Тоталітарні загрози в інформаційну епоху: сутність та шляхи подолання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тоталітарні загрози в інформаційну епоху: сутність та шляхи подолання

У статті розглядаються теоретико-методологічні проблеми розуміння тоталітаризму як соціокультурного феномену. Особлива увага приділяється диференціюванню категорій „тотальність” і „тоталітарність” у соціокультурному полі західноєвропейського та незахідного типів суспільств. Аналізуються не лише практичні форми тоталітарних режимів, а й їх можливі сучасні мутації, тоталітарні тенденції, пов'язані із становленням інформаційної цивілізації.

До числа найвизначніших подій світового політичного процесу ХХ ст. належить становлення й крах тоталітарних політичних режимів. Розпад радянської системи певною мірою деактуалізував тоталітарну тематику. Однак, як показує розвиток сучасного світу, подібний висновок є передчасним. На те є кілька причин. По-перше, історія українського суспільства (особливо її радянський період) ще й досі чинить вплив на сьогодення. По-друге, аналіз тоталітарного феномену є вкрай важливим для розробки концепцій і моделей переходу від тоталітаризму до демократії. По-третє, у світі ще зберігаються території, де діє тоталітарна політична модель. І нарешті, особливо слід виділити нові прояви тоталітарного феномену, які в епоху глобалізації та переходу більшості постіндустріальних країн до якості інформаційного суспільства виявляють досить високу ступінь адаптації та трансформації.

Тоталітарні ідеї про необхідність цілковитого підкорення частини цілому, індивіда державі сягають корінням глибокої давнини (від Геракліта Ефеського, Платона, Т. Мора, Т. Кампанелли, Г. Бабефа, Ж.-Ж. Руссо до Г. Гегеля, К. Маркса, Ф. Ніцше). Після Другої світової війни почалося фундаментальне наукове опрацювання теорій тоталітаризму як феномену й як реального політичного режиму (Х. Арендт, З. Бжезинський, К. Фридрих, Р. Арон, Ф. Хайєк, К. Поппер, А. Безансон, Ч. Ендрейн, С. Серебряний, Ю. Ігрицький, В. Пугачев та інші). Проте теоретико-методологічні проблеми розуміння тоталітаризму як соціокультурного феномену в інформаційну епоху потребують свого більш глибокого осмислення і системного розгляду з боку філософів і політологів. Отже метою статті є з'ясування змісту поняття „тоталітаризму” саме в інформаційну епоху, розкриття кумулятивних можливостей самого феномену.

„Тотальність” як соціокультурний і психологічний феномен була розпорошена впродовж тисячоліть історії людства, відчувалась як природний стан людиною, насамперед, традиційних, архаїчних суспільств. У ХХ столітті „тотальність”, набуває своє „alter-ego” у „тоталітарності” політичних режимів. Прояви тотальності у попередні часи можуть здаватися нам безжальними, з точки зору, сучасної людини. Однак слід зауважити, що є очевидна різниця між „тотальністю” й „тоталітарністю”, оскільки остання саме як феномен ХХ століття є боротьбою системного політико-державного примусу із людиною, яка усвідомила своє „Я”, саморефлексує через погляд на себе з боку як іншого. Така людина здатна на усвідомлений опір і намагання захистити автономію своєї особистості. Тоталітаризм, таким чином, видається нам зворотним („темним”) боком природного потягу людства до свободи. Практично-політичні та соціокультурні успіхи ліберального поштовху до захисту особистості від будь-якого свавілля обертаються поживним підґрунтям для становлення тоталітарного феномену.

Перед тим, як надати на користь цього твердження кілька аргументів, вважаємо важливим згадати таке зауваження Р. Арона в „Есе про свободи”: „За іронією історії, не чи виявилась власне політична свобода уявною подобою такої, бо людина індустріального суспільства не знає більше, що означає свобода, яка нині пригноблена або раціональністю колективної ефективності, або владою комерції, яка використовує у своїх інтересах загальне тяжіння до розваг та споживання?” [1, с. 100]. По-перше, саме особистість, яка гостро переживає усіляке зазіхання цілого на свою свободу, на своє “Я”, на своє право бути не таким, як усі та здатна відринути те, що пропонується їй традицією, ритуалом, звичаєм - актуалізує появу „тоталітарності” у своєму ментальному просторі.

Пригнічення - „тоталітарність” уже не є природним і тому, навіть за часів найлютіших намагань відповідних політичних режимів поневолити та перекрутити свідомість людини, остання не втрачала розуміння певної штучності, неприродності взаємин держави із особистістю та із суспільством. Тобто наявність „антидоту” від тоталітаризму в особистості, що здатна на самоідентифікацію своєї свободи у суспільному просторі не дала повною мірою розчинити її. По-друге, „взаємозумовленість свободи та тоталітарності” доводить зростання витонченості методів і політико-системного оформлення поновлення в умовах становлення реальних тоталітаризмів. Неспроможність попередніх методів панування забезпечити повний контроль над людиною, для якої свобода є ознакою її „самості”, призводить до вдосконалення політико-державницьких технологій примусу із стратегічним завданням перекручення та понівечення само визначеної свідомості. Як відомо, сутнісною рисою тоталітаризму є втручання у ментальний простір не лише суспільства, а й окремої особистості: намагання створити людину-гвинтик. Отже, із особистістю, що вже усвідомила свою „самість” та цінність й веде боротьбу, тоталітарна машина системного поневолення.

Наше припущення є у тому, що розвиток вільної особистості вочевидь не заперечує зростання тоталітарних тенденцій. Особливо тоді, коли гарантії цієї свободи укорінюються не у вдосконалення соціоментальних засад існування людини, а вважаються залежними від політико-управлінських та інституційних складових суспільної організації. Історія розвитку західноєвропейського цивілізаційного проекту доводить істотність наступної тези - парадоксу: саме західноєвропейська особистість, яка в якості опозиції своєму цивілізованому „громадянському” стану сприймала „азіатчину” з усілякими її дійсними й вигаданими страхіттями як взірець „безособистісності” та розвинення перед пануванням - саме ця „вільна особистість” у ХХ столітті виявилась втягнутою у жахи тоталітаризму. Європейська особистість з її ейфорійними очікуваннями щирих та швидких дарунків ліберальної демократії (або будь-якої іншої, за визначенням демократії, однак не менш спроможної створити належні умови для розвитку цієї особистості) надала світові приклади глобальних проектів поневолення людини задля остаточної раціоналізації суспільних відносин. При цьому ентузіастів з тоталітарним мисленням, як зазначає С. Кара-Мурза, „вистачає під будь-якими прапорами, навіть найдемократичнішими. У своїй впевненості, нібито їм надано право викорінювати вади „відсталих” народів, вони легко скочуються до планів біологічної переробки „людського матеріалу” [2, с.15]. На відміну від європейської, поневолена державою безособистісна „східна”, „азійська” людина у жорстко-регламентованому просторі, не спромоглася очолити рух до тоталітаризму. Натомість європейський тоталітарний проект виявився ще й політико-агресивним для поширення, укорінення в інші ментально-просторові суспільства. Особливо плідною виявилась екстраполяція саме політико-управлінських та інституційних складових тоталітарних моделей на суспільства із наявністю високого потенціалу для поневолення суспільства владою.

Отже, розрізнюючи „тотальність” та „тоталітарність”, ми можемо диференціювати тоталітарні режими за характеристиками, які здебільше визначають те, що свідчить про наявну специфікацію. На західноєвропейському ментально-політичному тлі, на нашу думку, реалізувалися різновиди субстанціонального (автохтонного) тоталітаризму. Саме його найчастіше розрізняють у якості класичної моделі не лише із певними компонентами, а й чітко визначеними наслідками для суспільства. Незахідні соціополітичні проекти, що характеризуються як тоталітарні, запозичили соціополітичні форми організації влади, політико-режимні складові (особливо формально-інституціонального типу). Однак алгоритм дії цих режимів дещо інший, а відтак і наслідки для суспільства трансформації, певно, також будуть підкорятися іншому алгоритмові. Тоталітарні проекти, таким чином, у незахідних суспільствах ми можемо визначити як екстраполяційні. Коли зразок західного суспільства уявляється завершеним, цілісним, таким, що охоплює першооснови соціального буття та з них і проростає, незахідні проекти реалізуються шляхом вдосконалення формально-політичних інституційних компонентів державного управляння.

Сьогодні модернізація здебільше сприймається як наближення розвитку різноманітних суспільств до певного, західноєвропейського взірця, причому з чітко визначеними вимогами стосовно економічної, політичної, соціальної культурної сфер. Глобалізація та формування структур інформаційного суспільства значною мірою сприяють підтриманню саме цього вектору як ключового та доленосного у сучасному світі. Копіювання шляху розвитку може обернутися не лише локальними, регіональними, соціальними кризами і катастрофами, а й глобальними проблемами людства. Стосовно сучасних тоталітаризмів екстраполяційного типу можливо логічно вивести таку тезу: намагання відтворити, скопіювати досвід модернізації призведе до появи типологічного клону особистості „западнистського типу” (за О. Зинов'євим) та відповідно до зрощування клону субстанціонального тоталітаризму із можливим його відповідним поваленням (ось чому і досі, наприклад, китайське суспільство тоталітарного типу показує достатній рівень стабільності). Звісно, що копія-клон не відповідатиме у цілому базовій моделі, тому й для дослідження тоталітаризмів незахідного типу необхідна розробка автентичного теоретико-методологічного підходу.

Мабуть, китайському політичному режимові ще доведеться стати тоталітарним у західноєвропейському розумінні. Наголосимо, що у визначенні тоталітарності головує саме західноєвропейський підхід, у якому організоване одержавлення усього є істотною ознакою тоталітарності. На нашу думку, східна (китайська) традиція є переважно одержавленням тотальності суспільства, яке за багатьма ознаками не позбулося традиційних і навіть архаїчних ознак. Не лише китайський, а й кубинський досвід свідчить про те, що тоталітарність у європейському розумінні не дозволяє певною мірою розкрити специфіку соціокультурного розвитку цих країн.

Політико-управлінські риси сучасного тоталітаризму, здається, загальновідомі. Не дивлячись на найжорстокіші намагання перетворити та, мабуть, у дечому „перетравити” суспільства, уражені цією хворобою, у європейському соціокультурному просторі тоталітарні проекти були напрочуд легко та швидко зруйновані. Цей досвід демонструють італійське, німецьке і врешті решт радянське суспільство. Відмова від духовної несвободи, обтяженість її для людини були рушійною силою антитоталітарних проявів. Навіть, здавалося б пріоритетна роль зовнішнього впливу у поваленні режимів (особливо італійського та німецького), на нашу думку, не є істотною. Одним із суттєвих чинників, які сприяли поваленню відповідних політичних систем була неукоріненість їх у ментальному просторі. Вільна особистість, як підживлює тоталітарні політико-державницькі потенції, так і сама має у своїй структурі „антидот” проти тоталітаризму. Проблема полягає у тому, що руйнування політичних систем (тим більш ідентифікованих із певними політичними силами та їхніми лідерами) не означає повне викорінення тоталітарних імпульсів. Суспільства стабілізуються, пов'язуючи свої тоталітарні трагедії із персоніфікованим, конкретно визначеним злом. Однак, подолавши та поваливши ці моделі зла, вони не отримали запоруки від рецидивів.

На нашу думку, загальновідомі тоталітарні проекти не обмежують поле вживляння тоталітарних тенденцій у суспільну тканину сучасного світу. Звісно, що тоталітарні складові у суспільному бутті ми можемо знайти не лише у незахідних суспільствах. Деякі прояви політико-режимних соціокультурних характеристик навіть сучасних стабільних демократій свідчать про невичерпність проблеми тоталітарності. Отже, й інформаційна епоха дає нам приклади життєздатності тоталітарних тенденцій у всіх сферах соціального буття. Так, О. Зинов'єв стверджував, що „інформаційна економіка не є додатком до індустріальної, а є новою „тканиною”, що пронизує всю економіку. При цьому соціально-економічний тип суспільства не змінюється. Більше того, він посилюється у своїй попередній якості, тобто розподіл благ й задоволення потреб у капіталістичному суспільстві залишається незмінним” [3, с. 388]. Іншими словами, сучасне західне (западнистське) суспільство з економічної точки зору, є суспільство грошового тоталітаризму [3, с. 427]. У свою чергу Дж. Грей підкреслює процес відчуження між демократичним електоратом і політичними елітами у всіх західних розвинених державах (включаючи Сполучені Штати Америки). Останні десятиліття довели, що колишні комуністичні країни, що обрали за зразок своєї трансформації ліберальні демократії, „не зможуть втілити неоліберальну утопію” [4, с. 80]. Більше того, наголошує він, крах ілюзій щодо Заходу, перш за все в Росії, викликав глибоку розгубленість серед прибічників лібералізму. Мабуть доцільно згадати тут сумне пророкування Л. Мізеса щодо переоцінки лібералами як інтелектуальних можливостей пересічної людини, так і здатності еліти залучати своїх співгромадян на бік здорового глузду, тобто завжди бути прихильниками свободи особистості й підтримання соціальної гармонії. Згідно з Мізесом, порушення системи правильно усвідомлених інтересів, спотворення міжнародної системи розподілу праці та ресурсів (яка працює сьогодні лише на користь багатих країн) може призвести в майбутньому до економічного колапсу та духовної кризи Західну Європу [5, с. 400, 456].

Таким чином, сьогодні э небезпека того, що тоталітарні потенції криються не тільки у суспільствах, які понад усе ставлять комфорт і соціальну стабільність, а й глобалістських міжнародних тенденціях і з їх претензіями на впровадження універсалізму в межах усього світу. Велику загрозу становить розрив між розвитком сучасних технологій і ще багато в чому консервативним змістом суспільств, які опинилися у полі їх дії. Процес становлення інформаційних суспільств передбачає новий виток модернізації на більш високому рівні, а це в свою чергу несе нові загрози, пов'язані із необхідністю адекватної відповіді на ці (не завжди передбачувані) виклики. Є над чим замислитись і економістам, і філософам, і політологам.

Перелік посилань

тоталітаризм соціокультурний державний

1.Арон Р. Эссе о свободах / Раймон Арон; [пер. с франц. Н. А. Руткевич]. - М. : Праксис, 2005. - 208 с.

2.Кара-Мурза С.Г. Манипуляция сознанием / Сергій Кара-Мурза. - М. : Алгоритм, 2000. - 688 с. - (Серия: История России. Современный взгляд).

3.Зиновьев А. А. Запад / Александр Зиновьев. - М.: изд-во ЭКСМО, 2003. - 512 с.

4.Грей Джон. Поминки по Просвещению: Политика и культура на закате современности / Джон Грей; [пер. с англ. Л.Е. Переяславцевой, Е. Рудницкой, М. С. Фетисова и др., под общ. ред. Г.В.Каменской]. - М.: Праксис, 2003. - 368 с.

5.Мизес Л. фон. Всемогущее правительство: тотальное государство и тотальная война / Людвиг фон Мизес ; [пер. с англ. Б. С. Пинская, под ред. А. Куряева]. - Челябинск: Социум, 2006. - 466 с.

Размещено на Allbest.ru