Нові підходи до вивчення Російської революції (1917-1922)

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 930.2:323.27(470+571)«1917»

Нові підходи до вивчення Російської революції (1917-1922)

Микола Глібіщук

У статті проаналізовано перспективні напрями дослідження революції в Росії (1917-1922). Автор приділив головний акцент характеристиці нових підходів, які розробляються у сучасній російській та західній історичних науках. Також побіжно розглянуто історіографічні тенденції, які домінували у минулі десятиліття.

Ключові слова: Російська революція (1917-1922), Громадянська війна в Росії, теоретичні концепції, нові підходи.

Mykola Hlibischuk

In the article author described new scientific approaches to the study of the Russian revolution (1917-1922). The author emphasized the main emphasis of the new approaches, which are being developed in modern russian and western historical sciences and the historiographic tendencies that dominated the past decades are considered.

Key words: Russian revolution (1917-1922), Civil war in Russia, theoretical concepts, new approaches.

Будь-яка революція є складним переплетінням різноманітних політичних та соціальних явищ, процесів, тенденцій тощо. Це, у свою чергу, спричиняє дискусії серед дослідників, які фахово вивчають цей історичний феномен. Скажімо, впродовж ХІХ-ХХ ст. історики полемізували щодо причин, характеру, хронологічних меж, підсумків та значення Великої Французької революції (1789-1799).

Такі ж суперечки тривають навколо революційних подій в Росії (1917-1922). До того ж, столітній ювілей Російської революції став ще одним приводом для обговорення дискусійних аспектів цієї революційної доби та здійснити наукові напрацювання щодо перспективних дослідницьких концептів. Тому у цій статті спробуємо стисло охарактеризувати нові підходи дослідження революційного вибуху в Росії (1917-1922).

Однак з першу варто вказати, як історики у минулі десятиліття вивчали Російську революцію? Які історіографічні тенденції домінували у попередні роки?

По-перше, революцію описували «Петроградоцентрично», тобто акцентували увагу на подіях у столиці. Усі процеси, які відбувалися на інших територіях колишньої імперії Рома- нових, не перебували у фокусі дослідників. Це був суттєвий недолік, адже події, що коїлися в інших містах та регіонах, мали вагомий вплив на політичну ситуацію у Петрограді.

По-друге, головним об'єктом вивчення була політична сила у роки революції. Це вже залежало від історика, яка партія буде перебувати у центрі дослідження -- більшовики, кадети, есери тощо. Однак такий підхід нехтував вивченням тогочасних соціально-економічних та соціально-психологічних процесів.

По-третє, революцію описували з позиції влади. Інакше кажучи, вчені аналізували революційну добу з точки зору урядових структур - Тимчасового уряду, Петроградської ради, Ради Народних Комісарів тощо¹.

Що цікаво, вказані вище підходи домінували як у радянській, так і західній історіографії. Для прикладу, у працях знаного американського дослідника Річарда Пайпса можемо прослідкувати такі тенденції².

Сучасні фахівці намагаються не використовувати такі концепти та розробляти нові. Одним із найбільш перспективних напрямів останнім часом була локальна історія. Особливо успішними були ті проекти, автори яких намагалися, використовуючи чималі ресурси традиційного краєзнавства і регіональної історії, подивитися крізь локальну історію на проблеми більших територій, бо часто тільки ретельне вивчення проблем на місцевому рівні дозволяє точніше описати деякі загальні проблеми. Таке прагнення зближує локальну історію з мікроісторією. Американський науковець Пітер Холквіст, що вивчав історію Дону часів Першої світової війни, революції та Громадянської війни, навів дуже вдалий приклад такого підходу³. Ба більше, він зміг вийти на інший, більш високий рівень контекстуалізації: ретельно вивчаючи цей регіон, дослідник зумів зіставити розвиток Російської імперії і різних європейських країн впродовж цього періоду. Зокрема, він показав, що ті практики мобілізації, виникнення яких зазвичай пов'язували з революцією та Громадянською війною, з'явилися насправді до 1917 року під впливом Першої світової. Багато прийомів мобілізації, що використовувалися в Росії, застосовували під час Першої світової війни в інших державах (Німеччині, Франції, Великій Британії), але якщо у них із закінченням бойових дій спостерігалася своєрідна «нормалізація» методів управління, то в Радянській Росії (а потім - у СРСР) такі надзвичайні методи надалі використовувалися й після завершення Громадянської війни⁴.

Ще один цікавий підхід запропонував британський дослідник Джонатан Смел. У 2015 р. була видана його робота під назвою «Громадянські війни в Росії»⁵. Сама назва книги звучить оригінально та репрезентує популярний у західній історичній науці концепт про безліч війн у роки Російської революції (1917-1922). Дж. Смел стверджує, що його підхід не є новаторським та перераховує інших істориків, які теж вживали це поняття саме у множині - «Російські громадянські війни» (Russian civil wars). Автор пов'язує таку нешаблонну періодизацію цієї революційної епохи з подіями, що мали місце у Центральній Азії впродовж 1916-1926 рр. Дж. Смел погоджується з американським істориком Пітером Кенезом, який, на наш погляд, вдало підмітив, що Громадянська війна в Росії була не просто додатком революції, а, навпаки, її найбільш вагомим і вирішальним компонентом. На думку британського науковця, «Російські громадянські війни» - це складне поєднання війн і конфліктів, які переплітаються, в імперії що розпадається, а також вбирає не тільки (а часто і не стільки) російську, але й неросійську більшість населення колишньої Російської імперії, так само як і жителів держав, що є сусідами - від Фінляндії, Польщі, Румунії та через Туреччину, Іран, Афганістан до Китаю, Монголії та Кореї. Те, що відбувалося на території колишньої імперії Романових, Дж. Смел називає «новою смутою», підкреслюючи, що досліджувана ним доба була часом потрясінь не тільки для Росії, але й світу⁶.

Ще один перспективний та цікавий погляд на революційну епоху 1917-1922 рр., це розглядати ці події як Велику селянську революцію. Тобто, розуміти Російську революцію (1917-1922) як селянську революцію, яку здійснювали селяни. Авторами цього концепту є західний історик Теодор Шанін і російський вчений Віктор Данилов. Вони у своїх дослідження вперше почали обґрунтовувати цей підхід⁷.Самеселянськийрух початку ХХ століття, на думку цих науковців, є фундаментальною основою усіх революційних змін, які мали місце в Росії у той час. Адже на основі селянської революції розгорталися усі інші соціальні та політичні революції, зокрема і Жовтень 1917 р. Селянська революція була відповіддю, захисною реакцією селянства Росії на об'єктивний і характерний для усіх країн процес нагромадження первинного капіталу, який відбувався за рахунок зубожіння селянства. Таким чином, у інтерпретації авторів йдеться не про селянський рух чи селянське повстання, а селянську революцію як самостійний феномен, що мав власну логіку розвитку. Проте, на думку Т Шаніна і В. Данілова, селянську революцію не слід хронологічно обмежувати 19171922 рр., оскільки початок необхідно датувати 1902 р., коли на історичній арені з'являється новий тип селянина, який підтримує революційні лозунги ліквідації поміщицького землеволодіння та скасування приватної власності на землю⁸.

Відомий західний дослідник Андреа Граціозі теж розглядає події 1917-1922 рр. як Велику селянську війну. Однак, на його думку, цю боротьбу селянства варто вставити у більш ширший контекст, який дозволяє нам говорити про те, що це протистояння закінчується аж ніяк не у 20-х рр. минулого століття. Граціозі вважає, що верхня хронологічна межа цієї селянської війни - це 1933 р., коли у Радянському Союзі була остаточно встановлена колгоспна система⁹.

Також слід зазначити, що українські вчені, які вивчають селянське питання у роки Української революції (1917-1921), теж запозичують цей підхід та доповнюють його українським наративом. Прихильниками такого концепту є такі дослідники, як А. Морозов, С. Корновенко, О. Лозовий¹⁰.

Ще одним сучасним підходом є вивчення політичної культури Російської революції. Це дослідження мови революції, символіки і ритуалів революційної епохи, образів революційних діячів тощо. Не зважаючи на те, що від тієї доби нас відділяє майже століття, ми багато втратили у розумінні тих понять, термінів, які використовувалися у 1917-1922 рр. Скажімо, зараз нам складно зрозуміти змістове наповнення таких дефініцій, як «диктатура демократії», «республіка з добрим царем», «Керенський - демократ недемократичний», «Керенський - полонений демократії» тощо. Найбільш активно на пострадянському просторі такий підхід розробляє відомий російський історик Борис Колоніцький, який є автором декількох досліджень на цю тематику¹¹. Скажімо, Колоніцький вивчаючи роль пліток та різноманітних фобій у роки Першої світової війни і революції довів, що деякі чутки циркулювали тільки серед окремих соціальних груп та не сприймалися іншими. Так, проаналізувавши плітки про фаворита імператорської сім'ї Григорія Распутіна російський фахівець розвінчує тезу про їх масовість серед усіх верств тогочасного соціуму. Вони були поширені лише поміж еліти. Для прикладу, у селянському середовищі вони не зустрічаються¹². Ще один приклад. Досліджуючи образ одного з лідерів революції Олександра Керенського у 1917 році Колоніцький стверджує, що культ вождя народу сформувався не у радянські часи, а навесні і влітку 1917 р. «Перше кохання революції», як тоді називали Керенського, став першим носієм і частково винахідником цього культу. Традиція монархічної культури не зникла безслідно. Збагатившись традицією шанування партійних вождів, вона трансформувалася у новому образі унікального вождя революційної армії і революційного народу, який виявився потрібним різним верствам тогочасного суспільства¹³.

Актуальним напрямом у вивченні Російської революції (1917-1922) є так званий антропологічний підхід. Для цього концепту характерне зосередження уваги на людині як діючій особі у революції, носій особливої культури, менталітету тощо. Ці питання сучасні історики починають розглядати як визначальні у розумінні феномену революційної кризи. Зокрема, вчені досліджують такі аспекти, як сприйняття інститутів влади, ідей соціалізму, ставлення до політичних подій, партій і революційних керманичів тощо. Результати цих досліджень дозволяють нам зрозуміти характер та специфіку осмислення у свідомості різних соціальних страт основних ідейних засад революції, політичної пропаганди революційних партій. Це допомагає помічати тогочасні ментальні стереотипи сприйняття дійсності, найважливіші ціннісні орієнтири мас, архетипи поведінки¹⁴. Найвідомішим прихильником такого підходу є знаний російський дослідник Володимир Булдаков, який у своїх працях здійснив спробу комплексного вивчення соціально-інституційних та соціально-психологічних аспектів революційного процесу 1917 року в їх діалектичній єдності, реконструював психологічний образ основних дійових осіб 1917 року, проявів і наслідків революційного насильства у той час¹⁵. Також слід зазначити, що Булдаков є автором концепції «Червоної смути», яка здобула багато прихильників серед сучасних російських та зарубіжних науковців¹⁶.

Ще один підхід, на якому ми хочемо зосередити увагу, це розглядати події 1917-1922 рр. у Росії як імперську революцію. Прихильниками такого концепту є відомий західний історик Джеремі Едельман та російський вчений, головний редактор наукового часопису «Ab Imperio» Ілля Герасімов. На їх погляд, бурхливу добу 1917-1922 рр. варто вважати імперською революцією, яка ліквідувала старий політичний режим, який продемонстрував нездатність координувати багаторівневу імперську ситуацію в умовах мобілізації сучасного масового суспільства. Слід зазначити, що жодна впливова політична сила не вживала визначення імперія у своїй агітації та політичній програмі. Однак для багатьох революційних діячів вона залишалася невидимим проектом і сприймалася як самоочевидне середовище, загальний контекст заплутаних соціальних ідентичностей, культурний рис тощо. Не зважаючи на те, що імперія Романових вже перестала існувати та відсутність загального компромісного національного проекту, різні національні рухи продемонстрували надзвичайну інертність своєї підтримки до збереження загального політичного контексту. Прагнення до ізоляції, а згодом до відокремлення розвивалося поступово і було тільки реакцією на заходи центральної влади, а не навпаки. Громадянську війну, яка тривала до 1922 року, вони розглядають як самоорганізацію постімперського соціуму, яка привела до появи нового політичного феномену, що отримав назву Союз Радянських Соціалістичних Республік. Більшовикам вдалося здійснити таку консолідацію шляхом насильства та тимчасових стратегічних альянсів з різними політичними силами та соціальними групами¹⁷.

Чому такий підхід для істориків, які вивчають Російську революцію (1917-1922), є важливим? На думку вже згадуваних вище вчених, він надає нам можливість простежити імперську логіку у революційному процесі¹⁸.

Підбиваючи підсумки, хочемо сказати наступне, що використання вказаних вище підходів дозволяє нам, одного боку, під новим ракурсом подивитися на революційні події, явища та тенденції, що мали місце на території колишньої імперії Романових впродовж 1917-1922 років. З іншого, деконструювати колишні теоретичні концепції та відмовитись від багатьох оцінок та суджень щодо Російської революції (1917-1922).

революція росія війна постімперський

1. Глибищук Н. К 100-летию революции 1917 г. в России (интервью с российским историком Б. И. Колоницким) / Н. Глибищук. // Історична панорама. - 2017. - Вып. 24. - С. 7-19.