Сучасна українська методологія досліджень процесів українського націєтворення: історіографічний канон, модерн, метаісторія

Науковці намагались осмислити проблеми українського націєтворення ще наприкінці ХІХ ст. Перший логічний виклад бачення «українського минулого» було зроблено «батьком» української історії М.С. Грушевським [10], історичні праці якого відіграли в історії українського націєтворення таку саму роль, як твори Паїсія Хілендарського для болгарського, Франтішка Палацького - для чеського. Ставлення до українського «наріду» як головного суб'єкту історичного процесу, було перейнято М. Грушевським з творів М. Максимовича, В. Антоновича, М. Костомарова, і відповідало поширеній серед слов'янських істориків Південної і Східної Європи початку XX ст. концепції «національного відродження». У ХХ ст. той же підхід до процесів українського націєтворення у своїх наукових розвідках застосували І. Крип'якевич, Д. Яворницький, В. Грабовецький, Н. Полонська-Василенко та ін.

У два перші десятиліття після здобуття Україною незалежності колишня відносна згуртованість істориків навколо методології досліджень процесів українського націєтворення була втрачена завдяки набутій можливості використовувати надбання світової націології. У цей час в українській історичній науці найбільше «списів ламалося» навколо процесів, які представники «старої» школи продовжували називати «національним відродженням», а «нової» - «націєтворенням». Попри таку значну кількість дискусій, й до сьогодні серед істориків продовжують існувати серйозні розбіжності у визначенні понять «етнос» і «нація», за висловом історика Г. Касьянова, «хаос дефініцій» [7, с.38]. Однак, ця проблема є не лише українською. Світова теорія процесів націєтворення у другій половині минулого століття теж розвивалася різними шляхами, завдяки чому сформувалося декілька базових підходів: примордіальний (від англ. primordial - споконвічний) і модерністський.

Прихильники примордіалізму Ю. Бромлей [2], Л. Гумільов [4], Я. Дашкевич [5] та ін. вважали, що нації існували з давніх-давен і є своєрідним історико-біологічним феноменом. Вони трактували національну ідентичність як незмінну тотожність, що існувала з давніх часів, та отримувалася людиною раз і назавжди. Через це історики-примордіалісти «грішили» телеологічним підходом до висвітлення минулого, предметом їх дослідження ставали не стільки історичний процес, скільки його мета, доцільність, результат, через що втрачалася науковість історичного пізнання.

Серйозного удару по позиціям примордіалістів завдали теоретики модернізму. Доказане історичними фактами право на застосування поняття «національний проект» дозволяло модерністами наголошувати на модерній природі націй. Обстоюючи ідеї плюральності моделювання світу та відкритості його як системи, модерністи у своїх наукових пошуках розділилися на два крила - конструктивізм та інструменталізм. Істориками-інструменталіста- ми націоналізми розглядаються як інструмент досягнення групою людей певних цілей: цілеспрямована діяльність етнічних еліт у боротьбі за владу і привілеї (елітарний інструменталізм), або усунення економічної нерівності членів різних етнічних груп (економічний інструменталізм). На погляд конструктивістів Е. Гелнера [3], Б. Андерсона [1] та ін. нації є історичними спільнотами, які виникають у модерну добу на засадах не стільки спільного походження, скільки спільної культури і які мають зникнути на певному етапі розвитку людства.

За Е. Гелнером «етнос є результатом соціального конструювання, а нація - продуктом політики націоналізму» [3, с.48]. Згідно концепції нації Б. Андерсона бюрократи й інтелектуали конструювали в дискусіях і практиках проекти націй, які проявилися у формуванні теорій, просвітницьких практиках, культурологічних і загальнокультурних акціях [1, с.79]. Андерсон вказує на офіційний націоналізм в мультиетнічних імперіях і вводить у науковий дискурс концепцію «натуралізації» європейських королівських династій, які до початку першої світової війни мали владу над різноманітними багатомовними територіями. Деякі з них, наприклад, імперія Романових, намагалися трансформуватися в «національні» імперії [1, с.73].

За Андерсоном, у ХІХ ст. філологічно-лексикографічна революція і розвиток націоналістичних рухів створили наростаючі культурні та політичні труднощі для багатьох династій. До того часу легітимність цих династій не мала нічого спільного із націями. Крім того, ще до вибуху націоналістичних рухів, ці династії, виключно з адміністративних потреб, намагалися опертися на окремі діалекти, якими вже видавалися книги [1, с.74].

Сьогодні в українській історичній науці переломним у суперечках між примордіалістами і модерністами вважається 1983 р., коли майже водночас з «Уявленими спільнотами» побачило світ видання під редакцією Еріка Гобсбаума і Теренса Роджерса «Винайдення традиції». Дослідження відразу ж стало однією із найвпливовіших та найвідоміших книг з історії ідей. Без сумніву, ці дві книжки завдали нищівного ідеологічного удару по позиціям примордіалізму, який, на думку українського дослідника М. Климчука, вже став «академічною резервацією, зазнаки програшною територією, де можна було вести хіба що ар'єргардні інтелектуальні баталії» [8, с.6].

Однак, ще за десять років до появи «Уявлених спільнот» і «Формування традицій» «глибинну бомбу уповільненої дії» під ідеологічні основи примордіалізму було закладено Хайденом Уайтом. Тому, на нашу думку, вирішальним етапом у теорії історичних досліджень ХІХ - початку ХХ ст. став вихід у світ 1973 р. його «Метаісторії» [9], яку по праву можна вважати найзначимішою працею з теорії історії другої половини минулого століття. Книга стала вінцем дослідницької програми, репрезентованої наративістичною філософією історії, відкритим виступом проти позитивістського бачення історії. Основною тезою автора було побо- рення міфу про сцієнтистичний характер історії, тому, реакція інтелектуального світу на появу «Метаісторії» була блискавичною і бурхливою (українські історики, принаймні, ті, що не володіють англійською, лише нещодавно отримали можливість безпосереднього пізнання теорії американського ученого).

Наукові погляди Хайдена Уайта базуються на працях Роланда Барта, Кеннета Бурка, Нортропа Фрая, Романа Якобсона і Пауля де Мана. Автор визнає, що розуміння нарації запозичив від Р. Барта, концепції якого стали чи не найважливішим джерелом його натхнення, «надали сенсу світові і життю» [9, с.17]. Уайт інтерпретував історіографію як багаторівневий дискурс, котрий залишається реліктом того способу мислення, який передував розрізненню між «наукою» і «мистецтвом». Історія була для нього конструктивістичною, швидше мистецтвом інтерпретації, ніж наукою.

Підходи Уайта наразилися на шалену критику представників традиційної історіографічної науки, однак, за кілька років він став одним із найчастіше цитованих. Вчений припрошував, щоб його зрозуміли правильно, він ніколи не стверджував, того, що йому приписують: що «минуле» само по собі не існує, що історичні події ніколи не мали місця, що все минуле було «винайдене», що немає історичної правди про минуле. Він лише вказав на те, що дослідники не мають безпосереднього доступу до «минулого», а уявлення істориків про нього є лише результатом різних процесів текстуалізації - пам'яті, усної традиції, писемних свідчень тощо. Історичні праці, на думку Уайта, є перш за все реляціями, конструкцією, окремим різновидом письменництва. «Минуле є певним текстуальним симулятором переплетених подій, які належали колись до «минулого», а нині творять «історію» [9, с.19].

Більшість сучасних філософів історії погоджуються з тим, що жоден дослідник 70-х рр. минулого століття не зробив більше за Уайта. Без його «Метаісторії» теорія історії була б приречена на передчасну інтелектуальну загибель. Проблема історичної правди, яку підняв дослідник, в контексті роздумів про пам'ять, має швидше психологічну природу, ніж філософічну. Він наголошує, що людство у добу націоналізму перебуває в своєрідній стадії зачарування «історією», яка в свою чергу є лише одним із варіантів «поводження з минулим». Науковці мають дослідити вплив історії на розум і уяву людей: «Може бути так, що доля нашої цивілізації залежатиме від того, чи дамо ми раду своєму «минулому» [9, с.24].

Уайт потрактовує історичний твір як вербальну структуру, виражену в наративній формі прозового дискурсу. Його підхід докорінно відрізняється від класичних праць з історії. У першій частині книги він описує трансформацію історичної свідомості від «метафоричної» фази через «метонімічну» - до «синекдохічної», у другій й третій її частинах - перехід до фази «іронічної». Учений, що багато років займався літературознавством, вибудовує оригінальну для історика модель, яка базується на чотирьох тропах: метафорі, метонімії, синекдосі та іронії, розуміючи троп як зміну, перехід, а не як риторичну фігуру [9, с.27-39].

За допомогою тропів Уайт відтворив домінуючий у добі націоналізму тип свідомості, а також риси індивідуальних свідомостей студійованих ним істориків та філософів історії. Історія світу у нього проходить через почергові фази: епоха богів (перехід від метафори до метонімії), епоха героїв-богатирів (перехід від метонімії до синекдохи), епоха людей (перехід від синекдохи до іронії). Історична свідомість трансформується, а кожен із тропів окреслюючи розвиток певної традиції, виокремлює ту чи іншу фазу циклічної моделі, яка безперервно еволюціонує. Найважливішим тропом у системі Уайта є іронія, пов'язана із самосвідомістю, із набуванням своєрідної дистанції по відношенню до власних суджень, із усвідомленням можливості помилкового використання фігуративної мови. Іронія репрезентує той етап розвитку людської свідомості, коли стає розпізнаваною проблематична сутність самої мови. Причиною «потрапляння в іронію» європейської історичної свідомості було розчарування дійсністю, несповнення надій, пов'язаних з ідеалами Французької революції. Іронія не є остаточним результатом, а лише підсумком певного розвиткового циклу, пов'язаного із остаточним занепадом протонаукової історії. Метафора, метонімія та синекдоха постають «наївними» тропами і не передбачають того, що мова спроможна представити суть речей у фігуративних категоріях [9, с.39-59].

За Уайтом історичний текст завжди опирається на тропічну структуру, яка є прекогнітивною, прекритичною й існує у свідомості історика, перш ніж постане у його історичній праці. Тропи відіграють найважливішу роль у процесі «префігурації історичного поля» і найбільше впливають на історичний сюжет. Учений вирізняє чотири своєрідні щаблі - Трагедію, Комедію, Романс і Сатиру і три сфери, відповідальні за корегенцію дискурсу: логіку, риторику і поетику. Їм відповідають три стратегії: з'ясування через доказ, ідеологічна імплікація та фабуляризація, яким у свою чергу відповідають тори - рівні історіографічного твору - епістемологічний, етичний та естетичний [9, с.57].

Таким чином, методологія Хайдена Уайта дасть можливість піднести дослідження історії процесів українського націєтворення на новий якісний рівень і допоможе вирішити основні проблеми української історіографії модерної доби. Ключем до розуміння актуальних і своєчасних ідей ученого для української історичної науки є наступні тези: перша - «минуле» не може бути осмисленим, якщо само по собі є простим накопиченням «фактів та подій»; друга - мислення про світ має нараційний характер, а історична оповідь є лише способом тлумачення дійсності, способом упорядкування, організації та пізнання оточуючого світу; третя - історик перекладає «прозу» історичного минулого на «поезію» історіографії, а тропи служать йому за зручні способи трансляції; четверта - пізнання «минулого» можливе лише через мову, як різновид дискурсу, яка завжди означає більше, ніж буквальне мовлення, і має метафоричний характер; п'ята - історичні факти в жодному сенсі не є «даними» історикові, але є ним установлені. «Факт» є лише твердженням про подію і в цьому сенсі він є явищем суто мовним; шоста - «факт» і «подія» належать до двох відмінних царин: «подія» - до минулого, а «факт» - до дискурсу; сьома - операція, яка перетворює «факти» на «події», є наративізація або, іншим словом, «фікціоналізація». Отже, за Уайтом історики займаються не минулим як таким, а, власне, текстами, які лише намагаються розповісти про минуле.