому доробку І. Огієнка . Однак, наукові розробки з історії запровадження християнства серед східних слов'ян дослідник лише розпочав з 1925 р., коли в світ вийшли два невеликих дослідження «Початки християнства серед українського роду» та «Хрещення українського народу». Зокрема, в статті «Початки християнства серед українського роду» І. Огієнко на підставі аналізу давньоруських літописів обґрунтовує достовірність літописної подорожі апостола Андрія до Києва, проголосивши його засновником християнської церкви на теренах майбутньої Русі-України. Окрім того, дослідник простежив поширення християнства серед східних слов'ян до правління князя Володимира¹⁰. Слід зауважити, що деякі твердження автора й досі вважаються спірними, або міфічними. Це, в першу чергу, стосується літописної подорожі апостола Андрія. Окрім того, в даній статті є дрібні помилки, що, перш за все, стосуються хронологічної невідповідності між подіями та датами.

В невеликій науково-популярній брошурі «Хрещення українського народу» І. Огієнко , подає історію хрещення Київської Русі, в якій коротко характеризує язичницькі вірування східних слов'ян. Окрім того, вслід за Є. Голубінським та Ф. Успенським вказує на помилки літописців при укладанні або перепису літописів, що стосується оповіді про хрещення Русі. Припускає, що князь Володимир охрестився в Царгороді у 987 р., заперечивши тим самим його хрещення в Києві, Корсуні чи Болгарії. Окрім того, І. Огієнко простежує процес хрещення Русі і стан християнства за часів Ярослава Мудрого.¹¹

В цілому, не беручи до уваги перший виступ І. Огієнка в Києві у січні 1918 р., вищенаведені дослідження були, так би мовити, пробою пера дослідника в розробці проблеми історії української православної церкви. Що стосується підходів до дослідження історії церкви, в даний період, то вони носили швидше науково-популярний характер і були орієнтовані на широкий загал читачів. Окрім того, аналізуючи основні тези, то, окрім спроби доказів прибуття на береги Дніпра апостола Андрія, і замінивши терміни «російська церква» на «українську церкву» автор слідує за основними канонами офіційної російської історіографії, наслідуючи при цьому Є. Голубінського.

Окремі проблеми християнізації східних слов'ян І. Огієнко ще досить тривалий час фрагментарно піднімав у своїх виданнях, які носили в основному, мовознавчий та загальноісторичний характер. Зокрема, у 1927- 1928 рр. було опубліковано два томи монографії «Історія церковнослов'янської мови: Костянтин і Мефодій»¹². Хоча наведені праці становлять інтерес передусім для філологів, а також тих дослідників, які простежують зародження та розвиток письма серед східних слов'ян, однак, для тематики початків християнства серед давньоруського населення даний доробок також містить чималий інтерес. Так, спираючись на давньоруські літописи, І. Огієнко стверджував, що поява писемності була зумовлена місіонерською діяльністю Кирила та Мефодія, які розробили азбуку для східних слов'ян з метою поширення Святого письма серед язичників. Це, в свою чергу, автоматично ставило питання про початки християнства і появу перших церков на Русі в «аскольдовий» період.

В той же час, діяльність Кирила та Мефодія, на думку дослідника, була також спрямована на пропагування ідеї всеслов'янської культурно-духовної єдності. Свої наміри вони намагалися реалізувати через навчання та просвіту рідною мовою, через створення власної культури, ведення Богослужіння слов'янською мовою та здійснення перекладів Святого письма «на живу народну мову»¹³. На думку Івана Огієнка, сприятливий ґрунт для цього міг виникнути тільки у Візантії, «яка виплекала Кирило- Мефодієвську ідею..., заснувала окремі Православні Церкви, і давала їм широку церковну автономію, а то й волю чи автокефальність. Найголовніше - давала їм рідну для церковного вжитку мову, щоб швидше й глибше християнізувався народ»¹⁴.

Фактично, вищенаведені дослідження і сформували перші наукові розробки з історії розбудови православної церкви Русі-України. Лише в 1942 р. виходить в світ двотомна монографія І. Огієнка «Українська церква: Нариси з історії Української православної церкви»¹⁵. В монографії дослідник ґрунтовно подає історію становлення православної церкви в Україні, починаючи з короткого аналізу дохристиянських вірувань та закінчуючи становищем української православної церкви початку ХІХ ст. Слід зауважити, що дане дослідження базувалося на попередніх напрацюваннях І. Огієнка , які зазнали кардинального переосмислення та набули науковості, що свідчить про тривалу розробку проблеми дослідником. В першому томі «Української церкви» розглядалися питання появи християнства на теренах майбутньої Русі-України, дохристиянські вірування слов'ян, проникнення християнства, хрещення і поширення християнства в Київській Русі Х-ХІІІ ст. та становище української церкви в ХІУ-ХУІ ст. На відміну від перших напрацювань І. Огієнка , опублікованих у 1925-1927 рр. («Початки християнства серед українського роду» та «Хрещення українського народу»), які, хоча і були включені до першого тому, однак зазнали кардинального редагування. Так, зникає науково- популярний виклад, а сам матеріал, який подає дослідник, на підставі глибокого аналізу джерельної бази науково підкріплений та логічно-обґрунтований, що слабко спостерігалося в перших розробках. Однак майже через все дослідження проходить теза про канонічність Української православної церкви та негативний вплив на неї російської церкви, що було проголошено І. Огієнком ще в 1918 р. Також в першому томі дослідник піднімає питання реформації в Україні та Польщі, розкриває історію церковного руху та церковних братств України в XVI ст. Окремий розділ присвячений Острозькій Біблії 1581 р., яку І. Огієнко вважає унікальною пам'яткою українського народу.

В другому томі викладається занепад української православної церкви, скасування «соборноправності» та фактичне знищення української православної церкви. Однак, якщо відкинути суто політичні» тези «дерусифікації», «відмоскалення», то вихід «Української церкви» є фактично першим самостійним дослідженням історії Української церкви.

Слід зауважити, що одночасно охопити всі аспекти історії української православної церкви, як неможливо. Тому, в цьому ж, 1942 р. виходить у світ невелика стаття «Церква під монголами»¹⁶, в якій було висвітлено стан християнства і української церкви зокрема в середині ХІІІ - XV ст. Характеризуючи даний період, І. Огієнко приходить до логічного висновку, що населення України, як і місцева церква, стає заручником у боротьбі між Великим князівством Литовським, Польщею (згодом Річю Посполитою) та Московським князівством. Фактично, з другої половини XIV ст. українська церква зазнавала шаленого тиску з боку вищенаведених держав, однак змогла зберегти свою автентичність. Однак, орієнтація українських ієрархів на Великих князів Північно-Східної Русі (Московської держави), які офіційно вважалися васалами Золотої Орди, на думку І. Огієнка , була цілком логічною. Так, татаро-монгольські хани, які переважно сповідували магометанство, були більш релігійно терпимі, ніж, наприклад, західні християни-католики. Таким чином, ординська орієнтація Володимиро-Суздальських князів була вигідною для церкви, саме тому київські митрополити підтримували її, а згодом перенесли кафедру у Володимир.¹⁷

Наступний етап дослідження історії української церкви припадає на 50-60-ті роки XX ст. Саме в цей час виходить ряд праць І. Огієнка «Поділ Єдиної Xристової Церкви і перші спроби поєднання»¹⁸, «Князь Володимир прийняв православіє, а не католицтво»¹⁹, «Українська церква за Б. Хмельницького. 1647-1657»²⁰, «Українська церква за час Руїни (1657-1687)»²¹, «Дохристиянські вірування українського народу»²² тощо, «Українське монашество»²³ та ін. Фактично, дані праці повинні були скласти кістяк для третього, або навіть і четвертого томів «Історії Української церкви», які сьогодні вважаються втраченими. В цілому, даний доробок досить суттєво доповнив і розширив «Історію Української церкви» 1942 р. видання. Окрім того, дослідження І. Огієнка з історії української церкви наприкінці 60-х рр. XX ст. були практично завершені, хоча публікація окремих проповідей, де викладалися утвердження та розвиток християнства в Україні тривав ще деякий час. Проте проповіді, на кшталт «Християнство і поганство: Чого на світі спокою немає»²⁴ були орієнтовані на широкий загал читачів і носили скоріше популярний, ніж науково- популярний характер.

Загалом, у своїх працях український вчений і богослов не лише описував зародження і еволюцію релігії в цілому чи окремих її елементів, а намагався, насамперед, осмислити сутність і сенс дійсного процесу розвитку релігійного феномена. Це дає підстави стверджувати те, що, незважаючи на відсутність в наукових та богословських статтях і працях митрополита І. Огієнка звичної для академічних релігієзнавчих видань дефініції релігії, визначення її структурних елементів, основних функцій тощо, тут міститься не лише суто історичне бачення реального релігійного процесу в Україні. Як традиціоналіст за своїми поглядами, І. Огієнко у збереженні і підтриманні візантійського православного духу Українською Церквою вбачає єдиний із можливих шляхів до національної самоідентифікації українців і збереження та розвитку їхньої самобутньої культури. Наголошуючи на тому, що Православ'я за своєю природою, на відміну від Католицизму, є релігією, котра сприяє розвитку національної самобутності народів, вчений доводить, що це жодною мірою не означає відхід Української Православної Церкви від канонів і догматів християнської віри. Більше того, саме національний характер Православ'я визначає вселенськість Візантійського християнства, його наближеність до істинного.

Отже, Іван Огієнко залишив нам велику наукову спадщину, яка потребує осмислення і подальших розробок у сфері з'ясування історичної справедливості та об'єктивності викладу з історії саме української православної церкви.

огієнко православний церква історичний

Примітки