Територіальний вимір організованих міграцій в УРСР (1940-1960-ті рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Територіальний вимір організованих міграцій в УРСР (1940-1960-ті рр.)

У статті на основі матеріалів з державних архівів Донецької та Київської областей охарактеризовано географію організованих міграцій в УРСР у 1940-1960-ті рр. Особливу увагу приділено поділу території республіки на зони внутрішньореспубліканського переселенського руху. Проаналізовано обсяги і динаміку механічного руху населення по різних областях республіки та з 'ясовано причини їх міграційної привабливості. З'ясовано, що урядова політика переселень та оргнаборів, спираючись на географічний принцип, часто ігнорувала закони соціально-економічного розвитку.

Ключові слова: організована міграція, переселенський рух, області виходу, області входу.

Українська Радянська Соціалістична Республіка, особливо її Південно-Східний регіон, в межах СРСР була важливим господарським регіоном і спеціалізувалася на виробництві найважливіших видів промислової продукції та вирощенні сільськогосподарських культур. Забезпечення господарського розвитку УРСР вимагало значного трудового потенціалу. Однією з форм поповнення трудовими ресурсами найважливіших народногосподарських об'єктів була урядова політика переселення та оргнаборів. Її активне запровадження радянський уряд легко пояснював наявністю на сході та півдні республіки ряду економічних районів, що значно переважали західні області за загальним розміром територій і площею плодючих земель та начебто поступалися за загальною чисельністю населення і трудових ресурсів. Необхідність пом'якшення та поступового усунення серйозних диспропорцій в розміщенні населення і трудових ресурсів по території республіки і країни в цілому, а також завдання найбільш раціонального та ефективного використання природних багатств створювали, на думку радянської влади, об'єктивну необхідність переміщення населення з надлишкових за трудовими ресурсами західних областей до трудодефіцитних східних та південних регіонів республіки. Така позиція щодо переміщення населення суттєво вплинула на створення нових міст і великих промислових підприємств на сході та півдні УРСР.

Радянські дослідники вивчали територіально-галузевий перерозподіл трудових ресурсів згідно з ідеологічними традиціями, наголошуючи на його економічній доцільності. Це здебільшого роботи економістів та правознавців. Сучасні науковці вивчають організовані міграції в обмеженому географічному просторі, акцентуючи увагу переважно на найбільших територіальних зонах організованого та стихійного механічного руху населення.

В Українській республіці міграція була порівняно значною та впливала на розміщення населення по території республіки. Внутрішньореспубліканські переселення спрямовувались в першу чергу в Донецько-Придніпровський та Південний економічний райони. Передовсім це Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Харківська, Запорізька, Одеська, Миколаївська області. Саме вони були головними в республіці по прийому робочої сили через систему організованих наборів.

Слід підкреслити, що потреби цих міст у зростанні чисельності робочого населення нерідко вступали в суперечність із можливістю розміщення його в територіальних міських межах. Значні обсяги переселень вимагали розвиненої інфраструктури міст і перш за все наявності житлового фонду. Найчастіше можливість розміщення новоприбулого населення вступала в суперечність з потенціалом міст вселення. Архівні довідки неодноразово фіксують випадки відмов керівництва підприємств від прийому прибулих за оргнаборами саме через неспроможність їх влаштування. міграція переселенський рух населення

Більш того, керівникам підприємств в окремих випадках було зручно навіть користуватися робочою силою із приміських зон, що сприяло інтенсифікації маятникових міграцій, тобто міграцій між місцями постійного проживання і місцями праці. Такий підхід вирішував не лише проблему розміщення робітників, а й дозволяв певною мірою уникнути необхідності навчання працівників, які поступали по оргнаборах. Оскільки практика оргнаборів характеризувалась значними зворотними потоками, а отже, і плинністю кадрів, підприємства були вимушені витрачати значні кошти на навчання новоприбулих. Особливо це стосувалось набраних із сільських місцевостей, які про виробничу діяльність мало що знали.

Окремі виробництва потребували значної кількості працівників лише в певний період часу (сезон) і забезпечувати їх постійною роботою не мали можливості. З огляду на це, утримувати їх увесь цей час було нераціонально та нерентабельно. Так, у 1954 р. керівництво Верхня- цької дослідно-селекційної станції клопотало перед Київською обласною радою депутатів трудящих про зняття з неї наряду організованого набору сезонної робочої сили в кількості 115 осіб у Черкаській області. Замість того просили дозволити здійснити організований набір сезонної робочої сили в сусідньому Христинівському районі, де до того вони щороку проводили набори робітників. Оскільки практика залучення місцевих робітників з околишніх сіл домінувала в кадровій політиці дослідно-селекційної станції, то гуртожитків для розміщення робітників з віддалених районів не було. Окрім того, науково-дослідна робота станції потребувала певної кваліфікації робочої сили, а отже, залучення робітників, котрі працювали на селекційній станції вже по кілька років, вирішувало проблему їх необхідної кваліфікації.

Таким чином, узявши за основу державної переселенської політики принцип перерозподілу трудових ресурсів за географічною ознакою, уряд УРСР ігнорував об'єктивні потреби виробництв та колгоспів у робочій сили, а також їх матеріальні можливості щодо розміщення новоприбулих.

За підрахунками В.І. Товкуна місцями виходу мігрантів були 19 областей республіки, а місцями входу найбільших за розмірами міжобласних внутрішньореспубліканських переміщень - вісім областей УРСР. Поряд з цим усі області, що були місцями входу великих потоків переселенців, були й місцями їх виходу, хоча кількість останніх у кожній з них, як правило, менша, ніж перших.

За характером участі в переселенському русі області УРСР можна поділити на три зони. До першої, яку назвемо зоною безперервного переселення на південь республіки та за її межі, належать 15 областей (Вінницька, Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Київська, Львівська, Полтавська, Ровенська, Сумська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька, Черкаська, Чернігівська), що формували щорічно протягом досліджуваного періоду ці переселення в основному із сільського населення. Переселені цими областями сім'ї становили 84,5% загальної кількості переселених сімей УРСР, з них 68,5% - на південь УРСР, 27,5% - у Казахську РСР, 4% - в РРФСР. Внутрішньообласних переселень ці області не провадили.

Друга зона об'єднує сім областей (Луганська, Дніпропетровська, Донецька, Кіровоградська, Запорізька, Одеська, Харківська), де відбувались в основному внутрішні переселення і незначні за межі республіки - лише сім'ї міських жителів. Ця зона порівняно з першою відігравала меншу роль у переселенському русі. До третьої зони належали області з відносно невисокою густотою населення і наявністю значних земельних ресурсів - Кримська, Миколаївська, Херсонська. Це зона, до якої переселялись з інших областей республіки.

Отже, якщо за рахунок переселень чисельність населення в першій зоні зменшувалась, то в другій і третій - збільшувалась. У загальній кількості прийнятих цими областями сімей найбільшу частку посідали області Донецько-Придніпровського району. У ньому осідало близько 63% переміщеного міського населення. Причому більше половини районного обсягу механічного приросту населення припадало на Донецьку і Луганську області. Значним був механічний приріст населення також у Кримській області, чисельність населення якої внаслідок міграції збільшилась у період, що вивчається, на 62,4%. На Херсонську і Миколаївську області припадало відповідно 18% і 13% переселень.

Розглянемо як розподілялись області за обсягом переселень. Головною особливістю першої зони є відносно висока густота населення і переважання сільськогосподарського виробництва. Відмінності в розмірах переселень областей цієї зони залежали від рівня їх економічного розвитку. Мінімальні розміри переселень у цій зоні мали Закарпатська та Чернігівська області, де через особливі природно-кліматичні умови і традиції, недостатній розвиток сфери прикладання праці сформувалася схильність переважно до сезонних міграцій. Максимальний рівень переселень спостерігався в порівняно мало урбанізованій Вінницькій області. Високий рівень переселень мала також Житомирська область, низький - Київська, де м. Київ забезпечувало населення місцями прикладання праці, не викликаючи необхідності в зміні місця проживання.

Другу зону за рівнем економічного розвитку й обсягом переселень можна поділити на дві групи - області гірничопромислові (Луганська, Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Харківська) і багатоземельні, але відносно рідко заселені - Одеська, Кіровоградська. У першій групі найбільший обсяг переселень мала Донецька область, найменший - Харківська та Запорізька. При незначних у цілому організованих переселеннях за межі УРСР на гірничопромислові області припадало близько половини організованих внутрішньообласних переселень республіки.

Отже, п'ять областей республіки - Волинська, Закарпатська, Ровенська, Чернівецька, Херсонська - опинились осторонь від великих переміщень населення. Великою кількістю переселенців відзначалися райони Донбасу і Придніпров'я, куди спрямовували людей з багатьох областей республіки. При цьому варто звернути увагу, що в ці райони із західних областей, які мали найбільший резерв робочої сили в УРСР, великих міграційних переміщень не було, що свідчить про певні недоліки в роботі органів оргнабору та переселення в західних областях.

Подальший аналіз територіальних напрямів переміщень населення Української республіки доводить, що існували серйозні недоліки в заходах організації планових переселень населення. Південно-Східні області УРСР, які потребували збільшення чисельності населення й трудових ресурсів і були місцями вселення організовано переміщеного населення, мали низький рівень осідання й закріплення новоприбулих. Існування великих за розмірами зворотних потоків завдавало значних збитків народному господарству республіки та бюджету СРСР.

Таким чином, головні територіальні напрямки міжобласних внутрішньореспублікан- ських міграцій характеризувались інтенсивним міграційним обігом між областями Донецько- Придніпровського району, наявністю великих міграційних потоків, спрямованих здебільшого із заходу на схід, значними міграційними зв'язками між східними областями та міцним міграційним тяжінням великих міст республіки, які приваблювали значні потоки мігрантів та переселенців не лише зі своїх, а й сусідніх областей. Серед тих, що переселялись у сільську місцевість, найбільші потоки спрямовувались із західних у південні області республіки.

Не варто забувати, що УРСР брала участь й у зовнішніх міграційних зв'язках з іншими республіками СРСР, щ о характеризувалось різноманіттям напрямків. Через систему оргнабору десятки тисяч робочих кадрів спрямовувались у райони освоєння цілинних і залежних земель, в лісову промисловість Архангельської, Іркутської областей, Карельської і Комі АРСР, на будівництво найважливіших пускових об'єктів Казахської РСР, а також на транспортне будівництво електростанцій в різних районах РРФСР. Активний переселенський рух був спрямований як за межі УРСР, так і до республіки.

Найбільшу силу тяжіння під час організованих переміщень мали міста. Внутрішньорес- публіканські міграції, пов'язані з міськими місцевостями УРСР, складали приблизно дві третини в загальному обсязі міграцій по містах України. В результаті міграції між міськими і сільськими місцевостями Української РСР останні втрачали на користь перших значну частину свого населення. Це стосувалося переважно тих областей, де переселенські контингенти формувались за рахунок жителів села. Важливою причиною цього переміщення був бурхливий розвиток промисловості, який супроводжувався залученням до індустріального виробництва нових мас населення. Переважання сили тяжіння великих міст під час організованих переміщень пов'язане не лише із цілеспрямованою переселенською урядовою політикою. Окрім цього переміщенням сприяла певна різниця в життєвому рівні міського і сільського населення, яка станом на 1940-- 1960-ті рр. залишалась досить істотною. По-перше, розміри середньомісячної заробітної плати в різних економічних районах, областях та галузях народного господарства республіки були неоднаковими, внаслідок цього цей показник виступав як активний регулятор під час обрання району для пересування. Другим важливим важелем в пересуванні робочої сили була забезпеченість житлом. Між тим у житлових умовах та благоустрої, як і в рівні зарплати, були досить суттєві як регіональні так і галузеві відмінності, що також стимулювало до зміни місця роботи та проживання. До речі, на практиці саме ці відмінності часто призводили до порушення бажаних державою міграційних переміщень населення між районами. І нарешті, міста надавали можливість не лише покращити матеріальне становище й підвищити життєвий рівень шляхом влаштування на роботу на промислові підприємства та будівництва, а й зосереджували переважну більшість досягнень виробничої та соціальної інфраструктури.

В усіх без винятку областях УРСР у містах спостерігався механічний приріст населення. Але розподіл цього приросту по території республіки був дуже нерівномірним. Домінуюче становище за цим показником займали, як уже було зазначено, Донецько-Придніпровський та Південний економічні райони. Приблизно 50% збільшення кількості населення цих районів відбувалось здебільшого через механічний приріст, причому більше половини районного обсягу його припадало на Донецьку і Луганську області. Значним був механічний приріст міського населення також у Дніпропетровській, Харківській і Запорізькій областях Донецько-Придніпровського району, а також у Криму, Київщині та в Одеській області. На вісім вищеназваних областей припадало 77% усього механічного приросту міського населення республіки, в той час як у більшості західних областей він не досягав і 30%. Отже, при зростанні чисельності населення за рахунок переселень та міграцій у цілому в усіх міських місцевостях особливо значним воно було в розвинених у промисловому відношенні областях Лівобережжя та в областях з великими індустріальними центрами. Швидкі темпи індустріального розвитку міст супроводжувались зростанням потреб у робочій силі для різних галузей господарства. Поряд із тим виникала необхідність у розширенні міського комунально-побутового обслуговування, що знову вимагало збільшення кількості трудящих. Усе це і створювало об'єктивні передумови для подальшого переселення населення у великі міста. Цей напрям державної політики доповнювався збереженням значної притягальної сили великих міст для населення. Таким чином, роль механічного приросту в збільшення кількості населення була більшою там, де розташовувались великі міста, оскільки маючи менший природний приріст населення у порівнянні із середніми та дрібними містами вони у той же час мали більшу міграційну привабливість.

Протягом багаторічного періоду міграції сільського та міського населення УРСР здійснювались у напрямках місто - місто, місто - село, село - місто, село - село. Інтенсивність переміщень у напрямку місто - місто зумовлювалась нерівномірним розвитком міст і залежала від чисельності населення окремих міських поселень, їх промислово-виробничого профілю, розвитку культурно-побутового обслуговування, умов життя та праці. Максимального обсягу переселення досягали у міських поселеннях з кількістю жителів 20-50 тисяч осіб. Це вузькоспеціалізовані малі міста, сила притягання яких обмежувалась недостатньою динамічністю місць прикладання праці, що доповнювалась незначним рівнем розвитку сфери обслуговування, транспортної мережі тощо. Вони виконували переважно організаторські-господарські і культурні функції, як поселення, що очолювали прилеглі сільськогосподарські райони. У виробничій базі цих міст спостерігались порушення принципів раціонального розміщення різнорідних і разом із тим взаємодоповнюючих підприємств. Внаслідок орієнтації на однобічне використання в їх виробництві робочої сили (переважно однієї статі) створювалась обмеженість місць прикладання жіночої або чоловічої праці. Одночасно з проблемою зайнятості традиційно стояло питання забезпечення житлом. Низький рівень житлового будівництва, що в умовах малих міст значною мірою пов'язувався з великими витратами, не передбачав близьких перспектив розв'язання цього питання, що в сукупності з іншими факторами стимулювало виїзди як організованого, так і стихійного порядку. Для міст із чисельністю населення від 50 до 100 тисяч осіб, до яких належали обласні центри Луцьк, Тернопіль, Ужгород, характерне зменшення кількості виїздів сімей. Але в міських поселеннях з кількістю жителів від 100 до 500 тисяч осіб, що за розміром належали до великих міст, обсяг сімей, що виїздили, знову зростав. В багатьох випадках це пов'язувалось з невідповідністю, що виникала між притягальною силою народногосподарського і культурного потенціалу міст і деяким відставанням від зростаючих потреб темпів розвитку житлового будівництва. Зазвичай висока питома вага (61,3%) виїздів із міст тих сімей, що жили у найманих квартирах, гуртожитках або у батьків. Незабезпеченість житлом стимулювала міграцію як корінного населення, так і зайшлого. З часом певна частина зайшлого населення, що жила в найманих квартирах, гуртожитках тощо, отримувала житло, проте комунальна квартира не розв'язувала повністю житлової проблеми. В окремих містах виїзди сімей були пов'язані з недостатністю сфери прикладання праці відповідно до запитів окремих членів сім'ї тощо.

Міграції із сіл до міст дещо менші за обсягом порівняно з міжміськими, але за впливом на процеси соціально-економічного розвитку - найважливіші. Розповсюдженою є думка, що українські селяни неохоче змінювали свій фах і не вбачали перспектив у зміні сільськогосподарської спеціальності на промислову, тому більш охоче селянство відгукалось на урядові заклики переселятися в неосвоєнні та необжиті багатоземельні райони Казахстану, Уралу, Сибіру, Далекого Сходу. За обсягами хвиль переселення до Казахстану Українська Республіка займала друге місце після РРФСР. На її частку в 1960-1965 рр. припадала приблизно п'ята частина міжреспубліканських міграцій Казахстану. Тобто українське селянство, головним чином з густонаселених областей Південно-Західного економічного району, формувало зовніш- ньореспубліканські міграційні потоки під час освоєння цілинних земель. Натомість російське селянство охоче приїздило до південно-східних українських міст, закріплюючи тим самим їх російськомовний характер.

Міграції із сіл у села складались значною мірою під впливом організованих і неорганізованих переїздів спеціалістів різного профілю, організованих переселень у сільськогосподарські райони з відносним дефіцитом трудових ресурсів, переміщень у зв'язку з одруженням тощо.

Інтенсивність переселень змінювалась також і залежно від типу сільських поселень. Типологія сільських населених місць, прийнята під час Всесоюзногоу перепису населення 1959 р., дозволяє поділити їх за профілюючими функціональними особливостями на п'ять основних типів: 1) поселення з переважаючим сільськогосподарським напрямком; 2) поселення з поєднанням сільськогосподарського та промислового напрямків; 3) поселення, виробничий профіль яких пов'язаний з обслуговуванням транспортних магістралей; 4) поселення лісогосподарського типу; 5) інші поселення. За підрахунками А. Ф. Загробської, найбільшою інтенсивністю переселень відзначались поселення першого типу. Сукупність характеристик умов життя в них залежала в основному від режиму сільськогосподарського виробництва. У сільських поселеннях другого типу виїздам належало також значне місце. На інші типи поселень припадала незначна частка переселенців.

Найменший за масштабами є напрямок переміщень з міст у села. Здебільшого він формувався з прибулого у минулому до міст сільського контингенту. Серед виїжджаючих з міст у села досить значну питому вагу мали й потомствені жителі міст. Такі переселення не завжди виправдані, оскільки передбачали зміну трудових навичок, а часто й спеціальності. Самі по собі вони створювали передумови для нових міграцій, викликали неефективні витрати.

Таким чином, організовані міграції в УРСР у 1940-- 1960-ті рр. спрямовувались урядовою політикою переселення та організованих наборів робітників у певні області республіки - перспективні з огляду економічного розвитку країни. У переважній більшості це промислові райони Сходу та сільськогосподарські області Півдня Республіки. З об'єктивних причин в організованому та стихійному механічному русі населення особливою міграційною привабливістю вирізнялись великі міста. Притягальна сила міст пояснюється багатьма об'єктивними чинниками, як-то: високий показник середньомісячної заробітної плати на підприємствах та будовах, розвинена соціальна інфраструктура, вищий рівень медичного обслуговування та розвитку шляхів сполучення порівняно із сільською місцевістю, надії на перспективу розв'язання житлового питання. Щодо обсягів переселень у напрямках місто - місто, місто - село, село - місто, село - село, то вони залежали не лише від урядової політики, а й від розподілу загальної чисельності населення, кількості осіб у працездатному віці, від загальних сум капіталовкладень, спрямованих на комплексний економічний розвиток областей (розширення виробничої сфери, розвиток об'єктів житлового та культурно-побутового будівництва тощо).

Размещено на Allbest.ru