Синергія просвітництва та кооперації в економічному розвитку вітчизняного сільського господарства в кінці ХІХ - на початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 371.381:338.432 JEL: N3, N5

ORCID iD: http://orcid.org/0000-0001-8384-9293

СИНЕРГІЯ ПРОСВІТНИЦТВА ТА КООПЕРАЦІЇ В ЕКОНОМІЧНОМУ РОЗВИТКУ ВІТЧИЗНЯНОГО СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА в кінці ХІХ - на початку ХХ століття

Л.В. Дідківська

Ключові слова: кооперація, сільськогосподарська кооперація, сільськогосподарський кооператив, кооперативні союзи, історичний досвід, селяни.

Постановка проблеми. Однією з основних перешкод на шляху економічного розвитку сучасного українського села є відсутність відповідної державної політики розвитку національного селянського кооперативного руху, а також нерозуміння селянами переваг сільськогосподарських кооперативів та відсутність професійних кооперативних кадрів. Водночас вітчизняний історичний досвід розвитку сільськогосподарської кооперації кінця ХІХ - початку ХХ ст. довів, що кооперативні організації завдяки культурно-просвітницькій та господарській діяльності здатні забезпечити конкурентоспроможність селянських господарств в умовах ринку, сприяти розвитку аграрного підприємництва серед дрібних та середніх сільськогосподарських виробників.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Історичний досвід господарської діяльності сільськогосподарської кооперації відображено у дослідженнях Ф. Горбоноса, Л. Горкіної, В. Зіновчука, Л. Молдаван, П. Саблука, В. Юрчишина, А. Пантелеймоненка та ін. Проте не менш важливою була й просвітницька роль кооперативних організацій в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. в Україні в умовах розкріпачення селян і становлення селянських (фермерських) господарств.

Метою дослідження є виявлення історичної ролі прибічників кооперативного руху, організаційних форм сприяння піднесенню селянського господарства, а також безпосередньо вітчизняної сільськогосподарської кооперації в удосконаленні культури землеробства, підвищенні освітнього рівня селянства, зародженні кооперативної літератури та внесенні кооперативної ідеології в широку громадську свідомість селян.

просвітництво кооперація селянське господарство

Виклад основного матеріалу

Важлива роль у розвитку сільського господарства, формуванні селянина-фермера та поширенні вітчизняної кооперації в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. належала інтелігенції, що активно пропагувала західноєвропейський кооперативний досвід серед українських селян, доводила необхідність впровадження агрономічних знань у сільськогосподарське виробництво та використання удосконаленої сільськогосподарської техніки. їхня діяльність не обмежувалася теоретичними викладками та статтями у популярних виданнях, вони безпосередньо на практиці стимулювали появу та адаптацію кооперативів, забезпечували легітимність їх роботи, підвищували можливості їх виживання та функціонування в межах існуючої економічної системи. Особлива заслуга учених тієї доби у тому, що вони не були кабінетними дослідниками, свої теоретичні висновки апробовували на практиці, працюючи у міністерствах, органах місцевого самоврядування (земствах), зініційованих ними громадських організаціях, безпосередньо з малограмотними селянами. Недарма відомий вчений О. Чупров стверджував, що «всюди, де земство чи одиничні інтелігентні сили з енергією бралися за проповідь удосконалень, ці останні швидко прививалися в нашому селянському середовищі, можливо, навіть швидше, ніж у Західній Європі» [1, с. 281]. Це пояснюється тим, що саме в Україні був сприятливий ґрунт для розвитку сільськогосподарської кооперації. Причому на її формування в більшій мірі впливали неформальні інститути (селянські традиції, звичаї, моральні установки, стереотипи мислення та поведінки, менталітет українського селянства), ніж недостатньо вироблені на той момент формальні. Так, властиві українському селянину взаємодопомога та взаємовиручка, чесність і порядність, помірність і відсутність погоні за надприбутками зіграли визначну роль у формуванні сільськогосподарської кооперації в Україні, в основі якої - індивідуалізм, історично притаманний українському селянству, та поширені в Україні європейські традиції селянського підприємництва. Більше того, як наголошував відомий теоретик кооперації та організатор кооперативного руху М.І. Туган-Барановський, сільськогосподарська кооперація стала важливим засобом згуртування українців у націю, шляхом до збереження «молодих паростків української волі» [2, с. 5], національного відродження української державності, формування вітчизняної культури. Інші кооператори також вважали, що метою кооперації є не тільки економічне та культурне зростання українців, але й згуртування нації. Так, В. Доманицький у 1901 р. на з'їзді представників українських громад у Києві підняв питання «про високу вагу кооперації в справі відродження української нації» [3, с. 8].

Популяризацією кооперативних ідей та агрокультурних новацій через читання лекцій, консультування, друк відповідної літератури, безпосередньо практичну роботу була насичена діяльність відомих харківських кооператорів М. Балліна (1829-1904) та В. Козлова (1842-1920), а також Г. Галагана (1819-1888), М. Левицького (1858-1934), В. Доманицького (1877-1910), В. Нагірного (1847-1921) та багатьох інших. Діяльність окремих ентузіастів стала імпульсом до формування кооперативних громадських організацій та сільськогосподарських спілок, які у більшій мірі не мали ознак справжніх кооперативів, проте сприяли піднесенню селянського господарства, розвитку споживчої (Харківське споживче товариство, 1866 р.) та кредитної (Гадяцьке ощадно- позичкове товариство, 1869 р.; Сокиренське ощадно-позичкове товариство, 1871 р.; «Крайовий союз кредитовий», 1898 р.) селянської кооперації. У Львові з 1868 р. ефективно діяло товариство «Просвіта», що стало центром українсько-громадських культурних і господарських організацій Галичини, а з 1898 р. розпочала плідну роботу організація «Сільський господар», започаткувавши видавництво однойменного журналу, який згодом фактично став центральним органом сільськогосподарської кооперації. Неабияку роль відіграли і перші благодійні кредитні товариства, які виникли за ініціативи Г. Галагана, ощадно-позичкові каси, утворені за підтримки держави, земські каси дрібного кредиту, перші хліборобські артілі, а також сільськогосподарські спілки (Харківська сільськогосподарська спілка, 1880 р.; «Спілка для господарства й торгівлі», 1899 р.).

Значне зростання кількості сільськогосподарських спілок спостерігалось із 28 лютого 1898 р., коли був затверджений нормальний статут для місцевих сільськогосподарських спілок (до 1900 р. в Україні налічувалося 23 сільськогосподарські спілки, а у 1904 р. - 58 [3, с. 10]). Завданнями сільськогосподарських спілок було піднесення освітнього рівня селян та підвищення культури селянського господарства через забезпечення удосконаленим сільськогосподарським реманентом, впровадження меліоративної, агрономічної та ветеринарної допомоги тощо. Наприклад, вище згадана Харківська сільськогосподарська спілка в 1912 р. складалась із 34 відділів (хліборобське бюро по закупках, відділ скотарства, сільськогосподарського знання, холодильний відділ, селекційна станція, хімічний відділ, відділ хліборобського знаряддя, видавничий відділ та інші) та мала п'ять видань (Хліборобський місячник з економічних та кооперативних питань, популярний журнал «Хліборобський тиждень», тижневий орган для селян «Хлібороб», Бюлетень міжселянської кооперації та Бюлетень американського сільськогосподарського бюро) [4, с. 330].

Позитивний вплив на підвищення продуктивності селянського господарства та розвиток сільськогосподарської кооперації мало й те, що під час проведення реформи П. Столипіна селянам надавалась широкомасштабна агроекономічна допомога та створювалась мережа кооперативних навчальних центрів. Спеціально створеною агрономічною службою для селян були організовані навчальні курси зі скотарства та молочарства, демонструвались і впроваджувались прогресивні форми сільськогосподарського виробництва. Плідно працювали земські й урядові агрономи, очолюючи агрономічні заходи сільськогосподарських спілок. В «Енциклопедії українознавства» зазначено, що земські агрономи «... довгий час були головними пропагандистами й інструкторами кооперації» [5, с. 1125], хоча фахівців і було обмаль. У 1913 р. в Україні налічувалося 520 агрономів та 758 їхніх помічників та інструкторів-фахівців. На кожного агрономічного працівника припадало більше, ніж 25000 селян, а на одного агронома - утричі більше. Разом з тим, у волостях і селах вони розмістили свої дільниці, які мали показові поля, зразкові пасіки, прокатні машини, ферми породистої худоби, бібліотеки. їм вдалось розгорнути досить активну роботу щодо підвищення культури землеробства селян та підвищення врожайності їхніх господарств [6, с. 57].

Дефіцит фахівців-агрономів компенсувався завдяки тісній співпраці з сільськогосподарськими спілками, що об'єднували прогресивну частину сільського населення. 1912 р. в Україні існувало вже 532 спілки (254 на Полтавщині, 60 на Катеринославщині, 66 на Чернігівщині, 60 на Харківщині та 31 на Київщині) [7, с. 9]. їхня кількість постійно зростала (рис. 1), ускладнювались господарчі завдання кооперації, створюючи передумови для формування сільськогосподарських товариств, які зосереджувалися не стільки на культурно-просвітницькій діяльності, як на безпосередньо господарській (постачали селянським господарствам сільськогосподарський реманент та техніку, насіння та добрива, займались переробкою та збутом сільськогосподарських продуктів тощо).

Рис 1. Динаміка зростання кількості сільськогосподарських спілок в Україні за 1900-1915 рр., од.

Джерло: Мацієвич К. З минулого сільськогосподарської кооперації. Українська сільськогосподарська кооперація. Подєбради, 1926. Збірник 1. С. 10; Бородаєвський С.В. Історія кооперації. Прага : Український громадський видавничий фонд, 1925. С. 330.

Із поширенням кооперації виникла гостра потреба у фаховій підготовці кооперативних працівників. Перші кооперативні курси для селян з'явилися в 1910 р. за ініціативи відомого кооператора Б. Мартоса. Надзвичайну популярність мали сільськогосподарські наради та сільськогосподарські читання. Лише товариством «Просвіта» до 1913 р. було організовано роботу 17 кооперативних курсів, де навчався 471 слухач та видано 520635 господарсько- кооперативних книжок [8, с. 58]. Тоді ж при товариствах сільського господарства започатковано діяльність комітетів допомоги сільській кооперації. Найбільш плідно працювали Харківський, Полтавський, Подільський та Чернігівський комітети [9, с. 35].

Значному розвитку сільськогосподарських товариств в Україні сприяли і кредитні кооперативи, понад 70% яких виконували функції справжньої сільськогосподарської кооперації, спрямовуючи позички на виробничі потреби сільськогосподарських виробників. Крім того, кредитні товариства в Україні брали на себе і посередницькі операції, поступово поєднуючи їх з переробкою сільськогосподарських продуктів, поліпшенням умов та якості землеробства, скотарства тощо. Завдяки універсальному характеру кредитної кооперації на її основі виросла чітка організаційна структура сільськогосподарської кооперації (первинні кооперативи, районні та обласні союзи на чолі з координаційною установою Центральний Український сільськогосподарський союз («Централ»)).

«Централ» з'явився завдяки зусиллям національно свідомої інтелігенції, що об'єдналася навколо центрального органа товариства українських кооператорів «Наша кооперація» (1912 р.). Уже 1913 р. на Всеросійському Кооперативному з'їзді у Києві за ініціативи представників товариства було прийнято постанову про відкриття «Київського центрального сільськогосподарського товариства», а згодом складений та поданий на затвердження статут цієї організації, проте його затверджували аж два роки. 25 жовтня 1915 р. розпочало свою діяльність Київське центральне сільськогосподарське товариство, перетворене в 1918 р. на («Централ»), який в 1919 р. об'єднав 43 союзи та 728 сільськогосподарських кооперативів. Багато зусиль для розвитку цієї організації доклали П. Пожарський (голова), В. Коваль (заступник), Т. Добрянський та інші [10, с. 19-20]. Товариству «Наша кооперація» завдячуємо і видавництвом українського щотижневого журналу з однойменною назвою, який став ідейним центром для українських кооператорів. У 1913 р. на Всеросійській кооперативній виставці у Києві журнал «Наша кооперація» одержав малу золоту медаль за «допомогу поширенню відомостей по всіх галузях кооперації» [8, с. 53]. Крім того, товариству «Наша кооперація» належить видання двох стінних кооперативних табель- календарів, біля десяти назв кооперативних брошур, два кишенькових календарі «Товариш», декілька плакатів тощо. За його сприяння започатковано київський журнал «Муравейник - Комашня», харківський «Хлібороб» та катеринодарський «Союз», проведено першу Всеросійську кооперативну виставку та другий Всеросійський кооперативний з'їзд у Києві.

Українську кооперацію Галичини представляв «Крайовий союз ревізійний» (1903 р.), який взяв на себе контрольно-ревізійну функцію щодо роботи кооперативів і кооперативних союзів, захист інтересів кооператорів перед владою та законом, створення нових кооперативних спілок і союзів (табл. 1), консультування щодо діловодства та обліку, організацію кооперативних шкіл-курсів, бібліотек, музеїв, підрахунок і популяризацію статистичних даних кооперації, видання періодики. Союз розгорнув діяльність, не отримуючи дотацій із фондів державних і крайових, у своїй діяльності спирався виключно на членські внески товариств. Водночас майже половину спілок Союз звільняв від них з метою сприяння становленню та розвитку кооперації. Так, у 1908 р. було звільнено від внесків 98 товариств із загальної кількості 227 [11, с. 4]. Стрімкий розвиток кооперації сприяв виникненню її спеціалізованих форм. Уже в 1913 р. галицька кооперація була представлена шістьма кооперативними союзами («Крайовий Союз Кредитовий», «Союз крайовий господарсько- молочарський», Союз споживчих товариств «Народна Торгівля», «Союз господарсько-торгівельних спілок», «Крайовий союз для збуту худоби», «Крайовий союз ревізійний») та двома інституціями («Просвіта» та «Сільський господар»).

Таблиця 1 Українські кооперативні союзи Галичини, організовані Крайовим союзом ревізійним в 1904-1908 рр., од.