Проблема "Франко-Грушевський" в історіографічному дискурсі

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94 (477) :930.1

Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу

ПРОБЛЕМА “ФРАНКО - ГРУШЕВСЬКИЙ” В ІСТОРІОГРАФІЧНОМУ ДИСКУРСІ

Василь Педич

В українській інтелектуальній історії накопичилася значна кількість тем, інтерпретація яких здебільшого залежить від світоглядних уподобань дослідника, а не від його поінформованості про наявні джерела чи ознайомленості із контекстом ситуації. До таких тем передусім належать міжособистісні стосунки видатних представників нашої історії другої половини ХІХ - першої третини ХХ ст., значно ускладнені, попри особливості власного характеру, також неприхильними обставинами суспільно-політичного життя та вузькістю, через організаційну слабкість українського національного руху, поля для якомога повнішої реалізації власних ідей. Все це робило достатньо непрості відносини, характерні для будь-якого творчого середовища, ще більш напруженими, а подекуди й гостро-конфліктними. Дослідники цих взаємовідносин, попри бажання залишатися незаангажованими, на практиці мимоволі змушені були дивитись на хід подій очима одного зі своїх героїв, адже залишена й доступна джерельна база не завжди вповні репрезентативна. Чи не найбільш типовим прикладом таких тем, на нашу думку, є відносини найпомітніших українських інтелектуалів зламу ХІХ-ХХ ст. Івана Франка та Михайла Грушевського. Тональність, у якій переповідались їхні стосунки, особливості авторського підходу до структурування наявних джерел, слугували своєрідним ключем для пізнання світогляду самого дослідника та розуміння його ідейних настанов.

Загалом джерельна база вивчення взаємин двох учених є добре знана та навряд чи поповниться чимось новим і суттєвим. Перша згадка про М. Грушевського у спадщині І. Франка - це його фраза у листі до М. Драгоманова: “Про Грушевського я не знаю багато. Він дебютував у нашій літературі декількома новелами під підписом Михайло Заволока і навіть написав був роман “Свої й чужі” - річ зовсім слабу. Щодо політичних поглядів він, здається барвінща- нин...” “Лист І. Франка до М. П. Драгоманова”, у Франко І. Зібрання творів у п `ятдесяти томах, т. 49. Листи (1886-1894), (Київ: Наукова думка, 1986), 508.. М. Грушевський, натомість, своє перше ставлення про Каменяра формує на підставі неприхильного відгуку про нього О. Барвінського. Незважаючи на отримані застереження, М. Грушевський, одразу після переїзду до Львова, знайомиться з І. Франком і його планами щодо видань НТШ, сприяє йому в обранні до складу Товариства та залучає до широкого кола найрізноманітніших організаційних і видавничих справ. Відтоді й до перенесення “Літературно-наукового вісника” до Києва їхні стосунки є товариськими, хоча, як зазначає більшість дослідників, не переростають у дружні. Розлоге листування того часу дозволяє пересвідчитись у глибокій взаємоповазі та подібності позицій як у наукових, так і в громадсько-політичних справах. Першими тріщинами, що надалі поглибили взаємне непорозуміння, було перенесення “Вісника” до Києва, котре позбавило І. Франка довголітнього сталого заробітку, та неприхильна позиція М. Грушевського, зайнята стосовно праці Каменяра з історії української літератури. Ще більше погіршили стосунки фінансові претензії письменника до М. Грушевського як голови Товариства, за несплачену виконану роботу для його видань. Не зважаючи на такі обставини, І. Франко підтримав голову НТШ у тих численних конфліктах, що виникали всередині організації, а його критичний огляд історичних праць М. Грушевського залишається взірцем наукової коректності. На схилі віку, виснажений хворобою та зломлений сімейними негараздами, І. Франко в листі до В. Дорошенка пише про “фальшиві” наукові конструкції свого довголітнього колеги, що різко дисонує зі схвальними оцінками, викладеними в “Причинках до Історії України-Руси”. Після смерті Каменяра, М. Грушевський одним із перших відгукнувся розлогим некрологом, де надзвичайно високо було оцінено внесок письменника до скарбниці національної культури. Також М. Грушевський був одним з організаторів відзначення 10-ї річниці смерті Каменяра. Спеціальне франкознавче число “України” відкривалося статтею історика “Апостолові праці”, в якій зустрічаємо як особисті теплі спогади про письменника, так і надзвичайно проникливий та доброзичливий погляд на його життя і творчість. Крім названих джерел, маємо також розлогу й численну літературу мемуарного характеру, де відображено оригінальне бачення сучасниками взаємин І. Франка та М. Грушевського.

Про стосунки І. Франка та М. Грушевського почали писати одразу після смерті Каменяра у перших, присвячених йому працях. Це й зрозуміло, адже один із найбільш плідних у науковому плані періодів життя письменника був пов'язаний з активною діяльністю М. Грушевського у Галичині. Перші дослідники творчості І. Франка, що були особистими свідками обставин його життя, характеризували взаємини двох діячів однозначно позитивно - лише у руслі товариськості та співпраці. Вони відзначали залучення М. Грушевським І. Франка до роботи в НТШ, писали про тісну співпрацю двох учених у напрямі перетворення Товариства на осередок наукового українознавства, наголошували на подібності громадсько-політичних ідеалів тощо Михайло Лозинський, Іван Франко. (Відень: Накладом Союза Визволення України, 1917), 23, 30; Володимир Дорошенко, Іван Франко. (Львів: Накладом Видавництва “Громада”, 1924), 28.. Події Першої світової війни та Визвольних змагань зробили практично неможливою постійну дослідницьку діяльність, тож перші ґрунтовні франкознавчі студії почали з'являтися лише в другій половині 1920-х рр.

Перший солідний поштовх для розвитку франкознавства дало широке відзначення в УРСР і на західноукраїнських землях 10-ліття з дня смерті та 70-ліття від дня народження І. Франка. Ювілейні заходи були позначені численними франкознавчими академіями та появою значної кількості літератури, в якій чи не вперше докладно та ґрунтовно досліджувались різноманітні аспекти життя і творчості Каменяра. В УРСР у межах ювілейних урочистостей відбулися численні святкові заходи, редакції багатьох наукових часописів (наприклад, “Життя та революція”) відвели спеціальні числа для франкознавчої тематики Ф. Б., “Ушанування пам'яті Ів. Франка: 3 нагоди 10-річ. з дня смерті (1916-1926)”, Життя й революція, no. 6 (1926): 94-95.. У ВУАН організацією урочистої академії на пошану І. Франка займався голова історичних установ М. Грушевський. Тогочасне активне листування вченого з багатьма дослідниками-франкознавцями свідчить про визнання провідної ролі Каменяра у вітчизняній інтелектуальній традиції та бажання історика надати ювілеєві загальноукраїнського звучання, залучити до співпраці й західноукраїнських учених “Листи М. Грушевського до М. Возняка”, у Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М. С. Грушевського. (Київ: Веселка, 1992), 298-312.. Також з ініціативи академіка окреме число журналу “Україна” за 1926 р. було присвячене франкознавчій тематиці. У більшості ювілейних публікацій, що зосереджувались на науково-організаційній та громадсько-політичній діяльності І. Франка наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., містились згадки про тісну співпрацю двох учених, хоча, з причин незначної часової перспективи, були відсутні якісь докладніші оцінки цієї співпраці Михайло Возняк, “Іван Франко в добі радикалізму”, Україна, no. 6 (1926): 113-163.. Посилена франкознавча рефлексія спричинила появу багатої мемуарної літератури, що розкривала обставини діяльності І. Франка крізь призму життєвого досвіду того чи іншого близького до письменника сучасника. Для нас важливою стала поява знаної статті М. Грушевського у ювілейному номері “України”, присвячена провідним ідеям творчості Каменяра та сповнена живих і теплих рефлексій про нього Михайло Грушевський, “Апостолові праці”, Україна, no. 6 (1926): 3-20.. Праця видатного історика, що багато в чому заклала традиції інтерпретації спадщини Каменяра, у подальшому стала одним із важливих джерел для вивчення стосунків двох учених.

З кінця 1920-х - початку 1930-х рр., коли було розгорнуто боротьбу проти М. Грушевсь- кого та його школи, в радянському франкознавстві поступово формується теза про антагоніс- тичність ідейних позицій двох учених, що нібито наклало відбиток і на їх особистісні стосунки - з І. Франка цілеспрямовано формувався образ письменника революційно-демократичного напряму, натомість історика було проголошено головною постаттю “буржуазних націоналістів”. Та оскільки необхідних джерел для підтвердження такого уявного антагонізму не вистачало, з франкознавчих праць того часу ім'я М. Грушевського поступово зникає. Після смерті історика в 1934 р. ці тенденції до протиставлення світоглядних позицій І. Франка та М. Гру- шевського ще більше загострились та отримали своє логічне продовження у повоєнні часи.

Вивчення спадщини І. Франка та М. Грушевського з позицій національної парадигми нетривалий час здійснювалося зусиллями західноукраїнських учених, а згодом перемістилось в діаспорні наукові центри, де у повоєнні роки взаємини двох видатних діячів розглядались як дослідниками-франкознавцями, так і спеціалістами новозаснованої силами співробітників Українського Історичного Товариства та журналу “Український Історик” міждисциплінарної галузі грушевськознавства. Особливої інтенсивності ці дослідження набували в ювілейні роки, які, як відомо, збігались у М. Грушевського та І. Франка. Надзвичайно плідним на різного роду ювілейні заходи став 1956 р., коли широко відзначалося 100-ліття від дня народження Каменяра, і 1966 р. - позначений численними науковими імпрезами з нагоди століття М. Грушевського. На думку більшості дослідників, ці ювілейні дати надали унікальний привід для того, щоб надихнути новими ідеями глибокий і безпристрасний аналіз проблеми “Франко та Грушевський” Ю. Б. [Юрій Бойко], “І. Франко і М. Грушевський”, Наукові записки Українського вільного університету, no. 8. Філоософічний факультет (1965-1966): 1-4.. Тому на численних франкознавчих і грушевськознавчих форумах, що організовували українські наукові інституції за кордоном, нерідким було спеціальне обговорення взаємин І. Франка та М. Грушевського. Така увага була зумовлена передовсім необхідністю дати відповідь на тотальне фальшування взаємин двох видатних діячів в СРСР. Більшість дослідників зосереджувалась на загальному аналізі взаємин учених, намагаючись здійснювати це в широкому контексті суспільно-політичної та культурної ситуації кінця ХІХ - початку ХХ ст. Володимир Дорошенко, Великий Каменяр (життя й заслуги Івана Франка). З нагоди 100-ліття народження й 40-ліття смерти. (Вінніпег: Накладом Комітету українців Канади, 1956), 42-43; “П`ятдесятиліття Івана Франка. 1916-1966. Збірник матеріялів”, (Лондон: Франківський комітет у Великій Британії, 1966), 1-35; Лука Луців, “Іван Франко. Життя і творчість”, у Календар-альманах на 1966рік. У 110-річчя народження і 50-річчя смерти Івана Франка. (Джерзі-Ситі, Нью-Йорк: Свобода), 24-25; Лука Луців, Іван Франко. Життя і творчість. (Нью-Йорк, Джерзі Ситі: Наукове Товариство ім. Шевченка і “Свобода”, 1966), 20-21; Зарубіжне франкознавство: Бібліографічний покажчик, упорядник М. Мороз, відп. ред. Ф. Погребенник. (Львів, 1997), 34-39; “Хроніка”, Український історик, no. 1-2 (1966): 130-135; Матвій Стахів, “Проблеми суспільно-політичного світогляду Івана Франка”, у Записки НТШ. Т. CLXXXII. Іван Франко. Збірник доповідей для відзначення 110-річчя народин і 50-річчя смерти Івана Франка. Ч. 1. (Нью-Йорк, Париж, Торонто, 1967), 83-102; Роман Чубатий, “Спогади про Івана Франка”, Визвольний шлях, no. 6 (1967): 711-720; Михайло Мухин, “Професор Михайло Грушевський”, Визвольний шлях, no. 3 (1968): 324-336.. Щоправда, нерідкими були публікації популярного характеру, де взаємини І. Франка та М. Гру- шевського подавались безконфліктно та некритично, без серйозного вивчення суті проблеми та обставин її ґенези Василь Сімович, Його життя та діяльність. (Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1966), 59, 68, 87..

Особливо плідно серед діаспорних дослідників над вивченням взаємин І. Франка і М. Грушевського працював В. Дорошенко. Його студії над цією проблемою, надзвичайно коректні в науковому та методологічному плані й оперті на солідній джерельній базі, збагачувалися цінними особистими враженнями людини, що була безпосередньо знайома з цими найви- датнішими діячами та мала можливість спостерігати за розвитком їхніх відносин. В. Дорошенко наголошував, що взаємини І. Франка та М. Грушевського пройшли складну еволюцію від звичайного знайомства в 1894 р. до тісних дружніх взаємин, що склалися наприкінці ХІХ ст. Учений пише про їхню спільну працю в наукових та громадських інституціях, редакціях багатьох часописів, суспільно-політичних організаціях Дорошенко, Великий Каменяр (життя й заслуги Івана Франка). З нагоди 100-ліття народження й 40-ліття смерти, 26, 42-43.. Саме така співпраця, посилена взаємоповагою та відвертістю, на переконання дослідника, дозволила досить швидко перетворити львівський осередок на центр українського інтелектуального життя. Аналізуючи критичні відгуки І. Франка на праці М. Грушевського, дослідник показував, що вони, по суті, торкалися лише окремих дискусійних моментів, пов'язаних із тим чи іншим розумінням подій давньоруської історії, або ж правильності перекладу текстів іншомовних джерел. Все це не заважало І. Франку визнавати фундаментальність історичних студій М. Грушевського, їх важливість для пробудження національної свідомості українців. Також, наголошував В. Дорошенко, видатний письменник визнавав слушність основних положень історичної концепції М. Грушевського, більше того - поклав її в основу своїх історико-літературних праць. “Тим часом у Франка не було розходжень із Грушевським на цьому кардинальному пункті (визнання історичної схеми. - Авт.), - зауважував дослідник, - лише у другорядних чи й третьорядних питаннях, як от - норманська теорія, яку відкидав Грушевський, а обстоював Франко, або таке чи інше розуміння скитської чи хозарської доби, старої колонізації, молдавської політики Хмельницького тощо. Але не зго- джуючися в цих справах із Грушевським, Франко не заперечував велетенських заслуг істо- рика” Володимир Дорошенко, “Радянське франкознавство”, у Збірник “Української літературної газети” - 1956. (Мюнхен: Видання “Українського товариства закордонних студій”, 1957), 38.. Багато місця у своїх студіях, присвячених взаєминам двох видатних українців.

В. Дорошенко присвятив критиці аргументів, які висували прихильники конфліктного зображення стосунків І. Франка та М. Грушевського. Особливо докладно він зупинявся на листі І. Франка до себе від 1915 р., зміст якого посилено цитували радянські франкознавці. Дослідник наголошував, що останні роки життя І. Франка, позначені прогресуючою хворобою та різким погіршенням фізичного й психічного здоров'я, були відзначені розривом стосунків із багатьма діячами тогочасного українства (наприклад, з С. Єфремовим, М. Мочульським і ін.), а не лише з М. Грушевським, на чому наголошували деякі франкознавці Володимир Дорошенко, “Страдницький шлях Івана Франка”, у Записки НТШ. Т. CLXVI. Збірник філологічної секції на пошану сторіччя народин Івана Франка. (Нью-Йорк, Париж, Сідней, Торонто, 1957), 41-43.. Тому зміст різких зауважень Каменяра на адресу М. Грушевського, на його думку, слід сприймати саме в цьому контексті сумних обставин останнього періоду життя письменника та зіставляти зі значно переважаючими кількісно позитивними висловами попереднього часу.

Якщо дослідники-франкознавці зосереджувались на комплексному вивченні взаємин І. Франка та М. Грушевського, то грушевськознавців цікавили насамперед відомі критичні зауваження Каменяра на історичні праці львівського професора, викладені передусім у розлогих “Причинках до історії України-Руси”. Така увага до праці І. Франка була викликана кількома обставинами. Насамперед, це дослідження містило перше в українській історіографії докладне обговорення як змістовно-джерельної сторони праць М. Грушевського, так і їх теоретико-мето- дологічного підґрунтя. Також, критикуючи деякі погляди видатного історика, Каменяр не обмежувався лише констатацією недоліків, а намагався викласти власне бачення досліджуваних проблем і шляхів їх вивчення. Врешті, розпочата І. Франком дискусія мала своїм наслідком не тільки поглиблення наукової рефлексії довкола праць самого М. Грушевського, а й дала імпульс широкому обговоренню ключових проблем української історіографії. Діаспорні історики не тільки виявляли слушність історичних поглядів І. Франка та М. Грушевського на окремі події української минувшини, але й, що значно важливіше, акцентували ті моменти їхньої інтелектуальної спадщини, що взаємодоповнюючись склали ідеологічні підстави нової України Микола Андрусяк, “Іван Франко та історичні концепції Михайла Грушевського”, у Записки НТШ. Т. CLXXXII. Іван Франко. Збірник доповідей для відзначення 110-річчя народин і 50-річчя смерти Івана Франка. Ч. 1. (Нью-Йорк, Париж, Торонто, 1967), 103-116..

Цілісний аналіз критичної аргументації І. Франка на історичні праці М. Грушевського дав у своїй розвідці Л. Винар. Формулюючи проблему дослідження, він зауважив, що “як не дивно, але значна частина праць Франка була своєрідною антитезою й науковою критикою історичних синтетичних студій проф. Грушевського” Любомир Винар, “Історичні праці Івана Франка”, у Збірник “Української літературної газети”,1956. (Мюнхен: Видання “Українського товариства закордонних студій”, 1957), 48-49.. Дослідник докладно розглянув всі критичні зауваження письменника, а також його власні, відмінні від М. Грушевського, погляди на ті чи інші аспекти української минувшини. Порівнюючи наукові аргументи обох інтелектуалів із сучасним баченням відповідних проблем, Л. Винар дійшов висновку, що М. Грушевський, як професійний історик, все ж ближче знаходився до наукової істини, аніж І. Франко. Натомість останній, як видатний майстер слова та досвідчений перекладач, слушно критикував стилістику наукових праць М. Грушевського та деякі переклади історичних джерел, якими насичені перші томи “Історії України-Руси” Ibid., 48-63.. франко грушевський революціонер демократ

Досить подібно до оцінок Л. Винара, критичні зауваження І. Франка на праці М. Гру- шевського розглянув у низці публікацій О. Домбровський. Він зосередився на вивченні поглядів обох учених на ранню історію України в контексті історіографічної ситуації другої половини ХХ ст. Дослідник висунув цікаву тезу про те, що висловлені у “Причинках до історії України-Руси” зауваження І. Франка доцільніше розглядати не антагоністично - як контраргументи ідеям М. Грушевського, а компліментарно - як доповнення до праць останнього, альтернативний рівноцінний погляд, що розширює дослідницькі обрії української історіографії Олександр Домбровський, “Відношення Івана Франка до проблеми античної історії”, у Записки НТШ. Т. CLXVI. Збірник філологічної секції на пошану сторіччя народин Івана Франка, (Нью-Йорк, Париж, Сідней, Торонто, 1957), 134-137..

Загалом же, на думку О. Домбровського, з позицій історичної науки другої половини ХХ ст., М. Грушевський виявився значно сучаснішим щодо більшості обговорюваних проблем. І. Франко ж виявився професійнішим у перекладі іншомовних джерел українською мовою. “... Франко тут і там у подробицях нераз має рацію, - робить висновок О. Домбровський, - але при конфронтації з більшими проблемами й концепціями історичної науки далеко не додержує кроку Грушевському. Бо один був поет, письменник, літературознавець, а другий - історик величезного формату. Обидві ті великі постаті доповнювали одна одну на полі української науки під кінець ХІХ і на самому початку ХХ століття” Олександр Домбровський, “Критичні завваги І. Франка до “Історії” М. Грушевського”, Український історик, no. 1-3 (1970): 130..

Академічний тон у вивченні взаємин І. Франка і М. Грушевського було порушено після виходу у світ спогадів доньки Каменяра - Анни Франко-Ключко. Опубліковані спочатку на сторінках діаспорної періодики, вони в 1956 р. вийшли окремою книгою в м. Торонто засобами Ліги Визволення України. Зміст всієї книги виявився просякнутим різко негативним ставленням до особи М. Грушевського та його діяльності Анна Франко-Ключко, Іван Франко і його родина: Спомини. (Торонто: Ліга Визволення України, 1956), 50-51, 60-62, 75-76, 115-116, 118.. Його змальовано бездарним ученим (“Грушевський сам людина пересічна, як професор мав на своїх викладах пересічно трьох студентів. Викладав тихо, затинаючись, нецікаво (свідком я сама)”) та ще більш невдалим політиком (“... як був він нездарним професором, ще більш нездарним став головою держави”). Повернення М. Грушевського в радянську Україну в 1924 р. подається у спогадах як акт національної зради, намагання видатного історика забезпечити собі спокійну та ситу старість. З тексту спогадів історик постає надзвичайно корисливим, підступним і безпринципним. Особливо темними фарбами змальовано взаємини М. Грушевського та І. Франка. Так, приїзд М. Гру- шевського до Галичини авторка назвала “катастрофою для всієї родини”. Вона стверджує, що саме її батько ввів М. Грушевського до кола галицької інтелігенції, сприяв його просуванню в Науковому Товаристві імені Шевченка, щиро та безкорисливо допомагав у різноманітних справах. М. Грушевський же, натомість, відплатив рідкісною невдячністю: відсунув І. Франка на другі ролі; завантажував великою кількістю чорнової роботи, щоб “здеградувати”, як пояснює авторка; створював різні труднощі у виданні праць письменника; підкреслено демонстрував власну соціальну та фінансову перевагу тощо. Найбільш підступним вчинком М. Грушевського А. Франко називає перенесення редакції “Літературно-наукового вісника” в 1907 р. до Києва, що позбавило І. Франка сталого заробітку. Авторка передає розмову між батьком та М. Грушевським, що її ніби оповів сам письменник по приході від останнього: на запитання І. Франка, як той зможе тепер фінансово вижити, історик нібито знущальним тоном порадив перенестися з сім'єю до Києва. Саме ця розмова, стверджує авторка, призвела до паралічу її батька. Численні ж схвальні публікації М. Грушевського, присвячені І. Франкові, авторка називає наскрізь фальшивими та закликає не вірити у їх щирість. Мотивація такого суцільного негативізму стає дещо зрозумілою, коли кілька разів у спогадах наголошується, що дружина І. Франка одразу незлюбила родину Грушевських і постійно налаштовувала всіх домашніх проти нього, наголошуючи на підступності “попового сина”.

Після своєї появи на світ, спогади викликали широкий резонанс. Прихильники конфліктного бачення стосунків двох українських діячів отримали нові аргументи, підсилені ефектом безпосередності. Особливо популярними спогади А. Франко-Ключко в аспекті негативу до М. Грушевського стали в радянському франкознавстві та були незамінними при ілюстрації ставлення І. Франка до М. Грушевського як провідника українського націоналізму. Натомість у діаспорному франкознавстві та грушевськознавстві наведене у спогадах бачення стосунків двох діячів було сприйняте достатньо критично. Дослідники показували фактологічну помилковість більшості наведених у спогадах тез (наприклад, про допомогу І. Франка у кар'єрному зростанні М. Грушевського), суб'єктивні ж оцінки пояснювали дитячою навіюваністю, впливами психічно неврівноваженої матері. Окремо наголошувалося на шкідливості різких випадів А. Франко-Ключко проти М. Грушевського, антагоністичного зображення його стосунків із І. Франком, оскільки це дало додаткові аргументи радянським ідеологам від науки. “Можна лише шкодувати, - зазначав В. Дорошенко, - що в спогадах п. Анни Ключко знайшлися дуже негідні випади проти М. Грушевського, що їх підхопила радянська преса для дискредитації великого українського історика. Очевидно, ніяке українське національне видавництво не пустило б у світ подібних інвектив, опертих на незнанні або навіяних хворобою висловах чи то самого Франка, чи його дружини” Дорошенко, “Радянське франкознавство”, 42. Зеновія Франко, “Михайло Грушевський і Іван Франко”, у Михайло Грушевський: Збірник наукових праць і матеріалів Міжнародної ювілейної конференції, присвяченої 125-річчю з дня народження М. Грушевського. (Львів, 1994), 291..

Радянське франкознавство досить схематично та тенденційно інтерпретувало стосунки І. Франка та М. Грушевського у дусі традицій боротьби з буржуазним націоналізмом. Як влучно зауважила З. Франко: “На одну тальку терезів - прогресивну - ставився Франко, на другу - реакційну - Грушевський, і таке протиставлення беззастережно підводилось під ленінське положення про дві культури в кожній національній культурі . Для підтвердження такої штучної конфронтації радянськими дослідниками визбирувались та виривались із контексту відомі критичні зауваження І. Франка стосовно праць і діяльності М. Грушевського, особливо експлуатувалася риторика письменника останніх років його життя, позитивні ж зауваження, яких було незрівнянно більше, замовчувались Микола Кравець, Іван Франко - історик України. (Львів: Видавництво Львівського університету, 1971), 181-182; Василь Микитась, Ідеологічна боротьба навколо спадщини Івана Франка. Дослідження. (Київ: Дніпро, 1978), 38; Олексій Дей, Іван Франко. Життя і діяльність. (Київ: Дніпро, 1981), 277, 322, 335; Валерій Сарбей, “До питання про наукову спадщину академіка М. С. Грушевського”, Український історичний журнал, no. 10 (1989): 123-124.. Переважно радянські франкознавці оперували критичними зауваженнями І. Франка на праці М. Грушевського, зібраними в “Причинках до Історії України-Руси”. Вони наголошували на тих місцях, де письменник дискутує зі своїм молодшим колегою, не погоджується з його баченням певних моментів української історії, критикує мовностилістичні особливості творів М. Грушевського. Там, де не можна було оминути схвальних відзивів Каменяра, радянські дослідники зазначали: “Слід підкреслити, що позитивні висловлювання І. Франка про праці М. Грушевського мають, як правило, загальний характер і в більшості розходяться з його конкретними критичними оцінками окремих їх розділів, місць, тверджень” Іван Франко, “Причинки до історії України-Русі. Часть перша. Коментарі”, у Франко І. Зібрання творів у п `ятдесяти томах. Том 47. (Київ: Наукова думка, 1986), 704.. Конструйоване радянськими франкознавцями наукове та ідеологічне протистояння двох учених підтверджувалось ними посиланням на текст відомого листа Каменяра до В. Дорошенка. Останній документ, незважаючи на те, що адресатом І. Франка був знаний діяч української діаспори, одразу після свого віднайдення опублікували на сторінках періодики “Лист І. Я. Франка В. Дорошенку від 4 листопада 1915 р.”, Жовтень. no. 12 (1955).. Також радянські дослідники посилено експлуатували тексти спогадів дітей видатного письменника. Особливо популярними були мемуари А. Франко-Ключко, передусім з огляду на її авторитет у середовищі української діаспори. Радянські франкознавці робили акцент на тих місцях, де М. Грушевського було звинувачено у погіршенні матеріального та психічного стану Каменяра, котрі в результаті призвели до його передчасної смерті. З метою популяризації цих поглядів, характерні уривки зі спогадів було опубліковано в радянських журналах, а згодом кілька разів перевидано в збірках мемуарів про І. Франка, що було нечуваною акцією в тогочасних умовах інформаційного вакууму Анна Франко-Ключко, “Останній поцілунок”, у Спогади про Івана Франка. (Київ: Дніпро, 1981), 316-333.. Не менш гостро від доньки Каменяра про його сосунки з М. Грушевським писав син письменника Тарас. У численних виданнях його франкознавчих праць з постійною регулярністю наголошувалось, що І. Франко “... не міг читати фальшиві концепції М. Грушевського” Тарас Франко, Про батька. Статті, спогади, розповіді і нариси. (Київ: Радянський письменник, 1956), 151.. У випадках, коли не можна було оминути мовчанкою позитивні відгуки І. Франка про діяльність і творчість М. Грушевського, схвальні тези письменника подавались як “прояв обмеженості і непослідовності” Леонід Коваленко, “Історичні погляди І. Я. Франка”, у І. Я. Франко як історик. (Київ: Видавництво АН УРСР, 1956), 29.. Також, зрозуміло, не наводились жодні слова М. Грушевського про І. Франка або його відповіді на критику свого старшого колеги. Тенденційність радянського франкознавства, в аспекті показу стосунків двох діячів, дуже влучно показали у своїх публікаціях В. Дорошенко та М. Стахів. Останній, зокрема, зауважив: “... Совєтські автори навмисне перекручують життєпис Івана Франка так, що нібито найбільшу шкоду Франкові заподіяв Грушевський” Стахів, “Проблеми суспільно-політичного світогляду Івана Франка”, 94..

Новий етап української історіографії позначився радикальною ревізією основних тез радянського франкознавства. Серед пріоритетних завдань франкознавчих студій на новітньому етапі вказувалось на необхідність перегляду усталених стереотипних оцінок в аспекті розгляду стосунків І. Франка та його знаних сучасників, особливо тих, чия спадщина тенденційно оцінювалась радянською наукою. Як зазначив у своїй статті “Перебудова і франкознавство” І. Де- нисюк, “сьогодні по-новому треба висвітлювати всю складність відносин між Франком і Драго- мановим, Лесею Українкою. Грушевським” Іван Денисюк, “Перебудова і франкознавство”, Слово і час, no. 10 (1990): 57.. В руслі таких настанов, залучаючи раніше замовчуваний, а також нововіднайдений першоджерельний матеріал (переважно, листування та мемуари), дослідники вивчають ґенезу стосунків двох учених, їхню співпрацю, причини та мотивації конфліктних ситуацій, взаємне бачення творчих здобутків і прорахунків тощо. Це призвело до суттєвого зміщення дослідницьких акцентів, як у тематичному, так і в методологічному плані. Вивчаючи взаємини І. Франка та М. Грушевського в широкому контексті культурно-наукового та суспільно-політичного життя українських земель на зламі ХІХ-ХХ ст., учені доводять плідність розгорнутого ними наукового діалогу, нормальність обговорення дискусійних моментів, коректність у вирішенні суперечок. Попри традиційне вирішення проблеми взаємних впливів і запозичень, питання ставиться ширше - що саме зі здобутків тогочасної світової культури і яким чином було сприйняте та на українському ґрунті адаптоване обома вченими Іван Денисюк, “Фольклористичні концепції М. Грушевського і І. Франка”, у Михайло Грушевський і Західна Україна: Доповіді і повідомлення наукової конференції. (Львів: Світ, 1995), 229-234.. Щоправда, однобічно-конфронтаційне бачення взаємин І. Франка та М. Грушевсь- кого тепер подекуди змінилось таким самим некритичним змалюванням їх неодмінного одно- думства та безконфліктності Зеновія Франко, “М. Грушевський і І. Франко”, Український історик, no. 3-4, 1-4 (1991-1992): 278..

Перехідний період українського літературознавства та історіографії нерідко був позначений намаганнями формального перегляду стосунків І. Франка та М. Грушевського без попереднього кількісного і якісного розширення джерельної бази та зміни методологічних пріоритетів, що подекуди призводило до необґрунтованих висновків. Наприклад, в одній із перших статей, що з'явились на початку 1990-х рр. і були присвячені взаєминам І. Франка та М. Гру- шевського, цілком алогічними виглядають спроби поєднати суперечливі твердження, зокрема про те, як М. Грушевський перевантажував І. Франка другорядною технічною роботою, а в той же час сам був змушений вникати в не менш рутинні деталі фінансової та матеріально-технічної бази НТШ, котру, за словами того ж письменника, “успадкував у доволі занедбаному стані”, привносячи туди необхідну дисципліну і тим самим наживаючи собі ворогів. З одного боку, автор статті рішуче засудив численні намагання сфальсифікувати й очорнити взаємини І. Франка та М. Грушевського, а з іншого - тільки поновив словесні форми давніх спекуляцій, не враховуючи широкого комплексу раніше замовчуваних джерел і тогочасного суспільно-політичного та інтелектуального контексту Сергій Квіт, “Іван Франко і Михайло Грушевський”, Слово і час, no. 1 (1991), 61-70.. На ці парадокси перехідного періоду української гуманістики неодноразово звертали увагу франкознавці та грушевськознавці Роман Офіцинський, “Михайло Грушевський та Іван Франко (Міжособисті та наукові взаємини корифеїв українського відродження)”, у Спадщина Великого Українця: Науково-методичний збірник матеріалів конференцій, присвячених 130-й річниці ювілею М. С. Грушевського та п'ятій річниці незалежності України, упоряд. В. Мельник, Р. Офіцинський. (Ужгород: Патент, 1997), 61-62..

Намагаючись розширити джерельну базу вивчення проблеми, сучасні дослідники звернулись передусім до замовчуваної раніше різноманітної за формами та жанром франкіани М. Грушевського. Так, чи не вперше на сучасному етапі було досліджено літературно-критичну інтерпретацію М. Грушевським письменницької спадщини І. Франка. Виявилось, що М. Гру- шевський пильно стежив за розвитком наукового та художнього таланту І. Франка, багато часу присвячував критичному розгляду його творів як з ідейно-композиційного, так і художньо- естетичного боку. Зауваження історика відбивали його власне бачення ключових моментів письменницької творчості, а сама критика була коректною та доброзичливою, сповненою поваги до генія Каменяра Василь Будний, “М. Грушевський - літературний критик”, у Тези доповідей та повідомлень науково- теоретичної конференції, присвяченої 125-річчю від дня народження академіка М. Грушевського. (Івано- Франківськ, 1991), 71-72; Володимир Калина, “До питання про політичні й літературні стосунки І. Франка та М. Грушевського”, Тези доповідей та повідомлень науково-теоретичної конференції, присвяченої 125-річчю від дня народження академіка М. Грушевського. (Івано-Франківськ, 1991), 72-74; Олександр Астаф'єв, “Літературознавча спадщина Михайла Грушевського”, Наукові записки Ніжинського державного педагогічного інституту ім. М.В. Гоголя, no. XV! (1) (1996): 85-89; Петро Федоришин, “М. Грушевський - літературознавець і публіцист”, Українське літературознавство, no. 63 (1996), 60-64.. Характеризуючи літературну франкіану М. Грушевського, М. Гна- тюк зауважив: “І хоча оцінка його [Грушевського] окремих творів чи творчості письменника в цілому не стали предметом ширших студій, його думка і спостереження про окремі твори і творчість у цілому мають принципове значення для розуміння письменника” Михайло Г натюк, “Письменницька діяльність Івана Франка у літературно-критичній інтерпретації Михайла Грушевського”, у Михайло Грушевський і Західна Україна: Доповіді і повідомлення наукової конференції. (Львів: Світ, 1995), 188-193.. Об'єктом спеціальної уваги у наш час стало листування двох учених. І якщо листи І. Франка до М. Грушев- ського в цілому були відомі, то листи видатного історика до старшого колеги тривалий час зберігались у закритих фондах. Оприлюднені у першому томі “Листування Михайла Грушевського”, вони створили цілісний образ особистісного інтимно-товариського спілкування вчених. Саме в листах найкраще проявилась їх взаємоповага та доброзичливість, щирість і відвертість, усвідомлення значущості праці один одного Галина Бурлака, “З листування М. Грушевського з І. Франком”, у Іван Франко і національне відродження. Тези республіканської наукової конференції. (Львів, 1991), 19-20; Галина Бурлака, “Два листи М. Грушевського до І. Франка: [1898-1899 рр.]”, Старожитності, no. 18-19 (1991): 14; Микола Антонович, “Михайло Грушевський в листуванні Івана Франка”, Український історик, no. 3-4, 1-4 (1991-1992): 293-300.. Також у наш час були перевидані та по-новому осмислені франкознавчі публікації М. Грушевського мемуарного характеру. Вони продемонстрували, що під його пером вимальовується надзвичайно глибокий, психологічно насичений образ найвидатнішого українського письменника, просякнутий авторською симпатією та повагою Михайло Гнатюк, “У колі близьких і друзів. Іван Франко у спогадах сучасників”, Дзвін, no. 8 (1995): 142-144; Офіцинський, “Михайло Грушевський та Іван Франко (Міжособисті та наукові взаємини корифеїв українського відродження)”, 62-67..

Дослідники взаємин І. Франка та М. Грушевського демонструють їх поступове зближення після переїзду історика до м. Львова. Результатом цього зближення стає залучення І. Франка до комісій і видань НТШ, що забезпечило його фінансово та дозволило зосередитись на роботі для української культури Геннадій Стрельський і Анатолій Трубайчук, Михайло Грушевський, його сподвижники й опоненти. (Київ: Четверта хвиля, 1996), 147-149.. Як свідчення зростання взаємної довіри та симпатії, наводяться факти спільної побудови будинків, закордонної подорожі, частих взаємних відвідин, спільних дій на форумі НТШ, багате листування кінця ХІХ - початку ХХ ст., наповнене приязними висловами тощо Зеновія Франко, “М. Грушевський і І. Франко”, 278-292; Зеновія Франко, “Михайло Грушевський і Іван Франко”, 291-296.. Розвінчуються найбільш одіозні стереотипи радянського франкознавства, як-от твердження про негативне становище М. Грушевського у справі габілітації письменника. Водночас ведеться спроба пояснити ґенезу тих конфліктних ситуацій, що виникали між ними. Передусім звертається увага на надмірне завантаження І. Франка чорновою та коректорської роботою у виданнях НТШ, неоднозначне становище М. Грушевського стосовно публікації його “Історії української літератури”, фінансові претензії до М. Грушевського як голови Товариства з боку письменника, інші прояви не завжди толерантного ставлення. У чому ж полягала причина цих конфліктів, чому приязні відносини переросли у ворожість з боку І. Франка та байдужість з боку М. Грушевського? Відповіді на це питання сучасні дослідники дають різні. Більшість вважає, що “відповіді на це питання треба шукати не в ідеології, не в різних соціальних станах І. Франка та М. Грушевського. Головна причина полягає в тому, що часто двом талановитим людям важко співіснувати поряд” Квіт, “Іван Франко і Михайло Грушевський”, 69..

На сучасному етапі історіографічного розвитку новий імпульс отримали спроби комплексного розгляду франкової критики історичних творів М. Грушевського в контексті тих завдань, що стояли перед українською наукою на зламі ХІХ-ХХ ст. Дослідники єдині у визнанні наукової коректності зауважень І. Франка, їхній обґрунтованості та продуманості. На відміну від попереднього періоду, коли вивчення проблеми обмежувалося лише текстом “Причинок до історії України-Руси”, сучасні дослідники звертають увагу на інші твори Каменяра, в яких відкрито чи завуальовано проводилась полеміка з історичними концепціями М. Грушевського або обговорювались інші аспекти його творчої спадщини. Проведений аналіз свідчить, що І. Франко зазнав помітних впливів історичних праць М. Грушевського як у плані теоретико- методологічному - використання історичної концепції історика, так і в аспекті фактологічному, коли подієве тло того чи іншого літературного феномену подавалося в його працях за творами львівського професора Володимир Корнійчук, “Історія України-Руси” М. Грушевського в рецензії І. Франка”, у Михайло Грушевський і Західна Україна: Доповіді і повідомлення наукової конференції. (Львів: Світ, 1995), 93-96.. Також виявлені численні приклади, коли І. Франко намагався прокоментувати окремі події та факти, доповнити ті моменти української історії, на які М. Грушев- ський звертав недостатню увагу або, на думку письменника, неправильно насвітлював. Особливо уважно вивчаються критичні закиди Каменяра на адресу історичних праць М. Грушевського, сконцентровані у “Причинках”. Поряд із визнанням слушності деяких помічених І. Франком фактологічних помилок у творах видатного історика, загалом визнано першість М. Грушевського як історика, відповідність його ідей завданням становлення вітчизняної професійної історіографії. Разом із тим традиційно повторюються тези про більшу вправність І. Франка як перекладача іншомовних джерел до історії України, слушність його закидів на рахунок стилістичної сторони творчості М. Грушевського. Загалом же робиться висновок про наукову коректність і доброзичливість критики І. Франка. Прикметно, що сучасні дослідники, вивчаючи франкову критику праць М. Грушевського, справедливо припинили спекуляції довкола відомого виразу з листа Каменяра до В. Дорошенка від 1915 р., вважаючи таку гостру риторику наслідком важкої хвороби письменника, і протиставляючи негативні оцінки більш численним й аргументованішим позитивним відгукам Василь Слободяник і Віталій Тельвак, “І. Франко про історичні концепції М. Грушевського”, Дрогобицький краєзнавчий збірник, no. ІІ (1997): 164-168..

Сучасні дослідники вивчають також співпрацю І. Франка та М. Грушевського в наукових організаціях, передусім в НТШ. Підкреслюється, що саме М. Грушевський, людина нова для галицьких обставин і тому незаангажована в політичних конфліктах, очоливши НТШ в 1897 р., відкрив його двері для І. Франка та інших представників лівої інтелігенції, вхід якої до того часу в Товариство був заборонений. Саме історик сприяє просуванню Каменяра в структурах НТШ, залучає до співробітництва у його виданнях, що уможливило письменнику зосередитись виключно на праці для рідного народу. Дослідники демонструють спільні дії двох учених із перетворення НТШ в інституцію академічного типу, їх опір деструктивним силам у Товаристві, намагання позбавити наукове життя організації впливів політиканства тощо. Підкреслюючи підтримку І. Франком дій М. Грушевського на чолі НТШ, наводиться той факт, що під час кризи 1913 р. у Товаристві письменник, вищий за всілякі власні амбіції, став на бік його голови Андрій Франко, “Співпраця М. Грушевського та І. Франка у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка”, у Михайло Грушевський і Західна Україна: Доповіді і повідомлення наукової конференції. (Львів: Світ, 1995), 35-38.. Загалом дослідники переконані, що тісна співпраця М. Грушевського та І. Франка на форумі НТШ перетворила аматорське на початку 1890-х рр. Товариство на некороновану українську Академію наук, яким воно фактично стало напередодні Першої світової війни Ярослава Мельник, З останнього десятиліття Івана Франка. (Львів, 1999), 152-156. Калина, “До питання про політичні й літературні стосунки І. Франка та М. Грушевського”, 72-74; Михайло Нечиталюк, “Іван Франко та Михайло Грушевський про “Національний ідеал”, у Михайло Грушевський і Західна Україна: Доповіді і повідомлення наукової конференції. (Львів: Світ, 1995), 273-277..

Також розкриваються обставини співпраці І. Франка та М. Грушевського на громадсько-політичній ниві. Дослідники намагаються реконструювати еволюцію їх національно-політичних концепцій під впливом різких змін тогочасних політичних реалій. На підставі аналізу й порівняння провідних ідей політичної публіцистики І. Франка та М. Грушевського простежуються їх взаємні впливи та запозичення, внесок до конституювання національної ідеї . У цьому контексті, наприклад, традиційним стало говорити про вплив М. Грушевського на еволюцію світоглядно-політичних поглядів І. Франка, що знайшла своє вираження у його відході від ідеї безнаціонального соціалізму М. Драгоманова Ігор Гирич, “Народництво” та “державництво” в українській історіографії: проблема змістовного наповнення понять”, Молода нація. Альманах, no. 4 (2000): 13.. Багато місця присвячено спільним зусиллям обох інтелектуалів зі структурування тогочасного розрізненого українського політикуму, особливо їх участі у створенні й діяльності Національно-демократичної партії в 1899 р. Ярослав Грицак, "... Дух, що тіло рве до бою...”: Спроба політичного портрета Івана Франка. (Львів: Каменяр, 1990), 156-157; Володимир Кухар, “М. Грушевський і створення Національно-демократичної партії”, у Михайло Грушевський і Західна Україна: Доповіді і повідомлення наукової конференції. (Львів: Світ, 1995), 277-280; Михайло Гнатюк, “Іван Франко і Національно-демократична партія в Галичині”, Українське літературознавство, no. 60 (1995): 7-14..

Анотація

Стаття присвячена історіографічному аналізу проблеми “Франко та Грушевський ”. Виявлено різні підходи до вивчення цієї проблеми, проаналізовано основні періоди її дослідження. Зазначено джерельну базу вивчення взаємин двох учених, коротко окреслено їхню наукову співпрацю в рамках НТШ від часу приїзду М. Грушевського у Львів 1894 р. до смерті Каменяра 1916 р. Звернено увагу на складну еволюцію їхніх взаємин від дружніх до конфліктних, що було зумовлено як прогресуючою хворобою та різким погіршенням фізичного і психічного здоров 'я І. Франка, так і складним авторитарним характером М. Грушевського.

У статті простежено в хронологічному порядку історіографічний доробок дослідження проблеми взаємин І. Франка та М. Грушевського. Зауважено, що в радянському франкознавстві з кінця 1920-х до початку 1930-хрр. сформувалася теза про антагоністичність ідейних позицій двох учених. З І. Франка цілеспрямовано виробляли образ письменника революціонера-демократа, натомість М. Гру- шевського було проголошено головною постаттю “буржуазних націоналістів”. Після смерті історика в 1934 р. ця тенденція ще більш загострилася й отримала своє логічне продовження в післявоєнні часи.

Ключові слова: Михайло Грушевський, Іван Франко, історіографія, творчі стосунки, відносини, конфлікт, вивчення Франка.

Keywords: Mykhaylo Hrushevsky, Ivan Franko, historiography, creative relations, relations, conflict of Franko studies.