Декласація польської шляхти правобережжя та її залучення до виконання рекрутської повинності

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕКЛАСАЦІЯ ПОЛЬСЬКОЇ ШЛЯХТИ ПРАВОБЕРЕЖЖЯ ТА ЇЇ ЗАЛУЧЕННЯ ДО ВИКОНАННЯ РЕКРУТСЬКОЇ ПОВИННОСТІ

С.А. Сидорук

До кінця XVIII століття, за більш ніж піввікову історію, рекрутська повинність у Росії поступово трансформувалась із обов'язкової військової повинності, якій підлягали “всі стани держави і всі класи суспільства1”, у виключно станову. Запровадження рекрутської повинності у Правобережній Україні співпало у часі з тим, що за російськими нормативними документами основу призовного рекрутського контингенту складали селяни, які становили понад 90 % населення регіону. Саме вони мали найпридатнішу для рекрутчини соціальну організацію. Адже їх віднесли до податного стану, який і змушений був виконувати фізично рекрутську повинність. Виконували її також і мешканці міст, зокрема, ремісники українського походження. Водночас представники інших станів (дворяни, шляхта, купці тощо) і етносів (євреї, іноземці та інші неросійські піддані) регіону мали соціальний статус, який унеможливлював перетворення їх у рекрути або ускладнював їх призов до російської армії.

На проблему оформлення становості у виконанні рекрутської повинності дослідники звертали свою увагу ще у ХІХ ст. Зокрема, у 21 томі відомої 40-томної енциклопедії Ф. А. Брокгауза та І. А. Ефрона зазначено, що з часу свого запровадження (1705 р.) рекрутська повинність стосувалася всіх прошарків і класів населення Росії. Для дворян вона була особистою повинністю і стосувалася кожного з них. Однак у 1672 р. дворяни від її виконання були звільнені, а згодом - купці, почесні громадяни, особи, які отримали певну освіту, колоністи, сім'ї церковнослужителів. До проблеми еволюції військової служби дворянства від часу, коли вона була обов'язковою й пожиттєвою до її скасування у 1874 р., звертався А. Романович-Славатинський. У працях істориків радянського періоду головним чином наголошувалося на класовому характері та органічному зв'язку рекрутчини з “кріпосницькими порядками”, які мали місце в імперській армії. Виконання ж рекрутської повинності в умовах суспільно-станових трансформацій, зумовлених політикою російського уряду в Правобережжі, залишалося поза увагою дослідників.

Досліджуючи проблеми суспільних та соціально-економічних змін у Правобережній Україні першої половини ХІХ століття, дають свою оцінку рекрутчині іноземні історики Д. Бовуа та Т. Мацумура.

Наближеними до даної проблематики є наукові розвідки сучасних російських істориків П. П. Щербініна, Ф. М. Іванова, Л. Є. Вакулової, В. В. Лапіна. Однак ці роботи виконані на матеріалах власне російських історичних регіонів і не мають за мету дослідження даної проблеми на українських теренах.

В українській історіографії обставини запровадження та умови виконання рекрутчини розкриті в працях А. Г. Філінюка, М. В. Бармака, В. Л. Цубенко, Н. В. Мацко, С. Лисенка та Є. Чернецького.

У першій половині ХІХ століття Правобережна Україна вирізнялася з-поміж інших регіонів тогочасної Росії строкатістю соціального та етнонаціонального складу населення, що було зумовлено геополітичним положенням регіону та його історичним розвитком. При цьому станова диференціація відповідала ще й етнічній розрізненості населення. В умовах нової метрополії суспільство Правобережної України зазнало уніфікаційних процесів, що зумовило низку особливостей у виконанні державних повинностей населенням краю. Тому метою даного дослідження є з'ясування способів і особливостей залучення до виконання рекрутчини представників різних суспільних верств Правобережжя.

На початку ХІХ століття, в силу внутрішньополітичних обставин, царський уряд був змушений коригувати свою соціально-економічну політику в Правобережжі, допускаючи у своїх діях ліберальніші кроки, порівняно з іншими регіонами держави. Це стосувалося поширення на території новоприєднаних земель державних і феодальних повинностей, розповсюджених по всій імперії. При їх запровадженні російська влада була змушена враховувати низку обставин, притаманних Правобережній Україні. По-перше, Правобережжя було чи не найбільш щільно заселеним регіоном імперії. На території площею 170 тис. км2 проживало наприкінці XVIII століття 3,4 млн осіб 2, або приблизно по 20 осіб на 1 км2. По-друге, тут була значна питома вага і чисельність поміщиків. Магнати та шляхта, які претендували на дворянські привілеї, у Правобережжі нараховували 135 тис. і складали третину від загальної кількості дворянства в державі3. По-третє, у Правобережжі імперська влада зіткнулася з великою і надзвичайно впливовою національною меншиною - поляками з їх виразною культурно-політичною ідентичністю та соціальною концентрацією привілейованого стану шляхетства. За даними ревізії 1795 року, кількість шляхти у Правобережній Україні складала 135332 особи чоловічої статі4. До того ж, польська колективна свідомість сприймала Правобережжя як кресові землі, як свою повсякденну реальність, а нерідко - як свою батьківщину5. При цьому в перші десятиліття шляхта, становлячи опозицію російській присутності, була одночасно опорою кріпосницького режиму. Тому Санкт-Петербург був змушений миритися з домінуванням у краї заможної польської меншини. Відтак, в обмін на політичний, військовий і адміністративний контроль над правобережними українськими землями царський уряд терпів перевагу польської меншини в суспільному та культурному житті Південно-Західного краю. Таке становище залишалося незмінним аж до польського повстання 1830 - 1831 рр. й істотно впливало на виконання мешканцями регіону державних податей і повинностей, у тому числі й рекрутської.

Водночас, варто відзначити, що до спроб зменшення числа правобережної шляхти царський уряд вдавався ще у 1796 р. Для цього планувалося переселити 8000 родин польської дрібної чиншової шляхти у Вознесенську губернію для організації військових поселень, де вона мала перетворитися на військових поселенців. Щоб уникнути збільшення соціальної напруги в краї, фактична депортація мала виглядати як благо для переселенців. Саме тому ці сім'ї законодавчо не позбавлялися свого статусу, а їх фактичне переселення та переведення в стан військових поселенців виглядало як турбота уряду: щоб запобігти закабаленню економічно сильнішою частиною шляхти - дідичами6. Послідовність, з якою здійснювалася підготовка до означеного переселення не залишала ніяких сумнівів щодо впровадження в життя цього задуму. Лише смерть Катерини ІІ та протилежний їй вектор політики Павла І врятували тисячі польських родин від депортації. 7 березня 1797 р. новий імператор своїм указом припинив експеримент з переселення чиншової шляхти колишніх польських губерній у Причорномор'я 7.

Отже, ще наприкінці XVIII ст. здійснювалася підготовка до залучення частини польської шляхти щодо виконання військової повинності, яка, за тогочасним російським законодавством, розповсюджувалася лише на податні стани, до яких дрібна чиншова шляхта ще не належала. Це вказує на те, що в російських урядових колах визріла ідея залучення до виконання військових повинностей найменш захищених із привілейованих станів новоприєднаних земель. В разі успіху запланованого експерименту треба було б неминуче чекати кардинальних змін в законодавчому регулюванні відносин окремих суспільних станів і держави.

В науковій літературі проходить думка про те, що військова влада імперії з обережністю включала до лав збройних сил приєднане і завойоване населення, але була більш схильною інкорпорувати неросійську знать (особливо ту її частину, яка погоджувалася прийняти православ'я) до складу офіцерського корпусу. Такий підхід ми спостерігаємо щодо польських магнатів і шляхти Правобережжя, на яких наприкінці XVIII - в першій чверті XIX ст. не була поширена натуральна рекрутська повинність, хоча питання підтвердження їх станової приналежності так і не було розв'язане до середини століття. Разом з тим чимало їх представників поповнювали ряди офіцерського складу російської армії.

В процесі інкорпорації Правобережної України до складу Російської імперії означилася низка обставин суспільно-політичного і економічного характеру, що вимагала від властей перегляду фіскальної політики держави щодо населення регіону, а це, в свою чергу, не могло не призвести до перегляду повинностей, які виконувало місцеве населення. У 1830-1831 рр. на Правобережжя поширилося польське повстання, яке пришвидшило широку кампанію російської столичної та місцевої адміністрацій проти зубожілого польського населення Південно-Західного краю, метою якої було декласувати загал дрібної шляхти й асимілювати її з категорією селян-однодворців8. рекрутчина імперський декласація шляхта

Прогнозованим результатом цілеспрямованої політики імперських властей у напрямку декласації польської шляхти став іменний указ про однодворців і громадян західних губерній від 19 жовтня 1831 р., у якому Микола І наказував негайно закінчити справу щодо “розбору” (впорядкування) польської шляхти9.

Примітно, що оподаткування та запровадження військової повинності для колишньої шляхти російська влада намагалася обґрунтувати давніми порядками Речі Посполитої, коли шляхта сплачувала подимне і брала участь у посполитому рушенні. При цьому очевидно, що указ 19 жовтня 1831 року мав, насамперед, фіскальне значення, а введенням рекрутчини для шляхти планувалося досягти радше політичної мети, ніж посилення армії. Проте згаданий указ мав своє логічне продовження в руслі політики декласації шляхти, і рекрутська повинність знайшла в ній свою нішу. Уже через півроку в Санкт-Петербурзі розглядалося питання про здійснення жорсткішої та радикальнішої політики щодо шляхти західних губерній. Зокрема, до тієї частини шляхти, що не довела своїх дворянських прав, пропонувалося застосувати підвищений рекрутський набір10. З цього часу він проводився з числа однодворців і громадян західних губерній за підвищеними квотами. А в 1849 р., за даними дослідника Горизонтова, квота набору з означених категорій населення сягнула рекордної цифри - 22 рекрути з кожної тисячі душ11. Передбачалася віддача в рекрути в залік мешканців інших губерній, а також певні пільги щодо проходження служби12. Проте чисельність незаможної шляхти була настільки великою, що уряд був змушений вдатися до радикальнішого засобу, ніж звичайні рекрутські набори, а саме - до масового її переселення13.

Закон 1836 р., яким правове становище польської шляхти було наближене до загальноімперських норм, зберігав таку істотну відмінність, як поширення на польських дворян військової повинності. Альтернативою їй виступала ідентична (10 років) цивільна служба. Повинності не виконували особи, які отримали дворянство за чином і їх нащадки. Характерним у цьому сенсі був указ від 2 грудня 1836 р. про розподіл добровольців, які виявили бажання піти в армію. В ньому достатньо чітко проходить диференційоване ставлення до дворян і недворян. Представників привілейованого стану належало направляти виключно в піхотні корпуси, які, на відміну від інших, дислокувалися в межах колишніх земель Речі Посполитої. Недворяни могли служити в усіх підрозділах російської армії за вибором її головнокомандувача. При цьому діяла норма, згідно з якою максимально могло служити в піхотному полку 40, в кавалерійському полку - 30, в артилерійській бригаді - 10 поляків14. Але, як виявилося, в середині 40-х рр., у всіх дислокованих у Західному краї піхотних корпусах, виявилося 440 осіб польської шляхти, що перевищувало означені вище норми15.

В іменному указі Сенату від 3 травня 1852 р. ще раз зазначалося про залучення дворян польського походження до військової служби. Це положення передусім стосувалося сімей семи західних губерній, у тому числі Правобережної України, які володіли не менш ніж стала селянами. Від служби звільнялися поляки, якщо вони були єдиними синами в сім'ї, або якщо вони мали фізичні вади. Законом заохочувався добровільний вступ в армію польської шляхти 16-17-літнього віку. Добровольці отримували право на вибір місця військової служби, а ті, хто відправлявся за призивом, отримували призначення від військового департаменту. Термін служби для добровольців складав 5, а для призовників 10 років. Набір проводився два рази на рік. Учні державних освітніх закладів користувалися правом відстрочки до випуску16.

Вирішення питання чиншової шляхти на законодавчому рівні ще не означало його повного врегулювання взагалі, і стосовно рекрутської повинності, зокрема. Легітимізаційний процес тривав безперервно, будучи супутником декласації бідніючих шляхетських родів. Стан однодворців і громадян польського походження часто оновлювався цілими родинами, позбавленими дворянського звання. Але завдяки вадам бюрократичної системи, вони, втративши дворянські привілеї, мали можливість певний час відмежовуватись від загальної маси податних станів. Приміром, у 1850 р. Острозький земський суд Волинської губернії виявив 66 сімей однодворців ляховецької громади, не зарахованих до окладу, що давало їм можливість уникати сплати подушного податку та виконання рекрутської повинності17. Отже, залучення однодворців Правобережної України до виконання рекрутської повинності не мало на меті посилення армії, а було, радше наслідком і інструментом цілеспрямованої політики декласації частини польської шляхти.

Після придушення польського повстання 1830 - 1831 рр. рядовий склад російської армії, крім однодворців, був поповнений значною кількістю вихідців із дворянських родів польського походження. Сталося це завдяки тому, що велика частина арештованих повстанців отримала покарання відправкою в солдати. Загалом, у 1832 році до війська було віддано 8424 учасники повстання18. Однак, переважно їх служба тривала недовго, завдяки різного роду клопотанням родичів чи зацікавлених осіб19.

Архівні документи засвідчують існування величезного масиву клопотань про звільнення з військової служби учасників вищезгаданого повстання. Крім того, значна частина з них, маючи добру освіту, швидко дослужу- валась до унтер-офіцерських звань і займала відповідні посади, виокремлюючись із загальної солдатської маси. Навіть особи, віддані у рекрути за участь у згадуваному польському повстанні та за приналежність до таємних польських політичних організацій, не залишались довго серед рядового складу солдатів20.

Траплялись також випадки, коли під загрозою призову до армії опинялися нащадки дворян. Не дивлячись на повновладність поміщиків у своїх маєтках, система набору до війська, завдяки збігу життєвих обставин, позбавляла їх можливості запобігти призову нащадків власними силами. Схожа ситуація склалася у родині одного з поміщиків Київської губернії. Дворянин Ф. Білецький взяв шлюб із солдаткою, чоловік якої був відданий в рекрути 1806 р. і вважався загиблим у 1812 р. У подружжя поміщика та солдатки народилося кілька дітей. Та в 1821 р. повернувся живим додому солдат Г. Морозенко. Як наслідок, шлюб Білецького з Морозенковою був визнаний недійсним, і діти від цього союзу стали солдатськими, а отже, належними до військового відомства. За цієї обставини син дворянина, при досягненні визначеного законодавством віку, підлягав відправці до батальйону військових кантоністів. Батько-поміщик особисто запобігти цьому не міг. Тому через київського військового губернатора він звернувся особисто до Олександра І з проханням звільнити його сина від військової повинності. При цьому шляхтич пообіцяв взамін поставити рекрута без зарахування, на що отримав згоду імператора21.

Або інший приклад, який мав місце у Волинській губернії на початку 40-х рр. У 1841 р. волинський губернатор направив головному шефу жандармів Росії А. Х. Бенкендорфу прохання поміщика П. фон Мовеса віддати його непутящого сина в солдати й відправити на Кавказ за те, що той нібито зв'язався з особами сумнівної поведінки, грав у карти, залишив цивільну службу і навіть мав намір перейти з лютеранства в католицьку віру. Папери без з'ясування обставин потрапили до імператора, який наклав резолюцію направити С. фон Мовеса в Апшеронський піхотний полк. Коли юнак опинився за протекцією свого батька в самому пеклі й воював у складі піхотинців із горцями, до А. Х. Бенкендорфа надійшло звернення його матері до імператриці. У ньому містилося звинувачення чоловіка в розгульному способі життя, пияцтві, жорстокому поводженні з нею та дітьми, який, прагнучи покарати непокірну дружину і її найулюбленішого молодшого сина, віддав його у солдати. За таких обставин шеф жандармерії змушений був провести розслідування. Внаслідок його проведення було з'ясовано, що С. фон Мовес дійсно став жертвою конфлікту між батьками. Однак Микола І не змінив свого рішення, мотивуючи це небажанням потурати полякам-католикам22.

Аналізуючи ці факти, ми можемо співставити, з одного боку, жорсткість законодавства щодо рекрутської повинності та одну із її основних засад - становість, з другого - її етнонаціональний і релігійний аспекти. І це при тому, що держава ревно оберігала привілеї вищого стану суспільства та всю систему її внутрішнього устрою. Воднораз, у пошуках додаткових джерел поповнення рядового складу армії самодержавство не втрачало шансів використати декласацію, антидержавну діяльність чи навіть народження дітей у змішаних сім'ях для того, щоб поповнити ряди рекрутів.

Таким чином, рекрутська повинність, будучи уже сформованою як виключно станова, в Правобережній Україні в першій половині ХІХ століття частково спроектувалася на збіднілу частину польської шляхти. Остання до перегляду її прав на дворянство вважалася його складовою частиною. Проте в основі цього процесу було не стільки прагнення посилити армію, скільки прагнення зосередити державну політику на розширенні чисельності податного населення через декласацію чиншової шляхти. Наслідком її зарахування до стану однодворців і громадян стало оподаткування та залучення до виконання повинностей, серед них і рекрутської. Тому у виконанні військової повинності позбавлення значної частини правобережної шляхти дворянських прав залишався недоторканним принцип становості.

Примітки

1 Редигер А. Комплектование и устройство вооруженной силы. Издание третье / А.Редигер. - СПб.: Военная типография (Издание главного штаба), 1900. - С. 85.

2 Субтельний О. Україна. Історія. - К.: Либідь / О.Субтельний. - 1991. - С. 172

3 Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.: [Навч. посібник для учнів гуманіт, гімназій, ліцеїв, студентів іст. фак. вузів, вчителів.] / Я. Й.Грицак. - К.: Генеза, 2000. - С. 18-19.

4 Лисенко С. Правобережна шляхта (кінець XVIII - перша половина XIX ст.) / С.Лисенко, Є.Чернецький. - Біла Церква: Видавництво ТОСК, 2002. - С. 17.

5 Філінюк А.Г. Російська колонізаційна політика на Правобережній Україні на рубежі XVII - XIX століть / А. Г. Філінюк // Історія України. Маловідомі імена, події факти (Збірник статей). - Випуск 9. - Київ: Рідний край. - 1999. - С. 44.

6 Лисенко С., Чернецький Є. Вказана праця. - С. 22.

7 Марта 7. Именный, обьявленный Генерал Прокурором. - О остановлении переселения Чиншевой Шляхты в Вознесенскую Губернию. 1797 // ПЗЗРІ. - СПб., 1830. - Зібрання 1. - Т. XXIV. -. № 17872. - С. 511.

8 Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831-1863) / Даніель Бовуа. - К.: ІНТЕЛ, 1996. - С. 145.

9 Бармак М. Законодавче регулювання переходу шляхти Правобережної України у російське дворянство (кінець XVIII - перша половина ХІХ ст.) / Микола Бармак // Наукові записки: збірник. - К.: ІПіЕНД, 2005. - С. 246-259. (Сер. “Політологія і етнологія”: випуск 28. - С.225.

10 Бовуа Д. Шляхтич кріпак і ревізор...- С.159.

11 Горизонтов Л. Е. Парадоксы имперской политики: Поляки в России и русские в Польше (ХІХ - начало ХХ вв.) / Л. Е. Горизонтов. - М.: Индрик, 1999. - С. 39.

12 Комплектование войск в царствование Императора Николая І // Столетие военного министерства... Т. IV. Ч. II. Кн. І. Отд. 2. - СПб., 1907. - С. 144.

13 Розпис сухопутніх військ. Іменний [указ] даний військовій колегії. 1836. Грудня 2 // ПЗЗРІ. - СПб., 1837. - Зібрання 2. - Т. ІХ. Відділення 2. - № 9752. - С. 242-243.

14 Там само. - С. 45; Іменний [указ] даний Сенату 1852. Травня 3 // ПЗЗРІ. - СПб., 1853. - Зібрання 2. - Т. XXVII. Відділення І. - № 26190. - С. 285-286.

15 Справа по клопотанню 66 сімей, позбавлених права дворянства, про зарахування їх до однодворців Ляховецької громади Острозького повіту і переведенні у податний стан // ДАЖО. - Ф. 58. - Оп. 1. - Спр. 918. - Арк. 1.

16 Щепетильников В.В. Комплектование войск в царствование Императора Николая I // Столетие военного министерства 1802-1902. Главный штаб. Т. IV., Ч. II. - Кн. 1. - Отд. II. - СПб., 1907. - С.2.

17 Переписка з начальником штабу окремого Кавказького корпусу і волинським губернатором. С. 2 прилож. - С.2. щодо розгляд прохання поміщиці Волинської губернії Цирини М. про звільнення від військової служби її сина. // ЦДІАУК. - Ф. 442. - Оп. 793. - Спр. 93. - Арк. 1.

18 Периписка з воєнним міністерством і волинським губернатором щодо розгляду прохання родичів дворянина Волинської губ. Семашко О. про його звільнення від військової служби, засланого за участь в польському повстанні 1830-1831 рр. в Оренбурзький лінійний батальйон // ЦДІАУК. - Ф. 442. - Оп. 793. - Спр. 88. - Арк. 2-2 зв.; Периписка з воєнним міністерством, київським і волинським губернаторами щодо розгляду прохання родичів дворян Київської і Волинської губернії Заленського І. та Таубе про звільнення від військової служби, засланих за приналежність до польської таємної організації // ЦДІАУК. - Ф. 442. - Оп. 793. - Спр. 96. - Арк. 2.

19 Справа про дозвіл дворянину Білецькому поставити рекрута замість його сина Євстафія, що підлягав висилці до батальйону військових кантоністів // ЦДІАУК. - Ф. 533. - Оп. 5. -Спр. 392. - Арк. 1-4.

20 Лапин В. В. Солдаты имперской армии на окраинах империи / В. В. Лапин // Военно-мобилизационная деятельность государства и российское общество XVШ - XX веках: сб. ст. междунар. науч. конф. - Тамбов: Изд-во Тамб. гос. техн. ун-та, 2008. - С. 42.

Анотація

У статті висвітлено процес залучення частини польської шляхти до виконання рекрутської повинності в результаті зміни її соціального статусу.

Ключові слова: Правобережна Україна, рекрутчина, податні стани, шляхта.

In the article the process of bringing in of part of the Polish gentry is reflected to implementation of recruit duty as a result of change of her social status.

Keywords: Right-bank Ukraine, recrution, inhabitants, gentry.

Размещено на Allbest.ru