Трофеї війни: історія вивезеної з Києва грамоти Петра I та німецькі студії Східної Європи до і після 1945 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трофеї війни: історія вивезеної з Києва грамоти Петра I та німецькі студії Східної Європи до і після 1945 р. Українська доповнена версія німецької статті (переклад Т. Себти, Н. Сінкевич), підготовленої авторами для журналу «Osteuropa»: K. Kucher, C. Kuhr-Korolev, T. Sebta, N. Sinkevych. Kriegsbeute in Tьbingen: Eine Urkunde Peters des GroЯen, Seilschaften der Osteuropaforscher und die Restitution // Osteuropa. - 2016. - Nr. 11/12. - S. 149-167.

Автори статті щиро дякують за дружню допомогу, сприяння і поради Вольфґанґу Айхведе, Катрін Ваґнер, Дітріху Байрау, Торстену Захарі, Інґрід Ширлє, Люмініті Ґатайєль, Ліні Ло, Кароліні Беліні, Вольфґанґу Кесслеру і, особливо, Клаусу Ґестві. Окрема глибока подяка співробітникам Інституту рукопису Національної бібліотеки імені В. І. Вер- надського Олені Гальченко, Світлані Сохань, Ользі Степ- ченко, Марині Филипович, а також його директору Любові Дубровіній.

Корінна Кур-Корольов

Анотація

грамота митрополит тюбінґенський кроковський

Корінна Кур-Корольов (Corinna Kuhr-Korolev),

д-р філософії, наук. співробітник проекту «Радянські музеї у Другій світовій війні» Фундації з дослідження культури федеральних земель (м. Берлін, Німеччина), куратор Військово-історичного музею Бундесверу у Дрездені

Катаріна Кухер (Katharina Kucher),

д-р філософії, наук. співробітник, заступник директора Інституту історії та регіональних студій Східної Європи при Університеті ім. Ебергарда Карла у м. Тюбінґені (земля Баден-Вюртемберґ, Німеччина)

Тетяна Себта,

канд. іст. наук, старш. наук. співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України

Наталія Сінкевич,

канд. іст. наук, наук. співробітник проекту «Релігійне знання у ранньомодерній Європі (800-1800)» (м. Тюбінґен, Німеччина)

У статті розглядається історія грамоти Петра І 1708 р. на поставлення митрополита Іоасафа Кроковського, яка була вивезена з Києва під час Другої світової війни і опинилася після війни в Тюбінґені, що було тісно пов'язано з німецькими східноєвропейськими студіями до, під час та після війни.

Ключові слова: грамота Петра І, Іоасаф Кроковський, Київська митрополія, провенієнція, ризниця, бібліотека Софійського собору, культурні цінності, реституція.

Annotation

Corinna Kuhr-Korolev,

D. Ph., research fellow at the project «Soviet Museums during the Second World War» of the Cultural Foundation of the German Federal States, curator at the Bundeswehr Military History Museum in Dresden

Katharina Kucher,

D. Ph., Assistant Professor, Deputy Director at University of Tuebingen's Institute for Eastern European History and Area Studies

Tetiana Sebta,

D. Ph., research fellow at the Hrushevsky Institute of Ukrainian Archeography and Source Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine

Nataliia Sinkevych,

D. Ph., research fellow at the research Fellowship Religious knowledge in the Early Modern Europe (800-1800)

Trophies of war: a charter of peter i, taken from kyiv, and german studies of eastern europe before and after 1945

The article deals with the history of provenience of a charter issued by Peter I. The charter of 1708 confirms Ioasaph Krokovskyi as metropolitan of Kyiv, and it was taken from Kyiv during the Second World War. Since 1958 the charter has been in possession of the University of Tuebingen (Germany), where historians of the Institute for Easter European History and Area Studies investigated its provenience recently.

K e y w o r d s: charter of Peter I, Ioasaph Krokovskyi, Kiev Metropolis, provenience, sacristy, library of St. Sophia-Cathedral, cultural treasures, restitution.

Упродовж тривалого часу відвідувачі бібліотеки Інституту історії та регіональних студій Східної Європи при Університеті ім. Ебергарда Карла у м. Тюбінґені (земля Баден-Вюртемберґ, Німеччина) могли бачити на стіні багато оздоблений та ілюстрований оригінал кириличної грамоти початку ХУШ ст.З квітня 2016 р. грамота зберігається у Тюбінґенському університетському архіві. Принагідно висловлюємо подяку за співпрацю директору цього архіву, Регіні Кайлер, та її співробітникам. Це пергаментний документ великого формату (80х58), яскраво обрамлений зображеннями гербів, віньєтками і рослинним орнаментом. Грамота містить підпис Петра І, скріплений підвісною восковою печаткою у срібному позолоченому футлярі. До нижнього її краю прикріплена шовкова тканина, колись яскраво жовтого кольору, що було типовим для царських настільних грамот. Документ десятиліттями зберігався у спеціально зробленій вітрині, яка висіла на одній зі стін бібліотеки.

Поява грамоти у Тюбінґені пов'язувалася з ім'ям засновника інституту - професором Вернером Маркертом, котрий наприкінці 1950-х рр. начебто купив документ на одному з «блошиних ринків». Будучи любителем і знавцем старовини, Маркерт придбав грамоту, щоб, як повідомляла легенда, за допомогою багато декорованого документа з історії слов'янського світу створити в установі відповідну атмосферу. З часом співробітники інституту стали сприймати грамоту як давно при- належне йому майно.

Про самого Вернера Маркерта (1905-1965) говорили різне. Багато хто у повоєнний час вважав його відносно мало заплямованим нацизмом, висококваліфікованим науковцем. У середині 1930-х рр. після захисту докторської дисертації і викладання у Лейпцигу, він перебував на посаді редактора журналу «Osteuropa» (Східна Європа) і боронив це фахове видання від його сповзання в ідеологічну площину «східних студій», через що скептично розглядався націонал-соціалістами як людина «Веймарської системи». Після 1945 р. стало відомо, що під час Другої світової війни В. Маркерт працював в Абвері (військова розвідка). Характер його діяльності залишився, однак, невідомим. Його колеги Клаус Менерт і Герхард фон Менде під час денацифікації 1946-1947 рр. захистили В. Маркерта від обвинувачень ³. 1965 р. В. Маркерт помер від важкої хвороби. Після нього Інститут історії та регіональних студій Східної Європи очолював Дітріх Гайєр, потім Дітріх Байрау. З 2009-го ним керує Клаус Гества.

1951 р. Вернер Маркерт заснував і очолив у Ґьоттінґені Товариство з вивчення історії Східної Європи (Arbeitsgemeinschaft fьr Osteuropaforschung). 1953 р. він перевів його до Тюбінґена, перетворивши на офіційну установу ⁴. Товариство фінансувалося Міністерством внутрішніх справ і було покликане «забезпечувати співпрацю істориків, політологів, економістів, соціологів та інших науковців у галузі досліджень сучасної Східної Європи» ⁵. Саме для реалізації цієї мети В. Маркерт придбав багато матеріалів, що мали стосунок до так званої галузі «вивчення ворогів» націонал-соціалістичної Німеччини. До них належали, між іншим, декілька тисяч географічних карт. При В. Маркерті у власність інституту від Міністерства закордонних справ Німеччини перейшов архів газетних вирізок міжвоєнного періоду щодо Радянського Союзу ⁶. Архів у подальшому постійно поповнювався завдяки зусиллям співробітників інституту. Перебування цих матеріалів в інституті не становило ніякої таємниці, вони, як і грамота Петра І 1708 р., були просто частиною його майна. Для прикладу - Центр з розслідування злочинів націонал-соціалізму у Людвіґсбурзі періодично направляв своїх співробітників до Тюбінґенського інституту для роботи з картами і верифікації місцевостей, що спливали в ході судових процесів⁷.

Зважаючи на постійно зростаючий інтерес до історії східноєвропейських студій у Німеччині після 1945 р., а також підвищену чутливість теми походження культурних цінностей, дедалі частіше поставало питання щодо історії походження окремих предметів фонду В. Маркерта. Саме з цих міркувань у 2016 р. співробітники інституту вирішили зайнятися систематичним дослідженням походження Грамоти. Під впливом тривалих дискусій про пограбування культурних цінностей під час Другої світової війни співробітники Тюбінґенського інституту дедалі більше схилялися до думки, що поява Грамоти на німецьких теренах пов'язана з грабунком культурних цінностей. Ця думка знайшла своє ще більше підтвердження, коли українська дослідниця, фахівець з історії Церкви Наталія Сінкевич переконливо пояснила не лише історичне значення Грамоти, а, головне, чітко вказала на її приналежність ризниці Софійського собору ще у 1825 р.⁸

Водночас у Тюбінґенському інституті відбувалося ґрунтовне упорядкування документального фонду. При цьому знайшлися важливі книги обліку, які пролили світло на джерела надходження та придбання матеріалів і майна на початковому етапі існування установи. Виявилося, що джерелами їх надходжень були не тільки букіністи і картографічні служби, а й приватні особи, у т. ч. науковці з націонал-соціалістичним минулим. Одні займалися народницькими студіями і забезпечували матеріалами нацистську політику нищення, інші працювали в таких організаціях, як Зондеркоманда СС Кюнсберґа та «Анненербе» (з нім. «Спадщина предків»), які цілеспрямовано вилучали на окупованих територіях відповідні своїм завданням культурні цінності. З них варто назвати Юрґена фон Гена, Карла Штуммпа, географа Вільфріда Краллєрта. Останній у 1952-1953 рр. продав інституту близько 1400 мап. В. Краллєрт під час війни працював спершу в Зондеркоманді СС Кюнсберґа, потім - Головному управлінні імперської безпеки (РСГА), де очолював так звану Імперську фундацію з країнознавства (Reichsstiftung fьr Lдnderkunde) ⁹. В обох організаціях він відповідав за вивезення мап, книг, архівів і предметів мистецтва з окупованих Вермахтом територій. У жовтні 1941 р. В. Краллєрт брав участь у Києві в так званих «роботах зі збереження культурних цінностей». Таким чином, з'явилося припущення, що Грамота потрапила до інституту саме через В. Краллєрта.

Восени 2016 р. у Тюбінґені розпочали роботу дві пов'язані між собою дослідницькі групи. Німецько-українська група досліджувала походження Грамоти, інша зайнялася історією заснування, становлення Інституту історії та регіональних студій Східної Європи у 1950-х - на початку 1960-х рр. Дослідники німецько-української групи поставили перед собою дві основні мети: з'ясувати, чи на момент входження німецьких військ до Києва у 1941 р. Грамота знаходилася у Києві, а також перевірити версію про надходження документа до Німеччини у якості трофея.

Історичне значення Грамоти

Наприкінці XVII - на початку XVIII ст. Церква в Україні переживала переломні події. У 1686 р. відбулося офіційне перепідпорядкування Київської митрополії Московській Патріархії. Проте, позиція останньої серед українського кліру і політичної еліти була доволі хиткою. Не хотів поривати зв'язків із Києвом і Константинополь. У листі від 9 травня 1686 р. до гетьмана І. Самойло- вича Патріарх Константинопольський Діонісій закликає його при будь-якій потребі в церковних справах звертатися до Константинополя, чим підкреслює збереження своєї юрисдикції над Києвом¹⁰.

Після приєднання до Москви канонічні права Київської митрополії почали поступово, але неухильно, урізатися. У 1688 р. Київському митрополиту було офіційно заборонено іменуватися «всія Русі» ¹¹, а вже наприкінці XVII ст. в юрисдикції Київського митрополита defacto не залишилося жодного архієрея ¹². Посилювався контроль і над обранням митрополитів. Адресат документа, що розглядається, Іоасаф Кроковський (1708-1718), став останнім київським ієрархом, вільнообраним собором.

Іоасаф (в миру Олександр) Кроковський народився близько 1650 р. на Львівщині. Навчався спершу в Київській академії (до 1670 р.), потім продовжив освіту в Римі в колегії св. Афанасія. Тут перейшов в Унію, однак згодом повернувся до Православ'я і прийняв чернецтво у Києво-Печерській Лаврі¹³. З 1683 р. викладав риторику і філософію у Києво-Могилянській колегії, у 1693-му став її ректором. Водночас був ігуменом київських Братського (1693-1697) і Пустинно-Микільського (1689-1697) монастирів. 1697 р. його обрали архімандритом Києво-Печерської Лаври, що було підтверджено царською грамотою від 12 червня 1697 р.¹⁴

І. Кроковський користувався особливим покровительством гетьмана Івана Мазепи (1639-1709). Після смерті митрополита Варлаама Ясинського вільним голосуванням духовенства Київської митрополії 19 жовтня 1707 р. він був обраний Митрополитом Київським, і за поданням гетьмана затверджений Петром І. Висвячений собором російських

Грамота Петра І Іоасафу Кроковському з підтвердженням поставлення його на Київську митрополію. Москва. 14 вересня 1708 р

Підвісна воскова царська печатка у срібному позолоченому футлярі грамоти Петра І, 14 вересня 1708 р. виданої митрополиту Іоасафу Кроковському

ієрархів у Московському Успенському соборі 15 серпня 1708 р. Після повернення до Гетьманату у жовтні 1708 р. Кроковський був ознайомлений з планами І. Мазепи ввійти до коаліції зі швецьким королем Карлом ХІІ і виступити проти Петра І. Після розкриття цих планів Москвою Іоасафа Кроковського примусили взяти участь у процедурі проголошення 12 листопада 1708 р. у Глухові церковної анафеми своєму колишньому покровителю¹⁵. Проте, це не позбавило його царської немилості. Грамота на митрополичі землеволодіння була видана йому лише 29 січня 1710 р.¹⁶ У 1718 р. виявився факт таємного листування митрополита І. Кроковського з царевичем Олексієм (1690-- 1718), підозрюваним у підготовці державного перевороту. Окрім того, І. Кроковського було звинувачено у скликанні опозиційного Петру І собору українських ієрархів. Його викликали на допит до Санкт-Петербурга, однак по дорозі він помер у Твері 1 липня 1718 р.¹⁷ Показово, що після смерті Іоасафа Кроковського Київська митрополія чотири роки була вакантною, а його наступник Варлаам Ванатович (1680-1730) іменувався вже не митрополитом, а просто архієпископом.

Таким чином, Грамота з підтвердженням поставлення на митрополію, видана Іоасафу Кроковському 14 вересня 1708 р., є останньою царською грамотою вільнообраному Київському митрополиту. Цим документом І. Кроковському підтверджувалися права і привілеї, надані митрополитам Гедеону Четвертинському (1685) і Варлааму Ясинському (1690). Грамота підтверджувала статус Київської митрополії як «першоначальної» серед усіх митрополій, що належать Московському Патріархату. У такий спосіб за Києвом визнавалася його першочергова роль у процесі християнізації Русі. Однак, згідно з документом, канонічна територія Київського митрополита суттєво обмежувалася порівняно з 1686 р. З-під юрисдикції митрополії остаточно вилучалися Чернігівська архієпископія і Києво-Печерський монастир (31 травня 1688 р. він отримав підтвердження права на ставропігію) як такі, що «ніколи Київському митрополиту не належали». Таким чином, під владою І. Кроковського залишалися тільки Київська і Переяславська (утворена 1700 р.) єпархії, а також Глухівська, Борзненська та Конотопська протопопії.

Грамота ще раз підкреслювала підпорядкування Київського митрополита владі Московського патріарха: «А йому, богомольцю нашому, преосвященному Іоасафу, Митрополиту Київському і Галицькому, і Малої Росії, і після нього будучим митрополитам Київським з усім причтом духовним малоросійського народу бути надалі під благословенням і у послусі святійшому і всеблаженнішому Московського і всієї Росії, і всіх північних країн Патріарха навіки невідступно, згідного його обітниці, яку він учинив з підписом своєї руки при поставленні його на престол Київських митрополитів в соборній і апостольській церкві Пресвятої

Владичиці нашої Богородиці чесного і славного ЇЇ Успіння, не відлучаючись під благословення і поради Вселенських патріархів». Згадка про заборону звертатися до Вселенських (Константинопольських) патріархів у самому документі, як і під час присяги, свідчить про те, що у Москві доволі сильними були побоювання щодо повернення Київської митрополії під владу Константинополя.

Ще одним важливим моментом, на якому наголошував документ, це - загроза Православ'ю з боку уніатів. Очевидно, тут йшлося не тільки про перехід до Унії правобережних єпархій, а й про підозри в прокатолицьких поглядах усіх ієрархів Київської митрополії.

1825 р. Грамота разом з іншими документами була опублікована Митрополитом Київським, істориком Євгенієм Болховітіновим (1767-1837) ¹⁸. Щоправда, Є. Болховітінов чомусь помилково датував Грамоту 1709 р., тоді як оригінал містить датування 1708 р., що цілком логічно вписується у загальний хід подій. У 1709 р. І. Кроковський все ще підозрювався в участі у змові Івана Мазепи, тому навряд чи він отримав би грамоту на митрополію. Окрім того, Болховітінов (свідомо чи помилково) випускає частину тексту, де йдеться про присягу Кроковського не звертатися до Вселенських патріархів¹⁹.

Таким чином, віднайдення оригіналу Грамоти відкриває нові можливості у дослідженні важливого перехідного етапу в історії Київської митрополії та українських земель взагалі. Документ є цінною пам'яткою історії політичних і церковних взаємовідносин Києва і Москви, який до сьогодні вважався втраченим.

Місця зберігання Грамоти до початку Німецько-радянської війни 1941-1945 рр.

Грамота Петра І, видана митрополиту Іоасафу Кроковському 14 вересня 1708 р., зберігалася в ризниці Києво-Софійського собору під № 3, про що свідчить опис ризниці за 1802 р. Тут вона описана таким чином: «Грамота государева на пергаменті, покрита жовтою тканиною, преосвященному Іоасафу Кроковському на митрополію Київську пожалувана з підвісною печаткою в срібній позолоченій коробці і золотими кутасами» ²⁰. Всього, згідно з описом, у ризниці налічувалося 37 одиниць зберігань документів. З них 33 грамоти за 1680-1751 рр., одна квитанція Казенної палати 1786 р. про приймання «высокомонарших гра- мот[,] гетманских универсалов и других крепос- теи на монастырские вотчины служащых», один білет Державного позикового банку 1794 р. на капітал у сумі 15 тис. рублів, що належав Києво- СофіИському архієреИському дому, один пакет «высочаИших писем» за 1784 р., запечатаний митрополитом Самуїлом (Миславським), та один ящик листів того ж роду, запечатаний 4 березня 1791 р.²¹

Є. Болховітінов, публікуючи Грамоту, місцем її зберігання також назвав ризницю Софійського собору. Ризниця, як і бібліотека, містилася у самому соборі. Після Болховітіновської публікації Грамота та інші документи ризниці в описах, каталогах або публікаціях більше не згадувалися. Документи не описувалися при проведенні опису 1832 р.²² Нами були, про всяк випадок, перевірені каталог рукописів Києво-Софійської бібліотеки 1850 р. та опис її рукописів М. Петрова 1904 р.²³ В них Грамота також не значилася.

До опису ризниці 1802 р. грамоти та інші документи, що були в ній, внесені за порядковими номерами, які були проставлені на звороті самих грамот. Тобто, сучасною мовою, це були їхні інвентарні номери²⁴. До деяких грамот зі зворотного боку на всю ширину й довжину пришивався знизу аркуш паперу, що уберігав її зворот від забруднення, оскільки грамоти були пергаментні. У такому випадку інвентарний номер писався на цьому аркуші. Наприклад, грамота Петра І митрополиту Варлааму Ясинському від 1 квітня 1700 р., яка внесена до опису ризниці Софійського собору 1802 р. під № 5 ²⁵. Такий же номер написаний на аркуші паперу, підшитому до зворотного боку грамоти²⁶. Інша грамота - Московського патріарха Адріана митрополиту Варлааму Ясинському від 26 вересня 1690 р., № 10 за описом 1802 р.²⁷ - мала колись підшитий зі звороту аркуш паперу, який не зберігся. Він обірваний, на що вказують залишки паперу та нитковий шов. Тому зворот грамоти чистий, не містить ніяких інвентарних номерів, окрім сучасного напису олівцем про її зміст²⁸. Так само і «Тюбінґенська грамота» мала колись пришитий зі звороту аркуш паперу, який був обірваний, а нитки шову ретельно видалені, на що вказують маленькі дірочки по нижньому краю грамоти. Тепер зрозуміло, чому так ретельно був видалений разом з нитками підшитий колись аркуш паперу, - він містив інвентарний номер. Після цієї нехитрої операції Грамота втратила будь-які вказівки на місце свого походження. А це, у свою чергу, свідчило, що особа, яка це зробила, отримала її незаконним шляхом.

Постає питання, коли це могло статися? Адже від часу останньої згадки грамоти 1825 р. й до появи її у Тюбінґені пройшло більше століття. У роки мирного, стабільного життя навряд чи могло це статися. У минулому столітті відбулися два великих соціальних потрясіння, під час яких Київ захоплювався зі зброєю в руках і кардинально змінювалася влада. Це період національно-визвольних змагань молодої Української держави (1917-1921), коли Київ тричі захоплювали більшовики, в якому вони остаточно закріпилися 1920 р., та Другої світової війни, під час якої у 19411943 рр. місто перебувало під владою гітлерівських окупантів.

З другим своїм приходом у Київ у лютому 1919 р. більшовики внесли кардинальні зміни у відносини між Церквою і Державою. Згідно з декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України «Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви» від 19 січня 1919 р., скалькованим майже без змін з однойменного декрету РНК Радянської Росії від 20 січня 1918 р.²⁹, релігійні організації позбавлялися свого майна, яке оголошувалося народною власністю і передавалося у користування релігійним громадам: «12. Жодні церковні та релігійні громади не мають права володіти власністю. Прав юридичної особи не мають. 13. Все майно церковних і релігійних громад, що існують на Україні, є народною власністю. Будинки та речі, які призначені виключно для богослужбових цілей, передаються, за особливими ухвалами місцевої влади або центральної державної влади, в безплатне користування відповідних релігійних громад»³⁰.

Наступні декрети РНК УСРР «Про передання історичних та мистецьких цінностей у відання Народного комісаріату освіти» від 1 квітня 1919 р. та «Про передачу майна монастирських, церковних та інших релігійних установ у завідування Народного комісаріату соціального забезпечення» від 6 травня 1919 р. розподіляли між Наркоматом освіти (НКО), Наркоматом соціального забезпечення (НКСЗ) і Наркомземом майно релігійних установ. У відання та під охорону НКО передавалися культові споруди і речі, які мали «художньо-історичне значення», а НКСЗ - всі інші будівлі та майно, за винятком храмів і предметів культового призначення, які залишалися у віданні релігійних громад, а також лісів, землі, маєтків та будівель сільськогосподарського призначення колишніх монастирських угідь з усім живим і мертвим реманентом, які переходили у відання Наркомзему³¹.

На підставі зазначених вище декретів більшовицького уряду України у червні 1919 р. відбулася націоналізація Софійського собору разом з усім майном та спорудами на його території. Він був вилучений із володіння Української Православної Церкви, яка утворилася після Всеукраїнського православного церковного собору 1918 р. і перебувала в юрисдикції Російської Православної Церкви³². Після проведення інвентаризації Софійського собору, опис якої датується 24 червня 1919 р., за постановою президії Київського губвиконкому № 54 від 10 липня 1919 р., він був переданий разом з дзвіницею, Малою Софією та всім майном Старокиївській українській православній парафії, яка належала до Всеукраїнської Православної Церковної Ради. У своє користування парафіяльна рада Старокиївської української православної парафії отримала від попереднього кліру також ризницю і книгозбірню Софійського собору³³. На жаль, у документах, які засвідчували передачу ризниці та книгозбірні, а також в інвентарному описі Софійського собору від 24 червня 1919 р. предмети ризниці, у т.ч. документи, не згадувалися. Теоретично Грамота мала на той час перебувати у соборі.

Згадка про неї у ХХ ст. вперше з'являється у зв'язку з передачею у грудні 1922 р. бібліотеки Софійського собору Всеукраїнській академії наук (ВУАН). В акті передачі бібліотеки Києво-Софійського собору від Федора Мороза, уповноваженого ВУАН у справі догляду за бібліотеками, Василю Павелку, молодшому бібліотекарю, Грамота внесена до переліку незаінвентаризованих документів під № 201 ³⁴. У цьому документі вона помилково датована 1709 р. А через два роки за постановою Управи ВУАН від 14 лютого 1925 р., Києво-Софійська книгозбірня була передана Всенародній бібліотеці України (ВБУ, нині Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського)³⁵. Вона була перетворена на Софійську філію ВБУ і залишалася в напівзаконсервованому стані в Софійському соборі до 1931 р. Очолював Софійську філію позаштатний співробітник В. Г. Черський, який був до того ж її єдиним співробітником.

У червні 1931 р. Софійську книгозбірню перевезли з Софійського собору у новий будинок ВБУ по вул. Короленка (нині Володимирська), 58 а, збудований 1929 р. Збірка Софійської бібліотеки була розділена між відділами ВБУ. До відділу рукописів, який займав праве крило другого поверху нового будинку³⁶, 10 червня 1931 р. надійшли рукописні зібрання Софійської бібліотеки³⁷. Всього їх налічувалося з пізнішими надходженнями близько 800 одиниць³⁸. При цьому, згідно з актом передачі від 10 червня 1931 р., відділ рукописів отримав 115 незаінвентаризованих рукописів та 116 незаінвентаризованих грамот, малюнків, листів та інших документів³⁹.

Ще в ході підготовки до перевезення рукописних зібрань Софійської бібліотеки співробітник відділу рукописів ВБУ М. Геппенер 30-31 травня 1931 р. склав робочий інвентарний перелік наявних рукописів і документів. На аркушах паперу приблизно формату А 4 та А 5 простим олівцем, на підставі каталогу рукописів Софійської бібліотеки 1850 р., були перелічені за номерами наявні у шафах і вітринах рукописи, а на окремих аркушах-незаінвентаризовані рукописи (115) і незаінвентаризовані грамоти, малюнки та інші документи (116). Оскільки останні не мали інвентарних номерів, вони були описані. В описі «Документи, малюнки, рисунки тощо» під № 34 записана «грамота Пера І 1708 р. на пергаменті з вислою печаткою» ⁴⁰, тобто та сама «Тюбінґенська грамота». Цей робочий інвентарний опис був свого часу вкладений у каталог рукописів Києво-Софійської бібліотеки 1850 р., в якому він знаходиться донині.

У цьому каталозі останнім значиться важливий для нашого дослідження запис у вигляді приписки простим олівцем: «Грамоти та малюнки - див. в скрині в кімн. № 4»⁴¹. Як нам здається, саме в цій дубовій, кованій залізом скрині, яка раніше належала Софійській бібліотеці⁴², й пролежала незаінвентаризованою до початку Німецько-радянської війни грамота Петра І, видана митрополиту Іоасафу Кроковському 1708 р. Те, що вона на початок війни виявилася незаінвентаризованою, свідчить той факт, що деякі грамоти того ж походження, тобто з ризниці-бібліотеки Софійського собору, були заінвентаризовані лише на початку 2010-х рр.⁴³ Отже, у 1941 р. Грамота зберігалася у відділі рукописів тодішньої Бібліотеки Академії наук УРСР у будинку по вул. Короленка (нині Володимирська), 58 а.

Бібліотека Академії наук УРСР під владою німецького військового управління (вересень - листопад 1941 р.)

Радянська влада до захоплення Києва частинами Вермахту 19 вересня 1941 р. встигла провести евакуацію важливих музейних, архівних та бібліотечних цінностей. Так, з Бібліотеки АН УРСР (БАН, тодішня назва НБУВ) протягом липня-серпня 1941 р. до Уфи було відправлено п'ять транс-портів, куди дійшли загалом 1055 ящиків (німецькі джерела називають 1200 відправлених ящиків⁴⁴). Частину останнього п'ятого транспорту не встигли відправити з Київського вокзалу, вона згоріла під час пожежі (приблизно 50-60 ящиків у двох вагонах), що виникла під час нальоту ворожої авіації. З рукописного відділу були евакуйовані рукописи українських письменників, рукописні книги бібліотек Києво-Печерської Лаври, Київської духовної академії, Ніжинського ліцею, архіви П. Житецького, О. Лазаревського, рукописи наукових товариств⁴⁵. Як бачимо, царські грамоти не були пріоритетом під час евакуації.

Від початку окупації міста будинок БАН по вул. Володимирській, 58а майже тиждень був зайнятий військовими⁴⁶. Згодом бойові частини з огляду на небезпеку вибухів і пожеж, що розпочалися 24 вересня на Хрещатику та прилеглих вулицях⁴⁷, були виведені з міста. У ньому залишилися в основному підрозділи, які мали забезпечувати охорону військових об'єктів та безпеку тилових частин.

З численних досліджень відомо, що якраз у перші дні та тижні захоплення гітлерівськими військами того чи іншого населеного пункту відбувалося стихійне пограбування культурних цінностей⁴⁸. Поряд з солдатами Вермахту, які в пошуках сувенірів привласнювали найрізноманітніші речі, міняли їх на продукти харчування або здійснювали різні комерційні операції з награбованими речами, культурні цінності також конфісковували конкуруючі між собою організації з відповідними на це повноваженнями.

Як свідчать документи, у Києві дуже швидко з'явилася оперативна команда «Потсдам» Зондер-команди СС Кюнсберґа (ЗК), що підпорядковувалася Міністерству закордонних справ (МЗС) ⁴⁹. Вже наприкінці вересня її співробітники під керівництвом віденського славіста Віктора Пауль- сена ⁵⁰, за сприяння Служби безпеки (СД) та відповідних служб Вермахту, опечатали державні будівлі, бібліотеки, архіви. Команда налічувала 50 осіб. Вона була добре забезпечена транспортними засобами, маючи, таким чином, можливість вивозити у великій кількості матеріали. Крім співробітників ЗК, у Київ одразу після його захоплення прибули полковник Рудольф Гьодль, представник начальника військових архівів, д-р Вернер Шміц, уповноважений у справі бібліотек при групі армій «Південь».

Д-р Вольфґанґ фон Франке, співробітник групи науки Оперативного штабу райхсляйтера Розенберґа⁵¹ (ЕРР), який прибув до Києва у першій декаді листопада 1941 р.⁵², детально повідомляв про відправлення численних транспортів ЗК, у тому числі з БАН⁵³. Він намагався, звертаючись до вищих інстанцій, покласти край цій активності. Водночас В. фон Франке пропонував налагодити співпрацю з людьми Кюнсберґа для кращої організації можливого вивезення необхідних фондів⁵⁴. Очевидно, що ЕРР на той момент не вистачало ні співробітників, ні транспортних засобів. У цей же час у Києві активно працювали інші «експерти з питань Сходу», щоб, ймовірно, так само мати можливість «зберегти» певні матеріали для своїх інститутів та особистих досліджень. Наприклад, у листопаді 1941 р. брати Петер і Ганс Серафіми виявляли великий інтерес до наукової та довідкової літератури⁵⁵.

Габілітований релігієзнавець, капітан, д-р Ганс Кох як зв'язковий офіцер Райхсміністерства окупованих східних територій при групі армій «Південь» також наглядав за закладами культури та збереженням їхніх культурних цінностей⁵⁶ і мав низку таємних доручень - Г. Кох, як і В. Маркерт, входив до складу тієї самої групи Абвера. За її завданням він встановив та підтримував контакти з Організацією українських націоналістів ⁵⁷, що, з іншого боку, робило його в очах нацистських відомств підозрілою особою. Так, В. фон Франке зазначав, що райхскомісар України не допомагає Г. Коху в його діяльності, тому що він «начебто підтримує українські національні тенденції»⁵⁸. Хоча, насправді, Г. Кох був у той час досить незалежним, мав у своєму розпорядженні легковий та вантажний автомобілі, що давало йому певну свободу дій⁵⁹.

У своєму щоденнику Г. Кох згадував також про «збереження українських культурних цінностей»⁶⁰. В його компетенції, дійсно, перебували музеї на території Києво-Печерської Лаври, уповноваженим керівником яких він призначив одного з місцевих співробітників⁶¹. Однак ці повноваження він швидко втратив. У середині жовтня 1941 р. управління Києво-Печерською Лаврою перейшло до вищого керівника СС і Поліції Південної Росії Фрідріха Єкельна⁶².

Як фахівець з історії Російської Православної Церкви та Петрівських часів Г. Кох був здатний оцінити значення грамоти Петра І 1708 р., зважаючи на його явне знайомство і співпрацю з членами ЗК, адже всі вони були уповноважені в справі збереження культурних цінностей ⁶³. Г. Кох, наприклад, опечатав газетне сховище БАН, яке розміщувалося у Софійському соборі⁶⁴. Крім того,

Г Кох міг знати В. Краллєрта і В. Паульсена ще з Відня, де всі вони свого часу мешкали й працювали (див. виноски 9, 57).

Як свідчать джерела, фонди БАН у будинку по вул. Володимирській, 58а, в якому зберігалася «Тюбінґенська грамота», протягом трьох тижнів у жовтні 1941 р. переглядалися виключно співробітниками оперативної команди «Потсдам» ЗК. Її першочерговим завданням було збирати матеріали для Географічного відомства МЗС. Разом з мапами, статистичними матеріалами, словниками оперативна команда «Потсдам» вивезла до Райху також мистецькі цінності. Щоправда, документи, які зберігаються у Політичному архіві МЗС Німеччини, не дають змоги скласти повний перелік цих трофеїв. Вони лише вказують на обсяг вивезених матеріалів. Вже 15 жовтня 1941 р. до Берліна були відправлені перші сім пакетів. Наступна партія становила 26 ящиків і 20 пакетів з мапами та книжками. Наприкінці жовтня 1941 р. готовими до відправки були 370 ящиків з 50-60 тис. книг⁶⁵.

Цілком ймовірно, що співпраця Зондеркоманди Кюнсберґа, особливо В. Краллєрта, з СС була досить тісною. Окремий пост СС охороняв вхід до БАН. Полк поліції СС з 18 жовтня 1941 р. також охороняв територію Києво-Печерської Лаври, а 19 жовтня заборонив вхід до неї⁶⁶. Після виселення мешканців Верхньої Лаври мали бути евакуйовані музеї та інші заклади культури з її території, адже вищий керівник СС і Поліції Південної Росії Ф. Єкельн виконував розпорядження фюрера залишити Лавру руйнуватись⁶⁷. До того ж, він добре розумів небезпеку перебування у порожній Лаврі культурних цінностей, за які він поки що відповідав. За його розпорядженням у другій половині жовтня 1941 р. з метою збереження, з експозиції ЦІМ у корпусі 8 (нині 8, 9) вилучили збірку зброї, можливо, тому, що її експонати були найбільш привабливими для грабіжників. Однак її передали не київським музеям, а Зондеркоманді Кюнсберґа⁶⁸, яка у той час «працювала» у Лаврі.

Один із співробітників Міністерства закордонних справ, який з Варшави мав далі супроводжувати київські трофеї, критично висловлювався про В. Краллєрта в одному з конфіденційних листів своєму керівнику, підозрюючи, що матеріали збираються не для Географічного відомства МЗС, а для СС. Він зауважив, що «багато особливо цінних речей, які виділяються своїм особливим історичним значенням або особливо якісною роботою, або оформленням, не пакуються в ящики, призначені для відправки у Берлін, (і далеко не через відсутність місця!)», та навів приклад, що «велика стопка чудових історичних атласів була запакована в ящик [...], який відправлявся не в Берлін». Цей ящик все ще залишався у Варшаві, і про місце його призначення здогадатися було важко. На думку автора листа, ящики адресувалися СС, оскільки В. Краллєрт поводив себе як співробітник СС, а не як співробітник МЗС⁶⁹.

Бібліотека Академії наук УРСР під владою німецького цивільного управління та евакуація на захід (1941-1945 рр.)

1 грудня 1941 р. влада у Києві повністю перейшла до органів німецького цивільного управління⁷⁰. Зі зміною влади закінчилася активна діяльність оперативної команди «Потсдам» ЗК у місті. Наприкінці жовтня 1941 р. Зондеркоманда Кюнсберґа звільнила БАН, і та до 6 червня 1942 р. перебувала під управлінням Київської міської управи, а потім перейшла під номінальне управління райхскомісара України і отримала назву «Центральна бібліотека райхскомісара України». Фактично ж управління нею здійснювала адміністрація генерального комісара Київської генеральної округи. Директором був призначений бібліотекар д-р Йозеф Бенцінґ⁷¹. 1 березня 1943 р. керівництво Центральною бібліотекою райхскомісара України перебрало на себе Крайове управління архівів, бібліотек і музеїв (КУАБМ). Вона стала називатися Крайовою бібліотекою Києва. Очолив її так само д-р Й. Бенцінґ⁷². В одному зі своїх звітів він зазначав, що оперативною командою ЗК ще до нього було вивезено багато матеріалів, але при цьому він не мав жодного звіту про здійснену нею роботу та вилучені матеріали ⁷³. Варто зазначити, що при Й. Бенцінґу, а він керував установою до самої евакуації у вересні 1943 р., жодного вилучення з основного фонду бібліотеки не було, за винятком іудаїки з Подільської філії та радянської періодики з газетного сховища БАН, здійсненого ЕРР⁷⁴.

За кілька місяців до визволення Києва в ході евакуаційних заходів керівництво КУАБМ отримало від вищих інстанцій - Штадткомісаріату та Райхскомісаріату - розпорядження готувати до вивезення цінні архівні, музейні та бібліотечні збірки з Києва. З фондів БАН 18 вересня 1943 р. до Кам'янця-Подільського було вивезено 11 ящиків⁷⁵, як скупо зазначалося - «з рукописами»⁷⁶. При наступній евакуації КУАБМ у м. Троппау (нині Опава, Чехія) разом з архівними матеріалами Київського центрального архіву давніх актів (КЦАДА) 16 листопада 1943 р. з Кам'янця-Подільського було вивезено 10 ящиків з матеріалами БАН: 2 ящики з рукописами (позначені Р1-Р2), 5 ящиків зі стародруками XVII - поч. XIX ст. (СтЛ-Ст.5), 1 ящик з нотами, печатними і рукописними матеріалами музичного відділу (Муз. 2), 1 ящик з цінними виданнями з образотворчого мистецтва та гравюрами (Иск. 1) та 1 ящик україніки з книжкового сховища (Книг. 1)⁷⁷. Звертаючи увагу на сигнатуру, кидається у вічі, що не вистачало одного ящика з позначенням «Муз. 1» - отже, всього було 11 ящиків. Можливо, одинадцятий ящик залишився у Кам'янці-Подільському.

20 січня 1945 р. 10 ящиків з майном БАН разом з матеріалами КЦАДА та архівними матеріалами з Риги були відправлені з Опави до замку Трпісти біля м. Плзеня у Західній Богемії. До Трпісти дійшли лише 3 ящики (2 зі стародруками і 1 з виданнями з образотворчого мистецтва та гравюрами), інші загубилися разом з вагоном у дорозі⁷⁸. 25 жовтня 1945 р. 3 ящики з матеріалами БАН, що опинилися у замку Трпісти, були передані разом з іншими матеріалами (з КЦАДА, Риги) американською стороною представникам радянського командування⁷⁹. Інші 7 ящиків, що загубилися в дорозі були віднайдені на одній із залізничних станцій і так само повернуті радянській стороні⁸⁰, хоча чи потрапили вони потім до бібліотеки, все ще залишається відкритим питанням.

Тому з великою впевненістю можна говорити про те, що грамота Петра І 1708 р. не вивозилася ні КУАБМ, ні, тим більше, директором Крайової бібліотеки Києва Й. Бенцінґом⁸¹.

Якщо Грамота у 1943 р. через нез'ясовані обставини могла знаходитися ще у Києві, наприклад, прикрашала службове приміщення якого-небудь штабу ⁸², співробітники ліквідованої тим часом Зондеркоманди Кюнсберґа мали ще один шанс її привласнити. Зондеркоманди як такої на той час вже не існувало, проте її колишні співробітники працювали в новій організації - групі VI G РСГА, яка називалася «Служба науково-методичної розвідки та національної політики» під кодовою назвою «Імперська фундація з країнознавства». Її очолював В. Краллєрт, який працював свого часу у Києві в оперативній команді «Потсдам» ЗК. Майже тим самим складом група виконувала ті ж завдання, що і в перші роки війни, а саме - «збереження» на окупованих територіях матеріалів, важливих для дослідження противника. РСГА здійснювало керівництво групою, а важливі матеріали продовжувало отримувати Географічне відомство МЗС. За дорученням В. Краллєрта, у жовтні 1943 р. Юрґен фон Ген здійснив останню поїздку до Києва. Після чого вихвалявся, що вивіз звідти 17 вагонів матеріалів⁸³.

Втрачені сліди Грамоти наприкінці війни

Для розуміння подальшої долі грамоти Петра І 1708 р. необхідно констатувати, що члени Зондер- команди Кюнсберґа, а пізніше Імперської фундації з країнознавства разом із співробітниками СД, СС та відділу І с Абверу першими мали доступ до документа, і у них були всі можливості для його вивезення. Якщо Грамота, як доволі цінний рукописний документ, не була все-таки офіційно чи «приватно» конфіскована на початку окупації Києва, то Ю. фон Ген незадовго до звільнення міста мав можливість її забрати.

Переліків, які б могли розповісти про цінність конфіскованих СС, СД, відділом пропаганди Вермахту матеріалів або збірок, в архівах немає. Трофеї Зондеркоманди Кюнсберґа та її послідовників були внесені до реєстрів лише частково. Виняток становили збірки, передані 1943 р. у Києві КУАБМ⁸⁴, а також збірки, вивезені Зондер- командою Кюнсберґа і передані у Берліні ЕРР та Райхсміністерству окупованих східних територій. На ці збірки складені переліки, в яких Грамота не згадується⁸⁵. До того ж ці збірки були реституйо- вані⁸⁶. Доля збірок і матеріалів, які Зондеркоманда Кюнсберґа передала Імперській фундації з країнознавства, або які були захоплені, починаючи з 1943 р., взагалі невідома.

З1944 р. В. Краллєрту підпорядковувалися різні науково-дослідні установи, такі як Інститут Ванн- зеє, Німецький інститут закордонних студій у Штуттґарті, Інститут Сходу в Тюбінґені ⁸⁷. На підставі цього можна зробити висновок, що вивезені матеріали розподілялися між згаданими інститутами або безпосередньо залишалися у розпорядженні Імперської фундації з країнознавства. У 1944 р. В. Краллєрт переніс своє відомство разом з усіма збірками до Санкт-Ламбрехта (Штаєрмарк, Австрія). Там вони потрапили до британських союзників, після чого їхній слід загу- бився⁸⁸.

Надходження грамоти на поставлення митрополита Іоасафа Кроковського в Інститут історії та регіональних студій Східної Європи

У 1958 р. В. Маркерту було запропоновано придбати Грамоту. Славіст Дітріх Ґерхард, який поспіхом виготовив рукописну копію з фотографії документа, 12 липня 1958 р. писав у листі В. Мар- керту: «Мене дуже тішить те, що грамота не тільки принесла Вам радість, а й те, що Ви навіть насправді розмірковуєте її придбати» ⁸⁹. Разом із рукописною копією і перекладом у Тюбінґенсько- му інституті історії та регіональних студій Східної Європи зберігаються також дві чорно-білі фотографії Грамоти. Завдяки логотипу на фотопапері фірми «Леонар» можна стверджувати, що ці фотографії були виготовлені після 1945 р.⁹⁰

У зв'язку з переїздом Інституту у 1959 р. з Тюбінґенського замку до нового будинку (т. зв. Ге- гельбау) йому були виділені державні кошти на облаштування нового приміщення. За розпорядженням В. Маркерта, на стінах були розвішані географічні карти та фотографії в спеціально виготовлених на кошти інституту рамках. Це дає підставу думати, що, очевидно, у цьому ж контексті була придбана Грамота, яка опинилася таким чином у Тюбінґені. Але від кого надійшла пропозиція її купити?

Певну підказку дає нам оригінал іншої грамоти Петра І 1700 р., яку при сприянні Вольфґанґа Айх- веде і директора київського філіалу Гьоте-Інститу- ту, графині фон Баудіссін у 1995 р. повернув до Києва один американський солдат⁹¹. Ця грамота також походила з ризниці Києво-Софійського собору, і значилася під № 5 (тоді як Тюбінґенська грамота фігурувала під № 3). Вона також була опублікована Є. Болховітіновим 1825 р.⁹² Протокол передачі 1922 р. згадує цю грамоту під № 200, а одразу після неї «Тюбінґенську грамоту» (№ 201)⁹³. В описі 1931 р. вони також поруч - грамота 1700 р. записана під № 35, а перед нею «Тюбінґенська грамота» (№ 34) ⁹⁴. Отже, обидві грамоти належали до одного фонду, вони разом зберігалися і можна з великою долею вірогідності припустити, що вивезли їх так само разом.

Грамоту 1700 р. американський солдат виявив у Відні 1945 р. в будинку, який належав СС, де вона прикрашала стіну однієї з кімнат, і взяв її собі. Тут варто згадати, що подружжя Краллєртів - В. Краллєрт як директор, Ґертруда Краллєрт як його заступник очолювали у 1934-1935 рр. створений у Відні видавничий центр, своєрідне бюро Дослідницького товариства Південно-Східної Німеччини. Його співробітники з 1941 р. під час Німецько-радянської війни займалися на окупованих територіях відбором матеріалів та їхнім вивезенням, у тому числі й у Києві⁹⁵. В. Краллєрт як офіцер СС у ранзі штурмбаннфюрера підтримував зв'язки з вищими чинами СС і, цілком ймовірно, також забезпечував їх матеріалами.

Факт продажу В. Краллєртом на початку 1950-х рр. за добру винагороду збірки географічних мап Товариству з вивчення історії Східної Європи, тобто нинішньому Тюбінґенському інституту, посилює гіпотезу, що у повоєнний час він приватно розпродував залишки збірок, забраних у місцях своєї колишньої служби. Не виключено, що Грамота могла потрапити у Тюбінґен з інших «приватних фондів». У будь-якому разі, саме директор інституту В. Маркерт мав відношення до придбання документа.

Наведені вище припущення викликають кілька питань як щодо минулого В. Маркерта під час війни та його діяльності в Абвері, так і стосовно того, наскільки колишні, до 1945 р., зв'язки В. Маркерта збереглися у повоєнний час, і яку роль вони відіграли у його кар'єрі та науковій діяльності. Джерела тут доволі спорадичні, однак відомо, що 1933 р. він вступив до СА, проте вийшов звідти вже у 1934-му. За його словами, він не був членом НСДАП⁹⁶. Документи свідчать, що під час війни він служив при Верховному командуванні Вермахту (ОКВ) у другому відділі (Абвер), 1-й групі, відділенні 1 ON⁹⁷, де відповідав за «роботу» з діячами ОУН⁹⁸. У січні 1942 р. В. Маркерт брав участь у робочій конференції ІІ відділу (Абвер) ОКВ і виступив з доповіддю «Оцінка Абвером можливостей повстань». До речі, серед доповідачів на цій конференції були Ганс Кох і д-р Отто Бройтігам⁹⁹. З квітня 1942 р. В. Маркерт відав у спецслужбі питаннями контррозвідки щодо Югославії та Польщі¹⁰⁰.

1 січня 1944 р. В. Маркерт вийшов у резерв ¹⁰¹. Після недовгого перебування в американському полоні та денацифікації він захистив 1948 р. габілітаційну дисертацію у Ґьоттінґені, де працював доцентом до того, як був запрошений до Тюбінґена ¹⁰². Очевидно, що він потрапив у Тюбінґен не тільки завдяки своїй фаховій кваліфікації, керівництву «Товариством з вивчення історії Східної Європи», яке він забрав з собою у новостворений інститут, а й колишній діяльності в Абвері. У документах Тюбінґенської кваліфікаційної комісії йшлося про «анти- режимну позицію» запрошеного фахівця. Таким чином, члени комісії поділяли думку про рух спротиву у спецслужбі під керівництвом Вільгельма Канаріса¹⁰³.

Головним завданням «Товариства з вивчення історії Східної Європи» було видання «Довідника зі Східної Європи» («Osteuropa-Handbuch»)¹⁰⁴. У 1954 р. побачив світ перший том, присвячений

Югославії, у 1959-му - Польщі, а з 1965 р. стали виходити довідники про Радянський Союз ¹⁰⁵. У 1950-1960-х рр. в умовах Холодної війни вивчення Східної Європи було «дослідженням на замовлення». Поєднання історії та політики сприймалося у той час як нормальне явище. Тому не дивно, що для підготовки довідників В. Маркерт використовував вже існуючі контакти, а також залучав тих колег, котрі до 1945 р., як писав у своїй автобіографії наступник В. Маркерта, директор інституту Дітріх Ґаєр, «відкрито здійснювали студії Східної Європи з позицій націонал-соціалізму», - тоді «тільки деякі колеги вважали це аморальним» ¹⁰⁶. Загальне «непомічання» індивідуальної участі багатьох у функціонуванні нацистської держави було тоді настільки поширеним, що «навіть високо- посадовці Східного міністерства Розенберґа або чини СС з відповідних дослідницьких інститутів вважалися зазвичай соціально корисними» ¹⁰⁷. Ось чому серед авторів редагованого В. Маркертом «Довідника зі Східної Європи» ми знаходимо імена колишніх співробітників другого відділу (Абверу) Вальтера Гільдебрандта, Ганса Коха, Карла Ґюнцеля і Ганса Раупаха¹⁰⁸.

З точки зору дослідження провенієнції Грамоти, особливий інтерес становлять дві особи - В. Краллєрт і Г. Кох - та зв'язок між ними. Обидва мали доступ, як свідчать документи, до культурних цінностей у Києві¹⁰⁹. Приблизно наприкінці 1951 р. - на початку 1952 р. Г. Кох порекомендував В. Маркерту залучити до роботи над довідником з Югославії досить заплямованого своїм націонал- соціалістичним минулим В. Краллєрта¹¹⁰. На давні контакти між Г. Кохом і В. Краллєртом вказувала і британська розвідка: «Коли він [Краллєрт] під час війни контролював Інститут-Ваннзеє, він подбав про звільнення Ахметелі, тодішнього директора, та призначення свого давнього вчителя проф. Ганса Коха, з яким він все ще має тісні контакти. Кох очолює тепер Інститут Східної Європи у Мюнхені, а тому дуже ймовірно, що він підтримує Краллєрта»¹¹¹.

Після того як на початку 1945 р. Інститут-Ванн- зеє перемістився у замок Планкенварт поблизу Ґраца (Штаєрмарк, Австрія), Г. Кох перебував там і мав контакти з В. Краллєртом¹¹². Як свідчать документи справи, заведеної ЦРУ на В. Краллєрта у 1951 р., починаючи з квітня 1945 р. В. Краллєрт двічі їздив до Ґраца, щоб підготувати евакуацію Інституту-Ваннзеє до Санкт-Ламбрехта¹¹³. Місцеперебування Г. Коха в останні дні війни залишається невідомим. За однією з версій, він в

Еннсталі поблизу Ґрьобмінґа (Штаєрмарк) висадив у повітря три вагони, де знаходився «архівний скарб на мільйони», і був схоплений одним англійським офіцером¹¹⁴.

В. Маркерт знав Г. Коха з 1935 р., коли той публікувався у журналі «Східна Європа», у будь-якому разі зустрічався з ним у рамках вже згадуваної робочої конференції Абверу 1942 р. та й пізніше міг залучити його до співпраці над довідником про Польщу ¹¹⁵. Він відчував себе зобов'язаним Г. Коху. Ось що він писав Теодору Оберлендеру, який під час війни деякий час також працював в Абвері: «Смерть Ганса Коха всіх нас потрясла. Так само відчуєш це і ти. У ці дні я часто думав про нашу спільну роботу» ¹¹⁶. Цілком ймовірно, що В. Маркерт мав на увазі їхню спільну роботу в Абвері. Це однозначно свідчить про те, що старі зв'язки не поривалися, вони продовжували існувати і після 1945 р.