Особливості взаємовідносин між командним складом відділів УПА та керівниками структурних підрозділів ОУН у Карпатському краї (1944-1947 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості взаємовідносин між командним складом відділів УПА та керівниками структурних підрозділів ОУН у Карпатському краї (1944-1947 рр.)

В умовах розбудови незалежної Української держави відбувається формування національної свідомості, посилення інтересу до історичного минулого, діяльності тих народних звитяжців, які своїми героїчними вчинками наближали час визволення українського народу з-під окупації і поневолення. Поряд із дослідженням збройної боротьби українського визвольного руху проти репресивно-каральної системи важливим аспектом є вивчення особливостей морально-психологічного клімату, побудови субординаційної, ієрархічної структури взаємовідносин тощо. Саме від цього аспекту залежала оперативність, чіткість виконання наказів, а відтак в умовах постійних бойових дій і життєздатність українського визвольного руху. У цьому контексті важливим нам видається необхідність з'ясування особливостей взаємовідносин між командним складом відділів УПА та керівниками структурних підрозділів ОУН у Карпатському краї (Дрогобицька, Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька області).

Окремі комплексні дослідження, присвячені вивченню цих проблем, відсутні. У цілому про взаємовідносини командного складу відділів УПА та керівниками структурних ланок ОУН довідуємося з узагальнюючих праць А. Кентія, Ю. Киричука, А. Русначенка Анатолій Кентій, Нарис боротьби ОУН-УПА в Україні (1946-1956рр.). (Київ: Інститут історії України НАН України, 1999), 111; Юрій Киричук, Український національний рух 40-50-х років XX століття: ідеологія та практика. (Львів: Добра справа, 2003), 464; Анатолій Русначенко, Народ збурений: Націо-нально-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940 - 50-х роках. (Київ: Університетське видавництво “Пульсари”, 2002), 519.. Фактори, які впливали на особливості взаємовідносин керівного складу ОУН і УПА, розглядають у своїх працях дослідники українського визвольного руху Г. Стародубець Галина Стародубець, Генеза українського повстанського запілля. (Тернопіль: Підручники і посібники, 2008), 464. та І. Патриляк Іван Патриляк, “Встань і борись! Слухай і вір...”: українське націоналістичне підпілля та повстан-ський рух (1939-1960рр.). (Львів: Часопис, 2012), 592.. До питання виникнення конфліктних ситуацій у середовищі підпілля звертався автор цього нарису Василь Ільницький, “Причини та наслідки виникнення конфліктних ситуацій у середовищі підпілля Карпатського краю ОУН (1945-1952)”, Сумський історико-архівний журнал. Науковий журнал з історії та архівознавства України XXVII (2016): 51-58.. Проте узагальнююче дослідження, у якому розкриваються ці аспекти, відсутнє. Частково заповнити цю лакуну покликана дана публікація.

Оскільки на територіях паралельно діяли широкорозгалужена структура ОУН і відділи УПА, потрібно було налагодити між ними конструктивні, ділові стосунки. Вищими щаблями, на яких встановлювалися практичні відносини, були Воєнна округа УПА (далі - ВО) та Крайовий (до 1945 р. - обласний) провід у структурі ОУН. При цьому роль і функції ОУН не зводилися тільки до політичної партії, адже виконували і пропагандивну, і організаційну, і адміністративну функції. Зв'язок між УПА і ОУН здійснювався у такий спосіб. Командир ВО входив до складу крайового (до 1945 р. - обласного) проводу ОУН із правом голосу. Він мав орієнтуватися в усій роботі ОУН, зокрема у функціонуванні її адміністративного апарату, що був таким же апаратом Воєнної округи. З іншого боку, зважаючи на те, що посади командирів ВО обіймали особи, які не були членами ОУН, крайовий провід ОУН часто міг тільки висловлювати свої побажання щодо проведення бойових акцій, однак права видавати доручення, накази щодо УПА не мав. Тобто гармонія відносин між керівниками ОУН і УПА на певній території залежала від рівня свідомості, світогляду, морально-ділових якостей. Починаючи від округи до району включно, у відповідних проводах на цих щаблях були військові референти даних проводів. В УПА їх називали організаційно-мобілізаційними, або скорочено - “оргмобами”. Вони були членами організації і структурно їй підпорядковувалися. Їхніми діловими зверхниками на своїх ділянках були два начальники відділів штабу ВО, а саме: організаційно-персональний і тиловий. “Оргмоби” зі своїми відповідно до потреб розбудованими апаратами були продовженням перерваного на щаблі ВО територіального поділу, але вже зі звуженими до цілком адміністративного характеру функціями. По лінії організаційно-персонального відділу ВШ (далі - військовий штаб) ВО до обов'язків “оргмоба” належало: здійснювати реєстри військовозобов'язаного населення у терені, шукати необхідних фахівців, поповнювати добровольцями недокомплектовані чи новобранцями новосформовані відділи. По лінії тилового відділу штабу мав обов'язок збирати, накопичувати зброю та амуніцію, забезпечувати нею відділи, у співпраці з господарчим референтом ОУН налагоджувати харчування, організовувати, магазинувати медикаменти, постачати їх шпиталям, дбати про організацію виробничих верстатів. До нього належали також організація і керівництво локальними самооборонними відділами (СКВ).

Для врегулювання внутрішньоорганізаційних відносин, встановлення субординації між різними підрозділами було видано спеціальну інструкцію ч. 1/44 (залучник до нак. Ч. 2/44 від 1 лютого 1944 р.): “Найменшу теренову цілість творить область (Воєнна округа). Тим то обласному провідникові підлягають усі референти області з військом і СБ включно. Військо і СБ, починаючи від округи включно до станиці, не підлягають тереновим провідникам, а своїм діловим зверхникам. К-р ВО підлягає: а) КВШ (Крайовий військовий штаб - В. І.) і б) Обл. провідникові. До а) в усіх чисто військових справах; б) у політичних; і теренових справах та 3. У взаємовідносинах із іншими референтурами області <...> Командири ВО звітують Обласним провідникам загально про цілість військової праці” ГДА СБУ, ф. 13, спр. 376, т. 62, арк. 98..

Урегульовувалося питання видання наказів до відділів ВО, які переважно підписував командир ВО, начальник штабу або ад'ютант. Водночас, якщо накази стосувалися політичних і теренових справ, їх мали підписувати командир ВО і тереновий провідник. Коли командир ВО узгоджував ці справи з тереновим провідником, а останній не мав змоги підписати наказ, тоді командир ВО зазначав у документі: “За порозумінням з обл. Провідником”. Тереновий провідник сам, без командира, жодних наказів війську не віддавав. До штабу ВО входив і начальник організаційно-мобілізаційного відділу штабу. Отже, КВШ і ВШВО (далі - Військовий штаб Воєнної округи) займалися всією військовою роботою в краї чи області Ibid..

У документах підпілля чітко розмежовувалися функції між провідниками ОУН і командирами відділів УПА. Так, командир відділу (сотенний) не був зверхником районного провідника, він не мав права йому наказувати щодо організаційно-політичних питань, підпорядковувати його собі, але для проведення конкретної акції мав право вимагати від нього кур'єрів, інформації про терен. Усі акції мали проводитися після узгодження з провідником районного проводу, а звітуватися про них - відповідному тереновому провідникові ГДА СБУ, т. 61, арк. 56-57.. У наказі Ч. 9 - “Замок” з дня 25.9.1944 р. точка 2” зазначалося, що відділи в терені діють під керівництвом провідника терену, а основні завдання отримують від своїх вищих зверхників (діяти шляхом засідок підвідділів - чот). Право віддавати завдання кожному відділу і підвідділу УПА надавалося провідникам районів і вище, на території яких підвідділ дислокувався. Водночас наказувалося перейти від регулярно-військових форм боротьби до “боєво-партизансько-ди- версійних” форм. Бойові удари слід скеровувати проти опірних пунктів супротивника і передовсім керівних осіб Ibid., ф. 65, спр. С-9079, т. 54, арк. 263.. У наказі крайового провідника Карпатського краю Ярослава Мельника - “Роберта” зазначалося: “Від вересня 1945 р. кожна акція повинна бути детально описана у звіті. Звіт повинен бути переданий тому тереновому провіднику, який доручав акцію. Якщо акція мала пропагандивний характер, детальний звіт подавав політвиховник. Так само відповідному тереновому провіднику і діловому зверхнику на ступінь вище”. У цьому наказі акцентувалася увага на необхідності вести пропаганду серед молоді, особливо шкільної Ibid., ф. 13, спр. 376, т. 61, арк. 59..

З метою налагодження оптимальної взаємодії, чіткого підпорядкування та взаємовідносин між ОУН і УПА у Карпатському краї провідник крайового проводу Я. Мельник-“Роберт” видав у вересні 1945 р. наказ, за яким усі повстанські формування, що дислокувалися на відповідних теренах, поряд із підпорядкуванням військовому командуванню підлягали і місцевому проводові ОУН. Отже, командири мали подвійне звітування - штабу ВО “Говерля” та окружному провідникові ОУН. Проте відділи УПА продовжували виконувати накази, інструкції, вишкільні матеріали вищого військового командування. Командир відділу самостійно керував бойовою одиницею, розв'язував питання реорганізації, кадрових ротацій, підвищення стрільців у військових ступенях, заохочення і покарання, проте акції мав узгоджувати з провідником ОУН відповідного терену, який відповідав за політичну ситуацію. Усе вищесказане, на думку дослідника Анатолія Кентія, сприяло зміцненню зв'язків ОУН і УПА, поверненню до підпільно-партизанських дій, а “УПА все більше набувала рис місцевого, а не загальноукраїнського характеру” Олександр Лисенко, “Боротьба збройних відділів ОУН і УПА з радянським карально-репресивним апа-ратом”, у Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси, ред. Станіслав Кульчицький. (Київ: Інститут історії України НАН України, 2005), 370..

Згідно з наказом ч. 11 провідника Карпатського крайового проводу ОУН Я. Мельника- “Роберта” і командира ВШ сотника М. Твердохліба-“Грома”, у жовтні 1945 р. були дані пояснення й доручення: відділи УПА мали ієрархічне військове зверхництво, тобто командирів, від яких одержували основні накази, вказівки, інструкції, матеріали до вишколів, яким передавали звіти. За даним командиром забезпечувався насамперед контроль відділів, внутрішня реорганізація, персональні зміни, підвищення ступенів і покарання. Проте у час радянського інтенсивного наступу він мусив вишколювати й вести акції партизанськими конспіративними методами, часто перебуваючи у рейдах далеко від постійних місць дислокації. Не маючи тривалий час контакту зі своїм безпосереднім військовим зверхником, командир відповідного відділу чи підвідділу контактував з відповідним тереновим провідником і йому підпорядковувався. За пропагандивну складову терену відповідав тереновий провідник. Тому відділ мусив проводити роботу тільки так, як він наказував, без відхилень і недопрацювань. Відповідно до цього, командир сотні був підшефний надрайонному провіднику, командир чоти - районному. При цьому командир відділу - сотенний - не був зверхником районного провідника, він не мав права йому наказувати з організаційно-політичних питань, віддавати накази. Натомість мав правовимагати від районного провідника розвідувальні дані при підготовці до проведення акцій, кур'єрів, місця постою, інформацію про терен, пресу, доповнення у забезпеченні, амуніції. Районний провідник не міг видати відділу більше амуніції, як 3 000 набоїв одного виду. Загалом відділ мав прохарчовуватися самостійно, але траплялися випадки, коли допомога територіальної сітки була необхідною, тому він мав право вимагати харчів. Командир відділу виловлював дезертирів через районного провідника, який мав йому в цьому допомагати. Якщо дезертир не з'являвся у відділ, він передавав справу для розслідування вищому проводу. Командир відділу не мав права відпускати стрільців у відпустку (таке поняття ніде не практикувалося). У виняткових випадках, якщо відлучення було вкрай необхідним, то стрілець мусив мати посвідчення з підписом дотичного командира, коли і чому відпускався та коли мав повернутися. Контакти, співпраця і розмови між командирами і тереновими провідниками мали бути суворо законспірованими обома сторонами. Будь-які акції в терені мали проводитись погоджено з тереновими провідниками того терену, на якому перебував відділ. Після проведення акції командир давав звіт відповідному тереновому провідникові ГДА СБУ, ф. 13, спр. 376, т. 61, арк. 56, 57, 59, 347..

У наказах Я. Мельника-“Роберта” від 2 листопада 1945 р. усі відділи УПА, які дислокувалися у відповідних теренах, крім ділового зверхництва, підпорядковувалися тереновим провідникам. Цим же наказом забезпечувалися за провідниками теренів усі компетенції відділів щодо тактичного аспекту, за винятком оперативних і персональних справ, які регулювали винятково вищі військові інституції (УПА). Командири тактичних відтинків мали своїм обов'язком готувати подвійну звітність - діловому зверхникові ШВО і Окружному провідникові. Найнижчим організаційним чинником, що користувався управлінням керівництва в тактичному плані дій відділів, був районний провідник. При цьому командири відносних бойових одиниць усі основні завдання одержували від своїх вищих ділових зверхників.

Сотні на території воєнної округи підпорядковувалися крайовому (обласному) проводові і військовому референтові крайового (обласного) проводу, який очолював штаб УПА воєнної округи. Сотні УПА, які оперували на території окружних організацій, підпорядковувалися окружним проводам і військовим референтам. Однак це підпорядкування мало умовний характер, оскільки сотенні командири діяли самостійно. За свідченнями О. Луцького, найбільш сильними військовими округами були Станіславська і Тернопільська, а Львівська і Дрогобицька - значно слабшими Ibid., спр. 372, т. 9, арк. 333..

До обов'язків теренових провідників входило: 1) підтримувати з відділом постійний контакт, щоб спільно розв'язувати поставлені завдання; 2) надавати відділу допомогу в забезпеченні його одягом, взуттям, білизною, літературою і ліками (тереновий провідник міг це здійснювати за допомогою господарчого референта, референта пропаганди і УЧХ); 3) надавати відділу зв'язки на території; 4) він не мав права забирати стрільців з відділу (міг робити це тільки після погодження із командиром відділу); 5) дезертирів терен передавав до відділу, з якого ті втекли. За жодних умов не можна було переховувати дезертира. Водночас тереновий провідник мав право розслідувати причини дезертирства і впливати на міру покарання. Попри це, особливо на низових щаблях, траплялися випадки переховування дезертирів, надання їм роботи (за подібні вчинки загрожувала смертна кара); 6) тереновий провідник, пропагандист мали право оглядати відділ; були зобов'язані допомагати і підсилювати політвиховну роботу шляхом відправ зі старшинами і підстаршинами, промов до стрільців; 7) тереновий провідник безпосередньо повідомляв командирові відділу про недоліки і спільно виправляли їх на місці; 8) для боротьби з агентурою надсилав у відділ референта СБ; 9) тереновий провідник мусив постійно особисто чи письмово інформувати відділ про стан у терені щодо рейдів радянських груп.

Тобто, на перший погляд, чітко прописані права та обов'язки командного складу УПА та провідників ОУН потребували постійного роз'яснення. Так, після повернення з рейду до Словаччини Д. Вітовський видав наказ ч. 4 від 20 жовтня 1945 р., у якому йшлося: “Тереновим районним проводам постійно вглядати, контролювати і опікуватися пвд., їх працею, ви-ловленням, або покаранням дезертирів, засмотрювати пвд. у літературу, реферати. Тому що за- обсервовано случаї невиконання наказів теренових провідників к-рами пвд., пригадую: а. Кожний районний провідник являється організаційно зверхником к-ра пвд. б. Кожний к-р пвд. негайно зв'яжеться з тереновим провідником і згідно плану занять одержаного від к-ра відтинка (КВ) усталять додаткові завдання для пвд. в. Нема мови про брак зв'язку, відсутність провідника, а пвд., користаючи з цього, не діє. г. Накази рай. і надрай. провідників к-ри мусять виконувати так, як накази КВ. д. Невиконання наказу або бездіяльність карати буду революційним судом”¹⁵. У листі Р. Шухевича до В. Сидора-“Шелеста” від 16 серпня 1945 р. зазначалося, що уже на той момент відділи необхідно було реорганізовувати у форму боївок, підпорядкованих місцевим провідникам, хоча не виключено, що ще є можливість вислати їх у рейди. Тих, хто в рейди не піде, слід було розпорошити по території¹⁶.

Доводилося постійно доповнювати (повторювати) командирам УПА та провідникам ОУН. Зокрема, у наказі УПА-Захід з огляду на серйозні недоліки у взаєминах організаційної сітки та відділів УПА усім тереновим провідникам та їхнім референтам рекомендувалося постійно оглядати, контролювати та забезпечувати якомога повнішу опіку над стаціонуючими на їхніх теренах відділами УПА та постійно забезпечувати їх усім необхідним (звичайно, за наявності на самій території). Обов'язком усіх теренових провідників завжди були огляд стану відділів, їхньої роботи, успіхів та недоліків, постачання їм відповідної літератури, постійні відвідини, виголошення рефератів, розмови, допомога, участь у стрілецьких святах, повстанських ватрах тощо. Вагомим було налагодження тісного контакту з командним складом відділів УПА, а тим самим і намагання добитися найкращих взаємин та продуктивності у праці. Практикувалося кожні два тижні проводити наради теренових проводів із командним складом відділів УПА, які дислокувалися на їхніх територіях, як для звітування про виконання доручень за звітній період, так і для визначення нових завдань на наступні два тижні .

Попри доволі чітко розписані правила взаємовідносин, у практичному житті часто траплялися конфліктні ситуації. Так, у документах репресивно-каральних органів від 1945 р. містилась інформація, що між командиром В. Андрусяком-“Різуном” і М. Хмілем-“Всеволодом” існували серйозні непорозуміння, хоча насправді вони були дріб'язковими і ґрунтувалися на особистому конфлікті.

Отже, узагальнюючи питання взаємин між ОУН і УПА, зазначимо: з метою налагодження оптимальної взаємодії, чіткого підпорядкування та взаємовідносин між цими структурами у Карпатському краї всі повстанські формування, які дислокувалися на відповідних теренах, поряд із підпорядкуванням військовому командуванню підлягали і місцевому проводові ОУН. Тобто командири мали подвійне звітування - штабу ВО “Говерля” та окружному провідникові ОУН. Сотні на території воєнної округи підпорядковувалися крайовому (обласному) проводові й військовому референтові крайового (обласного) проводу, який очолював штаб УПА воєнної округи. Сотні УПА, які оперували на території окружних організацій, підпорядковувалися окружним проводам і військовим референтам. Однак командир відділу самостійно керував бойовою одиницею, розв'язував питання реорганізації, кадрових ротацій, підвищення стрільців у військових ступенях, заохочення і покарання, проте акції мав узгоджувати з провідником ОУН відповідного терену, який відповідав за політичну ситуацію.

упа командний конфліктний взаємовідносини

Размещено на Allbest.ru