В умовах реалізації адміністративно-територіальної реформи в Україні з акцентом на забезпечення децентралізації влади закономірно постає питання щодо обсягу повноважень, ступеня свободи і відповідальності окремих інститутів і посадових осіб місцевого самоврядування, їх залежності від центральних органів влади. Ефективність управління містами завжди залежала від декількох головних чинників: професіоналізму і компетенції тих, хто править, правильної організації місцевої влади і характеру взаємодії між центральною й місцевою владами, де важливу роль грали посадові особи або урядники, які займали або займають проміжне становище між громадою і центральної (регіональною) владою. У цьому контексті науковий інтерес викликає постать війта, який за часів панування магдебурзького права залишався проміжною ланкою між громадою міста й великим князем або польським королем.

Питання влади війта і війтівства в Луцьку ХУ-ХУІІ ст. привертають увагу вітчизняних дослідників міської історії України і Волині. У монографії П. Саса з історії міст України започатковано політико-правовий аналіз самоврядування Луцька, Володимира, Кременця на магдебурзькому праві, дослідження ролі війтів в системі управління містами¹. Інституту війтівства в місті Луцьку присвячено розвідки Н. Білоус². Певну увагу приділено питанням функціонування луцького війтівства у працях А. Заяця³. Водночас залишаються відкритими питання щодо обсягу його повноважень, поєдання в одних руках війтівства і староства, особливостей призначення лентвійта тощо.

Запровадження магдебурзького права на українських землях Великого князівства Литовського (ВКЛ) загалом і на Волині зокрема, супроводжував процес урбанізації й піднесення міст. На зламі ХУ-ХУІ ст. в розвитку волинських міст простежується активний локаційний процес. Урбанізаційна хвиля пов'язана з утвердженням великої земельної власності князів⁴. Магдебурзьке право вилучало частину міської громади з-під юрисдикції великокнязівської адміністрації і впроваджувало систему управління містами, яка базувалася на виборних засадах. У великокнязівських містах Волині - Луцьку, Володимирі, Кременці та в інших містах ВКЛ, самоврядування організовувалось шляхом утворення органів міського управління - міського ("местского") уряду, який працював під керівництвом війта і складався із ради і лави. Головною особою в системі управління містом був війт.

Практична реалізація прав міських громад на самоврядування регламентувалася листами/привілеями верховної влади. Привілей великого князя литовського Олександра на магдебурзьке право 31.07.1497 р. оформив в Луцьку самостійну міську юрисдикцію, коли частину міщан вилучено з-під влади старост і підпорядковано міським органам управління на чолі з війтом. Місто і замок перетворено на дві юридично самостійні одиниці⁵. У Луцьку, як і інших містах ВКЛ з магдебурзьким правом, старости були позбавлені судової влади над міщанами. Старости втрачали попередні права і певні статки, натомість доходи війтів зростали, що загострювало між ними стосунки і призводило інколи до конфлікту між "землею" і містом, тобто між старостинською юрисдикцією і міською. Так, у часи надання Полоцьку першого привілею на магдебурзьке право від 07.10.1498 р. було надано (між 1492-1498 рр.) підтверджувальний привілей Полоцькій землі, у якому виділено характерні у цьому відношенні групи населення: "мешчане", "вес (ь) город", "вся земля Полоцкая"⁶. У Полоцьку воєводи боролися за повернення під замкову юрисдикцію якомога більшої кількості міщан. Припинити протиправні дії полоцьких воєвод вдалося лише після передачі в їх руки влади війта⁷.

У Луцьку не спостерігалося відкритої боротьби старост з урядом війта за вплив і підпорядкування населення міста. Привілей 1497 р. Луцьку визначив порядок міського управління, статус і надходження війта, виборність урядників, організацію міського суду. Міський ("местский") уряд у великокнязівських містах з магдебурзьким правом працював під керівництвом війта і складався із ради і лави. Війт був ключовою фігурою "местского" управління. Його призначення у Луцьку перебувало в компетенції великого князя. Війт, як правило, поєднував у своїх руках судову і адміністративну владу. Він відповідав за систему міського самоврядування, зокрема у сфері організації суду, готовності міста та його жителів до виконання повинностей і господарських робіт. У його підпорядкуванні перебував відповідний адміністративний апарат, до якого входили війтівський писар і слуги.

Війти Луцька з числа довірених великому князю осіб згадуються задовго до отримання містом привілею 1497 р. Першим виявленим нами луцьким війтом був Вацюта (22.12.1461).1490 г. луцький війт Труш представляв луцьких міщан під час продажу дому в Луцьку Онишком Вітонізьким княгині Марії Ровенській⁸ Наступним війтом був Ян Сигнатор (09.07.1501) ⁹.

Уряд війта з широкими повноваженнями встановлено в Луцьку згідно з настановами привілею місту на магдебурзьке право від 31.07.1497 р. Привілей регламентував повноваження війта і його високий статус: "отже, щоб усі мешканці міста разом і кожний окремо, а також ті, які живуть навколо нього, за посередництвом цього права, без жодного винятку, в усьому, що постановляє право, підкорялися війту і радцям". Не дуже виразною було визначено межу компетенції війта і радців. Поспільство міста магдебурзької юрисдикції підпорядковувалося війту в усіх практичних справах. Війт отримав право щорічного обрання половини складу міської ради (радців), а другу половину обирало поспільство міста.

Матеріально-фінансове забезпечення уряду війта у Луцьку складалося з надходжень, серед яких дві корчми, звільнені від великокнязівських податків; прибутки у чверть денарія з усіх податків, подарунків, судових виплат, грошових покарань і будь-яких випадкових доходів. Згідно з привілеєм 1497 р. війт відповідав за дотриманням в Луцьку "єдиної і точної" вагової міри. Йому доручалося вживання відповідних заходів до порушників встановленої вагової системи: "щоб, якщо хтось з цих шинкарів буде спійманий на тому, що використовує меншу міру, був покараний війтом відповідно до того, наскільки він відступив від прийнятої міри". Луцьку воскобійню війтові не підпорядковано.

У подальшому реальні доходи луцького війта зростали. Так, згідно з люстрацією луцького замку 1552 р., війт (І.Я. Борзобагатий) отримував такі надходження: від продажу горілки - 160 кіп грошей; із помірного (від збіжжя) - 40 кіп; із найму чотирьох будинків у місті, що йому належали - 40 кіп; від воскобійні - 20 кіп; від лазні - 15 кіп; від яток - 60 кіп; із присуду і платежу вин - 100 кіп грошей. Окрім того, війт отримував натурою від продажу м'яса сільськими жителями "по плечку від кожного бидла" тощо¹⁰. У 1566 р. луцький війт здавав в оренду свої доходи від війтівства луцьким євреям¹¹.

Головною функцією війта була судова; він очолював колегію лавників. За привілеєм 1497 р. війт отримав у кримінальних справах та справах управління містом "повну свободу дій як встановлено за магдебурзьким правом". Будь-яке звернення (апеляцію) радці мали передавати війту, "від війта ж нехай не буде жодної апеляції, хіба що в нашій (великого князя - А. Б.) присутності". Міщани звільнялися від присуду замкових судів та їх влади і зобов'язані були підпорядковуватися війту і радцям. Отже, луцькому війтові належало право суду в кримінальних злочинах, як це практикувалося у Вільно (Вільнюсі) і Києві. У 1552 р. Жигимонт Август підтвердив Луцьку усі "вольності" міста, а війт разом із міськими радцями отримали право суду в ярмаркові дні або "присудъ ярмаречный", який вони ділили навпіл між собою¹².

За відсутності в місті ратуші, судові засідання, а також рішення поточних справ відбувалися у війтівському домі. Запис луцького підстарости Б.І. Сови в 1561 р. містить звернення до замкового уряду пріора луцького костелу св. Марії Северин зі скаргою на луцького війта І.Я. Борзобогатого за його зволікання суду над євреєм Шломичем. Йшлося про самовільне випущення евреєм води на ставу, що належав Северину і "о многии шкоды мои через того жида поделаные". За цією справою війт призначив засідання у війтівському домі на "рок певнии", однак сам на зібрання не з'явився. Як зазначив урядовий виж,". при мне, вижу, и при людех сторонних в дому воитовском был, ожидаючи пана воита, и пилност в том чинил, а пан воит сам не бывал и никому того не злецыл"¹³.

Війт виконував доручення верховної влади, зокрема щодо збору грошового податку на потреби оборони держави "серебщини" у 1551 р. в містах і волостях ВКЛ. Постанова про стягування цього податку ухвалювалася сеймом ВКЛ у 1522, 1529, 1534, 1540, 1542, 1551, 1552 рр. Обсяг податку обкладання міст визначався залежно від їх економічного становища. Як правило, податок стягувався з панів і шляхти лише за їх згодою, податок платили міщани, духовенство, а в деяких випадках (в 1529, 1534) - селяни великого князя. У 1552 р. в Луцьку обсяг цього податку порівняно з 1529 р. зріс більше, ніж удвічі - від 30 до 70 кіп грошей¹⁴.

У містах Волині мали місце випадки, як це сталося в Луцьку в 1544 р., коли юрисдикції інститутів війтівства і староства поєднали і повноваження луцького війта передали луцькому старості. У цьому контексті викликає інтерес запис передачі війтівства великою княгинею Боною луцькому старості, князю А.М. Сангушку 29.09.1544 р. в обмін на володіння в Мельницькій волості. Луцькі старости за ці володіння отримали луцьке війтівство з належними йому надходженнями: "доходов каждый год шло нам плату сто и тридцат копъ грошей". Поєднання урядів старости і війта в одних руках вимагало принципових змін в структурі розподілу обов'язків між головними урядниками міста і, відповідно, повноваження війта в частині міського управління і суду делеговано лентвійтові. Як зазначено у листі, староста не повинен міщан "правом замковым судити, але лантвойт з бурмистры и радцы мают мещан судити правом Малбарским (!), для того, ижбы подданым нашим от старосты обтяженя не было"¹⁵. Таким чином, наприкінці 1544 р. війт втрачав значну частину своїх прав і обов'язків в частині судової і адміністративної діяльності з відповідним їх переходом до лентвійта.

Практичний досвід поєднання урядів луцького війта і старости в руках кн.А.М. Сангушка засвідчив свою неефективність, свідченням тому матеріали ревізії Луцького замку 1545 р., які фіксують низку порушень і негараздів з боку урядників щодо стану оборони міста і порядку в замку. Серед причин занепаду замку люстратори називали відсутність належного керівництва з боку местских урядників, де "лентвоит отъбывает воитомъ, а воита уставичного нет". Бурмистри звинувачували радців і лавників, радці і лавники - простий народ. На їх думку, для утримання міста в належному стані необхідно було мати війта "доброго справного и навчоного и к тому грозного и въставичного", який би не лише охороняв міщан від "инших посторонных" і захищав їх інтереси, але і їх самих "от своеволенства и пьянъства неверъного устерегалъ", підтримував "справы доброе и рядности, напред" у господарському місті¹⁶.

Специфікою існування інституту війтівства було те, що війтам не заборонялося поєднувати в одних руках низку дохідних урядів в тогочасній ієрархії, чим вони неодмінно користувалися. Характерною у цьому відношенні є постать І.Я. Борзобагатого, який одно-осібно обіймав уряди луцького війта, ключника, городничого і мостівничого.

Лентвійт, друга особа після війта, виступав хранителем міської печатки і, відповідно, без його затвердження не обходився жоден міський акт. Лентвійт, як заступник війта, мав слідувати лише настановам привілеїв, зокрема щодо стягування мита з міщан і прибулих до міста купців. У випадку відсутності війта, лентвійт очолював роботу міського уряду і судової колегії.

Як правило, лентвійта призначав війт. Але цей порядок не завжди був саме таким. В Луцьку (в часи королеви і великої княгині Бони, 1544 р.) існувала практика обрання лентвійта. Обирати його мали бурмистри і радці разом з представниками "поспільства", а староста повинен був його прийняти й повідомити велику княгиню про обрання луцького міського урядника. І лише після відповідного погодження лентвійт ставав повноправним урядником. Уряди лентвійта зазвичай потрапляли в руки вихідців із представників місцевої щляхти. В історії міського управління Луцька зафіксовано унікальний випадок, коли упродовж року (1566) в місті одночасно управляли два лентвійти. Це відбулося під час боротьби за луцьке війтівство між любачевським каштеляном М. Лисаковським і господарським маршалком М. Малинським, кожен з яких висунув свого лентвійта.

Отже, луцький війт був ключовою фігурою в системі міського управління Луцька. Він мав правовий імунітет і займав вищу сходинку в ієрархії міських влад, набуваючи поступово право вищої адміністративно-судової інстанції. Права, функції і повноваження війта в місті Луцьку у складі ВКЛ до 1569 р. визначалися великокнязівськими привілеями на магдебурзьке право. У Луцьку уряд війта існував задовго до прийняття містом привілею на магдебурзьке право. Це пояснюється давньоруськими традиціями розвитку міста Луцька і, відповідно, розвинутим міським устроєм, базованим на звичаєвому праві.

На відміну від західноєвропейських міст, війт Луцька отримував значні доходи, що сприяло не лише зростанню економічної могутності урядників, а відтак - поповненню державної скарбниці, а й зростанню політичної ваги. Зокрема цьому сприяла й практика суміщення посад війта, ключника, городничого, мостівничого та ін. Досвід суміщення урядів війта і старости, який є певною мірою унікальним для Волині, засвідчив свою неефективність. Специфічними були функції лентвійта, порядок його призначення в Луцьку. Попри існуючу практику призначення лентвійта із наступним затвердженням його кандидатури великим князем (королем), зустрічаються факти обрання лентвійта в Луцьку. Зафіксовано унікальний випадок існування в Луцьку подвійного лентвійтівства.

Література

1. Сас П.М. Феодальные города Украины в конце XV - 60-х годах XVI в. Київ: Наук. думка, 1989.232 с.

2. Білоус Н.О. Луцьке війтівство в XV-XVII ст.: характеристика інституту та персоналії урядників // Український історичний журнал. 2015. № 4. С.4-22.

3. Заяць А.Є. Інститут війтівства в містах Волині XVI - першій половині XVII ст. Центральна і Східна Європа в XV-XVIII ст.: питання соціально-економічної та політичної історії / за ред. Л. Зашкільняка, М. Крикуна. Львів: Львів. нац. ун-т ім.I. Франка, 1998. С.106-112;

4. Заяць А.Є. До питання функціонування луцького війтівства у XV - п. п. XVII ст. Місто: історія, культура, суспільство // Е-журнал урбаністичних студій. 2016. С.236-238.

5. Яковенко Н.М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Київ: Критика, 2006. С.167-169.

6. Привілей великого князя литовського Олександра на магдебурзьке право м. Луцьку 31.07.1497 р. Архив ЮгоЗападной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов, учрежденной при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе.Ч. V. Т.1: Акты о городах (1432-1798). Киев: Университет. тип., 1869. С.13-15.

7. Полоцкие грамоты XIII-XVI в.Т.I. Москва: Русский фонд содействия образованию и науке, 2015. С.446-447.

8. Макаро М. Дз. Местскія улады Полацка (1580-1772 гг.): арганизацыя, персанальны склад. Смаленск:! нбелкульт, 2014. С.17.

9. Lietuvos Metrika (1494-1506). Kn. Nr.6: Uzrasymp. knyga 6/parenge Algirdas Balulis. Vilnius: Lietuvos istorijos institute leidykla, 2007. P.230.

10. Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной комиссиею для разбора древних актов, учрежденной при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе.Ч. VII. Т.1: Акты о заселении Юго-Западной России (от половины XIII до половины XV в.). Киев: Тип.Г.Т. Корчак-Новицкого, 1886. С.175.

11. Центральний державний історичний архів України, м. Київ. Ф.25. Оп.1. Спр.8. Арк.509.

12. Акти, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археограическою комиссиею.Т. I.1361-1598. Санкт-Петербург: Тип. Эдуарда Праца 1863. С.133-134.

13. Литовська Метрика. Кн.561. Ревізії українських замків 1545 року / підгот. В.М. Кравченко. Київ: [б. в.], 2005. V6 188-190.

Размещено на Allbest.ru