Витоки українського націоналізму та розвиток і генеалогія ОУН (1891-2005 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Витоки українського націоналізму та розвиток і генеалогія ОУН (1891-2005 рр.)

В сучасній українській політиці вагомо присутній фактор українського націоналізму. Після довгого періоду домінування ворожих до націоналізму стереотипів совєтської пропаганди та кризового стану самого націоналістичного руху в другій декаді 2000-х відбувся сплеск його активності. Спочатку у 2010-2012 рр. на місцевих та парламентських виборах феноменальний успіх здобула націоналістична партія Всеукраїнське об'єднання (ВО) “Свобода”, а потім Революція Гідності та російсько-українська війна спонукали до масового поширення в українському суспільстві націозахисних настроїв, націоналістичних ідей та розширення спектра націоналістичних і таких, що апелюють до націоналізму, політичних структур. Більшість із них у своїй риториці та програмно-ідеологічних документах активно використовують історію національно-визвольної боротьби та організаційно й світоглядно прив'язують себе до Організації українських націоналістів (ОУН).

Цей фактор спонукає до глибшого дослідження організаційних витоків українського націоналізму та генеалогії ОУН, яка здійснила вагомий вплив на українську історію ХХ ст., а її традиційні формації не тільки і сьогодні присутні в українському суспільно-політичному процесі, а й брали активну участь у формуванні сучасного громадянського суспільства України.

З цього випливає актуальність дослідження. Відповідно, його об'єктом у цій статті є український націоналізм, а предметом - історія та генеалогія ОУН.

В сучасній історичній науці не бракує досліджень з історії українського націоналізму. Класикою історіографії націоналістичного руху залишається праця П. Мірчука. Особливо цінним є її українське перевидання 2007 р., збагачене сучасним науковим апаратом Петро. Мірчук, Нарис історії ОУН. 1920-1939. Видання третє, доповнене. (Київ: Українська видав-нича спілка, 2007).. Серед сучасних досліджень вирізняється колективна монографія “Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія” Володимир Дзьобак, Ігор Ільюшин, Георгій Касьянов, Анатолій Кентій, Організація українських націо-налістів і Українська повстанська армія. (Київ: Наукова думка, 2005).. На увагу також заслуговують праці О. Багана, Д. Веде- нєєва і Г. Биструхіна, В. В'ятровича, В. Даниленка, О. Дарованця, Я. Дашкевича, Г. Дем'яна, Г. Касьянова, А. Кентія, Ю. Киричука, В. Косика, С. Кульчицького, О. Лисенка, М. Михальчен- ка, В. Муравського, І. Патриляка, М. Посівнича, А. Русначенка.

У той же час в сучасних історичних та політологічних дослідженнях, присвячених українському націоналізмові, ще недостатньо розкрита тема генезису різних формацій колись єдиної ОУН, особливо їх еміграційного періоду, та їхнього становлення в сучасній Україні. Серед інших можна відзначити дослідження В. Кулика, В. Панченка, кандидатську дисертацію Е. Андрющенка, у якій, в тому числі, подано і розгорнутий аналіз історіографії проблеми Едуард Андрющенко. “Українські праворадикальні організації у контексті суспільно-політичних про-цесів (кінець 1980-х - 2015 рр.)”. Канд. дис., Запорізький національний університет, 2015.. Добрим науковим

майданчиком для активізації таких досліджень стала постійно діюча наукова конференція “Ідеологія українського націоналізму на сучасному етапі розбудови Української держави”. У її рамках появилися наукові статті В. Бусленка, В. Труша, В. Рога, М. Молочка, Б. Паски. Ряд праць на теми історії та сучасного розвитку українського націоналізму опублікував і автор.

Завданням цієї статті є конспективний огляд витоків українського націоналістичного руху, становлення ОУН, її поділу на різні течії, їх подальшої генеалогії та становлення в сучасній Україні.

Дослідники націоналізму й самі учасники українського націоналістичного руху ХХ ст. розрізняли два його різновиди - стихійний та організований .

Стихійний націоналізм є виявом імпульсу національної спільноти чи її окремих членів до самозбереження та захисту перед небезпекою. Отож у його проявах переважає рефлекс, а не організована й усвідомлена дія. Доба стихійного націоналізму є найдовшою в історії України. Її найяскравішими проявами були самоорганізація та захист українців у моменти нападу татарських та інших степових орд, численні гайдамацькі повстання, селянські заворушення проти різноманітних загарбників української землі тощо.

Організований націоналізм від стихійного відрізняється тим, що в його основі лежать не тільки елементарні начала організованості, а й політичне осмислення доцільності та методів захисту інтересів своєї нації. Будь-яка націоналістична структура не тільки імпульсивно реагує на поточні антинаціональні прояви, але й свідомо керується принципами націоналістичного сітогляду, виробляє програмні перспективи розвитку нації та відповідно до них здійснює тактику політичної боротьби.

Початки українського організованого націоналізму відносять до 1891 р., коли в Полтаві було засновано першу націоналістичну організацію під назвою Братство Тарасівців. До числа засновників входив і М. Міхновський. У 1893 р. організація була викрита царською жандармерією, а її члени арештовані. Наступною спробою було створення 1900 р. у Харкові Революційної Української Партії (РУП). За свою програму вона прийняла написаний М. Міхновським маніфест “Самостійна Україна”. З часом РУП розділилася на ряд партій. Націоналістичною із них залишалася Українська Народна Партія (УНП), для якої М. Міхновський написав “Десять заповідей” Степан Ленкавський, Український націоналізм, Твори. Том 1, за редакцією О. Сича. (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002), 49. Ibid., 56-57 Олександр Сич. В уряді камікадзе. (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2016), 94-109..

Публіцистична діяльність М. Міхновського стала тою межею, від якої український національний рух з культурницького переріс у політичний. У час, коли вершиною політичного проектування долі України був її автономний статус у складі Росії, він перший виголосив і юридично та історично обґрунтував право України на власну державність. Над його ідеями глузували в тісних українських інтелектуальних та суспільно-політичних колах. Але коли ідея самостійності зреалізувалася у формі Української Народної Республіки (УНР), то саме вони її очолили, відправивши М. Міхновського на румунський фронт, аби “не заважав їм розбудовувати державу”. Доля М. Міхновського символічно започаткувала тенденцію, яка від того часу переслідує весь український націоналістичний рух - організований націоналізм веде боротьбу за Українську державу, але після досягнення цілі її очолюють політичні противники, які самих націоналістів відсувають від державної влади .

Після поразки Перших визвольних змагань осередки українського організованого націоналізму активізуються в Галичині, де складаються відносно сприятливі умови для його існування. В 1920 р. під проводом полковника Є. Коновальця постала Українська військова організація (УВО). На той час Західна Україна тимчасово перебувала у складі Польщі. УВО стала на чолі національного руху і методами підпільної збройної боротьби намагалася доказати міжнародній спільноті, що українці не погоджуються з існуючим станом та вимагають утворення власної держави. Свої структури УВО мала і в підсовєтській Україні. Однак в 1923 р. Рада послів Антанти ухвалила остаточне рішення про передачу Західної України до складу Польщі іпісля цього український національний рух розділився на три складові: націоналістичну, поло

Окрім УВО в цей час виникає ряд націоналістичних організацій у Західній Україні та за кордоном. Зокрема, в Галичині навколо керованого Д. Донцовим часопису “Заграва” в 1924 р. утворюється Українська Партія Національної Роботи (УПНР). Вона виявилася мертвона- родженим дитям українського націоналістичного руху і дещо пізніше влилася в легальне Українське Національно-Демократичне Об'єднання (УНДО), яке проводило угодовську щодо польського уряду політику. В цей же період серед студентів Українського таємного університету у Львові утворюється Група української державницької молоді (ГУДМ), а серед гімназистів - Організація вищих кляс українських гімназій (ОВКУГ). Обоє вони діють під спрямовуючим впливом УВО і в 1926 р. з її ініціативи об'єднуються у Спілку української націоналістичної молоді (СУНМ).

В той же час за кордоном у 1922 р. в Чехословаччині емігранти-галичани організувалися в Групу української національної молоді (ГУНМ). Її центральний керівний орган знаходився в Празі і видавав журнал “Національна Думка”. Натомість у середовищі наддніпрянської еміграції у 1925 р. відбувається злиття організацій Українського національного об'єднання, Союзу українських фашистів та Союзу визволення україни у Легію українських націоналістів (ЛУН). На її чолі став полковник армії УНР М. Сціборський, керівний орган знаходився у Празі, організація видавала журнал “Державна Нація”.

Знаковою подією для націоналістичного руху стала поява у 1926 р. фундаментальної праці Д. Донцова “Націоналізм”. Його значення в ідеології та історії націоналістичного руху полягає в тому, що Д. Донцов скристалізував ті ідеї, які витали в українському суспільно-інтелектуальному просторі, заклав системні основи ідеології українського націоналізму й остаточно запропонував для його позначення назву “націоналізм”. До того часу сам термін “націоналізм” був рідко вживаним в Україні, а до його актуалізації спричинився агресивний наступ більшовицького інтернаціоналізму, який у самих основах заперечував існування нації.

До кінця 20-х років ХХ ст. у розвитку націоналістичного руху назріла стадія, коли він вже не вміщувався у витворені організаційні рамки. З одного боку, УВО потребувала під свою підпільно-бойову діяльність підвести ідеологічно-програмний фундамент. А з іншого - розвиток ідеології українського націоналізму досягнув такого етапу, що на її базі і для реалізації її положень повинна була постати самостійна політична сила. Вона вже не вміщувалася в прокрустове ложе ні легальних українських угодовських партій, ні розрізнених націоналістичних гуртків.

З ініціативи Є. Коновальця 3-7 листопада 1927 р. у Берліні відбулася І конференція українських націоналістів, в якій брали участь представники УВО, СУНМ, ГУНМ та ЛУН. На Конференції було прийнято рішення вести спільну політику щодо злиття всіх названих організацій в єдину націоналістичну структуру. Для підготовки установчого конгресу створено Провід українських націоналістів (ПУН) та засновано друкований ідеологічний орган - журнал “Розбудова Нації”.

Однак з реальним втіленням такого рішення виникли труднощі. Перш за все в Галичині ряд провідних членів УВО, які перебували в легальних політичних партіях, не бажали втрачати можливості подальшої участі в них. А тому вони бачили майбутню об'єднану націоналістину організацію не як самостійну силу, а як допоміжний фактор дії для легальних українських партій. Зокрема ряд старих “увістів”, що належали до УНДО, намагалися радикальну молодіжну СУНМ, яка пізніше стала основою революційного крила ОУН, перевести зі сфери підпільно- революційної діяльності та підпорядкувати легальній УНДО Степан Ленкавський, Український націоналізм Твори. Том 1, зЗа редакцією О. Сича. (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002), 204-206..

З метою подолання розбіжностей 8-9 квітня 1928 р. відбулася ІІ конференція українських націоналістів. Вона підтвердила попередньо вироблені рішення, зобов'язала членів усіх націоналістичних організацій визначитися зі своєю партійною належністю і чітко вказала, що майбутня Організація українських націоналістів (ОУН) буде цілком незалежною політичною силою.

Установчий конгрес українських націоналістів відбувався у Відні з 28 січня по 3 лютого 1929 р.. Його учасниками було 28 делегатів та двоє гостей. Вони представляли названі вище організації - УВО, СУНМ, ГУНМ, ЛУН. Окрім них представлено було ще одну нову організацію, створену 1928 р. у Німеччині - Союз українських націоналістів (СУН) Володимир Муравський, “Передмова”, у Конгрес українських націоналістів 1929 р. Документи і ма-теріали: В. Муравський; НАН України. ЛНБ ім. В. Стефаника; Центр досліджень визвольного руху. (Львів, 2006), 7.. Характерно, що всі делегати були з еміграції і тільки 4 представляли осередки СУНМ та УВО з українських земель - С. Ленкавський, С. Охримович, Я. Барановський та Є. Зиблікевич Степан Ленкавський, Український націоналізм. Твори. Том 1, за редакцією О. Сича. (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002), 206..

Конгрес був настільки ґрунтовно підготовлений, що нагадував науковий симпозіум. На нього було подано 40 рефератів, з яких відчитано та ґрунтовно продискутовано тільки 12 і в результаті вироблено ідеологічні, програмні та статутні основи ОУН. В останній день Конгресу 28 делегатів прийняли присягу і стали першими її членами Петро Мірчук, Нарис історії ОУН. 1920-1939. Видання третє, доповнене. (Київ: Українська видавни-ча спілка, 2007), 74-86..

Створення та активна діяльність ОУН викликали активне несприйняття з боку легальних політичних партій. На адресу ОУН посипалися звинувачення в тому, що вона є провокаційною силою та діє на користь іноземних держав і розвідок. До слова кажучи, аналогічні звинувачення в бік правих політичних сил характерні для всіх країн Європи, зокрема і для політичного процесу в сучасній Україні. На це влучно вказує у своєму дисертаційному дослідженні Е. Андрющенко. Орієнтуючись на свої центри впливу, українські легальні партії повторювали сфабриковані у Москві та Варшаві звинувачення: совєтофільські - що ОУН створена німцями і діє проти СССР на користь Німеччини, полонофільські - що вона створена совєтською державою і діє проти Польщі Ibid., 90-93..

До того ж, в ідеологічному плані ОУН не стала пристосовуватися до домінуючої у світі лівої ідеологічної доктрини, а пішла проти течії, чим швидко стала помітною в суспільному житті, здобула популярність та авторитет.

1938 року в Роттердамі (Голландія) совєтський агент П. Судоплатов, підклавши бомбу, підступно ліквідував Провідника ОУН Є. Коновальця. Удар був добре прорахованим, бо Провідник був цементуючою фігурою ОУН, яка об'єднала достатньо різні за духом і кадровим потенціалом організації. Це сталося напередодні Другої світової війни і спричинило у провідних колах ОУН конфлікт. У його основу лягло різне бачення тактики політичних дій в умовах війни, а посилився він персональними непорозуміннями. В результаті витворилося дві організації з однаковою назвою, що їх популярно розрізняли за іменами провідників - ОУН-банде- рівська (ОУН-б) та ОУН-мельниківська (ОУН-м). Принагідно слід зазначити, що представники ОУН-м не згодні з таким визначенням і принципово вживають абревіатуру “ОУН”, наголошуючи, що залишаються єдиною і “справжньою” ОУН Степан Ленкавський, Український націоналізм. Твори. Том 1, за редакцією О. Сича. (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002), 250-258..

З початком Другої світової війни в міжнародній політиці активно стала розігруватися т. зв. “українська карта”. Керівництво нацистської Німеччини навіть розглядало різні варіанти створення Української держави. Використовуючи цей фактор, обидві ОУН ужили заходів до створення власних військових підрозділів Володимир Косик, Україна і Німеччина у Другій світовій війні. (Париж, Нью-Йорк, Львів: Наукове то-вариство імені Т. Шевченка у Львові, 1993), 72-81..

Перед початком німецько-польської війни в рамках німецької армії з українських націоналістів був створений допоміжний підрозділ Bergbauemhilfe, знаний в історії як “батальйон Сушка” (його командир - член ПУН полковник Роман Сушко). Він так і не був залучений до бойових дій, а після завершення німецько-польської війни розформований Ibid., 73; Андрій Боляновський, Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945). (Львів, 2003), 20-41..

Перед початком війни між нацистською Німеччиною та більшовицьким СССР ОУН-б, використовуючи контакти з командуванням німецької армії, домоглася створення двох батальйонів “Ролянд” та “Нахтігаль” загальною чисельністю приблизно 600 бійців. Після проголошення 30 червня 1941 р. у Львові Акта відновлення української державності вони були розформовані німецьким командуванням і значна частина їхнього складу увійшла до Української повстанської армії (УПА)Володимир Косик, Україна і Німеччина у Другій світовій війні. (Париж, Нью-Йорк, Львів: Наукове товариство імені Т. Шевченка у Львові, 1993), 146-155; Андрій Боляновський, Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945). (Львів, 2003), 41-74; Володимир Косик, Правда історії. Роки окупації України 1939-1944, (Збірник статей). (Київ: Українська видавнича спілка, 2008), 90-116..

Водночас ОУН-мельниківська зуміла організувати Буковинський курінь. Він прибув до Києва і його учасники активно включилися в розбудову тамтешнього національного життя. Однак за чітку проукраїнську спрямованість члени Буковинського куреня наприкінці 1941 р. були піддані німецькою владою арештам та ліквідації Василь Шипинський, “Український націоналізм на Буковині”, у ОУН 1929-1954. (Париж, 1955), 220; Володимир Косик, Правда історії. Роки окупації України 1939-1944 (Збірник статей). (Київ: Українська видавнича спілка, 2008), 99-116..

Протягом 1941-1942 рр. обома частинами ОУН були сформовані повстанські підрозділи. Ще в серпні 1941 р. Т. Боровець, який оголосив себе головним отаманом України та ідейним спадкоємцем С. Петлюри, також створив повстанську формацію “Поліська Січ”, що нараховувала 2-3 тис. бійців Володимир Дзьобак, Ігор Ільюшин, Георгій Касьянов, Анатолій Кентій, Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. (Київ: Наукова думка, 2005), 118-154.

В 1943 р. чисельніші повстанські підрозділи ОУН-б роззброїли та інкорпорували більшість конкурентних підрозділів Ibid., 152-154; Лев Шанковський, “Українська повстанча армія”, у Історія українського війська. Друге доповнене видання. (Київ: Панорама, 1991): 29-30.. Головним командиром УПА став Р. Шухевич. В момент найбільшого піднесення вона досягала чисельності 100 тис. бійців, а загалом через її ряди пройшло близько 300 тис. Останній бій останнього підрозділу УПА датований 1960 р. і відбувся на Тернопіллі.

1943 року з ініціативи ОУН-м німецьке командування дозволило створити з галицьких добровольців дивізію “Галичина” загальною чисельністю до 18 тис. У 1944 р. у бою під Бродами вона була розгромлена, її залишки відведені на Захід, а значна частина бійців поповнила ряди УПА Андрій Боляновський, Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945). (Львів, 2003), 340-399..

Перед завершенням Другої світової війни у 1945 р. за спільним погодженням з А. Мельником та С. Бандерою розпочався процес створення Української національної армії (УНА). Реорганізована дивізія “Галичина” була перейменована в 1 -шу дивізію УНА, а два полки 2-ї дивізії так і залишилися в зародку. Перед закінченням війни 1 -ша дивізія УНА здалася в полон союзникам антигітлерівської коаліції та була інтернована до Італії Ibid., 486-511..

Після завершення Другої світової війни обидві ОУН продовжували свою діяльність на еміграції. ОУН-м в організаційній розбудові опиралася на стару мережу, а ОУН-б довелося її створювати практично з нуля спочатку у форматі Закордонних частин (ЗЧ) ОУН, а з 1968 р. - уже цілісної ОУН-б Олександр Сич, “Степан Ленкавський в історії Організації українських націоналістів (1929-1977)”. (Ph. D. Канд. дис., Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, 2008), 100, 155..

Обидві формації ОУН намагалися тримати контакт зі своїми підпільними осередками в Україні. Для цього в структурі ОУН-б було створено спеціальну Референтуру крайових зв'язків (К-3), а в ОУН-мельниківській існував подібний відділ - “одинка” Олександр Сич, “Референтура Підсовєтських Справ - аналітичний орган Проводу Закордонних Частин ОУН”, у Вісник Прикарпатського університету. Політологія. Вип. 1 (2006): 38-47..

В 1953 р. на еміграції стосовно ОУН-б було застосовано майстерно сплановану провокацію совєтських спецслужб. В цей час в організації відбувалася внутрішня дискусія, виникла опозиція, а отже створився придатний грунт для реалізації провокації. В рамках спецопе- рації опозиційна до С. Бандери група Л. Ребета отримала нібито від підпільного Проводу ОУН в Україні радіограму, в якій йшлося, що він повинен скласти із себе повноваження і передати їх т. зв. “Трійці уповноважених”. У результаті дискусія набрала незворотного характеру і від ОУН-б відкололася група, що назвала себе ОУН-закордоном (ОУН-з), популярно знана як “двійкарі Олександр Сич, “Степан Ленкавський в історії Організації українських націоналістів (1929-1977)”. ... 100-116..

Така назва походить від того, що на завершальному етапі цієї дискусії 11лютого 1954 р. двоє зі складу “уповноважених” Л. Ребет та З. Матла поставили перед фактом третього, тобто С. Бандеру, і Провід ЗЧ ОУН, що вони беруть керівництво ЗЧ ОУН на себе. Оскільки ті не визнали правомірності таких дій, то 20 лютого 1954 р. “двійка” оголосила про створення ОУН-за- кордоном (ОУН-з). За підрахунками С. Мудрика до її складу ввійшло всього 18 членів ОУН-б. Про те, що чисельність цієї організації завжди була нечисельною і невпливовою в українських еміграційних колах стверджували також відомий дослідник політичної історії України І. Ли- сяк-Рудницький та прихильник антибандерівської опозиції П. Балей. До того ж сама ОУН з пізніше розкололася на оунівців при Закордонному представництві Української головної визвольної ради (ЗП УГВР) та ОУН-з Ibid., 115..

Характерно, що в 1957 р. Л. Ребета, а в 1959 р. С. Бандеру ліквідував один і той же агент КДБ Б. Сташинський Московські вбивці Бандери перед судом. Збірка матеріялів, за редакцією Данила Чайковського. Мюн-хен: Українське видавництво, 1965: 327-340.

Стосунки між трьома зазначеними гілками ОУН в еміграції складалися непросто. Після розколу 1939-1949 рр., важкого періоду протистоянь і взаємних звинувачень важко давалася справа налагодження контактів між ЗЧ ОУН та ОУН-м. Початкові спроби робилися ще в перші повоєнні роки, однак реально вони почали налагоджуватися лише з кінця 1947 р. і регулярно тривали до кінця 1950-х, не привівши, проте, до вагомих результатів у справі порозуміння Олександр Сич, “Степан Ленкавський в історії Організації українських націоналістів (1929-1977)”. .152. Володимир Панченко, “Бандерівці, мельниківці і “двійкарі”. ОУН в Україні протягом 1990-х рр.”. Історична правда, дата публікації 21 жовтня 2011, дата перегляду 01 серпня 2017. http://www.istpravda. com.ua/research/2011/10/21/59950.. Бандерівці продовжували звинувачувати мельниківців у колабораціонізмі, ті бандерівців - у братовбивствах. Проте разом вони були одностайні у критиці “двійкарів”, тавруючи їх як самозванців, опортуністів, ревізіоністів тощо .

Успішнішими міжорганізаційні контакти виявилися при підготовці до вшанування пам'яті першого Провідника ОУН Є. Коновальця в 20-ту річницю з дня його загибелі (1958 р.). Для цього провідні діячі всіх трьох формацій ОУН зібралися в Роттердамі, на могилі промовляли С. Бандера і Д. Ребет, а на урочистій академії А. Мельник. Можливо, таке порозуміннямало б продовження, однак невдовзі було вбито С. Бандеру, деякий час у діяльності ЗЧ ОУН домінували інші пріоритети і контакти загальмувалися. В середині 1960-х вони знову були відновлені С. Ленкавським, який після смерті С. Бандери став головою ПЗЧ ОУН. Як один зі співзасновників та чільних ідеологів ОУН, він мав однаково високий авторитет серед провідних членів обох організацій. Поступово ці контакти привели до значного зменшення напруження між двома організаціями .

З проголошенням Незалежності традиційні формації ОУН переносять свою діяльність в Україну. Після VII Великого збору (ВЗ), який проходив осінню 1987 р. у США, її значно активізує ОУН-б. Із цього часу пожвавішали зв'язки Проводу ОУН-б з Краєм, створено Тереновий провід в Україні на чолі з відомим політв'язнем З. Красівським, до якого ввійшли о. Я. Лесів, П. Дужий, Д. Гусяк, М. Зеленчук, М. Боринський Олександр Сич, “Степан Ленкавський в історії Організації українських націоналістів (1929-1977)”. ... 152. Сьомий Великий Збір Організації Українських Націоналістів (ОУН), Матеріали і постанови. Б. м.: Ви-дання Організацій Українських Націоналістів (ОУН), 1988: 10; Микола Матвіїський. “ОУН в Україні 1990-2005: підсумки розбудови організаційної структури” в Формат дії ОУН в умовах сучасного українського суспільства. Матеріали конференції. Делятин, 18-19листопада 2006р. (Івано-Франківськ, 2006): 7..

В 1991 р. під час відзначення 50-річчя Акта відновлення Української державності у Львові, в Україну повертається перший із чільних членів ОУН-б С. Стецько - на той час вже голова Проводу, обраного на VIII ВЗ, що відбувався в липні 1991 р. за кордоном Восьмий Великий Збір Організацї Українських Націоналістів (ОУН). Матеріяли і постанови. Б.м.: Видання Організацї Українських Націоналістів (ОУН), 1991: 5-8.. До речі, у своєму дисертаційному дослідженні Е. Андрющенко помилково стверджує, що цей ВЗ був останнім, які відбувалися за кордоном Едуард Андрющенко, “Українські праворадикальні організації у контексті суспільно-політичних про-цесів (кінець 1980-х - 2015 рр.)”. Канд. дис., Запорізький національний університет, 2015, 57.. Насправді, Х ВЗ ОУН-б також відбувався за кордоном. Причиною цьому було, очевидно, загострення стосунків із (ГСПО) “Тризуб” ім. С. Бандери. На це, зокрема, вказує один із чільних її діячів І. Сута) і вперше за участі делегатів з України Іван Сута, “Розвиток націоналістичного руху на сучасному етапі”. Бандерівець, дата публікації 21 лис-топада 2012 р., дата перегляду 04 серпня 2017 р. http://banderivets.org.ua/rozvytok-natsionalistychnogo-ruhu- na-suchasnomu-etapi.html.. У своїй діяльності вона відзначалася вольовими діями, часто не погоджуючи свої принципові рішення з Проводом ОУН-б. Ось і тепер одним із перших її кроків став розпуск Теренового проводу ОУН-б в Україні та створення Крайової екзекутиви (КЕ), яку вона ж і очолила. До її складу у ролі заступника ввійшов Р. Зварич, а членами стали М. Зеленчук, Д. Гусяк та ряд інших Микола Матвіїський, “ОУН в Україні 1990-2005: підсумки розбудови організаційної структури” в Формат дії ОУН в умовах сучасного українського суспільства. Матеріали конференції. Делятин, 18-19 листопада 2006р. (Івано-Франківськ, 2006): 8..

В той же час ОУН-б продовжує свою діяльність в Україні в нелегальному статусі, діючи в різних галузях суспільного життя через створені т. зв. “фасадні” структури - політичну партію Конгрес українських націоналістів (КУН), парамілітарну структуру Громадська спортивно- патріотична організація (ГСПО) “Тризуб” ім. С. Бандери, інші громадські організації: Всеукраїнське Братство ОУН-УПА, Всеукраїнська ліга українських жінок, Наукове товариство ім. М. Міх- новського, Педагогічне товариство ім. Г. Ващенка, молодіжні організації - створена в еміграції й перенесена на український грунт Спілка Української Молоді (СУМ) та пізніше створений із молодіжного крила КУН-у Молодіжний Націоналістичний Конгрес (МНК). Через різні обставини з 2001 р. головною з них стає Міжнародна благодійна установа “Центр національного відродження (МБУ ЦНВ) ім. С. Бандери.

ОУН-м також здійснює кроки щодо перенесення своєї діяльності в Україну. Зокрема для її активізації в 1990 р. в Україну прибуває один із чільних членів П. Дорожинський. Ефектним політичним кроком стала передача у серпні 1992 р. головою ОУН-м, який із 1989 р. одночасно був і Президентом УНР в екзилі, М. Плав'юком клейнодів УНР Президентові України Л. Кравчуку. Водночас, на відміну від ОУН-б, вона легалізовує свою діяльність і в 1993 р. реєструється як громадська організація Едуард Андрющенко. “Українські праворадикальні організації у контексті суспільно-політичних про-цесів (кінець 1980-х - 2015 рр.)”,. Канд. дис., Запорізький національний університет, 2015: 44; Б-2.“Наш погляд на факт утворення ОУН(д)”, у Інформатор (ОУН-б), № 1 (2005): 1-4.

В 2005 р. ОУН-м також зазнає розколу. Від неї відійшла група під керівництвом П. До- рожинського, яка назвала себе ОУН-державниками (ОУН-д). За повідомленнями засобів масової інформації 6 серпня 2005 р. в Києві відбулися установчі збори “міжнародного Об'єднання Українських Націоналістів (державників)”, у яких взяли участь “200 представників з усіх регіонів України та делегації з Канади, Німеччини, Бельгії, Румунії, Литви, Франції, Великої Британії, Росії”. На прес-конференції для засобів масової інформації у серпні 2005 р. П. Дорожинський, який і очолив новостворену організацію, заявив, що головним завданням ОУН(д) є “об'єднання націоналістичних та національно-демократичних сил”, а співпраця будуватиметься в першу чергу з ОУН (в Україні) та КУН D-2. “Наш погляд на факт утворення ОУН(д)”, у Інформатор (ОУН-б), № 1 (2005): 1-4..

Натомість ОУН-з фактично відмовилася від розгортання активної діяльності в Україні, надалі зосередившись на культурно-просвітницькій праці в країнах перебування української діаспори. Нерідко її представники Т. Гунчак та А. Камінський виступали з лекціями в українських університетах. Одним із небагатьох проявів суспільно-громадської діяльності ОУН-з в Україні стало продовження з 1991 р. видання у Києві часопису популярного еміграційного часопису “Сучасність”, співредакторами якого були Т. Гунчак та І. Дзюба Едуард Андрющенко, “Українські праворадикальні організації у контексті суспільно-політичних про-цесів (кінець 1980-х - 2015 рр.)”, Канд. дис., Запорізький національний університет, 2015: 44; Володимир Панченко. “Бандерівці”, “мельниківці” і “двійкарі”. ОУН в Україні протягом 1990-х рр.”, Історична правда, дата публікації 21 жовтня 2011, дата перегляду 01 серпня 2017. http://www.istpravda.com.ua/ research/2011/10/21/59950..

У результаті перипетій, пов'язаних із політикою С. Стецько щодо вибору інструментів легальної політичної дії ОУН-б в Україні, у 1993 р. виникло угрупування, що назвало себе партією ОУН в Україні (ОУНвУ). Насправді, жодного стосунку до оунівської генеалогії воно не має. Ініціатором його створення був відомий політв'язень І. Кандиба, який виступав з ідеєю легалізації ОУН. Деякий час він мав контакти з ОУН-б, але ніколи не був її членом. Після його смерті, а особливо після приходу в ОУНвУ Р. Козака, воно явно починає виконувати замовні ролі в політичних сценаріях Едуард Андрющенко, “Українські праворадикальні організації у контексті суспільно-політичних про-цесів (кінець 1980-х - 2015 рр.)”, Канд. дис., Запорізький національний університет, 2015: 48; Іван Сута, “Розвиток націоналістичного руху на сучасному етапі”, Бандерівець, дата публікації 21 листопада 2012 р., дата перегляду 04 серпня 2017 р. http://banderivets.org.ua/rozvytok-natsionalistychnogo-ruhu-na- suchasnomu-etapi.html: 8..

Таким чином, історія українського організованого націоналізму сягає своїми витоками кінця ХІХ ст. і світоглядно та організаційно він закорінений у Наддніпрянській Україні. Із завершенням Перших визвольних змагань в Галичині склалися відносно сприятливі умови для розвитку українського націоналізму. У 1929 р. ряд розрізнених націоналістичних організацій об'єднуються в єдину ОУН. Вона виступила організатором національно-визвольної боротьби 40-50-х років ХХ ст. і справила вагомий вплив на перебіг української історії.

Під дією різноманітних внутрішніх і зовнішніх факторів ОУН у 1939-1940 рр. зазнала розколу і розділилася на дві самостійні організації, популярно розрізнювані за іменами своїх лідерів як ОУН-м та ОУН-б.

Своєю чергою, ОУН-б в еміграції, діючи у форматі ЗЧ ОУН, зазнала чергової провокації совєтських спецорганів і від неї відійшла група осіб, які створили ОУН-з. Пізніше ця організація розшарувалася між двома еміграційними центрами впливу - ОУН-з та УГВР.

Легалізувавши свою діяльність ув незалежній Україні як громадська організація, ОУН-м у 2005 р. зазнала внутрішньої кризи і в результаті від неї відійшла частина членів на чолі з П. Дорожинським, яка утворила ОУН-д. ОУН-б не легалізовувала своєї діяльності в Україні, а натомість діяла через мережу т. зв. “фасадних” структур, основною з яких від 2001 р. є МБУ ЦНВ ім. С. Бандери. Натомість ОУН-з не здійснювала дій щодо своєї організаційної присутності в Україні. Жодного стосунку до оунівської генеалогії не має ОУНвУ, створена 1993 р.

Тема, розкрита у цій статті, дає перспективу подальшого дослідження впливу різних фракцій ОУН на формування сучасного націоналістичного руху в Україні.

REFERENCES

український націоналізм оун

1.Andryushchenko, Eduard. “Ukrayins'ki pravoradykal'ni orhanizatsiyi v konteksti suspil'no-politychnykh protsesiv (kinets' 1980-kh - 2015 rr.)”. Ph. D. diss., Zaporiz'kyy natsional'nyy universytet, 2015. Lenkavs'kyy, Stepan. Ukrayins'kyy natsionalizm Tvory, Tom 1. Za redaktsiyeyu O. Sycha. (Ivano-Frankivs'k: Lileya-NV, 2002). (in Ukrainian).

2.Bolyanovs'kyy, Andriy. Ukrayins'ki viys'kovi formuvannya v armiys'kykh sylakh Nimechchyny (19391945). (L'viv, 2003). (in Ukrainian).

3.D-2. “Nash pohlyad na fakt utvorennya OUN (d)”, Informator (OUN-b), № 1 (2005). (in Ukrainian).

4.Dz'obak Volodymyr, Il'yushyn, Ihor, Kas'yanov, Heorhiy, Kentiy Anatoliy. Orhanizatsiya ukrayins'kykh natsionalistiv ta Ukrayins'ka instantsiyna armiya. Kyiv: Naukova dumka, 2005. (in Ukrainian).

5.Kosyk, Volodymyr. Pravda istoriyi. Roky okupatsiyi Ukrayiny 1939-1944 (Zbirnyk statey). (Kyiv: Ukrayins'ka vydavnycha spilka, 2008). (in Ukrainian).

6.Kosyk, Volodymyr. Ukrayina i Nimechchyna u Druhiy svitoviy viyni. (Paryzh,N'yu-York, L'viv: Naukovyy tovarystvo im. T. Shevchenka u L'vovi, 1993). (in Ukrainian).

7.Lenkavs'kyy, Stepan. Ukrayins'kyy natsionalizm. Tvory. Tom 1. Za redaktsiyeyu O. Sycha. (Ivano- Frankivs' k: Lileya-NV, 2002). (in Ukrainian).

8.Matviys'kyy, Mykola. “OUN v Ukrayini 1990-2005: pidsumky rozbudovy orhanizatsiynoyi struktury”. Format diyi OUN v umovakh suchasnoyi ukrayins'koyi suspil'stva. Materialy konferentsiyi. Delyatyn, 1819 lystopada 2006 r. (Ivano-Frankivs'k, 2006). (in Ukrainian).

9.”Mizhnarodna blahodiyna ustanova “Tsentr natsional'noho vidrodzhennya im. Stepana Bandery”, Natsionalizm i hlobalizm u rozvytku natsional'nykh ekonomik: svitova ta vitchyznyana praktyka. Materialy naukovoyi konferentsiyi. Dnipropetrovs'k, 25-26 travnya 2007 r., Nauk. red. O. M. Sych. Ivano-Frankivs'k: Misto NV, 2007. (in Ukrainian).

10.Mirchuk, Petro. Narys istoriyi OUN. 1920-1939. Vydannya tretye, dopovnene. (Kyiv: Ukrayins'ka vydavnycha spilka, 2007). (in Ukrainian).

11.Muravs'kyy, Volodymyr. “Peredmova”, Konhresi ukrayins'kykh natsionalistiv 1929 r. Dokumenty ta materialy: V. Muravs'kyy; NAN Ukrayiny. LNB im. V. Stefanyka. (in Ukrainian).

12.Moskovs 'ki vbyvtsi Bandery pered sudom. Zbirka materialiv po redaktsiyi Danyla Chaykovs 'koho. Myunkhen: Ukrayins'ke vydavnytstvo, 1965. (in Ukrainian).

13.Panchenko, Volodymyr. “Banderivtsi”, “mel'nykivtsi” ta “dviykari”. OUN v Ukrayini protyahom 1990-kh rr.”, Istorychna pravda, data publikatsiyi 21 zhovtnya 2011, data perehlyadu 01 serpnya 2017. http://www.istpravda.com.ua/research/2011/10/21/59950.

14.Sych, Oleksandr. “Istorychnyy rozvytok ukrayins'koho orhanizovanoho natsionalizmu”, Osnovy natsional'nosti. KursI. Ivano-Frankivs'k: Instytut politychnoyi osvity VO “Svoboda”, 2008: (in Ukrainian).

15.Sych, Oleksandr. “Referentura Pidzovets'kykh Spravakh - analitychnyy orhan Provodu Zakordonnykh Chastyn OUN”, Visnyku Prykarpats'koho universytetu. Politolohiya. Vyp. 1 (2006). (in Ukrainian).

16.Sych, Oleksandr. U uryadi kamikadze. (Ivano-Frankivs'k: Lileya-NV, 2016). (in Ukrainian).

17.Sych, Oleksandr. “Stepan Lenkavs'kyy v istoriyi Orhanizatsiyi ukrayins'kykh natsionalistiv (19291977)”. (Ph.D. diss, Natsional'nyy pedahohichnyy universytet im. M. P. Drahomanova, 2008). (in Ukrainian).

18юShankovs'kyy, Lev. Ukrayins'ka povstancha armiya v Istoriyi ukrayins'koho viys'ka. Druhe dopovnene vydannya. (Kyiv: Panorama, 1991). (in Ukrainian).

19.Shypins'kyy, Vasyl'. Ukrayins'kyy natsionalizm na Bukovyni v OUN 1929-1954. (Paryzh, 1955). (in Ukrainian).

20.S'omyy Velykyy Zbir Orhanizatsiyi Ukrayins'kykh Natsionalistiv (OUN), Materialy ta postanovy. B. m.:

21.Vydannya Orhanizatsiy Ukrayins'kykh Natsionalistiv (OUN), 1988. (in Ukrainian).

22.Suta, Ivan. “Rozvytok natsionalistychnoho rukhu na suchasnomu etapi”. Banderivets', data publikatsiyi 21 lystopada 2012r., Data perehlyadu 04 serpnya 2017 r. http://banderivets.org.ua/rozvytok-natsionalistychnogo-ruhu-na-suchasnomu-etapi.html. (in Ukrainian).

23.Tsentr doslidzhen' vyzvol'noho rukhu. (L'viv, 2006), 7. (in Ukrainian). Lenkavs'kyy, Stepan. Ukrayins'kyy natsionalizm. Tvory. Tom 1. Za redaktsiyeyu O. Sycha. (Ivano-Frankivs'k: Lileya-NV, 2002). (in Ukrainian).

24.Vos'myy Velykyy Zbir Orhanizatsiy Ukrayins'kykh Natsionalistiv (OUN). Materialy ta postanovy.

Размещено на Allbest.ru