Народжене дев'ятнадцятим і популярне у минулому століттях взаємопроникнення дисциплін сприяло виникненню багатьох галузей знань, статус яких і донині залишається дискусійним. Однією з таких є історичне документознавство, що виникло в лоні загального документознавства під впливом вивчення не сучасних документів, а документів "з історією" та середовищ їхнього походження й побутування. І хоча всі свідомі того, що об'єктно-предметна сфера галузі перетинається (або накладається) на подібне історичного джерелознавства, дипломатики та інших спеціальних історичних дисциплін, в тім, дискусії про її окремішність тривають, породжуючи очікувані й несподівані міркування.

Крім цього, історичне документознавство має тісні зв'язки з архівознавством, палеографією, сигілографією, історією діловодства, філігранологією та ін., орієнтованими на вивчення закономірностей утворення й розвитку історичних документів (як джерел), чинників їх виникнення, розроблення класифікації, дослідження змісту та визначення функційних зобов'язань і історичної ролі в житті суспільства, держави, особи. Відмінності в зацікавленнях і дослідницьких підходах, а також у предметі згаданих дисциплін увиразнюють їхню неподібність.

Попри сучасні гострі дискусії довкола інформологічної, книгознавчої, бібліотекознавчої теорій походження документознавства, варто звернути увагу на розповсюджену і побутуючу віддавна думку про належність науки до спеціальних історичних дисциплін. Твердість позиції науковців продиктована глибоким переконанням в особливій ролі історичної науки у формуванні традиційного документознавства. З'ясування статусу історичного документознавства як складової загальної науки про документ чи спеціальної історичної дисципліни набуває непересічного значення.

Основоположник документознавства К.Г. Мітяєв у своїй програмній статті "Документоведение, его задачи и перспективы развития" (1964) чітко оприсутнив історичний напрям у науці про документ [70]. Еволюційно документознавство демонструвало тяжіння до проблем створення й функціонування документів, переважно управлінських. Історична тематика завжди становила малопомітний сегмент у загальній кількості документознавчих тем [55, 57]. У 1980х рр.

А.М. Сокова умовно задекларувала історичну частину документознавства як окрему галузь знань - історичне документознавство, та зробила заяву про можливість надання їй статусу спеціальної історичної дисципліни. Традиційних істориків, наприклад, А.О. Введенського, С.М. Каштанова, В.В. Фарсобіна, Б.Г. Литвака й ін., передусім цікавило питання зв'язків між джерелознавством, дипломатикою і документознавством та визначення меж, кордонів між ними. Основний акцент їхніх міркувань ставився на об'єкті науки. На їхню думку, це були сучасні документи, у той час, коли історичні дисципліни орієнтовані на студіювання носіїв ретроспективної інформації. Отже, через традицію, що склалася від самого початку існування документознавства та підтримувалася її адептами, історична тематика сприймалася нетиповою для науки про документ. Утім, до прикладу, дипломатика в ХХ ст. перейнялася проблематикою, окресленою як неодипломатика, а палеографія - неографією, що засвідчило зміни на рівні об'єктно-предметної сфери розвитку історичних дисциплін також. "Порубіжна" тематика історичних документознавства і джерелознавства, дипломатики, палеографії, сфрагістики, філігранології, історичної картографії, геральдики та інших спеціальних історичних дисциплін створює ситуацію, коли чітко окреслити дослідницький об'єкт непросто. Це призвело до того, що деякими істориками взагалі заперечується можливість розглядати історичне документознавство окремою дисципліною.

Проте існує й інша точка зору, яку чітко сформулював С. Г Кулешов. На його думку, об'єктом історичного документознавства є "процес розвитку документів та документації", а предметом - "виявлення особливостей, тенденцій та закономірностей розвитку документів і документації, окреслення основних етапів цього процесу на підставі документознавчих розвідок і результатів досліджень у дисциплінах, що вивчають окремі характеристики історичних документів" [55, 60-61]. Попри сміливо задекларовані визначення виникають питання іншого порядку. Ідеться про важливість розмежувань значень понять "документ" і "джерело", "історичний документ", "історичне джерело" тощо. Необхідно також розібратись із напрямами й завданнями суміжних дисциплін, тобто, в яких випадках печатка (чи її відбиток) буде слугувати реквізитом документа, а в яких - історичним джерелом. Спроби окреслити основні теоретичні аспекти історичного документознавства породжують більше питань, ніж відповідей. Це може свідчити лише про тривання дослідних пошуків та визначення місця дисципліни в лоні історичної науки чи науки про документ. Пікантності ситуації додають академічні дискусії щодо змісту й структури традиційного / нетрадиційного документознавства / документології. Тут дійти спільної точки зору дуже складно, оскільки диспутанти вибудовують свої міркування залежно від досить полярних переконань.

Зростання популярності історичного документознавства можна пов'язувати з іманентними чинниками розвитку науки про документ. Серед них відзначимо кризу парадигми документознавства, до цього конструйованої на однобічному сприйнятті об'єкта вивчення (незалежно від кола інтересів науковців). Методологічна розгубленість дослідників детермінувала їхнє віддалення від загальнонаукової теоретичної проблематики, що викликало посилення статусу, наприклад, науково-технологічних (прикладних) тем. І хоча вагоме слово з теорії документознавства сказали Г.М. Швецова-Водка, С.Г. Кулешов, Н.М. Кушнаренко, Ю.М. Столяров, Є.О. Плешкевич, Н.Б. Зинов'єва та ін. українські й зарубіжні дослідники [30, 55, 58, 92, 93, 127, 128], проте розв'язати адекватно до виклику надскладні теоретичні питання непросто. На хвилі зміни конфігурації теоретичних знань документознавства, архітектоніки об'єктно-предметної сфери, урізноманітнення його напрямів і завдань цілком умотивовано зростає популярність студій, орієнтованих на вивчення зародження документальних форм фіксації інформації, видів (чи типів) документів, основних етапів еволюції документа й документальної комунікації, характеристик змісту і форми документів та окремих реквізитів, умов створення, функціонування документації.

Важливими осередками розвитку історичного документознавства є університетські кафедри, орієнтовані на студіювання наукових тем зі спеціальних історичних дисциплін, академічні та галузеві інституції. Чільне місце в переліку провідників історичної документознавчої тематики посідає Український науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства, наукові теми якого переважно спрямовані на задоволення практичних потреб сфер роботи з документами - архівістики та діловодства [3, 174-194]. Проте незначна їхня частина орієнтована на підтримку історичних документознавчих розвідок [54]. Фактично історики, які не є фаховими документознавцями, займаються класичними для науки про документ історичними темами.

Можна виокремити декілька основних напрямів історичного документознавства. Першим серед них назвемо генезис і розвиток документа як соціального феномену. Праць, присвячених загальним проблемам еволюції центрального документознавчого об'єкта, обмаль. У монографії С. Г Кулешова "Документознавство: історія. Теоретичні засади" побіжно зауважено на формуванні змістових, матеріальних характеристик документа й накопиченні знань про нього [54, 5-21]. Значно ґрунтовніше еволюцію документа та емпіричних, теоретичних знань про нього в царині різних практик (діловодства, архівної справи, правничої, бібліотечної) та історичної, філологічної, юридичної наук, від давніх часів до ХХ ст. представлено у праці В.В. Бездрабко "Історія науки про документ, або Відкриття відомого" [4]. У полі зору дослідниці - розвиток документа як матеріального й інформаційного об'єкта; канцелярії, архіви, бібліотеки, нотаріальні контори як суспільні інституції; професійні образи від писаря до державного секретаря та їх наставників; університети і спеціалізовані навчальні заклади, що займалися кадровою підготовкою для сфер роботи з документами; архівні й археографічні європейські проекти; диференціація історичних знань про документ; формування широкого тлумачення поняття "документ" і зародження документаційної науки П. Отле, теорії діловодства, інші питання в широких хронологічних і географічних межах. І хоча, на думку С.Г. Кулешова, нині відсутні фундаментальні студії з генезису та первісного розвитку документа з урахуванням "новітніх досягнень археології та у вивченні стародавніх писемних пам'яток" [55, 63], проте "сигнальні вогники" теми визначені.

Вивченню окремих видів документів, систем документації в історичному аспекті присвячено значно більше праць, аніж узагальненому представленню історії документа. Нині популярні доведення належності книги до особливого виду документа. Тому чи не найбільший сегмент студій з історії окремих видів документів належить студіюванню історії книги, що є передусім полем книгознавчих інтересів. Продемонстрований Г.М. Швецовою-Водкою масштаб можливих порівнянь книги і документа озброїв дослідників історії, теорії книги методологічним арсеналом.

Праці з книгознавства, бібліотекознавства та бібліографознавства, пресознавства значно збагатили документознавство в найзагальнішому трактуванні [9, 10, 44, 47, 62, 96, 97]. Вагоме значення для науки про документ має кодикологія. Рукописна книга, кодекси та комплекси рукописів стали дослідницькими об'єктами за напрямами: історія, зміст, призначення текстів, типи книжкового письма, їх еволюція. Теоретичні основи кодикології знайшли виклад у дослідженнях Л.А. Дубровіної [26]. Традиції української кодикологічної школи уособлює творчість Є.К. Чернухіна. За результатами тривалої праці вперше атрибутовано, класифіковано й залучено до наукового обігу понад 300 грецьких рукописів IVXX ст. Їхній археографічний опис, кодикологічний, палеографічний аналіз, типологічний поділ кодексів, текстів відповідають сучасним вимогам. Дослідження колофонів, маргіналій, письма рукописів, художнього оформлення, зокрема мініатюр і заставок, ініціалів, оправ створює підґрунтя для дальшого деталізованого розгляду в межах спеціальних галузей знань, зокрема історичного документознавства [124].

Історії збирання, виявлення й аналізу маловивченим в Україні джерел - єврейським рукописам присвячено дослідження І.А. Сергєє - вої [102]. Класифікація й систематизація ознак і особливостей, притаманних єврейському мистецтву оформлення книги, відкриває нові можливості для археографічного, джерелознавчого, історико-документознавчого вивчення зображувальних документів. Висновки автора щодо використання художніх елементів як джерела інформації в контексті наукової критики лягли в основу суджень про формалізований уніфікований опис документів.

Примітними є книгознавчі та кодикологічні студії О.М. Гальченко, присвячені історичним формам книги [15]. Фахівець дослідила еволюцію матеріальної конструкції книги від глиняних книг-табличок близькосхідної цивілізації до пергаменних кодексів середньовіччя, узалежнивши її від суспільного розвитку та географічно детермінованих чинників. І хоча схарактеризовані етапи еволюції форм книги не стали відмінними від пропозицій колег, утім впорядковане, цілісне їхнє представлення вирізнило зпоміж інших, продукуючи ствердження класичних підходів у науці.

Поряд з історико-книгознавчими дослідженнями документаційних масивів чи фондів зустрічаємо й присвяти конкретному номіналу історичного документа чи джерела, як, наприклад, розвідки О.З. Клименко про друкований буквар в Україні XVI - початку ХХ ст. [42]. Структурно-змістове вираження, мовностилістичні особливості, матеріальна конструкція й основа, художньо-поліграфічне виконання букваря, його загальна еволюція, віддзеркалення історичних особливостей національної книжки, літератури, культури людини у різні часи склали основу більшості публікацій. Загальні висновки з посиланням на конкретний досвід доповнюють студії з історії видання як виду документа.

Історико-кодикологічному опису кирилично-світської книги XVII ст. присвятила дисертацію М.К. Іваннікова [31]. Спрямувавши інтерес на визначення основних методичних принципів і специфічних особливостей кодикологічного опису світських кириличних рукописних книг, перспективних напрямів їхнього вивчення, автор, окрім іншого, проаналізувала їх репертуар, визначила основні параметри ідентифікації й атрибуції, розробила правила охоронного опису для обліку.

Одним із небагатьох праць суто теоретико-фундаментального зразка є дослідження Г.І. Ковальчук "Теорія і практика книжкового пам'яткознавства ХХ століття" [43]. Ілюстровані прикладами теоретико-методологічні й науково-методичні викладки з книжкового пам'яткознавства як науки, безперечно, можуть слугувати серйозним підґрунтям для проведення компаративних спостережень між модерними тенденціями розвитку науки про документ загалом. Зроблені у межах книжкового пам'яткознавства висновки про об'єкт дослідження, можуть бути успішно екстрапольовані на вивчення однієї з важливих документознавчих тем - артефакт як вид документа, а також зв'язків між пам'яткознавством та історичним документознавством.

Студії арабських, латинських, слов'янських, єврейських, грецьких та інші рукописів склали зміст праць О.О. Хамрай, Є.К. Чернухіна, Л.А. Гнатенка, О.А. Іванової, М.К. Іваннікової, С.В. Булатової, О.М. Гальченко та ін. Маємо здобуток, який означив інтегрування історичних дисциплін із філологічними й науками документально-комунікаційного циклу [10, 18, 31-33, 123, 124]. Поширення набули текстологічні розвідки, проваджені із залученням методик палеографії, семіотики, герменевтики, теорії комунікації [35].

"Зорієнтованість" історичної науки на розширення джерельної бази актуалізувала вивчення різних видів джерел. У цей час пожвавлюються студії з дипломатики. Особливо варто поцінувати праці О.А. Купчинського, О.Я. Мацюка, Ю.М. Русакової та ін. [56, 57, 66-69, 98, 119]. Їм належить розроблення історіографічних, історичних, теоретичних питань дисципліни, а також конкретні студії, присвячені виявленню різних видів, типів, жанрів письмових пам'яток, їхньому всебічному аналізу, зокрема, з'ясуванню структури та провенієнції, будови формулярів і клаузул, зв'язку між змістом, формою і походженням; класифікації актів, методиці реконструкції архівів, текстів.

Ґрунтовними дослідженнями ввійшов у науку О.А. Купчинський. Результати студій викладено в багатьох "малого формату" публікаціях і фундаментальних монографіях - "Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ - першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти" (2004), "Земські та ґродські судово-адміністративні документальні фонди Львова" (1998) [56, 57]. Йому належить виявлення найповнішого корпусу документальних джерел Галицько-Волинського князівства кінця ХТТ - першої половини XIV ст. Запропоновано концепцію й методологію реконструкції середньовічного архіву, комплексного вивчення документальних пам'яток. Проведено різнобічний аналіз документів, розроблено засади наукової експертизи документальної спадщини на предмет оригінальності, автентичності, джерельної значущості. Ознака достовірності чи оригінальності документа покладена в основу класифікації документів. Документи піддаються внутрішній і зовнішній науковій критиці в контексті епохи їх творення та виконання оперативних функцій. Помітне місце відведено висвітленню структури, засад, схеми функціонування князівської канцелярії, а компаративний аналіз, вибудований за допомогою апелювання до західноєвропейського досвіду, підтверджує висновок про рівень організації, злагодженості функціонування управлінського апарату.

Запропонована О.А. Купчинським методика виявлення і реконструкції текстів із польських, угорських, німецьких, латино-мовних історичних джерел засвідчена успішною апробацією, а оприлюднений корпус актів Галицько-Волинського князівства "заповнює прогалину в українському, загальнослов'янському та європейському історичному джерелознавстві та документознавстві епохи Середньовіччя" [56, 28].

Творені дослідження різних видів документів не обійшли увагою картографічні. Студійований відтинок часу відзначений пожвавленням історичних картографії, картознавства. Їхню сутність складають вивчення карти (збірок карт) як історичного джерела, процесів, методики, методології її розроблення й особливості функціонування (у т. ч. і електронних карт). Пропозиції картографічного джерелознавства, загальна теорія карти в контексті історії культури, соціокультурної діяльності сприяли створенню широких концептуальних засад уніфікації тематичної термінології, періодизації карт і картографічного матеріалу, їхньої класифікації, археографічного опрацювання й публікації, створення бібліографічних покажчиків, тобто узагальнення теоретичного й науково-практичного досвіду. Праці М. Г Вавричин, Т.Ю. Лютої, Я. Р Дашкевича, М.П. Крикуна, О.А. Купчинського, У Р. Кришталович, Р Т. Сосси та ін. є значним внеском у вивчення картографічного документа [6, 24, 25, 49-52, 66, 100, 112-115].

Важливим історико-картографічним напрямом стало укладання зведених бібліографій і науково-археографічних довідників, що розкривають стан вивчення карти. Слід зауважити на публікаціях Т.Б. Паславського, присвячених картографічним студіям в Україні кінця XVIII - XX ст. в бібліографічному руслі [87, 88]. Р.Т. Сосса, досліджуючи історію карт території України, вдався до укладання тематичних бібліографічних покажчиків [112-115]. Цікавим проектом стала ілюстрована серія "Пам'ятки картографії України", патронована М.Г. Вавричин, Я.Р. Дашкевичем, У.Р. Кришталович [11, 12, 50]. Це видання актуалізувало ставлення до карт як пам'ятки, важливого історичного джерела.

Оптимізація документального наповнення інформаційної інфраструктури науково - технічною інформацією спонукала до активнішого дослідження технічних, зокрема патентних, нормативних документів зі стандартизації, промислових каталогів тощо. Примітними є напрацювання Л.П. Пасічник, яка детально охарактеризувала патентні (опис винаходу, патент), нормативні документи зі стандартизації (стандарт, технічні умови, настанови, технічні регламенти) та промислові каталоги (номенклатурний каталог, лист-каталог, проспект), запропонувала їхню авторську фасетну класифікацію [84-86]. Зроблені автором висновки відкривають шлях для дальших досліджень специфіки створення й функціонування технічної документації, удосконалення спеціальної документознавчої термінології.

Студіювання кінофотофонодокументів (далі - КФФД) як об'єктів історичних досліджень підтримується завдяки передусім архівістам. Загальні публікації про аудіовізуальне документознавство з'явились на початку 1990х р. Тоді чи не вперше КФФД було розглянуто як об'єкт історичних дисциплін - кінофотознавства та фонодокументалістики. Л.П. Маркітан, Н.М. Слончак виклали схему накопичення знань про специфічний вид носія та складання відповідних галузей. Статті в "Українській архівній енциклопедії", присвячені фото- і фонодокументознавству, відрізняє уже стрункіший виклад інформації про їхній зміст, зокрема термінологічне означення. Визначальним при цьому виступає переконання в тому, що вони є спеціальними історичними дисциплінами, які досліджують фото - і фонодокумент як джерела [122, 177-178, 181-182]. Очевидно, Л.П. Маркітан продовжує вважати фоно- та фотодокументознавство розділами історичного джерелознавства, а не документознавства [63-65], що спотворює значення носія інформації, специфічного виду суспільної діяльності, пов'язаної з її продукуванням і розповсюдженням.

Окремому виду документа, відеофонограмам, присвячено публікацію Н.М. Слончак "Відеодокументалістика як історичне джерело" [110]. Звукова й відеоінформація ототожнюються з відеодокументом. Визначаючи особливості зображувальних, художньо-естетичних, звукових властивостей відеодокументів, автор відштовхується від зауваги про їхню більшу достовірність, "адекватність" як джерел інформації, порівняно з іншими видами документів, що забезпечується "демонструванням" фактів, "прямим документуванням події" [110, 323]. Викликає заперечення некоректне вживання терміну "відеодокументалістика" в сенсі сукупності відеодокументів, що унаочнює ще одну теоретичну проблему, пов'язану з неусталеністю спеціальної лексики та "термінологічними вторгненнями" кіномистецтва.

Важливе значення для аудіовізуального документознавства мають студії Т.О. Ємелья - нової й О.Є. Синєокого [27, 103], які через вивчення окремих документів "вийшли" на теоретичні й історичні висновки. Незаперечним надбанням їх розвідок є історичний компонент. Цікавим є представлення музичного документа в розвідках Л.Г. Тупчієнко-Кадировій [120, 121]. Такі праці сприяли студіюванню музичних пам'яток, укорінили комплексний підхід, базований на прийнятті зв'язку між формою і змістом документа, автора й читача [34, 48]. Дослідженню музичного документа - крюкової рукописної книги ХІІ - початку ХХ ст., належать розвідки Е.С. Клименко [40, 41]. Фахівець виявила цікавість до крюкових і нотолінійних рукописних книг гімнографічного змісту. Е.С. Клименко вдалося закласти підвалини для дальших комплексних досліджень музичної крюкової рукописної книги.

Викликають інтерес студії, що стосуються не тільки окремих видів документів, але й сфер їх створення та функціонування. Вони характеризуються підвищеною увагою до "діловодної" документації, датованої переважно ХХ ст., її формальних і змістових особливостей, спричинених об'єктивними, суб'єктивними чинниками, історичних схем документообігу, класифікацій документів.

Показовими історико-джерелознавчими стараннями є праці Ю.І. Головко [19, 20]. Більшість із них присвячені джерелам з історії митниць південної України (XVIIIXIX ст.). У студіях увиразнюється інтерес до вивчення діловодної документації, особливостей функціонування канцелярій, архівів, зокрема митних установ. Прагнучи комплексно вивчити письмові джерела з історії митної мережі півдня України, їх достовірність і інформативність, Ю.І. Головко акцентувала увагу на системі діловодства митниць, механізмові фондування документів, класифікації, напрямах руху службової документації, формулярній специфіці документальних джерел митних установ та їх еволюції. Подібний інтерес до історичних джерел виявляє і В.М. Константінова [46].

Зростанню популярності історії діловодства й документа сприяли студії С.Г. Гузенкова [23]. Розмаїття дослідницьких об'єктів збагачено за рахунок метричних книг. Зосередившись на комплексі джерел, пов'язаних із церковною реєстрацією актів цивільного стану півдня України у другій половині ХІХ ст. - на початку ХХ ст., проаналізовано особливості метричних книг, динаміку змін їх форм, виявлено текстологічну специфіку метричних записів, зокрема антропоніміки, географічної атрибуції, конфесійної, статевої належності особи, категорій "звання", визначено інформаційні можливості книг задля реконструювання суспільної ситуації, соціальної історії. Студіюючи метричні книги С.Г. Гузенков, окрім суто історичних, історико-демографічних проблем, зосередився на дослідженні формуляра документа, функціонуванні й зберіганні метричних книг, ступеню вірогідності, особливостях фіксованої інформації [23, 8-13]. Дотичними до історико-документознавчих досліджень стали студії І.В. Бондаренко з атрибуції й інформаційної репрезентативності топографічних описів України [7, 8].

Помітним внеском у вивчення статистичних документів стали публікації Т.В. Привалко [94]. Орієнтуючись на джерела з історії дворянства Лівобережної України кінця ХІХ - початку ХХ ст., автор здійснила наукову критику обліковостатистичних джерел станового характеру (губернські родовідні книги, гербовники, списки титулованих родів), церковного обліку (метричні, сповідальні, клірові книги), галузевої статистики (аграрна, промислова, освітня, правова), зауважуючи на справочинних особливостях їхнього укладання.

Згадаємо тут праці М.М. Капраля, присвячені вивченню фінансових книг Львова XVI ст. [37]. Маючи за мету виявити їхню цінність як документа для демографічних, соціотопографічних студій, автор передусім відповів на питання національної й професійної структури населення, міграційних процесів, суспільної ієрархії львівських міщан, топографічного розташування населення у середмісті, передмісті, соціотопографічного розвитку міста тощо, залишивши на маргінесі джерелознавчі особливості. Проте побіжний аналіз історії фінансових книг, чинників видової диференціації, зовнішньої та внутрішньої характеристик зміцнили позиції спеціальних документознавчих методів дослідження у джерелознавстві.

Частішають випадки документознавчого аналізу документаційних фондів. Особливості переходу документа з динамічного стану у статичний вивчалися Т. Є. Мясковою, яка звернула увагу на неперервність виконання ним головної функції упродовж усього життєвого циклу - збереження та передачі інформації у просторі та часі [73].

Об'єктом дослідження Т.В. Міцан стала діяльність Києво-Могилянської академії та її рукописна спадщина. Із-поміж іншого в активі фахівця - класифікація історичних документів, що базується на принципах ієрархічної організації управління академією як світською та релігійною інституцією. Авторська диференціація документів призвела до виокремлення таких груп родового рівня: офіційні публічно - правові, приватноправові та приватно-публічні акти, діловодна документація [73, 13]. Визначено їхні властивості, змінність тематики, форми. Суттєвим моментом є періодизація еволюції діловодної документації, з'ясування чинників впровадження в обіг службових документів, засад формування справ.

Загалом для значної частини джерелознавчих досліджень історико-діловодні сюжети є невід'ємним украпленням. Відмітимо розвідки І.Л. Синяка з історії діловодства запорізького козацтва доби Нової Січі [104]. Вивчаючи джерела запорозького козацтва, автор з'ясовує функції канцелярій (Військової, Похідної військової та паланкових), штат і компетенцію посадовців, окреслює особливості документування й комплекси документів, документообігу. І.Л. Синяк проводить видову класифікацію службової документації, робить зауваги про формуляр документів.

Темам з історії діловодства присвячені наукові публікації В.В. Бездрабко, О.М. Загорецької, С.Г. Кулешова, Н.О. Леміш [1, 2, 28, 29, 53, 59, 81]. Наголошуючи на необхідності з'ясування передумов формування документознавства як науки, особливу увагу дослідники приділили ХІХ ст. - часу становлення теорії та розвитку практики діловодства (В.В. Бездрабко), 1917-1930м рр., коли система організації діловодних служб переживала зрушення на рівні форми і змісту, пов'язані з національним державотворенням і радянськими експериментами щодо "наукової організації праці" (В.В. Бездрабко, О.М. Загорецька, С.Г. Кулешов, Ю.І. Палеха), та другій половині ХХ ст., особливо 1950-1980м рр. - доби формування Єдиної державної системи діловодства та конституювання документознавства (О.М. Загорецька). Дослідники зауважують, що складні й суперечливі питання природи і змісту документознавства можуть бути викладені лише через призму історії діловодства й архівної справи. Висновки В.В. Бездрабко, О.М. Загорецької, С.Г. Кулешова, Ю.І. Палехи про залежність документознавства від діловодства й архівної справи залишаються актуальними в умовах тривання пошуків відповіді на питання про зміст науки, її загальну й спеціальну складові. Історії діловодства присвятили дослідження Т. Г Гаращук, О.А. Лукашевич, І.Г. Отамась, Н.В. Сальникова та ін. [16, 61, 80, 99, 111].

Дослідження історичних умов створення та побутування документації Азовської губернської канцелярії як адміністративної установи півдня України, основні засади діловодства, особливості службових документів, специфіка їх організації на рівні архіву й сама установа як фондоутворювач склали основу розвідок А.Г. Олененко, а її монографія "Азовська губернська канцелярія: історія установи та її документації" (2013) [78] узагальнила результати пошуків. Так само канцелярія, організація діловодства, специфіка документування й архів стали предметом вивчення З.М. Свердлик, Ю.І. Глизя через призму Київської міської думи [17, 101], Ю.С. Кондратюк - Волинської єпархії кінця XVIII - початку XX ст. [45], тощо.

Близькою до історії діловодства є ще одна тема - історія державних установ. Помітними є розвідки В.С. Шандри [125, 126]. Її студії уможливили розгляд державної інституції на тлі досвіду зіткнення ментальностей центру і маргінесу, відкривши перспективи новаційних бачень, осмислення та пояснення природи та місій імперій. Значну увагу приділено губернаторським канцеляріям, нормативноправовій регламентації їх діяльності, специфіці документів і правилам зовнішнього документообігу, загалом організації діловодства. Історія установ і діловодства розглянута у працях В.О. Венгерської, В.Б. Молчанова, В.В. Панашенко, Г.В. Папаніна, А.Ю. Скрипник та ін. [13, 72, 79, 82, 83, 109]. Студії М.М. Ількова - Свидницького, присвячені готичному письму в канцелярії львівського магістрату [36], привертають увагу вивченням еволюції характеристик змісту, форми документів.

Поряд з активізацією досліджень загальних джерелознавчих проблем, окремих видів джерел, помітно зріс інтерес до їх елементів - печаток, водяних знаків, гербів тощо. Відчутно збільшується кількість сфрагістичних студій [22, 75-77]. Об'єктами розвідок стали донедавна "табуйовані" матеріали - печатки світських і духовних установ. На тлі потужної актуалізації церковної історії відбувається вивчення її джерел, зокрема печаток церковних установ.

Дослідниками церковної сфрагістики заявили про себе В.П. Перкун та І.Б. Скочиляс [90, 91, 107, 108]. І хоча маємо справу зі студіями загального джерелознавчого сфрагістичного змісту, проте висновки, зроблені їх авторами, мають непересічне значення для збагачення системи знань про печатки як елемент засвідчення достовірності інформації. Складені характеристики православних, грекокатолицьких, римокатолицьких, лютеранських установ і духівництва, їхньої класифікації, визначення функційних особливостей і ступеня інформативного насичення в ув'язці з традиціями діловодства релігійних інституцій викривають значення печаток як джерел з історії церкви, особливостей і взаємин духовної ієрархії та захисту достовірності інформації.

Козацьким печаткам Гетьманщини XVII - XVIII ст. присвячено публікації І.М. Ситого [105, 106]. Їхня еволюція, класифікація згідно з функційним призначенням, практикою діловодства, наукова критика, встановлення значення як історичного джерела - звична схема досліджень. Утім, як і у випадку з І.Б. Скочиляс та В.П. Перкуном, для нас важливо розроблення печаток у контексті історії документа, діловодства, установ.

Із розвитком філігранології в Україні нерозривно пов'язана творчість О.Я. Мацюка. Він студіював історію паперу, папірництва, філіграней, виробництво паперу та торгівлю ним як продуктом праці, розробив методики їх вивчення, провадив класифікацію, уклав альбом водяних знаків. О.Я. Мацюк розвинув думку про те, що кожен аркуш паперу, який містить водяний знак, є історичним документом. Технологія виготовлення паперу, історія його розповсюдження, еволюція папірень, генеалогія власників, геральдика фірмових водяних знаків та їх значення, економічні зв'язки виробників паперу зі споживачами, історія торгівлі папером, характеристика технічного обладнання підприємств, якості, асортименту, формату паперу, способів його вживання, визначалися О.Я. Мацюком як основні дослідницькі завдання філігранології [66-69].

Не переслідуючи мети дати розгорнуте представлення стану розроблення історико-документознавчої проблематики, зробимо висновки, ґрунтовані на загальному представленні теми. Отже, однією з особливостей сучасної історичної науки, за визнанням історіографів, є перенесення пошуку значень змін із "заповідників однієї академічної науки" в міждисциплінарний простір, оскільки дослідницька проблематика не може бути реалізована лише в конституйованих дисциплінарних межах. Перспективи формування новітніх дисциплінарних галузей соціогуманітарного знання [95], віддзеркалюють "перетікання" здобутків споріднених, суміжних галузей знань, які вивчають історичне джерело, документ, у документознавство і, навпаки, "оприсутнення" документознавчих ідей у спеціальних історичних дисциплінах. Укорінення ставлення до документа як інформації впливає на орієнтири, що змінює їхнє змістове наповнення, узалежнює розвиток від можливостей інформаційних технологій і узагальнюючих теоретичних конфігурацій у межах документально - комунікаційних наук.

Особливий акцент на значущості студій з історії документа, середовища створення, функціонування, еволюції документно - інформаційної діяльності не тільки збагачує дисципліни, але й увиразнює зміст історичного й загального документознавства. Порушена проблематика, безперечно, сприяє адекватному осмисленню змін, що відбуваються в історії та документознавстві, створенню в українській науці їхнього нового образу.

Розгляд праць, присвячених історії історичних джерел, їхній науковій критиці, класифікації, експертизі цінності виявляє, що важливим вектором залишився документознавчий. Студії, зосереджені на історії, теорії історичного документа, організації роботи з ним, середовищі його створення й побутування, складаються переважно із тих, що виконані в руслі історичного джерелознавства, дипломатики, сфрагістики, філігранології, археографії, історії діловодства, установ. Тематично виокремлюються такі дослідницькі напрями:

1) історія, теорія документа;

2) історія діловодства, інших сфер практичної роботи з документами та державних установ;

3) історія спеціальних видів документа, еволюція його характеристик змісту і форми, систем документації. Внесок істориків у розвиток історичного документознавства є незаперечним.

історичне документознавство україна

Список використаних джерел