Проблема біженців та спроби її вирішення командуванням Південно-Західного фронту в роки Першої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема біженців та спроби її вирішення командуванням Південно-Західного фронту в роки Першої світової війни

Справжньою трагедією для населення Правобережної України в роки Першої світової війни стало біженство. У 1915 р. в ході військових дій відбуваються переломні події. В середині травня розпочинається тривалий відступ російських військ із зайнятих територій Галичини. У зв'язку з цим виникла необхідність проводити евакуацію жителів прифронтових районів Правобережної України, що спричинило до масштабного пересування біженців у глиб країни.

Через брак детальної інформації важко відтворити повну картину біженського рух в регіоні. Більшість дослідників вважають, що поява втікачів стала наслідком паніки, яка охопила місцевих мешканців через постійні обстріли населених пунктів, проникнення інформації від російських вояків про «звіряче» ставлення австро-угорських солдатів до мирного населення окупованих територій та з повідомлень у пресі. Маючи, в основному, пропагандистський характер, матеріали преси прагнули зображати діяння «ворога» жахливими, дикими, звірячими, варварськими, заперечуючи саму приналежність його до «культурного світу».

Певний вклад у розробку біженської проблематики внесли сучасні українські науковці. В їх працях розглянуто хід депортацій українського населення, за наказом військового командування¹, наводяться окремі факти щодо діяльності органів місцевого самоврядування та громадських організацій, спрямованої на допомогу біженцям², висвітлення масштабів біженського руху на території Правобережжя тощо³. Проте, в даних дослідженнях оминається проблема створення робітничих команд як одного із методів вирішення проблеми біженства в регіоні.

Мета дослідження зумовлена необхідністю визначення доцільності створення робітничих команд в районі Південно-Західного фронту з числа біженців та з'ясування значення даних структурних підрозділів у господарстві регіону.

Пік біженського рух через території Подільської, Волинської і Київської губерній припадав на серпень-вересень 1915 р. І вже в листопаді цього року процес стихійного масового руху біженців можна було вважати закінченим. В цей час значно скоротилось пересування не лише гужем, а й залізницею (особливо Південно-Західною). Так, наприклад, якщо через харчовий пункт в Фастові в 20-х числах вересня проходило в середньому 4 тис. осіб в день, то в листопаді кількість їх скоротилася до 300-400 осіб⁴.

У зв'язку з відміною примусової евакуації і відносною стабільністю фронту наприкінці осені чимало населення, вигнаного з місць постійного проживання, зупинялися на півдорозі. Так, на півночі Волинської губернії, на харчувальних пунктах комітету Південно-західного фронту Всеросійського земського союзу в листопаді харчувалося щоденно до 30 тис. осілих біженців⁵. В Київській губернії Комітетом південно-західного фронту ВЗС було організовано роботу спеціального підвідділу, який займався транспортуванням біженців через Київ та розселенням їх в місцях виселення. Для цього було створено два етапні пункти в Деміївці та Віті-Поштовій⁶.

Навесні 1916 р. перед військовою та цивільною владою постала нова проблема - повернення біженців з місць тимчасового перебування в місця постійного проживання. На засіданні Обласного комітету з облаштування біженців Південно-Західного краю 17 лютого 1916 р. обговорювалось питання про зворотне перевезення біженців в місця постійного проживання. Було вирішено: земствам терміново розробити плани перевезення біженців у межах кожної губернії окремо, за умови узгодження прийомних та відправних пунктів. Для перевезення біженців до Дніпра дозволялось використання рухомого складу залізниці, а подальше пересування їх від Дніпра на захід мало здійснюватись гужовим транспортом та водними шляхами. Найбільш доцільним способом було визнано облаштування від місця висадки на залізничних станціях до водних пристаней пунктів, оснащених достатньою кількістю підвод і забезпечених харчуванням та медичним наглядом⁷.

З метою часткового сприяння поверненню біженців головноуповно - важеним були вироблені правила про утворення в тилових губерніях з осілих біженців Волинської губернії робітничих команд для військових і сільськогосподарських робіт у прифронтовій смузі. З огляду на це головнокомандувач дав доручення Комітету Південно-Західного фронту ВЗС сформувати в губерніях тилу партії біженців і перевезти їх у розподільчий пункт міста Рівне⁸.

Робітничі команди формувалися і безпосередньо під час евакуації населення з прифронтових губерній Правобережної України. Формувались вони, по-перше, з метою надання можливості населенню довше залишатися на місцях постійного проживання і покидати їх лише у випадку крайньої необхідності. По-друге, таким чином уряд намагався внести порядок і певну систему в розподіл праці між працюючим населенням прикордонних місцевостей. До формування робітничих команд жителі регіону масово залучались до робіт, причому не враховувалась терміновість виконання того чи іншого завдання; працювали лише ті, кого підрядчикам вдалося «впіймати»; людей і коней не відпускали з робіт до тієї пори, поки вони, виснажені, не втрачали можливості працювати⁹.

Доказом цього слугує телеграма Головного начальника постачання армій Південно-Західного фронту від 24 серпня 1915 р. на ім'я Подільського губернатора: «З першої евакуаційної смуги виводити всіх чоловіків віком від 17 до 45 років, формуючи з них загони чисельністю 1000-1200 осіб. Якщо в районі виселення є оборонні чи дорожні роботи, то загони ці повинні залишатися для виконання їх чи завершувати евакуаційні перевезення. Після закінчення робіт загони повинні відводитися до лінії Вінниця, Жмеринка, Вапнярка або призначатися для виконання робіт в іншому районі губернії»¹⁰.

При комплектуванні робітничих команд було наказано уникати дроблення населення окремих пунктів, формуючи загони, по можливості, з цілих сіл¹¹. На підставі пункту шостого «Положення про робітничі команди» працівники сільськогосподарських економій, млинів, фабрик, міських організацій, цукрових заводів тощо не підлягали залученню в робітничі команди¹². Для врегулювання на місцях дій, пов'язаних з формуванням і управлінням загонів робітників, повіти поділялися на райони. Так, Кам'янецький повіт було розділено на 3 райони по 5 волостей в кожному¹³. Вже до кінця листопада 1915 р. на території повіту було сформовано 15 робітничих команд загальною чисельністю 20 480 осіб¹⁴.

З метою раціонального розподілення робочої сили і уникнення перевтоми серед працюючого населення, загони робітників розподілялись на дві зміни: «працюючих» і «відпочиваючих». Робочий день тривав з ранку до заходу сонця, окрім перерв на сніданок і обід. Для нагляду за діяльністю в кожній з робітничих команд на 1000 осіб з відповідною кількістю возів призначався 1 начальник, 10 ротних і 20 їх помічників. Доставкою фуражу, одягу, харчуванням робітників та їх розквартируванням займалося Південно-Західне відділення ВЗС¹⁵.

Не зважаючи на активне формування робітничих команд, з подальшим перебігом війни дефіцит на робочі руки зростав. До того ж для казни стало обтяжливим утримання величезної маси біженців, що в силу обставин залишились без можливості заробляти на життя. Головний уповноважений з облаштування біженців в районі Південно-Західного фронту на нараді в Києві зазначив: «…Утримання цілком працездатних біженців не лише збиткове для держави, але й шкідливе в чисто моральному відношенні. Адже цілковита бездіяльність здорових біженців привчала їх до ліні і здійснювала деморалізуючий вплив на решту населення»¹⁶. На початковому етапі евакуації рішучі дії в цьому напрямі не здійснювались, оскільки виникла проблема з нестачею теплого одягу і взуття, без чого в зимовий час направляти біженців на роботу заборонялось. З осені 1915 р. Тетянинський комітет і Комітет Південно-Західного фронту ВЗС розпочали роботу із забезпечення біженців одягом і взуттям. Таким чином, вже на початку лютого 1916 р. розпочалась робота з пошуків можливого заробітку для біженців¹⁷. Крім того, в цей час з ініціативи Тетянинського комітету в імперії, і на території Правобережних губерній зокрема, проводився всезагальний перепис біженців. Особливістю його було те, що, крім власне обліку біженців з метою надання їм допомоги на чоловіків віком від 17 до 60 і жінок від 17 до 45 років складали спеціальну картку, що засвідчувала їх працездатність¹⁸.

Праця біженців оплачувалась у розмірі 1 крб. для чоловіків, 75 коп. для жінок і 50 коп. для підлітків на день. За безперервну місячну роботу видавалась винагорода: 10 крб. чоловікові, 7,5 крб. жінці та 5 крб. підліткові¹⁹. Крім того, на харчування з казни виділялось в розрахунку 34 коп. для робітника і 60 коп. для коня²⁰. Команди надходили в розпорядження начальника інженерних військ фронту, їх перевезення здійснювалось за рахунок казни²¹.

Нарада також вирішила за необхідне позбавляти продовольчого пайка працездатних біженців, що ухиляються від запропонованої їм роботи, яка підбиралась відповідно до їх знань та навичок. Пайок зберігався лише для недієздатних дітей у віці до 14 років і одному працездатному члену сім'ї, змушеному залишатися вдома доглядати за дітьми²². Також право на пайок залишалось у біженців, які прийняли пропозицію йти на сільськогосподарську працю²³. До того ж, працівники і власники возів, які самовільно покидали місце роботи чи ухилялися від неї всупереч розпорядженням керівництва, піддавалися в адміністративному порядку тюремному ув'язненню до 3-х місяців або штрафу в розмірі 3 000 крб.²⁴

10 березня в районі Південно-Західного фронту було розіслане повідомлення населенню про можливість використання біженців як робочої сили²⁵. Важливість цього питання підкреслювалася повідомленням міністерства внутрішніх справ на ім'я Подільського губернатора в березні 1916 р.: «Належне використання праці біженців, осілих в місцях свого тимчасового виселення, на даний момент першочергове завдання, на виконання якого систематично і не покладаючи рук повинні бути спрямовані всі зусилля»²⁶.

Окрему категорію біженців в роки Першої світової війни на території Правобережної України становили вихідці з тих районів імперії, де проживали громадяни інших національностей. Основу їх склало польське населення. Відповідно до положень Закону про забезпечення потреб біженців від 30 серпня 1915 р., який став відправним пунктом розробки засад державної політики щодо їхнього соціального захисту у Російській імперії, було започатковано діяльність Центрального Обивательського

Комітету Царства Польського (далі - ЦОК), Польського центрального комітету допомоги жертвам війни, Центрального єврейського комітету допомоги жертвам війни, Латиського комітету допомоги, Центрального комітету литовського товариства по наданню допомоги постраждалим від війни та ін. При цьому по одному із представників від цих інституцій увійшло до складу Особливої наради по влаштуванню біженців - вищої державної структури, яка під керівництвом міністра внутрішніх справ зосередила всі важелі управління справою біженців у Російській імперії²⁷.

Указом головнокомандувача від 25 червня 1916 р. дозволялось залучення до робіт в районі театру військових дій іноземців²⁸. Виселені раніше з території Правобережної України іноземні піддані розпорядженням військового міністра доправлялися в район фронту на розподільчі пункти. Таким пунктом для Південно-Західного фронту стала станція Харків, де майбутні робітники переходили у підпорядкування начальника постачання армій фронту²⁹.

Організовані з іноземців робітничі команди розподілялись між різними управліннями фронту. Відповідно до згадуваного розпорядження їм видавали грошове утримання, харчували та надавали житло. Сума оплати одного робочого дня такого працівника становила 1 крб. з вирахуванням коштів на взуття та одяг³⁰. Робітничі команди з іноземців складалися з управління партії і робітничих загонів. Кожний загін з 500 робітників формував роту (5 взводів по 100 чоловік). В кожний загін призначався 1 фельдфебель, 1 каптенармус, 5 молодших унтер-офіцерів (взводних), 10 рядових і 1 фельдшер. Крім того, 5 сотенних, 5 писарів, 5 перекладачів і 5 кухарів - всього 538 осіб³¹.

Значного масштабу набула допомога біженцям регіону з боку Комітету Всеросійського земського союзу (ВЗС) Південно-Західного фронту: від організації харчувальних пунктів до надання юридичної консультації. З цією метою при Комітеті Південно-Західного фронту ВЗС було створено «Обласний комітет допомоги біженцям». Він утворився для спільної та узгодженої роботи всіх громадських організацій, які займались допомогою біженцям. До його складу увійшли представники губернських комітетів евакуації, пересування і розселення біженців по одному від кожного; представники інших організацій обласного масштабу, які забезпечували потреби біженців - по одному від кожного; 4 представники комітету Південно-Західного фронту³².

Обласний комітет розпочав роботу у вересні 1915 р. облаштуванням пунктів харчування для біженців на шляху їх просування. Станом на січень 1916 р. всього таких пунктів на Правобережжі було відкрито: на Київщині - 58³³, на Волині - 28³⁴. З них Київським губернським комітетом ВЗС було утворено 36. Зазначимо, що 21 - перейшов від Комітету Південно - Західного фронту ВЗС і 1 від Всеросійського міського союзу. Ці пункти розташовувались приблизно на відстані 20 верст один від одного. Інколи між двома пунктами, які були надто далеко один від одного, влаштовувались допоміжні (чайні)³⁵, а також практикувалось відкриття ряду продовольчих магазинів і споживчих крамниць спрощеного типу, які видавали біженцям продукти. За 4 місяці лише через пункти харчування Київщини пройшло 159 916 біженців, а обідів видано 370 413 (це пояснюється тим, що біженці, які затримувались в губернії, харчувались по декілька разів, а в грудні, хоч через територію губернії пройшло всього 847 осіб, нагодовано було 93 304 особи)³⁶. На Волині щодня в харчувальних пунктах отримували їжу 47 тис. осіб. До того ж тут було збудовано пекарню, яка в добу давала 1 500 пудів хліба³⁷.

Отже, наслідки Першої світової війни для населення Правобережної України виявилися у складних демографічних і міграційних процесах. Формування робітничих команд з числа біженців стало одним із дієвих методів боротьби зі стихійністю цих процесів, намаганням взяти їх під контроль та організувати оборонну і господарську діяльність в регіоні.

Примітки

біженець робітничий обороноздатність фронт

1 Сердюк О.В. Біженство в Україні під час Першої світової війни / О.В. Сердюк // Проблеми історії України XIX - початку XX ст. Випуск IV. - К., 2002. - 111132; Жванко Л. Іноземні біженці Першої світової війни в Україні / Л. Жванко // Київська старовина. - 2005. - №3. - С. 77-93.

2 Донік О.М. Діяльність громадських організацій і товариств у справі допомоги військовим та цивільному населенню в Україні в роки Першої світової війни (1914-1918 рр.) / О.М. Донік // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - К.: Інститут Історії України, 2004. - Вип. IV. - С. 155-182.

3 Реєнт О.П. Загострення суперечностей в імперському суспільстві у роки першої світової війни (липень 1914 - лютий 1917 рр.) / О.П. Реєнт, О.В. Сердюк // Проблеми історії України ХІХ - ХХ ст.: - К.: Інститут історії України, 2004. - Вип. VII. - С. 5-47; Реєнт О.П. Перша світова війна і Україна / О.П. Реєнт, О.В. Сердюк. - К.: Ґенеза, 2004. - 473 с.; Сердюк О.В. Біженство в Україні під час Першої світової війни / О.В. Сердюк // Проблеми історії України XIX - початку XX ст. Випуск IV. - К., 2002. - 111-132.

4 Из деятельности Киевского губернского комитета ВЗС (Помощь беженцам) // Киевская земская газета. - 1916. - №5. - 26 янв. - С. 6.

5 Из деятельности Комитета Юго-Западного фронта ВЗС // Киевская земская газета. - 1916. - №3. - 19 янв. - С. 12-13.

6 Из деятельности Киевского губернского комитета ВЗС (Помощь беженцам) // Киевская земская газета. - 1916. - №5. - 26 янв. - С. 6.

7 Там само. - С. 7.

8 Из деятельности Комитета Юго-Западного фронта ВЗС // Киевская земская газета. - 1916. - №3. - 19 янв. - С. 12.

Размещено на Allbest.ru