Контакти між українськими консерваторами Галичини і Наддніпрянщини в першій чверті ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контакти між українськими консерваторами Галичини і Наддніпрянщини в першій чверті ХХ століття

Роман Лехнюк Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра новітньої історії України імені Михайла Грушевського, вул. Університетська 1, 79000, Львів, Україна

Консервативні ідеї були важливою складовою українського національного руху впродовж ХІХ - на початку ХХ ст. Знаходження в цей час українських земель у складі двох імперій - Російської й Австрійської (Австро-Угорської) - призвело до формування відмінних типів консерватизму, що було зумовлено різницею суспільно-політичних умов в імперіях Романових і Габсбурґів. У статті на основі неопублікованих джерельних матеріалів проаналізовано контакти й ідейні взаємовпливи між носіями консервативних ідей серед українських діячів Галичини й Наддніпрянщини в першій чверті ХХ ст. У центрі уваги: з галицького боку - постаті Олександра Барвінського й митрополита Греко-католицької церкви Андрея Шептицького, з боку Наддніпрянщини - Олександра Кониського, Михайла Тишкевича, В 'ячеслава Липинського. На основі приватного листування цих діячів встановлено, що, попри суттєві розбіжності в су - спільно-політичних системах держав, українські консерватори по обидва боки австрійсько-російського кордону мали чимало спільних рис. Вони поставали перед схожими проблемами і викликами, на які шукали відповіді, подекуди спільно.

Ключові слова: консерватизм, Галичина, Наддніпрянщина, Олександр Барвінський, Андрей Шептицький, Олександр Кониський, Михайло Тишкевич, В 'ячеслав Липинський.

Summary

Conservatism is an important part of the Ukrainian intellectual tradition. A separate page in the history of Ukrainian conservatism in the Russian and Austro-Hungarian Empire is the first quarter of the twentieth century. At that time, the conservatives faced a few new challenges, which threatened their traditional values. First of all, it's about modern ideologies - nationalism and socialism, which led to revolutionary changes in the world. The comparison of contacts between the conservative figures of Galicia and the Great Ukraine allows tracing the common and different elements in reactions of Ukrainian conservatives to these challenges. Therefore, the main idea of the article is, on the example of these contacts, to improve knowledge about Ukrainian conservatism of this time and to analyze how different socio-political conditions in the two empires influenced the ideological foundations of Ukrainian conservatives and the nature of contacts between them.

Ukrainian conservatives from different sides of the Austrian-Russian border were not at the equal level of institutional development. In Galicia, there were well-defined political environments that during the early twentieth century were trying to create modern political parties - Russophiles and Christian-social movement. Also an important conservative institution - the Greek Catholic Church had different institutional forms. On the other hand, in the Great Ukraine conservatism existed as individual ideas and practices, but not in forms of intellectual or political environments. Mainly such situation was a consequence of the political climate of the Russian Empire.

As a result of different political and social situations in the Romanov and Habsburg empires, contacts between the Ukrainian conservatives from Galicia and the Great Ukraine had the character of personal interactions. The best examples are the relationship between Oleksander Barvinsky and Oleksander Konysky or Vyacheslav Lypynsky, between Metropolitan Andrey Sheptytsky and Count Mykhailo Tyshkevych. The last example is important in the context of understanding not only common elements but also differences in Ukrainian conservatism. Mykhailo Tyshkevych's Ukrainian identity during the early twentieth century was only forming on the basis of local patriotism. This process was completed closer to the beginning of the First World War. Instead, modern Ukrainian national identity already existed between Ukrainian conservatives in Galicia (except Russophiles).

Analysis of contacts between the Ukrainian conservatives of Galicia and the Great Ukraine during the first quarter of the twentieth century shows, that, despite the differences in the social and political situation in the Habsburg and Romanov empires, they did not exist in complete isolation from each other. We cannot interpret these contacts as a full-fledged interaction or cooperation. The reason was that Ukrainian conservatism in Galicia during the first quarter of the XX century had ideological and organizational difficulties. And in the Great Ukraine it did not even reach the form of political environments or parties. In spite of this, the examples of contacts, analyzed in the article, show that even in frames of personal relationships common elements of both parts of Ukrainian conservatism are noticeable. Similarities in the visions of problems can be traced in letters from Alexander Konysky and Vyacheslav Lypynsky to Oleksander Barvinsky. But the biggest number of common elements can be seen thanks to the analysis of the Andrey Sheptytsky and Count Mykhailo Tyshkevych correspondence. It shows the similar conservative vision of social issues and the same problem in relations between aristocracy and intelligentsia on both sides of the Austrian-Russian border. Contacts between the Ukrainian conservatives in Austria-Hungary and Russian Empire were important not only in the light of the exchange of ideas and experiences but also in the context of ideas about the Ukrainian nation. At the same time, the relationship between Oleksander Barvinsky and Vyacheslav Lypynsky can be considered as a symbolic transition from one era in the history of Ukrainian conservatism to another.

Keywords: conservatism, Galicia, Great Ukraine, Oleksander Barvinsky, Andrey Sheptytsky, Alexander Konysky, Mykhailo Tyshkevych, Vyacheslav Lypynsky.

Консервативна думка і світогляд є невід'ємною складовою української інтелектуальної традиції. Окремою сторінкою в історії українського консерватизму як у Російській, так і Авст- ро-Угорській імперії є перша чверть ХХ ст., коли перед консерваторами постали нові виклики і світоглядні дилеми, що загрожували їх традиційному світогляду і цінностям. Насамперед ідеться про модерні ідеології націоналізму і соціалізму, які тяжіли до революційних перетворень довколишнього світу. Мета статті - простежити на прикладі контактів між українськими консервативними діячами Галичини і Наддніпрянщини спільне й відмінне у шляхах реагування на ці виклики носіїв консервативної свідомості. Такий підхід дасть змогу поглибити знання про український консерватизм досліджуваного часу, і насамперед простежити, як відмінні суспільно-політичні умови двох імперій впливали на ідейні засади українського консерватизму.

Єдиним дослідженням, де об'єктом розгляду ставали контакти між носіями консервативного світогляду по різні боки австрійсько-російського кордону в першій чверті ХХ ст., є праця Таїсії Сидорчук-Потульницької. Вона побудована на аналізі листів майбутнього видатного теоретика українського консерватизму В'ячеслава Липинського до митрополита Греко- католицької церкви (ГКЦ) Андрея Шептицького з часу, коли Липинський видавав часопис “Przegl^d Krajowy” (1909-1910 рр.) . Головним джерелом для реконструкції контактів між українськими консерваторами є листування. У фонді 11 (Барвінські) відділу рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника (ЛННБУ ім. В. Стефаника) зберігаються листи Олександра Кониського до Олександра Барвінського, які відображають погляди Кониського стосовно української політики і культури в обох імперіях. У цьому ж фонді серед листів О. Барвінського до сина Богдана вдалося натрапити на оцінку ним постаті Павла Скоропадського. Відносини митрополита Андрея Шептицького з графом Михайлом Тишкеви- чем можна простежити на основі листування, що зберігається в Центральному державному історичному архіві України у Львові (ЦДІАУЛ) у фондах 358 (Андрей Шептицький).

Листи В. Липинського до О. Барвінського, написані вже після завершення активної політичної кар'єри останнього, є опублікованими.

Український консерватизм у Галичині досліджуваного періоду був представлений трьома середовищами: русофілами, християнсько-суспільним рухом і Греко-католицькою церквою. Русофільський світогляд ґрунтувався на домодерній “всеруській” ідеї, що включала уявлення про українців як частину спільного з росіянами і білорусами культурного й історичного простору, відданість східному церковному обряду і захист етимологічного правопису. Такий світогляд ускладнював адаптацію до епохи модерного націоналізму, що вимагала чітких національних самоідентифікацій. Християнсько-суспільне середовище на чолі з О. Барвінським у середині 1890-х рр. виокремилося з руху народовців і вирізнялося схильністю до компромісів, неприйняттям масової політики - мітингів, віч, маніфестацій - що, на думку консерваторів, вело до зниження рівня політичної культури, критикою соціалізму й національного радикалізму. Церковне середовище, своєю чергою, не було монолітним, а опиралося на інституційний консерватизм ГКЦ, що полягав в обороні наявного соціального устрою, політичного легалізму, захисті суспільної моралі на ґрунті християнських норм.

Якщо в Галичині першої чверті ХХ ст. можна простежити виразні середовища українських консерваторів (а в русофілів і християнських суспільників - ще й партійні структури), то в підросійській Україні фактично не було виокремлених консервативних груп, а тим паче структурованих політичних організацій. Певною мірою винятком можна вважати лише явище крайовства. Проте навіть приклад найпомітнішої постаті крайового руху на Правобережжі на початку ХХ ст. - графа М. Тишкевича - свідчить, що консерватизм на Наддніпрянщині існував як сукупність індивідуальних ідей і практик, а не у формі інтелектуальних чи політичних середовищ, як це було в Галичині. Попри це, все ж можна окреслити два різновиди українського консерватизму на території Російської імперії - малоросійську ідентичність і вже згаданий феномен крайовства.

У першій чверті ХХ ст. не було контактів між представниками малоросійського консерватизму й українськими консервативними середовищами Галичини. Ситуативно вони мали місце в минулому. Так, відома меценатка освіти і культури Єлизавета Милорадович-Скоропад- ська пожертвувала значні кошти на розвиток “Просвіти” й Товариства імені Шевченка. Але в досліджуваний період навіть таких контактів уже не було. А все через аполітичність представників малоросійського типу українського консерватизму, що, своєю чергою, виносило їх поза межі контактів тих галицьких консерваторів, які мали активні відносини з наддніпрянськими діячами - представниками українського національного руху. Насамперед йдеться про митрополита Андрея Шептицького й О. Барвінського. Окремо варто зазначити, що не виявлено контактів між наддніпрянськими консерваторами і галицькими русофілами. Попри це, між представниками русофільства і малоросійського типу консерватизму в досліджуваний час була схожість: їх об'єднували дилеми модерного націєтворення, які зумовлювали кризу консервативного світогляду.

Серед представників наддніпрянської інтелігенції консерватором можна вважати хіба О. Кониського, який познайомився з О. Барвінським ще 1865 р. і аж до своєї смерті в 1900 р. підтримував з ним товариські стосунки. В останні роки життя О. Кониський значною мірою солідаризувався з поглядами галицького товариша. Найповніше це проявилося в Науковому товаристві імені Шевченка (НТШ), до творення і діяльності якого О. Кониський значною мірою був причетним. Як і О. Барвінський, він негативно оцінював процеси в товаристві, зокрема його по- літизацію, привнесення в наукову структуру партійних поділів і особистих порахунків: “Стало очевидним, що Грушевський і його [однодумці] ведуть в Т[оварист]ві справи відповідно відносинам особистим і політично-партійним, через що в Т[оварист]ві панує такий деспотизм “радикальний”, що хоче щоб признати Т[оварист]во “монархіею” абсолютною... Отже... я просто махнув рукою. на свої відносини до Т[оварист]ва, котрого я ж таки. був і ініціатором і фундатором по троху; положив-де щиро своєї праці і на розвій Т[оварист]ва і на реорганізацію йогов наукове. Тепер ж поки там під маскою науки запановала партійність і особисті рахунки... я уважаю за ліпше, за консеквентнійше і честнійше для себе - збочити і нічим і ніякої участи не брати доки Т[оварист]во не зійде знов на поле літератури і науки. ” О. Кониський критикував і напрям “Літературно-наукового вістника”, тісно пов'язаного з Грушевським. Як і О. Барвін- ський, він засуджував консолідаційну щодо русофілів політику народовців у останні роки ХІХ ст. Тож не дивує його прихильність до часопису християнських суспільників “Руслан”, який він просив О. Барвінського надсилати попри перепони російської цензури.

Прикладом контактів між консервативним діячами Галичини і Наддніпрянщини є взаємини між Андреєм Шептицьким і представником течії крайовства в українському консерватизмі на схід від Збруча - графом М. Тишкевичем. Своїм існуванням серед правобережної шляхти на початку ХХ ст. феномен крайовства завдячує насамперед глибокій укоріненості місцевої польської та полонізованої української еліти у власній землі, “малій батьківщині”. Земельна власність, що належала аристократичним родинам упродовж століть, стала невід'ємною складовою консервативної шляхетської ідентичності. Опинившись на зламі ХІХ-ХХ ст. між тиском російського уряду з одного боку та модерного націоналізму - з іншого, шляхта на Правобережжі, маючи приклад землевласників на території колишнього Великого князівства Литовського, спробувала сформувати подвійну польсько-українську ідентичність на основі належності до польської політичної нації та прив'язаності до української землі. Надмірна увага до заслуг предків (як і власних) в історії краю завадила польсько-українським крайовцям зійтися на рівності українського і польського начал, що вдалось у Литві в ситуації з польсько-литов- сько-білоруським трикутником. Таким чином посилилося нерозуміння і несприйняття подвійної ідентичності українським селянством, що підважувало одну з головних опор крайової ідеї. Це відіграло роль під час спроб політичної структуризації крайового руху, що втілились у Крайовій партії, створеній у Києві в серпні 1907 р. Цей проект зазнав невдачі, в першу чергу через неможливість функціонування подвійних ідентичностей в умовах наростання націоналізму. За таких обставин абсолютна більшість крайовців Правобережжя обрала польську модерну ідентичність.

М. Тишкевич був одним із небагатьох винятків, що обрали шлях українства і зробили вагомий внесок в українську справу. Корінь його рішення закладений у тих самих чинниках, на яких ґрунтувалась ідея крайовства - пов'язаність роду з краєм, любов і прив'язаність до нього. Тому не дивно, що граф був активним діячем руху крайовців на Правобережжі. Як випливає з мемуарів М. Тишкевича, ключовою могла стати його зацікавленість історією. У цьому контексті дуже важливим було його знайомство з Володимиром Антоновичем, який став для графа не лише прикладом життєвої самопосвяти, а й сполучною ланкою для знайомства з багатьма провідними діячами українського руху .

Діяльність М. Тишкевича показує критичний дефіцит консервативних представників аристократії в українському русі. Граф розвинув філантропічні й меценатські заходи, започатковані ще матір'ю - Оленою Колишківною-Тишкевич - для користі українства і не шкодував на них грошей . Окрім доброчинності, він спонсорував україномовні видання наукових і художніх творів, зокрема поезій Лесі Українки й новел Михайла Коцюбинського. Сповна свою корисну роль М. Тишкевич проявив під час Першої світової війни. Перебуваючи у Швейцарії, він використовував особисті зв'язки для пропагування українства, насамперед поширюючи інформацію про Україну. Апогеєм стала дипломатична діяльність у період Української революції як представника УНР у Ватикані та очільника української делегації на Паризькій мирній конференції. Ангажування до української політики напередодні війни провадило М. Тиш- кевича до контактів з Галичиною. За посередництва історика Шимона Ашкеназі він познайомився з Кирилом Студинським, який, своєю чергою, допоміг графу налагодити контакти з Кос- тем Левицьким, о. Йосифом Боцяном, Іваном Кивелюком. З О. Барвінським знався раніше.

Але найтісніші взаємини, що мали дружній і щирий характер, граф Тишкевич мав з митрополитом Андреєм Шептицьким. Їх початки сягають передодня Першої світової війни, коли владика прагнув купити частину лісів з власності графа, але цій транзакції зашкодила російська влада. На той самий час припадає початок довірливих обговорень політичних справ, які особливої активності набрали під час Першої світової війни і дипломатичної діяльності М. Тишке- вича. Листування митрополита і графа яскраво висвітлює проблему українських консерваторів Наддніпрянщини - остракізм щодо аристократів-землевласників з боку української інтелігенції. Повною мірою це проявилося під час діяльності графа в Парижі, коли найбільшою проблемою для нього були не так надскладні й несприятливі зовнішні обставини, як недовіра і перешкоди з боку власних партнерів по делегації, які вбачали в ньому “чужого”. Але ще на початку 1914 р., маючи досвід лиш переважно культурно-просвітньої роботи, М. Тишкевич уже відчував це не- сприйняття: “Я переконався що нема для нас місця в молодій, - новій - Україні!.. Нихто не оцінить і не подякує... ” Вживання графом у наведеному фрагменті фрази “для нас”, ймовірно, мало підкреслити і непростий досвід львівського митрополита, чиє аристократичне походження не раз ставало об'єктом нападок в українській пресі. Хоча для Галичини на початку ХХ ст. питання належності до українського руху соціальних еліт не було надто актуальним, досвід М. Тишкевича викликає асоціації зі ставленням у середині ХІХ ст. провідників українського руху в Галичині до ідей деяких представників полонізованих руських шляхетських родів - насамперед Леона Сапєги і Єжи Любомирського - щодо переходу на унію. Слова єпископа Григорія Яхимовича з того часу: “русини народ такий, що не має своєї шляхти, тай не треба її йому” - співзвучні з позицією української інтелігенції на початку ХХ ст.

Андрея Шептицького і М. Тишкевича як консерваторів єднала оцінка соціалістичної політики Української Центральної ради. Крім очевидного для носіїв консервативної свідомості неприйняття соціального радикалізму і руйнування усталених традицій й ієрархій, важливими для розуміння дилем консерваторів були думки графа, що така політика українського уряду може повністю зруйнувати ґрунтований на любові до землі український патріотизм серед тих, хай нечисленних, землевласників, що прагнули працювати для розбудови української держави. Із сучасної перспективи актуальними видаються й побоювання М. Тишкевича, що соціалістична політика в підсумку може привести до нової успішної агресії Росії щодо України.

Попри негативну оцінку Центральної ради, М. Тишкевич не схвалював і діяльність гетьмана П. Скоропадського. Зберігся лист графа до редакції “Діла” зі спростуванням чутки про призначення його дипломатичним представником Української держави у Швейцарії, оскільки не міг взяти на себе представництво “правительства, якого політичні цілі і наміри для мене не досить ясні”. Головною “неясністю” були підозри на адресу гетьмана в проросійських симпатіях. У листах до М. Тишкевича митрополит Андрей також висловлював побоювання перед надмірним, на його думку, зосередженням росіян у Києві влітку 1918 р., яке вони могли використати в політичних цілях. Владика висловлював сумніви і щодо міцності гетьманської держави.

Недовіра митрополита до П. Скоропадського могла бути зумовлена неприхильністю гетьмана до планів Андрея Шептицького щодо поширення унії на українські землі на схід від Збруча. Так, православного монаха о. Потапія, який перейшов на унію і схилив до цього ж мешканців с. Богданівка, затримали органи влади Української держави і позбавили священства. Складно встановити, яку роль відіграв у цих подіях митрополит, однак серед його вхідної кореспонденції збереглося декілька листів від о. Потапія про свою діяльність, зокрема і в справі затримання. До львівського владики звернувся й особисто гетьман з поясненням ситуації, стверджуючи, що діяльність о. Потапія не є погодженою з його церковними властями, а отже, нелегальною, як і перехід с. Богданівка на унію. З непростими взаєминами митрополита і гетьмана контрастує позитивна оцінка П. Скоропадського О. Барвінським.

Рзглядаючи контакти українських консервативних середовищ Галичини з представниками українського монархізму, неможливо обійти увагою постать В. Липинського. Його головні праці, що створили консервативну теорію української класократичної монархії, були написані в міжвоєнну добу і є інтелектуальною складовою саме цього часу. Втім, передвоєнна діяльність В. Липинського, спрямована на пропагування територіального українського патріотизму серед правобережної шляхти, не залишилася непоміченою в Галичині. На думку Т. Си- дорчук-Потульницької, у 1909 р. В. Липинський вже був знайомий з митрополитом Андреєм Шептицьким. У 1909-1910 рр. львівський владика фінансово підтримував часопис “Przegl^d Krajowy”, на сторінках якого В. Липинський пропагував свої ідеї. У подальшому їх контакти активізувалися лише з 1924 р.

Праця Липинського “Z dziejow Ukrainy” викликала схвальну реакцію в редакції газети “Руслан”, водночас спонукаючи представлене часописом середовище до рефлексій щодо важливості шляхти в українській історії і шляхів її повернення до українства. В останні роки життя О. Барвінського налагодилися досить регулярні контакти між ним і В. Липинським. Хоча познайомилися вони давно - під час студій В. Липинського в Кракові (на зустрічах у Б. Леп- кого), і ще перед війною майбутній теоретик українського консерватизму читав перші дві частини “Споминів” лідера християнсько-суспільного руху, - їх листування охоплює лише 1923-1926 рр. Ідейний натхненник українського монархізму високо оцінював діяльність О. Бар- вінського, зокрема його роботу щодо творення в Галичині “основних для буття нації консервативних підстав”. Позитивне враження на В. Липинського справила опублікована того часу частина спогадів О. Барвінського: “З правдивою насолодою перечитую знов Ваші “Спомини”, знаходячи в них той ідеалізм і ту справжню національну культуру, яких так бракує нашій сучасній “наддніпрянській” інтеліґенції. Коли-б ці прикмети були в нашої інтеліґенції, як же инакше пішли-б події останніх часів! Наші державотворчі переважно помосковлені або спольщені верстви - мали-б від кого для своєї української праці політичної цей ідеалізм національний і культуру національну перейняти. А так, знаходили вони тільки “патріотичну” опозицію супроти себе з боку людей, позбавлених ідеалізму до національної культури, а спекулюючих виключно на ріжних, найгіршого сорту, матеріялістичних, партійних теоріях. Це одна з головних причин упадку Гетьманства, а з ним і нашої Держави”. Про вагомість для О. Барвін- ського такої оцінки В. Липинським власної праці може свідчити розміщення ним цитованого вище фрагмента на початку шостої частини “Споминів”. Барвінський цікавився діяльністю Липинського, зокрема читав його “Хліборобську Україну”, яку високо цінив і радив това- ришам.

Аналіз контактів між українськими консерваторами Галичини і Наддніпрянщини у першій чверті ХХ ст. свідчить, що, попри суттєві відмінності суспільно-політичних умов імперій Габсбурґів і Романових, вони не існували в повній ізоляції одні від одного. Очевидно, не йдеться про повноцінну взаємодію чи співпрацю, адже в досліджуваний час український консерватизм у Галичині мав серйозні ідейні й організаційні труднощі, а на Наддніпрянщині навіть не набрав форм більш-менш окреслених політичних середовищ. Попри це, наведені у статті приклади контактів свідчать, що, навіть не виходячи за межі особистих взаємин, були спільні риси в обох відгалуженнях українського консерватизму. Схожість у трактуванні суспільних подій, явищ і процесів можна бачити в О. Кониського, В. Липинського, О. Барвінського. Але найбільше спільного є в листуванні Андрея Шептицького з графом Тишкевичем, яке розкриває подібність консервативного бачення соціальних проблем по обидва боки австрійсько-російського кордону. Контакти між українськими консерваторами в Австро-Угорщині й Російській імперії були важливими не тільки з огляду на обмін ідеями й досвідом, а й у ширшому контексті уявлень про українську націю. Водночас відносини між О. Барвінським і В. Липинським - найпомітнішою (поряд з Андреєм Шептицьким) постаттю серед галицьких консервативних середовищ першої чверті ХХ ст. і найвизначнішим теоретиком міжвоєнного і загалом українського консерватизму - можна вважати за символічний перехід від однієї доби в історії українського консерватизму до наступної, позначеної вже дещо іншими дилемами і викликами.

український національний консервативний політичний

Література

Barvinskyi Oleksandr Hryhorovych. Lysty do syna Bohdana Oleksandrovycha Barvinskoho 1916-1925, Lvivska natsionalna naukova biblioteka Ukrainy imeni Vasylia Stefanyka, viddil rukopysiv, f. 11, spr. 133 / p. 20. (in Ukrainian).

Barvinskyi, Oleksandr. Lysty do Hlynskoho Isydora, 1923, Lvivska natsionalna naukova biblioteka Ukrainy imeni Vasylia Stefanyka, viddil rukopysiv, f. 159, spr. 50 / p. 3. (in Ukrainian).

Barvinskyi, Oleksandr. “Spomyny z moho zhyttia“, ch. VI, zosh. XXIX, Instytut literatury im. T. H. Shevchenka NAN Ukrainy, viddil rukopysnykh fondiv i tekstolohii, f. 135, spr. 30. (in Ukrainian).

Hospodyn, Andrii. Try vyznachni dyplomaty: Hraf M. Tyshkevych, kniaz I. Tokarzhevskyi-Karashevych i baron M. Vasylko. Vinnipeh, 1989. (in Ukrainian).

Graf Mykhailo Tyshkevych” [nekroloh], Dilo. 6 serpnia, 1930. (in Ukrainian).

Graf Mykhailo Tyshkevych” [nekroloh], Literaturno-naukovyi vistnyk. Veresen, 1930. (in Ukrainian).

Konyskyi, Oleksandr. Lysty do Barvinskoho Oleksandra Hryhorovycha 1897-1900, Lvivska natsionalna naukova biblioteka Ukrainy imeni Vasylia Stefanyka, viddil rukopysiv, f. 11, spr. 1438 / p. 98, 56 ark. (in Ukrainian).

Lystuvannia Sheptytskoho A. z Tyshkevychem M., Tsentralnyi derzhavnyi istorychnyi arkhiv Ukrainy, m. Lviv 1913-1930, f. 358, op. 1, spr. 357, 172 ark. (in Ukrainian).

Lystuvannia V. Lypynskoho, T. 1. Red. Yaroslav Pelenskyi, Roman Zalutskyi, Khrystyna Pelenska ta in. Kyiv: Smoloskyp, 2003. (in Ukrainian).

Lysty hetmana Skoropadskoho P. ta in. ukrainskykh diiachiv, 1918, Tsentralnyi derzhavnyi istorychnyi arkhiv Ukrainy, m. Lviv, f. 201, op. 1r, spr. 219, 69 ark. (in Ukrainian).

Lysty Tyshkevychu Mykhailu vid korespondentiv z prizvyshchamy na litery “Ch”, Sh, 1917-1930, Tsentralnyi derzhavnyi istorychnyi arkhiv Ukrainy, m. Lviv, f. 681, op. 1, spr. 20, 75 ark. (in Ukrainian).

Shliakhta na Ukraini”. Ruslan. 23 (10) lystopada 1912;. 26 (13) lystopada 1912; 27 14) lystopada 1912; 28 (15) lystopada 1912; 29 (16) lystopada 1912; 30 (17) lystopada 1912. (in Ukrainian).

Smalianchuk, Ales. Pamizh kraevastsiu i natsianalnai ideiai: Polski rukh na belaruskikh i litouskikh zemliakh. 1864-1917. Hrodna: HrDU, 2001. (in Belarusian).

Sydorczuk-Potulnycka, Tajisija. “Listy Wiaczeslawa Lipinskiego do Andrija Szeptyckiego w okresie ukazywania si§ “Przegl^du krajowego”, Nad Dniprom i Visloiu: Ukraina i Polshcha v yevropeiskomu vymiri - mynule i suchasnist. Seriia: Istoriia. Mizhnarodni systemy ta hlobalnyi rozvytok, № 2-3. Kyiv, Torun, 20032004, 132-141. (in Polish).

Tereshchenko, Yurii. “Prychynky do istorii halytskoho konservatyzmu”, Tereshchenko, Yurii. Skarby istorychnykh tradytsii. Kyiv: Tempora, 2011. 236-309. (in Ukrainian).

Tomazov, Valerii. “Myloradovych Yelyzaveta Ivanivna”, Entsyklopediia istorii Ukrainy: u 101. T. 6. Kyiv: Naukova dumka, 2009. 660. (in Ukrainian).

Tyshkevych, Mykhailo. “Uryvky z spohadiv”, Literaturno-naukovyi vistnyk. Veresen, 1928. (in Ukrainian).

Tyshkevych, Mykhailo. “Uryvky z spohadiv”, Literaturno-naukovyi vistnyk. Berezen, 1929. (in Ukrainian).

Vasylenko, Valerii. “Vitchyzna yak imperatyv buttia”, Viryty v Ukrainu. Zi spadshchyny hrafa Mykhaila Tyshkevycha. Lviv: Drukarski kunshty, 2009. 59-115. (in Ukrainian).

Размещено на Allbest.ur