Історія топонімічних студій (на матеріалі дисертаційних досліджень, захищених в Україні у ІІ половині ХХ – на початку ХХІ століть)

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 811.161.2'373.2 (09)

ББК 81.411.1- 0

Історія топонімічних студій (на матеріалі дисертаційних досліджень, захищених в Україні у ІІ половині ХХ - на початку ХХІ століть)

Михайло Торчинський

Ономастичні дослідження в Україні, як і в цілому у славістиці, активізувалися у ІІ половині ХХ століття, що проявилося у створенні Української ономастичної комісії, розробці принципів вивчення пропріальної лексики, проведенні ономастичних нарад, семінарів і конференцій, виданні збірників наукових праць із вказаної тематики, а згодом - і в захисті дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора чи кандидата наук. Кількість таких студій постійно зростає: протягом п'ятдесятих років ХХ ст. захищено 1 кандидатську дисертацію; шістдесятих - 9 кандидатських і 2 докторські; сімдесятих - відповідно 16 і 4, вісімдесятих - 35 і 4, дев'яностих - 57 і 6, а на початку ХХІ століття - 87 і 4 дисертації [тут і далі див.: 7, 3 - 5].

Серед зафіксованих 225 дисертацій чітко простежуються три основні розділи ономастики, з яких виконуються дослідження: топоніміки (12 докторських і 54 кандидатських робіт), поетоніміки (відповідно 2 і 64) й антропоніміки (4 і 49); з ономастики в цілому, етноніміки, ергоніміки тощо захищено 2 докторські та 38 кандидатських дисертацій.

Частковий аналіз історії виконаних робіт наявний у виданнях довідкового та енциклопедичного типу, однак там відсутні і певна класифікація дисертацій, і узагальнення щодо подальших перспектив таких студій. Це і зумовлює актуальність теми нашої статті, присвяченої історії дисертаційних досліджень з топоніміки. Основна увага звертатиметься на наукові праці, які значною мірою впливали на розвиток цієї науки (в основному це докторські дисертації та роботи, які започатковували нові підходи до аналізу топонімікону як української, так і деяких інших мов).

Вибір матеріалу для дослідження визначається достатньою продуктивністю топонімічних студій, різноплановістю топонімікону в типологічному, етимологічному, структурному та інших аспектах, а також особливою активністю зазначених досліджень, яка простежується в останні роки. Це підтверджують і статистичні дані: у п'ятдесятих роках ХХ ст. захищено 1 кандидатську дисертацію, у шістдесятих - 1 докторську і 6 кандидатських, сімдесятих - 3 докторські і 8 кандидатських, вісімдесятих - 1 докторську і 3 кандидатські, дев'яностих - 6 докторських і 15 кандидатських, а на початку ХХІ ст. - 1 докторську і 21 кандидатську.

Найбільше дисертаційних досліджень з топоніміки виконано в Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України (9 робіт) та Львівському національному університеті ім. Івана Франка, Тернопільському державному педагогічному університеті ім. Володимира Гнатюка і Чернівецькому національному університеті ім. Юрія Федьковича (по 5 робіт). По 4 дисертації підготовлено в Кіровоградському державному педагогічному університеті ім. Володимира Винниченка, Одеському національному університеті ім. І. І. Мечникова й Ужгородському національному університеті; по 3 - у Волинському державному університеті ім. Лесі Українки, Дніпропетровському і Донецькому національних університетах, Інституті української мови НАН України, Національному педагогічному університеті ім. М. П. Драгоманова і Таврійському національному університеті ім. В. І. Вернадського; по 2 - в Запорізькому національному університеті та Уманському державному педагогічному університеті ім. Павла Тичини; по одній - в інших 8 інституціях, зокрема і за рубежем (Білорусі, Казахстані). В цілому можна виділити такі регіони, де активно ведуться топонімічні дослідження: Західноукраїнський (Івано-Франківськ, Луцьк, Львів, Тернопіль, Ужгород, Чернівці) - 24 дисертації; Київський (6 навчальних і наукових установ)- 18 дисертацій; Центральноукраїнський (Дніпропетровськ, Кіровоград, Умань) - 9 дисертацій; Південноукраїнський (Одеса, Сімферополь) - 7 дисертацій, Східноукраїнський (Горлівка, Донецьк, Харків) - 5 дисертацій. Ця інформація підтверджується і зведеними результатами про роботу ономастичних центрів в Україні, які засвідчують, що найбільш плідно вони працюють в Одесі, Донецьку і Чернівцях (підготовлено відповідно 31, 20 і 19 дисертацій).

У названих вище наукових і навчальних установах переважно проводяться і захисти дисертаційних робіт: це передусім Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України (захищено 18 дисертацій), Дніпропетровський національний університет (8), Львівський національний університет ім. Івана Франка (7 дисертацій), Інститут української мови НАН України і Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника (по 5 дисертацій), Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова та Ужгородський національний університет (по 4 дисертації).

Найбільше дисертацій на топонімічну тематику підготовлено під науковим керівництвом Д. Г. Бучка і В. О. Горпинича (по 5 робіт), Ю. О. Карпенка і К. К. Цілуйка (по 4 роботи), І. М. Желєзняк і Є. С. Отіна (по 3 роботи), С. П. Бевзенка, І. І. Ковалика, П. М. Лизанця, М. М. Торчинського (по 2 роботи). ономастичний топонімічний лексика

На здобуття наукового ступеня доктора або кандидата філологічних наук захищено 60 дисертацій (зокрема зі спеціальностей „українська мова” - 39 робіт; „російська мова” - 8, „слов'янські мови” - 7), а кандидатів географічних та історичних наук - по 3 дисертації. Українськомовний матеріал проаналізований у 47 дисертаційних роботах, російськомовний - у 6; предметом наукових студій ставали також топонімікони мов слов'янських (7 досліджень), німецької та угорської (по 2), кримськотатарської і словацької (по 1 дослідженню).

Безперечно, у кожній дисертаційній роботі наявні і певні теоретичні положення, і практичний матеріал, на основі якого робляться висновки і узагальнення. Саме описові студії мають надзвичайно важливе значення, оскільки готують підґрунтя для теоретичної топоніміки, яка, проте, поки що не відзначилася багатьма самостійними науковими дослідженнями. Тому домінування дисертацій описового характеру (47 із 66) є визначальною рисою топонімічних досліджень в Україні. В основі таких студій - переважно регіональна методика, яка дає змогу включити у сферу вивчення практично всі найменування географічних об'єктів невеликої території, ґрунтовно, у зіставленні з місцевими позамовними факторами, розглянути кожен топонім [9, 5]. Найкраще вивчений топонімікон Західної України (22 дисертації), а також Наддніпрянщини (9 робіт), Поділля (7 робіт) і Причорномор'я (6 робіт); топонімія Східної України охарактеризована лише у 3 дисертаціях. Ареальна методика використана лише у 5 дослідженнях (усі - з ойконіміки), а 14 дисертацій можна кваліфікувати як спрямовані більше на розв'язання загальнотеоретичних питань топоніміки.

В цілому топоніми як власні назви географічних об'єктів описані у 24 дисертаціях (у 5 з них розробляються проблеми творення та функціонування відтопонімних похідних - ад'єктонімів і катойконімів). Ойконімія аналізується у 23 роботах, гідронімія - у 16, мікротопонімія - у 3.

Безумовно, особливе значення для подальшого розвитку топоніміки мали перші дисертаційні дослідження, слугуючи певним орієнтиром і у виборі предмета наукових пошуків та принципів аналізу топонімії, і структурування роботи, і використання літератури, і порівняння отриманих результатів аналізу топонімікону з уже наявними висновками. Серед 12 дисертацій, підготовлених в Україні до 1970 року з ономастичних проблем, вісім присвячені аналізу власних географічних назв. Лише в першій дисертаційній роботі, захищеній О. Ф. Ріпецькою у Львові у 1954 році, предмет розгляду „становить західнослов'янська топоніміка басейнів Одеру і Вісли - органічної частини суцільної західнослов'янської території по ріку Лабу. До уваги беруться назви Сілезії, Великопольщі і Помор'я, які входили до складу Польської держави або були історично зв'язані з нею і які протягом століть були охоплені німецькою колонізацією” [16, 5]. В інших дисертаціях аналізується в основному українськомовний матеріал, причому дослідження ґрунтуються на регіональній методиці: характеризується або ойконімікон, в той час кваліфікований як топонімікон (Закарпаття - К. Й. Галас (1960 р.); Львівщини - Є. М. Черняхівська (1965 р.), Буковини - Ю. О. Карпенко (1967 р.) ), або гідронімікон (середньонаддніпрянського Лівобережжя - О. С. Стрижак (1965 р.), басейну Сіверського Дінця - І. В. Муромцев (1968 р.), басейну Нижньої Десни - А. П. Корепанова (1969 р.) ). Саме у цих роботах закладалися підвалини для всебічного і ґрунтовного вивчення української топонімії у її взаємодії із суміжними топоніміконами і з довкіллям. Наприклад, робота на здобуття наукового ступеня доктора наук Ю. О. Карпенка була „присвячена вивченню топонімійної системи, представленої українськими власними географічними назвами Буковини. Розглянуто розвиток буковинської топонімії від давньоруського періоду до 60-х років ХХ ст. і проаналізовано локальну взаємодію української топонімії з молдавською (східнороманською) і деякими іншими”. Заслуговує на увагу і топонімічний словник, наявний у другій частині дисертації, у якому „характеризуються назви 754 поселень, представлені 904 різними топонімами, які реалізуються в 1 140 словотвірних варіантах” [9, 6].

Мета кандидатського дослідження Є. М. Черняхівської, підготовленого під науковим керівництвом І. І. Ковалика, - „з'ясувати лексико-семантичну і словотвірну структуру топонімії Львівщини у її цілісній системі у порівнянні з географічними назвами суміжних українських та інших територій, встановити типологію і системність топонімії, описати її стратиграфію, показати зв'язок топонімів з іншими мікросистемами лексики” [20, 3]. Методика визначення моделей ойконімів, запропонована дослідницею, і сьогодні активно використовується у вітчизняних ономастичних студіях.

Аналогічні завдання ставили і гідронімісти. Так, мета дослідження О. С. Стрижака - „дати історико-етимологічний аналіз назв річок (близько 750 гідронімів), визначити їхні фонетичні, лексико-семантичні, словотвірні та інші особливості, встановити відносну хронологію їх виникнення і територію поширення, з'ясувати зв'язки з реаліями” [19, 1].

Цикл досліджень, присвячених вивченню відтопонімних похідних, був започаткований кандидатською дисертацією В. О. Горпинича, в якій ставилися завдання „описати основні словотворчі моделі, за якими утворюються відтопонімні прикметники у давньоруській та сучасних українській, російській і білоруській мовах; встановити, якою мірою вибір словотвірної моделі зумовлений фономорфемною структурою твірної основи; вивчити особливості словотворення і ступінь продуктивності прикметників і назв жителів у порівнюваних мовах; визначити хронологічні і територіальні межі поширення дериваційних моделей” [5, 5]. Отримані результати згодом були доповнені і в докторській дисертації Василя Олександровича (1974 р.), і в кандидатських студіях З. О. Валюх (1990 р.), В. В. Лучика (1986 р.) та І. М. Шпітько (2003 р.), виконаних відповідно на матеріалах давньоруської, російської і словацької мов.

Першим зіставним дослідженням різних класів топонімів (гідронімії, мікротопонімії та ойконімії) була дисертаційна робота Т. І. Поляруш (1971 р.). „Визначення спільних і специфічних рис словотворення топонімів різних класів, встановлення дериваційних взаємозв'язків і взаємопереходів між ними, порівняння словотвірних засобів топонімів і апелятивів української мови” [15, 3] виконані на належному рівні і започаткували новий напрям топонімічних студій. Компаративний аналіз проводиться як на рівні однієї мови (української), так і декількох. Наприклад, у роботі Л. П. Стичишиної (1974 р.) „здійснено історико-етимологічний аналіз географічних назв, пропонується їхня систематизація за лексико-семантичними, словотвірними та іншими особливостями. Всього проаналізовано близько 430 ойконімів, 31 гідронім та біля 8 000 мікротопонімів” [18, 4]. Мета дослідження В. В. Юркова (2000 р.) „полягає в різноаспектному вивченні явища гідронімно-ойконімного паралелізму, в системному лінгвістичному аналізі ойко-гідролексем Західної України з огляду на історію, методи вивчення контактних гідронімів і ойконімів та спираючись на лексико-семантичне значення основ і структурно-словотвірні моделі” [22, 5]. У роботі О. М. Скляренка „зроблено спробу типологічно зіставити дериваційні системи ойконімів української і німецької мов, виявити ізоморфні та інші явища в цих системах, визначити закономірності словотворчої організації ойконімії” [17, 6].

Взагалі іншомовний (зокрема і неслов'янський) матеріал досить часто, особливо в останні роки, ставав об'єктом вивчення вітчизняних ономастів. Аналізувалися угорські топоніми Закарпаття (Х. І. Зикань - 2002 р.; Н. Й. Кидибиц - 2004 р.), закономірності формування кримськотатарської топонімії (В. А. Бушаков - 2005 р.), особливості освоєння німецьких топонімів в російській мові ХVІІІ ст. (Л. М. Бражнік - 2006 р.), структурно-словотвірні та семантичні особливості північнонімецьких топонімів слов'янського походження (Н. В. Марченко - 2005 р.) тощо.

Наприкінці ХХ ст. в Україні активізуються регіональні дослідження топонімів. Незважаючи на певні розбіжності у критеріях аналізу, все-таки простежується спільний підхід до їхньої характеристики, що ґрунтується на визначенні семантики твірної основи, способу словотворення і тих мотиваційних відношень, які виникали в момент номінації між денотатом і власною назвою. Більшість дисертаційних студій, особливо з гідроніміки, відзначалася поглибленим етимологізуванням топонімів; значну цінність становили і топонімічні словники, наявні в текстах дисертацій або в додатках до них.

Регіональним проблемам ойконіміки присвячені 4 дисертації, подані на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук. У перших двох наукових працях аналізується українськомовний матеріал - власні назви Північного Причорномор'я („понад 30 000 ойконімів і мікроойконімів, близько 3 000 гідронімів і мікрогідронімів, понад 400 власне оронімів і близько 10 000 парагонімів (назв виробничо-господарських реалій” [11, 6] ) (В. В. Лобода - 1979 р.) та Покуття („об'єктом аналізу стали понад 650 назв населених пунктів Покуття (історико-географічного регіону України, що займає південно-східну частину Івано-Франківської області” [1, 6] ) (Д. Г. Бучко - 1992 р.). Захисти в Україні дисертаційних робіт В. П. Лемтюгової (Білорусь, 1987 р.), яка описує східнослов'янську ойконімію у її зв'язках із семантичною історією загальних назв типів поселень і житла, та К. Є. Нурмухаметова (Казахстан, 1998 р.), який характеризує російський ойконімікон Північно-Казахського регіону, засвідчують високий авторитет вітчизняної ономастичної школи.

Регіональним є і дослідження М. М. Габорака (у його роботі, виконаній на кафедрі української мови Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника (захищено у 1999 р.), „комплексно досліджено словотвірну структуру і лексико-семантичну природу ойконімів Івано-Франківської області в історичній перспективі. Всього описано 1 807 назв поселень” [4, 5] ), а також ойконімічні студії Н. М. Герети (2004 р.) - проаналізовано 1 232 ойконіми Північної Хмельниччини; І. С. Гонци (2006 р.) - описано 1 832 ойконіми Черкащини; В. В. Котович (2000 р.) - проаналізовано 645 ойконімів Опілля (північно-західної частини Подільського плато в межах Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської областей); М. П. Мриглод (2002 р.) - охарактеризовано 4 890 ойконімів Правобережної України з християнськими іменами в основах; М. М. Торчинського (1993 р.) - проаналізовано 2 007 ойконімів південно-західного Поділля.

Дисертаційні дослідження з гідроніміки теж переважно ґрунтуються на регіональній методиці. зокрема і 5 робіт на здобуття наукового ступеня доктора наук. І. М. Железняк (1988 р.) виконала етимологічний аналіз гідронімів Середньонаддніпрянського Правобережжя у проекції на загальні етнолінгвістичні процеси і пов'язані з регіоном міграційні явища і встановила, що на досліджуваній території практично повсюдно функціонують давньоєвропейські й архаїчні слов'янські гідроніми. Окремі вкраплення фракійської, ілірійської і кельтської гідронімії Середньонаддніпрянського Правобережжя мають свої яскраво виражені локальні характеристики і становлять собою часткову фільтрацію. Балто-слов'янські входження в гідронімію регіону мають характер острівних мікроареалів. Тюркський мовний та етнічний елемент значної ролі у становленні слов'янського етносу не відігравав [6].

У центрі уваги дисертаційної роботи О. П. Карпенко (1996 р.) - „гідронімія Центрального Полісся з непрозорими основами. Дослідження здійснене на основі етимологічного методу. Структурно-генетична характеристика й ареальні зв'язки гідрооснов на рівні слов'янських і неслов'янських мов дають можливість розкрити етнолінгвістичну ситуацію регіону від найдавніших часів” [8, 6]. Засвідчено, що гідрооснови центральнополіської зони у порівнянні з іншими територіями України повніше зберігають елементи праслов'янської мови і дозволяють відновити втрачені впродовж віків лексичні одиниці. Серед раритетних іншомовних вкраплень виділяються головним чином запозичення балтійського походження [8].

Метою роботи В. В. Лучика (1995 р.) є дослідження процесу формування й розвитку гідронімії Середнього Дніпро-Бузького межиріччя в її зв'язку з етносоціальними змінами від найдавніших часів і до сучасності. Описано назви протічних і непротічних вод загальною кількістю близько 3 000 одиниць. Встановлено, що основу гідронімікону досліджуваного ареалу становлять назви водних об'єктів слов'янського походження, які після розпаду індоєвропейської етномовної спільності, як правило, домінують в місцевому мовленні [12].

У роботі Є. С. Отіна (1974 р.) розглядається низка теоретичних питань етимологізування географічних назв взагалі і гідронімів зокрема. Досліджуваний ареал складають простори Запорізької, Донецької, Луганської (Ворошиловградської) і частково Дніпропетровської областей (всього 1 501 поселення), а також 102 населені пункти Ростовської та Білгородської областей Росії. Встановлено, що українсько-російська двомовність на території Донбасу наклала свій відбиток і на його топонімію, де українські назви вільно співіснують з російськими, перехрещуються, часто створюють контамінації [13, 1].

Метою дослідження В. П. Шульгача (1998 р.) є створення вичерпного реєстру праслов'янських гідронімів вказаного регіону з реконструкцією їхніх базових праформ, умовно приурочених до нижньої межі праслов'янського періоду” [21].

Більшість кандидатських дисертацій з гідроніміки присвячена аналізові української потамонімії басейнів Верхнього Дністра (С. О. Вербич - 1999 р.), Нижнього Правобережного Подніпров'я (О. П. Карпенко - 1985 р.), Південного Бугу (Л. Т. Масенко - 1972 р.), Стрию (М. Д. Матіїв - 1999 р.), Західного Поділля (Я. П. Редьква - 1998 р.), Стиру (В. П. Шульгач - 1990 р.), і лише у двох роботах описуються назви непротічних вод - Буковини (Л. Б. Костик - 2003 р.) і Поділля (Н. М. Павликівська - 1991 р.).

У трьох дисертаціях на основі регіональної методики характеризується мікротопонімія. Так, предметом дослідження Н. І. Лісняк (2004 р.) є „словотвірна структура та лексико-семантичні особливості лексичної бази сучасних мікротопонімів Західного Поділля. Внаслідок обстеження території 335 населених пунктів виявлено понад 6 000 географічних мікрооб'єктів, які мають свої власні назви” [10, 5]. Мікротопонімія Підгір'я (Надвірнянського району Івано-Франківської області описується у роботі О. І. Михальчук (1998 р.), а мікротопоніми Чернівецької області, зокрема утворення на базі народної географічної термінології, - в роботі І. Г. Чехівського (1996 р.).

Ареальні дослідження в українській топоніміці (практично лише в ойконіміці) започаткував Д. Г. Бучко (1972 р.). Його робота, виконана під науковим керівництвом І. І. Ковалика, „присвячена вивченню українських ойконімів із суфіксами -івці, -инці, які становлять собою мікросистему у межах топонімійної системи української мови. Розвиток цих назв розглядається з моменту найдавніших фіксацій їх і до наших днів, що дозволяє встановити історію формування цих структур і визначити їхню стратиграфію” [2, 5]. Інші ойконімні моделі описані в дисертаціях З. О. Купчинської (1993 р.) - на -ів, -ин; О. А. Купчинського (1974 р.) - на -ичі; Л. Н. Радьо (2004 р.) - на -*jь (-*jа, -*jе); І. Б. Царалунги (2006 р.) - на -ани (-яни).

В окремих дисертаційних дослідженнях характеризуються різні атрибути топонімів. Зокрема, фонологічну структуру неафіксальних ойконімів у діахронії проаналізувала Н. С. Афанасьєва (1977 р.), акцентну структуру ойконімів і відойконімних похідних - Л. І. Гуцул (1999 р.), валентність морфем в основах ойконімів - О. І. Крижановська (1995 р.), словозміну ойконімів - С. Л. Авдєєва (1997 р.), утворення топонімічних композит - Г. Ю. Касім (1978 р.). Функціонування топонімів у російському навчальному тексті описала А. В. Данильченко (1991 р. ), становлення ойконімії пізнього утворення в умовах близькоспорідненої двомовності - К. В. Першина (1983 р.), а використання топонімів для мовної репрезентації образу держави у пресі України - І. І. Брага (2002 р.).

Відношення до топоніміки має і низка дисертацій, поданих до захисту на здобуття наукового ступеня кандидата історичних або географічних наук (в основному матеріалом для таких досліджень є топонімія Волині та Криму). Так, мета роботи Л. Л. Василюк (2000 р.) - „з'ясування фізико-географічних закономірностей формування топонімікону Волині, виділення природно-топонімічних районів та встановлення зв'язку географічних назв із різноманітними соціально-історичними, етнічними, географічними та іншими явищами” [3, 6], а предметом дослідження В. Є. Полякова (2003 р.) є еволюція топонімії Сімферополя „як наслідок соціально-політичних змін у суспільстві з виявленням причин, мотивів, чинників, виокремлення випадковостей і закономірностей” [14, 4]. В роботі Р. Р. Абкадирова (2001 р.) дано порівняльний аналіз історичного і сучасного сільськогосподарського районування Криму на основі геотопонімічної системи; фізико-географічну зумовленість топонімії Гологоро-Кременецької гряди і Малого Полісся описала Н. Б. Таранова (2004 р.), а історію Волині в контексті назв поселень - В. В. Кихтюк (2000 р.). На фольклорному матеріалі ґрунтується дослідження Н. В. Шкляєвої (2005 р.), у якому шляхом аналізу народної топонімічної прози визначається своєрідність мотивів номінації географічних об'єктів на території Західного Полісся.

Аналіз виконаних з топоніміки дисертаційних досліджень був би неповним без відзначення ще двох груп ономастичних студій, які певною мірою мають відношення до власних географічних назв. Це стосується, по-перше, дисертацій загальнотеоретичного, комплексного характеру, у яких предметом вивчення, поряд з іншими розрядами пропріальної лексики, є топоніми (наприклад, А. Г. Гудманян - „Відтворення власних назв у перекладі” (2000 р.); О. В. Кисельова - „Онімні та відонімні оказіоналізми в англійській мові” (2000 р.); О. О. Приймак - „Відономастичний словотвір у сфері термінології та номенклатури (на матеріалі кулінарної лексики)” (2003 р.) тощо (всього 15 дисертацій) ). По-друге, топонімія як стилістично-виражальний засіб в художніх творах самостійно або в поєднанні з іншими онімами описана у 30 дисертаціях з поетоніміки (наприклад, О. Ю. Андрієнко - „Комунікативно-прагматичний потенціал власних назв у науково-фантастичному тексті” (1992 р.); І. І. Марунич - „Топоніми в ідіостилі письменника” (1993 р.); І. І. Селіверстова - „Ономастикон у поетичному ідіолекті Яра Славутича” (2003 р.) тощо). Детальний аналіз таких робіт ще чекає своїх дослідників.

Таким чином, починаючи з ІІ пол. ХХ ст., засвідчено якісне і кількісне зростання топонімічних дисертаційних досліджень, серед яких домінують студії описового типу, виконані на основі регіональної методики. Аналізуються передусім назви населених пунктів і гідрооб'єктів. Основним висновком, який випливає з аналізу результатів виконаних досліджень, є те, що такі власні назви будь-якого регіону, маючи певні специфічні структурні, лексико-семантичні, дериваційні, функціональні чи інші ознаки, в цілому є органічним складником загальноукраїнського топонімікону.

Література

1. Бучко Д. Г. Ойконімія Покуття: Автореф. дис... доктора філол. наук. - Чернівці, 1992. - 35 с.

2. Бучко Д. Г. Украинские топонимы на -івці, -инці: Автореф. дис... канд. филол. наук. - Львов, 1972. - 22 с.

3. Василюк Л. Л. Фізико-географічна зумовленість топонімії Волинської області: Автореф. дис... канд. географічних наук. - К., 2000. - 17 л.

4. Габорак М. М. Семантико-словотвірні типи ойконімів Прикарпаття (ХІІ - ХХ ст.): Автореф. дис... канд. філол. наук. - Івано-Франківськ, 1999. - 17 с.

5. Горпинич В. А. Образование прилагательных и названий жителей от топонимов в восточнославянских языках: Дис... канд. филол. наук. - Глухов, 1965. - 354 с.

6. Железняк И. М. Среднеподнепровское Правобережье и этногенез славян (на материале гидронимии): Автореф. дис... доктора филол. наук. - К., 1988. - 37 с.

7. Історія ономастичних студій (дисертаційні дослідження, захищені в Україні у другій половині ХХ - на початку ХХІ століть): Бібліографічний довідник / Упорядник М. М. Торчинський. - Умань: РВЦ „Софія”, 2006. - 126 с.

8. Карпенко О. П. Гідронімія Центрального Полісся на загальнослов'янському тлі: Автореф. дис... доктора філол. наук. - К., 1996. - 44 с.

9. Карпенко Ю. А. Топонимия Буковины: Автореф. дис... доктора филол. наук. - К., 1967. - 29 с.

10. Лісняк Н. І. Мікротопонімія Західного Поділля: Автореф. дис... канд. філол. наук. - Ужгород, 2004. - 20 с.

11. Лобода В. В. Севернопричерноморская топонимия (общие и региональные проблемы украинской топонимической системы): Автореф. дис... доктора филол. наук. - К., 1979. - 52 с.

12. Лучик В. В. Гідронімія Середнього Дніпро-Бузького межиріччя: Автореф. дис... доктора філол. наук. - К., 1995. - 49 с.

13. Отин Е. С. Гидронимия юго-восточной Украины: Автореф. дис... доктора филол. наук. - К., 1974. - 44 с.

14. Поляков В. Є. Історична еволюція топоніміки міста Сімферополя: Автореф. дис... канд. історичних наук. - Дніпропетровськ, 2003. - 20 с.

15. Поляруш Т. И. Сравнительное исследование словообразования гидронимиии, микротопонимии и ойконимии (на материале топонимии северо-восточного Левобережья Украины): Автореф. дис... канд. филол. наук. - К., 1971. - 24 с.

16. Ріпецька О. Ф. Слов'янська топоніміка між Одером і Віслою в німецькій мові (ХІІ - ХVІІІ ст.): Дис... канд. філол. наук. - Львів, 1954. - 270 с.

17. Скляренко О. М. Закономерности словообразовательной организации ойконимов (на материале украинских и немецких названий населенных пунктов): Автореф. дис... канд. филол. наук. - К., 1974. - 25 с.

18. Стычишина Л. П. Проблемы сопредельной топонимии (на материале междуречья Кодыми и Савранки и близлежащих территорий): Автореф. дис... канд. филол. наук. - К., 1976. - 20 с.

19. Стрыжак А. С. Гидронимия среднеподнепровского Левобережья: Автореф. дис... канд. филол. наук. - К., 1965. - 19 с.

20. Черняховская Е. М. Топонимия Львовщины: Автореф. дис... канд. филол. наук. - Львов, 1966. - 20 с.

21. Шульгач В. П. Праслов'янський гідронімний фонд межиріччя Західного Бугу і Случі: Автореф. дис... доктора філол. наук. - К., 1998. -31 с.

22. Юрків М. М. Гідронімно-ойконімні паралелі в західноукраїнському ономастиконі: Автореф. дис... канд. філол. наук. - Харків, 2000. - 19 с.

Размещено на Allbest.ru