Боротьба дисидента Валентина Мороза з радянським режимом під час його другого ув’язнення (1970-1979 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94 (477):316.647.6

ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника”

БОРОТЬБА ДИСИДЕНТА ВАЛЕНТИНА МОРОЗА З РАДЯНСЬКИМ РЕЖИМОМ ПІД ЧАС ЙОГО ДРУГОГО УВ'ЯЗНЕННЯ (1970-1979)

Богдан Паска

Український історик, уродженець Волині Валентин Мороз із першої половини 1960-х рр. був активним учасником українського дисидентського руху, представником радикального його крила. У ході першої хвилі арештів у 1965 р. він був репресований та відбув чотирирічний термін покарання у радянських колоніях і тюрмах. Висока інтенсивність опозиційної діяльності В. Мороза після звільнення із в'язниці, написання ним публіцистичних есе “Репортаж із заповідника імені Берії”, “Мойсей і Датан”, “Серед снігів”, “Хроніка опору” стали основними причинами повторного засудження дисидента у листопаді 1970 р. івано-франківським обласним судом до 9 років позбавлення волі та 5 років заслання. Друге ув'язнення В. Мороза стало періодом найбільшого розмаху його протистояння із радянською системою.

Предметом статті є аналіз антирежимної діяльності В. Мороза під час його перебування у Владимирській тюрмі і мордовських колоніях у 1970-х рр. Ця проблема досі не отримала комплексного дослідження в українській історіографії. Окремі її аспекти розкриті в працях Георгія Касьянова, Тараса Батенка, Володимира В'ятровича. Основу джерельної бази складають раніше засекречені документи Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ), серед яких доповідні записки та інформаційні повідомлення КДБ УРСР на адресу ЦК КПУ, а також кримінальні справи на учасників українського дисидентського руху. Не менш важливими є спогади самого В. Мороза та його сучасників, матеріали російського самвидав- ного часопису “Хроніка поточних подій”, радянської та еміграційної преси.

Після другого арешту В. Мороз провів в ув'язненні майже дев'ять років - від червня 1970 р. до квітня 1979 р. Протягом усього часу його перебування за ґратами радянський режим різними методами намагався знищити його морально та фізично, а також дискредитувати в очах представників дисидентського руху та еміграції. Термін другого ув'язнення В. Мороза можна поділи на два періоди: перебування у Владимирській тюрмі (січень 1971 р. - травень 1976 р.) та відбування покарання у мордовських ВТК (червень 1976 р. - квітень 1979 р.).

Умови перебування В. Мороза у Владимирській в'язниці були нелюдськими Сімас Кудірка, “Мої зустрічі з українцями-політв'язнями”, у Іноземці про українських політв 'язнів, ред. Осип Зінкевич. (Київ: Смолоскип, 2013), 120.. Через багато років він пригадував: “То найжахливіша тюрма світу” Валентин Мороз (1936 р. н.), записав Богдан Паска, м. Львів, 16 січня 2014 р.. Відбував покарання у камерах 1-го та 2-го корпусів в'язниці, які вважалися найгіршими і найхолоднішими, адже їх стіни мали меншу товщину. Саме в 1-му корпусі тюрми найбільш високим був рівень поширення хвороб та смертності ув'язнених Кудірка, “Мої зустрічі з українцями-політв'язнями”, 119.. Уже протягом першого року свого перебування у тюрмі В. Мороз захворів на анемію Раїса Мороз, Проти вітру. Спогади дружини українського політв'язня. (Львів: Свічадо, 2005), 137., у серпні 1971 р. його на кілька місяців поклали в тюремну лікарню Валентин Мороз, Есеї, листи й документи. (Мюнхен: Сучасність, 1975), 239..

Як і інші політв'язні, він мав у Владимирській в'язниці численні побутові проблеми. Камери тюрми недостатньо освітлювалися, що перешкоджало читанню літератури та заняттям самоосвітою, адже спричиняло поступове погіршення зору. У їжу, яка досить часто була зіпсованою та вкрай низької якості, тюремники сипали занадто багато солі, внаслідок чого серед ув'язнених поширювалися хвороби шлунку, печінки та серця Левко Лук'яненко, З часів неволі. Книга п 'ята: Одержимі. (Київ: Тамподек ХХІ, 2012), 28-30.. Радянський режим створив усі умови для цілеспрямованого знищення інакодумців, яке розтягувалось на роки.

З ініціативи працівників КДБ В. Мороза помістили в одну камеру з кримінальними злочинцями, у якій він перебував протягом 1971-1972 рр. Співкамерники всіляко знущалися над політв'язнем, влаштовували моральне цькування, не давали йому можливості заснути вночі Мороз, Есеї, листи й документи, 248. Анатолій Радигін, “Розповідь про бачене і пережите”, у Іноземці про українських політв'язнів, 239.. У сусідній камері в цей період перебували російський правозахисник Анатолій Радигін та борець за права греко-католиків Йосип Тереля, які стали свідками знущань над В. Морозом: “... З його камери часто долинали стогони й галас бійки, туди часто вривалися з сокирою наглядачі. кудись когось волочили, хтось надривно нарікав. Потім усе затихало, щоб за кілька годин початися знову .

За участі КДБ В. Мороза було оточено провокаторами і донощиками, які цілодобово наглядали за ув'язненим. Незважаючи на це, навесні - влітку 1972 р. йому вдалося налагодити контакти з А. Радигіним, між ними здійснювались короткі спілкування через “кормушки”, обмін записками та журналами. В. Мороз зумів передати А. Радигіну невелике послання про своє становище: “Перекажіть тільки одне: мене тримають з божевільними, мені створюють безнастанне пекло! Мене намагаються зробити безумцем, як тих, кого кидають до мене. Вони вбивці і людоїди. Мені нема чим дихати!” Ibid., 239.. Через кілька місяців А. Радигін вийшов на волю, а в 1973 р. емігрував на Захід. Невдовзі слова В. Мороза були опубліковані в емігрантській пресі Анатолій Радигін, “Розповідь про бачене і пережите (ІІ)”, Сучасність 2 (1974): 79-83..

У результаті масштабного тиску з боку режиму станом на середину 1972 р. В. Мороз досягнув межі крайнього фізичного і морального виснаження. А. Радигін у спогадах порівнював його стан зі станом в'язнів нацистських концтаборів Радигін, “Розповідь про бачене і пережите”, 238.. Зрештою, у липні - серпні 1972 р. було організовано замах на життя В. Мороза Справа із оригіналами доповідних записок, повідомлень та інформацій (повернені із ЦК КПУ), 1622 листопада 1972 р., Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі - ГДА СБУ), ф. 16, оп. 3, спр. 1016, арк. 134.. Один зі співкамерників-злочинців порізав йому живіт загостреним держаком ложки, завдавши чотири поранення; політв'язня у важкому стані відправили до лікарні й наклали шви Мороз, Проти вітру, 170.. Після цього випадку на прохання самого ув'язненого і його дружини В. Мороза перевели в одиночну камеру, де він перебував до листопада 1974 р. Із оригіналами доповідних записок, спецповідомлень та інформповідомлень (повернені із ЦК КП України), 19 лютого - 11 квітня 1974 р., ГДА СБУ, ф. 16, оп. 4, спр. 1032, арк. 260..

Проте нові умови були для дисидента не менш виснажливими. Він надзвичайно важко пережив умови самотності й закритості від зовнішнього світу. Для товариського, комунікабельного чоловіка це було найбільш складним випробуванням, яке не могло не позначитись на його характері і поведінці. Перебуваючи під постійним моральним тиском, В. Мороз у даний період не брав участі в колективних протестах інших ув'язнених проти тюремної адміністрації та був близький до нервового зриву Мороз, Проти вітру, 139..

Незважаючи на зусилля радянського режиму, спрямовані на ізоляцію В. Мороза в стінах Владимирської тюрми, він намагався підтримувати контакти зі своїми однодумцями в Україні, листувався з В'ячеславом Чорноволом, Іриною Калинець “Лист Ірини Калинець Валентинові Морозу у Володимирську в'язницю”, в Українська поезія під судом КҐБ: Кримінальні справи проти Ірини та Ігоря Калинців, ред. Юрій Зайцев. (Львів: Афіша, 2004), 91-93., Любов'ю Лемик-Возняк В'ячеслав Чорновіл, Твори: У10 т. Т. 4. Кн. 2: Листи. (Київ: Смолоскип, 2005), 486.. У жовтні

1971 р. В. Чорновіл надіслав В. Морозу листа, у якому інформував політв'язня про загальне становище в українському дисидентському русі. Редактор “Українського вісника” порівнював ситуацію “зневіри і моральної втоми”, яка склалась після процесу над В. Морозом, з обстановкою в Наддніпрянській Україні після Емського указу 1876 р. В'ячеслав Чорновіл, Твори: У10 т. Т. 4. Кн. 2: Листи, (Київ: Смолоскип, 2005), 486-490.

У 1971 р., зважаючи на значний міжнародний розголос справи В. Мороза, з ініціативи радянського керівництва розпочато кампанію з його дискредитації. У березні 1971 р. голова КДБ УРСР В. Федорчук вніс до ЦК КПУ пропозицію щодо публікації в пресі повідомлення про справу В. Мороза з метою компрометації свідків на процесі - І. Дзюби, В. Чорновола та Б. Ан- тоненка-Давидовича. Думку В. Федорчука підтримали секретар ЦК КПУ з питань ідеології Федір Овчаренко та перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест Листи в ЦК КПРС, довідки відділів ЦК Компартії України, листи обкомів партії, Міністерства закор - донних справ УРСР та інших організацій про боротьбу з ідеологією міжнародного сіонізму, про емігрантські настрої деяких груп євреїв, про діяльність сіоністських організацій за кордоном, про ворожі націоналістичні та антирадянські прояви (про справу В. Мороза, про тенденціозну поведінку окремих осіб під час проведення фестивалю “Київська весна”, 6 січня - 30 грудня 1971 р., Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО), ф. 1, оп. 25, ч. І, спр. 546, арк. 82-83.. У результаті за вказівкою влади 14 серпня 1971 р. у газеті “Радянська освіта” побачила світ стаття Я. Радченка “Апостол” і його штандарти”, присвячена висвітленню провладної точки зору на діяльність В. Мороза та судовий процес над ним Із оригіналами доповідних записок, спецповідомлень та інформацій (повернені із ЦК КПУ), 6 серпня - 2 вересня 1971 р., ГДА СБУ, ф. 16, оп. 5, спр. 994, арк. 175.. Її автор, використовуючи наклепи, відверту брехню і маніпуляції свідомістю читача, різко критикував засудженого Я. Радченко, “Апостол і його штандарти”, Радянська освіта, 14 серпня 1971..

Публікація статті Я. Радченка спровокувала нову хвилю кампанії на захист В. Мороза в середовищі української інтелігенції. І. Дзюба звернувся з листом до редакції газети “Радянська освіта”, у якому вимагав виправити допущені в публікації перекручення і наклепи на засудженого В. Мороза та свідків у його справі Мороз, Есеї, листи й документи, 229-230.. 23 вересня 1971 р. Б. Антоненко-Давидович, І. Дзюба та В. Чорновіл написали листа на адресу ЦК КПУ з детальним аналізом статті Я. Радченка. Автори спростували більше десятка фактів неправдивого висвітлення у цій статті подій, пов'язаних із судовим процесом В. Мороза, одночасно подаючи правдиву інформацію. Зокрема, дисиденти вказали на те, що В. Мороз був засуджений не за “зраду батьківщини”, а за “анти- радянську агітацію і пропаганду”. Лідери українського дисидентства закликали компартійне керівництво взяти під особистий контроль, об'єктивно і неупереджено переглянути справу В. Мороза та звільнити його Ibid., 231-236.. На підтримку політв'язня виступив також Є. Сверстюк, написавши памфлет “Апостол і його суддя” Кримінальна справа № 50 по обвинуваченню Сверстюка Євгена Олександровича за ст. 62, ч. 1 КК УРСР в 15 томах, 15 січня 1972 - 27 лютого 1973 рр., ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67643-фп, т. 1, арк. 177178; Кримінальна справа № 50 по обвинуваченню Сверстюка Євгена Олександровича за ст. 62, ч. 1 КК УРСР в 15 томах, 15 січня 1972 - 27 лютого 1973 рр., ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67643-фп, т. 12, арк. 9-13.. Через активну позицію лідерів дисидентського руху намагання КДБ компрометувати постать В. Мороза в 1971 р. зазнали краху.

У 1972 р. силові органи радянської влади провели спрямовану на остаточне придушення українського дисидентського руху серію арештів серед української інтелігенції, відому в історіографії як “великий погром” Ярослав Грицак, Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. (Київ: Генеза, 2000), 285.. Протягом 1972 р. працівники КДБ здійснили спецоперацію в рамках колективної справи “Блок”, у результаті якої, за даними дослідника В. В'ятровича, репресовано понад 100 осіб, із яких 89 засуджено за антирадянську діяльність. Серед заарештованих були ключові фігури українського дисидентства - В. Чорновіл, І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Стус, І. Дзюба, І. Гель, І. Калинець, С. Шабатура та ін.. Чималій кількості інакодумців інкримінували поширення творів В. Мороза, участь у кампаніях на його захист.

Упродовж 1972 р. здійснювалися регулярні допити В. Мороза як свідка в справах заарештованих українських дисидентів - І. Геля Кримінальна справа № 205 по обвинуваченню Геля Івана Андрійовича у здійсненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 62 КК УРСР в 4 томах, 12 січня - 14 липня 1972 р., ГДА СБУ, ф. 6, спр. 75518-фп, т. 2, арк. 158-160., В. Чорновола, І. Дзюби Кримінальна справа № 55 по обвинуваченню Дзюби Івана Михайловича за ст. 62, ч. 1 КК УРСР у 18 томах, 12 квітня 1972 - 18 січня 1973 рр., ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69260-фп, т. 7, арк. 228-232., І. Світличного Кримінальна справа № 45 по обвинуваченню Світличного Івана Олексійовича за ст. 62, ч. 1 КК УРСР в 33 томах, 13 січня 1972 - 27 лютого 1973 рр., ГДА СБУ, ф. 6, спр. 68805-фп, т. 15, арк. 13-15., Є. Сверстюка. У жовтні 1972 р. його з цією метою було тимчасово перевезено до слідчого ізолятора КДБ у Києві Справа із оригіналами доповідних записок, спецповідомлень та інформацій (повернені із ЦК КПУ), 27 листопада 1972 - 18 січня 1973 рр., ГДА СБУ, ф. 16, оп. 3, спр. 1018, арк. 95; Справа із оригіналами доповідних записок та інформацій, спецповідомлень (повернені із ЦК КПУ), 25 листопада 1972 - 11 травня 1973 рр., ГДА СБУ, ф. 16, оп. 3, спр. 1020, арк. 156.. Незважаючи на тиск на політв'язня з боку кадебістів, він відмовився від будь-якої участі в слідстві та не дав жодних показів щодо своїх однодумців. Під час допитів добивався побачення з дружиною та заявляв про упереджене ставлення й дискримінацію щодо себе з боку працівників КДБ Кримінальна справа № 196 по обвинуваченню Чорновола В'ячеслава Максимовича у вчиненні злочину, передбаченого ст. 62, ч. 1 КК УРСР в 14 томах, 13 січня 1972 - 28 лютого 1973 рр., ГДА СБУ, ф. 6, спр. 72644-фп, т. 5, арк. 245; Кримінальна справа № 55 по обвинуваченню Дзюби Івана Михайловича за ст. 62, ч. 1 КК УРСР у 18 томах, 12 квітня 1972 - 18 січня 1973 рр., ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69260-фп, т. 7, арк. 229..

Навіть у складних умовах Владимирської тюрми В. Мороз продовжив протистояння системі. Згідно із законодавством СРСР, за умови дотримання ув'язненим правил в'язниці, після відбуття половини терміну тюремний режим міг бути замінений колонією. Під час побачення з дружиною в жовтні 1973 р. В. Мороз заявив, що в разі подальшого утримання його у Владимирській тюрмі він оголосить голодування. Також просив дружину звертатися зі скаргами до представників влади задля дострокового переведення його у ВТК. Зважаючи на відсутність порушень під час перебування у в'язниці, вказував на законність вимоги щодо пом'якшення режиму Мороз, Проти вітру, 130..

Раїса Мороз поширила інформацію про майбутнє голодування свого чоловіка серед московських правозахисників. Долею В. Мороза зацікавилися голова Комітету захисту прав людини А. Сахаров, а також Л. Алексєєва та Л. Богораз, які передали відомості про ув'язненого на Захід Ibid., 139-140.. У квітні 1974 р. російські дисидентки Т. Ходорович та М. Ланда написали звернення на захист В. Мороза, у якому описали умови його перебування у Владимирській тюрмі за закликали світову громадськість здійснювати акції на захист дисидента. Вже через місяць це повідомлення було опубліковане інформаційними агентствами США Мороз, Есеї, листи й документи, 247-248.. У результаті вже на початку 1974 р. з ініціативи української діаспори активізувалися міжнародні кампанії на захист В. Мороза.

Зрештою, 1 липня 1974 р. В. Мороз оголосив безстрокове голодування з вимогою негайного переводу його у ВТК. Голодування тривало протягом 145 днів і стало найбільш тривалим за час його ув'язнення Георгій Касьянов, Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. (Київ: Либідь, 1995), 155-156.. Завдяки діяльності дружини воно отримало міжнародний розголос. Уже 4 липня Р. Мороз у Москві за сприяння Л. Алексєєвої зустрілася з іноземними кореспондентами і заявила: “Мені залишається одне - звернутись до всіх добрих і гуманних людей на землі: допоможіть моєму чоловіку Валентину Морозу! Не дайте йому загинути”. У кінці серпня 1974 р. вона дала ще одне інтерв'ю закордонним журналістам, а також передала звернення до міжнародної організації поетів і письменників - ПЕН-клубу із закликом підтримати чоловіка Мороз, Проти вітру, 148-149.. У листопаді 1974 р. Р. Мороз написала чергове звернення, цього разу на адресу президента США Джеральда Форда, прем'єр-міністра Канади П'єра-Елліота Трюдо і канцлера ФРН Гельмута Шмідта. Кілька разів протягом літа - осені 1974 р. інформацію про стан здоров'я ув'язненого телефоном передавав за кордон канадським кореспондентам А. Сахаров.

Багатомісячне голодування негативно позначилось на здоров'ї В. Мороза. Щодня його насильно годували через спеціальний зонд, що викликало постійні болі в горлі, стравоході та шлунку; також у нього часто траплялися серцеві напади Ibid., 157-158.. Р. Мороз так описувала зовнішній вигляд чоловіка під час побачення 5 листопада 1974 р.: “Перед нами сидів скелет з жовтим підпухлим лицем, з мішками під очима - 52 кілограми при 175 сантиметрах росту...”. Надзвичайно важким був моральний та психологічний стан В. Мороза Ibid., 157.. У таких умовах він був змушений піти на частковий компроміс із тюремною адміністрацією. На нараді керівництва УРСР за участю В. Федорчука та секретаря з ідеології В. Маланчука у вересні 1974 р. вирішили не змінювати призначеного судом тюремного режиму для В. Мороза, оскільки це було б сприйнято як “. перемога ворожих СРСР угрупувань на Заході, що може заохотити їх до нових дома- гань...” Інформації відділів ЦК Компартії України про вдосконалення обробки зарубіжних буржуазних видань та покращення їх використання ідеологічними закладами Української РСР для викриття антикомуністичної та антирадянської пропаганди, 8 квітня - 17 вересня 1974 р., ЦДАГО, ф. 1, оп. 25, ч. І, спр. 1045, арк. 22-24.. Проте в листопаді радянське керівництво під тиском громадськості західних держав пішло на пом'якшення умов перебування В. Мороза за ґратами. Його перевели з одиночної камери до політичних в'язнів, після чого дисидент 22 листопада 1974 р. припинив голодування, про що повідомив дружині. Значення голодування В. Мороза полягало у приверненні уваги світової громадськості та урядів держав Заходу до проблем дисидентського руху в СРСР загалом та українського національного руху зокрема.

У 1975-1976 рр. під час перебування у Владимирській в'язниці В. Мороз не припинив протистояння з радянським режимом, беручи участь у колективних протестах політв'язнів, акціях одноденного голодування В'ятрович, Україна. Історія із грифом “Секретно”, 432., русі за статус політв'язня (боротьба за надання політичним в'язням правового статусу, що захищає їхню честь і гідність та відповідає міжнародним актам щодо прав людини) Яків Сусленський, “Українці в боротьбі за статус політичнх в'язнів”, у Іноземці про українських політв'язнів, ред. Осип Зінкевич. (Київ: Смолоскип, 2013), 322..

Одним із методів боротьби режиму проти дисидентського руху були ув'язнення інакодумців у психіатичних лікарнях. Очевидно, за вказівкою радянського керівництва адміністрацією Владимирської в'язниці було продовжено тиск на В. Мороза. Зокрема, у лютому 1975 р. психіатр Владимирської тюрми В. Рогов пригрозив дисиденту безпосереднім психіатричним втручанням у разі продовження ним протистояння з тюремною адміністрацією . З метою морального тиску на політв'язня, у квітні 1976 р. його помістили в підвальну камеру із психічно хворою людиною Мороз, Проти вітру, 170.. 10 травня 1976 р. його перевели на психіатричне обстеження до московського Інституту імені В. Сербського. Дружині спочатку повідомили, що її чоловік “направлений до медичного закладу для встановлення характеру фізичної роботи, якою він буде займатися у ВТК”. Лише після неодноразових звертань Р. Мороз до радянського керівництва 17 травня 1976 р. факт психіатричного ув'язнення В. Мороза доведено до її відома. Р. Мороз, своєю чергою, повідомила про це іноземним кореспондентам, що спричинило занепокоєння долею В. Мороза в діаспорному середовищі і відновлення масових кампаній на його захист у країнах Заходу Мороз, Проти вітру, 170-171..

19 травня Морозам було дозволено одногодинне побачення, під час якого Валентин заявив про відмову від радянського громадянства і бажання отримати американське. Дружина зауважила значні зміни в характері В. Мороза, як-то відчуженість і підозрілість, що було закономірним результатом цілеспрямованих дій радянського режиму, які мали на меті його моральне і фізичне знищення Ibid., 170.. Серед причин утримання В. Мороза в Інституті імені В. Сербського лікарі назвали “його підвищену релігійність і нанесення собі тілесних ушкоджень” (мали на увазі випадок покалічення В. Мороза співкамерником у 1972 р.).

15-17 червня 1976 р. в американському виданні “Washington Star” та в газеті української діаспори у США “Свобода” опубліковано інтерв'ю Р. Мороз, яка описала результати свого побачення з чоловіком Мороз, Проти вітру, 170.. Зрештою, внаслідок нової активізації за кордоном кампанії за звільнення В. Мороза та тиску з боку міжнародної спільноти, експертна комісія 18 червня 1976 р. визнала політв'язня психічно здоровим. Цього ж місяця, відповідно до вироку Івано-Франківського суду (1970 р.), його перевели для подальшого відбуття покарання у ВТК, розташованій у селі Сосновка в Мордовії (колонія № 1).

У мордовських колоніях у другій половині 1970-х рр. використовувалися різні методи морального і фізичного знищення дисидентів. Особливістю сосновського ВТК було спільне утримання політичних в'язнів та кримінальних злочинців (за кількісної переваги останніх), що створювало обстановку нестерпності для учасників дисидентського руху Іван Гель (1937-2011), записали Вахтанг Кіпіані та Василь Овсієнко, м. Київ, 25 червня 2003 р.. Такі умови були основною передумовою конфлікту між політв'язнями, який розпочався у сосновській колонії 1976 р. При цьому працівники КДБ та адміністрації всіляко використовували світоглядні розбіжності політв'язнів з власною метою та цілеспрямовано провокували суперечки між ними. антирадянський дисидент в'язниця колонія

Станом на червень 1976 р., коли В. Мороза було переведено до сосновської колонії, там покарання відбували чимало провідних діячів українського та російського дисидентських рухів. Уже в першій половині 1976 р. між політичними в'язнями почали виникати суперечності, які переросли у відкритий конфлікт. Основним питанням, яке викликало дискусії, було питання методів подальшої боротьби проти радянського режиму в умовах ув'язнення. У середовищі дисидентів сформувалися дві ворогуючі групи. Прихильниками активного протистояння з табірною адміністрацією були І. Гель та С. Караванський. Натомість більшість політв'язнів колонії в Сосновці, серед яких Едуард Кузнецов, Олексій Мурженко, Д. Шумук, В. Романюк, Б. Ребрик, Петро Саранчук, М. Осадчий, виступали проти різких проявів опору системі та першочерговим завданням бачили самозбереження в умовах позбавлення волі. При цьому поміркована група активно використовувала “методи кримінальних в'язнів” під час конфлікту з І. Гелем та С. Караванським. Крім того, один з лідерів поміркованих Е. Кузнецов був родичем дружини російського правозахисника А. Сахарова Олени Боннер і мав можливість через неї передавати матеріали до редакції часопису “Хроніка поточних подій” та здійснював інформаційну кампанію проти своїх опонентів Із оригіналами доповідних записок, повідомлень та інформацій - повернені із ЦК Компартії України, 15 лютого - 8 квітня 1977 р., ГДА СБУ, ф. 16, оп. 7, спр. 1058, арк. 383. Іван Гель, 25 червня 2003 р.; Андрей Сахаров, Воспоминания: в 3 т. Т. 2. (Москва: Время, 2006), 370..

Прибуття до сосновського ВТК В. Мороза призвело до поглиблення конфлікту між ув'язненими дисидентами. З перших днів він долучився до групи І. Геля та С. Караванського й активно підтримав їх позицію активної боротьби проти табірної адміністрації Оригінали доповідних записок, спеціальних повідомлень та інших документів, повернених із ЦК Компартії України, 15-20 липня 1977 р., ГДА СБУ, ф. 16, оп. 7, спр. 1060, арк. 95.. Він закликав інших політв'язнів-українців долучитися до дієвого протистояння з режимом, здійснював спроби примирення ворогуючих сторін Із оригіналами доповідних записок, повідомлень та інформацій - повернені із ЦК Компартії України, 15 лютого - 8 квітня 1977 р., ГДА СБУ, ф. 16, оп. 7, спр. 1058, арк. 383., проте зіткнувся з пасивністю й поміркованою позицією більшості дисидентів Іван Гель, 25 червня 2003 р. Тарас Батенко, “Я повстаю, отже, я існую... ”. Політичний портрет Івана Геля: (Нариси з історії українського руху опору кінця 1950-х - початку 1990-хроків). (Львів: Наукове т-во ім. Шевченка, 1999), 112.. Учасники угруповання Е. Кузнецова та Д. Шумука почали тиснути на В. Мороза та всіляко переконували його приєднатися до бойкоту І. Геля через його голодування. Проте, оцінивши ситуацію, В. Мороз дав досить різку оцінку лідерам поміркованої групи. Помилкою його було те, що, характеризуючи Е. Кузнецова та близького до нього О. Мурженка, він порушив питання їх національності. Під час однієї з дискусій у колі політ- в'язнів-українців він почав висловлювати їм свої докори за те, що вони погодилися, щоб ними керували “два не зовсім розумних євреї”. Такий крок В. Мороза викликав несприйняття серед ув'язнених дисидентів .

У відповідь Е. Кузнецов та Д. Шумук звинуватили В. Мороза в антисемітизмі й стали ініціаторами кампанії щодо його дискредитації та ізоляції в середовищі політв'язнів. Чималі зусилля були докладені ними задля компрометації імені В. Мороза на рівні українського дисидентського руху та серед української еміграції. Незважаючи на те, що все листування в'язнів обов'язково переглядалося працівниками КДБ, з другої половини 1976 р. Д. Шумук у листах до своїх канадських родичів подавав інформацію із полемічними випадами проти В. Мороза І. Колодяжний, “Третій від заднього краю”, Прикарпатська правда, 6 березня 1977.. На основі інформаційного повідомлення КДБ УРСР до ЦК КПУ від 30 квітня 1977 р. з'ясовано, що працівники відділу КДБ у ДУВТУ встановили прямий контакт із Д. Шумуком задля того, щоби схилити його до таких дій Оригінали доповідних записок, спеціальних повідомлень та інших документів, повернених із ЦК Компартії України, 15-20 липня 1977 р., ГДА СБУ, ф. 16, оп. 7, спр. 1060, арк. 96.. Результатом провокації КДБ була поява в газеті “Прикарпатська правда” пропагандистської статті І. Колодяжного “Третій від заднього краю” 6 березня 1977 р., спрямованої проти В. Мороза, у якій наводилися цитати з листування Д. Шумука: “... він... страждає нарцисизмом, і ця патологія самозакоханості, зміцнена незаслуженою славою, поглибила патологію суперегоцентризму...” І. Колодяжний, “Третій від заднього краю”... Оригінали доповідних записок, спеціальних повідомлень та інших документів, повернених із ЦК Компартії України, 15-20 липня 1977 р., ГДА СБУ, ф. 16, оп. 7, спр. 1060, арк. 97.. Задля повної його дискредитації в середовищі українського дисидентства кадебісти поширили статтю І. Колодяжного в Дубравному і Скальнин-ському управліннях виправно-трудових установ .

Улітку 1977 р. Е. Кузнецов та Д. Шумук передали до редакції журналу ХІПІ заяву з відкритими звинуваченнями В. Мороза в “розпалюванні національної ворожнечі, неповазі до поглядів інших товаришів по нещастю” та антисемітизмі. Автори закликали до бойкоту В. Мороза й І. Геля та відмови від згадування їхніх імен у самвидаві. Заява була надрукована у випуску № 47 цього часопису 30 листопада 1977 р. Цікаво, що хоча редакція ХІПІ заявила про своє неприєднання до бойкоту, протягом кінця 1977 - початку 1979 рр. ім'я В. Мороза цілковито відсутнє на сторінках видання. Через багато років, під час одного зі своїх інтерв'ю В. Мороз висловив припущення про співпрацю представників поміркованого угрупування політв'язнів із КДБ Валентин Мороз (1936 р. н.), записав Богдан Паска, м. Львів, 21 квітня 2016 р. Із оригіналами доповідних записок, повідомлень та інформацій - повернені із ЦК Компартії України, 2 січня - 2 березня 1978 р., ГДА СБУ, ф. 16, оп. 7, спр. 1066, арк. 107.. Думки дисидента знаходять своє підтвердження у доповідній записці В. Федорчука на адресу В. Щербицького від 19 січня 1978 р., яка свідчить, що 1977 р. у результаті профілактичних дій радянськими спецслужбами вдалося схилити Д. Шумука, Б. Ребрика, М. Осадчого до відмови від політичних акцій у колоніях .

Валентин Мороз під час конфлікту намагався апелювати до “правил чесної гри та національної солідарності”. При цьому він відстоював позицію активного протистояння з радянським режимом. На підтримку руху за статус політв'язня він після закінчення голодування І. Геля провів своє 65-денне голодування у серпні - жовтні 1976 р., яке призвело до значного погіршення його здоров'я. Після В. Мороза до цієї форми протесту долучився також С. Кара- ванський Іван Гель, 25 червня 2003 р.. Про подальшу політичну активність В. Мороза свідчить факт його участі в колективному одноденному (12 січня 1977 р.) голодуванні українських політв'язнів у день п'ятої річниці початку кампанії репресій серед української інтелігенції - “великого погрому” Ibid.. Причиною наступного голодування, яке він оголосив у квітні 1977 р., було вилучення у нього під час обшуку записок про період перебування у Владимирській тюрмі та на психіатричній експертизі. В результаті його позбавили особистого побачення із сім'єю та тимчасово перевели в одиночну камеру.

Конфлікт між політв'язнями в мордовських колоніях за участі В. Мороза отримав широкий розголос і резонанс у середовищі українських дисидентів. Його лідери докладали зусиль для припинення суперечок у Сосновці Батенко, Політичний портрет Івана Геля, 116-117.. У переважній більшості представники українського інакодумства ставали на сторону В. Мороза, засуджували неетичну позицію групи Е. Кузнецова - Д. Шумука. Замість запропонованого “комітетом” бойкоту В. Мороза значна кількість дисидентів у 1977 р. обмежили своє листування з Д. Шумуком Богдан Горинь, Не тільки про себе. Книга друга (1965-1985). (Київ: Пульсари, 2008), 568.. На сторону В. Мороза стали такі авторитетні діячі дисидентського руху, як В. Чорновіл Іван Гель, 25 червня 2003 р.; Чорновіл, Твори: У10 т. Т. 4, Кн. 2, 568, 628, 706. і Л. Лук'яненко “Лев Лук'яненко обороняє Валентина Мороза”, Визвольний шлях 10 (1978): 1139.. Безрезультатно намагалися примирити ворогуючі сторони Ірина Калинець Михаил Хейфец, Вячеслав Чорновил - зэковский генерал. (Київ: Такі справи, 1991), 145., Р. Мороз та О. Антонів Оригінали доповідних записок, спеціальних повідомлень та інших документів, повернених із ЦК Компартії України, 15-20 липня 1977 р., ГДА СБУ, ф. 16, оп. 7, спр. 1060, арк. 97..

Сосновський конфлікт тривав до початку 1979 р., проте з осені 1977 р. він уже не був настільки гострим та інтенсивним. У вересні 1977 р. В. Мороза та І. Геля було переведено на роботу до бригади кримінальних злочинців. На особисте прохання В. Мороза адміністрація ВТК поселила його в одиночній камері, що дещо послабило суперечності між дисидентами. Крім того, у жовтні - листопаді 1977 р. до колонії № 1 прибув засуджений за участь в УГГ О. Тихий, який морально солідаризувався з групою В. Мороза, долучився до голодування за статус політв'язня. Влітку 1978 р. у Сосновку було переведено російського дисидента О. Гінз- бурга, який теж активно включився в акції протесту, що викликало деяке напруження між ним та Е. Кузнецовим. Значним ударом по групі Е. Кузнецова та Д. Шумука стало прибуття до колонії Л. Лук'яненка восени 1978 р., який активно підтримав І. Геля й В. Мороза. Поява довголітнього політв'язня спричинила послаблення та розпад групи Е. Кузнецова Іван Гель, 25 червня 2003 р.. Незважаючи на це, за матеріалами доповідної записки В. Федорчука на адресу кремлівського центру від 14 квітня 1979 р., у 1978 р. стараннями працівників КДБ було проведено спецоперацію з метою поширення у середовищі політв'язнів неправдивої інформації про співпрацю В. Мороза з адміністрацією колонії Оригінали доповідних записок, спецповідомлень та інших документів, повернених із ЦК КП України, 17-24 травня 1979 р., ГДА СБУ, ф. 16, оп. 7, спр. 1074, арк. 90.. Остаточно сосновський конфлікт припинився тільки у квітні 1979 р., коли було звільнено В. Мороза, Е. Кузнецова та О. Гінзбурга Батенко, Політичний портрет Івана Геля, 118..

Отже, протягом усього періоду другого ув'язнення В. Мороза тривало напружене протистояння дисидента із радянським тоталітарним режимом. Він не відмовився від власних поглядів і переконань, не пішов на поступки системі та в 1970-х рр. вважався лідером і символом українського національного руху. В основі протистояння В. Мороза з режимом були такі методи: відмова від дачі показань проти своїх однодумців за справою “Блок”, проведення численних тривалих голодувань, написання заяв проти національної дискримінації українців у СРСР, участь у русі за статус політв'язня. Найбільш резонансною акцією В. Мороза, яка привернула увагу міжнародної спільноти, стало його 145-денне голодування у 1974 р. У соснов- ському ВТК з ініціативи КДБ задля дискредитації українських дисидентів загалом та В. Мороза зокрема було спровоковано масштабний конфлікт у середовищі політв'язнів.

Анотація

Проаналізовано антирадянську діяльність дисидента Валентина Мороза під час його перебування у Владимирській в'язниці та мордовських виправно-трудових колоніях у 1970-1979 рр. Із залученням документів колишніх архівів КДБ досліджено методи розправи, які використовувалися радянським режимом з метою його морального та фізичного знищення. Висвітлено інспірований КДБ конфлікт у 1976-1979 рр. між політв 'язнями у сосновській колонії за участі В. Мороза.

Ключові слова: Валентин Мороз, український дисидентський рух, радянський режим, Владимирська тюрма, виправно-трудові колонії, голодування, психіатричні репресії.

Ukrainian historian, native of Volyn Valentyn Moroz from the first half of the 1960's was an active participant in the Ukrainian dissident movement, a representative of his radical direction. The high intensity of the opposition activity of V. Moroz, his writing of a journalistic essays entitled “Report from the Beria Reserve ", “Moses and Datan”, “Among the Snows”, “Chronicle of Resistance” became the main reasons for his conviction in November 1970 by the Ivano-FrankivskRegional Court to 9years imprisonment and 5years of exile.

Keywords: Valentyn Moroz, Ukrainian dissident movement, Soviet regime, Vladimir prison, labor colonies, fasting, psychiatric repressions.