Бібліотеки є активними суб'єктами розвитку суспільства й формування його культури, вони покликані берегти джерела соціальної, історичної та національної пам'яті, здійснювати комунікаційну, інформаційну, виховну, культурно-освітню й наукову діяльність, пропагувати загальнолюдські цінності та культурні традиції. Виконуючи свою головну місію, що полягає у збиранні, зберіганні, розповсюдженні й використанні загальнодоступної інформації, бібліотеки об'єктивно сприяють її перетворенню в цінний ресурс, що сприяє розвиткові інформаційного суспільства й забезпечує розвиток нації.

В окреслений нами період розвитку українського суспільства бібліотеки як соціальні інститути виконували інші завдання. У радянську добу, зокрема й у добу хрущовської “відлиги” або десталінізації (1953 - 1964 рр.), значення бібліотек щодо поширення об'єктивної інформації та науково обґрунтованих знань у збереженні національної культури й утвердженні національної пам'яті в українському суспільстві було зменшене. В умовах колоніальної залежності від радянської влади гальмувалися, а подеколи ставали неможливими національно-культурні процеси, сковувався творчий дух, зникала самобутність нації.

В історіографічному плані проблему функціонування бібліотек у межах культурного розвитку України періоду хрущовської “відлиги” побіжно розкривають В. Баран, В. Даниленко, В. Юрчук, Л. Шевченко, Л. Шаповал та ін. [1; 2; 3]. Дослідники вивчають загальні тенденції культурного розвитку в УРСР, досліджують вплив тимчасової лібералізації на сферу культури, зокрема й бібліотеки. Розглядаючи стан культурної сфери в УРСР загалом, автори не виділяють регіональних аспектів і не конкретизують роль, а також значення бібліотек як соціальних інститутів. Розвиток бібліотек в Україні на рівні сільської місцевості в Українській республіці в період 1953 - 1964 рр. вивчав Я. Федоренко, акцентуючи увагу на кадровій проблемі, стані книжкових фондів, різноманітних напрямах діяльності сільських бібліотек, а також ідеологічній пропаганді, що здійснювалася ними [4]. На регіональному рівні (Полтавська область) розвиток культури досліджували М. Бака, М. Лахижа, Т Пустовіт. Автори аналізували позитивні й негативні тенденції, що мали місце в розвитку української культури в окреслений період [5; 6].

Мета дослідження

З огляду на зазначене вище, маємо на меті проаналізувати роль і значення бібліотек як соціальних інститутів в українському суспільстві періоду хрущовської “відлиги” (1953 - 1964) на підставі аналізу матеріалів Державного архіву Полтавської області. Поставлена мета передбачає розв'язання таких завдань: дослідити тенденції розвитку й стан бібліотек; проаналізувати їхній склад і наповненість книжкових фондів; схарактеризувати завдання, що покладалися на бібліотечні заклади радянською владою; визначити їхній вплив на формування інформаційного світогляду українців; з'ясувати роль бібліотек у збереженні національної культури й національної пам'яті в українському суспільстві.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період 1953 - 1964 рр., що увійшов в історію як період десталінізації або хрущовської “відлиги” і характеризувався суперечливими процесами послаблення державного контролю над населенням та розширенням свобод і можливостей українських радянських громадян, а також збереженням тотального контролю над життям суспільства, командно - адміністративного принципу і волюнтаристських методів керування країною, пануванням ідеології Комуністичної партії.

Методологія. З-поміж загальнонауко - вих методів пізнання використано передовсім логічний, інституціональний, аналітичний, проблемний, хронологічний методи, методи аналогії, синтезу й аналізу, а також історико-порівняльний, історико-генетичний та історико-системний методи. Дослідження виконане на підставі принципів історизму, системності, когнітивності, комплексності, усебічності й об'єктивності.

Виклад основного матеріалу. За часів панування радянської влади бібліотека - це суспільно значущий інститут, насамперед пропагандистський центр, а вже потім інформаційний і культурно-просвітницький заклад. Основною метою діяльності бібліотек держава й надалі вважала роз'яснення і пропаганду рішень пленумів, з'їздів, постанов уряду й партії, поширення ідей про непорушність учення марксизму-ленінізму й визначну роль Комуністичної партії в житті країни, про шкідливість та непотрібність західних буржуазних ідеологій тощо. Бібліотеки виконувати конкретні завдання партії, а тому їхня робота була організована відповідним чином і знаходилася під пильним контролем керівних органів.

Культурні установи намагалися бездоганно виконати поставлені завдання. Так, Полтавське обласне управління культури в річному звіті за 1956 рік доповідало, що "бібліотеками області по пропаганді рішень ХХ з'їзду КПРС і ХІХ з'їзду КП України було проведено 152 літературні вечори та 216 читацьких конференцій, влаштовано 415 книжкових виставок, виготовлено 562 бібліотечні плакати." [7]. Здебільшого пропонувалися такі теми: "Передовий досвід вирощування високих урожаїв кукурудзи", "Ленінізм живе і перемагає", "За високу продуктивність у тваринництві", "Створимо достатньо картоплі й овочів", "Передовий досвід радянських колгоспників та МТС", "Споконвічна дружба українського й російського народів", "Злиття націй у єдиний радянський народ" тощо. Загалом різноманітну пропаганду й агітацію у вигляді лекцій, бесід, голосних читок, читацьких конференцій, літературних вечорів, книжкових виставок у бібліотеках було спрямовано на утвердження ідей комунізму, колективізму, інтернаціоналізму, радянського патріотизму, атеїзму та інших чужинських цінностей. Своєю чергою це не сприяло розвиткові національної свідомості та самоідентичності українців.

Відповідні владні настанови й розпорядження зобов'язували бібліотечних працівників акцентувати увагу громадян на політичній, сільськогосподарській та атеїстичній літературі. Існували навіть встановлені норми: книговидача суспільно-політичної літератури за рік повинна дорівнювати 15% до загальної кількості виданих книг, сільськогосподарської - 12% тощо [8]. Проте аналіз статистичних даних звітів бібліотек про видану літературу свідчить, що громадяни мало цікавилися творами К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна [9]. Іноді контролери за пропагандою у бібліотеках вимагали від робітників навіть записувати бесіди, які вони повинні проводити з читачами, відмічати, як сприяли книги зростанню ідейно-політичного рівня, пропагувати останні рішення партії та уряду, переконувати тощо [10]. Відповідно доступною була більшою мірою лише література, що стосувалася історії комуністичної партії та висвітлювала її діяльність, розповідала про "видатних" класиків марксизму-ленінізму, повинна була скеровувати думку населення на виконання завдань партії у сфері колективізації, індустріалізації, "соціалістичних змагань", сприяти утвердженню комунізму, а не відволікати на "шкідливі" для суспільства й держави космополітичні ідеї та "розвагу" [11].

Бібліотека комплектувалася літературою приблизно у такому співвідношенні: суспільно-політична література становила 20

- 25%, природознавча й медична література

- 8 - 10%, технічна й сільськогосподарська - 20-25%, художня література - 30 - 35%, дитяча література - 8 - 10%. Комплектування бібліотек літературою входило до компетенції спеціальних органів, структурних одиниць Міністерства культури. На місцях за це відповідали обласні бібколектори та працівники обласного управління з охорони військових і державних таємниць у пресі, а також цензори. Вони регулярно проводили ретельні перевірки книжкових фондів бібліотек на предмет пошуку "шкідливих" і "заборонених для широкого загалу читачів" книжок згідно з чинним "Зведеним покажчиком застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці" [12]. Про такі перевірки складали відповідні звіти.

Після смерті Сталіна розпочалася нова ревізія книжкових фондів бібліотек республіки. Протягом квітня - червня 1953 року органи цензури зобов'язані були піддавати суцільній перевірці всі книжкові фонди згідно з Постановою Політбюро ЦК КПУ від 4 квітня 1953 року "Про перевірку книжкових фондів бібліотек республіки". Міністерство освіти УРСР зобов'язувалося вжити негайних заходів щодо очищення фондів бібліотек від політично шкідливих і застарілих видань [13]. Наприклад, протягом 1955 року в Полтавській області було проведено 2479 подібних бібліографічних оглядів, у 1956 - 2843, у 1957 - 3118, лише за 6 місяців 1958 року - 2585 [14]. Це засвідчує постійній і навіть зростаючий контроль держави за діяльністю бібліотек, незважаючи на загальне послаблення ідеологічного тиску й тотального контролю над суспільством.

Унаслідок таких перевірок з фондів бібліотек було вилучено чимало високохудожніх творів вітчизняних і зарубіжних авторів, творів, що вважалися класикою вітчизняної та зарубіжної літератури, рідкісні видання й інші праці, де мали місце будь-які національні ідеї та думки, які допомагали вивченню української історії й культури, сприяли вихованню почуття національної гордості, прищеплювали любов до української мови, традицій, культури, а також твори, що уособлювали ідеї новаторства та інакодумства. Так, недоступною для читачів була творча спадщина багатьох українських письменників, публіцистів, політичних діячів, наприклад, В. Винниченка, М. Драгоманова, П. Куліша, О. Кониського, М. Костомарова, Г. Чупринки, М. Вороного, І. Огієнка, Б. Грінченка, деякі твори М. Гру - шевського, І. Франка та ін.

Наприклад, тільки 1955 року у перевірених 2369 бібліотеках Полтавської області було вилучено 10 941 книгу [12]. У такий спосіб цензори цілеспрямовано знищували все, що натякало на українське, пропагувало ідею української державності чи створювало альтернативу радянській комуністичній ідеології. Натомість формували відповідний світогляд, а також нав'язували суспільству потрібні смаки, потреби й цінності. В умовах такої політики українські бібліотеки не виконували важливих функцій розвитку національної самосвідомості громадян, не сприяли формуванню чи відновленню історичної пам'яті, відродженню й популяризації багатовікових народних традицій тощо.

Разом із тим у зазначений період спостережено зростання книжкових фондів бібліотек, що було, безперечно, позитивною тенденцією. Лише за один рік бібліотечні фонди Полтавської області поповнилися на 377 814 одиниць і 1956 року складали 4 463 502 примірників книг [15]. При цьому асортимент книжкової продукції загалом та бібліотечних фондів, зокрема, формувався не за результатами соціологічних досліджень чи моніторингу інтересів громадян або маркетингу наявного попиту, а відповідно до настанов партії й уряду. Левову частку поповнень становили новостворені заідеологізовані праці в дусі марксизму-ленінізму, що є негативною рисою цього процесу.

Разом зі збільшенням книжкових фондів бібліотек зафіксовано значне розширення мережі бібліотечних закладів. Якщо 1955 р. в

Полтавській області діяла 2 061 бібліотека, то на 1964 р. їх нараховувалося 3 263 [15; 16]. При цьому особливо зросла кількість сільських бібліотек, яких, наприклад, на 1957 р. було 542, а на 1963 р. - вже 641 [17]. Це свідчить про намагання влади подолати разом із економічною кризою культурний занепад сільського сектора, а також спробу задовольнити зростаючі культурні потреби й запити населення. У результаті загальна кількість бібліотек у республіці станом на 1960 рік становила 71 307 одиниць із 445 870 примірниками літератури в них [18, 213].

За рахунок тимчасової хвилі українізації відбувається зростання друкованої україномовної продукції, що розповсюджувалась у бібліотеках. За офіційною статистикою, в 1956 - 1958 рр. в УРСР кількість журналів українською мовою збільшилася майже на третину (з 49 до 64 назв) [19, 170]. Почали виходити такі журнали українською мовою, як "Мистецтво" (1954), "Колгоспник України" (1954), "Прикладна механіка" (1955), "Фізіологічний журнал" (1955), "Автоматика" (1955), "Український фізичний журнал" (1955), "Вісник сільськогосподарської науки" (1955), "Економіка Радянської України" (1957 р.), "Прапор" (1955), "Український історичний журнал" (1957), "Радянське літературознавство" (1957), "Народна творчість та етнографія" (1957), "Радянське право" (1957), "Всесвіт" (1958). Це стало значним кроком уперед, однак позитивні зрушення кардинально не змінили загальний стан речей, адже кількість україномовних видань значно поступалася кількості російськомовних. Так, фонд російськомовної літератури у бібліотеках республіки становив 75% від загальної кількості. Наприклад, у Полтавській обласній бібліотеці ім.І. Котляревського станом на 1 січня 1954 р. україномовних книг було 42 605, а російськомовних - 169 760, на 1 січня 1956 р. - відповідно 45 111 і 180 510 [20]. Тобто, разом зі значним переважанням літератури російською мовою, частка її збільшення також була вищою і в наступні роки цей розрив тільки збільшувався.

Поряд із цим поповнення фондів бібліотек було спричинено появою в Україні шедеврів і досягнень західної культури завдяки відкриттю "залізної завіси", якою УРСР була відгороджені від зовнішнього світу. Через переклади у бібліотеках та книгарнях з'явилися твори Антуана де Сент-Екзюпері, Ернеста Хемінгуея, Альберта Камю, Франца Кафки, Еріха Марії Ремарка та ін. Зарубіжні класики описували складні й далеко не ідеальні стосунки між людьми, гостроту почуттів між чоловіком і жінкою, розкривали феномен соціуму, акцентували увагу на окремій людині та її світовідчутті, що не вписувалося в рамки панівного в радянській літературі "соціалістичного реалізму". Під впливом західного мистецтва зникає категоричність в оцінках та однозначність усталених інтерпретацій подій і характерів, відбувається деформація заідеологізованих мистецьких смаків радянської людини, модернізація й розширення рамок мислення громадян, підвищення статусу загальногуманістичних цінностей. Альтернативна творчість зарубіжних митців також посіяла серед деякої частини української прогресивної інтелігенції відразу до панівного "соціалістичного реалізму", прагнення до пошуку нових мистецьких методів, до розширення рамок творчості: "З'явилася потреба знайти своє місце не поруч із культурою "старшого брата", - на думку Г. Касьянова, - а в контексті всіх світових культур, передусім західної" [21, 16].

Насамперед нові ідеї підхопила прогресивна частина української інтелігенції. На противагу офіційній тематиці, усталеним стереотипам, загальноприйнятим формам і методам з'являється так зване новаторство, модерн, творча розкутість, що представляли М. Вінграновський, І. Дзюба, І. Драч, В. Дрозд, Л. Костенко, Д. Павличко, В. Шевчук та ін. Їхня літературна спадщина відрізняється від одноманітного стилю переважної більшості тогочасної радянської літератури й була пройнята національним духом.

Велике значення для формування національної свідомості українців мав також процес поповнення книжкових фондів бібліотек творами авторів "розстріляного відродження" та дореволюційних українських письменників і науковців, які довгий час були заборонені, а значить невідомі тодішнім читачам (Б. Антоненка-Давидовича, Д. Бузька, М. Вороного, М. Гасла, І. Гжицького, М. Годованця, І. Дніпровського, О. Досвітнього, В. Еллана - Блакитного, Г. Епіка, О. Журливої, М. Ірчана, П. Капельгородського, Г Косинки, А. Кримського, М. Куліша, І. Кулика, І. Микитенка, А. Патрус-Карпатського, В. Підмогильного, Є. Плужника, В. Чумака, Д. Фальківського, Г Хоткевича, Є. Шабліовського, Ю. Шкрумеляка та ін.). Однак обмеженість лібералізації залишила поза увагою бібліотек багато цінної світової й національної літературної спадщини, літературу української діаспори, яка з іншого погляду намагалась аналізували ситуацію, що панувала в УРСР, викривала негативний вплив радянської влади на всі сфери життя, доводила думку про тоталітарний контроль держави над суспільством тощо.

Наукова новизна