Наслідки січневого польського повстання 1863-1864 рр. на Волині

Размещено на http://www.allbest.ru/

Наслідки січневого польського повстання 1863-1864 рр. на Волині

У статті розглядаються причини поразки і наслідки Січневого польського повстання 1863-1864 рр. на Волині, ставлення місцевого простолюду до повстанців. Незважаючи на заклики ватажків повстання й обіцянки щодо наділення селян землею, українське населення лише частково відгукнулося на польський збройний виступ проти спільного ворога українців і поляків у ХІХ ст. - російського царизму. Проаналізовано заходи російського уряду для придушення повстання, спроби протиставити місцеве українське селянство і польську шляхту, зокрема через доповнення до положень аграрної реформи в Росії 1861 р., зроблені на Правобережній Україні на користь українських селян у 1863 р., щоб покарати шляхтичів за участь у повстанні.

Російський царизм після поразки повстання прийняв законодавчі акти з метою суттєвого послаблення польського елементу на правобережних українських землях та асиміляції. Вибух Січневого повстання відіграв важливу роль в історії не тільки польського народу, а й українського, зокрема був прикладом у національно-визвольній боротьбі.

Ключові слова: польське повстання, Волинь, польська шляхта, російський царизм, русини- українці, поляки.

Після трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) поляки не полишали надії відновити свою державу. Продовжуючи національно-визвольну боротьбу проти Російської імперії протягом усього ХІХ ст. з метою відновлення Польщі в кордонах до 1772 р., польська еліта намагалася заручитися підтримкою інших слов'янських народів. Повстання планувалося поширити на території Королівства Польського, Литви, Білорусі і Правобережної України (в межах тодішньої Київської, Волинської і Подільської губерній), що перебували на той час у складі Росії. У статті автор поставила за мету розкрити наслідки Січневого польського повстання 1863-1864 рр. на Волині, де воно набуло особливого розмаху. Обрана тема привертала увагу деяких радянських, польських, сучасних українських і зарубіжних дослідників (зокрема, Г. Марахова, С. Кеневича, Ф. Равіти-Ґавронського, Ю. Земського, Б. Гудя, Д. Бовуа та ін.), але й досі становить науковий і суспільно-політичний інтерес.

Особливістю суспільного життя на Правобережжі початку 60-х рр. ХІХ ст. було те, що тут зберігалася повна перевага землеволодіння польських поміщиків. Польське чиновництво і шляхта займали панівні позиції практично в усіх сферах адміністративного та економічного життя регіону. За даними етнографічної експедиції під керівництвом П. Чубинського, на початку 70-х рр. ХІХ ст. польській шляхті належало 85% землі в Київській, 90% - у Подільській і 92% - у Волинській губерніях. Крім того, польські магнати і шляхта після поділів Речі Посполитої зберігали в межах Російської імперії усі свої права і привілеї. Українське («руське», «малоруське») селянство, яке становило 80% населення регіону, залишалося до 1861 р. у повній кріпосній залежності від польських поміщиків. Паралельно, як етнонім українського народу, в досліджуваний період вживалися терміни «руський», «малоруський», українська національна самосвідомість поступово кристалізувалася.

Відповідно до статистичних даних першого загального перепису населення Російської імперії 1897 р., етнічний склад Волинської губернії в другій половині ХІХ ст. відображено в таблиці:

січневий польський повстання волинь

Напередодні вибуху Січневого повстання польське суспільство розділилося на два основних табори: «червоних» (радикалів) і «білих» (поміркованих). План і методи боротьби обох течій суттєво відрізнялися. «Білі», яких очолили представники поміркованих шляхетських і буржуазних кіл, такі як А. Замойський, О. Вельопольський і М. Лангевич, переважно захищали інтереси заможних верств населення. Вони прагнули автономії для Польщі в межах до 1772 р., при цьому вбачали за доцільне боротьбу проводити не стільки революційними методами, скільки шляхом «органічної праці». Цю концепцію, проголошену після поразки Листопадового польського повстання 1830-1831 рр., ліберали пропонували як легальну неполітичну працю в рамках господарського підприємництва, громадської діяльності на ниві освіти, науки, культури, соціальної допомоги. Саме таку ліберальну концепцію легальної модернізації польського суспільства з часом почали називати програмою «органічної праці».

«Червоні», що здебільшого складалися з дрібної шляхти, інтелігенції, міських низів і селянства, мали на меті відновити Річ Посполиту в кордонах 1772 р. за допомогою збройного повстання. У партії «червоних», що підготувала й очолила повстання 1863 р., було ліве, демократичне крило, представлене такими видатними діячами, як Я. Домбровський, К. Калиновсь- кий, З. Сєраковський (родом із с. Лісове, нині Маневицького району Волинської обл.) та ін. Вони мали тісні зв'язки з російськими ідеологами революційного руху кінця 50-х - початку 60-х рр. ХІХ ст., зазнали значного впливу ідей М. Чернишевського, М. Добролюбова та О. Герцена. У червні 1862 р. було утворено Центральний національний комітет (далі - ЦНК), лідерами якого стали Я. Домбровський і К. Калиновський. «Червоні» прагнули зробити повстання, що наближалося, загальнонародним і більш демократичним, намагаючись за допомогою збройного виступу відновити незалежність Польської держави. Саме «червоні» у своїх агітаційних програмах звернули увагу на аграрне питання, що найбільше цікавило селян. Однак повстання мало насамперед національно-визвольний характер, соціально-економічні питання, по суті, підпорядковувалися національно-визвольному.

Активну участь у польському визвольному повстанні 1863-1864 рр. взяло українське населення Волині, де селяни зустрічали повстанців загалом більш толерантно, ніж на інших етнічних руських землях, зокрема на Київщині й Поділлі. Це пояснювалося тим, що історична Волинь була розташована географічно ближче до польських земель, ніж інші губернії Правобережжя, відповідно був трохи сильніший вплив польського елементу на суспільні процеси. У Волинській губернії у складі Російської імперії, як відомо, відбувалися основні військові події під час повстання на території Правобережної України. На наш погляд, це можна пояснити двома основними причинами: дещо більшою кількістю в губерніях Правобережжя польського населення, зокрема на Волині, по-друге, впливом особистого фактора, зокрема тим, що визвольну боротьбу тут очолив польський патріот Е. Ружицький - фаховий офіцер, добре вимуштруваний у лавах російських військ на Кавказі .

Як зазначав український історик Я. Дашкевич, «фіктивне право зберігати й відбудувати Річ Посполиту в т. зв. «історичних межах», поєднаних з ідеєю культурного просвітництва, для нібито позбавленого культури українського народу, із застосуванням жорстоких методів придушення «бунтів» тих, хто не хоче підкоритися», були негативним явищем в українсько-польських відносинах . Ця доктрина, підтримана в польських великодержавних колах, заперечувала право русинів на національну окремішність і незалежність від польського суспільства. Це, своєю чергою, не лише сприяло загостренню взаємин між українцями і поляками під час повстання, а й мало вплив на його наслідки.

Коли вибухнуло Січневе польське повстання, російський уряд розглянув питання про полегшення земельного становища селян як один із найсуттєвіших заходів для привернення на свій бік місцевого простолюду, переважно українського за національністю, для боротьби з повстанцями. В інформації Міністерства внутрішніх справ Російської імперії у 1863 р. підкреслювалося: якщо у великоросійських губерніях селянські «безчинства» виникали до введення інституції мирових посередників і не були інтенсивними, то в Південно-західному регіоні вони розпочалися відразу після оголошення царського маніфесту про ліквідацію кріпосної залежності 1861 р. і були надзвичайно запеклими. Аграрна реформа в Росії 1861 р. проводилася, в першу чергу, в інтересах поміщиків. За одержану у своє володіння землю селяни повинні були виплачувати поміщику високі викупні платежі - компенсацію грошима або відробляти повинності, що досить сильно обтяжувало перших, водночас «відрізки» на користь поміщиків становили до третини усієї землі.

Царський указ від 23 липня 1863 р. передбачав обов'язковий викуп українськими селянами наділів, що були в їх користуванні, але належали польським землевласникам. Після 1863 р. у результаті конфіскації землі у польських поміщиків, згідно з вищезазначеним указом, наділи у правобережних селян навіть дещо зросли. Так, якщо за положенням 19 лютого 1861 р. на Волині на одного селянина припадало 2,3 десятини і викупного платежу 2 крб. 20 коп. з десятини, то після 1863 р. у Волинській губернії на душу населення стало припадати 3,9 десятини з найменшим викупним платежем 0,78 коп. З наведених даних видно, що, додавши трохи селянам землі та значно знизивши за неї викупний платіж, уряд прагнув істотно обмежити польське поміщицьке землеволодіння та його вплив на місцеве населення.

Правобережні селяни були чи не єдиною соціальною групою, яка щось виграла від повстання 1863-1864 рр. Налякані повстанням царські власті намагалися привернути на свій бік селянство Правобережної України, включаючи й польське, дещо обмеживши «апетити» поміщиків-поляків щодо землеволодіння. Як наслідок, умови звільнення селян від кріпосної залежності в правобережному регіоні з 1863 р. були трохи легшими, ніж, для прикладу, у великоросійських губерніях чи на Лівобережній Україні: тут було ліквідовано статус так званих «тимчасовозобов'язаних» селян, запроваджено обов'язковий викуп ними землі, на 20% (а в деяких випадках і на 35%) знижено викупні платежі, а наділи навіть землі трохи збільшено, не було «відрізків» .

Відносна лояльність російського уряду до польського елементу на перших порах із середини 1860-х рр. змінилася численними антипольськими заходами, які супроводжувалися утисками й дискримінацією польської шляхти в соціально-економічній, політичній і національно-культурній сферах, що яскраво відображає тогочасне законодавство. Основне завдання тогочасних нормативно-правових актів полягало у зменшенні впливу польської шляхетської верхівки на соціально-економічні, суспільно-політичні й конфесійні процеси в регіоні. Так, царський указ від 5 березня 1863 р. встановлював нові правила для накладання секвестру, тобто заборони або обмеження органів державної влади на використання чи розпорядження будь- яким майном, на маєтки тих осіб, які були якоюсь мірою причетними до польського повстання. Ці правила передбачали, що вилучене майно для збереження в цілості має передаватися в містах у розпорядження міських управлінь, а в повітах - тодішнім палатам державного майна. Власника і його родину взагалі відсторонювали від секвестрованого маєтку.

15 березня 1863 р. російські власті видали «Правила для наложенія секвестра на имЄнія лицъ, причастныхъ къ безпорядкамъ, возникшимъ въ пограничныхъ съ Царствомъ Польскимъ губерншхъ, и для зав^дьтанія и распоряженія сими имЄніями». Російський уряд намагався демонстративно завдати удару учасникам польського повстання, щоб перешкодити його поширенню на інші території імперії. Йшлося, зокрема, про те, що «участіе въ безпорядкахъ, возник- шихъ въ нЬкоторыхъ частяхъ Западныхъ губерній, влечетъ за собою ответственность какъ личную, такъ и по имуществу»²¹. Це означало, що учасник збройного виступу мав бути покараний як фізично (заслання чи смертна кара), так і через ліквідацію майна, яке йому належало.

Російські урядовці не обходили увагою в репресивних заходах щодо учасників повстання і членів їхніх сімей. Зокрема, в параграфі 15 «Правил для наложенія секвестра на имЄнія лицъ, причастныхъ къ безпорядкамъ, возникшимъ въ пограничныхъ съ Царствомъ Польскимъ губерншхъ, и для заведыванш и распоряженія сими имЄніями» йшлося про те, що у випадку, якщо «владЪлецъ и семейство его изъ секвестнаго имЄнія удаляются; если члены сего семейства не участвовали въ безпорядкахъ (Січневому повстанні. - Н. С.) и, не имЄя отдЄльнаго имущества, будуть нуждаться въ средствахъ къ существованію, то на содержаніе ихъ можетъ, по усмотрЄнію Главнаго мЄстнаго Начальства, быть выдаваема часть изъ чистаго дохода, остающаяся за всеми нужными, допускаемыми, на основаніи сихъ правилъ, платежами и расходами по именію»²². Отже, російські власті пішли на певну лібералізацію щодо осіб, які не брали участь у збройному виступі, здійснивши деякі поступки, зокрема розглядалися справи про можливість повернення їм маєтків, вилучених через участь у повстанні когось із членів сім'ї.

Науковий дебют

Російський імператор Олександр ІІ (1855-1881 рр.) 24 квітня 1863 р., у розпал польського повстання, підписав «Правила для утворення в Західних губерніях сільських озброєних караулів». Згідно з інструкцією генерал-губернатора М. Анненкова, сільські караули перебували під загальним керівництвом російської поліції. Вони проводили облави, доправляли в полі- ційні відділки заарештованих, брали участь у боях з повстанськими загонами. Цю думку підтверджує львівський дослідник Б. Гудь, зазначаючи, що селянські формування діяли в Тара- щанському, Канівському, Чигиринському і Черкаському повітах Київської губернії, Рівненському і Луцькому - Волинської та в більшості повітів Подільської губернії. Заснований у Києві русифікаторський «Вестник Юго-Западной й Западной России» з 1862 р. друкував листівки і через священиків розповсюджував їх серед селян. Відозви-»звернення до російського народу, який проживає у Південно-Західній і Західній Росії» містили обіцянки, що землі поляків-земле- власників, учасників збройного виступу, яких упіймали селяни, передаватимуть їм у володіння. Сільські караули перетворилися на досить значну силу, у Волинській губернії до них входив 731 сотник, 7 006 десятників і 71 911 стражників, загалом - 79 650 осіб. Для порівняння, усього в Південно-Західному краї їх чисельність становила 312 955 осіб, тобто в чотири рази більше. У деяких селах і містечках до караулів записалася майже третина загалу населення чоловічої статі .

Відповідно до першого параграфа «Правил для утворення в Західних губерніях сільських озброєних караулів», у кожному селі або містечку третина дорослого населення повинна була вступити до сільської варти. Інструкція детально пояснювала, що третину треба рахувати не від числа ревізьких душ, тобто не від загального числа мешканців, а саме від кількості дорослого населення. Наводився конкретний приклад: якщо в селі було 1000 душ, але без урахування людей похилого віку і дітей, а здатних до роботи - тільки 600 душ, то число варти мало складати 200 осіб. Сама ж варта порівну поділялася на два загони. Один називався «охоронною вартою» і мав охороняти своє ж поселення, залишаючись у власних домівках. Інший загін, названий «рухомою вартою», повинен був постійно пересуватися й оглядати навколишню місцевість. Одна п'ята частина цих вартових мала бути кінною. У разі появи «заколотників» вони повинні були їх переслідувати і ловити, а за умови великої кількості останніх - повідомляти про них начальникам поліції і військовим. У спокійний час інструкція дозволяла рухомому складу варти перебувати на місцях проживання і займатися своїми повсякденними справами .

Уже в кінці квітня 1863 р. стало зрозуміло, що перевага в польсько-російському протистоянні була на боці регулярної російської армії. Кількість жертв серед повстанців і число полонених зросли, частина з них конвоювалася в Житомирський тюремний замок. Не вдаючись у деталі, хотілося б зауважити, що після вирішальних сутичок навесні 1863 р. під Мирополем Новоград-Волинського повіту та Миньківцями Заславського повіту факт поразки повстання на Волині в недалекому майбутньому став беззаперечним. Характерно, що на початку червня 1863 р. польські жінки на Волині почали носити траурний одяг на знак жалоби за загиблими й ув'язненими повстанцями. Наприклад, з початку червня і до кінця серпня 1863 р. офіційні документи зафіксували 50 випадків носіння жалобного вбрання житомирянками.

Серед найважливіших причин поразки польського повстання 1863-1864 рр. на Волині, як і взагалі на Правобережній Україні, можна назвати наступні: слабку організацію і спонтанність, що не дозволило повною мірою провести агітаційну роботу серед населення; нерівномірність співвідношення сил між його учасниками і регулярними російськими військами, вимуштрувана й добре озброєна армія була значно сильнішою, ніж польські повстанці. Партизанська тактика поляків свідчила про недостатню кількість «заколотників» для відкритого бою з регулярним російським військом; російські власті вдало використали українсько-польські протиріччя, що заважали налагодженню конструктивної співпраці між двома народами. Царський уряд вчасно скористався давніми соціальними конфліктами між українськими селянами, які становили абсолютну більшість населення краю, та польською шляхтою для протидії повстанцям, намагаючись зробити простолюд своїм союзником.

Після придушення повстання імператор відмовився від будь-яких компромісів з польською шляхтою Південно-західного краю. Так, згідно з указами Сенату від 23 вересня 1864 р. та 19 січня 1866 р., прийнятими на пропозицію місцевих генерал-губернаторів, було припинено подання документів на Правобережжі, що підтверджували б право переведення у дворянський стан. Той, хто не перебував на державній службі, не набув чинів і не подав документів на дворянство, переходив до категорії платників податків. З іншого боку, селяни через багатовікові кривди польської шляхти часто ставали свідками у справах проти своїх поміщиків-поляків. У Волинській губернії відкривалися численні кримінальні справи про відходження маєтків і капіталів осіб, які приймали участь у повстанні. Зокрема, майно Іосифа Краєвськово піддавалося секвестру за те, що «во время возникшаго въ Заславскосъ УЄздЄ матяжа присоединился къ мятяжной шайкЬ и где ныне находятся, неизвестно». Майно, яке підлягало конфіскації, було «передано было немедленно въ вЄдЄніе Волынской палаты государственныхъ имуществъ, для конфискаціи въ казну».

Поразка польського повстання 1863-1864 рр. мала суттєвий вплив на взаємини у своєрідному трикутнику «російський царизм - польський рух - український рух» на Правобережній Україні. Можна погодитися з твердженням польського історика Г. Глембоцького, що після Січневого повстання нова стратегія Російської імперії на західних окраїнах була спрямована проти старих суспільних і культурних еліт, які репрезентували етнічний і політичний сепаратизм. Натомість опорою держави мали стати автохтонні «селянські народи», що, як вважалося, були аполітичні й більше підлягали впливам російської культури і православ'я». Згідно із затвердженим 5 березня 1864 р. положенням, поляків у Південно-західному краї не допускали до торгів маєтками, призначеними для продажу. Це робилося з метою утворення капіталу для видачі позик на купівлю казенних і приватних маєтків уродженцями непольського походження з інших губерній. Уряд прагнув збільшити кількість російського населення на території Волині. Водночас придбання поляками маєтків в інших регіонах дозволялося.

У січні 1864 р. було прийнято рішення про запровадження спеціального податку в розмірі 10% від річного прибутку землеволодіння на Правобережній Україні, що, як роз'яснювалося, мав покрити видатки на матеріальне забезпечення полонених поляків, їх депортацію, заробітну платню судових військових комісій, збільшення кількості православних церков на Правобережжі тощо. Намір фінансового удару по всьому класу польських землевласників, названий Бердичівським повітовим маршалком Т. Бобровським «нечуваним податком на національність», був трохи послаблений у 1868 р., коли податок зменшили до 5% від річного прибутку, зберігаючи, однак, його до кінця ХІХ ст. За словами французького дослідника Д. Бовуа, «до своїх підданих - здебільшого вірних слуг - цар ставився як до мешканців чужих, завойованих територій».

Підготовка і вибух Січневого польського повстання 1863 р. призвели до остаточного розколу між українським і польським національними рухами на Правобережжі. Проявом цього стало т. зв. «хлопоманство» - народницько-культурна течія української інтелігенції Правобережної України в кінці 1850-х - на початку 1860-х рр., що прагнула до зближення з простим українським народом. Хлопоманство, ідейним лідером якого був В. Антонович, зародилося серед студентів Київського університету, які походили зі спольщених шляхетських родин. Усвідомивши собі, що належить служити «тому народові, серед якого живеш», «хлопомани» покинули польські студентські організації й заснували місцеву українську громаду. Відомим «хлопоманом» з Волині був Тадей Рильський. Знатне походження (його батько був польським шляхтичем, мати - з роду князів Трубецьких) не завадило перейнятись українською національною ідеєю, шукати зближення з простим народом, за що ще студентом здобув репутацію «хло- помана». Щойно наставали літні канікули, він разом із своїм братом Йосипом вирушав у подорож: мандруючи від села до села, вони вивчали побут, звичаї, фольклор українського народу.

Після закінчення Київського університету в 1862 р. Т. Рильський відмовився продовжувати наукову кар'єру, натомість приїхав господарювати в село Романівка (нині - Попільнянсь- кого району Житомирської області), яке отримав у спадок. Коли польське повстання зазнало поразки, він опинився в повній національній ізоляції. Непросто було з тим змиритися, при всій відданості ідеалам служіння українському народу. Адже це був відхід від укладу життя, до якого звик з дитинства, розрив з рідними. З цього часу починається стежка Т. Рильського «в народ», з якої він не звернув до кінця своїх днів. Його громадську і творчу діяльність продовжив син - Максим Рильський, який увійшов в українську історію як видатний український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, мовознавець, літературознавець.

Польське повстання дало привід для наступу на український національний рух, бо існували побоювання царських чиновників, що услід за польським повстанням неминуче в перспективі виникне й українське, якщо не вжити негайних запобіжних заходів. Царизм мав підозри, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, про- польських та антицарських настроїв. Апогеєм в антиукраїнській політиці царизму стало видання Валуєвського циркуляра (липень 1863 р.) і Емського указу (18 травня 1876 р.), що законодавчо оформили заборону українофільства в Російській імперії. Циркуляр проголосив, що окремої української мови «не было, нет и быть не может», заборонив друкування україномовних шкільних і релігійних видань, що фактично виявляло підхід владних структур до українського питання аж до початку ХХ ст..

Таким чином, наслідки Січневого польського повстання 1863-1864 рр. були значно вагомішими, ніж могло здатися на перший погляд. Хотілося б виокремити основні наслідки збройного виступу на Волині, як невід'ємну частину польського визвольного руху на Правобережжі: 1) російський царизм після придушення повстання взявся за «викорінення» польського сегменту на території Волині. Така політика проявлялася у всіх сферах суспільного-політичного, соціально-економічного, культурного і релігійного життя краю; 2) намагання збільшити кількість російських православних церков у краї (бо не існувало окремого українського православ'я), замінивши польські костели. У Волинській губернії католицькі храми було передано під розміщення повітових державних адміністративних органів, а також пожежних частин. Отже, за допомогою релігійної політики офіційний Петербург мав на меті духовно наблизити до себе українське населення, змінивши його ставлення на більш лояльне до російських властей. Як відомо, польське походження визначалося за віросповіданням, серед дворян виявилося чимало таких, хто задля втримання на службі переходив на офіційне православ'я, рідше - у протестантизм. Приміром, 1867 р. волинський губернатор назвав 48 таких осіб; 3) дії російського уряду сприяли розпалюванню ворожнечі між українським і польським національно-визвольними рухами, що в результаті стали діяти кожний окремо з відповідними національно-державницькими прагненнями; 4) деякі поступки для місцевого українського селянства в умовах проведення аграрної реформи 1861 р. після вибуху повстання дали змогу вийти на нові ринкові капіталістичні відносини на Правобережжі.

Загалом російський царизм під час і після Січневого повстання зумів досить вдало використати історичний досвід українсько-польських взаємовідносин на свою користь. Багатовікове гноблення, приниження привілейованими верствами польського суспільства українського простолюду залишило в пам'яті негативні моменти спільної історії за часів існування Речі Посполитої. Сприявши протиставленню двох народів - українського і польського - російський царизм апробував добре відомий імперський принцип «divide et impera» («поділяй і володарюй»).

Размещено на Allbest.ru