Підприємництво як чинник соціальних трансформацій: історичний досвід ХІХ - початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru

ПІДПРИЄМНИЦТВО ЯК ЧИННИК СОЦІАЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ: ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Боднарчук Т.Л.,

канд. екон. наук, ДУ “Інститут економіки

та прогнозування НАН України ”

Досліджено особливості впливу підприємництва на соціальні процеси в Україні на етапі ринково-індустріальних перетворень. Визначено роль підприємницької діяльності у зміні соціальної структури та розвитку процесів урбанізації. Акцентовано увагу на характерних рисах становлення інституту меценатства та соціальної відповідальності як форм посилення взаємодії бізнес-сектору й соціальної сфери.

Таблиця 1

Чисельність вільнонайманих працівників на фабриках Російської імперії за даними 1804 р. та 1825 р.

Поряд з інтенсивними урбаністичними процесами важливим соціальним ефектом підприємництва став розвиток міської інфраструктури - зростала кількість кам'яних і дерев'яних будинків, розвивалася мережа торговельних закладів і трактирів, відкрився ряд закладів освіти й культури, будувались церкви (табл. 4).

Таблиця 4

Кількість закладів міської інфраструктури в українських губерніях у 1840 р.

Джерело: складено автором за даними [10].

Серед позитивних соціально-економічних ефектів підприємництва є те, що саме даний інститут слугував механізмом впровадження техніко-технологічних та організаційних новацій. Насамперед, здійснено модернізацію в основних сферах матеріального виробництва щодо використання енергії пари: за 1875-1878 рр. на промислових підприємствах України діяло 1925 парових двигунів, що становило 22,1% від загальноросійського показника, у 1892 р. - 3399 [13, с. 35]. Збільшувалася потужність парових машин: за 1875-1892 рр. - у харчовій промисловості (в 1,6 раза), текстильній (у 3 рази), металообробній і машинобудів-ній - (у 22 рази). Наприкінці ХІХ ст. поширилося використання електричного струму на підприємствах, що в цілому сприяло зростанню продуктивності праці у 2 рази [13, с. 36]. Поряд з впровадженням нововведень на великомасштабних підприємствах відбулася технічна модернізація міста та з'явилися нові господарські блага для населення (газифікація, електрифікація, будівництво каналізаційних стоків тощо).

Наслідком технічної модернізації стала концентрація виробництва, яка дала можливість наповнити ринок масовим дешевим продуктом. Нарощування виробництва сприяло поступовому зростанню споживання цукру, чаю, мануфактурних продуктів, керосину, самоварів тощо. Зростав експортний потенціал українського господарства. Так, виробництво цукру за 1911-1913 рр. більш ніж у 5 разів перевищувало рівень його споживання на внутрішньому ринку (табл. 5).

Таблиця 5

Показники виробництва та споживання цукру українськими губерніями за 1911-1913 рр., тис. пуд.

Джерело: складено автором за даними [14].

Крім того, у 1900 р. на території України видобуто 607,6 млн. пуд. вугілля, а спожито на внутрішньому ринку - 422,7 млн. пуд., у 1905 р. - відповідно, 700,8 млн. пуд. і 442, 7 млн. пуд., у 1910 р. - відповідно, 862 млн. пуд. і 624,5 млн. пуд. [15, с. 212-219]. Такою ж була тенденція й щодо сільськогосподарської продукції: за 1909-1913 рр. обсяг вирощених хлібних злаків, бобових, картоплі, кукурудзи або дорівнював, або істотно перевищував обсяги споживання продукту на внутрішньому ринку. Зокрема, впродовж зазначеного періоду всередині країни реалізовано весь урожай жита, майже 50% врожаю пшениці та ячменю. За 1909-1913 рр. на території України вирощено 27 400 тис. пуд. гречки, 5677,4 тис. пуд. бобових (квасолі, гороху, сочевиці), 325 417 тис. пуд. картоплі, а реалізовано - 22 430 тис. пуд. гречки, 3765,6 тис. пуд. бобових, 323 722,2 тис. пуд. картоплі [16, с. 36-51, 88-95, 124-131].

Наведені дані дозволяють припустити, що розвиток промислового та аграрного підприємництва сприяв повному задоволенню внутрішнього споживчого попиту. Проте докладніший аналіз тогочасних економічних процесів показує, що внутрішній споживчий попит залишався незадоволеним через низьку купівельну спроможність населення. Головними споживачами вітчизняної продукції були селяни й промислові робітники, але у досліджуваний період становище обох соціальних груп було досить важким. Низький рівень добробуту, культури та писемності, рівень доходів за межею бідності - це не всі ознаки, якими можна було б охарактеризувати життя українських селян, які до кінця ХІХ ст. становили основну частку населення. Одна з головних причин важкого становища селянства - високий рівень оподаткування: в Україні рівень оподаткування становив 6,6%, тоді як в Прибалтійському районі - 5,59%, середньо- промисловому російському - 5,4%, Санкт-ІІетербурзькій губернії - 4,78%, Московській - 4,32%, Володимирській - 3,98% тощо [13, с. 62]. При цьому державна підтримка регіону була доволі низькою: за чверть століття (з 1868 по 1891 р.) загальні державні прибутки від України щороку становили 120 млн руб., а видатки на її потреби - лише 72 млн руб., тобто щороку сюди не додавалося близько 39% коштів [13, с. 62]. Інша причина зубожіння селян - нищівне обкрадання поміщиками в ході пореформеної реалізації системи викупних операцій. Таким чином, якщо після скасування кріпацтва питома вага селян, які не мали ні коней, ні волів для обробітку землі, не перевищувала 1,5%, то через 30 років після реформи 1861 р. частка таких селян зросла до 18%, а тих, які не мали власної землі, - до 11% [17, с. 9].

Хоча промислові підприємства й забезпечували робочими місцями сільське населення, не зайняте обробітком землі, а також давали роботу селянам у зимовий період, проте умови праці на тогочасних фабриках і заводах були доволі важкими. Як зазначає К. Скальковський: “...Постійно, як “Дамоклів меч”, для робітників становило загрозу зниження заробітної плати - єдиного засобу для існування. І така залежність є ні чим іншим, як “видозміненою формою рабства” [18, с. 322]. Система визиску промислових робітників мало відрізнялася від кріпосництва: низька заробітна плата; тривалість робочого дня по 12-18 годин (навіть після прийняття у 1882 р. фабрично-заводського закону робочий день не був скорочений), денні та нічні зміни, на яких працювали діти (10-річні працювали взимку по 15-17 годин, влітку - 14-16 годин) і жінки; робота у святкові дні; зловживання штрафами з боку роботодавців (стягувалися капіталістом і надходили йому в кишеню, а не на благодійні рахунки, як того вимагало законодавство); урізання заробітної плати на 40%; побиття за псування матеріалу та власності капіталіста; обмеження права пересування. На середньостатистичному фабрично-заводському підприємстві заробітна плата виплачувалася двічі на рік - на Різдво та Великдень, зростала внутрішня заборгованість робітників торговельним закладам [19, с. 227]. Зрозуміло, що за таких умов знижувався добробут основної маси населення та посилювалася деморалізація суспільства - поширювалося пияцтво, бродяжництво, жебракування, почастішали самогубства.

Водночас одним з основних соціальних ефектів підприємництва стало поширення у ХІХ - на початку ХХ ст. меценатства та активної доброчинної діяльності представників промислово-торговельної буржуазії. Класичними формами благодійництва було будівництво храмів, здійснення внесків до монастирів і соборів, відкриття музеїв і галерей, підтримка науковців і представників інтелігенції. У перші десятиліття ХІХ ст. приватні пожертвування становили понад 9 млрд руб. Особливо поширилася благодійницька діяльність після реформи 1861 р.: за 60 років ХІХ ст. на території Російської імперії створено 204 благодійних організації, а за останні 40 років - 8105 [19, с. 219].

Динаміка кількості благодійних організацій в українських губерніях за даними 1840 р. та 1901 р.

Джерело: складено автором за даними [10; 20, с. ЬХУШ].

Однією з форм меценатства у другій половині ХІХ ст. було сприяння розвитку комерційної освіти, яке реалізовувалося через спеціальні товариства. Вони як пропагували необхідність відкриття різних закладів освіти, так і безпосередньо створювали їх. Так, у 1906-1910 рр. за ініціативою суспільно-корпоративних організацій утворено Київські комерційні курси М.В. Довнар-Запольського, Одеські вищі комерційні курси

А.В. Федорова та Г.Ф. Файга, Харківські вищі комерційні курси Чадова тощо. Ділові кола, промисловці та підприємці здійснювали внески на користь закладів комерційної освіти з метою забезпечення підготовки фахівців, фінансували закордонні відрядження здібних студентів для вивчення практики діяльності промислових, посередницьких, торговельних, страхових та інших ринкових установ [21, с. 264-268].

Водночас благодійна діяльність більшості підприємців Російської імперії мала різний характер. З одного боку, середньостатистичний власник великомасштабного підприємства нещадно експлуатував власних працівників, забираючи у них частину оплати їхньої праці (за рахунок низької заробітної плати, відсутності соціального забезпечення, економії на умовах праці), а з іншого, - віддавав значні суми на благодійні цілі, зокрема, будівництво та підтримку релігійних закладів, подання милостині, фінансування закладів психічно хворих, дітей-сиріт тощо. Доволі поширеною метою меценатства було прагнення отримати почесні звання, чини та місце при імператорському дворі.

На противагу благодійництву з так званим “подвійним моральним підтекстом” у ХІХ - на початку ХХ ст. виникає інститут соціальної відповідальності. Окремі підприємці реалізовували різного роду соціальні програми: при фабрично-заводських виробництвах вони створювали цілі селища з усім необхідним для проживання, навчання та відпочинку; міські квартали з розвинутою інфраструктурою (гуртожитками, аптеками, лікарнями, їдальнями, бібліотеками, школами), електричним освітленням, невеликими парковими зонами та зеленими насадженнями; спеціальні фонди соціального капіталу - для фінансової підтримки працівників і виплати стипендій їхнім дітям [19, с. 224]. У 1900 р. загальна сума коштів, витрачених підприємцями українських губерній на фінансову підтримку фабрично-заводських працівників, становила 927,8 тис. руб., при цьому кількість таких працівників налічувала 119,5 тис. осіб, тобто витрати на одного робітника становили 7,76 тис. руб. (табл. 7).

Таблиця 7

Фінансові витрати заводів і фабрик на користь робітників у 1900 р., тис. руб.

Джерело: складено автором за даними [20, с. LXXIX - LXXX .

Як видно з таблиці, найбільша сума фінансових витрат надходила на лікарські потреби, страхування та утримання житла робітників. Серед постатей українських меценатів, суспільно свідомих підприємців, значущою була діяльність братів Яхненків, Бобринських, Терещенків, Харитоненків, Бродських, В. Симиренко та інших. Зокрема, уже в кінці 50-х рр. ХІХ ст. завдяки відомому цукровому монополісту - компанії “Брати Яхненки й Симиренко” між містами Городище та Мліїв (біля Городищенського цукрового заводу) виникло ціле промислове диво-містечко з кам'яними казармами, багатоквартирними будинками, паровою лазнею, церквою, безкоштовною лікарнею на 100 місць, аптекою з помірними цінами, училищем і школою, де навчалися діти працівників за рахунок власників, паровим млином, пекарнею, газовим обладнанням, водогоном, різноманітними магазинами, складами, пожежними та правоохоронними частинами, аматорським театром, спортзалом [22].

Досить вагомим є благодійництво братів Бродських, які у Києві збудували лікарню, хоральну синагогу, бактеріологічний інститут, відкрили ремісниче училище, сприяли розбудові Бессарабського критого ринку, надавали фінансову допомогу при спорудженні Політехнічного інституту [13, с. 123]. Серед інших заслуг українських соціально відповідальних підприємців слід зазначити суттєве покращення загальних умов праці: запровадження 8-годинного робочого дня, тризмінної праці, практики вихідних і святкових днів, обмеження праці жінок і дітей, встановлення на підприємствах електричних вентиляційних та очисних систем, запобігання виробничому травматизму тощо.

Висновки. Таким чином, розвиток підприємництва у ХІХ - на початку ХХ ст. супроводжувався суттєвими змінами в соціальній структурі та характері суспільних відносин. У період ринкової модернізації суспільства виокремилася нова соціальна страта - вільнонаймані фабричні працівники; розгорталися урбаністичні процеси, що супроводжувалися модернізацією міського господарства; змінювалася структура суспільного споживання; формувався інститут соціальної відповідальності та партнерства; відбувалося становлення комерційної освіти. Водночас під впливом ряду чинників, таких як несприятлива економічна політика уряду, вибірковий характер заходів державної підтримки, тривале збереження кріпосних традицій, витіснення національного підприємництва зі стратегічних галузей господарства внаслідок експансії іноземного капіталу, не було досягнуто загального позитивного соціального ефекту від розвитку підприємництва. На кінець ХІХ - початок ХХ ст. загострився ряд негативних тенденцій: поглиблення соціальної нерівності, зниження рівня життя основної частки населення, відсутність соціального захисту та зростання соціальної напруженості.

Список використаних джерел

1. Супрун Н.А. Еволюція вітчизняної моделі корпоративного управління: моногр. Київ: КНЕУ, 2009. 270 с.

2. Кудласевич О.М. З історії становлення моделі соціальної відповідальності підприємництва у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття. Формування ринкових відносин в Україні. 2011. № 5. С. 31-36.

3. Кудласевич О.М. Роль доброчинної діяльності у розвитку системи освіти: вітчизняний досвід другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Історія господарства та економічної думки України. 2013. № 46. С. 144-157.

4. Романюк Н.Й. Благодійництво і меценатство як засіб підвищення соціального статусу підприємців Південно-Західного краю Російської імперії (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.). Вісник аграрної історії. 2013. Вип. 6-7. С. 189-198.

5. Петроє О.М. Ґенеза ідеї соціального діалогу: загальноєвропейський контекст. Історія господарства та економічної думки України. 2012. № 45. С. 124-138.

6. Бутенко В.А. Краткий очерк истории русской торговли в связи с историей промышленности: курс коммерческих училищ. Москва, 1910. 120 с.