Конфлікт на Сході України значно актуалізував проблематику війни і миру в її соціально - філософських, політологічних, соціологічних, історичних вимірах. Не є великою таємницею, що війни у вітчизняній історії були чи не найголовнішими подіями, що не в останню чергу пов'язано з тривалим періодом включення України до складу російської держави. Навіть відмінності базових параметрів історичних модусів останньої (Московія, Російська імперія, СРСР, пострадянська РФ) не перекреслюють загальної цивілізаційної матриці, в основі якої лежить не інтенсивний й іманентний розвиток, а екстенсивне територіальне розширення. На відміну від європейських націй, які мали імперії (переважно із заморських колоній), Росія була імперією за своєю суттю задовго до того, як сформувалася російська нація. А імперія вимагає експансії.

В офіційній історіографії прийнято стверджувати, що всі війни Росії мали суто оборонний характер. Придворні літописці за століття державної служби навчилися виправдовувати експансіоністську політику свого уряду. Завжди і всюди вони знаходили загрози, напади, порушення, провокації, що перетворювалися на casus belli. Джерело мілітаризму, за їхньою логікою, могло сформуватися де завгодно, але не в самій Росії, яка подавалася як миролюбна жертва зовнішньої агресії.

Подібні мотиви були притаманні не лише більш-менш віддаленому минулому. Вони живі й сьогодні. "Російській народ миролюбивий, - читаємо, наприклад, на сайті federacia.ru/encyclopaedia/war, - це знає кожний, хто хоч трохи знайомий з духовним обличчям російської людини. У цьому переконує й минуле нашого народу, яке не знало ані рицарства, ані ландскнехтів, ані кондотьєрів, які водили найманців на різноманітні пригоди. І все ж таки, не зважаючи на природне миролюбство, російському народу довелося воювати без кінця". На жаль, з подібними висловлюваннями (щодо природного миролюбства) важко погодитися. Індивідуальні людські якості взагалі важко релевантно екстраполювати на політику держави, котра керується зовсім іншими принципами.

Держава Російська не тільки давала відсіч зовнішнім загарбникам (цього ніхто не заперечує), але й сама поводилася досить агресивно, постійно збільшуючись через завоювання нових земель. Якщо б Росія лише оборонялася, то як пояснити збільшення площі її території з 430 тис. км² у 1460 році до 21,8 млн. км² наприкінці ХІХ століття? І це без Аляски (площа - 1,7 млн. км²), яка входила до складу імперії з 1744 по 1867 роки. Нескладні розрахунки доводять, що з 1460 по 1867 роки Росія щорічно збільшувалася на 56 тис. км². Для порівняння - таку площа займає сучасна Хорватія. Інакше кажучи, захопили і анексували Хорватію, наступного року - ще одну, потім - ще, і так протягом 407 років. Дійшло до того, що більше Російської імперії за всю світову історію була лише середньовічна Монгольська і Британська колоніальна імперія ХІХ ст. Росіяни пишаються, що їх держава займала 1/6 суходолу планети. Чи може таке статися в умовах оборони?

Навіть якщо припустити, що деякі окремі народи увійшли до складу імперії за власною волею, то переважна більшість територій все ж таки приєднана внаслідок завоювань. Серед них слід згадати захоплення Казанського, Астраханського, Сибірського ханств, збройну боротьбу за узбережжя Балтики. Тривалий опір експансії чинили народи Кавказу, Центральної Азії, Далекої Півночі (якути і чукчі). Не все так однозначно з Прибалтикою, Україною, Молдовою, Грузією, Вірменією, Казахстаном, Бухарським і Хівинським еміратами, Польщею, Фінляндією, Тувою тощо.

"Російська розбудова імперії, - пише Роман Шпорлюк, - розгорталась у двох напрямках: по - перше, Москва, підкоривши Казань, розпочала завоювання Сходу; трохи пізніше, після приєднання Східної України й Києва, було розпочато похід на Захід. Схоже, що російський східний похід виявився успішнішим, попри високі релігійні й культурні бар'єри, які на Заході, здавалося б, були значно нижчими. Безумовно, завоювання Росією Кавказу й Центральної Азії в ХІХ столітті були відкрито загарбницькими, колоніальними і мали те саме обґрунтування, що й європейські заморські завоювання, - наприклад окупація Францією Північної Африки" [1, с.108].

Були в Росії й свої кондотьєри - "казаки", промисловики, різного роду авантюристи, завдяки яким росіяни швидко просувалися "встреч Солнцу" - в Сибір, на Далекий Схід, на Аляску. Про "гуманний" характер такого просування написано багато, у тому числі самими росіянами [Див.: 2 - 5]. Інша справа, що після завоювання підкорені народи втрачали свою суб'єктність, розчинялися у "великому руському морі", й офіційну історію за них писали згадані придворні літописці. Вони абсолютизували значення "цивілізаційного поштовху" для "недорозвинених народів", який начебто неодмінно слідував за приєднанням до імперії, і, навпаки, намагалися не помічати негативних явищ, що супроводжували цей процес (скорочення населення, культурну деградацію, економічний занепад), обґрунтовуючи право імперії володіти територією, що була завойована.

Отже, метою даної статті є спроба узагальнення російського досвіду легітимації претензій імперії на землі підкорених народів.

Експансія є способом існування будь-якої імперії, і Росія у цьому плані не є винятком. Але військова окупація фізичного простору не завершує привласнення імперією нових земель, а тільки починає цей процес. Імперії недостатньо просто ввести армію і контролювати територію, яка раніше належала іншій імперії або корінному народові. Набагато важливіше і складніше змінити картину світу населення окупованого регіону, зруйнувати ціннісно-смислове ядро місцевого соціуму.

Для цього імперія використовує можливості Церкви, інститутів культури, освіти і виховання. Так, наприклад, усвідомлюючи необхідність не тільки військового, а й духовного закріплення захоплених країн, імператриця Катерина ІІ писала з приводу західних земель: "Велике князівство Литовське далі іменувати лише Білою Руссю, а народ її - білорусами, чим на століття прив'яжемо її до Росії. Замирити Білу Русь військовою силою неможливо. Цю місію ми покладаємо на російського чиновника, російського вчителя, російського попа. Саме вони віднімуть у білорусів не лише їх мову, але й саму пам'ять про себе". А Михайло Муравйов, генерал, академік, у 60-ті роки ХІХ ст. - губернатор Гродненський, Мінський, Вільненський, додав: "Що не зміг зробити російський багнет, доробить російська школа".

Чим випадки приєднання територій ближчі до наших днів, тим більше зусиль вимагається від держави для виконання цього завдання. Виявилося, що з окупацією імперією території світ історичних смислів її населення не скоряється, не зникає, а ще більше актуалізується. Історична пам'ять дбайливо зберігає відомості про колишні "вольності", порядки, про власну культуру, які з часом сакралізуються. "Псипростір-жертва, - стверджує проф.О. О. Базалук, - відторгає чужий для неї світ думок агресора і продовжує існувати в світі власної, зокрема, національної ідеї, зберігаючи і збагачуючи її для себе й майбутніх генерацій. У разі втрати території псипростір-жертва переносить свої прояви у матеріально - віртуальний світ, і цей світ стає для нього таким саме реальним, як для псипростору-агресора окупована територія. У світі смислів псипростір-жертва не лише мобілізує свій потенціал, але й спрямовує його на звільнення захопленої території" [6].

В умовах відсутності монополії на ЗМІ та фактично миттєвого розповсюдження незалежної та альтернативної інформації завдання асиміляції ментального простору в інтересах історичних смислів агресора стає майже нездійсненим.

На практиці це означає, що повністю перемогти у сучасній війні просто неможливо. Травень 1945 року був, мабуть, останньою перемогою в історії людства. Всі війни, що спалахували у другій половині ХХ століття, включаючи конфлікти з участю наддержав - Сполучених Штатів Америки (Корея, В'єтнам, Ірак), Радянського Союзу (Афганістан) тощо - закінчилися досить невиразним результатом. Досвід цих війн продемонстрував світові, що найчисельніші армії і найпотужніша військова техніка безсилі перед озброєним народом, який бореться за власне виживання. Він переходить до партизанської тактики, до саботажу і диверсій. При цьому жертва переймає у агресора його норми, настанови і життєві орієнтації. З кожним роком окупації, з кожним новим поколінням псипростір - жертва вдосконалюється і починає грати за правилами агресора, загострюючи боротьбу за відновлення справедливості, виводячи війну з формату віртуальних проявів у реальний світ - світ терору, насилля, війни.

Отже, коли історичні смисли відділяються від території, на якій вони були сформовані і яка окупована супротивником, коли вони переходять у простір психічний, стають іманентними і сакральними, спільноту, що є їх носієм, можна знищити, але не перемогти. Агресор може окупувати чужу територію, оволодіти матеріальними ресурсами підкореного народу. Але доки світ історичних ідей псипростору-жертви залишатиметься сакраментальним, доти цей псипростір буде нездоланним. Інакше кажучи, не захоплення території, а успішне нав'язування власної картини соціального світу, власної системи цінностей - ось де криється перемога у сучасних війнах.

Цей простий висновок обумовив необхідність корегування поглядів на мету завоювань та включення в експансіоністські плани імперії заходів щодо зміни ментального простору підкорених народів. Це означає, що суто військові методи проведення зовнішньої політики повинні супроводжуватися відповідними невійськовими - інформаційними, пропагандистськими, виховними засобами. Крім того, ця невійськова складова є вкрай необхідною для "відбілювання" агресії як в очах світової спільноти, так і в очах власних громадян.

Слід визнати, що російська пропаганда напрацювала солідний арсенал інструментальних засобів, спрямованих на виконання названого завдання. Для маскування агресії в історичному минулому нею частіше за все використовувалися такі прийоми:

- Зображення об'єкту агресії неповноцінним, недорозвинутим, відсталим соціумом, "не здатним до історичної творчості", малозначущим у масштабах світової культури. Так було з малими і не зовсім малими народами Поволжя, Сибіру, Далекого Сходу, Крайньої Півночі. Приєднання їх до Росії видається за велике благо для завойованих етносів, хоч їх власна думка з цього приводу нікого вже і не цікавить.

- Організація актів демонстративних звернень місцевих еліт до Росії з проханням включити до складу імперії, взяти під захист, врятувати та ін. Використовується відома імперська тактика divide et impera, коли підкупом та обіцянками зманюється частка еліти, від якої і слідувало звернення.

- Якщо ж еліти народу-жертви не бажали співробітничати і виказували солідарність у протистоянні агресору, створювалися фальшиві органи, уряди-симулякри, до складу яких входили, як правило, російські піддані відповідного етнічного походження. У ХХ столітті широко практикувалося утворення альтернативних законній владі "демократичних урядів", "народних республік", функцією яких було подати справу так, що відбувається не зовнішня навала, а суто внутрішня, громадянська війна.

- Перебільшення загрози знищення (геноциду, етноциду) з боку іншої імперії. Так, приводом для захоплень Росією територій часто-густо ставали сигнали про пригнічення (реальне, а інколи - й вигадане) місцевого населення Османською Туреччиною, Персією, Китаєм. У такий спосіб елементарна експансія набувала легітимації на міжнародному рівні.

- Дещо пом'якшеним варіантом попереднього прийому є звинувачення сусідньої держави в порушенні прав єдиновірців, співвітчизників, російськомовного населення. Ретельно збираються факти нетолерантної поведінки влади по відношенню до національних меншин, представників окремих конфесій, мовних груп тощо. Спекуляції на цю тему надавали видимість безвихідності ситуації, коли ворог "не залишає вибору". Захист прав православного населення Балкан став, зокрема, виправданням для окупації Дунайських князівств у 1853 році. Захист російськомовного населення в Україні став приводом для початку військових дій в Криму і на Донбасі в 2014 році.". Наша країна, - пообіцяв Володимир Путін, - буде і надалі енергійно відстоювати права росіян, наших співвітчизників за кордоном, використовувати для цього весь арсенал наявних засобів: від політичних й економічних, до передбачуваних у міжнародному праві операцій, праві на самооборону" [7].

- Аргумент до "ісконно руських земель" передбачає пошук в історичному минулому фрагментів і осередків російської культури на даній території (стародавні поселення слов'ян, торгові шляхи, діяльність емігрантів і т. ін.). Використання цього аргументу перетворює агресію на акт "відтворення історичної справедливості", яскравою ілюстрацією чого є анексія Криму.

- У випадку, коли чужа територія захоплена без наявності більш-менш задовільної причини (Південнокурильські острови у Японії, або Східна Пруссія у Німеччини), то використовується інша аргументація - право Росії отримувати цю територію в якості, наприклад, "нагороди за перемогу над фашизмом у Другій Світовій війні", а тому "Калінінградська область - це руська земля, котра по праву належить нашому народу". У своїй новій якості вона має перетворитися на символ Перемоги, "руський анклав у центрі Європи посередині народів західної культури", "стратегічний форпост Росії, призваний назавжди відвернути. "натиск на Схід", "духовний форпост Росії в Європі", який забезпечує цивілізаційний діалог із Заходом і протистоїть західному впливу.

- Відверта фальсифікація подій, що призводять до ескалації напруги і, як наслідок, до початку війни. Так, вже відомо, що Майнільский інцидент 26 листопада 1939 року, під час якого, начебто, фінська сторона обстріляла з гармат радянських прикордонників і який став приводом для так званої "зимової" війни 1939-40 років, був провокацією, організованою радянськими спецслужбами за наказом Кремля. В результаті виявилася абсурдна ситуація, що на гігантський СРСР напала невеличка Фінляндія. Проте у Сталіна були гарні вчителі, адже менш, ніж за півроку до Майнільського інциденту щось подібне сталося у м. Глейвиці, де переодягнені в польську форму гітлерівці інсценували напад на німецьку радіостанцію, захопили її та передали в ефір оголошення Польщею війни Германії.

- Культивування одвічного "образа ворога" держави Російської, тобто могутнього геополітичного гравця, який заздрить багатству російських надр і мріє взяти їх під свій контроль, захопити, розчленувати Росію, як мінімум, послабити або нашкодити їй у будь-який спосіб. Таким ворогом поперемінно стають монголо-татари, турки-османи, тевтонці, поляки, французи, англійці, німці, американці тощо. Протистояння їхньому впливу стає сенсом життя, а власні експансіоністські плани виглядають як превентивні дії, спрямовані на недопущення реалізації ворожих проектів: "якщо б ми не відправили війська до Афганістану, це зробили б американці", "якщо б ми не приєднали Крим, там вже стояли б натовські кораблі".

- Підведення під власні агресивні плани певної ідеологічної бази, як, наприклад, це робить Микола Данилевський у "Росії та Європі" або Лев Троцький у статтях, присвячених світовій революції. У таких випадках Росія вже не виправдовується, а виконує програму, що набуває сакрального, майже релігійного значення. Захоплення чужих земель перетворюється на свого роду "хрестовий похід", "священну війну".

Цей перелік прийомів можна продовжувати, враховуючи прийоми "маскування" [8], демонстрацію сили на кордонах через передислокацію військ і проведення масштабних навчань, "протестні дії" начебто місцевого населення та відверті провокації військових без пізнавальних знаків, що невідомо звідки з'явилися. Але й без цього зрозуміло, що імперія має величезний досвід у справі викривлення фактів, інформаційно-пропагандистського забезпечення військових планів та маніпуляції історичною пам'яттю. Отже, "горе тому державному діячу, який не потурбувався знайти таку підставу для війни, котра і після війни ще збереже своє значення" - цей афоризм приписують Отто фон Бісмарку.

Слід додати, що у ХХІ столітті, в умовах майже миттєвого розповсюдження інформації завдяки технічним можливостям мас-медіа, що значно зросли, робити це стає все складніше. Доводиться більш серйозно враховувати морально-психологічний стан військовослужбовців і настрої місцевого цивільного населення, а також досвід так званих "кольорових революцій", що свідчить про можливість зміни військово-політичного керівництва умовно невійськовим шляхом. Якщо у класичних війнах завдання впливу на стан свідомості мало самостійний і додатковий характер, вони підпорядковувалися тактичним задачам військових підрозділів (згадаємо образ військового агітатора з рупором у руках, який пропонує ворогу скласти зброю і обіцяє життя, відпочинок і теплу їжу), то в новітніх війнах виникла потреба в інкорпорації інформаційної складової в самі плани війни на стратегічному рівні. "Війна з давніх-давен удари зброєю по тилу ворога підкріплювала ударами по його психіці, - констатував Євген Месснер, - Петрове повчання, що". всьому є мати безконфузство, бо це єдине військо підносить і скидає" і Суворівське "хто переляканий, переможений наполовину" вказували на велике значення на війні психологічних факторів. Проте психологічний ефект досягався не тільки застосуванням ідейної та матеріальної раптовості в тактиці і стратегії, а й засобами допоміжними, що прикладалися не стільки до війська ворога, скільки до ворожого народу: золото, "прелестные письма" і залякування намагалися внести розбрат у ворожу державу. Тепер ці допоміжні засоби стали головними" [9].

Більш того, в уявленнях про класичні і новітні форми війни власне військова та невійськова (інформаційна) компоненти помінялися місцями, і відтепер військове втручання здійснюється тільки там і тоді, де і коли залишається неефективною дія "інформаційної зброї масового враження". "Гармати, танки і ракети залишилися у минулому. Вони стають "минулим століттям", другорядним і примітивним інструментом у порівнянні з найсучаснішими методами ведення війни - війни інформаційної. Сьогодні у ворога не кидають каміння з написаними на них закликами до солдатів противника здатися, але зі зростанням інформаційних технологій методи застосовуються не менш ефективні" [10].

Таким чином, навіть поверхневий огляд прийомів легітимації імперських претензій на окуповані території надає можливість переусвідомити сутність війн як "засіб продовження політики іншими методами". Головна проблема полягає не у встановленні контролю над певним географічним простором та його утримання більш-менш тривалий час, але у асиміляції імперією цілісно-смислового ядра корінного народу. Завдання змінити масову свідомість населення, вплинути на експертну думку тих, хто забезпечує прийняття важливих політичних рішень: нав'язати власні цінності і мотиви дій стає важливішим за позбавлення життя солдата ворожої армії або руйнування об'єкта інфраструктури супротивника. Вочевидь, що в умовах інформаційної цивілізації полем бою стає царина суспільної свідомості, включаючи історичну пам'ять, а зброєю - засоби масової інформації, соціальні мережі, мистецтво, освіта тощо.

Список посилань

1. Шпорлюк Р. Падіння царистської імперії та СРСР: російське питання і надмірне розширення імперії / Роман Шпорлюк // Дух і Літера. - 1997. - № 1-2. - С.100-136.

2. Алексеев А.И. Освоение русскими людьми Дальнего Востока и Русской Америки до конца XIX века / А.И. Алексеев. - Москва: Наука, 1982.

3. Бахрушин С.В. Очерки по истории колонизации Сибири в XVI и XVII вв. / С.В. Бахрушин. - Москва: Издание М. и С. Сабашниковых, 1927.

4. Гринев А. Характер взаимоотношений русских колонизаторов и аборигенов Аляски / Андрей Гринев // Вопросы истории. - 2003. - № 8.

5. История Русской Америки (1732-1867): В 3-х тт.: Т.1. Основание Русской Америки (1732-1799) / Отв. ред. акад.Н. Н. Болховитинов. - Москва: Междунар. отношения, 1997.

6. Базалук О.О. Теория войны и мира. Геофилософия Европы / Олег Базалук. - Киев: МФКО, 2016.

7. Заявление В. Путина на совещании российских послов.1.07.2014 г. http://www.dialog.ua/news/7715_1404218825

8. Maigre Merle. Nothing New in Hybrid Warfare: The Estonian Experience and Recommendation for NATO, Policy Brief, February 2015, The German Marshall Fund of the United States, http://www.gmfus.org/publications/nothing-new-hybrid-warfare-estonian-experience-and - recommendations-nato.

9. Месснер Е. Всемирная метяжевойна // Евгений Месснер. - Москва: Кучково поле, 2004.

10. Ларинина, Екатерина. Современное оружие. России объявлена гибридная война. Аргументы и

Размещено на Allbest.ru